Ерпіди на планеті Земля

15

Коли у лісопарку зрештою розвиднілося, а потім навіть і сонце зблиснуло, всі зітхнули з полегшенням. Усюди ще звисали величезні, з іскринками всередині краплі, і вилазити не хотілося — під ялиною було сухо. Ваня все-таки рішуче підвівся, замахав руками, як боксер, пострибав на місці, поплескав себе долонями по плечах. Зачепив гілку, і з неї сипонула жменя крапель — якраз Тані за комір. Та підскочила і трусонула ще більшу гілку, щоб потрапило і на Ваню. Але той встиг відскочити.

— Значить, так… Часу в нас залишилося зовсім мало. Всім до Жучка і ведмедя все-таки йти не треба, а то буде багато мороки, — почав міркувати він. — Ерпіде-два, ти чуєш собаку?

— Жучок починає плакати. Він розгубився, не знає, що робити: бігти шукати вас чи вартувати ведмедя. Боїться, що дощ змив ваші сліди і важко буде відшукати Ваню. Питає, чому не цікавитеся таким звіром, такою дичиною.

— А ведмідь мовчить? Терпить біля себе собаче скиглення і нічого не робить?

— Лежить ведмідь, стогне: «Ой, відчепись від мене, зануда! Ой, без тебе дурно…» Він посилено випромінює тепло.

— У нього температура? Захворів, мабуть… Скільки до нього метрів?

Відповів Ерпід-один:

— Сто шістдесят п’ять.

— Таня, наказую: залишитись з Ерпідом-один тут. А з жовтим побіжу я.

— А-а, хитренький… А як тим часом ведмідь кругом-кругом та сюди прибіжить? Хто нас відборонить від нього?

Збунтувався і сріблястий.

— Я зможу додатково ще набути інформації. Ерпід-два всього цього не зробить. Я іду з Ванею.

— Завели волинку… Я тебе не змушував залишатися з нами, могла йти барабанити в свої барабани. А то щось багато в тебе мух у носі, — Ваня навмисне говорив тільки до Тані, Ерпіда не чіпав.

Ерпід-один:

— Інформацію не зрозумів. Можна спитати в Тані? Чому вона тримає мух у носі? Вони не заважають їй, не лоскочуть?

Зареготали і Ваня, і Таня.

— Ну добре… Допомагай Ерпідам, я вперед побіжу розвідати дорогу. А о шістнадцятій нам треба бути на колгоспному ринку!

Чи бачили ви коли-небудь, як іде парусний човен супроти вітру? Майже супроти вітру… Човен іде то правим, то лівим галсом, це значить то правіше, то лівіше від того напрямку, з якого дме вітер. Весь фокус у тому, як поставити вітрила!

Так рухалися і наші супутники. Таких стежин, які б вели саме в напрямку до ведмедя, не було. Були такі, що вели то правіше, то лівіше. Ерпід-один майже щохвилини доповідав, куди вони відхиляються і скільки залишилося до об’єкта. Таня вже захекалася, виплутуючи то одного, то другого Ерпіда з трави і зілля, відхиляючи гілки, обводячи роботів довкола великих калюж. А позабрьохувалися Ерпіди! По самі вуха-антени…

— До об’єкта двадцять сім метрів… Двадцять чотири… — доповів ззаду хрипким голосом Ерпід-один.

— Дивіться, велосипед «Орлятко»! — вигукнув у цей час Ваня.

І справді, поперек стежки-доріжки лежав блискучий, весь у краплинах дощу велосипед.

Поки всі зібралися біля Вані, він і велосипед підняв, і звернуте набік кермо поставив на місце. Спробував і скинутий ланцюг начепити на зірочку-зубчатку, але тільки руки забруднив мазутом.

— Чого він тут лежить у дощ? Гей, хто тут є? — завертівся Ваня на місці. — Хто відцурався велосипеда?

У відповідь не хлопчачий голос почувся, а радісний писк і гавкання Жучка.

— Тут вони! Близько! — зраділа Таня і хотіла вже кинутись у мокру гущавину і бурелом.

— Стій! Розхоробрилась дуже! — зупинив її Ваня.

