Етюд із метеликом

Етюд із метеликом

На мольберт упала тінь. Хтось зупинився позаду й роздивляється етюд. Чи саму Дору? Вона не любить ні того, ні іншого. Терпіти не може, щоб пасли очима її або ще не закінчену нею роботу. Відчула запах припаленого полудневим сонцем волосся, змішаний із потом терпкий аромат парфумів. «Чоловічі…» — відзначила подумки. Опустила ліву руку з пензликом, праву засунула в кишеню легкого сарі й стиснула в кулак. Виструнчилась і завмерла. Дала зрозуміти: нема чого тут стояти й дихати їй у потилицю — он яка довга стежка понад річкою, чому б цьому допитливому витріщаці не прогулятися нею?

Але тінь навіть не ворухнулася, наче прилипла до мольберта, стала частинкою літнього пейзажу на ньому. І тривожне перебирання мурашиних лапок, що ніби заплуталися в нервових волокнах Дориного хребта, тільки посилилося. Ну чого він тут стовбичить? Чого йому треба?!

— Не затуляйте мені сонце!

Різко повернулася — і мало не впала. Солом’яний капелюшок, наче наполохана пташка сиворакша, змахнув двома крильцями блакитної стрічки й приземлився на траві. Чоловік поспіхом підхопив його й навіщось притиснув до грудей.

— Привіт, Доро!

— В-в-в… Т-т-ти?!..

— Супер…

— Що?

— Композиція, колористика… Гарний пейзаж.

Перевів погляд з етюду на Дору. Так і стояли: очі в очі, мало не торкаючись носами. Чула, як прискорено гупає серце — тільки-от чиє: його чи її?

— Як умію, так і малюю! — випалила нарешті й повернулася до мольберта.

— Не прибідняйся — ще й як умієш! У тебе справді талант.

Він нарешті схаменувся й спробував надіти солом’яного брилика їй на голову. Але Дора відхилилася, і чоловік так і залишився стояти з простягнутими до неї руками.

— Я це відразу зрозумів, тільки-но побачив твої роботи. Пам’ятаєш ту нашу першу зустріч?

Чи пам’ятає вона? Він іще запитує!..

Вона аж падала від утоми. Ноги — як дерев’яні, у голові — джмелиний рій. За підступним законом Мерфі, чомусь саме цього не по-травневому спекотного дня потенційні покупці нерухомості згадали про їхнє агентство. А згадавши, усі враз кинулися до нього. За три попередні дні хоч би тобі маякнув хто, а тут — наче змовилися. Одним треба влаштувати оглядини житла в центрі, другим — у спальному мікрорайоні, третім — у старій історичній частині міста, четверті взагалі десь у дідька на рогах, аж за річкою, у передмісті, намірилися пришвартувати свій сімейний човен. Відстані між виставленими на продаж оселями чималі, тільки встигай у тролейбуси та маршрутки застрибувати. А мама вже чи не вдесяте телефонує:

— Доро, ти не забула?

— Не забула, мамо! Хіба ж я тебе коли підводила? Не хвилюйся!

— Як же мені не хвилюватися? Квітів досі немає. Я на Бабусю-Ягусю схожа — не одягнута, не причепурена. Хто ж у такому вигляді вірші читає?

Мамин голос такий нещасний, що Дора дає відбій двом останнім клієнтам («Перепрошую, дуже-дуже перепрошую, але так складаються обставини…»), переносить зустрічі на наступний день і щодуху мчить додому. По дорозі забігає на квітковий базар­чик і до кондитерської крамнички. За півтори години до них мають прийти. А їй до того візиту ще треба поміняти памперси, помити маму, зробити їй легкий макіяж, одягти святкову блузку, провітрити кімнату, сприснути там освіжувачем повітря («Обов’язково лавандовим!», — каже мама), поставити на столику біля ліжка вазу із щойно купленим букетом ромашок, покласти поряд томик поезії, з якого мама ніби між іншим процитує кілька віршів… Можливості в них скромні, але все має бути обставлено романтично. Мама мусить справити враження. Навіть за таких обставин. Так, навіть за таких… Адже вона — Дора Вербицька!

Узагалі-то за паспортом мама — Федора. Але про це давно забуто. А отой клаптик картону, що називається паспортом… Кому до нього яке діло? Хто в нього заглядає? Лежить він собі серед інших папірців і хіба що зрідка, дуже-дуже зрідка — не частіше, як один раз на рік, — зблискує стародавнім іменем перед пильними очима якоїсь прискіпливої офіційної особи із соціальної служби.

Отож, до закінчення сільської восьмирічки мама була Федорою. Точніше — Федькою. Але коли вступила до культурно-освітнього училища, залишатися нею вже ніяк не могла. В училищі вперше за час його існування набрали акторську групу — для омолодження трупи обласного театру, до якого через низьку платню молоді випускники столичного театрального інституту не вельми поспішали. Тож Федорі, яка з першого класу марила сценою, неймовірно пощастило. Принаймні вона так вважала.

