Етюд із метеликом

Мама Любця

Любка ще від середини озера побачила Гілька — цього Вічного Діда, без якого годі було й уявити Сильце. Сидів на оброслому мохом праісторичному валунові, завмерлий, непорушний, наче й сам із сірого каменю витесаний. Здавалося, що він заснув під осіннім сонцем, як стара ящірка, що вибралася з нори трохи погрітися перед тим, як упасти в анабіоз. Та тільки-но Любка підігнала човен і скочила на берег, як він уже тут як тут — наче казковий Ох: невеличкий, худорлявий, з різким профілем і поруділою, ніби видубленою поліськими вітрами, лисиною, довкруж якої здійнявся догори білий вінчик колись розкішної куделі. Потупцяв трохи на місці викривленими по-кавалерійськи ногами в картатих сукняних капцях і прохально усміхнувся.

— Папіроску маш?

— Не маю, — сказала, витягаючи валізу з човна.

— А чого? Мо’, у Заозерному коперацію зліквідували? Чи папіроси вже не продають?

— Не курю я, діду Гільку. І купувати не маю для кого.

Він приклав долоню до правого вуха, відстовбурчив його вузлуватими пальцями в бік прибулої, поворушив сивими бровами, ніби щось пригадував, і раптом ударив руками об коліна.

— Любко, це ти? Справді ти?! Мекало-перемекало! Авжеж, ти! Любка-однолюбка! Отакої! Стіко часу десь пропадала — і нате вам: об’явилася, як із неба звалилася. Назовсім у село чи як?

— Чи як…

— Ну, то ще видко буде. Добре, що приїхала, вельми добре. А тут тебе не забули. І досі згадують, надто, як прихопить кого якась болячка екстрена. Правильно зробила, що вернулася. Сказано ж: де народився, там і знадобився. А по-моєму вийшло, трясця його матері! По-моєму! — Дід аж притупнув ногою, що нагадувала дугу, обтягнуту сірою холошею, і, здається, вже готовий був піти навприсідки, але вхопився рукою за поперек і зупинився. — Хай теперка оті плетухи язики свої довгі понадкушують або й зовсім повідкушують. Бо одні й досі годзікають, буцімто Любка свою вовчицю застрелену оживила і з нею до лісу втекла, а инші блутають — у озері втопилася. А я казав, що ти вернешся. Казав! Бо знав! О, Гілько все знає! — Дід стишив голос до шепоту. — Відєніє мені було. Ніби на озері хвилі піднялися, високі та чорні, як ото в окіяні, коли буря. А між ними — ти. То тебе аж до неба підкидає на тих хвилях, а то донизу жбурляє й піною білою накриває. Ну, думаю, пропала Любка-однолюбка. Та ти, як ота рибина, — блись і знов угорі, над водою. Підпливаєш до берега, а вийти не можеш, бо хвилі човна назад забрати хочуть. Мо’, і забрали б, еге ж, точно забрали б, та тутка я встаю з каменя, з ось цього самого, і руку тобі подаю — отако простягаю, хоч знаю, що хвиля й мене може накрити. Ти хапаєшся за мої пальці, виходиш, як ота, як її?… Як Ахродіта з морської піни. Обіймаєш мене за шию, крепко-крепко, як колись моя Ганка в молодості обіймала, і цьом-цьом просто в губи. Ну чого ти? Їй-бо не брешу! Щоб я на місці провалився! А тоді папіроску простягаєш — довгу таку, аліганцьку, із золотими буквами… І плєшечку казьонки. «За те, що спасли мене від неминучої погибелі», — кажеш. Отаке відєніє. Я ж трохи… той… Ну, як і ти… Знаюся…

Любка усміхнулася — зістарівся дід, висох, як старе дерево, аж поскрипує зношеними суглобами, а фанаберії як були, так і лишилися, ніщо його вже не змінить. Вона глянула зблизька й зрозуміла, що дід Гілько майже сліпий. Того й упізнав її тільки з голосу. І до озера кидався лише на плюскіт води та шурхіт човна об пісок.

— Не забудь: я тебе перший стрів. І першим маєш мене зцілити. Од чого? Та от якась полуда, холера б її взяла, більма затягнула. А ти все можеш. О, ти, Любко, така… така… Та без тебе нас тут вовки ледь було не стребили, дощі мало не втопили. О, що тут було! Яке тут діялося-віялося, крутилося-вертілося, поки ти десь свою вовчицю оплакувала та на село гнівалася!

— Вигадуєте ви, діду Гільку. А на очах у вас, мабуть, катаракта. Її зараз позбавитися просто. Але трави не допоможуть — у клініку вам треба, до офтальмолога, щоб операцію зробив.

— Якого ще такого тальмолога? — дід знову приклав долоню до вуха.

— До окуліста, діду.

