Етюд із метеликом

Ненаша ніколи не плаче

Вона — метелик. Сидить на густому самшитовому живоплоті та вдивляється в сад, відгороджений від світу високим муром. Сад старий і трохи занедбаний, у ньому всього кілька фруктових дерев із помаранчевими плодами, між якими яскравими килимками розкидані квітники. Біля західної стіни муру — дві тераси. На верхній, підперши пухкенькою ручкою кучеряву голову й розпроставши крила, приліг мармуровий херувимчик. Він схожий на того, що стоїть на могил­ці Віто. Колись вона думала, що такими мають бути пам’ятники всім померлим хлопчикам. Потім дізналася: путто — скульптура ангелика з білого каменю, яку встановлюють не лише на цвинтарі, але й у садах в італійському стилі. Біля нижньої тераси дзюркотить невеличкий фонтанчик із тендітною статуєю купальниці. На сході, навпроти терас, — двоповерховий будинок, також із білого каменю, така собі старовинна вілла: продовгувата, з трикутним фронтоном, гостроверхим червонясто-рудим дахом, вузькими готичними вікнами й ажурними балюстрадами.

Утім, метелика не цікавлять ні дім, ні скульптури, ні фонтан, ні балюстради. За віллою, у маленькому затіненому кипарисником внутрішньому дворику, заховався хтось.

Ох уже цей хтось! Вона шукала його так довго, майже все своє життя. І от нарешті знайшла. Знайшла, але ще не бачила, тільки відчула його присутність і тепер чекає на з’яву. Чекає так довго, що втомлені крильця терпнуть та опускаються донизу, як зів’ялі листочки на примороченому засухою дереві. Вона робить останнє зусилля — піднімає їх, відштовхується від темно-зеленого самшиту, летить до балюстради й звідти зазирає у внутрішній дворик.

«Ненаша ніколи не плаче!»… Хто це сказав? Звідки долинув цей жіночий голос? Жінки у дворі немає. На великому, з іскринками слюди камені сидить дівчинка. Дівчинка якимось дивом відчула її присутність — підвела голову, витерла кулачками сльози й усміхнулася. Аннета-метелик здригнулася, злякано затріпотіла крильцями й голосно скрикнула: та дівчинка — вона сама.

Власний крик висмикнув її зі сну, як несподіваний рятівник потопельника з водяного крутежу. Аннета сіла на ліжку, провела долонями по обличчю — воно мокре від сліз. Отже, це справді вона плакала в маленькому дворику-патіо? І вона ж у подобі метелика сиділа на балюстраді й дивилася на себе, заплакану й зіщулену на великому іскристому камені? Тітка Агата, татова сестра, затята колекціонерка всіляких світових сонників, що нерідко містять абсолютно протилежні тлумачення та пророцтва, сказала колись, що зустріч із самою собою вві сні — це до скорої смерті. Аннета в сонники не дуже вірить. Але чомусь їй стає моторошно. «Улюбленці богів умирають молодими». Слова Плавта, що раптом наче написалися в пам’яті, додають страху, змушують хутко зіскочити з ліжка.

Повмикала всі лампи у квартирі, пішла на кухню, заварила кави, дістала з холодильника шматочок піци, прихопленої в кафе «Чотири коти» — солодкої, з помаранчами й черешнями. Подумала, що це безглуздо — пити каву посеред ночі та заїдати свій страх коронною барселонською піцою. Тато накапав би їй зараз чогось заспокійливого чи навіть снодійного, накрив би картатим вовняним пледом, увімкнув би ледь чутну релаксичну музику, найімовірніше, класичну, скажімо, свого улюбленого Вівальді, щось із його лірично-романтичного. І наказав би спати, спати й спати. Бо сон — це здоров’я.

О ні! Тільки не спати! Тільки не спати! Вона не хоче знову занурюватися в це тривожне місячне марево, літати старим садом, відчувати біль у спині, там, де починаються крильця, і відчайдушно шукати когось. Зрештою, який сенс берегти здоров’я, якщо вже явився знак скорої смерті? І тому вона п’є гарячу й чорну, як ніч, каву, обпікає губи та думає про сон.

