Ерпіди на планеті Земля

17

— А-а-а, так от чому тебе не могла міліція з собаками знайти! — здогадався Ваня. — Ти сів на велосипед, і собака загубив твій слід. Ніхто ж не міг і подумати, що ти такий фокусник.

Ерпід-два переказав це ведмедю і відразу переклав те, що сказав Мишко у відповідь:

— Іду ось я, вертаюся, а той доглядач буде тикати мені деркачем в зуби, голодом морити… Так ліпше згинути голодному на волі, ніж жити з цукерками в клітці! І з брудною мітлою в зубах!

— Мумрику! Перестань панікувати і журитися! Ми відразу сходимо до директора звіринця, все розповімо. І того п’яндигу і злодія виведемо на чисту воду, виженуть його під три чорти!

— На чисту воду… Вивести на чисту воду… Інформацію не зрозумів. Зрозумів, було таке, — мимрив сам до себе Ерпід-один.

— Тих-х-хо! — підняла раптом тривожно руку Таня. Вона і Жучок були вже на самому узліссі біля вулиці з трамвайними лініями. — Знову міліцейська машина у рупор кричить!

— Хай кричить, вона нам вже не страшна, — встиг сказати Ваня.

Але дарма він був такий хоробрий…

— Шановні мінчани! Гості столиці! Будьте пильні і обережні! — долітав з вулиці голос з металічним відтінком. — Не залишайте дітей без нагляду! Із звіринця втік ведмідь. Усіх, хто знає про його місцезнаходження, просимо повідомити в найближчий відділ міліції! Прохання…

Голос з рупора раптом урвався.

Жовто-синя машина, вискнувши гальмами, залетіла на узбіччя, її розвернуло впоперек дороги. Відразу відчинилися всі дверцята машини — ніби крила в жука, і хутко вискочило п’ятеро міліціонерів.

— Ось він! — вигукнув той, що був у офіцерських погонах, і показав на Мишка.

А той стояв на задніх лапах у весь свій могутній зріст і перебирав перед собою передніми лапами. Таня йому і до пояса не діставала.

— Дівчинко! Не оглядайся! Мерщій біжи до нас! — перелякано кричав офіцер.

Таня на це байдуже махнула рукою, повернулася трохи до ведмедя, який вже опустився на три лапи, і поплескала його по морді.

У офіцера-міліціонера відвисла щелепа. Але він тут же опанував себе.

— Заходьте з боків! — скомандував він. — Відрізуйте ведмедю шлях до відступу! У крайньому випадку застосовуйте зброю! Двоє праворуч, двоє ліворуч — розсипайсь!

Міліціонери, на бігу відкриваючи кобури, ковзаючись, почали здиратися на косогір.

— Зупиніться! — забіг Ваня поперед ведмедя і Тані, замахав руками хрест-навхрест. — Зупиніться, а то наробите непоправної біди! — і на мить відвернувся до жовтого: — Нічого цього Мишку не перекладай… — і знову до міліціонерів: — Ми самі вмовили ведмедя повернутись до звіринця і ведемо його! Він вертається добровільно, врахуйте!

Міліціонери покинули дертися схилом, навпаки, спустилися назад і почали обережно наближатися до Вані та його товаришів з боку асфальту. Пістолети про всяк випадок тримали напоготові. Наблизився до ведмедя і офіцер.

— А чи є гарантія, що він не нападе на людей, не пороздирає їх? — крикнув він.

Ваня повернувся до Мишка-Мумрика, обняв його за шию, погладив по голові, поцілував у вологий ніс.

— Ну що, мало цього? Ми з ним знайшли спільну мову за допомогою роботів-перекладачів. Краще ви, товаришу капітан, — Ваня вже добре роздивився погони офіцера, — накажіть міліціонерам, щоб вони не підпускали до нас близько людей. І самі не дуже наближайтеся, а то ведмідь чує зброю і хвилюється. І викличте, будь ласка, в звіринець «швидку ветеринарну допомогу». У ведмедя тріщина в кістці, потрібна гіпсова пов’язка.

