Дощило птахами

Великі Пожоги

На початку ХХ століття Великі Пожоги люто й нещадно спустошували північ Онтаріо.

Шалені вітри переносили вогонь на п’ятдесят, сто кілометрів, і полум’я нищило все на своєму шляху — ліси, міста, життя. Вогненне море, розпечене цунамі пересувалося з пекельним ревом, і важко було втекти — хіба шугнути швидше за полум’я, кинутися в озеро або річку, зачепитися за навантажений човен, самотню колоду й чекати, поки лють потвори мине і вогонь не захлинеться, поки для нього не зостанеться нічого і він не перекинеться на інші ліси та міста, залишивши за собою скалічену чорну землю, запах завершеного бойовища та те, що знайдеться або не знайдеться під попелом.

У Тіммінсі Великі Пожоги лютували найдужче. Чотири години жару — і від шахтарського містечка не залишилось ані друзки. Ті мешканці, що вціліли, знайшли притулок в озері Дикобраза. Збожеволілі від жаху люди годинами дивилися, як вогонь жере їхні оселі, склад, станцію — усе, що вони не так давно звели великою працею, адже містечку виповнилося заледве два роки. Проте на цьому драма не зупинилась. Вогонь покотився на північний схід і за вісімдесят кілометрів від Тіммінса зруйнував місто Кочрейн, що вже горіло минулого року і остаточно згорить п’ять років по тому, у 1916 році, під час Пожогів у Метісоні.

Великі Пожоги у Метісоні зібрали найбільший урожай жертв. Двісті сорок три. За офіційними підрахунками. А вони не враховують мисливців, ботаніків та волоцюг — тих, хто не має ні імені, ні роду-племені, хто «не існує» і блукає з місця на місце. Край щойно освоїли, він приваблював шукачів пригод. Когось знайшли біля випалених вогнем струмків, проте від більшості залишилися купки обвуглених кісток, що їх вітер відносив далеко від офіційних цифр. Тож п’ятсот жертв — буде точніше.

А ще через шість років після Метісона, 4 жовтня 1922 року, спалахнули Пожоги у Гейлібері — найбільш видовищні, бо знищили районний центр, єдине місто на півночі Онтаріо з претензією на цивілізацію. Були там трамваї, собор, монастир, школи, шпиталь — і все кам’яне, міцні кам’яниці, що ніби могли чинити опір вогню, а проте впали, мов солом’яний дід, під натиском розпеченої лави. Змилостивилося полум’я лише над алеєю мільйонерів. Дванадцять ошатних маєтків, зведених для нуворишів Гейлібері. Статки вони заробили на срібних копальнях Кобальту — містечка, розташованого за кілька кілометрів звідти; сам Кобальт палав тричі, але того разу вогонь непоясненними вивертами його обійшов.

Пояснити примхи вогню неможливо. Він дістається найвищих точок, вгризається в небесну блакить, розстеляється із загрозливим риком і свистом, спухає, кидається, мов войовничий бог, на живе, перестрибує річки, скочується до заповнених водою ярів, пожадливо поглинає торфовища, — а проте не заважає коровам жувати травичку на маленьких галявах. Вогонь — незбагненний. Набираючи сили, він не кориться нікому.

Проте ще більшим дивом, ніж корова на кружальці зелені, були діти, знайдені в ручаї. Фотографові не раз розповідали про це. Спочатку не вірила, та очевидці наполягали. Наступного після Пожогів дня в одному з ручаїв знайшли дитя, вкрите сажею і багном, але живе. Наступного дня — саме це здавалося фотографові підозрілим. Адже дитина — це лише дитина. Гаразд, вона здогадалася перечекати вогненну бурю у воді, проте спокійно просидіти цілісіньку ніч серед примар велетенської ватри — це неймовірно! Після вогню земля загадково зітхає, дерева повільно трощаться, обвуглені рештки поскрипують. Невже дитина може спокійно чекати, поки до неї прийдуть на допомогу, коли навколишню ніч виповнюють монстри?