— Так би й сказала, що до окуліста, а то видумуєш, як буцімто з Америки приїхала… І скіко то тре’ буде заплатити тому окулісту? І де я такі пеньонзи візьму? У мене пенсія куца, як заячий хвіст. Ти не віднікуйся, Любко, і не цурайся мене. Я вже другий рік тебе жду. Як учепилася ота сліпота, так і став ждати. Вийду до озера, сяду та тіко одне й думаю: пливи, пливи, Любко, хутчіше, хутчіше вертайся додому. Через моє ворожіння ти й вернулася, бо я тебе отако думкою й прикликав, приворожив, значиться…

— Такий із вас, діду, ворожій, як із пательні ракета. Менше б до чарки прикладалися, то й на операцію зібрали б помаленьку.

— А ти куди шпаціруєш — до свеї хати? — Дід удав, що не почув про чарку. — Вона ж на відшибі, під лісом, а тут, ближче до озера, стіко покинутих пусток. Вибирай, яку захочеш.

Любка не хотіла вибирати. Вона приїхала до своєї доми, до того маленького світу, за яким так стужилася. Тільки-но перейшла місток, як у ніздрях залоскотав густий грибний дух.

«Цікаво, — подумала, — це аж із лісу чи від садка, куди колись перенесла кілька грибниць із на­­дією завести свої гриби? Якщо грибниця прижилася, то вже зараз можна буде червоноголовців на юшку назбирати».

Хата — як покинута сирота. Дощі обмили блакитну фарбу на дерев’яних стінах, вітер зірвав шиферний дашок над вхідними дверима, вікна — як оті дідові очі, затягнуті сірою полудою. Защеміло серце, підступили сльози. Хотілося впасти на коліна перед порослими травою східцями. Але тільки-но стала згинатися, як за шибою біло хилитнулася фіранка. Любка хутко вирівнялася й прикипіла очима до вікна валькірчика. З-за відсунутої вбік шторки за нею пантрували чиїсь перелякані очі. Натиснула на клямку — двері не замкнені. Увійшла в сіни, пропахлі затхлістю, штовхнула двері до кімнати. Дівчина — та яка там дівчина? — дівчинка-політок, худенька, цибата, як журавлик, сіроока, світлокоса, обгорнута зеленою хусткою-шальохою, кинулася до порога. Мабуть, хотіла прослизнути повз Любку, вискочити з хати, але останньої миті все-таки зупинилася, зняла з плечей хустку й подала Любці.

— Не сердьтеся на мене! Я нічого тут не взяла! От перехрещуся! Тільки хустку вашу накинула, бо чогось зимно стало. А вона все-одно злежалася, її провітрити треба було. Я в куфер учора гілочок багна поклала, щоб міль не поточила хусток і всього, що там… Дивлюся — а вона літає й літає, літає й літає, зараза така… І де вона, та міль, береться? Ви мене хіба не впізнали? Я ж Настя…

— То куди ж ти втікаєш, Настуню? Я ж тобі віддячити маю за те, що ти мені хату стерегла, хустки від молі рятувала. Зараз заваримо чаю, у сумці є печиво й бублики. Ти що більше любиш — печиво чи бублики?

— Та все люблю, я не перебірлива. — Настя враз повеселіла, крутнулася посеред хати. — А чай іще теплий, он на плиті стоїть. Зараз підігрію, тільки принесу дров із сарайчика, бо скінчилися.

Чай іще теплий… І де дрова лежать, знаєш. Отже, не заради того ти тут, дівчинко, щоб старе дрантя в куфері від молі рятувати. І ліжко он розстелене — спала тут, значить. Ох Настуню, Настуню! Що ж із тобою сталося? І хіба ж я могла тебе не впізнати? Любка нарешті дала волю сльозам, що лоскотали їй горло ще від самих воріт. Але коли дівчинка повернулася з оберемком дров, Любчині очі вже були сухі.

— Уже всі зеленички почистила, Зінко?

Михалко поставив синє пластикове відро з грибами біля воріт, поклав біля нього чималий снопик лози (певно, знов щось плестиме) і перехилився через штахети на сусідське подвір’я.

— Ко’ б хто назбирав, то й почистила б.

Зіна навіть голову не підняла, якраз полоскала у великій круглій балії випране шмаття. Та й не хотіла теревенити з балакучим сусідом. Боронь Боже, над’їде зненацька Петро — біда буде. Він і без того вже вуха їй просабанив тим Михалком.

— А Настя твоя хіба ще не прийшла? Я ж коли рано до лісу йшов, вона вже звідти виходила. Отакенного кошичиська із зеленицями несла, — Михалко розкинув руки, ніби той кошик був більшим за балію. — І де вони з Любкою їх назбирали так хутко? Я за півдня заледве піввідра нашукав та й махнув рукою. Обіцяють, що скоро дощі підуть, тоді й гриби повискакують. Але Любка, бувало, навіть у найпосушливіші роки з порожніми руками не верталася. Та то ж Любка. Її, певне, сам лісовик любить — усе їй у лісі покаже й віддасть, усі тайни відкриє.

— Яка Любка? — аж сіпнулася Зіна.