Цієї білої вілли та подвір’я з терасами вона не знає. Навіть не здогадується, звідки, з яких нетрів підсвідомості чи з якого паралельного світу вони являються. І ще оце «Ненаша ніколи не плаче»… Хто промовляє цю фразу? І хто така Ненаша? І чому вона ніколи не плаче? Може, хтось, хто ховається то у внутрішньому дворику, то за кам’яним ангеликом, а то й під самшитом, і є Ненаша? Ні-ні, там хтось інший. Іноді Аннеті здається, що це часточка її самої блукає незнайомим садом в італійському стилі. Колись загублена, досі не знайдена, неприкаяна, невпізнана, не припасована до реальної сутності Аннети Ґомес, студентки Барселонського університету, закоханої в старовину. Так, поки що тільки в старовину. Зазвичай ці нічні блукання — наслідок її денних тривог і хвилювань. А сьогодні Аннета не просто хвилювалася, сьогодні вона пережила справжнє потрясіння.

Серж — трохи містик і достеменний містифікатор. Наполовину бретонець (по мамі), наполовину каталонець (по татові), він приїхав до Барселони з маленького французького містечка вивчати історію мистецтв. Його улюблене заняття після лекцій — блукання Старим Містом. Аннета також полюбляє мандри Готичним кварталом та прилеглими до нього вулицями й вуличками, особливо ж площею Ґауді. Тож після студентської вечірки, на якій вони зазнайомилися ближче, не раз ставала його провідником «у самісіньке серце Каталонії». Хоча Серж вважає, що це він її сюди водить. Ну й що з того, каже, що вона виросла в передмісті Барселони? Хіба всі п’ять мільйонів барселонців так уже достеменно знають історію кожної її пам’ятки? А він знає. І не просто знає, але й усіма фібрами своєї ексцентрично-містичної душі відчуває старий дух цього дивовижного міста.

Сперечатися із цим імпульсивним холериком намарне. Утім, не так важливо, хто кого водить і хто за ким ходить. Головне: обоє вони сходяться на тому, що сам Усевишній допомагав Антоні Ґауді творити цю кам’яну красу з вежами, що нагадують піщані замки, з фантастичними конструкціями у вигляді лісу, з дивовижним поєднанням готики, кубізму й модернізму, цю застиглу музику, про яку сам великий Ґауді казав: «Біблія, утілена в архітектурі». Тут особлива аура і, здається, навіть повітря інше, ніж на переповнених людом вулицях — без присмаку автомобільних викидів і сурогатних домішок цивілізації, хоча площа й посеред міста.

Сьогодні Серж «реконструював» молодого Ґауді. Тож із сучасного студента з прикольною кліпсою в правому вусі, у потертих джинсах та вітрівці перетворився на денді позаминулого століття. Чорний вишуканий плащ, білосніжна сорочка з комірцем-стійкою і чорним метеликом, високий шовковий циліндр, лайкові рукавички, руда перука, трохи гриму… Хотів навіть блакитні лінзи купити, але зрештою передумав, тож поблискував з-під насунутого аж до брів капелюха чорними, геть не ґаудівськими очима. Відвідувачі «Чотирьох котів» мало шиї не поскручували, коли Серж та Аннета зайшли до кафе. З «Чотирьох котів» вони помандрували на площу. Серж хотів, щоб вона зафільмувала його на тлі Храму Святого Сімейства — головного творіння, яке так і не завершив знаменитий каталонський архітектор.

Аннета запропонувала йому ще й замовити портрет у вуличного художника. Серж скептично посміхнувся: ще він тільки натурником не був! До того ж, у нього немає часу на позування перед якимось там недовченим маляром. Чому недовченим? Бо справжній митець не ловить замовників на вулиці й не малює їхні фейси за кілька євро. Вони самі записуються в чергу до його майстерні, готові викласти за свої портрети великі гроші. Аннета заперечила: даремно він так, малювання на вулиці — добра практика для будь-якого художника, тут трапляються справді талановиті майстри, та й роблять вони свою справу так хутко, що він навіть оком не встигне кліпнути, як побачить себе, незрівнянного, увіковіченим в образі Антоні Ґауді.