Першою фотограф вислухала історію шестирічної дівчинки, якій довірили дивитися за двома немовлятами, — наступного дня діток знайшли живими, хоч і з очима, червоними від плачу та диму. Серйозні опіки отримала лише дівчинка. Потім була оповідь про п’ятирічного хлопчину, якого батьки довірили подружжю, що возом тікало до міста — вони вирішили, що так у синочка буде більше шансів вирватися з пекла. Батькам пощастило врятувати ферму, проте подружжя, що гнало стежкою, значно вужчою за віз, раптом збагнуло, що не врятується, — адже стежина перетворилася на палаючий тунель. Аби не піддавати життя хлопчика ризику, вони залишили його в ручаї — і кинулись у вогненний тунель. Від воза згодом знайшовся лише каркас, а дитя вижило. Наступного дня його відшукав батько.

Історію хлопчика розповідала 91-річна пані. Роза Кушнір. Фотограф не вірила, поки стара не сказала, що знала того хлопця юнаком. Він вижив, проте частину себе залишив у ручаї. Говорити про ту ніч він не міг, слова застрягали в горлі, спілкування з ним нагадувало розмову з привидом.

Своїм життям Роза також завдячувала диву. Її родина врятувалася, голими руками виривши канави між грядками картоплі, і кожен лежав обличчям до землі, поки вгорі неслися вогненні хвилі. Спина й сідниці матері були спалені. Вона закрила власним тілом найменшу дитину.

Щоразу розповідь того, хто вцілів, жахала. Щоночі фотограф снила страхами. Проте — не вступалася.

Поступово, розпитуючи старих, вона дослідила Пожоги так, ніби сама там була. Сліди катастрофи траплялись на очі всюди. У Метісоні, Тіммінсі, Гейлібері, у містечках, які зажурились назавжди, у хатинках, загублених серед хащ, у халабудах, які аж сяяли чистотою (сестри Дамбровіц, скажімо, відмовлялися від електрики, проте влаштовували концерти — одна грала на піаніно, а друга на віолончелі), у будинках для літніх людей (бо всі вони були літні) — всюди, де заходило про Пожоги, диво порятунку згадували, пишаючись і чудуючись водночас.

Великі Пожоги мали власних героїв і мучеників. Бойчук не належав ні до тих, ні до інших, а проте з’являвся у розповідях всіх уцілілих, навіть тих, хто не знав його особисто і ніколи не бачив — а отже, точного свідчення дати не міг. Ед, Тед або Едвард Бойчук — ім’я мало хто пам’ятав — був міфічним героєм Пожогів. Хлопчик, який ішов крізь дим руїн. Найчастіше описували його саме так.

Того гарячого ранку 29 липня 1916 року йому було лише чотирнадцять. Серйозний, неговіркий, працьовитий хлопчина. Його взяли до артілі, що будувала в Метісоні маєток для торговця. Родина ж Бойчуків мешкала у кількох кілометрах звідти, тож вранці й ввечері хлопець ходив уздовж залізниці — єдиної справжньої дороги у тому краї, ще надто новому для вантажівок.

Стояла посушлива, гаряча днина — тож, якби не глиця, що встелила все навколо, мов жертва сонцю, можна було уявити себе у Сахарі.

Юного Бойчука зауважили поруч із залізницею — він ішов у бік містечка Рамор. Тоді про вогонь і гадки не було. Потроху диміло всюди — люди вже звикли. Надворі стояло літо — доба палаючих засік — тож дим був обов’язковою частиною краєвиду.

Згодом хлопчину помітили в полі. Полудень уже минув, зненацька піднявся вітер — надзвичайно потужний вітер, який зібрав вогні із засік у велетенський смолоскип. Небо стало вугільно-чорним, удалині чувся рев, подібний до гуду локомотива, що повним ходом мчить уперед, — і ніхто й гадки не мав, що то таке! Люди кричали, намагалися привернути увагу хлопця, просили його заховатися разом із ними; двоє юнаків стрибнули до ями, але марно, — вогонь заглушував голоси, хлопчина не чув, а потім і взагалі зник на іншому кінці поля. Стало чорно, мов уночі, дим повністю затулив сонце.