— Федора… Ну й найменнячко! Та воно пасує актрисі, як корові сідло. Я б повісилася, якби мене так назвали!

Скептичне «фе» однокурсниці змусило Федору на мить відчути себе забембаною селючкою. Евеліна ніби підкреслювала: куди тобі до мене, крутої та стильної, до того ж любої небоги місцевої театральної знаменитості! Але Федору не так просто з пантелику збити. Трохи помізкувавши, вона вирішила, що ще покаже цій вертихвістці, яку влаштувала в училище знаменита тітонька, хто чого вартий, а кардинальних змін її ім’я й не потребує — досить відкинути від нього перший склад. Так вона стала Дорою.

— Коротко, звучно, стильно й головне — сценічно, — констатувала Евеліна. — Отже, ім’я в тебе вже є. Фейс і фігурка — те, що треба, дехто навіть заздрить. Залишилося здобути диплом і потрапити на справжню сцену, що в наш час без зв’язків ду-у-уже непросто. Ти ж розумієш, що з усієї цієї групи відберуть хіба двох-трьох, решті світять (і це в кращому разі) драматичні гуртки в районних будинках культури.

До театру Дора таки потрапила. Кілька років на сцені не принесли їй ні слави, ні радості — масовки, епізодичні ролі, що ставали маленькими зблисками, але не більш. Головний режисер уперто натякав, що вони цілком могли б перерости в суцільне сяйво, але Дора з такою ж упертістю відмовлялася ставати його дев’ятою коханкою. Тож щойно отримала диплом про закінчення заочного відділу інституту культури й шанс змінити місце роботи, ухопилася за нього, як потопельник за рятівний круг. У філармонії якраз надумали завести свого «майстра поетичного читання», щоб задовольнити попит на громадянську лірику, що раптом виник серед містян. Дора на тонкощах поезії не розумілася, але декламувати любила. Тож нарешті вона відчула себе першою — ніяких масовок, ніяких самозакоханих прим, що затуляють від невдах світло софітів і привласнюють овації та квіти. Тепер усі дивилися тільки на неї та слухали тільки її!

Перша… Це слово згодом приліпиться до неї назавжди, але з іншого, зовсім не сценічного, боку. Після бурхливого роману з молодим солістом, який приїхав до міста по закінченні консерваторії й мав намір підкорити щонайменше Європу, у неї з’явилася його маленька копія. Співак навіть не дочекався народження доньки — накивав п’ятами в тридев’яте царство, точніше, у Королівство Великої Британії. Щоправда, став не вокалістом Лондонської опери, а докером, тобто портовим вантажником десь у Дуврі. Принаймні, Дора не так уже й фантазувала, коли казала своїй дівчинці, що її тато — капітан далекого плавання. Певною мірою він був причетний до моря.

Доню вона також назвала Дорою. Звісно ж, і не збиралася записувати свою малу Федорою. У свідоцтві новонародженої вималювалося значно екзотичніше, хоч і не менш давнє — Доротея. І щаслива декламаторка поезії за будь-якої нагоди та з будь-якого приводу любила наголошувати, що ім’я Дора походить від грецького Доротея й означає «дарунок Бога». Так в одній маленькій квартирі з’явилося два дарунки Всевишнього… Русява дівчинка, геть не схожа на красуню, яка її народила, і до того ж без жодних нахилів маминого артистизму або таткового вокалу, тиха й не по-дитячому серйозна, не завдавала жодних клопотів: вона слухняно виконувала поради Дори Першої, годинами могла щось малювати на білих аркушах, не зронивши при цьому ані слова, так само терпляче сиділа на філармонійних репетиціях та концертах і почувалася на сьомому небі від щастя, коли мамі плескали в долоні й підносили квіти. Мама була її королевою, її чарівною феєю.

Артистична слава вирвалася з рук Дори Вербицької, як норовливий мустанг, якого вона вже майже приборкала. Вершниця впала на продірявлену сцену холодного містечкового будинку культури, так і не дочитавши вірш. Це були її останні гастролі. Далі — постінсультний параліч, непорушність. Кілька днів після повернення з лікарні вона декламувала вірші — геть усі, які підготувала за роки роботи у філармонії. Наче хотіла переконатися, що не втратила пам’ять, мову й артистизм. Вона їх таки справді не втратила.

Цей хід конем Дора Перша вже випробувала. Минулого року він виявився вдалим — покладлива конячка привела її до фіналу старанно обмізкованої й блискуче виконаної шахової комбінації. Почалося все з того, що поштарка вмовила її купити місцеву газету. Купа примірників цього не вельми популярного напівжовтого видання зазвичай уміщується в поштарській торбі поряд зі списком пенсіонерів та грошима для них. Начальниця поштового відділення — чи то приятелька, чи родичка редактора. Той нарікає на малий тираж і на погану «продажність» газети. Тож листоноші, піддані його чи то приятельки, чи родички, просто приречені тягати за собою цей не передбачений службовим обов’язком вантаж. І раз на місяць милосердні пенсіонери змушені виручати свою поштарку.