Бажаючих підробити пензликом чи олівцями на площі ніколи не бракує — тут завжди натовпи туристів з усього світу, які із задоволенням замовляють малюнки Храму Святого Сімейства та свої портрети на їхньому тлі. Але вона знала, до кого веде Сержа. З нетерпінням чекала того моменту, коли він побачить цього молодого вуличного художника. Ото здивується! Кажуть, що цей дивакуватий іноземець уже третій рік поспіль, іноді по кільканадцять разів на день, малює собор Ґауді. Його можна застати тут будь-якої пори року й у будь-який час доби — від рання до смеркання. Вочевидь, це його єдина робота, якою він заробляє собі на прожиття. Здається, що хлопець може виконувати її, доведену вже до автоматизму, навіть із зав’язаними очима.

Аннета звернула на нього увагу місяців зо два тому. Чимось він заінтригував її. Чомусь щоразу, коли минала його, спливав на думку рядок із вірша Енріке Козасеса — «У криївці одних матових очей…». Його очі й справді — наче криївка, що ввібрала в себе блакитну барву неба й заховала в собі. Хотілося зайти в середину тієї блакиті, відчути її на вустах, на руках, на оголеній шиї. Він вирізнявся серед інших вуличних художників не тільки зовнішністю, але й якоюсь особливою затятістю. Нещодавно Аннета навіть зупинилася на хвилинку за його спиною. Хлопець не помітив її. Здається, він узагалі не помічає нікого, крім того, кого зображує. Їй тільки вдалося дізнатися, що звати його чи то Марком, чи Маркусом. І більше нічого: ні звідки приїхав, ні хто за національністю, де ночує, чи має художню освіту, чи зустрічається з друзями, чи є в нього кохана. Ніколи не чула і його голосу. Але й без гриму та одягу в стилі ретро цей рудоголовий і блакитноокий хлопець більше схожий на Ґауді, ніж «реконструйований» і загримований Серж. Тисячі разів зображуючи храм, він усе одно щоразу дивиться на нього з таким фанатизмом, наче бачить уперше. Ця одержимість більше навіть, ніж колір волосся й очей та риси обличчя робить Марка-Маркуса схожим на Антоні Ґауді. Недаремно ж, мабуть, говорять про суголосність душ, які перегукуються та знаходять точки дотику через цілі історичні епохи.

Сьогодні художник не сам. Біля нього, просто на кинутій поряд із розкладним стільцем картонці, присів молодий чоловік приблизно його віку. Неважко було здогадатися, що це аж ніяк не замовник чергового малюнка. Він насторожено озирався навколо, ніби з нетерпінням чогось очікував. Може, коли його приятель закінчить своє безконечне малювання й піде з ним на піцу та горнятко кави або келих сангрії, особливо популярної серед туристів. Аннета була за кроків п’ятдесят від них, коли незнайомець угледів її. Він раптом наче захлинувся на півслові, сторопіло закліпав очима, тоді щось закричав, миттю зірвався на ноги та щодуху кинувся до неї. Вона не зрозуміла жодного слова, навіть не розпізнала мову (інтуїтивно відчула, що це котрась зі слов’янських), злякано повернулася до Сержа й заховалася за його спиною.

Вочевидь, Серж, навіть при всьому його бажанні, не зміг би її захистити — хлопець був на голову вищим від нього та й статуру мав значно міцнішу. До того ж погляд незнайомця засвідчував, що він не зупиниться ні перед чим і ні перед ким. Аннета заплющила очі: санта Маріє, що зараз буде?! Та художник ураз кинув пензлика, скочив за товаришем, наздогнав його, схопив за руку й хутко-хутко заговорив до нього тією ж мовою, якою той щойно щось кричав до Аннети.

За хвилину біля них уже стояв поліцейський. Розгніваний Серж, притиснувши до себе лівою рукою відеокамеру, на всі боки розмахував правою й вимагав у суворого стража порядку арештувати та покарати нечемного іноземця, оцього неотесаного варвара, який посмів так налякати сеньйориту. Аннета мовчала. Їй раптом чомусь стало шкода незнайомця. Вона ніби й не чула, як Серж намагався змусити поліціянта арештувати його, а її вперто переконував написати заяву, бо ж цього залишати так не можна — божевільного треба зупинити, мало на кого він може напасти наступного разу. Добре, що Аннета була не сама, що з нею він, Серж. А якщо поруч із наступною жертвою ось цього збоченця не буде такого відважного захисника? Що тоді?

