Дощило птахами

Бруно

Про гостю вони розповідали явно неохоче. Поду­маєш — якась фотографиня! Але спершу їм довелося повідомити мене про смерть Теда. Що ж — цього варто було чекати. Він таки був старий! У такому віці — здавалось мені — навіть помирати ліньки.

«Він помер власною смертю», — заявив Том, а я поглянув на Чарлі. Ці двоє ніби утворювали резонаторну скриньку. Коли треба було дізнатися, чи Том каже правду, вистачало поглянути на Чарлі. В очах Чарлі я не знайшов дисонансу. Отже, сумнівів у природності смерті Теда не було.

Усе варте знаття ми вже знали.

Старенькі уклали своєрідну угоду про смерть. Я не кажу «самогубство» — це слово вони не любили. Заважке, занадто пафосне для пригоди, якою, зрештою, вони не дуже-то й переймалися. Що мало значення, то це свобода — як у житті, так і по смерті, — тож вони дійшли згоди. Жодних клятв, жодної патетики — просто обіцянка: ніщо не завадить належному в разі, якщо хтось занедужає настільки, що не зможе зіп’ястися на ноги, і перетвориться на тягар для себе та для решти. Угода не поширювалась на перелом руки — однорукий ще якось дасть собі раду; проте щодо ніг, то нічого важливішого в лісі немає. «Пересування», — казав Том, наголошуючи звичайно на обох «е», ніби мав рухатися, вимовляючи цю голосну. Угодою передбачалося, що вони мали допомогти одне одному в разі чого. Старі не дозволили б одному з них розчинитись у болю й самозневазі, зануривши погляд у небо.

Я знав уже давно. Випадково, через обмовку — адже старі були не з тих, хто за першої-ліпшої нагоди дзвонить в усі дзвони. Коли відбувається щось справді важливе, вони тихо бурмочуть про це, як завжди, особливо ж Чарлі — справжній майстер буркотіння. А Том так і не позбувся балакучості, до якої призвичаївся у готелі, тож він усе переводив на жарти. Однак його ока, яке, мов яструб, стежило за співрозмовником, варто було остерігатися. Утім, саме з Томом був сенс розмовляти. А щодо Теда, то вловити неспішне пережовування його думок було досить складно.

Розмови снувалися навколо хатини Чарлі, яка вважалась найзручнішою. Томова хатка скидалася на кубло. Ми годинами, а часом і цілими днями грали в карти, даючи волю думкам.

Тед ніколи з нами не грав, проте я знав, що він був заодно.

— Смерть, ось про що варто було б міркувати, — заявив Том.

Надворі стояв лютий, дув сніговій — був один з тих днів, коли не хочеться відходити від затишного вогню; тож ми занурились у покер. Приїхав я позавчора. Взимку я тут з’являвся нечасто. Приходив, мов Святий Миколай, із повними кишенями наїдків. Мотосани аж угинались від їжі. Фрукти, овочі, тістечка, свіжі соки та солодкі вина — усе для старих. І ще чимало корисніших дрібниць на кшталт теплих курток і спіднього; були там пилка, великий ліхтар на нафті; траплялись і газети. Старі тішилися, спостерігаючи за тим, як відчайдушно борсається без них світ.

Цього разу я привіз великий свердел на бензині. Дуже корисний винахід — тепер їм не доведеться надриватися з киркою. Свердел миттю зробить отвір у кризі на озері, і води буде достатньо. «І риби також», — додав Чарлі, який хотів випробувати пристрій на сусідньому озері, де щуки — стверджував він — такі чорні, що аж відливають синім. Та піднялася хуга, тож ми цілих два дні грали в покер, проте Чарлі не відступився, бо дуже хотів спіймати щуку чорну, мов сама ніч.

— Завтра хай там що — сніг, буря, тонни лайна з неба, — а я таки піду на риболовлю! — заявив він, викладаючи трьох королів.

— Ач, який! А хто піде шукати твоє тіло з гримасою, примерзлою до писку?

Томові не щастило. Пара валетів.

— Не переймайся — я вже докладу зусиль, аби померти з усмішкою.

Мені теж не щастило. Жодної пари та ще це дурне запитання:

— Що, Чарлі, знову квапишся поперед смерті?

З усіх боків столу — мовчанка і посмішки.

— Смерті тут не боїться ніхто!

Не таланило мені.

— Гей, Чарлі, ану витягай коробку!