У газеті мама прочитала розповідь про жінку, яка взяла участь у конкурсі танцюристів на інвалідних візках. Зателефонувала до авторки публікації, поділилася враженнями, а заодно спробувала нагадати про себе й натякнути на свою важку та несправедливу долю. Була страшенно засмучена: подумайте лише — молода репортерка ніколи навіть не чула про артистку Дору Вербицьку! Але добре, що хоча б погодилася прийти й поговорити — матеріали про стражденних зазвичай добре сприймаються читачами та підвищують рейтинг видання.

Знайомство вилилося в нарис аж на сторінку. На нього надійшло чимало відгуків, які газета опублікувала наступного тижня. Читачів зворушило те, як прикута до ліжка жінка мужньо протистоїть підступній хворобі та зцілює себе (ну хто б подумав?!) поезією й травами. Жодної пігулки, жодного антибіотика! А ще — її величезна любов до життя, за яке вона так відчайдушно чіпляється всупереч прогнозам медиків. Зазвичай люди з таким діагнозом, стверджували місцеві ескулапи, витримують не більше п’яти-шести років. А життєлюбка Дора Вербицька вже прожила дев’ять і здаватися не збирається.

Донька, походивши з обома газетами по владних кабінетах та благодійних фондах, випросила-таки путівку для мами до вельми престижного профільного санаторію. Дива не сталося — після перебування в ньому Дора Перша не стала на ноги, але кілька місяців почувалася значно краще. Тож цього року задумала спробувати ще раз і вже від зими марила поїздкою до тієї приморської оздоровниці. Дора Друга пообіцяла, що зробить для цього все можливе й навіть неможливе. Розпочне знову з газети (уже іншої), а тоді — за минулорічним сценарієм… Досвід у них є, а світ не без добрих людей — була б тільки публікація.

За півтори години їхня маленька кімната наповнилася ароматом лаванди, а причепурена мама взяла до рук томик віршів зі зворушливим автографом місцевого самодіяльного поета, який колись навідався до них, щоб подарувати свій шедевр артистці, тоді ще не зовсім забутій. Дора Друга й сама встигла сьорбнути кілька ложок бульйону, коли в двері подзвонили. Вона хутко відчинила й зніяковіло відступила — кореспондентом газети виявився чоловік.

— Віктор! — відрекомендувався він.

Чоловіків їхня квартира вже й не пам’ятала. Навіть медики, які час від часу навідувалися, були тільки жіночої статі. Так хотіла мама. Якось напівжартома зізналася: «Я ж артистка. Чоловіки повинні мною захоплюватися, руки мені цілувати, а не співчутливо зітхати…». Багаторічна, або, як сказала мама, довгограйна адміністраторка філармонії, яка зрідка, на найбільші християнські свята, вихором уривалася до Вербицьких із букетом і торбинкою цукерок від колективу, сказала, що це дурна забаганка «зірканутої й примхливої престарілої пані». Дора Друга потім довго сердилася на гостю: через оте «престаріла» мама цілий вечір скімлила й не хотіла їсти. Але як пояснити здоровій і прямій, як дошка, жінці, яка мала чотирьох дітей від чотирьох чоловіків, те, про що знала тільки вона сама: мама, її королева, невиправна ідеалістка, трохи екзальтована, як і більшість артистичного люду, дещо манірна, іноді примхлива аж до нестерпності, насправді дуже вразлива й не дуже впевнена в собі, коли йдеться про питання житейські. Особливо в присутності чоловіків.

Після того єдиного, але надзвичайно бурхливого та пристрасного роману, після зрадливої втечі коханого щось у ній наче вимкнулося й згасло. Читала вірші про зустрічі та розлуки, про самотність і біль, про весняне шаленство почуттів і осінній щем, про воскресіння коханням. Але жодного разу більше не спалахнула сама. Може, якби не ця недуга… Можливо, колись би, пізніше, вона таки зустріла когось. Але тепер…

Дорі дуже кортіло дізнатися, чи то мама так сильно любила її тата, що нікого після нього не змогла покохати, чи так люто зненавиділа його, що й на інших чоловіків перестала дивитися. Та тільки-но пробувала заговорити про це, як та зразу ставала глухою й німою. Ну що ж, ні то й ні. Хіба без отих чоловіків земля перестане обертатися?

Якби ж вона знала, кого пришле до них редакція…

— Хто автор цих акварелей?

Дорі здалося, що в запитанні журналіста прозвучали ледь приховані нотки іронії. Вона спалахнула, виставила проти гостя геть усі свої захисні колючки (зазвичай у таких випадках уявляла себе кактусом) і вдала, що не почула. Підійшла до ліжка, поправила комірець на тоненькій маминій шиї, погладила руку. Відчувала, що мама хвилюється, як ніколи.

