Ерпіди на планеті Земля

8

Повз них, виючи і блискаючи мигавкою, промчалася машина «швидкої допомоги». Ваня встиг помітити у вікні Олега Максимовича і Льоню. Вчитель похмуро позирав перед собою, морщився. А Льоня, побачивши Ваню, одчайдушно замахав руками в бік Клинців, які машина буде минати, і назад, у бік Березівки. Потім «швидку допомогу» заволокло хмарою пилюки.

— Що ти накоїв, признавайся?! — закричав Ваня на Ерпіда. Той уже стояв біля нього на узбіччі гравійки і злегка ворушив вусами-антенами. — І Льоню і вчителя повезли до лікарні!

— То й що? Хай з’їздять. Не варто хвилюватися, витрачати стільки енергії. Твої електричні поля різко зросли.

«Забирався б ти… Залізяка чортова! Нав’язався на мою голову…» — хотів вилаятись Ваня. Але Ерпід вловив його думки і спокійно мовив:

— Мислення твоє зараз недостовірне. В голові сумбур, панують емоції. Треба заспокоїтись.

— Сумбур… Емоції… — сказав Ваня ще досить голосно, але почав відчувати, що поступово заспокоюється. — Я жива людина, а не купа заліза, як ти.

— Інформація про мене недостовірна. Серед мого металу заліза майже нема. Я складна електронна машина.

— Завів шарманку… Якщо ти машина, то і залишайся машиною. І нічого совати носа туди, куди тебе не просять.

І зовсім уже мляво ворухнулося у Вані в голові: «А може, кинути цього Ерпіда, збігати додому, сказати про Льоню? І про діда…»

— Завів шарманку… Совати носа, куди не просять… — мимрив сам собі Ерпід, ніби хотів краще запам’ятати.

Ось натужно проревла семитонка з повним кузовом картоплі. В кабіні, крім шофера, сиділо ще двоє людей, і Ваня не піднімав руки. Та хоча б і була машина вільна, голосувати не варто: вона везла картоплю на залізничну станцію.

Потім пройшли ще дві вантажні машини з картоплею, і Ерпід не витримав:

— Чому, Ваня, не ловиш машину?

— Тому, що закінчується на «у». Нам у Мінськ треба, а не в райцентр, на станцію. Там картоплю у вагони перевантажують і везуть у великі міста… Знаєш, скільки тисяч тонн треба картоплі, капусти, огірків, помідорів, щоб нагодувати мільйонне місто? А ще ж і на зиму треба запаси зробити… І взагалі, ти хоч знаєш, що людям треба їсти, щоб жити? Багато всяких продуктів треба з рослин, і м’ясо-молочних, і риби? Щоб їх роздобути, треба цілий рік працювати — ось як! — черконув Ваня пальцем по горлі.

— У вас нерозумна трата часу. Замість того, щоб розвивати свої розумові здібності, ви боретеся за існування.

— А у вас хіба не так?

— Не так. У нас енергію люди… Вважай, що і в нас люди… Енергію наші люди засвоюють від сонця, від його променів.

— А вночі як?

— У нас нема ночі. Одне сонце заходить, друге сходить.

— Два сонця?! Си-и-ила… У нас так само, Льоня казав, рослини засвоюють енергію сонця і всякі продукти, речовини виробляють, запасають. Фотосинтез називається, чи що… Ми цього ще не проходили… Ха-ха, так у вас що — люди зелененькі, з листочками? Ходять, гілками помахують?

— Коли молоді, то трохи зеленуваті. А вже дорослі — спілі, не такі зелені.

— Ой, комедія… Так що, ваші зеленці ніколи не сплять, не відпочивають?

— У вас дві півкулі мозку і в зеленців дві. Тільки в них значно більші, у них ніби подвійний мозок.

— Спарований мозок, чи як?

— Хай буде спарований. Тому і голови й зеленців роздалися вшир, не такі круглі, як ваші. Один мозок працює, другий відпочиває, потім навпаки. Сонця в нас неоднакові, і кожен мозок пристосовує організм до свого сонця. А під час перезмінки працюють відразу обидва мозки. Тоді і народжуються всякі великі наукові відкриття і робляться винаходи.

Наближалася ще одна машина, з капустою. Ваня голосував їй і на Ерпіда показував, але вона не зупинилася.

Загальмувала тільки наступна, з морквою. Крім шофера, в кабіні нікого не було, і Ваня зрадів: пощастило.

Молодий веселий шофер сплигнув на землю, обійшов машину спереду.

— Куди вам треба? — запитав і присів навпочіпки, зробив з пальців «козу рогату» і полоскотав Ерпіду живіт: — Бусі, бусі, бусі!

Сталося неймовірне. Ерпід увігнувся, навіть ручками прикрив те місце, де був пупок, і зареготав, як дитя.

Шофер від несподіванки присів у пилюку.

Ваня так само розгубився, але швидко опанував себе.

— У Мінськ ми. Дуже поспішаємо, не можемо автобуса чекати!

— Живий експонат?! Зліт юних техніків, чи що? Дивись, він мені лампочками підморгує! — Шофер поволі встав, струсив пилюку із штанів.

— Дядечку, запізнюємося ми! Виручайте! — як не молив Ваня, але нічого більш не тлумачив.

— До райцентру можу. До магазину моркву везу. Хочеш похрумкати? — Хлопець взяв з кузова дві великі морквини, подав Вані.

— Щасливої дороги! — раптом сказав Ерпід.

