Етюд із метеликом

Фанатка

Хтось стукає у вікно — легенько, але хутко-хутко. Зі сну здалося — синичка проситься погрітися.

Погрієшся тут… Вітер у комині цілу ніч завивав, ніби там отой, що місяць із неба краде, товкся. Через шпарину під сінешніми дверима, мабуть, знов білі гадюченята попролазили та й лежать собі перед порогом — віника на них нема! Хата за ніч так вистудилась, що вода у відрі льодяною кіркою затягнулася. Проламав її емальованою квартою, лийнув той студінь на запечені вуста, жадібно ковтнув. Бр-р-р… А це ж надворі ще холодніше, подумав. От і стукає, бідна. Треба впустити пташку, треба… Може, то грішна душа чиясь у пташиній подобі замерзає на морозі. Грішна душа? А чого ж грішна? Мо’, і праведна. Авжеж, праведна. Грішна не літає, бо крил не має. Навіть отаких мацюпуньких, як у синички. А як праведна, то таки гріх не впустити…

Поки йшов до вікна, ошпарений крижаною водою, сон відсахнувся від скуйовдженої голови, шуганув назад до ліжка й причаївся під ковдрою. А стукіт повторився. Голосніше, вимогливіше. Ні, то не пташка — пташки не такі настирні. Бач, знов строчить як із кулемета — стук-стук-стук, стук-стук-стук. І кого це із самого ранку принесло? О, та вже не так і рано — маленька стрілка на стінному годиннику за десять перевалила. Великої зовсім немає — ще рік тому відламалася. Пробував замість неї дротика прилаштувати, але той не тримається. Ну й не треба. Яка різниця, скільки хвилин нацокує старий дзиґар? Хіба він кудись поспішає? Пригладив долонями розпатлану гриву (треба перед Різдвом постригтися), підійшов до вікна. Але крізь паморозь, що наросла на шибах, нічогісінько не видно — ніби мороз стіну білу вимурував. А бодай тобі!

Відчинив кватирку, визирнув у квадратик, через який зразу ж заструменіло аж синє від холоду повітря. О, поштарка! У рудій «під замшу» курточці, у білій із бежевим помпоном в’язаній шапочці. І чого воно, оце цибате дівчинисько, явилося такої пори? Хм… Та й стукає чогось у вікно, а не в двері… З якого це часу пошту через кватирку подають? Пошту? Але ж сьогодні середа, не газетний день — його «рептилька» тільки по п’ятницях, а часом і в суботу приходить.

— Діду Артисте, ви-те вже не спите?

Його аж пересмикнуло. Діду… Ну який же він дід?! От дурна коза! Ні, таки треба перед Різдвом постригтися, а то заріс, як австралійський абориген. А втім… Мо’, і справді ця повітруля йому в онуки годиться. Вона ж тільки школу закінчила, в університет не поступила, от і бігає з поштарською торбою — каже, лише до літа. А йому… Але його онука хіба б оце до садочка ходила. Якби вона в нього була. Якби… Діду Артисте… Могла б і Левком Івановичем назвати. Що, не навчили в школі? Валентина тільки так і величала. І поговорити любила Валя, і навіть пиріжки приносила, а інколи й шкалика могла разом із ним перехилити. Багато пережила, перестраждала багато, от і розуміла його. Поїхала стара поштарка до міста внуків доглядати. А в цього цибатого дівчиниська — ніякої поваги до людини мистецтва. Ніякогісінької! Ех, не та закваска в молодого покоління, виховання не те. Та й авторитети в них тепер зовсім інші.

— Сплю. Авжеж, сплю. І оце мені якраз сниться, що у вікно стукає синиця, — сердито видихує він навпроти морозяного потоку.

— Я думала, ви-те не почуєте, як у двері… Думала, крепко спите, бо ж учора до самеї ночі…

— То ти, значить, теж у генделику до самої ночі сиділа, якщо мене бачила… Чи, може, під вікном підглядала?

— Таке видумаєте! То дядько Василь… Каже, певно, Артист іще спить, бо вчора в «Трьох дубах» довго… грав. А ще каже: усі артисти — як сови, уночі гуляють, удень спочивають.

— Багато він знає, твій дядько Василь. То що там скапустилося, що ти аж із другого кінця села сюди о цій порі прийшла? Пошту ж тільки під обід із міста доставляють. Може, телеграма? Телефонували мені перед Новим роком з обласного театру, казали, Шекспіра хочуть ставити. «Отелло». Читала «Отелло»? Авжеж, мусіла читати, якщо вчитися далі хочеш. А я колись у своєму театрі ставив цю виставу. І Мавра сам грав. Люблю Шекспіра. Обіцяли запросити, поки що за договором.

— Що, зновика?

Дівчина хіхікає. Ну й справді артист! Погорілого театру! Перед Новим роком йому телефонували, запросити обіцяли… Та вона ще від самого літа, відколи поштарює в селі, чує про ту обіцянку-цяцянку.

— Посланіє вам на пошті.

— А чого ж не принесла? Таке велике те посланіє, що підняти не могла?

— Я вчора надвечір приносила, так ви ж у «Трьох дубах»… заблудили. А сьогодні я вихідна. Іду від дядька Василя, думаю, скажу. Може ж, у вас і на хліб не зосталося, то підете на пошту й отримаєте. Але якщо вам не горить, то не йдіть — я завтра після обіду принесу.

Не горить… От повітруля цибата! Можна подумати, що її язикатий дядько Василь уже не виплескав, як Артист учора перед компанією «Очі чорні» співав, а потім Калитку зображав. «Чия земля? — Калитчина!»… Семен Бахурів, що вже не менше Калитки наскупляв тієї земельки в селі, мало не просльозився. «Що то талант!» — сказав і поклав двадцятку. Але й два­дцятка, і десятка, й одногривеники — усе, що заробив за свої виступи, у шкалику й утопилося.