Імпульсивний Серж, як завжди, перебільшував. Аннета не вірила, що перед нею злочинець. Інтуїція підказувала, що хлопець просто обізнався, прийняв її за когось іншого. Але як вона може про це дізнатися, якщо не розуміє його мови? Повернулася й пішла. Озирнулася, коли відійшла на безпечну відстань. Серж уже поставив камеру на бруківку та холерично розмахував обома руками в лайкових рукавичках перед самісіньким носом поліцейського. Вуличний художник також щось говорив, вочевидь, просив пробачити витівку його приятеля. А винуватець інциденту розпачливо дивився їй услід. В очах у нього блищали сльози. Чи це їй здалося?

Аннета так і не заснула цієї ночі.

Душевні рани лікують лише час і дорога. Мама повторила це вже кілька разів. Вадим не заперечував, але залишався при своїй думці: його вже не вилікує ніщо й ніколи. Надто підступно по ньому вдарили, надто глибоко в серце проник біль. Мамі й не розкажеш усього. Та й навіщо? Вона й так спереживалася через нього. От якби тут був Маркус… Ну що ж, якщо Магомет не йде до гори, то гора поїде до Магомета. Пора збиратися в далеку дорогу.

Із Маркусом вони виросли в одному дворі. Разом пішли до школи, дев’ять років сиділи за однією партою, бігали після уроків до Палацу школяра. Поки Вадим у танцювальному ансамблі «давав лиха закаблукам» і випускав на волю надлишок своєї бурхливої енергії, Маркус спокійнісінько сидів за мольбертом і малював. За завданням — серії натюрмортів та припорошених «пилом століть» гіпсових бюстів, якими заставлена кімната студії юних художників, за власним бажанням — старі будинки, що виднілися з вікна третього поверху. Архітектурні лінії, арки та фронтони, утомлені й потемнілі від часу каріатиди, силуети святих під дахом костелу — то його пристрасть, яку не можна було пояснити, так само, як не можна логічно обґрунтувати появу перших віршів у дитячому віці.

Їхня дружба багатьох дивувала. Як можуть бути нерозлийводою двоє таких різних, таких діаметрально протилежних людей? А вони й справді — наче буря і штиль. Вадим — чорнявий вихор, запальний і непосидючий задирака, постійно увінчаний синцями та подряпинами, як відважний вояк бойовими відзнаками. Маркус — світлочубий блакитноокий мовчун, повільний і трохи сором’язливий. Але ця несхожість, як не дивно, не розділяла їх — вони наче доповнювали один одного. Вадим не раз відважно «кидався на амбразуру дзота» за Маркуса. А Маркус частенько втихомирював і заспокоював товариша після чергової атаки на полі бою.

Після дев’ятого класу Вадим вступив до місцевого коледжу культури. Маркус також не пішов більше до школи — вибрав училище архітектури й будівництва. Обидва заклади — в одному мікрорайоні міста. Тож вони знову разом виходили з дому та їхали або йшли на заняття. Так тривало до останнього курсу. А тоді…

Спочатку Маркус подумав, що друг захворів. А потім зрозумів — він закохався. По-справжньому. І без взаємності. Вадим і раніш упадав за дівчатами, але то все були легкі та короткочасні закоханості — спочатку в однокласниць, а потім в однокурсниць. Один-два походи в кіно чи на дискотеку, дві-три прогулянки містом — і все. Він так само легко розлучався, як і закохувався. І головне: ніхто з дівчат не тримав на нього зла. Ніби кожній він залишав надію на повернення стосунків.