Коробка стояла на полиці над ліжком. Циліндрична бляшанка. У ній були білі кристали, подібні до солі. Стрихнін. «Отрута для лисиць, — пояснили вони, — залишилася від полювань. За три секунди вбиває лисицю, а людину — приблизно за десять».

Таку коробку мав кожен — якщо коли-небудь допомога таки знадобиться, кожен знав, де коробка ­товариша.

Я вважав себе жорстким, думав, що витримаю, проте коли старі взялися обговорювати власну смерть, ніби йшлося про мале діло або розчавлену вошу — відчув, як занило серце.

— Ми нібито мали б боятися смерті, — прохрипів Том.

І спокійно додав, ніби відчувши моє збентеження:

— Ти ще молодий, тож не збагнеш.

Чарлі за звичкою перечекав вибух і поставив крапку.

— Мені поталанило безкоштовно отримати друге життя, тож я не впевнений, чи потрібне мені третє.

Я знав історію Чарлі. Він розповідав. Історія не банальна. Мав дружину, двох діток, посаду на пошті, проте щоразу на вихідних вирушав на полювання. Полювання — цим усе сказано. Не фах, не дозвілля, радше безглуздя, анахронізм і бридота! Ви лишень уявіть — убивати диких тварин! Сусідські діти бігли за ним вулицею і зазирали у віконце підвалу, де він вичиняв шкури жертв. Він відчував страх дітей, чув шепотіння.

І лише в лісі він усвідомлював свою силу, широко вдихав світ, осягав свою належність до всемогутнього Всесвіту.

З віком він усе частіше повертався до мрії померти в лісі, мов звір, без плачів і сумних гримас — нічого, лише лісова тиша вітає одне зі своїх створінь, яке вирушає до манів бобрів, горностаїв, норок, лисиць та рисей — своїх справжніх друзів.

Одного разу лікар, поставивши діагноз — ниркова недостатність — та призначивши гемодіаліз три рази на тиждень, пообіцяв Чарлі гідну смерть.

Тоді він уже не працював, діти давно роз’їхалися, дружина отримувала пенсію. Чарлі зробив необхідні розпорядження в банку та у нотаря і став чекати ­смерті.

— Я облаштувався в мисливській хижці і чекав, коли смерть прийде по мене, але вона не йшла, тож я подумав, що мені дане друге життя. І я вирішив прожити його на свій смак.

Він зачекав іще тиждень, а потім залишив будиночок так, ніби звично вирушив на полювання.

— Звісна річ, моє тіло шукали, проте місця, де я полюю, дуже великі. Подумати могли бозна-що: втопився або гнию десь у драговині. Напевне, офіційно я вже давно небіжчик.

А ниркова недостатність?

— Сцю так, як і всі. Лікарі ж не чарівники, також можуть помилятися. Ось і мій схибив.

Тож одного дня Чарлі просто прийшов зі своїм спорядженням, і Тед дозволив йому оселитися біля свого табору. Ще за кілька років з’явився Том. Певно, Тед вирішив, що вони гідні тут жити, інакше не дозволив би цього.

Тед був зламаним створінням, Чарлі — закоханим у природу, а Том пережив усе, що тільки можна. День за днем вони разом старілися, доходили Великого Віку. Позаду лишали життя, за яким без жалю зачинили двері. Жодного бажання повертатися, жодного іншого бажання, окрім як прокидатися вранці з відчуттям, що цілий день попереду — твій, і немає нікого, хто це заперечив би.

Утрьох вони утворювали компанію, яка планувала простір так, щоб кожен почувався єдиним на цілій планеті. Кожен мав власний двір, із якого було чудово видно озеро, але не сусіда — старі подбали, щоб між ділянками залишилися вузькі заліски.

Найбільш доглянутим було подвір’я Чарлі. Чотири хатинки. Одна для житла, друга для дров, щоб опалювати першу, а також вбиральня і сарай — і жодної зайвої речі довкола. Ні лопати, ні сокири — нічого, що мало б покинутий вигляд, тоді як у Тома оселю можна було визначити хіба за димарем — настільки занедбаний вигляд мало його подвір’я.

Що ж до Теда, то до нього ніхто не заходив. Знайти сліди його думок на стінах хатини було неможливо — так само, як важко було б сказати, чим тут живився погляд старого. Тед зачинявся на кілька днів або тижнів, а бувало, що й на всю зиму — зими ж на Півночі нескінченні. За слідами в снігу здогадувалися, що він ходив перевіряти пастки на зайців. За купкою трісок біля сараю визначали, що він запасався дровами. Проте самого Теда не бачили, не бачили місяцями, а потім він неочікувано з’являвся сам.

