Ерпіди на планеті Земля

14

Правду казав дядько Микола, що буде дощ. Напророчили його осколки: ген уже і сонце заховалося, а край неба почорнів і розбух від тяжкої величезної хмари. І звісно, треба було б шукати якийсь притулок, щоб мати дах над головою. А Ерпід-один котився по доріжці повз стадіон просто до колеса огляду, що височіло над краєм лісопарку і все ще поволі крутилося. Жучок добре відпочив у Вані на руках і тепер сміливо гасав то вправо, то вліво від доріжки, робив попереду півколо і озирався, ніби чекав від Вані якогось наказу. Песик часто принюхувався до землі, задирав морду вгору, ловив носом вітер.

А з парку поспішали люди — мами і бабусі вели малюків, а зовсім молоді мами котили перед собою різнокольорові коляски — багато колясок траплялося. Ерпід не спинявся біля них, тільки повертав тулуб так, щоб окуляр хоч на мить глянув на них, і котив далі. Ваня ішов ззаду і тільки погрожував пальцем хлопчикам, коли ті розставляли руки, заступали дорогу Ерпіду, ніби хотіли перейняти заблукалу овечку. І діти неохоче сторонилися, зітхали: така незвичайна іграшка, а погратися не дають. Один розпещений малюк аж ногами затупотів, хотів на землю сісти, вимагаючи собі Ерпіда. Але біля нього спинився Жучок і сказав: «Р-р-р!» Малюк відразу округлив очі від крику: «Ма-а-ма!!!»

— Це чорт зна що! — залементувала його мати. — Порозпускали собак без намордників! Мілі-і-і-ція-а!

— Ви краще за своїм вередуном дивіться, то й міліція не знадобиться, — відрізав Ваня.

Жучок зрадів, що його виправдали, потюпцював перед Ерпідом, задерши хвіст на спину.

— Свєто, дивись! Ще один їде, сріблястий! А в Таньки жовтий… І ледве повзає на руках і ногах! — це спинилися, проводжаючи поглядом Ерпіда і Ваню, дві дівчинки в червоних галстуках. — Побігли їй скажемо! — сипала одна, мов горохом.

— Їй і того вистачає, — відповіла інша, більш розсудлива. — І з тим не знає, що робити. Ліпше додому побігли, а то дощ скоро вперіщить.

— Почекайте! — гукнув їм Ваня. — Де ви бачили ще одного такого? Ми загубили його, шукаємо.

— Там! Там! — замахала дівчинка, показуючи на стежку, що відходила вправо.

Її, мабуть, почув і Ерпід-один, бо звернув туди сам.

Зовсім близько зліва виднілася вулиця з трамвайною лінією. Внизу за деревами мигтіли жовто-вишневі трамваї, доносився гуркіт коліс і часом дзвінки. Там повільно рухалася і жовто-синя міліцейська машина з рупором і кричала протяжно грубим голосом:

— Мінчани і гості столиці! Будьте обережні та пильні! Не покидайте без нагляду дітей! А краще — розходьтеся по домах. Сьогодні вночі зі звіринця втік ведмідь. Можливо, що він ховається в районі лісопарку. Мишко легко йде на контакт з людьми… Не піддавайтеся його привабливості! Звір може бути дуже небезпечним! При виявленні ведмедя відразу повідомляйте в міліцію або доповідайте пошуковим групам товариства мисливців та рибалок. Повторюю… Мінчани і гості столиці! Із звіринця втік ведмідь! Будьте обережні і пильні! Не підходьте близько до звіра!

Даремно, ой даремно міліція таке оголосила! Шукала б тихо ведмедя, щоб і люди не знали.

У парку знялася паніка. Молоді мами мало коляски не поперевертали, тікаючи. А хто хапав дітей під пахви, біг, задихаючись, хто волочив малюків за рученята, і ті майже в повітрі летіли, підібгавши ноги.

