Етюд із метеликом

Осіннє танго

Червоний «бедрик» уткнувся в щось запилюженим капотом, глухо чмихнув і м’яко зупинився. Дмитро вийшов із машини, намацав біля вхідних дверей вимикач. Бліде світло сполохало сутінки, порозштовхувало їх по заставлених всіляким причандаллям кутках сарайчика, що слугував заодно й гаражем. Посеред сарайчика, під правим колесом автівки, лежало перекинуте синє пластикове відро, біля нього — розсипана картопля. Певно, Лінда збиралася занести до кухні й залишила. Повкидав бульбини у відро, поставив його біля відчиненої ляди погреба. Підігнав трохи далі двомісного польського «жучка», на лискучій спинці якого, як на крильцях бедрика, темніли кружальця — сліди від здертої фарби. Давно пора пофарбувати, але все не доходять руки. Ось запорає повністю город і вже тоді… Городу того — як кіт наплакав, усього шість соток, а клопоту на весь вересень вистачає.

Дістав із багажника дві важкі торбини з продуктами — тепер круп, макаронів та цукру на всю осінь вистачить. Зачинив дверцята машини, вимкнув світло.

— Ну, відпочивай, старенький трудоголіку!

Вийшов у двір, поцяткований кленовим листям. На деяких деревах осінь ще тільки-тільки почала квацяти вохрою зелені крони, а кленок уже й роздягнутися готовий. Крізь відчинені навстіж дерев’яні ворота у двір зазирає вузька піщана дорога, за нею їжачиться трохи поруділа стерня — улітку на полі, що добігає аж до приліску, колосилась пшениця. Лінди на дорозі вже немає. Хутко зачинив ворота на металеву защібку, підклав знизу, на місці стику двох половинок, цеглину й стежкою між пришерхлими кущами смородини й порічок попрямував до будинку.

Лінда й досі стояла перед вхідними дверима — перебирала ключі, що тихо подзенькували на брелоку. Невпевнено та якось аж провинно глянула на нього.

— Це… не ті ключі… Не до цих замків…

— Покажи-но. Авжеж, не ті. Ти, мабуть, старі, від міської квартири, з шухляди дістала. Я відімкну своїми.

— Старі? Як це — старі? Хіба… То це я без тебе сюди й не зайшла б? А якби тебе не було зі мною?

— Таке скажеш — якби… Якби росли в роті гриби… Це неможливо — я завжди з тобою. Де ж мені ще бути? А свої ключі ти, мабуть, на кухні залишила. Здається, я їх бачив на столі. Точно бачив. Зараз зайдемо й ти переконаєшся.

Він забрав від Лінди в’язку ключів, поклав до кишені, відімкнув своїми двері й пропустив її вперед.

Вона зачепилася сірим мокасином за смугастий домотканий килимок у маленькому темному коридорчику, спіткнулася. Він кинув на підлогу торбини, підхопив її, пригорнув до грудей.

— Обережно! От усезнайка-поспішайка! Яка була, така й зосталася.

Лінда тихо засміялася, вирівнялася, відчинила двері кімнати й обвела її зачарованим, як у дитини, поглядом.

— Боже! Де ми? Це ж… Це ж як… Фантастика!

Після темного коридорчика невелика кімната нагадувала сонячний реактор. У вікно били два потужні прожектори: один — від сонця, що наполовину зайшло за обрій і виривалося з-за нього багряно-вогнистими язиками, другий — від його відображення в рухливому дзеркалі річки. Прожектори від неба й від води перетнулися, сфокусувалися в кімнаті й створили ефект сонячного вихору. Яскраве світло відбивалося від стін у теплих абрикосових тонах, від світлин у засклених рамочках, від бронзової люстри на стелі, від лакованої дерев’яної підлоги. Воно заломлювалося, розсіювалося, знову сходилося, переливалося, вирувало. Жовтувато-кавова штора на круглому, схожому на ілюмінатор вікні напнулася, наче вітрило на човні, й аж палахкотіла, підхоплена тим вихором, — ще мить, і вона вибухне гарячим полум’ям.

З тієї світлової круговерті повистрибували сонячні зайчики й несамовито гасали картиною, що висіла якраз навпроти вікна, — засліплювали породистого вороного коня, лоскотали його вологі роздуті ніздрі, пробігали обличчям юної вершниці, її білосніжною сукнею, таким же чорним, як кінська грива, розметаним на вітрі волоссям. Здавалося, що вороний аж тремтить від нетерпіння, ось-ось він зірветься зі стіни, перелетить через кругле вікно, помчить осіннім світом, по вогнистій річці, понад лісом і зникне разом із сонцем за обрієм.

Лінда роззулася, поставила мокасини в коридорчику, обережно переступила поріг, пройшлася так, ніби боялася наступити на розсипані по підлозі промені, і раптом завмерла перед портретом.

— Хто це?

— Принцеса.

— Справжня? — перепитала недовірливо.

— Справжнісінька!

— А кінь…

— Його звати Орлик.

— Я дуже люблю коней.

— Я також.

Вона підійшла до стіни, дотягнулася рукою до коня, ніжно погладила його по високій лискучій холці, провела долонею по розкошланій чорній гриві, зітхнула, повернулася до вікна, відсунула штору, задивилася на річку, у якій хутко зникало сонце.

— Як гарно!

Дмитро відніс торбини на кухню, поклав на столик Ліндині ключі й повернувся до кімнати. Вона почула його кроки, озирнулася — по щоках котилися дві сльозини.

— Ти чого? — він стривожено схопив її за плечі.

— Не знаю… Просто так… Чогось… щемко… Глянь — як гарно! Це добре, що ми вибралися сюди восени, дуже добре. Осінь краща за літо. Правда ж?

— Правда, — усміхнувся Дмитро.

— Головне, що ми це зробили. Кожного року щось заважало — то тебе з роботи не відпускали, то тобі дисертацію треба було під час відпустки підтягувати, то Вадик захворів. А я все чекала, чекала, чекала… Аж п’ять років! Думала вже, що ти ніколи не дотримаєш слова й не поїдеш зі мною. І ось дочекалася. Нарешті. Це нічого, що надворі осінь. Це зовсім нічого. Ти ж знаєш, як я люблю таку осінь.

— Знаю.

Він притиснув її до грудей, торкнувся вустами до сивого пасемка над лівим вухом.

— Що моя принцеса бажає на вечерю?

— Те, що й ти.

— Тоді омлет. З беконом.

— З… беконом?.. Добре. Нехай буде омлет… з беконом.

— І каву. З молоком.

— І каву. З молоком.