— Яка-яка? Та, що через вовчицю рідної доми зреклася. Подруга твоя колишня, а тепер, значить, баришня городська. Говорили тут усяке, наплели сім мішків гречаної вовни, а вона от помикалася десь та й приїхала.

Зіна так скрутила дитячу сорочину, що вона тріснула в неї в руках. Шпурнула вже непридатну для носіння одежину, вискочила за ворота, мало не перекинула Михалкове відро з грибами, ухопила з лозяного снопа найдовшого прута й побігла. Вихором увірвалася до Любчиної хати. Засапана, розтріпана, із закачаними рукавами, захляпаними білою піною, цьвохнула поперед себе лозиною — і в крик.

— То от ти де, щезнику впертющий! Ану марш додому! Я її вже тиждень по всьому селі шукаю, учительці брешу, записки передаю, так, мовляв, і так: заслабла ваша учениця, а моя чемна слухняниця, але скоро видужає й прийде. А вона он де сховалася — у самому вовчому лігві. Усі нормальні люди його десятою дорогою обходять, а мою Настю чогось потягнуло сюди, як муху до меду. Чого б це, га? Що ти тут забула?

Настя злякано забилася за стіл, виструнчилася на покуті, під іконою Божої Матері з дитям, ніби сподівалася на її захист. Сполотніла, наїжачена, очима до лозини в Зіниних руках прикипіла й аж здригалася від кожного цьвохкання. Любка стала посеред хати, заступила її собою.

— Доброго здоров’я, Зіно! Чого це ти на порозі стала? Заходь до хати, зараз чаюватимемо.

— Хай із тобою вовки чаюють!

— А в мене всім місця вистачить — і людям, і вовкам, і пташкам. А на дівчину ти чого налетіла, як шуліка на голубку?

— Чиє б мичало, а твоє мовчало! У цієї голубки своя дома є. І мама рідна ще не вмерла. — Зіна спробувала відштовхнути Любку й підійти до Насті, але Любка стояла, як стіна. — То я тебе, заразо мала, доглядаю, взуваю-вдягаю, а ти он як віддячуєш — з дому втікаєш?! Може, теж повідьмачитися або вовченям стати хочеш? Щоб і про нас усеньке село язиками плескало, як про ось цю…

— Не кричи, Зіно. Угомонися. Ти б краще подумала, чого це їй навіть у цьому, як ти кажеш, вовчому лігві краще, ніж у рідній хаті? Не від добра ж діти з дому втікають.

— Навчителька мені знайшлася! Заступниця! Проповідниця! Мати Тереза! Та що хочу, те й думаю! А думаю я, що це ти її приворожила. Ти! Мілька тобі своє відьмацтво передала, а ти теж комусь мусиш. Не можеш мати своїх дітей, виєш ночами від злості, як та твоя сіра Лелька вила, от і рішила в мене доньку забрати. Ти з неї очисьок своїх ворожійських не зводила, як вона ще малою була. Що вже казати тепер… Дівка майже доросла, роботяща, помічницею тобі стане, до смерті догляне, діло твоє перейме. А хто її народив? Хто ростив? Хто над нею ночей недосипав? І взагалі — яке тобі діло до моїх дітей?

Любка відчула, як гаряча хвиля вдарила в очі, захлеснула мозок, поповзла вниз, до грудей. Ледве стрималася, щоб не кинутися на розпасійовану Зіну, не виштовхати з хати. Але зціпила зуби, провела долонями по обличчю, від чола до підборіддя, стиснула себе за шию, за пульсуючу жилку, що, здавалося, ось-ось розірветься, і сказала, чітко карбуючи слова:

— Ну й темна ж ти, Зіно! Ніби й до школи ніколи не ходила. Ну чого ти ліпиш криве до рівного? Я ж тільки три дні, як приїхала. А ти вже тиждень шукаєш доньку. Не до мене вона втікала, а від тебе. Точніше, від того, хто біля тебе.

— Та ти й за тисячу кілометрів зумієш наврочити. Може, тільки-но зібралася їхати до Сильця, а вже наслала сюди те, що надумала. Але не буде по-твоєму! Не буде! — Зіна раптом змінилася на обличчі, ступила до Насті, заговорила тихо та прохально: — Іди додому, доцю. Удома й поговоримо.

— Мамо! Я не піду! — Настя заплакала, затулила обличчя руками й вибігла в другу кімнату.

— Хочеш зганьбити нас із татом? На все село поговір пустити про нашу сім’ю? У школі вже й так шушукаються. Ну що ж, досі я мовчала, не признавалася людям, що ти, волоцюго, удома не ночуєш, швендяєш де попало, як безпритульниця. Але тепер… Та я зараз у міліцію заявлю. Хай тебе силою звідси заберуть і додому доправлять! І щоб усеньке село бачило! І щоб усі знали!

— А це ще хто кого зганьбив! — Любка зачинила за Настею двері й стишила голос. — Май совість, Зіно. Дитина хотіла руки на себе накласти. А ти й досі нібито не помічаєш, що у твоїй хаті діється й чого вона звідти втікає?

