Егоїстичний ген

11. Меми. Нові реплікатори

Досі я не багато говорив конкретно про людину, хоча й не обминав її у своїх міркуваннях навмисно. Причина, чому я використовував термін «машина для виживання», почасти полягає в тому, що слово «тварина» залишило би поза увагою рослини, а, отже, і людину. Наведені мною аргументи мають без жодного вагання співвідноситись із будь-якою живою істотою, яка тільки виникла в процесі еволюції. Для вилучення будь-якого виду з обговорення потрібні дуже чіткі й вагомі причини. А от чи існують якісь вагомі причини для припущення, що наш власний вид є унікальним? На мою думку, відповідь на це є позитивною.

Найбільш характерну особливість людини можна підсумувати одним словом: «культура». І я не використовую його в якомусь снобістському сенсі, а виключно як учений. Успадкування культури аналогічне успадкуванню генетики, адже, виглядаючи загалом консервативною, вона здатна покласти початок певній формі еволюції. Англійський поет XIV століття Джеффрі Чосер не зміг би підтримати бесіду із сучасним англійцем, навіть попри те, що вони пов’язані між собою нерозривним ланцюгом десь із двадцяти поколінь, кожне з яких могло спілкуватися зі своїми найближчими сусідами по ланцюгу так само легко, як син говорить із батьком. Схоже, що мова «еволюціонує» негенетичними шляхами та зі швидкістю значно більшою, ніж це відбувається під час генетичної еволюції.

Культурна спадщина не є унікальною для людини. Найкращий відомий мені приклад, що її не стосується, нещодавно навів П. Ф. Дженкінс, де йдеться про співи птаха під назвою тіко південний, або новозеландський шпак, який мешкає на островах поблизу узбережжя Нової Зеландії. На острові, де працював автор дослідження, був зафіксований цілий репертуар із дев’яти різних пісень. Будь-який самець співав лише одну або декілька з цих пісень. Усіх самців можна було поділити на своєрідні діалектні групи. Наприклад, одна група з восьми самців, що жили по сусідству, співали особливу пісню під кодовою назвою CC. Інші діалектні групи знали інші пісні. Іноді представники якоїсь групи мали більше однієї спільної пісні. Порівнюючи пісні батьків і синів, Дженкінс показав, що структура пісні не успадковується генетично. Кожен молодий самець, схоже, переймав пісні від своїх територіальних сусідів, повторюючи за ними звук за звуком так само, як відбувається у людей, коли ті вчать мову. За той час, поки там перебував Дженкінс, на острові спостерігалась фіксована кількість пісень, певний «пісенний фонд», з якого кожен молодий самець черпав свій власний невеличкий репертуар. Але Дженкінсові траплялося стати свідком «вигадування» нової пісні, що ставалося через якусь помилку у виконанні старої. Він пише: «Виявилося, що нові пісенні форми виникають по-різному: інша висота ноти, повторення певної ноти, вилучення нот та комбінування різних частин наявних пісень… Поява такої нової форми є раптовою подією, але результат залишається доволі стабільним протягом довгих років. Надалі, в деяких випадках, цей варіант точно передається в його новій формі молодшим птахам таким чином, що виникає група схожих між собою пісень». Першопричинами появи нових пісень Дженкінс називає «культурні мутації».

Спів новозеландського шпака дійсно еволюціонує негенетичним чином. Відомі також інші приклади культурної еволюції у птахів та мавп, але йдеться лише про окремі цікаві випадки. На що дійсно здатна культурна еволюція, демонструє наш власний вид. І мова тут є лише одним прикладом із багатьох. Мода на одяг та дієту, різні церемонії та звичаї, мистецтво та архітектура, інженерія та технології — все це виникає у належний історичний час і нагадує неймовірно прискорену генетичну еволюцію, але насправді не має з нею нічого спільного. Проте, як і при генетичній еволюції, зміни можуть бути прогресивними. В певному сенсі сучасна наука дійсно краща за античну. З плином століть наше розуміння Всесвіту не лише змінилося — воно покращилося. Загальновизнано, що нинішнє інтенсивне вдосконалення почалося лише в епоху Ренесансу, якій передував похмурий період стагнації, коли європейська наукова культура застигла на рівні, досягнутому ще давніми греками. Але, як про це йшлося в 5-му розділі, процес генетичної еволюції теж може мати вигляд низки короткочасних прискорень розвитку між періодами стабільності.