— Метелик! Козодой! Чихунов! Шковорода! — вигукував офіцер прізвища міліціонерів. — Ведіть усіх до звіринця! Але будьте пильні!

Капітан видобув десь з рукава смугастий жезл і зупинив рух на вулиці в обидва боки. У вікнах машин і трамваїв виднілися видовжені від здивування обличчя людей. Хто посміхався, хто хитав головою, хто показував пальцем на дивну процесію, що переходила вулицю з рейками. Коли Ваня минав капітана, маленька рація, що висіла на боці офіцера, ожила:

— Усім патрулям! Усім пішим і механізованим патрулям! Стало відомо, що в Мінськ на попутній машині приїхав хворий на невідому заразну хворобу хлопчик. Уражений мозок, симптоми — марення наяву, йому здається, що на Землю спустилися космічні пришельці… Звати хлопчика Гордій Іван Олексійович. Хлопчику на вигляд років десять-одинадцять. Одягнений у звичайний шкільний костюм. Хлопчик привіз з собою саморобного електронного робота і видає його за посланця з космічного корабля. Прохання не гаючись затримати і ізолювати його, не вступаючи з ним у фізичний контакт…

У Ваниних грудях буцім іній осів від хвилювання. Здавалося, що він чує, як впиваються в потилицю проникливі очі капітана міліції. Ще хвилина, друга — і все перевернеться догори, станеться катастрофа. Міліція може затримати його, забрати Ерпідів. Почнуть допитувати Ерпідів, можуть розмагнітити всі їхні записи. А їм же незабаром летіти назад, вертатися на корабель… І невідомо, як все скінчиться з ведмедем. В останню хвилину він може запідозрити негаразд, кинеться навтьоки, і по ньому можуть відкрити вогонь… А міліція ж стріляє влучно!

Таню можуть звинуватити, що вкрала чужий велосипед… А Жучок залишиться сам у великому місті, блукатиме, і його можуть спіймати, як бродячого собаку.

Через гайок і повз кола огляду вже не йшли. Капітан сказав обійти їх справа, де рідко росли молоденькі деревця і місце було дуже схоже на пустир. За ними навпростець повернула і міліцейська машина, легко подолавши високий кам’яний бордюр. Машина поволі рухалася на деякій відстані від процесії. Вані і Тані доводилося допомагати Ерпідам, ті часто заплутувалися в траві, грузли в розгаслій землі.

Коли були вже неподалік від входу в звіринець, машина підсунулася майже впритул, трохи налякавши ведмедя. Звузили своє коло і міліціонери. Останні метри Мишко шкутильгав важко, оглядався, непокоївся. Мабуть, пошкодив, хоч, здається, і перев’язали добре хвору лапу.

— Це знову ви?! — впізнала Ваню контролерка біля входу і тривожно зиркнула на ведмедя. — І… Мишко з вами?! Рятуйтеся, люди!.. — вона раптом опинилася по той бік дверей, защепнулася зсередини і верещала без упину. Вона могла все зіпсувати, ведмідь почав уже тремтіти і озиратися. — А де… ваші… асистенти?!

— Ми це, ми… Асистенти пішли додому. Ведмедя не бійтеся, ми його вмовили вернутися. Не пускайте нікого на територію звіринця, ми зробимо там декілька заключних зйомок з Мишком і все. Він піде в клітку.

Контролерка обережно прочинила двері, а сама так і тулилася за ними. Перша пройшла Таня з велосипедом, потім Ерпіди, потім протиснувся ведмідь. Ваня взяв на руки собаку, щоб не загубився в натовпі і даремно не хвилювався, ступив і собі туди.

— А ви стійте, молодий чоловіче! — поклав йому руку на плече капітан і тут же відсмикнув: згадав, що по рації попереджували не торкатися до нього. — Ти Гордій?

— Гордій Іван Олексійович. А що? — старався говорити спокійно, хоч все всередині завмерло і напружилося.

— Розберемося — що. Пройдемо зі мною в машину!

— Почекайте п’ять хвилин! Ведмідь стомлений, розхвильований. Може збунтуватися без мене! Біди накоїти! Посадимо його в клітку, і ми вийдемо до вас. А ви ніхто не заходьте зі зброєю! Він дуже не любить запаху зброї.

