Ерпіди на планеті Земля

7

«Цей чи не цей?»

Дід Гордій зупинився, тяжко, знесилено дихаючи. Витер з лоба рукавом піт, вигріб пальцями з волосся, повитягав з-за коміра глицю. Поволі повертався, оглядав кожне дерево, особливо сосни і берези: «Цей острів чи ні?» Скільки островів, менших і більших, серед цього болота, досі ніхто не порахував. Серед них є і той, на якому вони, п’ятеро партизанів, переховувалися під час оточення, їх спочатку сімнадцять було, коли залишилися вони прикривати відхід свого загону. А німці наступали, все тугіше стягуючи кільце. Один за одним гинули товариші, врешті їх залишилося семеро, в тому числі двоє були тяжко поранені. Опустилася ніч, і вони, поклавши на саморобні носилки поранених, одійшли в болото. Завдання було виконане, вони протрималися до смеркання. Несли носилки, занурюючись у воду то до пояса, то до грудей. Щоб поранені не захлинулися у воді, часом доводилося класти ручки-жердини носилок собі на плечі…

Хоч німці кидали міни, вирішили перебути на острові до світанку. Не було більше сил, попадали ниць і довго лежали-стогнали, відсапуючись…

Ту ніч двоє тяжкопоранених не пережили. Навпомацки викопали ножами й дрючками могилу — одну для двох, неглибоку: підступала вода…

Пам’ятає Гордій, як робив на найближчій тонкій берізці зарубки-мітки. Потім нагнув ще й соснину, переплів її стовбур із стовбуром берізки.

Не могли ж вони самі розкрутитися! І повинні були вижити, як вижив і він у тій колотнечі.

Не міг дід Гордій забути той нічний острів, ті два деревця, переплетені між собою. Десятки літ минуло від того часу, десятки раз ходив по островах, а тих з’єднаних дерев знайти не міг. І де вони поділися?

Чимало, правда, змінилося від того часу, гарний ліс вигнався на місці партизанських землянок, окопів. І тих болотних нетрів уже нема. На краях болота пролягали рівчаки, вони й відвели зайву воду. Тепер на будь-який острів можна добратися в звичайних гумових чоботах. Сотні беріз Гордій перемацав, обдивився, шукав свої мітки. Але хіба знайдеш, коли берези вже такі, що ледве обхопиш руками? Кора знизу почорніла, порепала борознами, покрилася зеленим мохом. Може, ось ця береза? А може, он та? Може, сосна всохла, згнила, а та береза з міткою випросталася і сягнула ввись?

А треба ж знайти останки тих партизанів, перенести до пам’ятника на братській могилі, що в центрі Березівки, біля сільради.

«Я один ще живий з тих п’яти партизанів… Я один знаю про ту безіменну могилу… Як же знайти її? Як?»

Усі роки пече пам’ять про полеглих, не дає спокою ні вдень ні вночі. Пече вина перед ними.

«Дорогі мої! Даруйте! Але я не винен, повірте… Самітно вам там лежати, кривдно, я розумію… Але я живий ще, і я вас знайду! Знайду!»

Тяжко діду Гордію, смутно. Жаль стискає серце…

І ось, коли він вирішив ще раз обійти цей острів, перемацати кожне дерево, щось раптом ніби стукнуло в голову. Буцім якась пелена раптом розвіялася, скінчилося затемнення. Не на цьому острові треба шукати, де він тупцює зараз, а на крайньому, східному. Вони ж на першому острові попадали тоді обезсилені, не брели далі в темряву. А пробиралися в північно-західному напрямку…

Дід забув про кошик з грибами (а боровики ж були, боровички!). Поспішив навпростець до того острова, плутаючись у кущах багна. Гучно чавкало під ногами болото…

Ось він, цей східний острів… Був Гордій на ньому після війни, і не раз. Багато разів оглядав дерева і ніяких своїх прикмет не виявив. Чому ж його знову сюди повело-потягло? А серце, як дурне, бухкає в грудях: «Тут-тут!.. Тут-тут!»

Закортіло зупинитись дідові не біля берези чи сосни, а біля двох купин. Немов щось підказало: «Шукай тут!» І він почав перебирати, розгортати на купинах брусничник і чорничник. Знайшлися рештки гнилих пеньочків: мабуть, був березовий, бо валялися шматки берести. Другий був сосновий, бо ще стирчав повний живиці його осередок. «Копай тут!» — знову ніби хтось шепнув йому. І він почав різати ножем дерен, вигрібати руками землю — як тоді, в далекому сорок третьому…

Довго копав-розгрібав, здалося — цілу вічність. І на метр ще не вигріб яму, як побачив те, що шукав. «Тут!»

Сили покинули Гордія. Не встаючи з колін, він знову заплакав — жалісно, але з полегшенням.

А треба ж підводитись. Треба йти кликати на допомогу людей…