А тут — ні їсти, ні спати. І про що б Маркус не завів розмову, Вадим її на Алю зверне. «Носиться Юпітер із тією Гурською, мов курка з яйцем. Велику скрипальку, бачте, з неї робить. Та вона просто відьма! Вона кого хочеш заворожить. От напустила на престарілого парубка туману своїми чорнющими очима й крутить ним, як циган сонцем»… «Учора Юпітер знов Алю з коледжу супроводжував, ще й скрипку її волік за нею до самого гуртожитку. Ну просто королева й паж, а не студентка й викладач. І на що дирекція коледжу дивиться?!»… «Як так далі піде, то вони відсвяткують весілля скоріше, ніж випускний»…

За цими тирадами та наріканнями відчувалося: Вадим віддав би все, аби йому самому дозволено було стати Алиним пажем і носити за нею не лише її скрипку. Але методи, якими він підкоряв інших дівчат, на цю примхливу гордячку не діяли. Тільки-но він збереться сказати при ній щось розумне й дотепне, вона обпече його поглядом, недбало сколихне на плечах чорну хвилю волосся, і все — чарівний балакун пече раків і втрачає свій багатющий словниковий запас.

Маркус не впізнавав друга. Він іще ніколи його таким не бачив. Вадим страждав. По-справжньому. Уперше. Через жінку. Маркус також страждав, але про це він ніколи не говорив. Утім, мовчунові легше приховати свої почуття, ніж балакунові.

Перед самим випускним Вадим потягнув Маркуса із собою на звітний концерт коледжу: «Аля виступатиме. Оціниш, як вона грає». Маркус не любив звітних «солянок», обов’язкових програм, зітканих із таких самих обов’язкових класиків. Він узагалі не любив нічого офіціозного, запрограмованого, обов’язкового й суперправильного. Але хіба Вадимові можна відмовити? Зрештою зітхнув і вирішив поєднати неприємне з корисним. Прихопив із собою папір і кілька простих олівців, присів збоку, на приставному ослінчику, щоб добре було видно сцену.

Аля виходила із зали з оберемком квітів.

— Подумаєш, суперстар Алекса! Примадонна Гурська! Закидали її «віниками» в целофані, як пам’ятник на площі! Ніби ніхто не здогадується, що це Юпітер постарався. Сам накупляв квітів на цілу зарплату й доручив вірнопідданим «фанам» вручити його дорогенькій циганочці, — буркнув Вадим. — Як банально, вельмишановний Юрію Пітеровичу! А слабо було придумати щось оригінальніше?

Сам Вадим оригінальним цього дня став завдяки Маркусові.

Аля мимохідь глянула на свій портрет зі скрипкою, який він розгорнув перед нею. Вадим боявся, що вона не зупиниться, понесе свої «віники» далі. Ні, зупинилася. Навіть усміхнулася.

— Це ж треба! Мене ще ніхто не малював.

— Справді? — зрадів він. — Віднині в тебе буде персональний художник. Подобається?

— Хм… Здається, схожість є. Ось цей ґудзик — точнісінько, як на моїй сукні.

Вадим спаленів.

— А обличчя? Хіба не схоже? Ні, ти, звісно, у тисячу разів гарніша! У мільйон! Але… Це важко передати простим олівцем. Та ще й за такий короткий час. Ось коли ти погодишся позувати і Маркус напише фарбами, на полотні…

— То це не ти намалював? — у її голосі почулося розчарування.

— Ну… Як тобі сказати… Ідея моя. А олівець і ватман — мого найкращого друга, можна сказати, побратима.

Вадим аж спітнів. Ну навіщо він сказав про Маркуса? Треба рятувати ситуацію.

— Я також умію. Але Маркус…

— Маркус — гарний художник, — усміхнулася дівчина.

— Скажи, хто твій друг, і я скажу, хто ти…

— І хто ж ти?

Вадим полегшено зітхнув: про себе він мав що сказати. А це означало, що йому дано шанс провести Алю аж до гуртожитку.

Маркус із концерту повертався сам. І від цього дня він дедалі рідше бачив Вадима.

Такого від Маркуса не чекав ніхто. У липні він поїхав до Польщі. Сказав, що перед вступними іспитами до Львівської академії візьме участь у пленері молодих художників-урбаністів під Краковом. Пленер справді був, але чи брав участь у ньому Маркус, Вадим не знав. За два тижні отримав листівку із фотогра­фією старої Краківської ратуші й кількома рядками тексту на звороті. Маркус повідомляв, що вирушив у турне Європою і з кожної країни надсилатиме ось такі листівки. Вадим засміявся — ну й жартун, вирішив розіграти. Яке може бути турне Європою зі ста доларами в кишені? Адже Вадим точно знав, що, крім єдиної купюри із зображенням президента Бенджаміна Франкліна, інших грошей у Маркуса не було. На пленері обіцяли безплатне проживання та харчування в обмін на дві з новостворених картин, тож він і не переймався наявністю паперових знаків людського благополуччя.