Аналогія між культурною та генетичною еволюцією застосовується часто, причому іноді в контексті недоречного містицизму. Особливо детально аналогія між науковим прогресом та генетичною еволюцією завдяки природному доборові була висвітлена сером Карлом Поппером. Я ж хочу піти ще далі у напрямках, що наразі досліджуються також генетиком Л. Л. Каваллі-Сфорца, антропологом Ф. T. Клоком та етологом Дж. M. Калленом.

Як завзятого дарвініста, мене не задовольнили пояснення поведінки людей, яке запропонували мої колеги-ентузіасти. Вони намагалися відшукати «біологічні переваги» різноманітних атрибутів людської цивілізації. Наприклад, племінна релігія розглядалась як механізм зміцнення групової ідентичності, цінної для виду, що полює зграєю, члени якої покладаються на співпрацю, аби спіймати велику та прудку здобич. Дуже часто первинна еволюційна концепція, в межах якої формуються такі теорії, наводить на думку про груповий добір, але ці теорії можна викласти завдяки термінам ортодоксального генного добору також. Цілком можливо, що велику частину останніх кількох мільйонів років людина жила невеличкими родинними групами. З метою вироблення багатьох наших базових психологічних властивостей та тенденцій на людські гени могли впливати родинний добір і добір на користь взаємного альтруїзму. Раз так, ці ідеї схожі на правду, але я вважаю, що вони не здатні пояснити саме явище культури, культурної еволюції та глибоких відмінностей між культурами народів світу — від крайнього егоїзму народу ік в Уганді, описаного Коліном Тернбуллом, до м’якого альтруїзму племені арапеш, що його досліджувала Маргарет Мід. На мою думку, нам слід почати все знову і повернутися до першопричин. Аргумент, що його я зараз наведу, яким би неймовірним він не був для автора попередніх розділів, полягає в тому, що прагнучи збагнути еволюцію сучасної людини, не треба розглядати ген як єдину основу наших ідей стосовно еволюції. Я є палким прихильником теорії Дарвіна, але я вважаю дарвінізм надто великою теорією, щоб обмежувати його вузьким контекстом гена. Ген увійде в мою тезу як аналогія, але не більше.

Врешті-решт, чим гени такі особливі? Тим, що вони є реплікаторами. Припускається, що закони фізики чинні в усьому осяжному нам Всесвіті. Але чи існують якісь принципи біології, що мали би подібну універсальну чинність? Коли астронавти вирушать до далеких планет у пошуках життя, то можуть натрапити там на істот, надто дивовижних та неземних для нашої уяви. Але чи є щось, що повинно бути справедливим для всього живого, де б воно не перебувало і якою б не була його хімічна основа? Якщо існують форми життя, хімія яких базується на кремнії замість вуглецю або на аміаку замість води, якщо відкрито істоти, які зварюються на смерть при –100 градусах Цельсія, якщо знайдено форму життя, що взагалі базується не на хімії, а на електронних схемах, то чи залишатиметься якийсь загальний принцип, справедливий для всього живого? Зрозуміло, що я цього не знаю, але, якби мені довелося битися об заклад, то я би поставив гроші на один фундаментальний принцип. Це закон про те, що все живе еволюціонує завдяки диференційному виживанню реплікуючих одиниць[56]. Так сталося, що реплікуючою одиницею, яка превалює на нашій власній планеті, є ген — молекула ДНК. Але ж можуть існувати й інші. Якщо вони існують, то, завдяки дотриманню певних інших умов, майже неминуче ставатимуть основою будь-якого еволюційного процесу.