— Почекаємо, — зупинив капітан міліціонерів, які хотіли вже протиснутись у звіринець, і сам залишився біля входу.

Як тільки Ваня увійшов, контролерка вишмигнула з-за дверей — і до міліції. Ваня почув її гарячий шепіт:

— Може, на замок взяти двері? Щоб нікуди не втекли… Товаришу капітан, як вони ще першого разу заходили, нібито кіно знімати, так у мене підозра була. А тепер добре бачу: справа тут нечиста! Де це хто чув чи бачив, щоб ведмідь дітей слухався, йшов собі, як теля? Або ці піпетки їхні… Хіба вони схожі на пересувні кінокамери? Вони роз-мов-ля-ють! І це… Одна була піпетка, світленька така. Звідки другу взяли?

— Розберемося, громадянко. Вам так само треба буде поїхати в міліцію, — сказав капітан.

— Ой, а я за що? Я ж нічого такого… Ви за ними дивіться, щоб не втекли!

— Не бійтеся, в мене і миша не проскочить.

Ваня посміхнувся і догнав своїх.

— Ерпід-два, скажи ведмедю і собаці, щоб сиділи сумирно, чекали мене. Я піду до директора.

Дирекція звіринця займала окремий фургон, хатинку на колесах. Ваня виліз по приставленій дерев’яній драбинці до дверей, постукав і тут же відчинив, не чекаючи відповіді. «Заходьте!» — сказали йому майже в обличчя, бо біля самих дверей, заступаючи Вані дорогу, стояли двоє чоловіків, які зібралися виходити — один літній, поголений, а другий молодий, але з вусиками і борідкою.

— Тільки спокійно… Я привів вашого ведмедя, — сказав Ваня.

Обоє чоловіків ахнули. Літній кинувся до віконця, а молодий — до Вані, буцім хотів змести його з лиця землі.

— Спокійно, кажу! — перегородив Ваня рукою вихід. — Хто з вас директор? Ви? — подивився він на літнього. — Ведмідь поставив такі умови… — і він хутенько передав усе, що просив Мишко, особливо про доглядача. — Не посміхайтеся, а вірте мені. Домовитися з ведмедем допоміг електронний робот.

— Коля, цей хлопець не обманює… — сказав літній тремтячим голосом. — Оно Мишко, сидить собі посеред двору… Казка, та й годі! Чарівник! Кіо!

— Ніякої казки, все чиста правда, — твердо сказав Ваня. — Так що буде з тим доглядачем-обкрадачем?

— Того п’яного бовдура сьогодні ж ноги тут не буде! — дав волю гніву директор. — Знайшов кого обкрадати! Беззахисних звірів! Які і пожалітися не можуть! Ай-яй-яй…

— Як бачите, можуть часом і пожалітись, і розповісти дещо… Якщо хочете, щоб у вас у звіринці все було добре, не порушуйте Мишкових умов. Перепросити його знову ніхто не зможе, апарата-перекладача у вас не буде… І лапу йому треба в гіпс швидше!

— Все зробимо! Все виконаємо! Ай-яй-яй… Тобі, хлопче, ми повинні виплатити велику нагороду. Погуляй, скоро прийде наш бухгалтер-касир… Це ж подвиг! Справжній подвиг — з дитячими руками на ведмедя йти! — директор говорив і чомусь показував свої руки.

— Я не за гроші це робив… А діти ще не таке можуть, марно ви, дорослі, нам не довіряєте.

— Як це без нагороди?! Такого не може бути! — директор і головою вертів, і пальцем кивав.

— Ви допоможіть нам з транспортом, підкиньте кілометрів два. Ото і вся нагорода буде… Ми зараз дознімемо свій фільм… Камера пройде тим самим шляхом, яким тікав Мишко. А ми — за камерами слідом… Ви підженіть машину з того боку клітки ведмедя і там відразу нас повантажите.

— Коля, чув? Для них ми повинні розбитися в дошку. Біжи підганяй машину туди, куди він сказав, — з тилу.