Не зважуся назвати Теда художником — те, що ми згодом знайшли в його хатках, неабияк відрізнялося від усього баченого — а проте саме цим він заповнював довжелезні зимові дні і саме це переконало його дозволити мені саджати марихуану посеред лісу.

Я приїхав слідом за легендою про Бойчука. Про хлопчика, який блукав серед вогнищ-руїн, про зрілого мужа, що втік від примар до лісу, про одного з останніх свідків Великих Пожогів у Метісоні 1916 року. Цю історію мені розповідали всюди. У містечках Півночі люблять пережовувати одні й ті самі пригоди. Достатньо вмоститись у барі — і після двох-трьох кухлів пива до вас хтось підсаджується і, якщо ви дасте йому час, розповість усе, що захочете.

Найчастіше казали, що Тед — це незагоєна рана.

Саме так заявив мені Стів.

Стів — повне розчарування, людина, яка не знає ні гонору, ні амбіцій. Маєтністю керував бездумно. Готель йому не належав. Власник лишив його на господарстві, а якщо точніше — дозволяв діяти на власний розсуд.

Я вподобав його відсторонений погляд.

Ми завершували вже другий косяк. Стів був аматором — вдихав із завзяттям, якого я ще не бачив.

Нас охопила приємна млість, і раптом він кинув, ніби про це велося вже не першу годину:

— Для тебе те місце ідеальне.

До того про задум плантації я не згадував. Проте ми знали, що йдеться саме про це. Адже не по чорнобривці я забрів у цю глушину!

— Так, ідеальне, але старого складно переконати.

Наступного ж дня я вирушив стежкою, яку він мені вказав — піщаною стежкою, що привела просто до ­хатки.

Тед на мене чекав. Він мене чув. Цей чолов’яга добре знав ліс. Він почув м’який поступ моїх мокасинів і всівся на пень перед хаткою. Ніби занурений у свої думки, він уважно стежив за мною. Якби думки про слова, які я мав би сказати йому, не ворохобили мої мізки, я чув би, як кожен мій крок влітав у вуха старого.

Високий, кремезний старий із густими розкошланими бровами, у картатій сорочці та цупких джинсах «Біґ Білл» повністю відповідав уявленню про лісовиків. Мені вистачило одного погляду, аби зрозуміти, що він пізнав світ, і на долю його припало більше, ніж переживає звичайна людина.

Тоді я був ще той шелихвіст, а він уже мав поважні літа, тож почати розмову було нелегко. І він не квапився на допомогу. Спостерігав, як я тягну за всі нитки і дедалі більше заплутуюсь. Я ж не знав, як підступитися. Від нього, проте — жодного слова, жодного поруху. Він дивився, як я занурююсь у непотрібні пояснення, поки, втомившись від власних слів, я не замовк.

Лише тоді він ушанував мене поглядом.

— Аякже, це можна, — зронив.

На якусь мить я запишався, повірив, ніби переконав старого своїм сп’янінням, спокусив шансом дати копняка світові, який він залишив. Проте швидко збагнув, що Тедові просто бракувало грошей. І він майстерно домовлявся про долю.

Він забажав лляного полотна, куничого хутра, свинячого жиру, олії першого вичавлення та кольорових фарб. І все — від «Віндзора енд Ньютона», уславленого постачальника, авжеж, недешевого (понад мої можливості) та ще й розташованого аж у Торонто. Тед малював на фанерках старенькими обтріпаними пензлями та олією, що швидко блякла. Постачанням займався Стів, проте він не їздив далі залізної ятки в сусідньому містечку — двісті кілометрів туди і назад.

Отже, Тед малював. Ні для кого це не було таємницею. Коли він виходив із зимівлі, одяг його хаотично вкривали плями від фарб. Оці сонячні відблиски на одежі завжди дивували мене. Він замовляв переважно темні відтінки. Чорний, наче вугілля, сірий, мов попіл, брунатний із незрозумілим відливом, що його називали умброю. Проте ми не мали жодного уявлення про те, що поставало під його пензлем.

Тедів двір містився на півшляху між дворами Тома та Чарлі. Щоранку, докинувши дров до груби й поснідавши смаженою картоплею зі шкварками, Том вирушав до хатинки Чарлі. Щоранку Том проходив повз хатку Теда і позирав на димар. Як би не виходив дим — рівнесенько, покашлюючи, малесенькими клубками чи густою хмаринкою, — щоранку Том доповідав про це Чарлі під час першої бесіди.

