Ерпіди на планеті Земля

13

Ваня поперекладав яблука з шапки за пазуху, надів шапку, затис під рукою Жучка.

— Пішли, чого стоїш? Світлофора не бачив? Нам зелений, можемо переходити вулицю.

— Світлофор мене не цікавить — примітивне пристосування, — зазначив Ерпід.

Ваня простягнув до нього вільну руку — підтримав, щоб Ерпід не впав з бордюру. Проте сріблястий якось нахилився до проїжджої частини, відставив убік одну ногу, другу, простяг їх по асфальту, ніби спробував, чи тепла вода, і, спершись на ноги, мов на підпорки, поволі з’їхав. А через вулицю поїхав швидко, навіть Ваню випередив.

— Переходити вулицю треба спокійно і тільки в тих місцях, де намальована «зебра», — догнав його Ваня.

— Ні зебри, ні якоїсь іншої тварини не бачу. А-а-а, це вона там намальована? — повернувся Ерпід у бік звіринця. — А як же через неї переходити?

— Там звіринець, а довкола нього щити з малюнками звірів: зебра, ведмідь, лев, пантера, мавпи висять вниз головою, хвостами зачепилися… Заходити нам туди нема коли, — сказав Ваня.

Їх уже оточив натовп дітей і дорослих. У багатьох на обличчях світилися добрі усмішки: люди почали слідкувати за Ерпідом і Ванею, коли вони ще переходили вулицю.

— Ти сам його зробив? Здо-о-рово… — діти обмацували Ерпіда, погладжували, і здавалося, що йому приємно, що він мружиться, як кіт. — Чуєш, а чому в нього не такі колеса, як у місяцехода?

— Це робот? А чому в нього такі погані ноги?

— А навіщо йому ноги?

— Це робот, — відповів Ваня. — Він не призначався для бездоріжжя, у нього інші завдання і функції, — перейшов Ваня на науковий стиль. «Хай думають, що це я зробив його…» Дістав з-за пазухи яблуко, куснув так, що кругом полетіли бризки.

— Іван Олексійович, я хочу записати ті намальовані картини. Нова інформація… — Цих слів Ерпіда було достатньо, щоб знову почулося: «У-ух ти-и!!!» — «Так він і говорить?!» — «А що він ще вміє?» — «Краще в звіринець заведи його, хай живих звірів подивиться!»

— Звіринець нам по курсу, — сказав далі Ерпід. — Оскільки Ерпід-два досі нічого не передав про рослинний і тваринний світ, я мушу його замінити хоч частково.

— Іван Олексійович, — з пошаною звернувся до Вані худорлявий хлопчик з ластовинням на носі, — як ти назвав свого робота? Чи довго ти його робив?

— Звати Ерпід. Електронний робот-поліглот ізольованої дії. Робив довго, можна сказати, все свідоме життя.

«А сам-один чи з гуртком?» — «А з якої ти школи? Вона з технічним ухилом?» — «А Ерпід у шашки, шахи грає?» — посипалося з усіх боків.

— Давай сюди, — скерував Ваня Ерпіда на доріжку, що вела просто до звіринця. — Він може таке, що вам навіть і не снилося. Дорогу, дорогу йому!

Не врахував Ваня, їдучи в місто, що тут така прірва людей. «Як від них відкрутитися? Вони ж і кроку не дадуть ступити!» — схвильовано думав він.

— Ерпіде, ти їх усіх просвітив, записав? — Ваня думав, що таким запитанням трохи налякає цікавих. Але ж дивина!

Ледве встиг Ерпід підтвердити, що записав, як зчинився гомін: «Усіх-усіх записав? А як записав, як просвічував? Так, як рентген?» — «Якщо рентгенівським промінням, то це ж шкідливо!» — «І куди дивляться вчителі?» — «Синок, відійди від цього залізного опудала, бо захворієш!» — «Доню, ти ж у звіринець хотіла, а це вже прилипла, цяцьку знайшла?»

Коли діти побачили, що на обличчі Ерпіда замиготіли лампочки, знов сипонули питаннями: «Де ти брав деталі для робота?» — «А я зможу такий зробити?» — «Він на батарейках чи, може, заряджається струменем, як акумулятор в автомобілі?» — «А чому він заморгав, може, йому кепсько стало?» — «У нього всередині магнітофон чи як він говорить?» Виручив Ерпід:

— Будете знати все до кінця, постарієте, як вівця.

