Дощило птахами

Озерна громада

Невеличка озерна громада стояла на порозі великих змін. Божевільною здавалася сама думка про появу жінки — ще й старої і вельми слабкої — у цьому суворому місці. І все ж неймовірна думка про жінку пробила стежку до хутора. І хоч уголос ніхто цього не сказав, проте кожен знав, що не дозволить їй повернутися туди, звідки вона прийшла. Озерній громаді не бракувало волі й сміливості, щоб зазирнути в очі незнаному. Але як?

З матір’ю Бруно миттю дав раду. Потелефонував їй із заправки і повідомив, що тітонька втекла у Гантсвілі, поки він оплачував повний бак пального, і марно він усюди її шукав. Він дочекався поліції, відповів на запитання, поставив під заявою підпис і повернув назад, потішений ввічливою байдужістю стражів порядку. Нікому не потрібну стару довго не шукатимуть.

Отже, вона опинилася поза світом, повністю під їхньою опікою, і тепер їм належало вирішувати численні проблеми, до яких призвела ситуація, насамперед — розмістити стареньку з хоча б мінімальним комфортом. Такі вигоди були у Тедовій хатці, проте вони ще вагалися. Адже часом здавалося, ніби Тед і досі там хазяйнує.

Марі-Денеж — яку всі тоді називали Ґертрудою — звикала до нової кімнати, майже не виходячи з неї, і дивні пригоди явно не турбували її. А непокоїлася старенька через пошуки нового імені, яке мала вибрати собі сама. Бабця вагалася між усіма їй відомими іменами, а було їх чимало — вона пригадувала всіх, хто мешкав за адресою Квін-Стріт, 999. Кортіло їй і вигадувати нові. Ця забавка неабияк тішила і захоплювала жінку, вона відчувала честь і відповідальність, які не залишали часу на інші справи. Аби не втратити жоден із варіантів, стара зазначала кожне ім’я на окремому папірці, додаючи коментар, щоб не забути, кому саме воно належить. Коли розкладала папірці на ліжку, здавалося, ніби відкрився весь світ.

Старенька жила в готелі четверту добу, проте рішення ще не прийняли — ні у великій залі, де Бруно зі Стівом набиралися диму, ні на берегах озера. Однак стару треба було поселити в іншому місці. Наближалась осінь, а за нею йшли мисливці, блукальці, що збилися зі шляху, та інші випадкові цікаві.

На ранок п’ятого дня вирішили відвезти її на хутір, аби перевірити, чи старі порозуміються. Вирушили на всюдиході. Стареньку й це не здивувало. Вона дозволила підняти себе до кабіни дивного механізму, сіла та безтурботно схопилася руками за плечі Бруно. Стів ішов слідом разом зі своїм псюрою.

Том і Чарлі, зачувши віддалений шум, чекали зовні.

Перед хатинкою Чарлі утворився справжнісінький натовп. Четверо чоловіків, одна жінка, четверо собак і ціла хмара москітів, що також завітали на оглядини.

Говорив, за звичкою, Том. Він закрутисто привітав пані, скоса кинувши погляд, від якого — на його думку — будь-яка годяща жіночка мала би зашарітися. І мусив почервоніти сам, раптом збагнувши, що варто б вибачитись, але в його віці кров уже нікуди не приливає, тож він лише зблід і подумав, що панійка занадто вродлива — справжня перлина! — і надто граційна, тож навряд чи їй тут місце.

Чарлі взявся господарювати, аби не сказати зайвого. Знайшов для кожного зручний кругляк, запалив ватру, що прогнала комарів, і зник у хатинці, щоб нагріти води, пригадуючи, скільки посудин для чаю в нього є. Старенька з пінистим волоссям і схожими на мереживо ручками видалась йому крихкою, мов пташеня. Здається, тільки дмухни — і пташеня випаде із гніздечка. Він знітився від такої думки. Хотілося не дмухати, а посадити її обережно на долоню і віднести до гнізда. Така перспектива сконфузила його ще більше.

Розмову підтримували Стів і Бруно — вони обмінювалися зауваженнями щодо гарної днини та форелі в озері, очікуючи нагоди перейти до того, що бентежило всіх.

Чай було випито, сонце докотилося до зеніту, а вони ще й кроку не зробили до, здавалося б, недосяжного: висновку, що бабця могла б зупинитись у Тедовій хатці.

І тоді вперше заговорив Чарлі:

— Як нам називати вас?

І тітонька, не вагаючись, відповіла, так, ніби давно знала відповідь, хоча й досі мучилася вибором серед імен, розкладених на готельному ліжку.

— Марі-Денеж[4].

— Марі-Денеж... Прегарне ім’я.