Дим, що виходив із димаря, був найнадійнішою ознакою того, що Тед уже встав, розпалив грубу і смажить картоплю зі шкварками, повертається до вчорашніх міркувань і починає день досі живого одинака.

Я так само позирав на димарі. Готувався до того, що одного дня смерть випередить мене. Дивно, але я гадав, що першим вона забере Тома. Він був наймолодший, досі переймався перипетіями минулого, ніколи не сидів на одному місці, постійно щось розповідав. Однак Том дуже тужив через помилки юних років, а ще він мав лише одне око, важко дихав і накульгував. Мені завжди здавалося, що йому чогось бракує, проте він тримався гідно.

Смерть вони обговорювали так само, як і погоду, тож я мусив звикати.

— Чудова днина!

— Еге ж, сьогодні й померти можна.

Ні сумно, ні болісно — звичайний факт у плетениці інших. Старіння, забуття, повна свобода — зокрема й від себе самих — лише потішали їх. Вони почувалися так, ніби замели за собою сліди.

Чарлі і Том за звичкою дражнилися:

— Що, Чарлі, загнешся нарешті сьогодні?

— Ще одна така ніч — і завтра мене не стане. Та якщо завтра, то конче надвечір! Я завжди мріяв померти при заході сонця.

— Отже, завтра на смерку.

— Точно, на смерку. Втім, якщо смерть забариться, то перенесу на пізніше. Не хочу вмирати у темряві.

— Ти ба! Дорогенький, як коверзуватимеш, вона ніколи не прийде, ти перетнеш сторічну межу і — гоп! — будеш справді старий, старезний, а старий ти не вартий нічого, навіть власного гівна!

Тоді звертається до мене:

— Бач, який упертюх — ніяк не наважиться ґиґнути!

І знову вони мовчать. І нікого це не бентежить. Ми звикли до пауз, коли кожен наздоганяє власні думки.

Проте цього разу мовчали довго, важкою туманною тишею.

Я вже знав, що розмова продовжиться чимось химерним, аж ось Чарлі скарлючився болісно над горнятком, поспіхом зирнув на мене і знову схилився над чаєм — ніби те, що він скаже, стосувалося саме його.

— Помер Тед.

Авжеж — я цього чекав, це мало колись відбутися, проте я був не готовий, бо ми завжди не готові, і це мене вразило. Ніби ножем угатили.

Здавалося, ніби Теда створено для вічного життя — він не міг померти у власному ліжку, як інші, не залишивши жодного сліду, крім занімілого димаря!

На ньому були лише тільник та кальсони; ковдра вкривала тіло до половини. Старі не помітили ні слідів боротьби зі смертю, ні — квапливо зазначив Чарлі — піни на вустах.

— Ви впевнені, що піни не було?

Я лише хотів переконатися. Вигадка зі стрихніном ніколи мені не подобалася — авжеж, для них це був, звісно, жарт, проте мені краялося серце.

— Він помер власною смертю, — ствердив Том.

А Чарлі додав, що Тед настільки тішився можливості нарешті піти, що навіть заусміхався.

— Усмішка мертвого — це ніби останній вияв увіч­ливості.

Важко було уявити усмішку трупа — я жодного разу не бачив Теда усміхненим.

Я попросив показати, де його поховали.

Тож ми вирушили. Попереду пси, потім Чарлі, який ступав важким мовчазним ведмежим кроком, а поруч дріботів Том, я ж завершував цю ходу. Здавалось, ніби ми тішимося чудовому літньому дневі, квапимося до справ, а Тед звично сидить на пеньку перед дверима і чекає на нас. Проте він уже ніколи не працюватиме поруч із нами. Ми вже не валитимемо для нього дерев, не прибиратимемо у хатинці, не доглядатимемо за стежками, не полюватимемо на лося. Десь глибоко під землею усміхався труп Теда.

На могилі вже повитикалися кущики трави. Звичайний прямокутний насип занадто скромних розмірів як для такої людини, якою був Тед. Зовсім поруч, за кілька метрів — хатинка: нежива, занімілий димар. Наші думки снували довкола неї. Пагорбок під ногами не мав жодного значення — справжнім надгробком Тедові була хатинка.

Треба було зайти. Я не знав, навіщо — віддати останню шану чи просто з цікавості. Проте був певен — треба зайти до хатинки, побачити те, на що він дивився усі ці роки, відчути запахи, що оточували його. Бачити, чути, торкатися. Насититися життям Теда і попрощатися з ним.