Лінда не дочекалася вечері. Коли Дмитро зайшов із тацею в кімнату, вона вже спала. Лежала на правому боці — права нога витягнута вздовж канапи, ліва піді­бгана аж до підборіддя. Психологи стверджують, що так сплять невпевнені в собі люди, дуже вразливі та схильні до сумнівів і самоаналізу. Лінда завжди так спала. Але колись вона була такою рішучою! Такою, що аж-аж…

На Зенька він наштовхнувся неподалік від редакції. Той вирізнявся серед люду, що пробігав хто куди, і всім своїм виглядом демонстрував, що його занесло в рідні краї нетутешнім вітром. Бежеві штани-дудочки з якимись прибамбасами по боках, широкий светр кольору нестиглих оливок, рудуватий берет із помпоном, з-під якого звисали світлі кучеряві патли, зібрані на потилиці в довгий хіппівський жмут, через плече — торбина з кольоровими наклейками «made in nenasche», на ногах — руді мешти з гострими носаками. Усе це раптом різко повернулося, метнулося, стрепенулося, підстрибнуло мало не на півметра над тротуаром, вихором полетіло назустріч Дмитрові, закружляло навколо нього.

— Привіт, старий! — Зеньо аж нетямився від радості, хоча близькими друзями вони ніколи не були й навіть до однієї компанії не належали.

— Боже, яка експресія! Привіт! — Дмитро ледве вивільнився із цупких обіймів. — Ти з якого це неба звалився?

— Із сьомого! — засміявся Зеньо. — Уявляєш, старий? Аж із сьомого!

— Ого! І як ти там опинився?

Виявилося, Зиновій Луцик закінчив у столиці не тільки інститут іноземних мов, до якого його готували ще з першого класу, але й художню студію. Кілька років викладав іспанську в тому ж інституті, а заодно «натхненно й самовіддано шмаровидлив». Оте «шмаровидління» й проклало йому шлях до Європи. Несподівано Зеньо потрапив до фіналістів молодіжного конкурсу, отримав мистецьку стипендію та аж два роки мандрував старенькою Європою — «слідами великих маестро». Місяць тому повернувся в Україну й одразу з корабля на бал — узявся організувати в рідному місті виставку робіт, написаних у найцікавіших куточках своїх малярських мандрів.

— Барселона — це, я тобі скажу, Митьку, щось! Місто радості! Та-та-та-да-а-а! Та-та-та-да-а-а!.. Чуєш, як звучить? Майже як «Ода радості». Готика, Антоні Ґауді, Пікассо, Далі… Я все літо прожив на Пласа де Каталунья. Туристів там — тьма-тьмуща, і замовлень у вуличних художників — приблизно стільки ж. Робив на замовлення невеличкі замальовки, писав портрети на тлі архітектурних шедеврів Ґауді. Вистачало й на харчі, і на фарби, і на музеї та театри. А що ще треба бідному художнику? Нічогісінько! Усе життя прожив би там, але треба було пересуватися, а потім і повертатися. Такі умови гранту. Трохи побуду — і знову рвону до Барселони. Не вийде легально, то поїду нелегально, а все одно якось проберуся й зачеплюся там. Або в Мілані. О, Мілан! Бачив би ти Мілан! Митьку, це треба дивитися! Ти ще не плануєш покинути свої совки? Не задумувався? Ну що ж, тоді сиди, як гриб, у цій довбаній провінції. На старість шкодуватимеш.

— Запрошуєш рвонути разом із тобою? — усміхнувся Дмитро. Він добре знав, як непросто гомо совєтікусу прорватися за кордон. І в несподіваність Зенькової перемоги на конкурсі не дуже вірив. Якби не таточко тут та не дядечко в міністерстві, то й ніякий конкурс не допоміг би. Бідний художник Зиновій Луцик… Хто б говорив про бідність!

— Запрошую! Авжеж! — артистично розкинув руки Зеньо. — Але поки що на виставку! В арт-галерею! Оце якраз до тебе біг. Ти ж, кажуть, у журналюги подався. Здивував, старий, дуже здивував! Нібито ж на філологію вступав, а не на журналістику. Чогось я й не прикидав, що ти папір шмаруватимеш усякими там репортажами та інтерв’ю. Але для мене тепер це якраз те, що треба…

— Тобі потрібен папір? Хіба він у Європі вже закінчився? — іронічно перепитав Дмитро.

— Мені потрібен писака, а не папір!

— Дякую за писаку, — образився Дмитро. — Не знаю, як у Барселоні, але в нас писаки не продаються.

— Та ти чого, старий? — штовхнув його в плече Зеньо. — Не дуйся! Писаки скрізь продаються — і в роздріб, і гуртом. Але я ж тебе не купую. Просто так, по-дружньому. Сам подумай — хто ж іще напише про мій талант, як не однокласник! Я своїм дорогим землякам пропоную на Європу подивитися крізь призму моїх картин, та й тут уже дещо встиг написати. Прийдеш — побачиш — напишеш. Ага, ось і шефові твоєму запрошення, і… Ну, кому треба, тому й вручи. І оголошення в номер на першу сторіночку — щоб побільше народу прибуло, щоб, так би мовити, яблуку ніде було впасти. Так, здається, ваш брат газетяр пише, коли публіки багато збирається. Ну от. А потім… «У затінку слави героя запросим погрітися й вас».

Виставка була так собі. Музеї, театри, окремо — ескізи історичних фасадів з атлантами й каріатидами, замальовки дахів і колон. На майдані худющий чоловік зі скрипкою в руках і капелюхом біля ніг — не розбереш, чи це вуличний музикант, чи жебрак. Старий годує голубів… Голуби на скульптурі посеред фонтану… Усе це передано з фотографічною точністю. З таким же успіхом можна було б подивитися світлини в туристичних буклетах. Зенько тихо поскаржився, що привіз багато замальовок старовинних церков, але їх виставляти «не дозволено».

Дмитро спокійно споглядав експозицію, повільно переходив від серії до серії. І раптом аж стрепенувся. Серед архітектурної готики та бароко, замальовок площ із різношерстою туристичною публікою й зграями голубів виділявся портрет юної вершниці. Важко було повірити, що його також написав Зеньо. Норовливий вороний кінь, щоправда, трохи непропор­ційний, і передні ноги його зігнуті неприродно. Але здається, що він летить у повітрі. А над ним — підхоплене вітром чорне волосся дівчини, її біла розкішна сукня в середньовічному стилі, свіже, наче росою вмите, обличчя з виразними горіхово-карими очима, гарячий захоплений погляд — ніби вона побачила перед собою щось таке, чого не бачать інші, та ось-ось домчить до того дива на своєму вороному…

«Лінда» — повідомляв скромний напис унизу картини.