Отак Чарлі, ще навіть не усвідомивши цього, погодився на присутність Марі-Денеж. Його мозок зненацька запрацював дуже швидко — хутчіше, ніж зазвичай — можливо, занадто хутко; думки плуталися, він не встигав за ними — тож, перш ніж думка набула певної форми у голові, Чарлі вже чув власний голос:

— Ми зведемо щось для вас неподалік, щось зручніше — отут, поруч із моєю хатиною. Ми ж не можемо селити вас так, ніби ви все життя провели серед дерев!

Несподіваний задум збентежив усіх, а проте — здійснити його було неважко. Він одразу знайшов місце у серці кожного, адже всіх непокоїла потреба тривожити примарне життя Теда. До того ж, ідея Чарлі спонукала до дії — після хатини для Тома тут вже давно нічого не будували. Кілька недобудованих хиж повалились і потребували ремонту, проте оселя — то інша річ. В оселі мешкають, помирають, видивляються сонечко, що літніми ранками очікує на людей і швидко сідає узимку, а ще в оселі дослухаються до нічних шарудінь — оселя всюди супроводжує наші думки і часом перетворюється на єдиного друга.

«Щось зручніше», — сказав Чарлі, і мав рацію. Шановна пані Марі-Денеж мала право на хатинку з вигодами. У першу чергу водогін, — щодо цього згоди дійшли відразу: авжеж, їй знадобиться вода! Серйозний виклик. Стали обговорювати деталі. Згодом вирішили, що знадобляться і душ, і вбиральня. До облаштування вони взялися з не меншим завзяттям. Зведення хатини для нового члена громади захопило їх так, що вони забули про саму пані, яка тихенько сиділа на кругляку і почергово кидала на кожного з них розпачливі погляди.

— Кіт... Я хочу, щоб у моїй хаті жив кіт!

Чоловіки стривожились, та відразу полегшено зітхнули. Вона вказала їм на негарні манери і дала знати, що згодна на все, якщо буде кіт.

Тож їй звели хатку поруч із Томовою. З вигодами. Водогін, душ і вбиральня всередині — це потребувало великих зусиль. Воду підвели з озера трубою, обкрученою ізоляційною плівкою; бензиновий генератор закачував воду всередину хатки. Для нагрівання води в душі використали пропан, який уможливив і освітлення, й опалення, і живлення грубки та рефрижератора — небаченої розкоші в лісових нетрях, що, втім, виявилися необхідними для старої, яка не звикла ні до дров, ні до життя на природі. Утім — вона ні до чого не звикла. Шістдесят шість років у зачині позбавили її буденних навичок; вона відвикла від життя. Авжеж, пташеня, що випало із гнізда, — весь час пригадував Чарлі.

Будівництво тривало три тижні. Хижка постала доволі швидко, адже обрали традиційну структуру з модринами та ізоляційними дошками. Кругляки забрали б значно більше часу. Хижка складалася з однієї великої кімнати і однієї маленької, яку назвали ванною. Том і Чарлі давно забули про існування подібних вигод — тож, приголомшені, називали нову споруду не інакше як «будиночок Марі-Денеж».

Робота починалась рано-вранці із приїздом на всюдиході Стіва й Марі-Денеж. Старенька обожнювала свій номер у готелі, але страхалася самоти, і, хоча жодної користі з її присутності на будівництві не було, вона весь день проводила там. Бруно прибував пізніше. Замість фургона він брав пікап, який навантажував усім необхідним для будівництва. Грошей мали вдосталь, як і завжди, адже плантація давала більш ніж достатньо.

Гарний настрій Марі-Денеж щодня давав нові тріщини. Спочатку були ледь помітні блискавки в погляді, потім з’явилися темні зони, а згодом вона взагалі почала зникати, і погляд її порожнів.

Часом лунав її спів. Старенька вмощувалась у траву понад озером і довго сиділа, мовчки споглядаючи воду. Поволі здіймався голос, дуже відмінний від того, який звикли чути від неї. Чистий, немов кришталь, легкий і далекий. Через гуркіт до тих, хто працював, долинало лише кілька високих нот. Тоді вони сповільнювались — і мелодія розлягалася в усій красі. То була старовинна пісня: син короля закохався в пастушку, а хлопець, що сходив на ешафот, прощався з життям, — словом, вельми сумна історія, яку Марі-Денеж наспівувала голосом ніжнішим за пестощі. Вона все співала й співала — раз, двічі, тричі, у найсумнішому місці голос стихав, спів обертався на бурмотіння, вдев’яте, вдесяте — і молотки замовкали, і погляди чоловіків линули до озера. ­Марі-Денеж, стиснувши коліна руками, гойдалася ­туди-сюди і муркотіла пісню, що долинала до них німими нотами відчаю.

Ворожбитські співи над озером примушували здригатися від страху: а що, як шаленство поволі підійметься на поверхню?