І ми зайшли. Спершу я, а за час — спроквола — Чарлі з Томом. Вони вже заходили, щоб винести тіло, проте ось зараз чомусь злякалися.

На перший погляд, Тедове житло нічим не відрізнялося від хатинки Чарлі. Одна кімната, двадцять квадратних метрів. Два вікна, одне навпроти другого. Під тим, що праворуч, стара емальована чавунна мийка та кухонна стійка — кілька дощок, покритих лінолеумом; стійку завершувала груба — найважливіша річ у хатинці. У глибині, в найтемнішому закутку — спальня: матрац на дерев’яній рамі, грубо обтесаній сокирою. Їдальня, всупереч правилам, містилася в другому темному куті. Також похапцем тесаний стіл та один-єдиний стілець. Авжеж, гостей Тед не приймав. А у найсвітлішій частині кімнати, перед лівим вікном, що виходило на південь, стояв мольберт — звісно, також зроблений вручну — з полотном, покритим димчасто-сірою фарбою, посіченою чорними смугами та подекуди поцяткованою яскравими латками. Кольори невловимі, непевні. Трохи червоного, трохи жовтогарячого або цитринного — важко сказати. Усе нашаровувалося, змішувалося, взаємознищувалося. Дивне бачення світу, що розчиняється у здушеному зойку.

Були й інші картини, приставлені до стіни і вкриті такою ж сіруватою сумішшю з поодинокими зблисками барв, подібними до посвисту флейти у реквіємі. Нічого відрадного, нічого, що могло б викликати усмішку в небіжчика.

Ми обійшли інші будівлі.

Як і у Чарлі, в одній зберігалися дрова, в другій — інструменти; між цими будівлями була вбиральня, а за ними, на значно міцнішому підмурку — похмура, без жодного віконечка хижка, замкнена на здоровенний замок.

Замок у лісі — це мов образа, жахлива помилка. Тед про це знав, а все ж навісив його на двері.

Сокирою ми збили замок і побачили щось неймовірне. Хижку було вщент забито картинами, подібними до бачених у хатинці, сотнями картин, прив’язаних одна до одної, і на кожній — враження задухи.

У центрі хижки лишався вільний простір на кілька кроків, щось на кшталт нефу в соборі, куди падало світло з прочинених дверей.

Саме там ми — я, Том і Чарлі — стояли й міркували, що ж нам із усім цим робити.

Том вважав, що хижку треба зачинити й залишити, як є.

— А час поверне все це до землі.

Чарлі засумнівався.

— Тед зробив усе це не для того, щоб додати гною землі.

А я не знав, що казати, бо ще ніколи в житті не відчував такого збентеження. Підозрюю, що вони чекали цієї миті, щоб повідомити ще одну новину.

— У нас була гостя.

Вони були явно пригнічені.

Я — теж.

Бо також мав із ким їх познайомити.

Прийшла черга третього свідка — Стіва, який втілює розчарування і теж відступився від світу. Свободу Стів знайшов у порядкуванні в готелі, саме існування якого втратило сенс. Потрапити до готелю можна лише ґрунтовим шляхом, що перетинає іншу забуту дорогу, яка веде у нікуди — до лісової гущавини та нікому давно не цікавих покладів бурого вугілля; хіба що ви спокуситеся поетикою самоти, достоту як наша знайома фотограф — тут час наче вповільнюється, навколишнє ж здається нереальним.

Стівові під п’ятдесят, а може, і менше — він поза віком. І саме Стів приймає блукальців.

Варто знати: Стівові та Бруно подобається перебувати поза законом. Їхня дружба ґрунтується на потребі бути по інший бік, на крутому ковзкому схилі, пізнаному лише ними, — це дозволяє відчути неймовірну свободу.

Стів довготелесий, усе його тіло — це лише руки та ноги; він зустрічає всіх нашорошено і вміє поглядом тримати інших на відстані, та варто вам витримати його погляд, як він одразу піднімає забороло і дозволяє наблизитися. Стів обожнює теревені з незнайомцями, яких до нього приводить шлях, проте не зізнається у цьому.

Бруно молодший, стрункіший і не відступався від світу. У нього повсюди друзі. Він весь час у русі, найменш мрійливий зі всіх наших героїв.

У них іще буде нагода продемонструвати свої незаконні таланти, адже надходить ще одна гостя, і їй доведеться шукати нову особистість, новий шлях у житті.