— Ух ти! Оце дівчина! Зеню, гайда до Барселони! Щоб заглянути в ці очі, я готовий покинути все! Ладен летіти, пливти, їхати, іти, повзти! Навіть таємний підземний перехід через кордон прорию заради неї! — вигукнув Дмитро. — Зараз же починаю збиратися! Негайно! Бувай, о великий да ­Вінчі! Чао! Біжу!

— Куди, божевільний? Ще ж офіційного відкриття виставки не було! Ти повинен слово сказати про мою експозицію! Ми ж домовлялися! — Зеньо схопив його за рукав.

— Які шедеври? Де вони? Де? Я нічого не бачу! Мене осліпила краса твоєї каталонки!

— Якої ще каталонки? — здивувався Зеньо.

— Оцієї, на летючому вороному. Пообіцяй, що познайомиш із нею. Поклянись, Зеньку! Бо не напишу ні про виставку, ні про те, який ти великий художник.

— З чого ти взяв, що ця вершниця — каталонка?

— Барселона ж не просто іспанське місто, це столиця Каталонії. А каталонці — народ гордий і вільнолюбивий. Як вони за свою незалежність борються, як свою культуру оберігають!

— Ти що — сепаратист? Самостійник? — хмикнув Зеньо.

— Сам ти самосійник! — штовхнув його Дмитро. — Я ж про горду вершницю. У нас таких дівчат немає.

— А я кажу — є.

— А я кажу — немає.

— Парі? — Зеньо хитро примружився й простягнув руку.

— Давай, — погодився Дмитро.

— Хто програє, той замовляє столик на трьох у «Білому роялі», — запропонував Зеньо.

— Згода.

Вони вдарили по руках.

— А тепер іди замовляти столик! Іди-іди! — засміявся Зеньо і побіг у інший кінець галереї.

За кілька хвилин він підвів до Дмитра чорняву дівчину в ніжно-бузковій блузці й темно-фіолетовій міні-спідничці. Вона не сяяла так ефектно, як та, на картині. Але це була вона. Ті ж очі, ті ж різко вигнуті, мов крильця чаєняти, брови, ті ж вуста.

— Знайомся — Лінда, — відрекомендував Зеньо.

— Та сама, з Каталонії, що під самісіньким Ковелем! — весело засміялася дівчина.

У неї був особливий сміх — не дзвінкий, але сильний, оксамитовий, схожий на туркотіння горлиці. І вся вона була незвичайна, наче налита весняною бростю, що переповнювала її тіло та випромінювалася з очей, вуст, з ледь помітних ямочок на щоках і на підборідді, з обтягнутих блузкою тугих грудей. І Дмитро, потрапивши в поле того випромінювання, відчув, як раптом гаряча хвиля прокотилася його тілом, як молодий хміль забродив і вибухнув у жилах, як прискорено забилося серце.

— Д-д-митро. То що, ідемо в «Білий рояль»? — сказав, аби якось приховати збентеження.

— Пізніше! — запротестував Зеньо. — Зараз мене офіційно представлять, розкажуть, який я хороший, побажають мені нових творчих успіхів, зроблять фото на згадку. І тоді вже…

— Але ж хтось кілька хвилин тому говорив, щоб я уже, цієї ж миті, замовляв столик, — нагадав Дмитро.

Він поспішав, дуже поспішав. Бо страшенно боявся, що Лінда може не дочекатися закінчення цієї дефіляди і, поки Зеньо слухатиме спічі на свою адресу та позуватиме перед фотокамерами, піде з арт-галереї, зникне, загубиться. Хтозна, може, десь під дверима на неї справді чекає її вороний і вона скочить у сідло, торкнеться гриви й полетить туди, куди йому, простому смертному, потрапити не дано. О ні, він цього не допустить. Узяв Лінду за руку, міцно стиснув.

— Маестро Зиновію, ми з Ліндою й так знаємо, який ти геніальний. Ну вилитий Сальвадор Далі, тільки без вусів. Отож нічого нового від присутніх тут не ді­знаємося. Чекаємо тебе за півгодини в «Білому роялі».

— «Ми з Ліндою?!» — Зеньо зблід. — Як це розуміти? З якого це часу ти з Ліндою? З нею сюди прийшов я. І я не відпускаю її з тобою.

Він схопив дівчину за другу руку. Вона висмикнула її.

— Це ще що за рабовласницькі замашки? — спалахнула, кресонула поглядом і зразу ж засміялася. — Мені навіть мама з татом ніколи не наказували, з ким і куди йти. Я вільнолюбива. Дуже-дуже. Як справжня каталонка. Запам’ятайте це про всяк випадок. Отже, чекаємо тебе, Зиновію, у «Білому роялі».

За хвилину вони вже забули про Зенькове існування. У ресторані сиділо всього дві пари середнього віку та якийсь підстаркуватий мачо зі строкатою хустинкою на шиї. Вочевидь, клієнтура підтягувалася в «Білий рояль» тільки під вечір.

— Потанцюємо? — запропонувала Лінда.

Дмитро невпевнено стенув плечима — він любив танці, але ніколи не танцював у ресторані.

— А що тут танцюють? Вальс?

— Якщо вже я горда каталонка, то годилося б станцювати пасодобль. Можна й французький падеграс, він недавно повернувся в моду. Але я найбільше люблю танго. Спробуємо?

— Н-ну… — зам’явся Дмитро. — От якраз танго я не вмію.

— То зараз навчишся! — засміялася весело Лінда. — Та ти не ніяковій. Сміливіше! Ми ж не на сцені й не перед суворим журі. У танці головне — імпровізація, тим паче в танго. Це ж еротичний танець, тіло саме повинне підказувати рухи. Принаймні, так наш керівник студії каже.

Лінда підійшла до офіціанта, про щось пошепталася, і в залі зазвучала ритмічна музика. Дівчина повернулася, упевнено поклала руки йому на плечі.

— Прислухайся до мене.

Він прислухався. Відчував запах її розгарячілого тіла, кожен подих, кожен порух, вловлював її бажання. Кров пульсувала в скронях, душа злітала до неба. Не помічав ні людей за столиками, ні Зенька, оторопілого, зблідлого, закляклого біля дверей. Коли Зенько вимкнув програвач, вони подивилися на нього, як на космічного прибульця, який не знає одного з головних земних законів кохання — третій зайвий.

За тиждень Лінда стала Дмитровою дружиною. І оте традиційне «Разом до самої смерті — і в горі, і в радості» прозвучало в рагсі так, ніби вони готувались до цього все своє попереднє життя.

Ось такою рішучою була вона колись.

Дмитро заснув аж під ранок. І зразу ж побачив перед собою вороного, що мчить над лугом, не торкаючись копитами трави. Спіймав очима зачарований усміх чорнокосої вершниці.