«Може, у вас і на хліб не зосталося»… Сердешна яка! Зосталося чи не зосталося, а за тим посланієм він не піде. Не піде — і все. Хай повертаються ті гроші туди, звідки прийшли. І хай той містер Ікс заткне їх собі в… Ну, куди хоче. Ті посланія вже все село на вуха поставили. Підслухав тут недавно, як молодиці теревенили. «Ви-те не знаєте, кумо, хто це нашому Артістові сістєматіческі переводи присилає?» — «Не знаю. А ви-те, кумо, не відаєте, звідки?» — «Відаю тіко, що не з України. Бо ж казала руда Зінка, що по міжнародній пошті, і не в гривнях, а в євриках. Ні адресу нема, ні фамілії. А сотка щомісяця — як штик». — «Євриками, кажете? Мо’, він развєдчик який німецький чи англійський?» — «Артіст — развєдчик? А клуб наш, значить, — засекречений об’єкт. То ж то він стоїть на замку стіко літ, щоб ніхто не знав, що в ньому сховано».

Хіхоньки та смішечки їм. Як це ще приватного нишпорку не найняли, щоб роздобув і в село доставив фото отого підпільного відправника грошей із «таємного розвідувального центру». Та щоб в анфас і профіль. Йому теж хотілося б глянути на те фото. А ще б краще — зустрітися віч-на-віч і сказати: «Хіба я тебе просив? У мене, знаєш, і своїх що „мазепі­вок“, що „франклінів“, що євриків — хоч греблю гати». От цього разу він не піде на пошту за переказом, і хай той містер Ікс так і подумає. Або ні — хай краще подумає, що він помер. От помер собі несподівано раб Божий Левко Терен, так і не доживши кілька років до законної пенсії, і тепер йому ніякі гроші не потрібні.

Уявив, як отой хтось, що вже півроку надсилає йому свої «тайні посланія», здивується, коли йому повернуть гроші з позначкою «Адресат вибув». А може, не тільки здивується. Хм… А що ж іще? Злякається? Засумує? Заплаче? Заридає? Він зупинився, хитро усміхнувся сам до себе (ач, як перехитрив містера Ікса!) і тільки тепер помітив, що вже підходить до пошти. Тю! Поки голова думала, ноги своє робили. Та коли ж це він устиг?! Ну й біс із ним. Оце ще раз візьме — і все, баста, фініта ля комедія. Чорт батька знає, хто це так таємно спонсорує його. І головне — за що? Нікому ж нібито й не дарував і в борг не давав. А як потім доведеться розплачуватися? Кажуть же, що безплатним буває тільки сир у мишоловці.

Потім… Коли ще те потім… Чи буде воно, оте потім? А жити ж якось треба вже й тепер. Зараз от розбагатіє на ще одне «посланіє», зайде до крамниці, купить хліба, печива, чаю, оселедчика, ні, краще хамси, бо оселедці дорогі — ніби то не океанські івасі, а справжня золота рибка в маринаді. Ну і, ясна річ, — пляшчину. Раз уже «вороні Бог послав шматочок сиру», то й до сиру можна…

Воно б не зайве й вугілля чи брикету прикупити — поки працював у клубі, то сільрада забезпечувала, а тепер ні роботи, ні палива. Але можна буде на вирубці заробити трохи сухої деревини — скоро мороз попустить, і бригада піде до лісу. Тепло від дров хутчіше вивітрюється з хати, але він любить, як вони горять і як, згоряючи, пахнуть. Тоді флейта сама проситься до губ. Заплющиш очі, дмухнеш у неї — і душа аж на покуть злітає. Всідається там біля образа святої Марії з дитятком на руках і слухає, як він грає. Від вугілля ж, а тим більш від брикету — тяжкий дух. Краще вже холод, ніж він. Отож можна й не купувати — навіщо гроші марно тратити?

Щойно причинив двері пошти, а руда начальниця цибатої повітрулі ніби тільки його й виглядала.

— Заповнюйте, Івановичу, бланк і хутчіше до Петюні, ой-ой, звиняйте, до Петра Антоновича, сільського голови тобто. Діло він до вас якесь екстрене має. Я вже вам на мобілку сто разів телефонувала, але все — як у залізну рейку. Відключена вона у вас? Чи розрядилася? Чи, може, чого доброго, обміняли її по бартеру на… Ну, не важливо. Як братимете — сто євро чи як завше, у гривні перевести?

— А що мені в селі з чужою валютою робити?

— І правильно! Нате вам ваш еквівалент гривнями й не забудьте зайти до голови. Чуєте? Не забудьте!

Двері до голови — поряд, у цьому ж приміщенні, але через штахетний парканчик, що розділяє територію сільради й пошти. Левко задумався: заходити чи ні? Що доброго йому може запропонувати Петюня Пех? Повернутися до клубу? Так «вогнище культури» як згасло сім років тому, так і стоїть дубом. Хоча ні, не зовсім так. Тепер у ньому два вікна вийнято з рамами та старими дошками забито, стіни облуплені, перед дверима — снігова кучугура, а з димаря — ані цівочки диму. А всередині… Падку мій, падку! Ще рік-два отак померзне будинок та й розсиплеться на порохно.

Мо’, учора він щось учворив на п’яну голову в «Трьох дубах» і тепер Петюня промиватиме йому мізки? То хай краще у своїх поколупається. А йому ті промивальники вже в печінках сидять. Усе життя чогось повчають та вимагають, забороняють та наставляють.

Він уже вийшов на дорогу й повернув у бік крамниці, як рудий Зінчин голосок так вереснув, наче за правий рукав смикнув.

— Івановичу, ви-те куди намилилися? Двері до сільради осьдечки!

— От витрішкувата, — сплюнув спересердя, але повернувся.

— А, це ви! Проходьте, проходьте, Левку Івановичу! — голос у голови такий, хоч замість цукерки на язик клади. Чи замість валідолу — під язик. — Як поживаєте? Чув, продовжуєте грати. Народ у захопленні. Що ж, артист — завжди артист, де б він не виступав. Як уже дав Бог талант… Шкода, що так вийшло з клубом і народним театром. Що поробиш — криза, як пишуть журналісти, фінанси співають романси. Може, нам із вами поки що драматичний гурток створити?

— При генделику, як філію «Трьох дубів»?

— Ну чого ж при генделику? — солодка патока голови переходить у кислинку. — Щось придумаємо. Скоро весна. Можна буде збиратися в клубі. А за літо зробимо ремонт. Я покличу молодь. Зберемося на толоку, гуртом попрацюємо. Може, район грошенят підкине.

— Ви вже сім років кличете, — не витримує Левко.