Люди стверджували, що саме Теда пізніше бачили на стежці завширшки з візок — він щодуху мчав до ледь помітних просвітів серед димової завіси. Хлопець підняв сорочку, закрив нею голову і увійшов просто у вогненну стіну. Люди вірять, що то був саме Бойчук, адже за стіною з вогню лежала ферма його родини. Проте певності щодо цього немає. Дядько, який казав, що бачив його, ховався в рідкому багні, занурений у гниловоддя по самі вуста; він розплющив очі, лише відчувши, ніби два розпечені кинджали встромились у сітківку, — тоді й побачив хлопчину, що кинувся в полум’я.

Невідомо, як саме Бойчукові вдалося вижити, невідомо також, чи зумів він дістатися до ферми батьків, чи бачив усю родину — п’ятеро братів і сестер, тата і маму — мертвими від задухи в льоху, чи бачив, як тулились вони у відчаї одне до одного, як синіли їхні обличчя, спотворені в останньому прагненні вдихнути повітря мертвими вустами кольору бузку. Люди не знали, адже Бойчук не розповідав. Він ніколи, жодного разу не згадував ні про вогонь, ні про свої блукання.

Дядько, якого порятувало багно, підвівся, вкритий товстим шаром твані, що відпластовувалася при кожному русі, і йому здалося, ніби він знову побачив хлопця, проте жар кинджалів майже забрав зір, тож певен він був хіба у безформній тіні, що важкими кроками сходила стежкою. Багато місяців уцілілий провів у лікарні. Шматки гарячого багна приварилися до його шкіри.

В усіх оповідях про перші хвилини пожежі згадується невизначений колір, світло, що ніби лилось одночасно з неба і з землі; потому небо прояснилося, хоча земля подекуди ще горіла. Попід деревами досі поволі жевріли багаття, стікаючи довжелезними цівками іскор. Дерева, постоявши трішки чорними колонами під синім небом, глухо валилися, здіймаючи густі хмари сірого попелу.

«Золоте, — зрештою визначали ті, що вижили, — у тиші постало золоте світло».

«За нами зійшло Боже світло», — казали вони. І кожен із них пережив відчуття кінця світу.

Четверо чоловіків сиділи у ставку й чекали на янголів. По плечі у воді, з патьоками багна на обличчях та переляканими очима — вони думали, що, крім них, людей не зосталося. Разом із ними у золотавому світлі ставка знайшов прихисток лось, а на плечі наймолодшого з чоловіків — того, який розповів фотографові цю історію, — щебетала, аж затиналася, пташка.

Повз них також пробіг юний Бойчук.

Він навпомацки рухався серед диму і праху. Вкритий сажею та саднами, він, проте, видався їм жвавим. Голий по пояс. На правиці шмата — певно, хлопець перев’язав рану рештками сорочки.

Чоловіки у ставку гукнули його.

Хлопчина пройшов зовсім поруч, не помітивши їх, — тож їм довелося довго кричати навздогін, поки він обернувся, і тоді вони побачили очі, вкриті мереживом червоних судин, відсутній погляд, і зрозуміли, що хлопець осліп.

А він продовжував шлях, ніби нічого не чув, ніби ступав у слід самого Бога — принаймні так сказав той, що врятувався у ставі, — ішов, мовби невагомо ступаючи по гігантських слідах.

Бойчука бачили в Метісоні, Нушці, Монтейті, на залізничній станції Порквіс, у Енсонвіллі, на Ірокезькому каскаді, а потім знову в Метісоні, Нушці, Монтейті, і знову в Метісоні й Нушці — поки він узагалі не зник. Шість днів кружлянь, блукань без мети — його намірів так ніхто й не зрозумів. Кінець світу тривав від суботи 29 липня до четверга 3 серпня, коли одній жіночці здалося, ніби вона бачила хлопця у поїзді, що ним уцілілі їхали до Торонто — цілих шість днів. Що змушувало його бродити попелищем?