— Буде зроблено! — блиснув бородатий Коля зубами і вискочив з фургона.

— Дай я тобі хоч руку потисну, мужня ти людино! — сказав розчулено директор.

Долоньки Вані сховалися в директоровій, як пташка в гнізді.

Вийшли…

Ведмідь і Жучок сиділи на хвостах, притулившись боками один до одного, мов нерозлучні друзі. Перед ними стояли Ерпіди і Таня. Дівчинка щось запально говорила ведмедю, а жовтий бурмотів, перекладав. Оддалік півколом вишикувалися відвідувачі звіринця. На звірів у клітках ніхто не дивився: тут, серед двору, було цікавіше.

Директор підійти не насмілився, обминув натовп за спинами і відразу одщепив, відчинив клітку Мишка.

— Ну, давай прощатися, Мумрику… З директором про все домовлено, він дав чесне слово… Ерпіде, перекладай ведмедю, заспокоюй. Скажи, що ми не назавжди прощаємось. Будемо приїжджати в гості до нього.

Ваня обіймав Мишка, гладив, а глядачі зойкали від страху. Ведмідь кректав і зітхав, топтався на трьох лапах.

— Мишко говорить… — перекладав Ерпід-два, — у вас багато друзів, а в мене нікого… Залиште мені хоч Жучка. З таким другом мені легше буде в клітці, — після цих слів жовтий щось брехонув і собаці.

Жучок підскочив, як на пружинах, замахав хвостом з усієї сили, лизнув ведмедя в ніс, у куточки губ, радісно гавкнув.

— Жучок говорить: ти мій друг навіки… Але перший мій друг людина Ваня. Я не можу міняти першого друга ні на другого, ні на третього, — переклав жовтий.

А директор стояв збоку, біля ведмежої клітки і здивовано хитав головою: невже таке може бути на світі? Невже йому все це не сниться? І хапався за лівий бік грудей — почало ні з того ні з сього боліти серце.

Ведмідь сумно, з болісним надривом ревнув, як в трубу затрубив, і повернув до клітки. Дошкандибав до дверей, вчепився передніми лапами і зубами за залізні прути, якось підтягнувся, підігнув задню лапу і вчепився нею за підлогу. Видерся незграбно — чи так боліла хвора лапа, чи його покинули останні сили. Жучок підскакував біля дверцят, ніби передумав і хотів потрапити до Мишка в клітку, поскімлюючи.

Директор хотів уже тихенько підкрастися і замкнути клітку.

— Постривайте! — підбіг туди Ваня. — Поясок свій заберу.

І заліз у клітку, розв’язав ведмедю лапу.

— Ну, бувай, Мумрику! Не згадуй лихом… Полеж спокійно, доки прийде лікар, зробить гіпсову пов’язку. Ерпід-два, переклади йому! — Ваня витер ведмедю мокрі від сліз очі і різко повернувся, зіскочив додолу. — Товаришу директор! Останнє прохання… Замініть назву: не «Мишко-артист», а просто «Мумрик». Це його справжнє ім’я.

— Зробимо, все зробимо, — директор поспіхом зачинив дверці, замкнув їх.

— Ерпіди, сюди! — показав Ваня під вагончик, і ті слухняно проджеркотали гусеницями під вагон-клітку. — А тобі, Таня, дякую за допомогу. І ось ще що: знайди того хлопчика, поверни велосипед! Жучок, до мене!

— Знайду! — витирала і Таня очі. — Я оголошення розвішу… Бувайте!

— Дай ще на вушко щось скажу, — Ваня, мало не торкаючись губами до Таниного вуха, прошепотів їй свій секрет. І відразу повернувся, пірнув під вагончик. Рішуче відхилив щит — якнайширше. В щілину-дірку першими проїхали Ерпіди…

Нехай читачі поки що не вимагають від мене, щоб видав цей секрет. Він розкриється дуже швидко.

І про Петю Голобородька все дізнаєтеся. Поки що він, обливаючись потом, виконує завдання Ерпіда-один. І так завзято, з таким натхненням — ні в казці сказати, ні пером описати.