Але чи потрібно нам вирушати до далеких світів, аби знайти інші види реплікатора та, відповідно, інші види еволюції? На мою думку, новий різновид реплікатора нещодавно виник на нашій з вами планеті. Він дивиться просто на нас. Поки що він перебуває на ранній стадії розвитку, незграбно дрейфуючи в своєму первісному бульйоні, але вже береться до еволюційної зміни зі швидкістю, що залишає старий добрий ген далеко позаду.

Новий бульйон — це бульйон людської культури. Нам потрібна назва для нового реплікатора, іменник, що передав би ідею одиниці культурного успадкування, або одиниці імітації. Від придатного грецького кореня походить слово «мімем», але мені більш до вподоби щось односкладове, що трохи нагадувало би слово «ген». Сподіваюся, що мої друзі, прихильники класичної освіти, вибачать мені, якщо я скорочу «мімем» до «мем»[57]. Якщо комусь так більше подобається, він може вважати, що це слово має певний стосунок до пам’яті або до французького слова même. Вимовляється воно в риму зі словом «крем».

Прикладами мемів є різні мелодії, ідеї, гасла, модні фасони, способи виліплювання горщиків чи будівництва арок. Так само, як гени поширюються в генофонді, перестрибуючи з одного організму до іншого за допомогою сперматозоїдів або яйцеклітин, меми поширюються в мемофонді, перестрибуючи з мозку до мозку завдяки процесові, що його, у широкому сенсі, можна вважати імітацією. Якщо якийсь учений чує або читає про певну цікаву ідею, він ділиться цією інформацією зі своїми колегами та учнями, наводить її в своїх статтях та лекціях. Якщо ідею підхоплюють, тоді йдеться про її поширення, мандрування від одного мозку до іншого. Як вдало підсумував мій колега Н. К. Гампфрі, прочитавши чернетку цього розділу: «… меми слід вважати живими структурами, не лише метафорично, але й технічно[58]. Коли ви висаджуєте в мій розум якийсь плідний мем, то буквально заражаєте мій мозок паразитом, перетворюючи його на транспортний засіб для поширення мему тим самим способом, завдяки якому вірус може паразитувати на генетичному механізмі клітини господаря. І це не лише фігура мови, бо мем, скажімо, „віри в життя після смерті“ насправді реалізується фізично мільйони й мільйони разів у вигляді певної структури нервової системи деяких людей у всьому світі».

Розглянемо ідею Бога. Ми не знаємо, як вона з’явилась у мемофонді. Можливо, вона виникала безліч разів завдяки незалежним одна від одної «мутаціям». В будь-якому разі, вона надзвичайно стара за своєю суттю. Як вона реплікується? За допомогою усного та письмового слова, що їм сприяє величні музика з мистецтвом. Чому вона має такий високий показник виживання? Пам’ятайте, що «показник виживання» тут означає не показник гена в генофонді, а показник мему в мемофонді. Насправді питання стоїть так: «Що такого є в ідеї Бога, що надає їй високої стабільності і здатності потрапляти до культурного середовища?» Показник виживання мему Бога в мемофонді є результатом великої психологічної привабливості цієї ідеї. На перший погляд, вона пропонує правдоподібну відповідь на глибокі та хвилюючі запитання про наше існування. Вона наводить на думку, що несправедливість у цьому житті може бути виправлена в наступному. «Вічні розкриті обійми» бережуть нас від власних помилок, подібно до лікарського плацебо, уявна сила якого не робить його менш ефективним. Це лише декілька причин, чому ідея Бога так охоче копіюється в мізки наступних поколінь індивідів. Бог існує хоча б у формі мему з високим показником виживання (інфекційної сили) в середовищі, яке забезпечує людська культура.

Деякі з моїх колег зауважують, що такий погляд на показник виживання мему Бога надто легко приймається на віру. За першої-ліпшої нагоди вони прагнуть повернутися до «біологічної переваги». Їм недостатньо чути, що ідея Бога має «велику психологічну привабливість». Вони хочуть знати, чому вона її має. Психологічна привабливість означає привабливість для мозку, а мозок формується природним добором генів у генофонді. Вони хочуть зрозуміти, яким чином наявність такого мозку покращує виживання генів.