Ерпід-два доповів:

— Пес скаче від радості. Запитує: «Стояти тут чи виганяти звіра на Ваню?»

— Скажи, хай стоїть на місці, чекає. І ведмедю скажи, що ми з добром до нього, хочемо допомогти… Запитай, що болить.

— Дев’ять метрів до об’єкта ведмідь… Сім з половиною метрів до об’єкта пес, — вклинився зі своїми даними Ерпід-два.

Такого концерту Ваня і Таня ще не чули. Спочатку Ерпід-два загавкав з підвиванням, потім повертів трохи головою і заревів по-ведмедячому, перейшов на бурмотіння, кректання, вуркотіння. Хотілося і сміятися, слухаючи його, а часом і мороз по шкірі пробігав. Знали, що це Ерпід-два так підробляє голоси, і все-таки не вірилося. Ну й мастак, ну й спец!

— Можна підходити, він не буде тікати. І нападати не буде. У нього, мабуть, переламана задня лапа: защемив, падаючи з велосипеда, — перейшов Ерпід-два на людський голос.

— Як… з велосипеда?! — вигукнули Ваня і Таня. — При чому тут велосипед?

— А так, з велосипеда… Просить підійти подивитися.

— Ваня, не слухай його! — перелякалася Таня. — Ведмідь зовсім мало бурмоче, а жовтий говорить багато. Вигадує абищо, а ти віриш, лізеш йому в лапи.

Ерпід-два не знайшов, що йому сказати. Може, образився? Сказав сріблястий:

— Ви забуваєте, що ми не тільки голос чуємо, але вловлюємо думки, образи, що з’являються у ваших головах. У звірів особливо, бо в них звуків мови мало, майже все треба розшифровувати.

Ваня все-таки не квапився лізти в гущавину.

— Скажи Мишкові, хай сам вилазить сюди, хоч на трьох лапах. Бо ти ж не можеш в гущавину лізти, а без тебе я не домовлюся з ним, — звернувся до жовтого.

І Ерпід-два рикнув — ніби олень викликав на поєдинок іншого. Щось подібне Ваня чув і бачив по телевізору.

У гущавині затріщав хмиз, і відразу шалено загавкав Жучок. Пес, мабуть, вирішив, що ведмідь хоче дати дьору.

— Жучок, тихо! Іди сюди! — прикрикнув Ваня.

Песик неохоче відскочив з дороги ведмедя, обурено подзявкав, пискнув. А Мишко викульгував на стежку — здоровенний, по саму шию Вані (Таня відразу відбігла, стала за Ерпідами, вхопила в руку хмизину). Голову ведмідь тримав понуро, поглядав на Ваню ніби спідлоба. Очі його були невеликі, круглі і темні, сумно-понурі. Мишко не дуже намок, але там, де шерсть намокла, темніли плями. Зате Жучок вибіг, ніби з річки витягнутий. Шерсть прилипала, мордочка зробилася маленька, незнайома. Він дрібненько тремтів усім тілом, поскиглював і чомусь винувато крутив хвостом.

Ведмідь відразу ліг на живіт, голову поклав на передні лапи, закліпав очима, чекаючи. Жучок осмілів, забіг за Ваню і так струснувся, що навсібіч віялом полетіли бризки. І відразу став кудлатіший. Сів на хвіст і стомлено, на весь рот позіхнув, облизнувши собі ніс.

— Скажи ведмедю, хай на бік ляже, — мовив Ваня, і Ерпід-два щось буркнув Мишкові.

Той ліг на правий бік, хвора лапа опинилася згори. Задня ліва…

Ваня присів навшпиньки, почав обмацувати так, як вчив дід Гордій. Ух, і кігті ж у ведмедя! Чорні, криві і, може, сантиметрів по десять… А зісподу лапа в натоптаних жовтих мозолях, за обрисом ступня дуже нагадує людську.

Ведмідь стримано видихав повітря, стогнав терпеливо. А Ваня нічого не вимацав. Не було таких переломів, щоб аж кістка стирчала з-під шкіри, випиналася. Найшвидше, тріснула одна з кісток ступні. Болить, звісно, дуже болить, але ж добре, що нічого з місця не зрушено і відкритого перелому нема.