— Накласти руки?.. А чого? — Зіна раптом стихла, часто-часто закліпала очима, ніби в них якесь порохно потрапило.

— А ти не здогадуєшся? Не здогадуєшся, через що й через кого? Дівчинці тільки п’ятнадцятий рік. А твій Петро… Та за цим виродком тюрма плаче. Та я б сама його, своїми руками…

Зіна нарешті відірвалася від порога, пройшла до кімнати й упала на ослін. Плечі її затремтіли.

— Любко! Ой, Любко! Ну прости! Чого це я справді репету наробила? Щось як найшло. Нервенна стала. Прошу тебе… На премилий бік прошу… Не кажи нікому… А той кобеляка… Здогадувалась я, що це через нього вона втікає. Але… Здогад — не доказ. Чого ж вона мені ні слова? Чого тобі, чужій чужаниці, розказала, а мені, матері своїй рідній, ні? Ну що я можу вдіяти? Третій раз розлучатися? А роки ж уже… А четверо дітей… Як я їх на ноги сама поставлю? Ой, Любко! Як жити?

— Залиш поки що Настуню в мене. Боїться вона його. Так боїться, що тіпає її, щойно про нього заговорить. Зараз треба було б заяву в міліцію написати. Та як без її згоди? Хто я, щоб таке на себе брати? У дівчинки мама є. А це було б найправильніше: тоді б твій Петро переселився за грати, де йому й місце, а Настя, може, додому вернулася б. Я казала про це, а воно дурне плаче й плаче. Чи поговору, неслави так боїться, чи тебе з дітьми жаліє. Пожалій і ти її. Отже, так: я мовчу, як риба, а ти не забираєш Настю.

Любка думала, що Зіна знову буде кричати, погрожувати, з кулаками, чого доброго, накинеться. Подумати тільки: Настуня в Любки зостанеться! Але та нічого не відповіла — встала з ослона, притихла, зіщулена, ніби на десяток літ ураз постаріла, і почовгала, ніби не могла ноги від підлоги відірвати. Зупинилася біля порога.

— Прошу — не кажи… нікому… Не треба…

— Гаразд, Зіно. Домовилися. Не будемо клястися, ми вже колись клялися, але ти забула.

Зіна махнула рукою й вийшла з хати. Любка бачила через вікно, як вона переходить заросле травою подвір’я, завертає до містка, повільно прошкує до села.

Колись вони товаришували, сиділи за однією партою, звіряли одна одній усі дівчачі секрети. Під час одного з таких відвертих обмінів таємницями поклялися, що коли одружаться, то стануть кумами й неодмінно хреститимуть усіх дітей одна в одної. Щоб кожна дитина, і Зінина, і Любчина, мала їх обох за мам — одну рідну, а другу хрещену. Відтоді навіть жартома називали одна одну кумасею.

Зіна восьмирічку закінчила, свідоцтво отримала й більше до школи — ні ногою. Вона й так ледве дочекалася останнього дзвінка. Коли в Любки випускний був, у неї вже весілля гуляли. Старі Свірські не дуже схвалювали вибір сина, але й не перечили йому особливо. Артем, за сільськими мірками, був уже старим парубком, а вони онуків хотіли. Щоправда, у Сильце відпускати свого одинака не збиралися — у них же хата краща, господарка багата: і тракторець, і машина, і коней пара. Але Зіна не хотіла жити зі свекрами. Хай її хата не така показна, як у Свірських, але вона в ній після маминої смерті єдина господиня. Та й Артем належатиме тільки їй, а не батькам, які досі його за хлопчика на побігеньках мають і кожен крок перевіряють.

Зіна довго не вагітніла. Свекруха вже сердито губи підтискала: «Оце вибирав наш Артем, вибирав та й вибрав ялову». Зіна аж закипала від того підтискання та нарікання. А коли нарешті народила, здавалося, не стільки зраділа дитині, скільки втішилася своєю перемогою над свекрухою. «Ну що, з’їла, стара печерице? Я тобі ще згадаю ялову!» На хрестинах гуляло все Сильце й майже половина Заозерного. Свою колишню найближчу подругу Зіна за куму не взяла. Нібито свекруха й свекор відрадили: навіщо, мовляв, їхній довгожданій онучці така дивакувата та мовчкувата хрещена? Та й користі з неї — як із бика молока. Родичатися треба з людьми поважними та небідними, щоб на них покластися можна було, щоб завжди могли хрещеницю підтримати, обдарувати. Тож покумилися молоді батьки із сестрою Артемового начальника, яка вже мала свій ресторанчик у районному центрі.

Може, і справді Артемові батьки так розпорядилася, а може, Зіна сама придумала. Хай би там як, а Любку образа аж за серце вхопила. А як же дружба? А як же обіцянка? А хіба можна клятву порушувати? Вони ж навіть зап’ястя собі надрізали й кров змішували. Та вона не випускала свою образу на волю, тримала її в грудях, як кусючу мурашку в кулаку. Любка давно звикла таїти все в собі. Тільки все одно чогось їй здавалося, що вона — Настуньчина хрещена. Щоразу, коли бачила її, аж засвічувалася зсередини: обіймала малу, обціловувала, обдаровувала — то ляльку їй купить, то зайчика з барабаном, то сукенку на іменини принесе, то цукерками пригостить. А як пішла Настуня до школи, Любка стала привозити їй із міста книжки з кольоровими малюнками, якось навіть гарненького наплічника купила, дорогого, такого ще ні в кого з їхніх школяриків не було.