— Які соковиті тони! Які м’які лінії та тонкі переходи! Гарні роботи. Свіжі, оригінальні. Якщо не помиляюся, це акварель по-сухому? Дуже симпатично! Акварель — узагалі найпоетичніша й найзагадковіша з усіх малярських технік. То чиї це картини?

Здається, він говорив щиро. І Дора нарешті скинула колючий кактусовий панцир і знову повернулася до нього.

— Мої. Але це було давно. Дуже-дуже давно. Коли я ще навчалася у Львові. Більше цим не займаюся.

— Ви закінчили Львівську академію?

— Усього-на-всього один курс.

— Чому? Чому лише один?! І чому більше не малюєте?

Вона не відповіла. Стривожено глянула на маму. Дивний чоловік. Невже він сам не здогадується чому? Коли захворіла мама, Дора навіть не задумувалася — їхати до Львова чи залишатися вдома. Звісно ж, залишатися. Мамі пророкували не більше п’яти років життя. І це за сприятливих умов. А за несприятливих? Як би вона ці роки жила безтурботним студентським життям? І як би жила без неї мама? Забрала документи й залишилася вдома. Засвоювати довелося інші науки. Осягла всі тонкощі дієтичної кухні, бо Дора Перша повністю перейшла на вегетаріанство. Навчилася не згірш за досвідчену медсестру робити уколи. Закінчила вечірні курси масажистів. З головою занурилася в таємниці народної медицини, бо мама згодом, перепробувавши всі ліки, довіряла тільки їй. Тож їхня єдина кімната наповнилася полотняними торбинками із сухим зіллям і корінцями, а на кухні цілу поличку зайняли пляшки та слоїчки з настоянками та витяжками. Навіть роботу Дора знайшла таку, щоб не бути прив’язаною до офісу й мати можливість кілька разів на день забігати додому. Це страшенно вимотувало, зате мама була доглянута.

— А ви художник? — запитала, аби перевести розмову.

— Колись трохи ходив до художньої школи, але не доходив. Я в дитинстві взагалі був неймовірним халамидником: багато за що брався, але ніяк не міг за щось одне зачепитися, знайти своє. Якби був знайшов, то, може, писали б оце тепер про мене. А так пишу про інших. Зокрема, і про художників та їхні виставки. Принаймні оцінити рівень можу. У вас він пристойний. Якщо працювати далі…

— Це перебільшення, — обірвала Дора. — І взагалі, мова ж не про мене. Ви прийшли писати про маму.

Наступного дня вона зустріла Віктора неподалік від свого будинку. Подумала — випадково. Але зустріч повторилася й третього, і четвертого дня. А п’ятого вона вже сама ще від повороту вулиці шукала його очима. Шукала й не знаходила. Не знайшла — і страшенно засмутилася. Цілу ніч не могла заснути — думала про нього.

Цього разу Віктор уже не робив вигляд, що просто проходив мимо й випадково зіткнувся з нею. Чекав її біля під’їзду. Кинувся назустріч, радісно обійняв. Сказав, що вчора був у відрядженні й за один день уже встиг затужити за нею. Чомусь Дора навіть не здивувалася.

Віктор прийшов не тільки з квітами, але й із пропозицією: за тиждень в арт-галереї відкривається експозиція робіт молодих художників, він домовився й про Дорині акварелі. Нічого ховати їх у стінах квартири — треба виходити у світ. А після колективної виставки вони візьмуться за підготовку до персональної. Тільки ж три акварелі — це дуже мало, майже ніщо. Словом, потрібні нові роботи, багато робіт. Отож, хапайся за пензлик, Доро, і повертайся до того, що тобі самим Усевишнім призначено! Агентство нерухомості? До біса агентство нерухомості! Ця клята нерухомість засмокче, як драговина, знищить талант. Їй треба рухатися! Рухатися вперед! За що тоді жити? Можна продавати картини. Зараз на них є попит. Он у «царському селі», як гриби після дощу, виростають нові й нові палаци скоробагатьків, більшість із яких розуміється на мистецтві, як баран на зорях, але в їхньому середовищі вважається добрим тоном мати на стінах картини. Ось ці він зобов’язується продати — знає одного палкого шанувальника акварелей. А коли треба буде для виставки, можна буде на якийсь час узяти назад і виставити з позначкою «З приватної колекції такого-то…».

Дора запарювала на кухні чай, пошепки припрошувала гостя. Мама не зронила й слова, відколи вони зайшли, — відвернулася обличчям до стіни, закам’яніла, ледве стримувала нервове тремтіння. Тільки коли Віктор пішов, голосно розридалася. Ридання перейшло в істерику: як можна було привести у квартиру чоловіка? Та ще й без попередження! Та ще й журналіста! Вона ж не підготувалася психологічно, вона ж без макіяжу. І ні запаху лаванди, ні квітів.