— При переломах те місце беруть у дощечки чи гіпс. А де ми що візьмемо? Щоб хоч якийсь уламок дошки знайти… — роздумував уголос Ваня.

І, мабуть, жовтий все це перебуркотів ведмедю, бо Мишко тужливо зітхнув і щось буркнув-простогнав у відповідь.

— Мишко шкодує, що так невдало закінчилася його втеча на волю, — розтлумачив Ерпід-два. — Але, каже, хоч на трьох лапах буду шкутильгати, а назад у клітку не вернуся.

— Ну й дурний, скажи йому… Що він зараз знайде в лісі, якщо і вдасться вибратися за місто? — Ваня витягнув зі штанів поясок. — Таню, оно сухостійна сосна, кора плитами повідвалювалася. Візьми два великі жолобки, будемо перев’язувати лапу… Ерпіде, а ти запитай у ведмедя, де він народився — в лісі чи в цирку. Якщо в цирку, то він зовсім не пристосований до життя на волі, в лісі.

— Ти скажи йому, що міліція і мисливці його шукають! — вигукнула Таня здалека.

Ерпід-два запитав, і Мишко у відповідь схвильовано задихав, потім сів на задні лапи, а передніми задриґав перед собою, задер морду догори і заревів: «Ой, о-оув, о-о-е-е!» Потім затис лапами вуха, потер очі…

— Усі кричать: «Мишко, Мишко!» А мене мама Мумриком кликала. О, як давно це було-о-о… Я мало пам’ятаю той час. Але як сьогодні бачу: вилізли ми перший раз з барлогу, з-під вивернутої ялини. Такий простір довкола, такі пахощі звідусіль! Листочки молоденькі, смачні — лоп-лоп-лоп… Пташки в доганялки гуляють, щебечуть… А ми йдемо з мамою на сонячну галявинку, до бурхливої річки. Ах, яке тепле і ласкаве сонечко на нас світило, пестило своїм промінням! Не встиг я подуріти з Шумриком… Так братика мого звали… Не встигли набігатися, як мати позаганяла нас у холодну воду. Ми верещимо, втікаємо, а вона схопить зубами за шкіру і — бульк з головою! А потім другого — бульк! Потім ми гасали мокрі галявиною, обтрушувалися, сушилися, боролися, дуріли… Шумрик мені вухо прокусив, а я йому ніс обдер. Мама помирила нас, дала ляпаса одному і другому. Не сильно, всього лише до вечора дзвеніло у вухах. І сказала тоді: «Фізкультурничайте, це добре… Але не калічте один одного!»

Майже кожен день ми приходили на цю галявку… Жували листячко, корінчики, визбирували з трави смачні ягоди, спустошували джмелині гнізда, гріли на сонці животи і спинки… Мама часто покидала нас там, а сама перебиралася на той бік річки, ішла на велике полювання. Траплялося, що з цього полювання і м’яса приносила… Ми добре навчилися лазити по деревах. Примудрялися навіть на тоненькі забиратися і гойдатися. Раз гойдалися — «Ух-ха-ха! Ох-хо-хо!», глянули вниз, а під деревом якісь звірі на двох ногах стоять, шкіра на них складками висить. Ми ще не знали, що це були люди, але здогадалися відразу: мама не раз говорила про них. І ще: у тайзі треба боятися всіх, хто більший за тебе. Доки не виростемо… А людей треба остерігатися і тоді, коли повиростаємо великі. Ці люди відразу струсили Шумрика, а мене не струсили. Дістали щось блискуче і — гах! гах! — застукали по дереву. І я полетів разом з деревом на землю. Зав’язали нам на шиї ремінці і повели. Я спочатку пручався, але ремінець душив шию, аж у очах блискало, і я перестав.

Нас посадовили у величезну залізну скриню з гілками-крилами зверху. Потім щось заревло, наша залізна скриня здригнулася і дрібно затремтіла. «Летимо!» — сказав хтось з людей. Я тоді не розумів, що летіти можна і так, бо я раз летів сторч головою з дерева, так то було зовсім не те і було боляче. Тоді мені мама ще й по потилиці лапою ляснула: «Коли щось робиш, то думай, чим скінчиться». І як деревце зрубали, точнісінько так летів, тільки ніхто по потилиці не бив.