— Сім раз відмір — один відріж, — хитро вивертається голова.

То оце він, цей білобровий вискочка, що в крісло голови втрапив раніше, ніж інститут закінчив, а тепер щодуху пнеться, аби вище себе скочити, для того й покликав, щоб про клуб та драматичний гурток поговорити? Дивно, дуже дивно. Як кажуть, не той стиль. Але Петюня дивує ще більше.

— Ну, що буде літом, поживемо — побачимо. А от уже цієї неділі… Такий от сюрприз, Івановичу, — нас запрошено на святковий концерт. — Він витримав паузу. — А концерт не простий, а зірковий.

— Нас — це кого?

— Ну, і вас у тому числі. Причому, — Петюня багатозначно підняв вказівний палець, — особисто. З районного відділу культури так і сказали: «Особисто Левка Терена».

— І… кого я там не бачив?

— Якась артистка приїжджає, нібито навіть закордонна. Виступала вже у Львові, Ковелі, Луцьку. А тепер і до нас. Така от увага до скромного поліського району, така честь. То я що хочу попросити? Там усе районне керівництво буде. Приведіть себе, Левку Івановичу, у божеський вигляд — примарафетьтесь, костюмчик там, галстучка достаньте з шафи… Ну, ви ж пам’ятаєте, яким до нас приїхали? Таким франтом, що всі жінки умлівали й услід зітхали. І головне — ні-ні, — Петюня тяжко зітхнув і провів долонею по короткій шиї, обмотаній клітчатим шарфом. — Попостіть трохи, а там після Різдвяного концерту й розговіємося. Сам пляшку поставлю.

— Ловлю на слові. А прізвище не назвете?

— Чиє?

— Ну, не своє ж — хто ж у селі не знає, що ви Пех.

— А-а-а, ви про зірку. Незвичне якесь. Ніби не слов’янське. Де… Дю… На дюшес похоже. Але не дюшес… Геть із голови вилетіло. Раніш я його точно не чув. Та й не до них мені, тепер своїх «зірочок» стільки мерехтить, що дай Боже пам’ять. А я танцями та співами якось не дуже й цікавлюсь. Мабуть, у дитинстві ведмідь на вухо наступив, а тепер клопотів усіляких, що й не передихнути.

— Що не дуже, то не дуже. Ім’я теж чудне, не слов’янське, і з голови полетіло, як той боцюн у вирій?

— Ну чого ж. Ім’я пам’ятаю — Гала. Це вона запрошувала.

— Гала?

— Точно! Моя Люся ще сказала, що так порошок пральний називається. То готуйтеся, Левку Івановичу. Щоб мені до неділі — як штик: пострижений, поголений, напрасований. Я думаю, у свиті тої Гали хтось із ваших колишніх колег буде, через те й запрошення персональне. А може, чого доброго, і вас попросять поспівати? Га? А чого? У вас-бо, кажуть, голос, як у того… як його, дай Боже пам’яті… Бернса.

— Бернеса.

— Яка різниця — Бернса, Бернеса…

— Велика. Роберт Бернс — поет шотландський. А Марк Бернес — співак радянський.

— А-а-а, ну да… Різниця трохи є. То не підведіть, Івановичу. Ні мене, ні себе, ні наше село. Зберіть усю силу волі в кулак, а гонор — у голову, хай усі побачать, що Левко Терен — ще ого-го!

— А я і є ого-го, — усміхнувся Левко й вийшов.

Костюмчик, кажеш, Петюню? Костюмчиків уже давно немає — усі пішли на обмін. Зате є фрак. О! Справжній, чорний, оксамитовий, з півкруглим атласним коміром. Його б теж могло вже не бути, але хто ж у селі носитиме фрак? Кому він тут треба? От і висить у шафі.

Повітря пом’якшало. Мороз потроху спадав, сонце аж сліпило, ніби Всевишній перед своїми іменинами вирішив додати трохи люмінісценції й погріти вистужену землю. Левкова голова повернулася до крамниці, але ноги й не думали слухатись — понесли її, неприкаяну, з розкуйовдженим волоссям і думками, до генделика.

Коли в неділю по обіді під вікном засигналила автівка, Артист був готовий. Пострижений, поголений, у чорному фраку з білою та вже добряче пожовтілою від часу й прим’ятою штучною трояндою в петлиці, з білою, теж скоріше молочного кольору, краваткою-метеликом під колір квітки, у начищених до блиску, хоч і зі стесаними обцасами, чорних черевиках, лежав собі горілиць на ліжку й намагався видобути мелодію з флейти. Але його не слухались ні губи, які видавали тільки якесь хрипіння, ні руки, з яких флейта раз по раз випадала на груди.

— Мать твоя Явдоха! — аж скипів голова, переступивши поріг.

Явдоха — місцева блаженна, яка доводить Петра Пеха до божевілля своїми щоденними візитами й гостинцями. Колись у неї помер син, іще зовсім маленьким. З того часу Явдоха й «поїхала» — рік за роком ходила селом і шукала синочка, бо в смерть Петрика її нещасна голова відмовлялася повірити. А якось уважно придивилася до єдиного нащадка сільського агронома, і її запалений мозок видав ідею: Петюня — це і є її син, якого в неї викрали Пехи, бо свого не могли народити. Вона навіть фотографію всім показувала: «Ну такий же біленький, сіроокий і родимочка біля носа. Він! Він! Мій Петюня не помер! Треба йому гостинчика занести». Носила гостинчики в школу, де Петрик Пех і отримав прізвисько Петюня, а потім — і в сільраду. Угледівши її з черговим вузликом у руках на підступах до сільського «Білого дому», молодий голова втікав із кабінету через причілкове вікно, під яким зазвичай ставив свою «Славуту».

Артистові нагадування про Явдоху здалося образливим.

— Мою маму звали Оленою, — сердито махнув він на Пеха флейтою. — Можеш Явдоху взяти собі. Дарую!

Петюня аж позеленів і зі злістю хряснув дверима. «Славута» голосно чмихнула й помчала в напрямку міста.

Під вечір автівка голови знову повернулася до обійстя Артиста. Слідом за нею, вишнево поблискуючи в напівпрозорих сутінках, їхала розкішна іномарка. Голова ще від повороту на вулицю подавав голосні сигнали, ніби намагався попередити господаря про наближення гостей. Але той не виходив із хати й не підходив до вікна. Тільки пташина годівничка тихо погойдувалася на яблуні під вікном.