Робота тривала, і вже у перший осінній тиждень оселя Марі-Денеж була готова: будиночок, оббитий чорними дощечками, трохи більший за хижку Чарлі, з сітками на вікнах та дахом, покритим бляхою, що нависала над вхідними дверима. Їм спало на думку, що цю частину можна перетворити на галерею, оточену сітками, де літніми вечорами Марі-Денеж заколисувала б себе сумними піснями. Хтозна — може, то була єдина ознака шаленства (надлишок суму), тож воно вимагало більше вільного простору.

Нарешті настав день, коли Марі-Денеж мала переїздити до нового будинку. День був похмурий, а небо лежало низько над світом, ледь стримуючи дрібний дощ. Поспіх і безлад призвели до нагромадження меблів. Бруно збирав їх у різних місцях, аби не привертати уваги; він купував переважно готові речі, бо вони вирішили, що Марі-Денеж не личить користуватися саморобними меблями. На теслярство не було часу — Марі-Денеж мала отримати все нове і найкраще. Стіл, три стільці, каркас для ліжка, матрац, газова піч та малюк-холодильник — усе чекало у великій залі готелю, поки його завантажать до пікапу та всюдиходу, а потім вручну перенесуть до будинку.

Фотограф з’явилася на стежці саме тоді, коли чоловіки тримали холодильник.

Про неї забули.

Першим її помітив Чарлі, оточений псюрами. Вона чимось йому помахала.

«Авжеж, знімки Любка, — згадав він. — І як я забув, що вона їх має занести?»

Справді, махала вона саме світлинами. У подібних обставинах — слабенький привід.

Четверо чоловіків, не змовляючись, скупчилися перед дверима, заступивши їй вхід та заховавши Марі-Денеж, — а що, як вона вирішить визирнути? Та це було однаково, що стримувати дощ. Рано чи пізно фотограф поставила б запитання, а відповіді, яка врятувала б ситуацію, вони не мали.

Відчувалось, як у щільній ворожій масі, що зустріла фотографа, ворушиться мозок. Стів гримав на псів, які завчасно не попередили про гостю. «Ач, у панійки справжнісінький дар!» — думав він. Бруно переконував себе, що вона не така погана (авжеж, надто вже вперта), пухкенька і — їй-Богу! — майже вродлива. Зізнання блиснуло в його очах. Це помітив Том і усміхнувся думці про їхній роман. Чарлі відмовився від ідеї нагнати непрохану гостю карабіном, проте міцно стулив вуста і мовчав — «ані пару з вуст, нічого їй не скажу!»

Усе було зайвим.

Голос фотографа, коли вона привіталась, пробудив щось у Марі-Денеж — якийсь спогад, надію, щось вельми приємне, нестримне, і старенька блискавкою з’явилась на порозі, протиснулася вперед і, широко усміхаючись, опинилася просто перед фотографом.

— Анж-Еме![5] — пробурмотіла вона.

Вони бачили пробудження забутого життя, вона ніби впізнала когось — дорогу їй людину, приятельку, з якою пережила горе і неймовірні негоди.

— Анж-Еме... — шепотіла вона вже сумніше. Слабенький голос, повен розпачу, до якого можна було доторкнутися.

Вони засмутились, стареньку хотілося пожаліти, проте чоловіки почувались безсилими перед горем жінки, і потрібні слова знайшла лише фотограф. Вона нахилилася до Марі-Денеж, взяла її за руки і піднесла їх до вуст.

— Якщо хочете, називайте мене Анж-Еме.

Боязка усмішка повернулася.

Фотограф щойно завоювала дружбу Марі-Денеж і право увійти до будинку. Це усвідомили не відразу. Лише згодом, коли Марі-Денеж потягнула фотографа всередину, коли почулися сміх і балачки, — чоловіки зрозуміли, що їхня маленька громада уже ніколи не буде такою, як завше.

Нарешті жінки вийшли — і фотограф заявила, що Марі-Денеж потребує простирадл, рушників та фіранок.

Фіранок!

Ну ось — тепер на хуторі порядкують дві жінки. Одна тут оселилася, друга — лише в гостях, але може приходити, як їй заманеться. А інші мешканці безпорадні перед жінотою і новою дружбою.

Чоловіки виконали прохання — перевезли з готелю білизну, посуд та інше хатнє приладдя, але не фіранки, бо готельні були завеликі. «Завтра привезу із крамниці», — вирішила фотограф, і ця туманна обіцянка завершила день.