Дружний вибух сміху, захоплені вигуки: «Ну і шпарить! Ну і чорт рогатий!» — «А він гуморист! Ваня, а він у тебе з гумором!» — «Як живий!»

— Ерпіде, звіринець ми не можемо оглянути: в кишенях вітер свище.

Ерпід погасив лампочки.

— Інформацію не зрозумів. Вітер не може в кишенях свистіти. А може, ти хочеш сказати, що подерті кишені?

Діти знову зареготали. Вони вже полюбили Ерпіда і готові були реготати навіть з виставленого мізинця.

— Я хочу сказати, що нема ні копійки грошей, не зможемо купити вхідний квиток, — розтлумачив Ваня.

— Ми дамо! Ми назбираємо! — загорівся хлопчик, у якого ніс у ластовинні, поліз у кишеню. — Ось п’ятак можу дати. Хто більше? — він склав долоньки коробочкою і затрусив у них монетою.

До рук йому із дзвоном посипалися мідяки.

— Іван Олексійович, я хочу сфотографувати гроші. Я не розумію їх призначення, — сказав Ерпід. — У нас грошей нема.

— Ти… як тебе звати? Піднеси йому монети до окуляра, хай перезніме, — попросив Ваня.

— Гриць я, Гриць! — сказав той, у якого ніс у ластовинні. — А про що він говорить? Де це в них нема грошей?

І не тільки Гриць зацікавився словами Ерпіда. Щоб запобігти новим питанням, Ваня поспішив сказати:

— Ви не дуже звертайте увагу на його слова. В нього реле перегоріло і відключені тридцять два блоки пам’яті, ось і заговорюється часом… Йому все здається, що він з іншої планети до нас прилетів… Кги-км… — Вані було незручно від такої брехні, і він нахилився до самого обличчя Ерпіда: — А ти не звертай уваги на мої слова. А то може статися, що з цієї подорожі не повернешся, — прошепотів йому.

— Інформацію зрозумів, — кинув Ерпід.

Гриць був метикований, бойовий. Він і до каси поліз без черги, і біля тітки, що перевіряла квитки, зняв шурумбурум:

— Товаришу контролер! Прошу організувати прохід! Прошу навести порядок! На територію звіринця проїде Піпетка — Піонерська пересувна телевізійна камера. Будемо знімати кіножурнал.

— Ой, а я ж зачіску сьогодні не… Я ж не ходила в перукарню! — переполохалася контролерка.

— Товаришу контролер! Ви ж не дикий звір, вас Піпетка тільки краєчком об’єктива захопить, — сказав Гриць. — Та й без перукарні ви, як артистка кіно, виглядаєте!

Тітка швиденько смиконула з боку на живіт свою сумочку, дістала необхідні причандали і, дивлячись у люстерко, почала підмальовувати губи та брови, діставати з-під шапочки чубчик волосся на лоба.

— Будь ласка! Проходьте, проїжджайте! Знімайте кіно! — вона відступила з проходу вбік, обома руками запрошуючи Ерпіда, і навіть схилилася в поклоні.

Ерпід поважно, без поспіху проїхав через вузький вхід. За ним пройшов Ваня, потім ще кілька хлопчиків. Гриць стояв позаду і примовляв:

— Пропускайте, пропускайте сміливо! Це асистенти… Гей, ви, готуйте місце для зйомки! А на деяких є квитки! — тряс він двома синенькими папірцями, хоч хлопчаків пройшло чоловік десять.

— Будь ласка! — не переставала запрошувати контролерка. — Знімайте кіно… Шкода, що Мишка нема… Він циркач в нас, колись у цирку виступав, та постарів, нам передали… Ага… Так він і танцював у клітці, і через голову перевертався, і лапу простягав, щоб цукерку дали… На біду, втік сьогодні вночі. Ми вже всю міліцію на ноги підняли. Приїздили з собаками сліди нюхати… Ведмідь хоч і свійський, дресирований, але ж звір є звір. А звір на волі — це не жарти. — І раптом схаменулася: — А ці — теж асистенти? Ні?! Ваші квиточки попрошу! Ах ви, шибеники…

Виключні організаторські здібності були в Гриця. Ваня тільки підходив помалу за Ерпідом та посміхався, погладжував Жучка, щоб заспокоїти: песик нюхом чув звірів і нервово поскимлював, виривався.

— Дорогу, товариші! Дорогу! — метушився Гриць. — І кліток не заступайте, дайте Піпетці добрий огляд!