— Ліндо! — гукнув. — Ліндо! Будь обережною! Куди ти летиш? Куди ти знов летиш? Якою усезнайкою-поспішайкою була, такою й залишилася!

Жінка махнула головою. Чорне волосся раптом здійнялося, зібралося докупи й стало крилом великого птаха. Воно закрило Ліндине обличчя. Кінь скочив із берега, опустився в червону річку. Випірнув із неї вже не вороним, а вогняним. І без вершниці.

— Ліндо-о-о! Вернися! — закричав Дмитро й прокинувся.

Лінди в кімнаті не було. Він похапцем одягнувся і вийшов у двір. Хвіртка відчинена. На траві попід штахетником збита роса. Сліди ведуть на дорогу й губляться на білому піску. Він побіг за ними. Обминув обійстя, завернув на стежку, що вела до річки, вийшов на місток. На містку лежав блакитний пасочок від Ліндиного халата. Значить, вона знову була тут. Пере­йшов місток. Лінда стояла на другому березі, розгублено дивилася на течію й дрібно-дрібно тремтіла. Від холоду чи від страху?

— Я тут! Я тут, люба! — накинув на плечі куртку, взяв за руку.

Лінда покірно пішла за ним.

— Хто ж іде з дому не снідавши, — сказав докірливо. — Поснідала б і тоді вже гуляла б собі на здоров’я. Тим більш, що ти й заснула вчора без вечері. От усезнайка-поспішайка!

— Дякую тобі! — сказала вона.

— За що?

— Тут дуже гарно. Така осінь… Якби не робота, ми могли б не повертатися до міста.

— А ми от візьмемо й не повернемося.

— А як же Вадик? Йому ж до школи треба.

Дмитро поставив чайник на електричну плитку, нарізав батон, дістав масло, сир.

— Умивайся й до столу!

Вони тут живуть уже чотири роки. Переїхали через три з половиною після того, як дізналися про Ліндин діагноз.

Лікар Петровський, давній приятель, з яким вони разом не одну чарчину випили, довго вагався, перш ніж винести свій вердикт. Нарешті залишився з Дмитром наодинці.

— Кепські справи, пане професоре. Геть кепські. Хвороба Альцгеймера. Загадкова, непояснима й невиліковна. Що провокує? Якби я міг відповісти на це запитання, то став би Нобелівським лауреатом. Може, стреси, може, надмірна втома мозку, може, гени, а може, ще щось…

Спочатку вони не повірили в прогноз старого психіатра. Якщо не здаватися, опиратися, боротися… Якщо… Зрештою, трапляється й чудо. Он дехто навіть від раку на четвертій стадії виліковується. А щоб жінка з такою нестримною енергією, з такою феноменальною математичною пам’яттю та втратила її!

Боротьба була запеклою. З суворим режимом, з ретельно збалансованою дієтою, з численними логічними вправами. Але вони міліметр за міліметром програвали територію Ліндиної пам’яті Алоїсу Альцгеймеру. Зрештою Дмитро, за порадою лікаря, пона­клеював по всій кухні таблички з написами. «Тарілки», «Ложки», «Ножі», «Хлібниця», «Цукор», «Сіль» — повідомляли жовті квадратики паперу. Але Лінда все одно забувала, що де лежить, а інколи навіть — що означають самі ці слова.

Якось Вадим зайшов до батька в університет.

— Ти тільки нічого такого не подумай, тату, — мені дуже жаль маму. Ти ж знаєш, як я її люблю. Але… Рита дратується й боїться. Це постійне плутання — то цукор у сільниці, то ножі в холодильнику… Ці папірці по всій квартирі… Вони ж нічого не дають. А людина з такою хворобою в міському помешканні — це дуже небезпечно. Вона ж може й газ залишити ввімкнутим, і в квартиру кого завгодно впустити. Ми всі розходимося, а вона залишається. Та й… Ми з Ритою чекаємо дитину. Треба приймати кардинальне рішення, треба щось робити. Сам розумієш… Ми всі її там провідуватимемо.

— Де це — там? — аж сполотнів Дмитро.

— Сам знаєш, — опустив голову син.

Наступного ж дня Дмитро подав заяву на звільнення. Йому не повірили — мабуть, пан професор жартує. Справді, міг би ще працювати й працювати, професура в їхньому університеті довго тримається, дехто вже ледь пересувається, ледь говорить, але вперто дибуляє до аудиторій і повчає «плем’я молоде та незнайоме». Йому ж тільки під сімдесят. А Лінда… Їй тільки шістдесят три. Чому це сталося саме з нею? Чому так рано? Уявити її в психоневрологічному притулку, пропахлому ліками, серед згасаючих старих із безнадією в очах…

— Тату, — ображено сказав Вадим, коли Дмитро отримав розрахунок. — Як ти міг піти з університету? Навіщо? Ми з Ритою думали, що ти нам допоможеш на квартиру зібрати. А тепер… З самої пенсії сьогодні на нормальне житло не відкладеш. А в нас зарплати — сам знаєш які. Що ж нам, отак і жити всім разом? Рита каже…

— Я знаю, що каже Рита, — обірвав його Дмитро. — Можеш її заспокоїти.

Тоді він і згадав про будиночок на березі Капустельки, неподалік від дачного масиву, який його аспірант збирався продати. Скаржився недавно, що не має ні часу, ні бажання морочитися з тією сільською халабудою, яку йому залишили батьки. А лікар казав, що для Лінди спокій і перебування на свіжому повітрі — найкращі ліки. Хоча, якщо вже геть чесно, то ліків від її хвороби взагалі ще не винайдено.

Головне протриматися й протриматися якомога довше, міркував Дмитро. А там, диви, якась мудра голова щось і винайде. Якісь ліки, якийсь метод… Он скільки відкриттів у галузі медицини відзначено Нобелівською премією. А за Альцгеймера Нобеля точно б таки дали! І тоді б Лінда… Господи, якби все це припинилося…

Спочатку їй на новому місці начебто покращало. Вона ж завжди любила ліс, трави, любила слухати пташині голоси. Казала, що то автентична музика природи. Та клятий Алоїс і не думав відступати. Він тільки причаївся, щоб зробити новий хід.

Третій рік уже Лінда не може відчинити двері. Іноді ніби якесь просвітлення находить і вона точно потрапляє потрібним ключем у потрібну замкову щілину. А наступного дня знову розгублено стоїть біля входу в будиночок. За кілька десятків метрів від обійстя не може знайти дорогу додому. Не пам’ятає ні крихти з того, що було вчора. Не впізнає себе в юній вершниці на картині, яку Дмитро викупив у Зенька, точніше — викрав із виставки, а вже після того заплатив за неї шалені як на той час гроші. Зенько не хотів грошей, вимагав повернути вершницю, грозився навіть до суду подати. Скільки пригод було з тією картиною! Як це все могло зникнути з пам’яті? Зате деякі давні події Лінда бачить із такими деталями, що вони шокують Дмитра. Тиждень тому раптом видала повну назву його дисертації — він почав писати її після того, як пішов із газети та вступив до аспірантури. Сьогодні згадала, як вони п’ять років поспіль збиралися на відпочинок.