Потім ми ще і в поїзді їхали, і в машині. Стільки було незнайомих неприємних машинних запахів — голова обертом йшла. А нас усе везли…

Поселили нас у підвалі цирку, в одній клітці було нас п’ятеро. Жерти нам давали всякої всячини, але найсмачніші ласощі тільки тоді, коли ми робили тільки так, як примушували нас люди. Дресирував нас здоровий дядько Валентин. За будь-який непослух чи провину, бувало, візьме за шкірку одною рукою одного, другою іншого і як трусоне! Навіть мама не могла нас трусити відразу обох…

Ах, які ми були тоді дурні! Щоб заробити більше цукру чи цукерок, ми так старалися, мало з шкіри не лізли. Сонця ми давно вже не бачили, а тільки всякі вогні, лампочки. Часом ледве не задихалися в своєму підвалі: стільки було там різних запахів. А запах тайги, мамин запах мені тільки снився.

Трьох найздібніших малюків, у тому числі і мене, почали випускати в яскраво освітлений круг. Довкола того круга сиділи в присмерку великі і малі люди — багато людей! — вони плескали руками і кричали «ха-ха-ха!», якщо що-небудь у нас особливо добре виходило. Мені одягали довгу спідницю, до вух прив’язували блискучі кільця, і я танцював під музику. Мене взували в кеди, надівали на мене трусики, і я підскакував і робив сальто на батуті, потім перевертався на брусах і гойдався на кільцях. Кільця з-під лап розбігалися, і мене мало не роздирало. І так було по декілька разів на день — і на репетиціях, і під час виступів.

Скільки часу збігло, не знаю, зима і літо мінялися декілька разів… Я давно став дорослим ведмедем. Мене вчили робити все нові номери: вивозити на арену у візку-колясці малого поні. А той сидів на хвості, як пес, і махав на мене прив’язаним до передньої ноги пужалном. Вивозив я і самого Валентина. Роз’їжджав я на велосипеді, на мотоциклі, навіть їхав раз вулицями міста, а мене знімали в кіно…

А сни про волю не покидали мене. Вони приходили все частіш і частіш, воля здавалася мені милішою над усе. Я нудьгував і замислювався над своїм життям все більше й більше. На арені я капризував, перестав робити те, що від мене вимагали. Валентин насильно запихав мені у рот цукерки, а я випльовував їх — боліли зуби. Я лежав і сумував цілими днями. До мене приводили і людину в білому халаті, яка неприємно пахла ліками. Це вона знайшла в мене зубну хворобу, і тому всі вирішили, що я вередую від зубів. А мені хотілося волі, волі! Мені лікували зуби, давали більше зелені, яблук, вітамінів, по цілій пляшці рибного жиру. А я все одно бунтував, правда, тихо, не так, як мій сусід тигр Бенгал. Той двічі нападав на Валентина, поранив йому руку, не підпускав до себе близько. Людина в білому халаті «приспала» тигра. Я спочатку не розумів цього слова, тільки тоді второпав, коли від тигра пішов запах мертвого тіла. Ми, ведмеді, відразу вловлюємо цей запах… Я не хотів, щоб і мене «приспали», і знову почав дещо робити. Але не так охоче, з підскоком, як того вимагав Валентин.

Якось у мою клітку в підвалі зайшов дресирувальник Валентин і накинув мені на шию здоровенний зашморг, а на морду — спеціальну вуздечку, щоб не міг я і рота роззявити. Він повів мене темними переходами і вивів на подвір’я цирку. Доки вибиралися, я був насторожений, готовий в будь-яку хвилину кинутись на Валентина чи когось іншого, якщо той захоче мене «приспати». У дворі стояла вже машина з величезною кліткою, була приставлена драбинка. Ми зайшли по ній з Валентином у клітку, він розлигав мене, познімав з мене всі ремні. Інша людина, яка піднялася по драбині, відразу зачинила і замкнула клітку, як тільки Валентин покинув мене. Валентин і та людина потрусили один одного за лапи, і машина заревла, мене повезли… А Шумрик так і залишився в тому цирку…