Головного свого страху не озвучила. Але Дора давно здогадувалася, чого найбільше боїться мама. Що хтось може забрати в доньки частину любові, призначеної тільки їй. А якщо той хтось узагалі забере Дору, а її, нещасну, віддасть у будинок для інвалідів? А якщо…

— Заспокойся! Він більше не прийде до нас! Обіцяю тобі!

Дора подала мамі води, почекала, поки вона зробить кілька ковтків, забрала склянку й вийшла, ледь стримуючи сльози. Дала їм волю на кухні — до самого ранку.

Віктор більше не заходив до квартири. Нібито не образився, тільки сказав, що її мама якась дивна, але в кожного свої дивацтва. Зустрічав Дору біля агентства, заходив разом із нею до крамниць, підносив торбини з продуктами до будинку. Потім запросив до себе. Кілька разів вона була в невеликому білому будиночку в приватному секторі міста, де він винаймав кімнату. Стареньке подружжя пригощало її вишневим варенням і по-доброму картало свого квартиранта за його холостяцтво, з яким давно вже пора покінчити.

Коли Віктор приніс гроші за продані акварелі, Дора повірити не могла: така сума за три студентські роботи?

— За гарні роботи, — усміхнувся Віктор. — Отож, діставай мольберт, палітру, пензлики — і вперед, Доро! Готуйся до персональної виставки.

Вона тільки плечима стенула. Яка виставка? Які нові роботи? Вона й без того як білка в колесі, не вистачає доби, щоб скрізь устигнути. Та й малювання… То вже в минулому. Запитала, де ж його обіцяна публікація. Мама не може дочекатися.

— Та все переносять із номера в номер, щоразу щось термінове й актуальне вибиває, — зітхнув. — А моя стаття, як сказав шеф, може почекати, бо вона вічна.

За місяць Віктор приніс нарешті газету. Великий заголовок — «Дора Друга». І півжирним курсивом підзаголовок — «Тільки велика любов і турбота доньки, яка заради матері відмовилася від власного покликання, тримає на світі забуту артистку». Він написав про те, що світ наче втратив гальма й стає дедалі немилосерднішим, що родинна сув’язь часто рветься, як павутинка, і саме через це люди найбільше страждають і підхоплюють самотність, як вірус; що самопожертва Дори Другої — приклад рідкісний, але дуже показовий: любов’ю можна продовжити життя дорогій людині, любов і турбота сильніші за ліки. І наостанок про те, якою чудовою художницею могла б стати Дора Друга. Адже таке поєднання таланту й духовних людських якостей — також рідкість.

Дора оторопіла. Як вона дасть цю газету мамі?

— Що ти наробив?!

— Написав правду. А ти хотіла, щоб я повторив нісенітницю про лікувальний вплив поезії? Ти сама віриш у те, що оті графоманські вірші, які декламувала твоя мама, можуть продовжити комусь життя? Не сміши! Та якби не ти, твоя мама давно б уже…

— Це неправильно!

— Ну, знаєш!… — Він спалахнув. — А ти… Ти все робиш правильно? Доро! Поглянь на себе — ким ти стала? Білкою в колесі чи роботом на коліщатках? А життя одне. І це твоє життя.

— Його дала мені мама.

— Щоб ти його не бачила й не відчувала — ні на смак, ні на дотик?

— Не твоя справа!

— Моя! Бо я тебе люблю. А коли люди люблять…

— То що? Що такого особливого роблять люди, які люблять?

— Знаєш, моя бабуся хворіла на рак. Тато довгий час навіть не знав про це. Вона нічого не говорила — у нього тоді був дуже складний період: втратив посаду, залишився без грошей, усі друзі раптом кудись зникли… Знаєш, як це буває — усе враз. Бабуся не хотіла, щоб він іще й через неї хвилювався й залазив у борги. А коли вже не можна було приховати… Сказала, що пройшла свою дорогу — от і все, нічого судомно чіплятися за придорожню траву й завдавати клопотів найріднішій людині.

— Це натяк? — сполотніла Дора.

— Ні, просто приклад, — сказав Віктор.

— Прикладів багато. Але кожна людина робить свій вибір. Для мене головне — аби росла ота трава вздовж дороги, щоб мамі було за що чіплятися. А якщо її не буде, то я сама насію. Ми з тобою справді дуже різні. Недаремно ти так не сподобався моїй мамі!

— Мамі… А тобі?

Дора не відповіла.