— Ти міг би після тієї ночі залишитися в неї, — сказала раптом спокійно, помішуючи ложечкою чай. — Хіба ж я боронила? Хіба я хоч колись неволила тебе?

— У кого? — здивовано перепитав Дмитро.

— У Світлани, лаборантки з вашої кафедри. Вона ж молодша від мене на шість років. Блондинка… Фарбована, правда, але симпатична… У вас в інституті тоді якась пошесть на розлучення була. Аркадій Іванович пішов із сім’ї до своєї двадцятирічної пасії. І Самійлович у п’ятдесят нову сім’ю завів, навіть батьком став. Дідусем і батьком в один рік. А ти повернувся додому. Чому ти повернувся?

Кров шуганула йому до голови. Лінда ніколи й не обмовилася, що знає про це. Ніколи! Він вважав, що вона навіть не здогадується. Переконував себе, що саме це незнання того його короткочасного роману робило її життя щасливішим, утримувало рівновагу їхнього сімейного човна. Інакше б… Постдраматичний синдром, як каже Петровський. А що, коли б вона не простила?..

Психолог чортів! Бовдур самовпевнений! «Людина — це „чорна скринька“, яку неможливо вивчити». Хто це сказав? Ні, це вже не Петровський. Здається, Скіннер. Звісно ж, Беррес Скіннер у своїй теорії біхевіоризму. А він не погоджувався щодо «чорної скриньки». Сперечався з викладачем до зубів, доводив, що наука всесильна — людину можна розібрати на гвинтики, як машину, і зібрати заново. Розібрати, зібрати… Зібрати й знов розібрати… І вивчити, і пояснити, і навіть скорегувати… А спробуй! На — поясни!

Господи! Що ж вона пережила тоді, тридцять два роки тому, якщо її згасаючий мозок так чіпко тримає це в собі! Забути навіть саму себе — таку юну, таку прекрасну, на летючому вороному коні, у білосніжній сукні, але пам’ятати ту ніч. Ту ніч…

У нього тоді була дисертація. А ще — пари в інституті. А ще — робота над повістю, до якої ніяк не доходили руки, але яка постійно муляла в мозку та просилася на папір. Інколи й далі підробляв у газеті. У Лінди був тільки Вадик. Хлопчик часто хворів. Лінда забула про все — наукову роботу, яку за Дмитровим же наполяганням розпочала писати, виставки живопису, жодну з яких до того не пропускала, верхову їзду, якою захоплювалася ще зі школи. Іноді Дмитрові здавалося, що вона забула й про нього. Він дивувався: як можна отак взяти й вкласти все те, що було сенсом такого повнокровного та цікавого життя, геть усе до краплини, у дві маленькі долоньки плаксивого вереди? Звісно ж, він також любить Вадика. Не просто любить — обожнює! Це ж син!!! Але відмовитися від усього…

Він так не міг. Мабуть, він не так улаштований. На якийсь час перестав розуміти Лінду з її постійною тривогою й жіночими страхами. Вона ж не розуміла його: як можна сидіти та клацати на друкарській машинці, коли плаче дитина? Дитина, яку вони аж вісім років чекали!

Світлана його розуміла. Відверто кокетувала, артистично залицялася, на льоту ловила кожне його слово, не скупилася на компліменти і, здається, нічого від нього не хотіла. Принаймні, ніколи й не натякала, що замахнулася б на сім’ю чи претендує на роль дружини. Вона аж два роки прожила в першому шлюбі та всього півроку — в другому. А тоді, як зізналася якось під час вечірки на кафедрі, зробила для себе висновок: прати, готувати, терпіти поряд чиєсь кашляння, чхання й хропіння — це не для неї. Вона шукає чоловіка-свято й сама хоче бути святом для когось.

Того вечора він сказав Лінді, що їде в термінове відрядження. На два дні. Навіть квиток на вечірній потяг ніби ненароком «забув» на видному місці. Але дружина й не глянула на той клаптик паперу. На малого раптом наче щось найшло — він плакав, вередував, не відпускав її від себе, і їй було не до квитка.

Дмитро приніс шампанське й помаранчі. Світлана запалила фігурні свічки. М’які сутінки злилися з мелодією оркестру Поля Моріа. Відкорковуючи шампанське, Дмитро зітхнув: Вадик дуже каверзував, мабуть, знов захворів. Світлана нервово пересмикнула оголеними плечима.

— Давай не будемо. Сім’я — це одне, а кохання — зовсім інше. Не треба змішувати картоплю з апельсинами. Краще вживати окремо — поліську бульбу з салом і екзотичні помаранчі з шампанським, — кинула насмішкувато.

— Цікава метафора, — усміхнувся Дмитро. — Але-але-але… Кохання — річ примхлива й непередбачувана. Воно може оволодіти кожним нейроном мозку, кожною клітиною тіла, а потім раптом покинути все, піти й навіть ручкою не помахати на прощання. Таке трапляється, і нерідко. Але життя триває, і нове кохання приходить. Бо як же без кохання? Без нього й сім’ї не треба. Ліквідувати його, як більшовики класовий елемент чи як хірург рудиментарний орган, — і все, скрізь суцільне свято. Житимемо, як дикуни в первісному суспільстві — дружними стадами, самими інстинктами.

— А мені подобається бути дикункою! — Світлана підхопила келих, закинула руку «на брудершафт», одним духом випила шампанське, припала вологими вустами до його вуст. Розстібнула «блискавку», сукня сповзла на підлогу, під сукнею не було нічого. — Веди мене до печери, мій неандертальцю!

Посеред ночі в нього заболіло в грудях, стало важко дихати. Щось млоїло, пекло, мучило, а він не міг визначити, де саме починається той біль. У серці? У шлунку? У бронхах? У голові? Тільки задрімав — перед очима постала Лінда, у білій сукні на вороному коні. Кінь спускався десь аж з-під хмар і падав на галявину, прямо на Вадика, який сидів на розстеленому пледі. Лінда повернула обличчя до нього. «Пам’ятаєш? До самої смерті — і в горі, і в радості!», — прошепотіла з-під хмар. Раптом різко хитнулася, перехилилася на бік, випала із сідла, розкинула руки й також стала падати, як підстрелена пташка…

— Вадику! Ліндо! — Дмитро закричав і прокинувся.