Нарешті Марі-Денеж облаштувалась у будиночку на ніч. Вона розібрала валізу, розвісила одяг, вдягнула льолю і стала чекати в ліжку — склавши руки на стегнах і виструнчивши спину, — поки тіло відродиться. Весь день їй здавалося, що воно втікало від неї. Спочатку в легенях з’явився холод, який згодом спустився до шлунку й невдовзі зник, — вона його більше не відчувала, не відчувала нічого там, де щойно пройшов холод, і це лякало, адже розуміла, що поволі триває розклад. Вона звикла відчувати занепад тіла — усе життя їй доводилося долати його, в нагоді ставали ліки, але зараз ліки були далеко, запаси вичерпалися, вона мусила докласти величезних зусиль або ж зосередитись і віднайти тіло.

Уночі залунала пісня. Вітер ущух, ліс стояв чорно й мовчазно — лише шелестіли дерева. Залунала пісня Марі-Денеж — і ніч віднесла моління в безмежжя неба.

Чарлі не спав. Чекав, коли в будиночку згасне світло, аби піти до ліжка. Він пив чай і курив, міркуючи, чи зрозуміла Марі-Денеж, як працює пропанова лампа.

Щойно зібрався вийти, переконаний, що їй треба допомогти з лампою — як почулась пісня.

Це була стара морська пісня, тягуча й щемка пісня про нещасливе кохання, жалісний мотив якої плив густим ароматом припливів, солоних хмар та хитавицею злих морів. Мелодія, зробивши кілька кіл, гострішала, важчала, ніби шкребла із дна невблаганного моря. Чарлі хотів би більше не чути таких пісень, проте спів раз-у-раз повертався, моряк сідав до човна, на серці було все важче — і він виливав своє горе у море без дна. Чарлі вже не мав сили це слухати, він хотів, аби припинилися лиха, для нього чужі, але вона знову тягнула своєї, насолоджувалася співом, пірнала у нього — ніби сама була тим моряком, що борознив моря світу у пошуках забуття. Пісня наповнилась особистим болем, голос здригнувся, сахнувся, перейшов у шепотіння — і Чарлі раптом збагнув, що Марі-Денеж тут, зовсім поруч, у ліжку, гойдається туди-сюди, міцно притиснувши тіло, мов ляльку, яку заколисує.

Марі-Денеж справді колисала власне тіло, тихенько наспівуючи йому останні куплети моряцької пісні. Сподівалася на повернення. Не раз їй вдавалось отак повертати тіло. Проте цього разу вона відчувала опір — щось ніби пручалось, якась сила відштовхувала моління, і старенькій здавалося, що справа в будинку, надто новому і надто порожньому; й спати самій їй не доводилося — завжди був хтось поруч.

Почувши шкрябання за дверима, Чарлі одразу збагнув, що це вона.

Поверх льолі стара накинула пальто. У місячному сяйві волосся Марі-Денеж сяяло, а очі, визираючи з чорної ночі, виказували глибокий сум.

— Можна поспати тут?

Широким рухом руки він показав на хутряне ложе, яке чекало на нього.

Кожен у своєму кутку: Марі-Денеж — у кубельці із хутр, Чарлі — на матраці на протилежному боці кімнати. Та оскільки хатинка дуже маленька, а ніч — мовчазна, вони чують кожен свій порух, кожне зітхання. Чарлі ледь витримує таку близькість. Він не звик ділити ночі ні з ким, окрім Любка. А тут ще й тиша, яка важчає, поки сон не йде. Чарлі здогадується, що полегшити становище можна, лише першим поставивши запитання, але яке?

— Анж-Еме була Вашою подругою?

— Ні, королевою нашого корпусу — всі її шанували, вона походжала, мов справжнісінька королева, висловлювалась по-королівськи, а я була її компаньйонкою, покоївкою.

— Покоївкою?

Вони радше шушукаються, ніж розмовляють. Чарлі — оксамитовим голосом, який використовує, для приманювання наляканих тварин. Марі-Денеж спокійніша. Вона звикла до загальних спалень, звірянь, вишептаних із ліжка до ліжка. Здушеним, ледь чутним голосом розповідає уривки свого життя у притулку разом із подружкою, що вважала себе королевою Шотландії і, в обмін на протекцію, віддавала прати свої панчохи та підрубувати одяг.

— З Анж-Еме ніхто не наважувався сперечатися, адже вона була королевою Шотландії, Англії, Карпат і Об’єднаних націй.

— Карпати — це не держава!

— Авжеж. Як і Об’єднані нації.

Вони сміються, радіючи, що одночасно подумали про те саме, здивовані неочікуваною згодою.

— А звідки взялося ім’я Марі-Денеж — Сніжна Марія?

— Серед нас було чимало Марій. Марі-Констанс, ­Марі-Жозеф, Марі-Лор, Марі-Жанн, Марі-Кларісс, ­Марі-Мадлен, Марі-Луїз, Марі-Кларанс. Але Марі-Денеж була лише одна. Найгарніша.

— Чудове ім’я.

Це пролунало точнісінько як «добраніч» — і вони, справді, заснули, нічого вже не додавши.