— Може, його вдома немає, — припустив Пех, коли машини зупинилися. — Левка Івановича часом запрошують пограти або поспівати ввечері. Знаєте, як він співає? Як цей… як його? здається, Бернс… Тобто я хотів сказати — як Бернес.

У голосі голови звучала надія. Він був би радий, якби Артиста й справді не було вдома. Баба з воза — коням легше. Навіщо йому ці проблеми з колишніми та теперішніми зірками? Але двері легко піддалися й відчинилися. Голова пропустив гостей. Першою через поріг ступила дівчина в синіх джинсах і короткому білому кожушку з каптуром, обрамленим песцевим хутром, за нею — жінка в довгій димчасто-блакитній шубці й такому самому хутряному капелюшку. Голова тяжко зітхнув, похапцем перехрестився і, мов теля на заріз, пішов за ними.

Левко прокинувся. Сів на ліжку. Здивовано гля­нув на дівчину в білому кожушку, яка заходила до хати. Здивування перейшло в острах, а потім і в панічний страх. Господи! Що це з ним? Що це? Галюцинації? Мара? Біла гарячка? Чи просто сон? Але ж ні — він не спить. Ущипнув себе за руку — ­точно не спить.

— Гала?!

Дівчина переступила поріг і зупинилася, ніби вагалася: іти далі чи чекати запрошення. Так само здивовано розглядала дивного чоловіка в чорному театральному фраку з атласними вилогами й білій краватці-метелику, що так не вписувалися в скромний інтер’єр сільської хати та геть не пасували до несвіжої зіжмаканої постелі, допотопного металевого рукомийника біля дверей, облущеної синьої фарби на дверях, старенького тканого хідника на підлозі.

— Гала… — прошепотів чоловік і затулив обличчя долонями.

Пам’ять зробила стрибок довжиною у чверть століття.

У театрі — «капусник». Улаштували його в репетиційній залі — зсунули докупи кілька столів, виставили на них наїдки-напої, донесли з адміністративного крила зо два десятки стільців. Зібралися переважно свої та жменька близьких до своїх. З нагоди чийогось напів’ювілею. Ні, не його. Точно не його. Здається, хореографові тридцять п’ять заокруглилось. Бо балериночки їхні аж надривалися, бідні, щоб догодити своєму худющому, але жилавому, як індійський йог, гуру. Тим більше, що Сашик Савченко недавно втретє став холостяком і тепер, мов шкідливий котисько на припічку, видивлявся собі чергову порцію сметанки.

Раптом Натася Коцун, худенька дзиґа, схожа на підлітка, через що й заробила собі стійке амплуа травесті, ховаючи щось загорнуте в білий рушник, спритно кинулася до іменинника, налягла своїми напівоголеними маленькими персами на ліве плече Сашика й узялася робити якусь маніпуляцію з його рукою. Поки захмелілий балерун отямився, до руки вже було прив’язане березове поліно. Левко ще не збагнув що й до чого, як двоє актрис повисли й на його руці, і за мить на ній, міцно припасований білим рушником із дрібненьким орнаментом, опинився ще один березовий реквізит із вистави, яку вони грали цього вечора.

Жартівниці схопили його за сорочку, витягли з-за стола, повели до Сашика, поставили поруч, і дівоча частина театральної трупи закружляла навколо них, весело пританцьовуючи та приспівуючи:

— Досить парубкувати! Пора пару вибирати! Кляніться, що за цей рік покінчите із цим ганебним гультяйським станом і станете добропорядними сімейними чоловіками! — суворо, як суддя вирок, промовила Натася.

— Кляніться! — вимогливо й погрозливо вигукнуло дівоцьке коло.

Левко відшукав поглядом Віку, змовницьки підморгнув до неї й підняв догори праву руку.

— Клянусь!

Авжеж, клятва була адресована їй. Віка усміхнулася. Ледь-ледь, самими кутиками повненьких темно-вишневих вуст. Вона не брала участі в цій грі, яку затіяла Натася. Натася? А таки Натася. Левко був у цьому впевнений на всі сто. Бо хто ж іще, крім Наталочки Коцун, міг згадати, що цього дня святкують Колодія й карають затятих холостяків? Вона ж до приходу в театр співала у фольклорному гурті. Але чи не заради Вікторії, своєї найближчої подруги, згадала? Чи не від її імені прозоро натякнула Левкові Терену, що його службовий роман непристойно затягнувся й пора б уже замінити романтичне воркування весіллям, скріпити штампом у свідоцтві про одруження і ще й тугенько зв’язати путами Гіменея, як оце щойно його руку зв’язали з березовим поліном?

Та Віка робить вигляд, що для неї самої все це так несподівано: здивовано поблискує чорними очима — мовляв, а я й не здогадувалася, що дівки таке втнуть. Чорноволоса, у чорній вечірній маленькій сукні а-ля Коко Шанель, чорних мереживних рукавичках до ліктів, з макіяжем у стилі вамп, сидить на чільному місці за столом і тільки загадково усміхається, як Джоконда. І спробуй відгадай, що там насправді в її голівці. Актриса! І не просто актриса — прима…

— А тепер — штраф! Сплачуйте холостяцький штраф!

Натася — як реп’яшок. Від штанів відірвеш — до сорочки вчепиться. Левко поліз у нагрудну кишеню за грошима. Але вона хутко замахала руками.

— Тю на вас, Левку Івановичу! І ще тричі — тю-тю-тю! Хто ж це грошима холостяцький штраф платить? Де це таке чувано? Де це таке бачено? Треба виконати якесь бажання.

— Чиє?

— Наше. Дівоцьке. От Олександр Васильович затанцює нам гопака. А ви співайте. Співайте-співайте!

— Що саме?

— Романс. «Очі чорні»!

Ну Натася! Ну хитруля! Він знову глянув на Віку. Романс, як і клятва, також був для неї, чорноокої.