Вона таки повезла маму до санаторію — виручили гроші, отримані за акварелі. Ще трохи вдалося випросити в благодійного фонду. Цей санаторій виявився зовсім не таким, як минулорічний, більше нагадував лікарню, у якій Дора мусила бути для мами доглядальницею. А коли повернулася до міста, виснажена та змучена сумнівами, сама поспішила до лікарні. Нікому не зізнавалася, що її примусило туди піти. Але світ, виявляється, і справді тісний. Медсестрою в лікаря, який робив їй аборт, була невістка того самого сивого подружжя, що так гостинно пригощало Дору вишневим варенням, — з нею вона зіткнулася в білому будиночку всього-на-всього один раз. Жінка впізнала Вікторову кохану. І Дорина таємниця перестала бути таємницею.

Того ж вечора Віктор подзвонив у двері. Дора відчинила й відскочила — подумала, що він хоче її ударити. Але Віктор тільки схопив за плечі.

— Як ти могла? Я так чекав тебе. Лічив дні, години. Думав, повернешся й підемо до загсу. Навіть обручку вже нагледів, батькам написав. А ти… Чому ти мені не сказала? Чому не запитала мене?

Вона виштовхала його з квартири та вийшла слідом.

— Звідки я знала, що ти собі планував? Ми посварилися, і я…

— І ти за місяць не написала жодного листа, не дала знати, де ти, відключила телефон.

— Там просто не було зв’язку.

— Навіщо ти це зробила?

— Це вбило б маму, — прошепотіла Дора. — Я не могла їй сказати. І взагалі…

Він не дослухав.

— Знаєш, Доро, що таке евтаназія? То знай і те, що відтепер я — прихильник евтаназії.

— Татку, поглянь, якого я метелика спіймав!

Дора відчула, як болісно вдарило її в самісіньке серце оте «татку».

Хлопчик років п’яти підбіг до Віктора й розтулив стиснутого кулачка. Блакитний метелик із тонкими синіми прожилками хутко змахнув крильцями й полетів із розпрямленої долоньки. Малий розчаровано глянув йому вслід і вже збирався заплакати. Дора хутко вмокнула пензлика у фарбу — трохи блакитного, а тоді крапелька синього. Кілька мазків — і в правому кутику етюда, на зеленій бадилинці гойднувся крилатий утікач.

— А подивися-но, де твій метелик присів!

Малий недовірливо скосив очі на мольберт, але плакати перестав.

— То ти, значить, тато, — сказала тихо.

— Недільний, — усміхнувся Віктор.

— Як це? — здивувалася Дора.

— А так, що за годину приїде розкішною автівкою один чоловік, якого мій малий уже також називає татом, і забере його додому. До їхнього дому, що колись був моїм.

— Той чоловік кращий за тебе?

— Мабуть. Інакше вона не проміняла б мене на нього.

Дора аж сіпнулася — вона ні на кого не проміняла б Віктора. Ніколи й нізащо! Хотіла сказати про це, але не посміла. Ще подумала, що мала б подякувати йому — за те, що саме він спонукав її стати тим, ким вона тепер є. Але знову промовчала — хто­зна, як сприйме її слова цей чоловік, який, вочевидь, і не згадував про неї всі ці роки, а тепер от випадково впав посеред спекотного дня, як сніг на голову. Просто наштовхнувся на березі річки, просто сказав кілька слів, просто розбурхав спогади — і ось-ось знову зникне.

Неподалік від річки, на бетонній стометрівці, що веде від річкового пірсу до крайньої дороги міста, зупинилася вишнева іномарка з тонованими вікнами. Молодий чоловік спортивної статури в сірих бри­джах і синій футболці махнув рукою до Віктора, і той покірно повів до нього свого сина. Міцно обійняв малого, поцілував у світле тім’ячко, тоді посадив у кабіну й дивився вслід іномарці, аж поки вона не заховалася за деревами. Зараз і він сам зникне за старими кленами, розчиниться в спекотному просторі, як фантом.

Боже, як боляче! Як боляче… Замлоїло в ямці під грудьми, жовті кола попливли перед очима. Ні-ні, Віктор тут ні до чого. Сама винна — від самого ранку не мала й ріски в роті. У торбині лежать кілька канапок і коржики, але вона так захопилася етюдом, що забула про них. Це не вперше — зазвичай вона так і приносить додому свій «арт-ланч», бо не любить переривати малювання перекусами.

Хай собі йде. Хай… Не треба дивитися в той бік. Не дивитися! Не дивитися!

На мольберт знову впала тінь. Запахло нагрітим на сонці волоссям і терпкими чоловічими парфумами.

— Пані, чи не склали б ви компанію самотньому шанувальникові ваших шедеврів?

Хутко витерла сльозину й підхопила його грайливу інтонацію.

— Пан справді знайомий із моїми — як він сам щойно зволив сказати — шедеврами?

— Знайомий? Та ми з ними — найближча рідня, навіть живемо в одній «шпаківні». Може, і пані художниця приєдналася б до нас? Почаювали б, погомоніли.

— Це ж треба! Ви навіть живете з моїми картинами?! Ну, знаєте, пане, це вже занадто… Он там, поміж вербами, в’ється стежечка для брехунів. Чи не пішли б ви нею… куди-небудь?