Я дуже симпатизую такому поглядові і не маю ані найменшого сумніву, що наявний у нас тип мозку, має генетичні переваги. Однак я вважаю, що ці колеги, якщо вони уважно поглянуть на засади своїх власних припущень, збагнуть, що приймають на віру не менше, ніж я. По суті, причина, чому прийнятною стратегією для нас буде спробувати пояснити біологічні явища термінами генетичної переваги, полягає в тому, що гени є реплікаторами. Як тільки первісний бульйон забезпечив умови, за яких молекули змогли робити копії самих себе, реплікатори взяли цю справу на себе. Протягом понад трьох тисяч мільйонів років ДНК була єдиним вартим уваги реплікатором у світі. Але вона зовсім не обов’язково володіє цими монопольними правами весь час. Кожного разу, коли виникають умови, за яких новий різновид реплікатора може робити копії самого себе, ці нові реплікатори прагнутимуть взяти гору та почати новий різновид своєї власної еволюції. Після ж початку цієї нової еволюції вона у жодному сенсі не буде обов’язково підпорядкована старій. Створюючи мозок, стара еволюція, що постала завдяки генному доборові, забезпечила поживне середовище, в якому виникли перші меми. А після появи мемів, здатних до самокопіювання, почався їхній власний, значно швидший, різновид еволюції. Ми, біологи, засвоїли ідею генетичної еволюції настільки глибоко, що зазвичай забуваємо, що це лише один із багатьох можливих різновидів еволюції як такої.

У широкому сенсі, імітація — це спосіб, завдяки якому меми здатні реплікувати. Але так само, як не всі гени, що здатні реплікувати, роблять це успішно, так і деякі меми є менш успішними за інших у мемофонді. Це аналог природного добору. Я вже наводив деякі приклади властивостей, що підвищують показник виживання серед мемів. Але, загалом, вони не надто відрізняться від описаних для реплікаторів у 2-му розділі: довговічність, поширеність, а також точність копіювання. Довговічність будь-якої копії мему, мабуть, відносно неважлива, як і будь-якої копії гена. Копія старої пісні «Олд Ленг Сайн», що існує в моєму мозку, лишатиметься там до кінця мого життя[59]. Копія тієї самої пісні, що надрукована в моєму томику «Збірки шотландських студентських пісень», навряд чи збережеться набагато довше. Але я можу бути впевненим, що деякі копії тієї самої пісні в мозку людей та на папері зберігатимуться століттями. Як і стосовно генів, значно важливішою за довговічність конкретної копії є її поширеність. Якщо конкретний мем — це певна наукова ідея, її поширення залежатиме від того, наскільки вона прийнятна для популяції окремих учених; приблизно оцінити її показник виживання можна завдяки підрахункові чисельності посилань на неї в наукових журналах, зробені в подальші роки[60]. Якщо мова про популярну пісню, її поширення в мемофонді можна оцінити за кількістю людей, що насвистують її на вулицях. Якщо це модель жіночого взуття, меметик популяції може скористатися статистикою продажів у взуттєвих крамницях. Деякі меми, як і деякі гени, досягають блискучого нетривалого успіху в справі поширення, але надовго в мемофонді не затримуються. Прикладами і є саме різні популярні пісеньки та черевички на шпильках. Інші ж, такі як закони іудаїзму, можуть поширюватися подальші тисячі років, завдяки довговічності письмових записів.

Це підводить мене до третьої загальної властивості успішних реплікаторів: точності копіювання. Тут я мушу визнати, що почуваюсь невпевнено. На перший погляд, виглядає на те, що меми не є аж такими точними реплікаторами взагалі. Кожного разу, коли вчений чує якусь ідею та переказує її комусь іншому, він, схоже, дещо її видозмінює. Я не приховую, що запозичив для цієї книги ідеї Р. Л. Тріверса. Однак я не використовую їх так, як це робив він. Я переінакшив їх відповідно до своїх намірів, змінивши наголос, поєднавши їх з ідеями власними та інших людей. Меми передаються вам у зміненій формі. Це зовсім не схоже на властивість генів передаватися чітко й точно за принципом «так або ніяк». Схоже, що поширення мемів зазнає постійної мутації, а також поєднання.

