Дощило птахами

Третє життя Чарлі

У фотографа нарешті з’явилось ім’я. Анж-Еме — Коханий Янгол — на згадку про королеву Шотландії і Карпат, яка царювала серед божевільних, не переймаючись іменем, бо в неї воно вже було. Ім’я ж — це те майже єдине, чого бракувало Марі-Денеж.

Життя громади на озері облаштувалося довкола потреб Марі-Денеж — висловлених чи замовчених. Вона отримала кота, фіранки і подругу. Кіт — схожий на тигра дворічний баламут — отримав прізвисько Монсеньйор; яскраві фіранки тішили око м’яким рожевим відтінком, що неабияк прикрашав оселю як зовні, так і всередині, а подружка Анж-Еме з королеви-протектора, обожнюваної в іншому житті, перетворилася на компаньйонку.

Марі-Денеж чудово пристосувалася до нового життя. Навчилася давати раду з газом, чистила картоплю, не ранячи рук, щоранку вивчала небесні барви, проте залишатися в будиночку наодинці не знаходила сил. Першим це зрозумів Чарлі, коли, повернувшись якось із полювання, знайшов її у своїй хижці серед хутр — старенька виснажено гойдалась, а в її погляді лютував відчайдушний звір, що потрапив до пастки.

Присутність фотографа Анж-Еме — Коханого Янгола — виявилась необхідною. І щоб стримати демонів, які тимчасово зникли, і щоб знайти у крамниці все необхідне. Капці, халат, спиці, книжки — щоб згаяти вечори — зокрема книжки про кохання: цілий стос любовних романів; нині ж, ближче до зими, їх навіть побільшало.

Зелену кімнату призначили за кабінет, хоча фотограф регулярно поверталася до Торонто — там мала помешкання, де на неї чекали «темна кімната» і світлини, долю яких вона мала вирішити. Великі Пожоги, Бойчук та його таємниця — усе це поблідло і видавалося дуже далеким тепер, коли з’явилася стара втікачка, що намагалась заново побудувати життя на краю світу з двома ще старшими від себе чоловіками.

«А я завжди знала, що матиму інше життя, — заявила Марі-Денеж своїй подружці Анж-Еме в один із перших днів знайомства, — ніколи не залишала надію на власне життя!» І фотограф Анж-Еме, глибоко зворушена зародженням нового життя, погоджувалася на чуже ім’я.

До родини начебто вперше прибуло новонароджене немовля — дивна втіха сповнила громаду, і вийшло так, що інших справ, окрім добробуту новоприбулої, у господарів не було. Найзначнішою зміною — яку, проте, ніхто не зауважив — стало те, що розмови про смерть ущухли. Цей сюжет потонув спочатку у клопотах з облаштування Марі-Денеж, а згодом — у радощах нових знахідок. Старенька вперше побачила дрохву, вперше знайшла на снігу сліди зайця, вперше спостерігала за лосем, що тамував спрагу з озера, вперше угледіла сову серед сухих пазурів берези — для Марі-Денеж усе було новим і неймовірно свіжим.

Смерть стала нецікавою — про неї не говорили, навіть не думали — адже поруч постало нове життя, яке напинало крила.

Проте старенька завжди бачила глибше, ніж вони могли уявити, часто користалася з їхнього недбальства і втручалась у розмову, що її не стосувалася. Йшлося, скажімо, про сніг — ще неглибокий, але вже досить тривкий. Зима, вочевидь, поспішала облаштуватися. Певно, дров знадобиться більше, ніж минулого року. Чоловіки гадали, чи не позичити палива із запасів Теда. І Марі-Денеж зажадала пояснень — хто такий Тед? Поки вони розповідали, смерть почувалася вільно — вона повернулась. Утім, ненадовго: живим Бойчуком цікавилися більше, ніж мертвим.

Одного дня, дивним вивертом із розмови їй вдалося привернути увагу до коробочки Чарлі, що поважно стояла на поличці над ліжком. Анж-Еме — авжеж, саме так тепер треба її називати — перебувала на хуторі вже не перший день, і привезла із Торонто величезний італійський торт, що його вони споживали маленькими порціями, — таким ситним і солодким він був. Жодного приводу цікавитися коробочкою не було. Вона стояла собі на поличці, а старі сиділи за столом та їли неймовірно солодкий торт. Важко знайти пояснення тому, що відбулося. Хіба який злий хитрий дух, що скоцюрбився десь у глибині хатинки, примусив усі погляди звернутися до бляшанки саме тоді, коли Том зауважив (цілком безглуздо) щодо солодкого торту:

— О, це так смачно, що цього разу, Чарлі, я обійдуся без солі.