Зіна спочатку сприймала Любчину любов до Настуні спокійно. А вже як про однокласницю поговір селом пішов, як Лука її зрадив, стала обминати. На чоловіка час від часу гримала: чого це він так захищає Любку, може, вона вже і його приворожила, може, він не проти Луку їй замінити? І Настуні наказала нічого від тітки Любки не брати. Коли ж Любка поховала свою новонароджену дівчинку і вдягнулася в чорне, Зіна й зовсім сконозилася — не підпускала подругу до Насті, навіть заговорити з нею не дозволяла. Ніби Любчині горе й неслава могли якось перейти до її дівчинки, заразити її, як вірус грипу чи ангіни. Захворіє, бувало, Настя — значить, це Любка щось поробила, хоче, щоб і в Зіни донька померла. Усміхнеться дівчинка до Любки при зустрічі — Зіні здається, що Любка її на свій бік переманює або, чого доброго, і викрасти хоче.

Артем шоферував у Заозернянському лісгоспі. Багато хто із сільських молодиць заздрив Зіні: чоловік спокійний, непитущий, роботящий, усе, що заробить, — додому, на дружину мало не молиться, донею натішитися не може. Казали, це Зіну доля так нагородила за дитячі роки — росла вона напівсиротою, при хворій матері, скрученій у три погибелі артритом. Може, і зіврочили сільські заздрісниці. Ніхто повірити не міг, що Артем спричинив ту страшну аварію на об’їзній дорозі. Та суд вирішив, що винен таки він.

А вже за рік, як чоловіка посадили, Зіна вийшла заміж удруге. Село несамовито перемивало їй кістки — і за те, що Артема чекати не стала, і що чужу сім’ю розбила. А із Зіни — як із гуски вода. За Артема, казала, вийшла заміж, бо треба було — кожна дівка мусить жінкою стати, мати сім’ю. А от Ростик — то її справдешнє кохання. То й що з того, що вже мав дружину? Вона й старша за Зіну, і лице — як сокирою витесане, і ще й мегерисько сварливе. Розлучився Ростик, бо не любив. А Зіну любить, і від неї, коханої, ніколи не втече.

Новий тато пристарався для Настуні братика, і коли тому виповнився рік, несподівано покинув Зіну з дітьми й повернувся до своєї колишньої. Вона мала на базарі кілька яток. На перших порах Зіна щонеділі їздила до районного містечка, дивилася, як уже не її чоловік торгує білизною і шкарпетками, пробувала його забрати. Та дарма. Трохи поплакала, понарікала, але самою залишалася недовго.

Третій чоловік, Петро, — нетутешній. Не мав ні кола, ні двора, ні роду, ні плоду. Носило його десь майже до сорока років по білому світу, як перекотиполе по пустелі, поки аж прибився якось із чоловічою компанією до Сильця на полювання, зайшов до Зіни води криничної попити, залишився переночувати та й осів у неї. Від нього вона народила хлопчика й дівчинку.

Чужа сім’я — темний ліс. Це точно про Зіну. Хоч у селі, та ще й такому маленькому, кожен — як на долоні, ніхто не знав, що діється в її хаті.

Срібне бабине літо раптово накрила осіння моква. Любка проводжала Настуню до озера, часом сама й переправляла її та ще кількох школярів човном до Заозерного, де школа тепер збирала дітей із чотирьох сіл. Тоді поверталася, ішла до лісу або підладжувала хату.

Відпустка ось-ось закінчиться, і вона мусила прийняти якесь рішення. Коли їхала до Сильця, то думала, що відведе душу, натішиться осіннім лісом, насушить грибів, назбирає ягід журавлини, мохуль по-тутешньому, та й поїде до міста. Але тепер їй дедалі менше хотілося повертатися в тісну кімнату, яку винаймала на околиці Луцька в глухої бабці, у гарячу задуху хлібозаводу. Новий власник підприємства, молодий та ранній, нібито модернізував його, але то все про людське око. Навіть витяжок справжніх грошовитий скнара не встановив — сама декорація для всіляких комісій, які частенько навідувалися з перевірками, але не могли дотямити, що таке обладнання підходить хіба для кухні у «хрущовці», а не для великого заводського цеху. А може, і могли, та не хотіли. Бо що їм до жінок, які вмлівають біля печей, падають із носовими кровотечами?

Їй подобалося будити вранці Настуню, готувати для неї сніданок, проводжати її до школи, виглядати зі школи, мити й розчісувати їй коси. Подобалося дивитися, як вона готує уроки, ходити з нею лісовими стежками, розказувати про помічне зілля та коріння. Вона тішилася, що дівчинка відійшла від своїх страхів, перестала плакати ночами. Не могла вже уявити розлуки з нею. Та й що буде з Настунею, коли вона, Любка, поїде?