Можливо, що таке враження неточності є ілюзорним і що аналогія з генами не порушена. Зрештою, якщо поглянути на спадковість багатьох генетичних ознак, таких як людський зріст або колір шкіри, то це не схоже на роботу неподільних та непоєднуваних генів. При спаровуванні чорної та білої людини їхні діти не виходять або чорними, або білими: вони є проміжними. Це не означає, що гени тут не точні. Просто з кольором шкіри пов’язані так багато з них, причому вплив кожного настільки малий, що вони неначе поєднуються. Досі я говорив про меми так, немов склад одиничного мему є очевидним. Але він, певна річ, далеко не очевидний. Я вже казав, що пісня — це один окремий мем, але як щодо симфонії: скільки мемів у ній? Чи є одним окремим мемом кожен такт, кожна впізнавана фраза пісні, кожен рядок, акорд чи що там іще?

Скористаюся тим самим словесним прийомом, що й у 3-му розділі. Там я ділив «генний комплекс» на великі й малі генетичні одиниці, а також одиниці всередині одиниць. «Ген» визначався не у жорсткій манері, а як зручна одиниця, ділянка хромосоми із саме достатньою точністю копіювання, аби стати життєздатною одиницею природного добору. Якщо окрема музична фраза з дев’ятої симфонії Бетховена є достатньо характерною та незабутньою, щоб її можна було вирвати з контексту всієї симфонії та використовувати як заставку однієї дратівливо нав’язливої європейської телерадіокомпанії, тоді вона цілком варта називатися одним мемом. Вона, до речі, суттєво вплинула на втіху, що її колись давала сама симфонія.

Так само й тоді, коли ми говоримо, що всі біологи в наші дні вірять у дарвінівську теорію, то не маємо на увазі, що кожен біолог не закарбував у своєму мозкові точної копії слів самого Чарльза Дарвіна. Кожен з них має власне тлумачення ідей цього вченого. Вони цілком могли довідатися про них не з власних робіт Дарвіна, а від більш пізніх авторів. Багато подробиць з того, що мав на увазі Дарвін, переказуються неправильно. Якби Дарвін прочитав цю книгу, то навряд чи впізнав у ній свою власну первинну теорію, хоча тішу себе, що йому мав би сподобатися мій виклад. Хоча, попри все це, наявна певна суть дарвінізму, і вона присутня в голові всіх, хто розуміє цю теорію. Якби було інакше, тоді будь-яке твердження про двох людей, що погоджуються поміж собою, не мало б сенсу. «Ідею-мем» можна визначити як одиницю, здатну передаватися від одного мозку до іншого. Таким чином, мем теорії Дарвіна — це той обов’язковий базис ідеї, який є в мозку усіх, хто розуміє цю теорію. Отже, відмінності у способах, якими люди представляють цю теорію, не мають жодного стосунку до мему. Якщо теорію Дарвіна можна поділити на складові так, щоб одні люди вірили в складову А, а не складову B, тоді як інші надавали перевагу складовій B, а не A, тоді А та B слід вважати окремими мемами. Якщо ж майже всі, хто вірить у A, вірять також у B, — тобто, меми тісно «поєднані», використовуючи генетичний термін, — тоді їх зручно об’єднати в один мем.

Розгляньмо далі аналогію між мемами та генами. Протягом усієї цієї книги я наголошував, що не слід вважати гени свідомими, цілеспрямованими агентами. Проте сліпий природний добір змушує їх поводитися так, немов вони мають перед собою якусь мету, тому, аби бути стислими, про гени зручно говорити, маючи на увазі мету. Наприклад, коли ми говоримо: «гени намагаються збільшити свою кількість у майбутньому генофонді», то насправді маємо на увазі: «зазвичай ми бачимо в світі вплив тих генів, які поводяться таким чином, щоб досягти збільшення своєї кількості в майбутньому генофонді». Аналогічно тому, що нам зручно сприймати гени як активних агентів, які цілеспрямовано працюють заради свого виживання, можливо, було би зручно так само ставитися і до мемів. У будь-якому разі, не варто зловживати містикою. Обидва рази ідея мети є лише метафорою, але ми вже бачили, якою плідною є ця метафора стосовно генів. Ми навіть вдавалися щодо генів до слів, таких як «егоїстичні» та «безжальні», добре знаючи, що це лише мовні фігура. Чи не могли б ми точнісінько так само мати на увазі егоїстичні або безжальні меми?