У Метісоні Бойчукові перев’язали руку.

Лише три будинки вціліли після пожежі. Один із них перетворили на шпиталь. Жінки розривали хатню білизну, штори, рушники, ковдри — і отримували бинти, а гусячий жир, яким на зиму наповнювали шкалики, слугував за мазило.

Дівчинка, що стала 93-річною бабцею, пригадала юного Бойчука. Він сплив у її слабкій пам’яті, адже мав на собі лише штани, а проте, коли з його тіла зірвали дрантя, не знайшли ані подряпини. Лише долоня нагадувала оголений червоний м’яз.

У Нушці пригадали, що він спирався на ціпок і мав сорочку з чужого плеча.

Нушка — це було селище франко-канадських фермерів за десять кілометрів на північ від Метісона. Нині містечко зветься Валь-Ґаньє — на пошану місцевого маленького кюре, героя для тутешнього люду. Йому ледь виповнилося двадцять сім, це була його перша парафія, досвіду він не мав ні в чому, особливо ж у лісових пожежах, тож, коли, здавалося б, надії не залишалося, кюре запропонував пастві рятуватись у земляному коридорі, виритому в одному з пагорбів, — там збиралися прокласти залізницю. Розрахунок, здавалося б, був правильний. Коридор виявився досить глибоким, схили пагорба — крутими, глинистими, без рослинності, тож можна було сподіватись на порятунок від полум’я. Проте маленький кюре не знався на механіці Пожогів. Вогонь, справді, полетів над земляним коридором, але висмоктав із нього весь кисень. П’ятдесят сім осіб задихнулися.

Юного Бойчука бачили того трагічного вечора. Щойно почався дощ — дрібний, нездатний загасити вогонь, але достатній, щоб освіжити землю. Чи трапився Бойчукові на шляху Симон Омон? Навряд. Напевно, Симон Омон уже лежав непритомний на своєму вівсяному полі поруч із мертвим кількамісячним малям, тоді як йому, Симонові Омону, судилося вижити у жахливій драмі — його власній драмі. Він працював у лісі — аж раптом вибухнув вогненний смерч, і Симон кинувся до села, щоб допомогти родині, проте знайшов дружину і дев’ятьох діток на порозі хати вже мертвими. Лише останнє маля ще ледве дихало на материних руках. Симон поніс його на вівсяне поле, сподіваючись знайти більше повітря на відкритому просторі, проте страшенний жар здолав його, він поточився, поруч упало немовля, і Симон Омон, якому судилося вижити в цьому страхітті, став символом трагедії Нушки, розповіді про яку завжди були найважчі та найкривавіші, а він ніколи не мав бажання ділитися своїм болем.

Нушка, селище смерті.

Бойчук доплентав до Нушки вздовж залізничних рейок, аж раптом спіткнувся о тіло — перше тіло жахливої гекатомби. Принаймні так стверджують, адже згодом його знайшли під дощем заснулим. Спершу вирішили, що він мертвий.

Тим самим шляхом до Монтейта дибала жінка з двома дітлахами. За ними тяглася корова — єдине майно, яке врятували. Вони йшли на експериментальну ферму в Монтейті, де працював їхній тато.

Та жінка давно вже на іншому світі, але хлопчина, якому тоді було вісім рочків, і дівчинка, якій було шість, не мовчали. Вони розповіли про потрясіння від тіл, скупчених у коридорі під пагорбом. Діти вирішили, що люди сплять. А мати знала, що то таке, тому тягнула їх геть від бійні. Тоді серед ночі залунав довгий і сумний монотонний спів. Корова інстинктивно вгадала смерть і понуро мугикала. Це розбудило юного Бойчука, повернуло його до живих.

Усмішка пробігла його обличчям — певно, тінь перерваного приємного сну, а ще він відчув дощ на щоках і сонно запитав, чи все скінчилося, чи вже ранок.

Далі пішли всі разом.

Це свідчення та кілька інших — рідкісні перевірені дані про шлях Бойчука, адже суботньої тієї ночі 29 липня його бачили й інші. Найчастіше згадують про корову, що скиглила, але й про сліпого хлопчину не забувають.