Тепер і молодші школярі мусили вчитися в Заозерному, бо початкову малокомплектну школу в Сильці закрили. Зазвичай Зінині хлопці самі прибігали до озера та всідалися в човен поруч із Настею. Але цього ранку з ними прийшла й Зіна. Любка зразу відчула: прийшла, щоб поговорити з нею. Вони мовчки прошкували від озера, плече до плеча, як колись, у шкільні роки. Любка згадувала, як урятувала Зіну від сусідського пса, що зірвався з прив’язі й вибіг на дорогу, як кидалася з кулаками на хлопців, які доводили подругу до сліз своїми кпинами.

Вона завжди була Зіниною захисницею. Якби тоді хтось поставив Зіні такого синця, з-під якого цього ранку визирало її око, Любка йому нізащо б не простила.

— Хочу порадитися, — сказала Зіна. — Більше нема з ким.

— А чоловік? — здивувалася Любка.

— Немає більш чоловіка. Спочатку оскаженів, кричав, руки розпустив. Бачиш, яку цяцьку під оком зоставив на довгу й незабутню пам’ять. А потім злякався, що за Настю можуть дізнатися, і тоді… Якщо, каже, вже посторонні знають… Це я йому про тебе сказала й міліцією пригрозила. От і повіявся. Нібито в Польщу на заробітки. А втім, хто його знає, куди. Хіба йому звикати? Воно, може, і на краще, що повіявся. Хіба це життя?

Я от теж надумала… Ніна Чумакова в гості приїхала. Каже, допоможе в Італії з роботою. Вона давно там, усе вже знає, навіть власну піцерію відкривати збирається. А за рік я б і дітей до себе забрала. Так тепер уже роблять наші жінки. Для дітей заробітчанок там і садочки є, і школи. Ага, до чого це я? Скажи, хай Настя сьогодні повертається додому. І поговори з нею — хай послухається мене. Діло таке… Доведеться їй пропустити рік у школі й побути зі Світланкою вдома. Вона в мене дівчина тямуща, усе вміє — і прати, і варити. Словом, упорається. Я в п’ятнадцять років уже нарівні з жінками в полі працювала, льон брала. А Вітьку з Вадимом можна в інтернат при школі в Заозерному. Дехто з дальніших сіл так і зробив, щоб не доправляти дітей щодня, і забирає їх тільки на вихідні. Як думаєш? Це ж тільки на рік.

Любка сторопіла.

— Ти здуріла, Зіно? Залишити четверо дітей і шукати невідомо чого на чужині?

— Як це — невідомо чого? Щастя я хочу! Простого жіночого щастя! Чоловічої ласки, достатку. На що я тут можу сподіватися? Що тут у мене є?

— А діти?

— Не ятри мені душу, Любко! Кажу ж тобі, заберу їх. Через рік. А не зможу забрати, то хоч грошей зароблю та й вернуся. Діти — це таке щастя, якому потрібно прірву грошей.

— Залишай їх у мене.

— Що ти сказала? — Зіна здивовано глипнула з-під фіолетового синця. — Залишити тобі що? Гроші?

— Дітей!

— Ти ж до міста їдеш.

— Уже не їду, — зітхнула Любка.

За рік Любка тільки раз навідалася до Луцька. Забирала документи з хлібозаводу й заодно возила Гілька, геть осліплого, до клініки лазерної хірургії. Оперували дідові тільки одне око. За друге, сказали, можна буде взятися через якийсь час. «Закапуйте батькові тричі на день, ось це — по одній краплі, а це — по дві. Тільки обов’язково! Не пропускайте. А місяці за три-чотири можете знов приїжджати».

— Чули, дорогенький «тату», що лікар сказав? — нагадала Любка дорогою додому. — Три рази — рано, в обід і ввечері — ви в мене вдома. Як штик! Щоб не шукала я вас то біля озера, то під лісом, то біля Данилового генделика. І про первачок тепер забудьте.

— А казьонку мона? — пооране зморшками й чисто поголене з приводу поїздки до міста дідове обличчя стало таким нещасним, ніби Любка його на каторжні роботи прирекла.

— Що казьонка, що самогонка — один дідько. Навіть не думайте! — суворо наказала Любка.

— Добре, добре, «доцю»! — хитро усміхнувся дід. А за хвилину видав свій новий експромт.

— Я вас утоплюся! — пригрозила Любка. — Колись ми ще зберемо гроші на другу операцію, і ви не будете, як циклоп.

— Охо-хо, Любцю. Другої операції нігди не буде. На що там уже мені двома очима дивитися? На дівок? Вельми дєкую, що хоч на одне прозріти помогла. Тіко що ж там моє «дєкую»? Що воно тобі дасть? Я ж не Господь Бог, щоб долю твою полегшити. Тєжка вона в тебе, Любцю.