Однак, постає певна проблема, пов’язана з природою конкуренції. Там, де існує статеве розмноження, кожен ген конкурує, перш за все, зі своїми алелями — претендентами на те саме місце у хромосомі. Схоже, що меми не мають нічого подібного до хромосом і алелей. Я припускаю, що в певному тривіальному сенсі можна сказати, що багато ідей мають свої «протилежності». Але загалом меми нагадують перші молекули, що вдалися до реплікації, які хаотично й вільно плавали в первісному бульйоні, а не сучасні гени в їхніх чудових парних хромосомних конфігураціях. Тоді в якому ж сенсі меми конкурують між собою? Чи слід нам очікувати, що вони будуть «егоїстичними» або «безжальними», якщо вони не мають алелей? Відповідь полягає в тому, що це цілком можливо, бо в певному сенсі вони повинні зазнавати певного різновиду конкуренції між собою.

Будь-який користувач цифрового комп’ютера знає, як цінуються машинний час та обсяг пам’яті. В багатьох великих комп’ютерних центрах вони буквально сплачуються грошима — кожному користувачеві виділяється певна норма часу, вимірювана в хвилинах, а іноді й норма пам’яті, вимірювана в «словах». Комп’ютери, в яких живуть меми, — це людський мозок[61]. Час їх, можливо, здатен більше обмежити, ніж обсяг пам’яті, а тому він стає об’єктом гострої конкуренції. Людський мозок та тіло, яке він контролює, не здатні робити більше однієї чи декількох речей одночасно. Якщо певний мем привертає увагу людського мозку, то, мабуть, робить це за рахунок «конкурентних» мемів. Пригадаймо, за що ще конкурують меми, — це радіо- та телевізійний час, площі рекламних щитів, газетних колонок та бібліотечних полиць.

Що стосується генів, про що вже йшлося в 3-му розділі, в генофонді можуть виникати коадаптовані генні комплекси. Великий набір генів, пов’язаний з мімікрією у метеликів, так міцно поєднався між собою в одній і тій самій хромосомі, що їх вже можна вважати одним цілісним геном. У 5-му розділі ми розглядали більш складну ідеєю еволюційно стабільного набору генів. У генофонді м’ясоїдів еволюціонували взаємопов’язані зуби, кігті, кишківник та органи чуттів, а от з генофонду травоїдних сформувався інший стабільний набір характеристик. Чи відбувається щось аналогічне в мемофонді? Чи пов’язаний мем Бога, скажімо, з якимись іншими мемами і чи сприяє така асоціація виживанню кожного мему, який її стосується? Можливо, коадаптивним стабільним набором взаємодопоміжних мемів можна було би вважати якусь організовану церкву з її архітектурою, ритуалами, догмами, музикою, мистецтвом та письмовими джерелами інформації.

Розгляньмо конкретний приклад — аспект доктрини, дуже ефективний у зміцненні релігійних поглядів, а саме загрозу пекельного полум’я. Багато дітей та навіть деякі дорослі щиро вірять, що, якщо вони не дотримуватимуться церковних правил, то після смерті терпітимуть страшні муки. Це напрочуд підла техніка переконання, що спричиняла великі психологічні страждання протягом усього Середньовіччя та продовжує це робити навіть сьогодні. Однак вона неймовірно ефективна. Її цілком могли спеціально розробити безчесні священики, які зналися на таких техніках глибокого психологічного навіювання. Проте я маю сумнів, що ці священики були аж такими розумними. Значно імовірніше, що підсвідомі меми забезпечили собі виживання завдяки тим самим якостям буцімто жорстокості, що їх демонструють успішними генами. Завдяки своєму глибокому психологічному впливові, ідея пекельного полум’я справді увічнює себе сама. Вона виявилась пов’язаною з мемом Бога, бо вони підтримують одна одну та сприяють взаємному виживанню у мемофонді.