Ерпід зупинився був біля першої клітки, але тут же старанно вимовив:

— Ракурс не той… Низько… Звіра під назвою пантера я погано бачу.

— Низько?! — вигукнув Гриць. — Ми це миттю… щось придумаєм. Хлопці, я позавчора тут десь ноші бачив… Розшукати!

Декілька його друзів кинулися в різні боки майданчика-чотирикутника, обставленого вагончиками-клітками. Заглядали в кожний куток, у кожну щілину, під кожний вагончик. Урешті пролунав радісний крик: «Є-є-є!»

Знайшли ноші біля клітки з написом «Мишко-артист». Ношами, мабуть, нещодавно користувалися працівники, прибираючи у ведмедя, бо хлопчики почали рвати траву, витирати нею дощане дно нош.

Жучок усе рвався з рук, і Ваня сказав:

— Почекайте! Дайте собаці добре понюхати, — і підніс його до носилок. — Слід! Нюхати!.. Мишка-ведмедя нюхати! — і Жучок нюхав, нервово смикаючись з рук, диблячи на загривку шерсть.

— Піпетка, ал-лє-оп! — скомандував Грицик Ерпіду, ніби якому мопсу в цирку.

Ваня не бачив, як Ерпід в’їжджав на носилки, його з Жучком відтиснули вбік. Почув тільки Ерпідову репліку:

— Я — Ерпід, Електронний робот-поліглот ізольованої дії. Я не можу бути піпеткою.

— Ти не ображайся, гаразд? — чувся голос Гриця. — У нас у всіх прізвиська є. Я — Рябий, Андрій — Не дурій, Сьомка — Тіки-так, Женька — Чмих… І ніхто не гнівається! Веселіше з прізвиськами!

Ваня побачив, як четверо найміцніших хлопчиків підняли ноші на рівень своїх плечей і закректали від вантажу. Ноші хитнулися, Ерпід нахилився і мало не впав під ноги. Ноші знову опустили додолу.

— По двоє беріться за кожну ручку! — розпорядився Рябий, але сам не взявся і на цей раз.

Ноші підняли вже не вчотирьох, а увісьмох, приладнали ручки на плечі і так понесли вздовж ряду кліток, зупиняючись біля кожної. І біля кожної клітки Ерпід чемно казав: «Дякую щиро… Несіть, будь ласка, далі». І ця чемність залізного чоловічка звеселила весь почт. «Ой, потіха!» Діти аж підскакували від захоплення, а дехто і в долоні сплескував: «Ну й Піпетка-Ерпідятко!» Ніби Ерпід дякував особисто кожному з них і ніби це їм купили таку незвичайну іграшку.

Обійшли носильники всі чотири боки звіринця, повернулися знову до виходу. Потримали трохи ноші так, щоб Ерпід сфотографував тітку-контролерку. Невідомо, чи знімав її Ерпід, але контролерка цвіла, як веселка в небі, і робила добре-добре та привітне обличчя. А тим часом п’ятеро хлопчаків пришмигнули повз неї на територію звіринця.

Урешті ноші з Ерпідом обережно опустили на землю. Ваня пробрався до Ерпіда.

— Ти не забув про об’єкт номер два?

— Не забув. Курс норд-вест… Об’єкт помалу рухається. Дуже повільно і в наш бік. Об’єкт подає аварійні сигнали.

— Тоді — вперед! — скомандував Ваня.

— До побачення! — розкланялася тітка-контролерка. — Приходьте ще, будемо вам завжди раді. А в якому кінотеатрі будуть ваш кіножурнал показувати?

— В усіх! — відповів за Ваню Гриць Рябий.

За Ерпідом і Ванею вивалився із звіринця гурт дітей.

— Хлопці, а ви ж куди? Зараз звірів будуть годувати, це ж так цікаво! — в голосі тітки була незвичайна доброта. — Ах, ви не асистенти? Тоді назад не пущу! — в її голосі відразу задзвенів метал.

— Дякую за допомогу, — потиснув Ваня руку Грицю. — І всім дякую! До побачення! За нами не йдіть, а то зірвете важливе завдання наукового центру.

— Я хочу з тобою дружити, чуєш? Де ти живеш? Дай свою адресу! — крикнув услід Гриць.

— Будь ласка: область столична, Мінська, село Клинці, Івану Гордію. Пиши!

— Так ти не мінчанин?! — стало кислим обличчя в Гриця.

І чого було так морщитись? Буцім геніальні винахідники Ерпідів можуть жити тільки в столицях!