Чому це всі в селі вважають, що в неї доля тяжка? Дехто зітхає їй услід, мовляв, що з блаженної візьмеш? Дехто й відверто підсміюється. Навіть дід Гілько аж ногою тупнув спересердя, коли дізнався: «Дурна ти, Любцю, як сало без хліба! Ти б про себе, про свою судьбу подумала. Чужі діти… Думаєш, віддячать вони тобі колись? Та тут свої навіть не згадають». Але як сказав тоді «Любцю», так відтоді вже й називав її тільки Любцею.

Любка не нарікала ні на людей, ні на долю. І про віддяку навіть не думала. Яка віддяка? За що? Що вона такого зробила? Та їй давно не було так добре, як тепер. Відтоді, як повернулася в село, наче подвоїлися сили. А коли в хаті залунали дитячі голоси, ніби й світ змінився, ніби додалося в ньому яскравих барв, яких вона, як дальтонік, досі чомусь не помічала. Легко давала лад у господарстві: потинькувала й побілила хату, вставила нові вікна (щоб дітям не дуло через щілини в старих рамах), купила беушний ноутбук (чула, що теперішнім школярам ніяк не обійтися без комп’ютера), завела козу (дітям молоко потрібне, а хіба його накупляєшся на стількох?), запорала весною два городи — свій і Зінин. Вітько й Вадик стали завзятими рибалками, тож риба — і смажена, і варена, і в’ялена — не виводилася на кухні. Літом усі разом збирали чорниці, суниці й лохини, потім пішла ожина. І самі від пуза наїлися, і припасли на зиму, ще й заготівельникам здали кільканадцять відер, тож школярам на новий одяг та взуття заробили. Восени вона разом із Настею піде на болота за мохулями — ягода рідкісна, помічна, можна буде й до міста повезти, на продаж. Та й за гриби, якщо постаратися, можна добре вторгувати.

Зіна аж за півроку вислала двісті євро. Зателефонувала, сказала, що не все так склалося, як гадалося: довелося тричі роботу міняти, бо хазяї не вельми порядні траплялися, від одних ледве втекла, другі й копійчини не заплатили за два місяці, а вона ще й Ніні заборгувала, бо жила в неї якийсь час. Тут ніхто тебе за «так» не пустить переночувати й скибки хліба не дасть. Тепер усе нібито налагодилося, тож трохи грошей зможе відкласти.

Любка заспокоїла її: з дітьми все добре, ростуть, навчаються, усі здорові, Світланка вже абетку взялася засвоювати. Така тямуща дівчинка! Така розумашка! За гроші хай не переживає — вони не бідують: самі заробляють, Артем добрі аліменти сплачує. А от телефонувати до дітей треба було б частіше, вони ж чекають. Зіна погодилася — «авжеж, я теж за ними дуже скучила». Але після цього знов як у воду впала.

Того ранку Любка випровадила школярів і побігла до діда Гілька — око закапати, бо старий десь ногу підвернув і не виходив із хати. Повернулася додому — двері відчинені, а в хаті таке ревище, що їй аж у грудях похололо. Думала, щось зі Світланкою сталося, вона ж її ще сонною залишила. А мала, ще в нічній сорочечці, з розкуйовдженим після сну волоссячком, в одному капчикові, сидить на ліжку. Побачила її, кинулася, обхопила за шию, захлипала в самісіньке вухо.

— Мамусю Любцю, я так злякалася, так злякалася, що ти мене покинула!

У Любки клубок у горлі. Ледве стрималася, щоб і самій не розридатися.

— Ну що ти, моя маленька! Я тебе ніколи не покину.

— Ніколи-ніколи?

— Ніколи-ніколи!

Хотіла сказати, що скоро й рідна мама повернеться, але не змогла. Оте «мамусю», вимовлене Світланкою крізь сльози, теплим клубочком примостилося в серці, і їй не хотілося, щоб воно викочувалося звідти, зникало. Хай це тимчасово, хай на якийсь рік-другий, але вона — мама.

На Покрову явився несподіваний гість — Артем. Після колонії він працював будівельником у тому ж місті, де відбував покарання, потім майстрував вікна та двері в сусідньому. До батьків не хотів повертатися й не одружився вдруге. Свірські, які люто зненавиділи Зіну після її розлучення із сином і другого заміжжя, написали йому, що вона тепер десь у світах шукає нового чоловіка, а доньку покинула в чужій хаті. Як же це так, щоб дівчинка росла в зовсім чужої людини? Хто знає, чи там хоч їсти є що, бо жінка та якась дикувата, непевна, може, навіть із бзіком у голові. Вони нібито хотіли забрати Настуню до себе, ходили до школи, умовляли. Але вона ні на які вмовляння не піддається, до них не признається й зі своїми молодшими братами та сестричкою нізащо не хоче розлучатися.

Артем приїхав поговорити з донькою.