Після Великих Пожогів прийшли дні невпинного руху. Батько шукав родину, дружина — чоловіка, дитя — батьків. Юний Бойчук блукав, як і решта. Легенда постала значно пізніше, з роками, складаючись із різних оповідей, адже про Пожоги говорили ще довго, і з плутанини історій завжди виринала постать сліпого хлопця, що прямував крізь димуючі рештки.

Проте він не весь час був сліпий. Один дядько стверджував, що хлопчина допомагав складати трупи на платформу поїзда. Інший — нібито бачив його серед чоловіків, які розвантажували валку з урятованими. Та й жінка, яка помітила хлопця в потязі до Торонто, не згадувала про каліцтво. Вона зауважила Бойчука: той був сам, геть самотній і дивився так порожньо, — казала вона. Навіть якщо він комусь і допомагав із багажем, то робив це з відсутнім виглядом — ніби за нього рухався хтось інший. Саме за відсутністю погляду його впізнавали у різних оповідях і саме тому так довго вважали за сліпого; хоча насправді зір невдовзі повернувся до нього, сліпота від вогню тривала недовго.

Однак образ лишився — сліпий хлопець простує через руїну; цей образ підживлював розповіді, не залишаючи тих, кому пощастило вижити, і ліг у основу легенди про Бойчука.

У Метісоні є маленький музей, де намагаються зберегти пам’ять про пожежу 1916 року, — але там немає згадок про Бойчука. Жодного фото, жодного документа, нічого. Проте, коли слухаєш пані, що доглядає за місцем, складається враження, ніби згадки вартує лише одне — вогонь, який примусив сліпого хлопчину кілька днів блукати у пошуках коханої. Адже тільки кохання здатне пояснити його поведінку — перше кохання, яке дає крила і несе вас далеко-далеко.

Фотограф слухала музейницю і не йняла віри. Вона чула чимало оповідей про Бойчука, і найдивовижнішою була історія про золотий зливок. У міфології Півночі обов’язково знайдеться таємничий зливок. Поцуплене, десь приховане золото, а поруч — злодій, що рятується від переслідувачів, конає під час утечі або ж повертається і не знаходить золота у сховку. На півночі Онтаріо численні зливки чекають свого часу. Пошуки золота, що виступило на поверхню, легко пояснювало блукання Бойчука. Але фотограф не вірила жодному слову. Як можна кидатися по золото, щойно втративши батьків, та ще й серед суцільної руїни та смерті?

А може, не варто було аж так шукати причину, можливо, хлопець блукав навмання, збожеволівши від навколишнього вогню, з паралізованим мозком — так казали тоді, — заледве живий. Людей, які втрачали всі відчуття перед стіною вогню, було видно відразу. Ні реакції, ні інстинкту виживання. Полум’я живиться киснем, п’є його і на великих висотах, і в долинах — усюди, де заполонює простори, але воно також тихцем захоплює наш розум. Утім, вогняне божевілля, як і сліпота, — явища тимчасові, ще кілька секунд, кілька хвилин — і кінець, якщо ніхто не прийде вам на допомогу, адже, коли мозок втрачає кисень, настає асфіксія або ще гірше — горіння, обвуглення.

Що ж до божевілля, то є й підступніші форми — щось на кшталт зачарування перед зростанням вогню, його силою, міццю та яскравими барвами, перелякане замилування вогнем упродовж усієї гонитви за порятунком; чим більше мертвих трапляється дорогою, тим дужче нездоланне бажання летіти вперед, ніби випробовуючи свій статус живого, тим важчий ступінь хвороби. Приглушений вогнем — так часто говорили про Бойчука. І фотограф у це майже повірила.

Але не в оповідку про квіти. Начебто його бачили у якійсь канаві, і він ішов по пояс у попелі з букетом в одній руці і палицею у другій. Квіти — яскраві, мов сонце, з жовтими пелюстками і золотаво-брунатними голівками. Фотограф лише відмахнулась.