«Капусник» закінчувався показом мод — чи то сам іменинник, чи хтось з організаторів напів’­ювілейної вечірки запросив дівчаток із модельної агенції. Найімовірніше, таки Савченко — це в його стилі. Левка вони не цікавили: терпіти не міг худющих «вішачків» із завченими до автоматизму рухами й застиглими обличчями. Він показав Вікторії на вихід і вислизнув із душної зали. Святкування триватиме до ранку, Сашик добре постарався — на столах ще є що пити та є чим закусити, народ тільки розігрівся. А він зараз почекає Віку, викличе таксі, і вони — тю-тю звідси. Мабуть, справді треба вже щось вирішувати — три роки зустрічаються, звикли одне до одного. Дехто за цей час уже й одружитися й розлучитися встиг, а вони й досі в статусі закоханих Ромео і Джульєтти.

— Вам не подобаються моделі? — почулося від дверей репетиторської.

На нього примружено дивилася незнайомка. Струнка, височенька, з прямим світлим волоссям, розсипаним по плечах, у зеленій, з малахітовими розводами сукні та з такими ж малахітово-зеленими очима. Десь він її вже бачив. Ага, це ж та, що сиділа біля іменинника, Левко ще подумав, що то нова Сашикова пасія. Якби була брюнеткою, то можна б за відьму прийняти, подумав. Бо ж такі зелені очиська тільки у відьом та русалок-повітруль бувають. Але відьми, звісно ж, чорняві.

— І як ви здогадалися?

— Це було неважко. Якби подобалися — не вийшли б із зали.

— Ну, як вам сказати… А ви часом не модель?

— Я ж тут, а не там.

— Це не відповідь.

— Тоді й так, і ні.

— Тобто?

— Була трішки. Ще в десятому класі записалася в агенцію до Руслани Зенюк. Чули про таку? Щодня після уроків бігала. Хто до репетиторів з англійської чи математики, а я — до агенції.

— А як же з англійською й математикою?

— З англійської й без того мала «відмінно» — у мене особливі здібності до іноземних мов. А математика мені — як лисому гребінець.

— А уроки дефіле?

— Уявіть собі, пригодилися. Пізніше навіть «Міс університету» стала.

— А далі?

— В університеті якраз після конкурсу краси створили театральну студію. «Жар-птиця» називається. Чули про таку? От я й пішла туди.

— І грала, звісно ж, тільки принцес…

— Ну чому ж тільки принцес? Королеву теж грала!

— Я б подивився.

— Шкода, нас уже не зібрати. Залишилося трохи більше місяця до державних іспитів. Не до вистав, як ви самі розумієте.

— І куди збираєтесь?

— Зараз — додому. Може, підвезете?

— Якраз думав викликати таксі.

— Таксі? — тоненькі стрілочки брів від здивування стали сторчма над зеленими очима. — Хіба такий відомий режисер не має свого авто? Або… хоча б службового?

Його приємно лоскотнуло слово «відомий». Натомість кольнуло нагадування про авто. Своє… Службове… На перше не дуже розженешся з його зарплатнею. А друге… Та в них навіть головний режисер, сам грізний і могутній Мих-Мих, його не має. Що вже казати про молодого, хоч і нібито перспективного. Прийняли його до театру на ставку актора. Обіцяли — тимчасово, хай поки набирається досвіду, а там і ще одна режисерська ставка з’явиться. Але недаремно кажуть, що немає нічого постійнішого, ніж тимчасовість.

— А з чого це ви взяли, що я його не маю? Просто довелося відпустити водія, а сам я трохи підшофе. От і… Така історія.

— Ну що ж, таксі то й таксі, — погодилась вона милостиво й простягнула руку з тонкими, але міцними пальчиками. — Гала.

— Яке рідкісне ім’я — Га-ля.

— Ви й справді підшофе. Гала. Як дружина Сальвадора Далі.

— Лев…

— Знаю, знаю, — пропекла наскрізь зеленим поглядом.

— Звідки?

Вона засміялася. Мовляв, ну хіба ж так важко здогадатися?

— Звідти! — виразно показала зеленими очима на сцену. — Я ваша фанатка. Давня. Ще як ви Степана в «Боярині» грали, а ми тоді всім своїм одинадцятим класом прийшли на виставу, дивилася й думала: «Я б із таким чоловіком де завгодно жила. Хоч на Північному полюсі». А та ваша «вамп»… кепсько зіграла Оксану. Я всі ваші ролі знаю, і режисерські постановки теж.

— Як же це я досі не знав, що в мене така фанатка! — усміхнувся він.

— Тепер знатимете. І не забудьте!

— Ніколи!

Вона пішла до виходу, як добре вишколена модель: спинка рівна, голівка піднята, ніжка за ніжку… Він покірно поплентався за нею, наче загіпнотизований. Про Віку навіть не згадав.

Перед початком нового театрального сезону, прихопивши пляшку вірменського коньяку та коробку грильяжних, постукав у двері головного. Мих-Мих, із фірмовою чорно-сріблястою мих-михівською щетиною й свіжою болгарською засмагою, справді схожий на великого бурого ведмедя, що нагуляв жиру на літніх харчах, розпростер обійми.

— Що новенького?

— Новенька. Дуже цікавий типаж. Справжній діамант. Тільки відшліфувати трохи. Візьміть, Михайле Михайловичу, у трупу — не пошкодуєте. Нам же потрібна молодь. Ви ж самі казали…

— Невідшліфований діамант, кажеш? Хм… Без театральної освіти, значить. Угадав?

— Як завжди.

— А хто ж буде шліфувати цю неофітку?

— Я, Михайле Михайловичу! І вона не неофітка, уже грала — у студентському театрі. Його наша Маргарита Павлівна створила… Ви ж пам’ятаєте Маргариту Павлівну? Вона в нас завлітом працювала, а як вийшла на пенсію…

— Зрозуміло! — іронічно глянув Мих-Мих. — Усе зрозуміло. Ну, покажи мені цей самородок. А раптом і справді…

На роботу Галу прийняли. Але «раптом» не вийшло.

— Виставте звідси цей манекен! Викиньте геть цього вішака! Це сцена, а не вітрина магазину одягу! — зарепетував Мих-Мих уже на першій репетиції.

— Вона ще й досі тут? Я кому сказав виставити її з театру? Де це бачено, щоб Кайдашева Мелашка ходила, як королева Марія Стюарт! — метав громи й блискавки на другій, наливаючись темною кров’ю від праведного гніву.