Ваня, повернувши на стежку вслід за Ерпідом, побачив, що назустріч їм переполохано тупотить, але більше на місці, ніж біжить, довготелеса дівчинка. В одній руці в неї теліпається на довгому ремінці сумочка, другою вона нервово посмикує за шворочку. Так буває, коли ось такі нетерплячі виводять на прогулянку собачку, а та кидається до кожного дерева чи кущика, хоче його обнюхати. Але ж у неї на мотузку був не собачка, а Ерпід! Той самий Ерпід-два! Саме такий, як Ерпід-один, тільки жовтий… І не на гусеницях він котив — правильно говорили дівчатка, — незграбно повз рачки. Повз на своїх слабеньких ручках і ніжках, хитався, щось мурмотів чи стогнав.

— Варвар! — погрозливо кинувся до неї Ваня. — Варварка! — не міг підібрати він більше зневажливого слова.

Жучок підскочив і з гарчанням вчепився їй за сукню, засмикав. Тр-р-р… Одірвав шматок.

— Ой, забери собаку! Ой, я мамі скажу! — скиглила Таня.

— Досить, Жучок! — гукнув Ваня, і той неохоче відбіг убік, облизнувся.

— Ой, а що мені мама скаже! — заспівала дівчинка нової.

Вона спробувала прикласти на місце вирваний шматочок і все пригладжувала його долонею.

— Скаже, що дурниця! — Ваня сидів навпочіпки біля жовтого Ерпіда, розмотував з його шиї шнурочок. А це було не так просто: шнурочок був міцний, від скакалки, і заїхав у щілину між головою і тулубом, заклинив так, що бідний Ерпід-два не міг ні повернути голови, ні покрутити нею. — Не тямиш нічого в цій справі, то й не лізь… Таку дорогу конструкцію зіпсувала! Чужу!

Довелося Вані і нігті в хід пускати, і зуби, і палички, а потім знайшов якийсь відтинок дроту і все-таки витяг з паза-щілини весь розтріпаний шнурочок. Поставив жовтого на ноги, поплескав по плечу — «Тримайся, брат!» — і відпустив убік, даючи місце Ерпіду-один. І ось Ерпіди вже стоять обличчям до обличчя, переморгуються лампочками і мовчать. Мабуть, таким способом перемовляються між собою.

— А ти іди, ми тебе не затримуємо, — сказав Ваня дівчинці. — Цей робот наш, ми його півдня шукаємо.

Але Танька з місця не зрушила, тільки образливо стулила губи.

— Подумаєш, механік знайшовся! Звідки мені було знати, що це за цяцька? Я вийшла надвір, а він сидить на клумбі, гавкає. Думала, якийсь собака квіти ламає, схопила кийка… А потім дивлюсь — диво! Залізяка з ручками й ніжками… і бреше по-собачому!

— Я тоді з собакою розмовляв, він тільки що прибіг… — раптом сказав Ерпід-два.

— Ой! — Танька не повірила своїм вухам, навіть оглянулася по боках: хто це говорить? — Еге-е… Так я кричу: «Чий це? Чий це?» Ніхто не відповідає. Ось я й повела його…

— Повела, повела… Щоб тебе так водили… Він же зовсім не пристосований ходити! Треба було в бюро знахідок здати чи в міліцію… — сказав Ваня і стукнув себе по лобі: «Здурів! Здала б, тоді забудь, як звали». — Це з Академії наук електронні роботи. Їх випустили на самостійну розвідку… під наглядом юних техніків… — постукав Ваня себе в груди і закашлявся. Стільки доводиться брехати! Іншим разом на цілий місяць цієї брехні вистачило б, а тут треба випалити за декілька годин. — Ось цей може говорити всіма мовами, а цей… Усіх тварин і звірів розуміє, навіть про що дерева говорять.

— Вигаду-уй більше… — недовірливо протягла дівчинка. — Мене Таня звати, а тебе?

— Знаю. А мене — Ваня… Ерпід-один, доповідай, про що вдалося дізнатися.

— У Ерпіда-два енергії залишилося трохи більше, як на зворотну дорогу. Ще трохи, то й зовсім перегорів би від марного напруження. Та-ам уже про все знають, я доповів, завдання йому майже всі відмінили.

Поки Ерпід-один говорив це, Таня часто-часто похитувала головою, ніби зганяла з носа муху. А очі від здивування розплющувала все ширше і ширше. Тим часом і Ерпід-два випустив з-під споду такі ж гусениці, як і сріблястий, а ручки і ніжки склав та притулив до тулуба. Заговорив:

— Це низьке дерево-кущ з червоними ягодами стогне і задихається. Воно не любить он те дерево з широким листям… — повернувся жовтий до липи.