Піт заливав обличчя. У роті пересохло, губи пошерхли й аж запеклися. Здавалося, десь поряд, у кутку кімнати, відсапується вороний. Чорний кінь… Чорний кінь… Мама казала, якщо присниться чорний кінь, то хвороби не обминути. Це попередження. Жодного разу сон не обманув її. Вадик… Його син… Під копитами чорного коня… Лінда… У білій сукні… Це йому за гріх, за зраду. Це все через нього. Вадик не просто вередував — він просив, попереджав, застерігав. А тепер… Що з Вадиком тепер?

Похапцем одягнувся й вийшов. Надворі сіріло. Сонне місто здавалося напівреальним, наче із сюрреалістичної картини. Він пішов безлюдними вулицями, потім побіг. Не думав про те, що скаже Лінді, як пояснить це своє дострокове повернення з «термінового відрядження». Тільки б усе було добре. Тільки б із Вадиком нічого не сталося! Він клянеться, що більш ніколи… Намагався згадати «Отче наш». Плутав слова, яких не повторював із дитинства. Зрештою просто зашепотів: «Господи! Захисти мою сім’ю! Спаси і сохрани!»

Біля під’їзду стояла машина «швидкої допомоги». Сходами спускалися лікарка й Лінда з Вадиком на руках. Він мовчки взяв сина, торкнувся губами до його палаючого лобика. Не відпустив від себе, аж поки Вадик не заснув — уже в лікарняній палаті.

«Кажуть, що в деяких людей дуже розвинута інтуїція. От ти й відчув і повернувся». Здається, так тоді сказала Лінда. Ні-ні. Це він готувався так сказати їй, якщо вона запитає, чому він так хутко повернувся. Але Лінда тоді нічого не запитала. Нічогісінько. Тільки коли вже проводжала його з палати, припала до грудей і заплакала.

Що їй відповісти зараз? Що?

— Я боявся тебе втратити.

— Якщо не любиш, то і втратити не страшно, — сказала задумливо Лінда й раптом кинула погляд на в’язку ключів, які він учора поклав на стіл. — Дивись, мої ключі справді лежать на столі. Недаремно, значить, я не могла відімкнути двері.

— Я завжди тебе любив. І тепер… Не уявляю, як би я без тебе… Кохання мінливе. Воно змінюється, як і ми. Стає мудрішим… А ще з роками в нього з’являються зморщечки біля очей, такі симпатичні, як ось у тебе. Іноді на нього находить осіння хандра, як часом на мене. А чиє кохання не дожило до старості, тому просто не пощастило в житті. Правда ж, люба?

— Кохання мінливе, — задумливо сказала Лінда й піднесла чашку. — Сьогодні дуже смачний… — Вона запнулася, дзенькнула ложечкою об порцеляну. — Дуже смачний…

— Чай, — підказав Дмитро. — Чай такий, як ти любиш, — з ложечкою обліпихи. У нас її на всю зиму вистачить. Пам’ятаєш, яке рясне деревце ми знайшли в лісі? Жовте-жовте й аж обліплене ягодами. І як це ми його ні минулого, ні позаминулого року не побачили? Мабуть, воно тоді не вродило, от і не виділялося серед інших дерев.

— Подай мені до чаю… Подай…

— Що — батон чи, може, печиво?

Лінда невпевнено простягнула руку до батона.

— Ось.

Дмитро вирішив, що наступного тижня вони поїдуть до Петровського. Уже й так два візити пропущено. Старий буркотун, вочевидь, читатиме мораль, хоча й сам розуміє, що користі від тих візитів небагато — порятунку від хвороби Альцгеймера так і не знайдено, рекомендації ті самі, і всі неефективні. Але, як любить повторювати «коректор людських душ», у всьому має бути порядок, а в картці — запис.

Петровський зустрів їх на диво спокійно, навіть меланхолійно. Не бурчав, не повчав. Схилив кудлату лев’ячу голову перед Ліндою, потис руку Дмитрові. Тієї ж миті обізвався його стільниковий. Петровський глянув на висвітлений номер і хутко вийшов із кабінету — не хотів розмовляти при сторонніх, отже, дзвінок не діловий. Коли повернувся, здався пригніченим. Дмитро знав, що в нього не ладилося на сімейній ниві. Двічі розлучався, довго жив сам, утретє одружився з молодою медсестрою, яка крутила ним, як циган сонцем. «Чоботяр без чобіт, а психіатр без психічної рівноваги… Невже навіть такий досвідчений лікар не знає якихось секретів порятунку для самого себе?» — подумав Дмитро.

Петровський хутко оволодів собою. Обов’язкові запитання, традиційні тести, абсолютно безнадійні рекомендації, новий старий рецепт…

Дмитро провів Лінду в коридор і повернувся. Петровський запитально поглянув на нього:

— Здаєтесь?

— Ні.

— А даремно, Дмитре Павловичу. І їй не допоможете, і себе заженете. Ще трохи — і вона перестане розуміти, де перебуває і хто поруч із нею. Якби ви зараз залишили її на тижнів два-три, вона б вас уже не впізнала. На жаль… На превеликий жаль… Це й так дивно, що Лінда стільки тримається. І добре тримається. Якщо не помиляюся, стаж уже років сім?

— Майже вісім.

— Дехто витримує п’ять. Дехто трохи більше десяти. І все. Отже, Лінді лишилося недовго й попереду — найгірше. Нікому ще не вдалося зупинити цей процес. Тому я раджу вам усе-таки віддати дружину в спеціальний заклад. Звісно ж, якби дозволяли кошти, можна було б відвезти в приватну клініку. Є така, але далеченько й дорого. А ви, скільки мені відомо, грошей на старість не збирали. Тому я б порадив психоневрологічний інтернат у нашій області. Він підпорядкований обласній лікарні, а розміщений у невеличкому селі. Там гарна природа, навколо ліс, непоганий колектив. Ну, заклад, самі розумієте, специфічний.

— Вона не зможе без мене.

— А може, це ви не зможете без неї?

— І я не зможу.

— То що ви пропонуєте?

— Допоможіть, Борисе Йосиповичу, і мені… з нею. Щоб ми разом… скільки там їй залишилося…

— Та ви збожеволіли! — стомлені очі Петровського спалахнули не так гнівом, як здивуванням. — І який же я вам діагноз маю поставити? Синдром вічної любові? Чи, може, синдром глибокого звикання? У нашому з вами віці більше підходить друге. Бо кохання — то справа молодих, а далі воно плавно переходить у звичайнісіньку банальну звичку. Але треба мати мужність і відвикати.

— Банальна звичка, кажете. То чому ж ви так і не звикли жодного разу? Чому?