Зазвичай головний являвся на Левкові репетиції вже перед прогоном, а тут — як затявся. Тільки зберуться в репетиційній залі — а він як Пилип із конопель. Ніби спеціально приходить на Галу подивитися. Мабуть, донесли грізному й могутньому про Вікторію. Про її нервовий зрив, про те, що після лікарні збирається покинути театр. От він і напосівся. Вікторія — Мих-Михова «хрещениця», він вів її ще з театрального училища.

Левко теж затявся: якщо піде Гала — піде й він. Але Гала й не збиралася йти. Терпляче переносила вибухи імпульсивного Мих-Миха — ні слова, тільки зблідне як стіна та губки закусить до крові. А поверталася з театру в його «малосімейку» — і знову за роль. Він учив її перевтілюватися, входити в образ, пластично рухатися, проникливо говорити, передавати почуття. Вражений її терпінням і затятістю, уперто, захоплено й закохано, як Пігмаліон Галатею, ліпив із неї актрису, вдихав у неї вогонь. І сам дедалі більше палахкотів.

Чи то він виявився справді таким добрим учителем, а чи вона — зразковою ученицею. Але зрештою навіть грізний і непоступливий Мих-Мих змінив гнів на милість:

— Я ж казав, успіх — це п’ять відсотків таланту й дев’яносто п’ять — наполегливої праці. Працюй, Галю.

Він уперто не називав її Галою.

За кілька місяців молода дружина Левка Терена мала вже головну роль у драмі за п’єсою місцевого автора, за рік зіграла Мотрю в «Мазепі». А ще за два місяці…

Цього кругленького шанувальника театру вони між собою називали не інакше як «мнясокомбінат». Він завжди сидів на першому від проходу правому місці в четвертому ряду, призначеному зазвичай для місцевих вершків. Як цей чоловік піднявся на бізнесовий Еверест — залишалося загадкою з кількома невідомими. Подейкували, що в бурхливі роки рекетирства й перерозподілу майна він був підставною особою в якогось провладного скоробагатька, який зареєстрував на нього одне зі своїх м’ясопереробних підприємств і сплачував йому за цю комерційну таємницю відсотки. Не вельми переобтяжений клопотами, фіктивний підприємець полюбляв тоді ходити на всілякі конкурси краси та попсові концерти, де неодмінно засвічувався як спонсор — «від імені мнясокомбінату».

Спонсорство було невелике — з десяток-другий квитків, куплених то для пенсіонерів, то для студентів, то для школи-інтернату. Зате фейс «мнясокомбіната» засвічувався поряд із «зірками», а ім’я засідало в головах глядачів. До того ж він із якоюсь маніакальною впертістю увіковічнював себе на фотографіях із відомими людьми. Згодом ті фотографії з’являлися в усіх місцевих газетах — разом із його особистими привітаннями до всіляких свят, а також поряд із текстами передвиборчих обіцянок.

Потім від справжнього власника м’ясокомбінату в місті й слід пропав. А фіктивний став розширювати володіння й виходити на перші ролі: купив диплом про вищу освіту, чим любив похвалитися та що не заважало йому тричі помилитися при написанні власного прізвища, систематично висував свою кандидатуру то на місце депутата, то на посаду міського голови й регулярно з’являвся на прем’єрах театру. Мабуть, театр символізував для нього вищий рівень значимості, ніж естрадні концерти.

Біля «мнясокомбіната» в четвертому ряду зазвичай мостилися двоє його помічників — один із них ні на мить не покидав тіло шефа, а другий щоразу після вистави виносив на сцену величезний букет і промовляв одну й ту ж незмінну фразу: «Від Анатолія Порфировича!» Міг би й не казати — у букеті неодмінно чипіла листівочка, у якій було зазаначено ім’я палкого шанувальника. У Гали назбиралося вже з десяток таких листівок.

Після тієї прем’єри все було, як завжди. «Мнясокомбінат», його помічники, букет із листівкою. І фуршет у банкетному зальчику, розміщеному в лівому крилі фойє, поряд зі сценою. Основа фуршету — ковбаса та балики від «мнясокомбіната», обрамлені скромною зеленню салатів від адміністрації театру. Самого ковбасного короля не було. Гали — також. Левко навпростець, через сцену з погашеним уже світлом, побіг до її гримувальні. Смикнув за дверну ручку — зачинено. «Мабуть, пішла в банкетний через фойє», — подумав і повернувся назад. І вже за кілька кроків від гримувальні почув якийсь шурхіт за її дверима. Кинувся назад, ударив плечем у двері так, що ті вилетіли з утлої рами. Вони були там…

Він навіть у тлусту «мнясокомбінатову» пику не зацідив. Не встиг. Якусь мить стояв, наче блискавкою вражений. А коли отямився, Галиного фаната мов вітром здуло. Гала заплакала. Її сльози обеззброїли його.

— Ти ж так любиш повторювати свого улюбленого Шекспіра: «Життя — театр…» А це… Це просто роль. Така роль поза сценою…

— Роль… — автоматично повторив він.

— Вимушена, — додала вона.

— Вимушена… — повторив він. — А чому?

— Чому роль? Чи чому вимушена? — тінь іронічної усмішки ковзнула обличчям, з якого вона ще не встигла зняти грим.

— І те, і друге.

— А ти хіба припускаєш, що я можу любити цього рудого кнура?! Цього тупого тлустого «мнясокомбіната»?! — аквамариново-сині очі Гали (лінзи — під колір сукні) спалахнули праведним гнівом.

— А якби він був не рудим, не тлустим і не тупим?

— Ти на що це натякаєш? Та мені ніхто, крім тебе, не потрібен! Ніхто-ніхто-ніхто! А цей «мнясокомбінат»… Він обіцяє гастролі до Києва й запис на телебаченні. Розумієш? Запис на центральному телебаченні! Статтю в газеті! Знаєш, скільки це коштує? Ти можеш це зробити на свою зарплату? Не можеш. То хоч зрозумій! Ці дванадцять квадратів «малосімейки»… Чути, як за стіною в сусідів комар дзижчить… Цей Мих-Мих, у якого ти під п’ятою! А не буде Мих-Миха, з’явиться на його місці хтось інший. Ти ніколи не станеш головним. Тобі ж до всього байдуже, крім сцени. Усе твоє життя — тільки територія сцени. А що ми за це маємо? Я більше так не можу! Не мо-жу!