— Вовчий бузок не любить ли-ипи?! — Ваня був дуже вражений. — А з вигляду не подумаєш, і ягід ось скільки…

— Якби цей бузок не був отруєний липою, то ягід мав би уп’ятеро більше, — сказав Ерпід-два.

— Липі ж так само буза не подобається, а листя он яке лапате і зелене, хоч і осінь, — сказав Ваня.

— Ні. Запах бузку липі подобається, вона всміхається від приємності, — сказав жовтий.

— Любов без взаємності, — подала голос Таня. — Таке буває, — додала вона авторитетно.

— Я проаналізував уже стан навколишніх дерев. Багато, особливо тих, що з голками, трусяться від лихоманки, в них підвищена температура… Вони задихаються, але не так через сусідів, як через поганий склад повітря.

Що задихаються, то, може, й правда: заводи кругом. Оно в сосни вже стирчить замість вершка якась суха рогатина. І он, і он… А он та зовсім всохла, вся глиця обсипалася… Ваня переводив погляд з дерева на дерево і раптом відчув на носі велику дощову каплю.

— Полу-ундра! — закричав він, як бувалий матрос. — Треба ховатися, а то поржавієте!

— Ми не іржавіємо, — в один голос сказали Ерпіди.

А сріблястий додав:

— Гроза для нас корисна, ми виловлюємо з повітря електрику, підзаряджаємося.

— А ти чого тут киснеш? Марш додому! — Ваня знов накричав на Таньку.

— Ванечку, можна я з вами побуду? — жалісно попросилася вона. — Тут так цікаво, а дома посадять гами розучувати.

— І-их… — зітхнув Ваня і махнув рукою. Не любив він дівчисьок, а тим більше таких, що мучать Ерпідів. — А де ж мій Жучок? Хоча б не загубився… Ф’ю, ф’ю, ф’ю-ю! — посвистів він.

Здалека, десь із-за трамвайних ліній, долетів ледве чутний голос Жучка. Його гавкання було якесь хрипке, схоже на крик від переляку.

— Собака Жучок говорить, що натрапив на слід великого звіра: «Ох, великий! Ох, великий!» Просить, щоб ішли до нього на допомогу, — сказав Ерпід-два.

— Ведмідь?! Мишко?! — в один голос вигукнули Ваня і Таня.

— Собака Жучок говорить: «Ох, великий! Пахне точнісінько як ноші в звіринці», — додав Ерпід-два.

— Побігли! Швидше! — Ваня не знав, що зробити, щоб Ерпіди рухалися швидше.

— Що ти! Міліція сказала, щоб до ведмедя не підходили! І я тебе не пущу! — закричала Таня голосом господині в хаті.

— Мало каші їла. Та я тебе й не кличу — біжи барабанити свої гами!

— Інформацію не зрозумів, — сказав Ерпід-один. — Таня голодна? — він котив наввипередки з Ерпідом-два, слідом за Ванею.

А той біг попереду, виглядаючи, де знайти кращий спуск на вулицю.

— Не покидай мене одну, я боюся! — бігла і Таня.

— Сюди! — знайшов Ваня заасфальтований спуск-доріжку і наставив руки, щоб підтримати Ерпіда-один.

А Ерпіда-два підстрахувала Таня.

А коли перебиралися через рейки, так Ваня навіть трамваям сигналив руками, щоб пригальмували, дали переїхати Ерпідам.

З іншого боку вулиці ліс ще більше був схожий на справжній. Було добре чути, як ляскали по кленовому листю насаджень буйні дощові краплі. Темні ялини куріли туманом.

— Бу-бу-бу… Гах-дах-дух! — сварився грім, бігаючи над лісом.

У цьому гуркоті голос песика зовсім згубився. Виїхавши на доріжку по той бік вулиці, всі зупинилися, прислуховуючись. Ваня навіть долоні приставив до вух — не допомагало. Пропав песик…

— Так на чому ти граєш? — запитав у Тані, але прислухатися до лісових голосів не переставав.

— Я на скрипці починала… Потім перевелася в клас цимбалів, — відповіла вона.

— Ну і як… цимбалиш трохи? — Ваня не переставав крутити головою.