Інший комплекс релігійних мемів зветься вірою. Йдеться про сліпу віру, що не вимагає доказів та навіть непохитна попри докази цілком протилежного. Історія невірного Хоми існує не для того, щоби ми захопилися Хомою, а насамперед нас мають вразити інші апостоли. Бо Хома, як на те, вимагав доказів. Для певних різновидів мему немає нічого гіршого, ніж докази. Інші апостоли, чия віра була такою сильною, що не потребувала доказів, вважаються вартими наслідування. Мем сліпої віри забезпечує своє існування за допомогою такого простого несвідомого прийому, як розохочення до раціонального вивчення питання.

Сліпа віра може виправдати будь-що[62]. Коли людина вірить в іншого бога, або навіть користується іншими ритуалами поклоніння тому самому богові, сліпа віра може наказати її вбити — розіп’яти, спалити, простромити мечем хрестоносця, застрелити на вулиці Бейрута або підірвати у барі Белфаста. Меми сліпої віри мають власні безжальні способи поширення, причому це стосується не лише релігійної сліпої віри, але й патріотичної та політичної.

Хоча меми та гени часто зміцнюють одні одних, вони іноді вступають у протидію. Наприклад, звичай целібату явно не успадковується генетично. Його ген приречений у генофонді на поразку, за винятком дуже особливих обставин, таких, які спостерігаються в соціальних комах. Зрештою, мем целібату може стати успішним у мемофонді. Наприклад, уявімо, що успіх мему значною мірою залежить від того, скільки часу люди витрачають на його активне поширення серед інших людей. Будь-який час, витрачений не на намагання поширити мем, з погляду мему можна вважати змарнованим. Священики передають мем целібату молодим хлопцям, які ще не вирішили, на що їм присвятити своє життя. Засобом поширення є будь-який людський вплив, усне і письмове слово, особистий приклад тощо. Уявімо, сталося так, що шлюб послабив здатність священика впливати на певного парохіянина, скажімо, через те, що почав вимагати великої частки часу та уваги. Саме це, загалом, і стало офіційною причиною зміцнення позицій целібату серед священиків. Якщо це саме так, тоді мем целібату матиме більший показник виживання, ніж мем укладання шлюбу. Однак, для гена целібату все виглядало би цілковито інакше. Якщо священик є машиною для виживання мемів, то целібат є корисною ознакою, яку варто в цю машину вбудувати. Целібат є лише молодшим партнером у великому комплексі взаємодопоміжних релігійних мемів.

Я припускаю, що коадаптовані комплекси мемів виникають таким самим чином, як і коадаптовані комплекси генів. Добір сприяє мемам, що використовують своє культурне середовище на власну користь. Це культурне середовище складається з інших мемів, які також улягають доборові. Тому мемофонд набуває властивості еволюційно стабільного набору, до якого новим мемам виявляється складно потрапити.

Досі я говорив про меми доволі негативно, але вони мають також і позитивні риси. Помираючи, ми можемо залишити після себе дві речі: гени та меми. Ми були створені як генні машини, задумані для поширення наших генів. Але цей аспект забудеться вже через три покоління. Ваші діти та навіть онуки можуть бути схожими на вас рисами обличчя, музичними талантами, кольором волосся. Але з кожним поколінням внесок ваших генів ставатиме вдвічі меншим. Дуже скоро він досягне таких значень, на які можна взагалі не зважати. Наші гени, можливо, й безсмертні, але сукупність генів, якою є будь-хто з нас, неминуче розпадеться. Королева Єлизавета II є прямим нащадком Вільгельма Завойовника, проте цілком можливо, що в ній не перебуває жоден ген цього володаря з минулого. Не слід шукати безсмертя у розмноженні.