«Усе життя він блукав, — міркувала вона, — адже через шість років його знову бачили, високого і зграбного, незважаючи на робоче вбрання». Бойчук приїхав із бригадою залізничників. Високий зграбний хлопець бачився похмурим та неговірким, вдавалося вирвати з нього хіба одне слово, проте аж ніяк не розмову. Він знову зник за три місяці, а повернувся аж за чотири роки — їхав і повертався, з’являвся і зникав, не залишаючи за собою слідів. Його звали Тедом чи Едом чи Едвардом — так, як звикли приятелі по роботі, щоразу інші — путійці, теслі, геологи — серед яких не було жодного справжнього друга. Ім’я змінювалось, проте відсутній погляд залишався.

Фотографа турбувало: чи вдасться зафіксувати цей погляд на плівці? Ті, кому пощастило знати його старим, стверджували, що неможливо побачити щось у Тедових очах. Це ніби читати ще не написану книгу. Важко здогадатись, про що може йтися на сторінках, яких іще не існує.

Очі — найважливіша частина літніх людей. Плоть відходить, в’янучи, збираючись вузлами, вкритими тріщинами, навколо вуст, очей, носа, вух, — обличчя ніби руйнується, стає непрозорим. І якби не очі, про старих людей ми не знали б нічого; тільки очі містять історії їхніх життів.

Якщо погляд у нього сліпий, сліпим вийде і знімок, — міркувала фотограф.

Вона зробила фотопортрети майже сотні літніх людей, не замислюючись, що робитиме зі світлинами. Книжка, виставка — не знала, у що це виллється. Дозволила розслідуванню, мети якого ще не розуміла, вести себе. Єдиним сенсом була втіха від спілкування з людьми дуже похилого віку та від історій їхніх очей.

Вона пригадувала, що все почалося одного квітневого дня два роки тому в Гай-Парку Торонто.

Початок квітня в Торонто — справжнісіньке диво. Мініатюрна старенька, що ледь визирала з великого синього вовняного пальта, насолоджувалася сонечком на лаві під знесиленим лапатим дубом.

Яскрава пляма серед брунатних каркасів зими, яка поволі вмирала — ось що в першу чергу привернуло увагу фотографа.

Насичена синя барва пальта, пурпурово-рожева — беретки, біла (навіть сліпучо-біла) — кучерів, що вибивалися з-під неї; краї та середину беретки прикрашала вишивка зі срібних перлин, що весело вилискували на сонці. До ніг старенької пані тулилася чимала полотняна торбина з вишивкою на мавританський мотив, а поруч на лаві стояла картата бавовняна коробочка з хлібними кульками, що їх вона роздавала птахам.

Фотограф примостилась на протилежному боці лави і відверто замилувалася бабцею.

Вона здавалася дуже старою, зморщеною аж до кісток, і було у ній щось загадкове — ніби, поки годувала птахів, ціла хмара її думок розлетілися хто куди. Старенька рухалась методично й поволі. Коли коробочка спорожніла, вона занурила руку в торбину, вийняла окраєць, відломила м’якушку і зліпила кілька кульок, які щільними рядами розклала у картатій коробці.

Фотограф не наважилася зробити світлину. А мала б. Адже в кутиках очей старої вилискувало рожеве світло.

Фотограф уже не пригадувала, ні з чого почалася розмова, ні як вони заговорили про Великі Пожоги.

Старенька пережила Пожоги, що були в Метісоні. Вона розповіла про небо, чорне, наче вночі, та птахів, що падали, мов мертві мухи.

«Дощило птахами, — сказала вона. — Коли піднявся вітер і затягнув небо попоною чорного диму, повітря розрідилось, жар та дим унеможливили дихання і людям, і птахам, тож вони справжнім дощем падали нам під ноги».

Розмова текла слідом за думками: саванові дуби Гай-Парку, ще досить полохлива весна, міський гомін, який час від часу досягав їхніх вух, і знову Великі Пожоги, брудний папір на алеях парку, обов’язок, про який забувають, — і знову, вже вкотре, Великі Пожоги...