Петровський впав у крісло, що аж заскрипіло під вагою його важкого тіла, уп’явся колючим поглядом у Дмитра. Хотів щось сказати, але не знаходив слів, тільки хапав ротом повітря. Зрештою опустив очі.

— Ви штовхаєте мене на порушення лікарської етики. Не можу я вам написати фальшивий діагноз.

— А хіба я вас просив?

— А що ж ви просите?

— Роботу. Там же, де Лінда буде. Допоможіть улаштуватися.

— Ким? Може, лікарем? — нервово засміявся Петровський. — Але професор філології та психіатр — це, як кажуть в Одесі, дві великі різниці. Навіть якщо ви пишете психологічну прозу, то це не означає…

— Ким завгодно! — перебив його Дмитро.

— Ким завгодно? Ким завгодно… Ким завгодно… — Петровський нервово затарабанив пальцями по столу. — Ну, на медбрата ви також претендувати не можете — звиняйте, але не ті сили. А там усіляке трапляється. І втихомирювати доводиться, і гамівні сорочки надягати. Прибиральницею, чи то пак прибиральником… Вакансії є, але… Щоб пан професор мив клозети… Я вас дуже поважаю, Дмитре Павловичу, і такого просто б не пережив… Була там одна посада, щось на зразок організатора дозвілля. В інтернаті половина людей хворих, а половина — просто старих, які не можуть самі собі дати раду й не мають дітей. Ну, така от специфіка закладу… Отож вони й телевізор дивляться, і в ігри грають, хтось малює, хтось вишиває чи майструє… І хтось має їм у цьому допомагати. Зазвичай організаторами працювали випускники медколеджу, але витримували недовго. Остання дівчина заявила на прощання, що краще на базарі стоятиме або в турецьке рабство продасться… Таке от зморозила… А потім ми й зовсім скоротили цю посаду — «позаяк за відсутності наявності фінансування», як написала у своєму критичному матеріалі одна журналістка.

— Мене фінанси не цікавлять — ви ж знаєте, — сказав Дмитро.

— Працюватимете за так?

— Працюватиму.

— Тоді я поцікавлюся, чи можна щось удіяти.

Ну от, речі зібрано, вікна забито дошками. Продукти з комірчини й городину з погреба забере Вадим — якось приїде машиною та перевезе все до міста. Не варто було й морочитися з тією бульбою та цибулею, краще б посиділи з Ліндою на сонечку та поговорили. Але хто ж знав, що зимувати тут уже не доведеться, — сподівався на краще.

Присіли перед дорогою. Лінда раптом підхопилася, радісно крутнулася посеред кімнати:

— Пам’ятаєш, Дмитрику, як ми з тобою танцювали танго в ресторані?

Він кивнув:

— Пам’ятаю.

— Ти мене тоді дуже здивував. І дуже вразив. Дуже-дуже! Щоб так станцювати танго з першого разу…

— Ти ж сама сказала: «Прислухайся до мене». Я й прислухався.

— І почув… Знаєш, я тоді загадала: якщо танець вийде, якщо зіллються ритми наших тіл…

Лінда підвелася, підійшла до чоловіка, поклала руки йому на плечі.

— Програвач запакований, — сказав Дмитро. — Може, розпакувати?

— Навіщо? Ми й так знаємо музику, — зупинила вона його. — Прислухайся до мене.

— Добре, Ліндо.

На якусь мить йому здалося, що зараз станеться чудо, що це танго в опустілому будиночку посеред осіннього саду поверне Ліндину пам’ять. І не треба буде їхати до притулку. Але Лінда раптом зупинилася, здивовано подивилася на валізу біля дверей.

— Ти повернувся з відрядження, а я обід не приготувала. Зараз, любий, зараз, зачекай хвилинку.

Вона розгублено озиралася, не знала, які двері ведуть на кухню.

Дмитро взяв її за руку.

— Не треба, люба. Нам пора їхати.

Червоний «бедрик» завернув праворуч. Вузька шосейка відбігала від міжнародної траси, тяглася до лісу й губилася в його зелених нетрях. Дмитро знав: кілометрів зо п’ять вона в’юнитиметься між соснами, потім обмине дубову посадку, тоді шосейка перейде у звичайну піщану дорогу, яка через густий підлісок із болотяними калабанями вибіжить до озера. За озером — кілька сільських вуличок, а вже за ними, трохи осторонь, відділений від села крутим колінцем мілководної річки й захований у лісі від цікавого людського ока — інтернат. Саме той…

Ліс, власне, починався вже за сотню метрів від магістралі. Розкішні зелені сосни шуміли високими кронами над мініатюрним «жучком», ніби вітали неофіта у своєму царстві. Лінда, що було задрімала, прокинулася від того шуму, припала до скла.

— Ми їдемо до Залісся?! А де Вадик? Де наш Вадик? Його немає в машині! Дмитрику, зупинися! Треба повернутися й забрати в мами Вадика! Бідний наш хлопчик! Бідний хлопчик! Як ми могли його залишити?

Дмитро зупинився. Вийшов. А коли знову сів, Лінда спокійно розглядала сумочку.

Залісся… Ні, це не Залісся. Там вони були… Скільки вже відтоді минуло?..

Дмитро добре запам’ятав — була п’ятниця, остання у вересні. Він ще по обіді відчитав пари, але затримався в інституті — проводив консультацію для першокурсників. Спустився у фойє, зупинився біля дошки оголошень. І раптом через вікно побачив по той бік вулиці Зенька. Очам своїм не повірив — з якого неба він цього разу звалився й чого стовбичить перед інститутом? Зенькова нетутешність тепер була іншою — штани-дудочки та широкий светр замінив класичний темно-сірий костюм, який доповнювала синя атласна хустинка на шиї, поверх костюма — світлий імпозантний плащ, кучеряве волосся не коротко, але акуратно підстрижене, у руках — шкіряний «дипломат», обличчя наполовину затулене чорними дзеркальними окулярами. Він стояв і просвердлював відблисками від тих окулярів вхідні двері інституту.

«Цікаво, кого він виглядає?» — подумав Дмитро, відчиняючи двері. Йому не хотілося зустрічатися з колишнім однокласником. Після всього, що між ними сталося, після тієї запеклої війни за портрет Лінди їхні стосунки обірвались. Отож хай собі Зенько стоїть, а він хутенько на зупинку й додому. Але Зенько раптом відірвав підошви від асфальту, крутнувся на них і хутко попрямував тротуаром до пішохідного переходу. Перейшов дорогу та подався пішов назустріч Дмитрові. Той хотів звернути в бічну вуличку. Але несподівано почув просто перед собою:

— О, скільки літ, скільки зим! Привіт! Які люди й без охорони! І навіть без авто? Яке неподобство! Невже так мало платять професорові, що на авто не вистачає?