І всі — навіть Марі-Денеж і Анж-Еме, які ні про що не здогадувались, — поглянули на циліндричну коробочку. І хтось мав пояснити. За це взявся Чарлі.

Він інстинктивно відчув присутність смерті і заходився її гнати. Він пояснив, що коробочка містила ліки для невідкладної допомоги. Адже тут немає ні лікаря, ні шпиталю, — вів далі він, — а людина не все здатна витримати. В очах Марі-Денеж промайнула блискавка страху. «Та ні, тут ніхто не збирається помирати», — поспішно додав Чарлі. Але ж ніхто не захоче мати життя, яке йому не належить! Марі-Денеж заплющила очі. Не раз вона опинялась замкненою в чужому житті — на це пішло стільки років! Чарлі здогадувався, які думки вирували під щільно стуленими повіками. «А оце, — сказав він, показуючи на бляшанку, — саме це робить вечірнє сонечко яскравішим, коли ломить кістки, саме це дає наснагу жити, бо є впевненість — вибір існує. Свобода померти чи жити далі — хіба є щось краще від можливості щодня обирати життя?»

Ну ось — усе було сказано, вони більше не мали б повертатися до цієї теми, й усі в хижці зітхнули з полегшою. Смерть могла забиратися геть, залишивши по собі легку веремію. Розмова полинула в річище більш істотне, адже Том вирішив розповісти історію Чарлі, аби переконати Марі-Денеж, — а раптом у неї зосталися сумніви? — що тут ніхто не збирається помирати. Старий упертюх надумав похвалитися своєю бля­шанкою.

— А в мене є лише це життя — перше, і я за нього тримаюся, — зауважила Марі-Денеж.

Були й інші розмови. Невдовзі ліс мав заціпеніти під крижаним покровом зими. Звичайно узимку теревені точилися коло вогню — мляво, без зайвих рухів, — але ця зима минула напрочуд жваво. На хуторі ніколи стільки не говорили. З розмов з’ясувалося, що Марі-Денеж незламно налаштована прожити все, до останньої миті, і її дратувало, глибоко ображало те, що в неї украли життя. Вона раз-у-раз це казала.

Найчастіше такі розмови відбувались у Чарлі. Збиралися всі троє старих та іноді Анж-Еме. Часом на «Скандіку» підкочували і Бруно зі Стівом. Якщо у тісній хижці Чарлі скупчувалося шість осіб, вони переходили до будинку Марі-Денеж, просторішого й обладнаного аж трьома стільцями. Залишалося принести два сідала від Чарлі та металеве цебро — і сидячих місць вистачало усім.

Дещо закарбувалось у пам’яті. Наприклад, коли Бруно привіз китайські страви з ресторану в сусідньому місті. Шість алюмінієвих таць, по вінця повних свіжого рису, смажених овочів, реберець, тушкованих із часником, та панірованих креветок. Туди-назад — двісті кілометрів. Вже холодні страви поставили в піч, звідки вийняли гарячими й запашними. Про бенкет згадували ще довго.

Зима випала страшенно холодна й люта — вона вгризалась у ніс, щойно поткнешся назовні. Том зліг із грипом аж на два тижні. Ходила за ним Анж-Еме. Чарлі цілими днями пропадав у Марі-Денеж. Дзенькіт цвяхів, що не витримували морозу, лякав її. Рештою справ опікувалися Бруно та Стів — знімали пастки на зайців, крутили дірки у кризі, носили воду та дрова — вони робили все, адже Том дуже заслаб, а Марі-Денеж ціпеніла від дивних звуків у своєму будинку.

Ця зима згуртувала озерну громаду, що зіщулилася на самому денці страшенних морозів, — мешканці звикли триматися разом. Марі-Денеж розквітла, мов дівчинка, насолоджуючись увагою чоловіків. Зникли пісні-монологи, від яких гусла кров. І все ж у ній досі жили непідконтрольні страхи, найжахливішим із яких був страх втратити тіло. Щовечора, тікаючи від нього, вона стукала у двері Чарлі.

Жодної ночі вона не провела у своєму будинку. «Звикла до загальних спалень, — пояснювала вона Чарлі, — звикла засинати у їхньому затхлому повітрі, з двадцятьма жінками довкола, відчуваючи їхній гарячий подих, вагу мішаниці снів, а зовсім поруч, у сусідньому ліжку, — подругу Анж-Еме».