Шофер уже йшов сідати за руль і знову повернувся до них.

— Це він сказав?! — хлопець зробив губами «уф-ху-у…», похитав головою. — І треба ж таке видумати! Ай-я-яй, ну і головасті діти пішли. Чий же ти будеш?

Ваня сказав.

— Знаю, знаю Олексія Гордійовича… Привіт батькам геніальних дітей!

Машина ревнула, ривком зрушила з місця. «Хе, а що ти сказав би, коли б знав усе?» — подумав Ваня.

— Мені він сподобався, я записав його, — сказав Ерпід.

— Не спиш у шапку. Молодець… Давай руку.

Ерпід простягнув йому руку і сказав:

— Інформацію не зрозумів. Чому в шапку? Зеленці не сплять, то чому повинен спати їхній Ерпід?

Ваня не тлумачив, а — скреб, скреб, скреб — почистив об гострий кант його руки морковку, з апетитом захрумав.

— Заморю черв’ячка. А то кишки марш грають.

— Інформацію не зрозумів. Якого черв’ячка і яким препаратом будеш морити? І кишки не музичні інструменти, вони не можуть грати.

— Жерти хочеться, зрозумів?

— Зрозумів у відповідності із закладеною в мені програмою, хоча сам їсти хотіти не можу.

— А ваші зеленці бувають дітьми?

— Бувають. А потім ростуть у відповідності з програмою. Кожному під час народження дається прилад-дозатор, який регулює приймання сонячної енергії, а значить, і ріст. Ростуть зеленці до визначеного стандарту. Вирощується і невелика кількість велетнів для особливо тяжких робіт.

— Замість підйомних кранів?

— Можна й так вважати. Вирощують і ліліпутиків, і міні-зеленців. Дивлячись для якої мети, якої роботи. Екіпаж космічного корабля, що на орбіті, складається з ліліпутиків.

— Ну й додумалися! А коли я, наприклад, не захочу бути міні-зеленцем, а нормальним? Чи велетнем? А будучи велетнем, збунтуються і…

— Такого в нас не може бути. Всі хотіння, всі думки контролюються. Зеленці хочуть тільки те, що потрібне для всіх, для нашої цивілізації.

— Ох-хо, сумно ж у вас там. Мухи здихають від нудьги.

— Нема в нас мух. Ніяких комах нема, ніяких тварин, птахів, риб. А рослини є, тільки не зелені, а фіолетові. Низенькі такі… І вода є.

— Я свою землю ні на що не зміняю. І ні за що на світі! Невже вам не хочеться мати хоча б пташок? Солов’я послухати, жайворонка, шпака, зозулю? Ку-ку, ку-ку…

— Завдання нашої експедиції — вивчити таку можливість. Можливо, колись ми запозичимо в землян дещо.

— Запозичуйте, мені не шкода. Тільки чи знаєте, що в нас ще і всякі мікроби, бактерії, віруси є? Вони такі малі, що не побачиш без мікроскопа. Серед них такі гади є, такі паразити! Через них багато хвороб усяких, люди помирають.

— Паразитів нам не треба. Їх ми не будемо брати.

— А вони самі вже набралися. Знаєш, скільки на тобі вже всяких бактерій, мікробів? Мільярди!

— Про це знаємо. Їх ми не візьмем, — вперто повторив Ерпід.

— Стійте! Стійте! — кинувся Ваня навперейми машині з будою мало не під колеса.

Пронизливо завищали гальма. Відчинилися дверці кабіни, на підніжці повстав шофер — дядько в літах.

— Ти що — здурів? Жити набридло? — затряс він із-за кабіни кулаком.

— Дядечку, миленький! Нам дуже в Мінськ треба! Терміново! Ви ж у Мінськ чи ні?

— У Мінськ, у Мінськ… — усе ще злостиво пробурчав шофер. — А до тюрми через тебе не хочу сідати. Зійди з дороги!

Ваня не сходив. В очах у нього заблищали сльози.

— Дядечку…

— Ну куди я тебе подіну? Повний кузов ящиків з яблуками… Та й мотор щось барахлить, може зовсім машина стати, — наполягав на своєму шофер.

— Третя свічка не дає іскру, — ненароком сказав Ерпід.

Шофер тихо, з якимось шипінням свиснув.

— Це він… Це воно… Ну, коробка ця твоя, говорить?! І щось кумекає в роботі автомобіля?!

— Коли сказав, значить, кумекає. Він в електриці розбирається. Електронний робот.

— До столиці чого? На виставку?

— На виставку. — Ваня і цьому шоферу не розказав усього про Ерпіда.

— Дядьку Миколо, у вас там знайдеться місце для одного… для двох? — закричав шофер. — А то у мене тут сумки.

— Мо’, якось знайдемо, — відгукнувся хтось з будки глухим голосом.

— Приймай тоді гостей! — шофер відчепив і відкинув задній борт.

Пригнувся, підхопив Ерпіда, махнув у кузов. Буцім не сто кілограмів він важив, а лише десять. Почекав, доки Ваня забереться сам, підняв і закріпив борт.

Ваня несміливо роздивився того, хто володів таким глухим голосом. Дядько старий, йому, мабуть, скоро буде сімдесят, обличчя худе, в зморшках.

— Митю, а що там з мотором? — гукнув шоферу дядько Микола.

— Та нічого особливого. Заміню свічу, і поїдемо, — відповів наче здалека шофер і брязнув чимось металевим, може, капотом машини.