— От стану професором і куплю, — віджартувався Дмитро. — А поки що тільки кандидатську дописую. Дай Боже ще й дописати, і захистити.

— Ну чого ж… Якщо допишеш, то й захистиш. Якщо допишеш… Ти хлопець упертий, — хмикнув Зенько. — А як на сімейному фронті? Ще не розбігся з вільнолюбивою каталонкою?

— Не діждешся! — вигукнув Дмитро. І вже спокійніше: — Лінда також викладає, на математичному, але зараз у декретній відпустці, з малим. А ти тепер де? — запитав, аби щось запитати.

— А-а-а, то у вас уже кіндер є?! Не знав, а то б щось прикупив. Вітаю, вітаю. А я… В основному в іспаномовних країнах. Був у Південній Америці, на Кубі. А далі… Побачимо.

— Усе малюєш?

— Що?! — здивовано округлив очі Зеньо. — А-а-а, ти про це… Ну, буває часом. Але це не головне.

— А що головне?

— Та… Колись поговоримо.

Розмова не клеїлась. Говорити не було про що. Давня сварка стояла між ними, як китайський мур. Вони попрощалися й розійшлися.

«Навіщо ж він мене чекав?» — губився в здогадах Дмитро.

А в понеділок його викликали в деканат.

— Тут лист… — чогось зам’явся декан, нервово поправляючи окуляри на переніссі. — Він без підпису, анонім, значить. Я б його викинув. Але ми мусимо реагувати. Такий порядок. Це ж усе-таки педагогічний інститут, кузня молодих кадрів… Викладачі повинні бути… Сам знаєш, Дмитре Павловичу. Мені… Ми покладали на тебе великі надії. Думали, ти перспективний, захистиш кандидатську… А ти, виходить, за кордон збираєшся… Похвалявся навіть підземний тунель прорити, аби тільки вибратися…

— І як ви собі це уявляєте, Іване Васильовичу? — засміявся Дмитро.

— Що саме?

— Тунель попід Бугом.

— Дурня якась. Тобто, — спохопився декан, — я хотів сказати, річ не в тунелі, а в тому, що радянський викладач готовий його прорити, аби тільки втекти зі своєї країни…

— Але ж я не втікаю.

— Ну, а ці захоплені розмови про відокремлення, самостійництво? Тут так і написано — це в дусі українського буржуазного націоналізму.

Дмитро відчув, як похололо раптом у грудях. Підкоп до Європи попід Бугом — абсурд, звісно. А от націоналізм… Від цього звинувачення не відмиєшся, тут уже ніякі аргументи не подіють. І комусь же потрібна ця брехня… Брехня чи перекручена правда? З пам’яті виплив Зенько, ще той, з довгими патлами під рудим беретом і в штанях-дудочках. Зенько… Барселона… Каталонія, яка бореться за незалежність… Але ж це ще коли було!

Наступного дня анонімку розглядали на партійних зборах. У президії сидів чоловік із непроникним обличчям. «З контори глибокого буріння, — здогадався Дмитро. — Невже все так погано? Але ж це анонімка. Ніхто її не підтвердить. І надворі все-таки не три­дцять дев’ятий рік».

Анонімку справді не було кому підтвердити. Але й спростовувати ніхто не взявся. Навпаки, троє колег, які ще вчора запрошували в гості, тепер у дусі енкаведистської трійки стали засуджувати його дивну поведінку. Один, виявляється, запам’ятав, як він купив у «Букіністі» дві книжки Олеся Бердника. «Ну то що, що це фантастика, яка не містить антирадянщини? Але ж автор сидить, а всі його книжки наказано вилучити з бібліотек!» Другий бачив, як він заходив колись на заняття літстудії. «Ні, я сам там не був і не чув, про що вони говорили. Але ж керівника студії невдовзі після того засудили». Третьому здалося дивним, що він дозволив студентам дискутувати про роман Олеся Гончара «Собор». «Навіщо це, якщо книжка сумнівна, розкритикована згори?»

Збори постановили: викладача української літератури Дмитра Латника з роботи звільнити, з інститутської «малосімейки» виселити.

— Щось мені підказує, що наш анонім на цьому не зупиниться, — зітхнув декан, коли Дмитро, приголомшений тим, що сталося, зайшов до нього. — Натякали мені тут, що дуже рукастий той анонім. Я б тобі, Дмитре, от що порадив… Не як декан, а по-батьківськи. Є в мене в одній школі на Поліссі знайомий директор. Чоловік що треба, дехто з наших професорів і нігтя його не варт. Так склалося, що застряг він у тій глухомані. Школярів у нього чимало, бо в селі не лінуються народжувати, а вчителів — мало. Перебув би ти там якийсь час, а там, дивись, і перетреться все, забудеться. Повернешся — захистиш дисертацію, знову влаштуєшся в інститут.

Дмитро того вечора довго блукав вулицями міста. Мозок паралізувала думка про Лінду. Що він їй зараз скаже? Що?! Чи поїде вона з ним? Звісно ж, не поїде.

Наступного дня приїхала Ліндина мама. Заявила, що сама піде до ректора, у партком, у профком, у міськком, та куди завгодно, але правди доб’ється. Вони не мають права виселяти з гуртожитку жінку з малою дитиною. Тим більше, що за тиждень Лінда має вийти на роботу в тому ж інституті. Її ж ніхто не звільняв! Та краще хай Лінда й тижня не чекає, завтра ж виходить, а вона забере малого до себе.

— Нікуди не треба йти, мамо, — сказала Лінда. — Я поїду з Дмитром. І Вадик поїде з нами.

— Що? — оторопіла теща. — Ти повезеш таку хворобливу дитину в ту глухомань? Ти… Чоловік — це не рідна кров, а от дитина…

— Може, для когось і не рідна, а для мене — рідна, — спокійно відрізала Лінда.

Вони їхали на рік-два. А залишилися аж на двана­дцять, до тисяча дев’ятсот вісімдесят дев’ятого.

Які дивні зигзаги робить доля, подумав Дмитро. Знову закидає їх у глухе село серед лісів. Цього разу — у маленьку в’язницю під кодовою назвою «інтернат». Скільки їм судилося прожити тут тепер?

Що ж, скільки судилося, стільки й проживуть. Петровський казав, що навіть на останній стадії, коли хворі вже не пам’ятають і не впізнають нікого, до них іноді повертається пам’ять — ненадовго, усього на мить чи на кілька хвилин. Ніхто не може пояснити цю загадку хвороби Альцгеймера, ніхто не може спрогнозувати, коли це станеться. Але він чекатиме. День за днем, тиждень за тижнем. І коли Лінда на ті кілька хвилин повернеться в цей світ, вона не буде самотньою.