Ну навіщо, навіщо вона це сказала? Так неприязно, так роздратовано й різко. Хто її за язик смикнув? Як незручно! Як соромно! Треба якось вибачитися…

Але він уже пішов. Щоправда, не вздовж річки, а до бетонної стометрівки, якою щойно повезли до міста його сина. Ішов стрімко, ледь зігнувшись і притиснувши праву руку до грудей, ніби переборював зустрічний вітер чи затискав у серці біль. Дора хутко зібрала речі й побігла до зупинки. Різномастий гурт, розімлілий на сонці, очікував тролейбуса. Віктора не було.

А може, його взагалі не було? Може, він знову тільки наснився? Вона заснула посеред спекотного дня, з розплющеними очима, і водила пензликом, як сомнабула. А чому б і ні? Поети складають вірші у сні, науковці роблять відкриття. От і вона… Іноді під час написання картини реальний і віртуальний світи зіштовхуються в її свідомості так, що їх важко буває розділити. Вона сама потім не може пояснити, звідки серед цілком конкретних речей на полотні з’являються вигадливі, ніколи не бачені. Критики називають цей дивний мікс «доповненою реальністю», що нібито є «родзинкою» її творчості. Але Віктор… Ні, Віктор аж ніяк не може бути «доповненою реальністю»: його ж немає на цьому етюді з блакитним метеликом. Зате в застиглому повітрі так виразно відчувається терпкий запах його парфумів. Тільки запах…

Дора зібралася на своє улюблене місце біля річки аж останньої неділі серпня. Від води вже тягнуло осінньою свіжістю. Над головою враз стали збиратися хмари. Хтось накинув їй на плечі курточку.

— Літо закінчилося. Ти не бережеш себе, Доро.

— Літо закінчилося, — повторила автоматично.

Він прийшов цього разу без хлопчика. Сказав, що малий із мамою та вітчимом іще відпочивають у Єгипті. І знову запросив її до себе — хоча б на хвилину, на мить. Це дуже-дуже важливо. Дора погодилася. Усе одно ось-ось мало задощити.

Дорогою попередив: хай не дивується — він і тепер, через багато років, мешкає в однокімнатній квартирі, не набагато більшій від тієї, яку колись винаймав. По поверненні з-за кордону збудував дім. Але, як виявилося, на піску. Потім зрозумів, що дім не головне для людини. Після розлучення залишив будинок дружині та синові. Забрав тільки свої особисті речі й картини.

— Цікаво, чиї картини? — запитала Дора.

— Побачиш, — загадково усміхнувся.

Він підняв жалюзі, небо хлюпнуло через вікно трохи сонця й освітило на протилежній стіні три акварелі.

— Мої роботи?! — вигукнула Дора. — То це ти їх купив тоді за такі шалені гроші? Навіщо?..

— Тому що дуже кохав тебе…

— Вони тобі хоч подобалися?

— Я хотів змінити твоє життя на краще. Але… не зумів. Такий уже я — класичний невмійко.

— Не говори так!

Дора відвернулася до вікна. На старезній липі присіли двоє сірих припутнів — притулилися одне до одного крильми. Мабуть, уже зібралися відлітати. Перед її мансардою також літує така голубина пара. Щасливі птахи — усе в них просто, усе вони роблять за законами й покликом природи: любляться, паруються, будують гніздо, ростять пташенят, долають відстані. Чи хтось іще десь під цим небом страждає так, як людина?

Мама померла тієї ж осені, у вересні, невдовзі після повернення із санаторію. До останньої хвилини не відпускала від себе Дору, трималася за її руку, ніби сподівалася, що ще втримається на цьому світі. А відійшла в засвіт і наче двері за собою зачинила — навіть не снилася. Зате мало не щоночі в Дорині сни являлися то Віктор, то ненароджена дитина, то обоє разом. Іноді вони гралися й весело махали руками — кликали до себе, іноді сердито відверталися та йшли геть від неї. Дора щосили бігла слідом, але ні в першому, ні в другому разі не могла їх наздогнати — задихалася й падала. Прокидалася, ішла до кухні, глушила біль і каяття антидепресантами. Якщо й справді існує пекло для грішників, то це ось такі безсонні ночі. Уранці млява, з темними колами під очима, заварювала чай і змушувала себе випити. Не знала, за що вхопитися, щоб не потонути в депресії й не накласти на себе руки.