Чарлі чекав на неї. Розгортав хутра, заповнював грубку сухими кружальцями дров та чекав на шелестіння, яке сповістило б про мить, коли вона пошкребеться у двері.

Вона приходила, закутана у пальто, а в очах променів виклик-прохання порятувати її від самої себе. Під пальто була лише льоля — на думку Чарлі, чудова сукня — з білої саржі, прикрашеної яскравими плямами, з рожевим окрайцем на комірці; за багато років він уперше бачив справжнє жіноче вбрання, адже вдень обидві жінки ходили в цупких сорочках поверх чоловічих ­штанів.

Марі-Денеж прямувала до ложа і занурювалась у хутра. Чарлі чекав на цю мить, щоб загасити лампу. Він ні за що не прийняв би Марі-Денеж у халаті «Стенфілд», — довжелезному вовняному халаті, який вкривав його тіло повністю і з яким він не розлучався навіть вночі, навіть під час сну, — це була ніби його друга шкіра, така ж пахуча, як і перша, але при цьому м’яка й одноманітно сіра. Тож, щоб опинитись у «Стенфілді» та пірнути під простирадло, він чекав, коли вимкнеться світло.

Люті зимові морози Любко перечікував у хатинці. Простягнувшись посеред кімнати, він нагадував мур, невидиму загородку, що дарувала їм відчуття захищеності від надмірної близькості. Вони могли розмовляти, не переймаючись, про все, що спадало на думку, адже були у повній темряві, далеко одне від одного, і скоро мали зануритись у сон, що поглинав кожне слово. Усе сприяло довжелезним розмовам, які діяли, мов колисанки, і першою засинала Марі-Денеж, а Чарлі чекав моменту, щоб вислизнути з ліжка та підкласти до грубки кругляк.

Нічні розмови не мали продовження вранці. Чарлі прокидався першим, він живив грубку, грів воду для чаю та займався сніданком. Марі-Денеж, прокинувшись, допомагала йому. «Достоту старе подружжя, — міркував часом Чарлі, — ми наче старе подружжя». І щоразу сам же дивувався, адже ця думка не повертала його до спогадів про дружину, залишену п’ятнадцять років тому.

Том, уперше побачивши їх за сніданком, також подумав про старе подружжя, що радо виконувало ранкові звичаї. Марі-Денеж залишалась у льолі, Чарлі ж був одягнений, а проте ліжко, розібране ліжко і хутряне ложе у протилежному куті хижі переконливо свідчили, що ніч вони провели разом.

— Ех, Чарлі... мій Чарлі...

Він за звичкою приходив на ранкову розмову з приятелем і потрапляв до, скажімо прямо, подружнього кубла. Авжеж, він міг почуватись ображеним, зрадженим і залишеним. Адже ранкові розмови належали лише їм — це був ритуал, якого вони ніколи не уникали. Аж раптом товариш по самоті опиняється у компанії жінки у льолі. Проте вогонь уражених почуттів палав недовго — старий такого не переніс би, тож він влаштовувався за столом і спокійно спостерігав. Чекав, поки згасне сум’яття у грудях, і він зможе сказати те, що намислив.

Потроху Том звик бачити їх удвох. Якщо в Чарлі її не було, то Чарлі був у її будиночку або ж вони разом вирушали глибоким снігом шукати слідів весни, що барилася. Тендітна, маленька Марі-Денеж, подібна до пташки, що її несе вітер ляку, і він — масивний, повільний, важкий, ніби гранітний блок, якого не зрушити з місця.

Достатньо було йому покласти руку туди, куди вона вказувала, — і життя поверталось. «Отут», — казала вона. Це могли бути легені, шлунок, печінка — орган холонув і мав ось-ось зникнути. Рука неспішно й ніжно затикала пролом, і Марі-Денеж заспокоювалась, усміхаючись життю, яке поверталось до неї.

Старий ведмідь притискав до землі небесне тво­ріння.

— Дорогий Чарлі, здається, ти починаєш третє ­життя.

Холодно в хижці Чарлі. Місяць уповні. Колеться лютий мороз. Грубка випромінює лише вузьку смугу тепла, що не сягає кутів кімнати.

Зі свого ліжка Чарлі з тривогою спостерігає за білою хмаркою у хутряному гніздечку. Він хотів би, щоб вона занурилася поглибше в тепло, але знає, що Марі-Денеж не засне, поки не докаже того, що почала.