Авжеж. Щоб розуміти, грошей не треба. Не таким вона уявляла життя актриси, тим більш — дружини режисера. Блиск, овації, квіти. А опісля… А їй же весь час хочеться почуватися королевою. Міг би здогадатися ще тоді, коли вперше побачив її. Той затятий фанатичний блиск в очах дівчинки, яка вже зіграла роль королеви в студентському театрі й вирішила будь-що нею стати. Той чіпкий і впертий погляд крізь малахітово-зелені лінзи. Він допоміг їй піднятися на одну сходинку до трону. Усього на одну… А далі? А що ж далі?

І раптом його пронизав дикий страх, аж у грудях похололо. Навіщо він їй? Тепер вона може обійтися без нього, може покинути його. Вона може… А він без неї — ні. Схопив Галу за плечі, рвучко шарпнув до себе, притиснув.

— Боляче! — скрикнула вона.

— Не хвилюйся. Будуть гастролі. Будуть…

— Ой, Левчику, як я тебе люблю! Тільки тебе! Одного-однісінького на всьому білому світі! Ти такий добрий, такий благородний… Думаєш, я не знаю, як ти захищав мене перед Мих-Михом? Думаєш, не здогадувалася, що ти сам купував букети, щоб мені їх дарували після вистави? Але це було на початках. А тепер я справді заслуговую тих букетів. Правда ж, заслуговую? Правда ж?

— Правда.

— Тепер… У мене виросли крила, і їм треба польоту. Або я «зірка», або… Або все, або нічого. Я така. Розумієш?

— Та розумію! Заспокойся…

Вони зайшли до банкетної зали разом. А прокинувся він там під ранок сам. Не пам’ятав, скільки випив, що говорив, як «вирубався» і коли пішла додому Гала. Таке з ним сталося вперше в житті.

Гастролі відбулися. І статтю в центральній газеті надрукували. Але до столичного театру Галу ніхто й не збирався запрошувати. Наївна дівчинка, отруєна незрілою славою… Вона вперто чекала, що її кудись покличуть, що світ впаде до її ніг, замре там, вражений її талантом. Що вона завжди та скрізь буде тільки першою, тільки королевою!

Так минуло ще три роки. І настала та фатальна неділя. Гала засмажила качку з чорносливом, спекла пиріг із курагою, поставила на стіл пляшку французького вина, що стояла в їхніх запасах уже майже рік. Власне, вона не дуже любила поратися на кухні. Частіше їли те, що нашвидкуруч готував Левко, або ж перехоплювали щось у театральному буфеті. А тут — без будь-якого приводу.

Та привід, виявляється, був.

— Я їду, — сказала вона й піднесла келих на рівень очей, так, що вони заховалися за червоним вином.

— Куди? — грайливо перепитав він.

— Далеко.

— Дуже?

— Дуже-дуже.

— І твій Лев, грізний-прегрізний цар звірів, далеко-далеко тебе супроводжуватиме й охоронятиме! — він перехилився через стіл, спробував зазирнути їй в очі, заховані за келихом.

— Який із тебе лев? Тебе самого треба охороняти…

— То ти мене не візьмеш?

— Ні!

Вона випила вино, поставила келих і глянула на нього.

— Я зустріла іншого. Він… Ми їдемо до нього. І ще… Я взяла в касі театру грошей, оформила як безпроцентний кредит. Ні-ні, ти нічого такого не думай — він дуже мене любить і дуже забезпечений, найімовірніше, ці гроші мені не будуть потрібні. Але про всяк випадок. Не їхати ж мені бідною Попелюшкою. У мами навіть просити не можу. Ти сплачуй на перших порах. А я пізніше віддам. Обов’язково.

Скло тріснуло в Левка під пальцями. Червоне вино вилилось на стіл і потекло до тарелі з пирогом. Кров із порізаної долоні закапотіла та змішалася з вином. Він не відчував болю.

— То це і є небо для твоїх крил?

— Пробач! Не треба сцен! — Гала кинула йому серветку й хутко вийшла з кухні.

Коли він прокинувся, її вже не було. Тільки прощальна записка біліла на столі, біля так і не надрізаного пирога. «Вона не могла так швидко зібратися, — подумав. — Це просто розіграш. Просто якийсь дурний розіграш. Актриси це вміють». Похапцем одягнувся та вибіг у двір.

— Галина Михайлівна, мабуть, відпочивати кудись поїхала, — стрельнула цікавим поглядом сусідка, що вигулювала у дворі свого карликового пуделя. — На такій розкішній іномарці, не з нашими номерами. За кордон, може?

Він промовчав.

— Одні на іномарках по закордонах їздять, а інші собаці кісток не мають за що купити, — сердито пробурчала сусідка й потягла пуделя в під’їзд.

Наступного тижня в театр прийшла Вікторія. Як завжди, в образі вамп — синювато-чорне волосся, вигнуті змійками брови, чорна кофтина з глибоким декольте, темно-вишневі губи. Тільки він знав, яка невпевненість і ранимість ховаються за тим демонічним образом. І яка одержимість. Віка заради театру готова була на все: довічно жити в гуртожитку, перешивати та припасовувати секонд-хендівський одяг, недоїдати. Аби тільки грати. Саме це колись звело їх.

Вона дивилася на нього співчутливо, а він мовчав.

— Треба буде — поклич, — сказала.

Він кивнув. Але не покликав.

Намагалися загоїти його рану й інші актриси. Їх вистачало — самотніх, закоханих у сцену й не вельми, талановитих і не дуже, невлаштованих, таких само обпечених коханням і зрадами. Знав: досить поманити пальцем — і матиме будь-яку з них. Але перед очима стояла Гала. І хто це сказав, що фатальні жінки — конче темнокосі й чорноокі…

Місце головного він справді так і не зайняв. Натомість утратив те, що мав. Вечори наодинці з пляшкою не минулися даремно. Та й конфлікт із Мих-Михом визрів і вивергнувся, як давно сіпаючий фурункул.