А от якщо ви робите певний внесок до світової культури, пропонуєте певну цікаву ідею, складаєте пісню, винаходите свічку запалювання, пишете вірш, вони можуть існувати в незмінному вигляді ще тоді, коли ваші гени вже розчиняться у загальному генофонді. Як зауважив Дж. К. Вільямс, сьогодні в світі можуть існувати кілька генів Сократа або не існувати, але кого це обходить? Натомість, мемокомплекси Сократа, Леонардо, Коперника та Марконі не втратили свого впливу й досі.

Якою б спекулятивною не була моя версія теорії мемів, є один серйозний момент, на якому я хотів би наголосити. Річ у тім, що, розглядаючи еволюцію культурних ознак та показник їхнього виживання, ми повинні чітко розуміти, про чиє виживання йдеться. Як ми вже бачили, біологи звикли шукати переваги на рівні гена (індивіда, групи або виду, кому що більш до вподоби). Але раніше нам і в голову не приходило, що та чи інша культурна ознака може еволюціонувати саме таким чином лише тому, що це вигідно для неї самої.

Не треба шукати звичні для нас біологічні показники виживання таких ознак, як релігія, музика та ритуальні танці, хоча ці показники теж можуть бути присутні. Після того як гени забезпечують свої машини для виживання мозком, здатним до швидкої імітації, меми автоматично беруть її на себе. Нам навіть не треба виходити з якоїсь генетичної переваги імітації, хоча це, напевно, допомогло би. Головне — мозок має бути здатним до імітації, бо тоді виникатимуть меми, які використовуватимуть цю здатність на повну силу.

Наразі я припиняю говорити на тему нових реплікаторів та завершую цей розділ компетентним сподіванням. Однією з унікальних рис людини, яка могла еволюціонувати завдяки мемам, є її здатність до свідомого передбачення. Егоїстичні гени (та, якщо ви не заперечуєте щодо гіпотези цього розділу, меми теж) передбачень не мають. Це несвідомі, сліпі реплікатори. Той факт, що вони реплікують, разом з певними подальшими умовами, означає, що вони несамохіть схильні до еволюції властивостей, які, з огляду на особливий сенс цієї книги, можна назвати егоїстичними. Простий реплікатор, хай то буде ген чи мем, не має підстав відмовитися від миттєвої егоїстичної переваги, навіть якщо згодом це йому дасться взнаки. Про це йшлося в розділі про агресію. Навіть попри те, що так звана «змова „голубів“» може бути кращою для кожного окремого індивіда, ніж еволюційно стабільна стратегія, природний добір неминуче сприятиме ЕСС.

Можливо, що ще однією унікальною якістю людини є здатність до щирого, безкорисливого, правдивого альтруїзму. Я дуже на це покладаюся, але не маю наміру наводити аргументи ні за, ні проти, або розмірковувати про її можливу мемічну еволюцію. Я лише хочу сказати, що, навіть якщо зважати лише на темний бік та припускати, що певна людина є фундаментально егоїстичною, наше свідоме передбачення — наша здатність моделювати майбутнє в уяві — може врятувати нас від найгірших егоїстичних проявів сліпих реплікаторів. Ми маємо, принаймні, ментальне спорядження для переслідування наших далекосяжних егоїстичних інтересів, а не лише короткосяжних. Ми можемо побачити далекосяжну користь від участі у «змові „голубів“» та сісти поруч, аби обговорити способи зробити цю змову ефективною. Ми маємо силу ігнорувати егоїстичні гени, з якими народилися, та, якщо необхідно, егоїстичні меми, що їх засвоїли. Ми навіть здатні обговорювати способи навмисної культивації та підживлення щирого, безкорисливого альтруїзму — щось, чого немає в природі, щось, що ще ніколи не існувало протягом усієї історії світу. Ми створені як машини генів та виховані як машини мемів, але ми маємо сили протистояти нашим творцям. Ми — єдині на Землі, хто здатен повстати проти тиранії егоїстичних реплікаторів[63].