10

Мама Вані, Ганна Макарівна, мала голубу мрію: хоч раз побачити за столом усю свою сім’ю. Бо що це за сім’я, коли вона ніколи не може зібратися разом? У всіх свої справи, турботи, своя біганина… І ось щоб зібралися всі за столом, і щоб вона була вільна в той день, і був би у неї тільки один клопіт — нагодувати вдосталь усіх млинцями. І всі б їли не поспіхом, не давлячись, а поважно, смакуючи — хто з маслом, хто з салом, хто з манкою, хто із сметаною, хто з молоком, хто з варенням… І вона так само снідала б разом з усіма і бачила б, як і старшим, і дітям смачно, які всі задоволені, як дякують їй…

І сьогодні, поспішаючи з ферми, з вранішнього доїння корів (ферма майже на однаковій віддалі від Клинців і Березівки), Ганна Макарівна пестила свою мрію. Хоч знала, що такого не може бути, нікого ж дома нема, хіба що сам Ваня. Навіть дід і той сьогодні не всидів дома, нічого не допоміг по господарству — помчав до лісу. Знайде чи ні того гриба, а от день змарнує. Старий, що малий. Значить, їй доведеться сьогодні поратися по господарству, готувати обід. І добре було б викопати на присадибній ділянці хоч сотку картоплі. Люди вже кінчають вибирати на городах, а Гордіям усе нема коли.

Погодувала свиней і курей, вимила посуд, поприбирала в хаті, поставила у піч варити обід. На газовій плиті гірше — не відійти, стій та стій круком.

Вискочила із заступом на город. Копала й копала, вивертала кущі, але картоплю не збирала, чекала, щоб підсохла. І даремно не збирала, бо Голобородьків півень уже чатував із-за плоту, чекав свого часу. І тільки пішла вона з городу, той відразу перелетів через пліт. «Ко-ко-ко!» — покликав за собою голодну ватагу курей, щоб через кілька хвилин залишити від картоплі саме лушпиння.

А Ганна Макарівна забула про все. Плин часу спинився для неї. Їй раптом здалося, що ще досвіток, до того ж — свято, всі одсипаються. А вона потурбувалася, встала, щоб підготувати всім сюрприз, насмажити млинців. Та стільки, щоб усі наїлися досхочу і ще залишилося.

Узяла найбільшу, літрів на десять, каструлю, всипала муки, солі, цукру, бухнула дзбан кислого молока, збила яєць, старанно все змішала, додала соди і знову помішала.

Пекла на двох сковорідках, на плиті. Не пекла — священнодіяла. Серце її мліло від задоволення, шипіння тіста на сковорідках звучало для неї найкращою музикою.

Усе вище росла гора млинців, наближалося дно каструлі. І раптом біля воріт ревнула машина, загукали доярки:

— Ганно, Ганно! Гордіїхо!

— Де ти пропала? Чекали, чекали, мусили заїжджати.

— На обідню дойку запізнюємося!

Ганна Макарівна відчинила вікно, закричала на них пошепки, замахала:

— Тихіше, сороки! — і вибігла надвір, до вуличних воріт. — Ви куди так рано? Мої ще сплять, ніхто не снідав.

— Який ранок?! Яке сплять?!

— Ой, жіночки, вона не при своєму розумі!

— Полудень уже! Сонце ондечки, бачиш?

— Лізь швидше в кузов! Ми твоє відро захопили! — знову закричали жінки.

— Відчепіться ви! Млинці он горять! — відмахнулася від них, як од порожнього місця, Ганна Макарівна і поспішила до плити.

Жінок наче паралізувало. Трохи посиділи ошелешені, а шофер не витримав такого затишшя, посигналив: «Пі-і-іп!» Тоді доярки почали швидко злазити з машини. Перемовлялися, божкали, бідкалися:

— Ой, що ж то діється на світі?!

— Жіночки, чули? Їхнього ж Льоню і вчителя Олега Максимовича «швидка» повезла в лікарню! Так само щось з головами не в порядку.

— А Ганна, видно, нічогісінько про Льоню не знає!

— Пошесть якась напала! Епідемія!

— Ага! І до Ганни добралася!

Доярки ввалилися в кухню. Ганна Макарівна закрутилася біля плити — розрум’янилася, погарнішала.

— Ой, хіба ти на роту солдат печеш? — здивувалися доярки. — Може, сто штук уже!

— Тихо, я зараз побуджу своїх солдатів! Мої такі їдуни, що і вчотирьох упораються, — Ганна Макарівна витерла об фартух руки, підійшла до дверей покою. Прочинила, обережно просунула голову: — Агу-у! Мужички, вставайте. Ой, леле, де ж вони… От жартуни, сховалися у спальні… — Перейшла покій, відчинила двері спальні. І нікого не знайшла. — А-а, надвір повилазили через вікно. Пожартувати хочуть… Але вони зараз з’являться. Зараз! — На її обличчі блукала така посмішка, ніби Ганна Макарівна з хвилини на хвилину чекала від них якогось розігрування.

— Ганно, ти заспокойся… Бачиш, давно нікого нема!

— Ти не хвилюйся, Ганночко! Ти приляж, відпочинь!

— Ага! А ми твою групу подоїмо! Візьмемо до дві-три корови кожна — і подоїмо.

Хто з жінок задкував до дверей, переполохано намацуючи ногами поріг. Хто спробував забрати з рук господині ложку і каструлю, бо Ганна Макарівна знову взялася наливати млинці, вишкрябуючи останні краплини тіста.

— Я зараз допечу і каструлю помию… І треба ще сала насмажити… Мій Олексій вельми ж любить, щоб на сковороді було туку повно, а в ньому ложечка сметани. А може, більше наколотити млинців, може, мало буде цих?

— Олексій твій давно в полі вже, оре!

— Яке ма-ало?! І ці задубіють, доки прийде хто їсти!

— Жіночки! Розбирайте млинці! Не дамо добру пропасти! Ганно, поїдеш із нами, може, де зустрінемо твоїх Гордіїв, то на ходу погодуємо!

Забрали-таки каструлю і ложку, вимкнули плитку. Силоміць повели Ганну Макарівну з собою. Може, побуде на свіжому повітрі, проясниться в голові.

Посадили Ганну Макарівну в кабіну, втиснулася і ще одна доярка — пильнувати, щоб не вискочила Гордіїха на ходу.

Загрузка...