«Коли полум’я досягло небес, — сказала вона, — нам видалося, ніби пливемо дном вогненного океану».

Ці образи фотограф автоматично складала до ­пам’яті.

Утім — старенькій був час іти. Запаси хліба вичерпались, денне світло згасало. Вона пішла, а фотограф так нічого про неї і не дізналася, забула спитати навіть ім’я, єдине — ніби найважливіше, як це буває з дітьми, — поцікавилася віком.

«Сто два», — відповіла старенька, і її очі лукаво блимнули.

Спираючись на ціпок, вона злізла з лави і пішла геть, залишивши фотографа у заціпенінні. Невже справді сто два?

Усе було тут — і рожеве блимання в кутиках очей старої, яка жартує поважним віком, і картинка дощу із птахів, що падають із чорного неба, — було саме тим, що треба. Фотограф не кинулася б гасати дорогами Півночі, не занурилася б у захопливі пошуки, якби зробила світлину, якби увічнила пташиний дощ в очах старенької із Гай-Парку.

Її, приголомшену і заінтриговану старенькою пані, що носила в собі картини апокаліптичної краси, згодом збентежила решта старих, голови яких населяли такі ж картини.

Вона полюбила їх більше, ніж можна було. Любила їхні зношені голоси, поточені життям обличчя, неспішні рухи, вагання перед занадто прудкими словами й оманливими споминами, любила спостерігати за тим, як вони вайлувато занурюються у плин думок і знесилено замовкають посеред фрази. Похилий вік зненацька постав останнім притулком свободи, коли всі зв’язки обриваються, а розум блукає давно омріяними стежками.

Вона зустрілася з усіма відомими очевидцями Великих Пожогів. Бойчук мав бути останнім.

«Помер і похований», — повідомив Чарлі. «Помер власною смертю», — докинув Том.

Легенда пожежі у Метісоні перейшла до інших світів. Що ж, — це її не здивувало. Їй уже доводилося стукати до дверей свідків, які померли напередодні, позавчора або дуже давно. Тож страшної зажури чи розчарування від неї марно було чекати. Чарлі й Том були варті того, щоб повернутися. Відлюдники, гострі на язик, — рідкісні екземпляри в її колекції стариганів. Тож вона вирішила повернутися до їхнього хутору. Не має значення, задля чого — світлини чи балачок, адже її пошуки вже давно вийшли за межі звичайного репортажу.

Том і Чарлі докурюють уже по п’ятій цигарці. Ранкова розмова зашпорталась об питання, чи здогадувався Тед про межу, чи відчував наближення смерті — або ж вона заскочила його зненацька?

Смерть для них — давня подружка. Згадують про неї залюбки. Вона так давно ходить за ними назирці, що вони постійно відчувають її зіщулену присутність, її чекання — вдень непомітне, але надто дошкульне вночі. Ранкові розмови — один зі способів тримати її на відстані. Щойно старі згадують про смерть — вона відразу з’являється, втручається в теревені, комизиться, хоче, щоб усі слухали тільки її, але вони осікають її, кепкують, іноді й ображають, відсилають геть, — і вона, мов слухняний цуцик, чимчикує до закутку мовчки жвакати кістку. Часу має вдосталь.

Чарлі вважається знавцем смерті. Він надивився на неї, очікуючи у засідці, коли був трапером[3]. Том не втом­люється розпитувати. «Ти її справді бачив? Бачив, еге ж?»

— Ні, я її не бачив, бо мій час тоді ще не прийшов.

— Але чого ти не вкинув тоді до рота щіпку своєї солі? Це ж так просто!

— Кажу ж тобі, час не прийшов! Тоді було літо, днина стояла гарна, повітря було, мов із цукру, пташки джерґотіли — момент був, словом, не той.

— Ет, Чарлі... А я вважаю, що твій час ніколи не прийде — ти так і не зважишся.

Невдовзі ці розмови удвох у хижці Чарлі вщухнуть. На маленьку озерну громаду очікували значні зміни.