На мамин похорон приїхав тимчасово безробітним. Після цвинтаря неприкаяно тикався з кутка в куток старенької осиротілої хати. Пив, а біль не проходив. Ночами не спалося, прислухався до тиші, а чув мамині пісні. Так виразно чув, ніби мама біля ліжка сиділа. Геть усі згадав. Боже, як вона співала! За що не зачепиться поглядом — усе нагадує про минуле. Із сутінків випливають обличчя — мамине, татове, братикове. Тепер вони всі разом, усі десь там, де вже не болить. А він — сам-самісінький. Сороківка минула, а в нього — ні сім’ї, ні дітей, ні близької душі.

Мама померла у вересні. Треба було викопати картоплю, зібрати городину — не пропадати ж тому, що так щедро вродило. У садку яблуні аж вгиналися від медових антонівок. Не знав, як довести все це до пуття. Почуття провини гризло серце, забирало сон — не дуже він переймався маминими сільськими клопотами, ой, не дуже. Театральне життя вихором закружляло, завертіло, перенесло в інший світ. Усе намагався спіймати в тому світі свою жар-птицю. А проґавив долю.

Якраз у такі хвилини й прийшов до нього сільський голова. Не Петюня, а його попередник — колишній Левків учитель історії, Андрій Пилипович. Прийшов, щоб висловити співчуття. А після того, як випили за упокій і розговорилися про життя-буття, запропонував:

— А залишайся, Левку, вдома. Створиш тут свій театр. Не переживай — знайдемо ставочку, я постараюся. І завклубом наша скоро на заслужений відпочинок іде. Займеш її місце. Твори, так би мовити, розвивай свій талант. Ніхто тобі тут не указ. На рідній землі й душевна рана хутчіше загоїться. Може, і молодичка якась приглянеться. А там видно буде. У житті — як на довгій ниві.

То був пік його справді народної слави. Про нього навперебій писали всі газети. Подумати тільки: відомий режисер і актор в одній іпостасі покинув місто, обласний театр, повернувся до рідного села, підносить його культуру, став звичайним завідувачем клубу, а головне — створив народний театр, у планах якого й світова класика, і сучасні актуальні вистави.

Кожна постановка — «на біс». На кожну такі рецензії, ніби вона з’явилася не на сільській сцені, а в Гранд-опера.

— Ми вас на заслуженого подамо, — тиснув руку після останньої прем’єри завідувач районного відділу культури. — Таких народних театрів по всій Україні на пальцях однієї руки полічити можна.

Може, і справді подавали. Левко не цікавився. Тепер грати немає де і немає кому. Клуб темний і холодний, а його актриси виконують інші ролі — хто італійських престарілих синьйор доглядає, хто в Польщі полуниці збирає. І Гала нікого в його серце так і не пускає.

Гала…

Нарешті до нього дійшло: це не мара, не сон, але й не Гала. Дівчина в білому кожушку — копія Гали. А Галин голос випливає з-за неї, з-за сінешніх дверей.

— Знаєте, пане Петре, коли півроку тому я приїхала на батьківщину й дізналася, що Левко Терен працює в сусідній області, у селі… А оце ми на Різдво до родичів зібралися… Веронічка зробила такий подарунок моїм землякам… Вона в мене з дитинства співає, з шести років у музичній школі. Ми тоді ще в Угорщині жили. А потім приватного репетитора наймали… Це вже у Швеції… А тепер? Тепер Веронічка на третьому курсі. У мене голосу особливого ніколи не було — драматичній актрисі не обов’язково співати, а в неї, мабуть, від тата… Ні-ні. Я вже давно не граю — мовний бар’єр та й… от Вероніці допомагаю пробива­тися… Недаремно ж кажуть, що бездарність проб’ється сама, а талант треба підтримувати. А ви ж чули, як вона співає…

Розмова переходить із сіней у хату.

— Вероніко, оце той самий режисер, про якого я тобі розповідала… Мій театральний учитель і колега. Дуже талановитий! Дуже! Якби він працював не в провінції…

Він жадібно ловить уривки її фраз, пропускаючи повз вуха слова Петюні. Дивиться на білу руку з великим смарагдом на середньому пальці, простягнуту до нього. Смарагд фальшивий, просто добре відшліфоване й огранене зелене скло. Рука дрібно-дрібно тремтить, на зап’ясті схвильовано пульсує синя жилка.

— День добрий, Левку Івановичу! Що ж ви не приїхали на концерт? Вероніка приготувала для вас пісню. Спеціально для вас.

Він підіймає голову. Очі зелені, як псевдосмарагд на пальці. Колись вона підбирала лінзи під колір сукні, тепер, значить, — під колір прикрас. Обличчя доглянуте, але час не обминув і його — від крайніх кутиків очей тягнуться тонкі павутиночки зморщок. Такі зворушливі зморщечки… І такі очі…

Рука в його долоні вже не тремтить, а тріпоче, як наполохана пташка в клітці. Що це — хвилювання чи початок хвороби Паркінсона? Легенько стискає її та відчуває тверді мозолики на пальцях. Хм… Гала й мозолики…

— І вам доброго дня! Ви… ви… сідайте…

Хутко кидається в другу кімнату за стільцями. Але Гала притримує за руку.

— Не треба. Ми дуже поспішаємо. Мусимо їхати, уже вечір, а погода — самі бачите яка. Хоч би не перемело.

Вона бере з рук сільського голови великий пакет, ставить на стіл.

— Це вам до Різдва!

І враз якось поспіхом:

— У нас українська громада хоче свою театральну студію створити, щоб дивитися українські вистави. Не хотіли б попрацювати режисером? У Греції зараз дуже багато українців. Не хвилюйтеся — з переїздом я допоможу. Якщо раптом надумаєте… У нас там тепло… Ось моя візитка.

Він мовчить. У нього стільки запитань. Навіщо вона приїжджала? Навіщо пробиралася цими заметами з теплої Греції? Навіщо везла сюди, у цю поліську глушину, Вероніку? Щоб показати їй його? Щоб він побачив її? Навіщо?! Чи справді хоче, щоб він переїхав? І головне — чи знайшла те, що шукала? Чи спіймала свою жар-птицю?

Але Гала вже за дверима. Димчасто-блакитна шубка розчиняється в сірих сутінках, ховається за білий кожушок. За мить спалахують фари, чується вуркотливий звук увімкнутого двигуна, і вишнева іномарка рушає синіми снігами вздовж вулиці.