— Тато каже, що мені на ударника… на ударницю краще вивчитися.

— На ударника не вчаться. Це звання присвоюють тому, хто добре працює. Мій батько, наприклад, ударник.

— Ні-і, я не на такого… Я на того, що в оркестрі барабанить.

— Ха-ха-ха! — не витримав Ваня.

— Чого ти регочеш? — Таня зовсім не образилася. — «У джазі самі дівчата», кіно навіть таке є. Там на всіх музичних інструментах дівчата грають, навіть на барабанах.

— Ну, ну… Старайся… — заохотив Ваня, а усмішка так і не сходила з його обличчя.

— Я чую Жучка. Курс — норд-вест… — сказав Ерпід-один.

— І я чую, — додав жовтий. — Скаржиться, чому довго не йдемо, і йому одному доводиться тримати звіра… під дощем.

— Таж у той бік гущавина непролазна! І мені тяжко пробратися, не тільки вам!

Звідкись насовувався густий, ніби крутили в решеті горох, шум.

— Ма-ама! — скрикнула Таня і перша кинулася під густу ялину.

А на Ваню і Ерпідів нахлинув грозовий дощ.

— Сюди! Сюди! Та хутчій! — доки допоміг Ваня забратися Ерпідам під ялину, вимок до нитки.

— Застудишся, дурненький… — пожаліла його Таня.

Вані і це не сподобалося: «Ну чого вона лізе? Що їй до мене?»

— Так, значить, тобі барабани куплять, як тому зайцю? — знову почав насміхатися з дівчинки. — Чому ти не можеш рішуче сказати мамі, що тобі ведмідь наступив на вухо? Щоб не мучили…

— Ну що ти! У мене великі музичні здібності, мама каже.

— Мама… А викладачка музики?

— А та тільки зітхає та якісь таблетки смокче. «Зрушення є…» — каже.

— Інформацію не зрозумів… — промимрив Ерпід-один. — Коли це Тані ведмідь наступив на вухо? Як це сталося — вона спала в лісі? Ведмедя так само звали Мишком?

— Ерпіде, я тобі потім все розтлумачу, — сказав Ваня.

— Марно гаємо час, тлумач зараз. Я записав уже дощ, проаналізував воду і ступінь електризації повітря, десять разів записав Таню. Мені нема чого робити.

— Скажу… У неї нема музичного слуху. Ти тільки не гнівайся, Таню, добре?

— Я це вже знаю. Тільки мама не хоче слухати, — зітхнула дівчинка. — Від тих гам мені хочеться в темний ліс, у тайгу втекти.

— Ерпіде, краще ти скажи, як це у вас ловлять електричність.

— У нас електричні заводи є. Вони ловлять з хмар електричність, на складах роблять запаси кульових блискавиць. А потім розмотують їх, як клубок ниток.

— Так вам ні вугілля, ні нафти не потрібно на паливо? І гідроелектростанцій нема?

— Нема.

— Здорово! Головасті ваші вчені.

— Кулясті блискавиці вибухають! Вони і людину можуть убити, і руйнувань наробити, і підпалити, — сказала Таня.

— Наші вчені… — почав роз’яснювати Ерпід і раптом замовк, замиготіли червоні та зелені лампочки.

— Що, сеанс зв’язку? — запитав Ваня.

Але Ерпід-один ще трохи помовчав, потім сказав:

— Розповідати заборонено. Розмагнічено ще шістнадцять блоків пам’яті.

— Так що ж це виходить!.. Ви у нас записуєте все, що тільки заманеться, а нам нічого не розповідаєте? Хочете довкіл пальця обвести? Так що ж це за дружба така: ми тобі все, а ти нам дулю? — обурився Ваня не на жарт.

«Ні, вони все-таки шпигуни… Чорти б їх побрали…» — подумав він.

— Іван Олексійович Гордій… Чорти нас не можуть побрати. І ми не шпигуни, ми прилетіли з візитом дружби. Одержані дані ми не використаємо вам на шкоду…

— Ти не дивуйся, це він на мої думки відповідає, — роз’яснив Тані хлопчик.

А Ерпід закінчивши виправдовуватися, запитав:

— Як це — обвести довкола пальця?

Довелося тлумачити. А дощ все йшов.