Треба ж було, щоб ця знервована та трохи дивакувата підстаркувата клієнтка натрапила в агентстві саме на Дору. Цілу годину вона скаржилася на брата і його жінку, які нібито ніколи й не навідувалися до хворого батька, а тепер живуть із нею через стіну й ходять через одні ворота. Виявилося, що таточко, якого вона сама-однісінька до смерті доглянула, якому віченьки затулила й рученьки склала, не залишив заповіту. Брат звернувся до суду, а той постановив розділити хату на обох — на неї та брата. Од такої несправедливості вона мало сама не вмерла. А братик зі своєю фарбованою відьмою залишили квартиру в місті доньці, а самі перебралися в передмістя, у батькову оселю. Та так уже «дістають» її, що Боже не приведи! Спочатку взагалі хотіли вижити із законних метрів, а тепер усе тиснуть, тиснуть на неї, щоб продала їм свою частку спадщини. От вона й вирішила: виселить квартирантів зі своєї «хрущовки» й повернеться до міста. Але щоб оті стали одноосібними власниками батьківського спадку?! О ні! Не бачити їм усієї хати, як власних вух. Скоріше рак за горою свисне, ніж вона поступиться! Краще вже зовсім незнайомим людям продати! І то хутчіше. Хай спробують тоді оті пройди погосподарювати в одному дворі з чужими. Хай спробують!

Жінка правила смішну ціну. Дора поїхала подивитися на її спадок. Будиночок справді невеликий і нехарактерний для тутешніх сіл — цегляний, з мансардою. Такі старі оселі трапляються на Галичині, де винахід французького архітектора Франсуа де Мансара набув поширення ще після Першої світової війни. А можливо, тут жила колись польська родина. Мансарду, вочевидь, використовували як горище. Але коли Дора виглянула в закіптюжене віконечко й побачила, який пейзаж розгортається за ним, то вже знала, хто придбає цю частку хати й що буде в мансарді.

За тиждень вона встигла продати свою однокімнатну квартиру в центрі міста й перевезти речі на нове місце. Найперше взялася облаштовувати художню майстерню в мансарді, з якої було видно плетений із лози тин, кілька дерев із покинутими гніздами за ним, латочку опустілого городу з величезними жовтогарячими гарбузами, стягнутими докупи, поруділе поле за невеличким виярком і краєчок жовто-багряного лісу за полем. На облаштування кімнати під мансардою грошей не вистачило, але Дора нею й не переймалася. Накупляла на всі гроші, які ще лишилися, фарб і поринула в роботу.

Вимкнула телефон — усе одно колишні друзі давно не телефонували, а клієнти агентства тепер їй були ні до чого. Часто забувала пообідати, іноді й не мала чим, бо забувала поїхати в крамницю по продукти. У такі голодні дні їй, майже напівпритомній, являлися фантастичні видива. Реальність і уява змішувалися, як фарби на палітрі, витворювали дивовижні кольори, тони й напівтони. Згодом мистецтвознавці назвуть це її фішкою. А тоді вона просто поспішала, щоб скоріше написати серію робіт і влаштувати виставку. Бо на виставку прийде Віктор. Побачить її картини й переконається, що Дора дослухалася його порад, що він не помилився щодо неї — вона справді не безталанна. І тоді… Байдуже, що буде тоді. Тільки б побачити його!

Персональну виставку з першого разу влаштувати не вдалося. Директор арт-галереї стенув плечима й сказав, що в них уже на рік наперед усе розплановано, художники в чергу записані, до того ж вона нікому не відома. Її три акварелі виставлялися в цій залі? Можливо, можливо. За цей час стільки людей перед очима пройшло. Та це ще нічого не означає. Але коли вона принесла кілька робіт, запропонував узяти участь у тематичній експозиції — він якраз підбирає цікаві пейзажі. На відкритті виставки хтось із метрів навіть похвалив Дору, говорив про свіжість її робіт, якусь особливу манеру. Вона майже не чула, шукала очима у виставковій залі серед журналістів і художників Віктора. Але так і не знайшла. Це було справжнім ударом. Поїхала до редакції. Там сказали, що він іще восени розрахувався і, здається, виїхав із міста.

З року в рік, під час кожної наступної виставки, вона з надією вдивлялася в обличчя людей, які приходили на відкриття. Його не було.

— А якби ти не побачив мене випадково тієї неділі біля річки? — запитала ніби між іншим.

— То так само випадково зустрів би в тій маленькій кав’ярні, до якої ти частенько заходиш та інколи навіть малюєш за крайнім столиком, чи в художній школі, де ти працюєш, чи на пленері в замку, у якому ти за тиждень маєш взяти участь, чи…

— Невже ти стежив за мною?

— За тобою встежиш… Досить було на якийсь час випустити з поля зору — і все. Але тепер… Тепер я за тобою — як нитка за голкою… Боюся знову загубити. Ти ж більше не зникнеш?

І навіщо він запитує? Звісно ж, вона вже не зникне. Але ніколи не зникне й це пронизливе щемливе відчуття… Ніби щось пролетіло повз них, як отой блакитний метелик, якого вже не наздогнати, не потримати на долоні, не погладити по оксамитових блакитних крильцях. Залишиться тільки етюд, який завжди нагадуватиме про нього, про літо й про хлопчика, який міг би бути їхнім.