— Спочатку мені здалося, ніби хтось інший оселився в мені — скажімо, янгол, ніби якась небесна істота заволоділа тілом, і я вирішила, що злечу. Ні, не панікувала. Здавалося, що це навсправжки і не навсправжки водночас. Наче у грі. Тож я залишила своє тіло там, де була, пішла до мами і повідомила, що стала янголом.

Марі-Денеж намагається пояснити, чому з юних років боїться втратити плоть.

— І вони замкнули мене. Я мала шістнадцять років.

Чарлі бентежиться.

— Нині немає ані чужої присутності, ні янголів, ані істот з іншого боку — є лише я і відчуття порожнечі. Це — дуже реально, але пояснити це складно. Спочатку це відчуття ледь помітне, але воно поволі утверджується. Я відразу відчуваю, коли це починається. На рівні органів, найчастіше навколо печінки. А міцно засівши в мені, порожнеча тягнеться до решти тіла. Почати легко, а повертатися важко. І згадка про це вселяє у мене жах, щойно з’являється пустка.

Чарлі турбує не та частина Марі-Денеж, яку закутано в хутро, — він добре знає, як гаряче у м’якому гніздечку, бо часто спав там із Любком. Він переймається білою променистою плямою — головою Марі-Денеж, що визирає з гнізда, парою, яка йде від неї і збирається в білу хмаринку. Мороз дужчає.

— Розкажи мені краще про Анж-Еме.

Він сподівається, що старенька засне, переповідаючи багато разів розказану історію, і глибше зануриться у тепле хутро.

— Коли ми познайомились, мені було сімнадцять, а їй — двадцять один. Її туди привела нервова виснаженість після народження першої і єдиної дитини. Виставили діагноз — прогресуюча меланхолія — і зробили гістероктомію[6]. Коли ми спізналися, вона була в жалюгідному стані. Цілими днями гойдала у великій залі неіснуюче дитя. Мені діагностували раннє недоумство через те, що я бачила розкладання власного тіла. Згодом виправили на шизофренію.

Я теж колисала її дитину. Саме так почалась наша дружба. Я запитала, чи можна й мені поколисати, вона обережно поклала мені до рук немовля, я — теж обережно — взяла його і колисала, співаючи пісень. І саме так, по черзі колишучи уявне дитя, ми спромоглися бути не там, де були насправді. Упродовж року ми колисали дитя, потім малюк помер, ми влаштували похорон, і Анж-Еме стала королевою Шотландії та Англії. Пізніше додалися Об’єднані Нації і Карпати. Це нам урятувало життя. Роками ми панували над самими собою. Не помічали щурів і тарганів, не чули криків і стогонів. Жили у власному всесвіті, за своїми законами, тішились вигадками. Вона була королевою, я ж — покоївкою. І моє тіло трималося. Часом я відчувала, що воно відлітає, але чіплялась, тягнула — і воно поверталося.

— Тобі холодно?

Годі, він більше не хоче чути, не хоче, щоб вона далі розповідала. Розлука, електрошок, кома — ні, досить, досить! Їх розлучили. Дружбу потрактували як небезпечну. Небезпечну для кого, небезпечну чому, адже йшлося про мешканок притулку — втім, таких запитань не ставили. Анж-Еме перевели на поверх шаленців, і для Марі-Денеж почалося пекло. Напади страху посилились. Тіло зникало без попередження, іноді — повністю. Їй довелося спізнати усі жахіття тодішньої психіатрії — інсулінову кому та електрошок — і вона дивом уникнула лоботомії.

Їй невідомо, що сталося з Анж-Еме. Відтоді вони не бачилися.

— Ні, це тобі холодно.

Зі свого теплого кубельця Марі-Денеж чує, як він перевертається у ліжку в пошуках тепла. Мороз такий, хоч ножем ріж. Грубка гріє, як може, проте вночі холод нестерпний. Чарлі доводиться раз-у-раз підкладати дрова. Вона знає, що він не засне, що всю ніч стежитиме за ­вогнем.

— Ходи, тут так тепло, а ти мерзнеш у ліжку.

Спокусливо. Адже він добре знає, як гаряче серед хутр. Але спати обіч Марі-Денеж, так близько до жінки, — ні, він не може — тіло пручається, це вже занадто.

Він підводиться, щоб укотре підкинути дров, і укуси морозу підштовхують його до ложа Марі-Денеж.

— Бачиш, не так вже й складно, — каже вона, розгортаючи хутра, і він лягає поруч; паморозь їхніх подихів злітає хмаринкою і розчиняється у нічній темряві.

До них залазить і Любко.

Так минула їхня перша ніч.