Любка виставила на стіл фаршировану щуку (її коронна страва на свята), смажені зелениці, пляшку з вересовою настоянкою. Розмова не йшла: Артем обмірковував, як заговорити з донькою, яку стільки років не бачив. Любка аж тремтіла від самої думки, що Настуня може піти від неї. З Артемовими батьками дівчинка не родичалася, але коли приїхав сам Артем… Батько все ж таки.

Вони того вечора так і не зачепили болісну для обох тему. Артем залишив Настуні новенького мобільного телефона, меншим — торбинку із солодощами та й пішов до озера. Любка провела його, постояла на березі, дивилася, як він умощується в човні, як рвучко й сильно загрібає веслами воду. Вечір видався по-осінньому прохолодним, але без звичного для цієї пори туману. Їй навіть видно було, як Артем приплив до іншого берега. Подумала, як би склалася Зінина доля, якби вона дочекалася чоловіка. Такого чоловіка! Попереду ще більша частина життя, а вона чогось так поспішала, усе кудись бігла. І до своїх тридцяти шести он скільки всього встигла наробити. Та й зазнала ж скільки! Може, і справді знайшла вже в Італії нового чоловіка. А чом би й ні? Зіна завжди була гарненькою. Та й кажуть, що італійці люблять білявок.

Третього дня Артем знову на Любчиному подвір’ї. Навіть до хати не ступив — пішов до сарайчика, біля якого лежала гора колод, і взявся дрова рубати. Любка вибігла на те цюкання: спаленіла, не знала, що казати. Навіщо він? Хіба ж вона сама не нарубає? Чи їй звикати? Але не виривати ж сокиру з Артемових рук. Узялася підбирати нарубані цурпалки й до дровітні носити. Пес Аватар (діти підібрали його в Заозерному, самі ж і на­звали) підійшов до гостя, потерся об ногу, ніби визнавав у ньому господаря. Тільки Світланка стояла збоку й насторожено дивилася на дядька, який поза­вчора пригощав її цукерками.

Того вечора Артем не поплив до Заозерного. А весною вони з Любкою розписалися.

Зіна навідалася в село за п’ять років. Сказала, що раніш ніяк не могла, бо була нелегалкою і її могли вдруге не впустити, депортувати з Італії. Тепер вона легалізувалася, а отже могла вільно переїжджати кордон і жити, де їй заманеться. Артем, тілько-но дізнався про її приїзд, перебрався на кілька днів до батьків — не хотів навіть зустрічатися з колишньою.

А та зізналася, що має чоловіка, але живе з ним «на віру». Антоніо дуже-дуже її любить, ну просто шаленіє від неї. О! Італійці такі пристрасні й так уміють любити! Тільки чомусь не поспішає цей пристрасний з офіційним одруженням. Зіну це вже трохи дратує. Антоніо немолодий та й зі здоров’ям має проблеми: вона ж його після гіпертонічного кризу доглядала, а як на ноги поставила, то й отримала статус неофіційної дружини. Але як раптом із чоловіком щось станеться, то можна залишитися при своїх бубнових інтересах. У нього ж троє дорослих дітей — налетять, як гайвороння, загребуть батькову спадщину, а її запросто з будинку турнуть. Скажуть: іноземка, заробітчанка, доглядальниця батькова. І що вона вдіє? Як свої права доведе? Потрібен папірець. Може, її приїзд в Україну якось допоможе підштовхнути чоловіка до рішення стосовно того папірця. Як? А дуже просто. От побуде трохи сам, нікому буде ні кавусі йому подати, ні улюблених лозаньї та спагеті приготувати, ні обійняти міцно, як він любить, — скучить за нею Антоніо, затужить, зрозуміє, як без неї погано. А коли вона повернеться, він їй ноги цілуватиме й зробить усе, що вона йому скаже.

Любка занесла до кухні кілька пляшок оливкової олії та солодощі, каву хотіла повернути: вони таке не п’ють. Але Зіна рішуче всунула їй упаковку в руки: «Знадобиться, зробиш комусь презент». Вивернула з валізи на диван подарунки для дітей, розклала їх на чотири купки. Але вдома були тільки двоє — Вадим і Світланка. Двоє мали приїхати на вихідні — Настя вже навчалася на другому курсі університету в Рівному, а Вітько поступив до профтехучилища в Луцьку. Вадим подякував за планшет і зразу ж зачинився з ним у іншій кімнаті, а Світланка з подарованою лялькою на руках тихенько сиділа в кріслі. Вона вже давно не гралася ляльками, але не посміла цього сказати. До того ж, не знала, як звертатися до Зіни, бо ж мамою називала Любку, а двох мам не буває. Зрештою зметикувала:

— Мамо Любцю, а ми візьмемо із собою маму Зіну, як будемо їхати в неділю до Луцька в зоопарк?

Любка аж стерпла. А Зіна засміялася.

— Справді розумашка. Дивись-но, як викрутилася. Підросте ще трохи — заберу до Італії. З Настею не вийшло, а цю заберу. От розпишемося з Антоніо, заявлю йому свої права й зразу вернуся за Світланкою.

Але в її голосі Любка не почула впевненості.