Це вже пізніше Вадим визнає, що за всі роки їхньої дружби так і не пізнав справжнього Маркуса. Цей блакитноокий мовчун і меланхолік, такий на вигляд нерішучий, виявився навдивовижу наполегливим. І гроші, точніше, їхня відсутність, для нього не стали перешкодою. Він давно мріяв побачити найвидатніші пам’ятки Європи. І ось — узяв та й поїхав за своєю мрією. Мандрував автостопом. Підробляв на обід коли пензликом, а коли й мітлою чи лопатою. Німеччина, Франція, Італія й нарешті — Іспанія, Барселона, площа Ґауді.

Про каталонського архітектора, який прожив самітником і любив лише те, що робив, Маркус знав усе. Він готував себе до такого ж усамітнення (не відбивати ж кохану в найближчого друга!), і це ще більше підігрівало в ньому зацікавленість життям і творчістю Ґауді. Але одна річ знати, інша — бачити. Храм Святого Сімейства настільки вразив його, що він уже не полишав площу, на якій ладен був провести все життя. Так він поповнив лави вуличних художників. До осені малював пам’ятки архітектури, виконував портрети туристів. Цього вистачало на їжу й дешевий хостел.

Восени його «попросили» з Іспанії. Повернувся додому. Никав, як неприкаяний. Мама домовилася із сусідом, який займався євроремонтом, узяти безробітного сина в помічники. Той потім нахвалитися не міг — не думав, що «рафінований інтелігент, який нічого, важчого за пензлик, у руках не тримав», виявиться таким беручким до роботи. Маркус і справді ладен був працювати день і ніч. У нього був серйозний стимул — хутчіше зібрати необхідну суму для повернення до Барселони й отримання там дозволу на проживання. Вадим просив зачекати хоча б до Зелених свят — на цей день вони з Алею запланували весілля. Але Маркус вирушив у дорогу ще до Великодня.

Весілля не було. За тиждень до призначеної дати Аля поїхала на вихідні до батьків і від них раптом зателефонувала й повідомила, що передумала. Яке весілля, якщо в них фінанси співають романси? І допомоги чекати нема звідки: його мама аби собі дала раду на платню вчительки молодших класів і від її батьків марне чогось сподіватися, бо вони самі ледве зводять кінці з кінцями — тато знов без роботи, мама перебивається на половину платні в перукарні. Як їй все це остобісіло! Ця бідність, це рахування копійок, ця постійна економія скрізь і на всьому. Та й каструлі та пелюшки не для неї. Вона хоче бути вільною, хоче стати артисткою, чогось досягти в житті, побачити світ, принаймні побувати там, де народилася. Ах, вона ж так і не сказала Вадимові, що народилася не в Україні. А де? Навіщо йому це знати? Головне, вона європейка, і за законом може вважатися громадянкою тієї країни, де отримала свідоцтво про наро­дження. Може, їй навіть удасться продовжити навчання за кордоном, зробити кар’єру на престижній сцені. А чому б і ні? Хіба її червоний диплом нічого не вартий? Словом, хай Вадим влаштовує своє життя, підшукує собі іншу наречену, а їй більше не телефонує. Чому вона розлюбила його? А хто сказав, що розлюбила? Але сім’я та кохання — не одне й те саме… Чао-какао, любий!

На Вадима наче хто окропу вилив. Він нестямився, запанікував, спробував поговорити ще. Та Аля не відповідала. Він зірвався з місця, ускочив до маршрутки й поїхав на автостанцію, а звідти — найпершим автобусом до районного містечка, у якому жили Алині батьки. Ті знизали плечима: немає її, учора поїхала. Телефонувала йому сьогодні? Цілком можливо. Але не звідси, бо сьогодні доньки вже не було вдома. Куди поїхала? Невідомо. Сказала, щойно влаштується — повідомить. А що тут дивного? Вона в них така — змалку завжди все сама вирішувала.

Вони не хотіли говорити правду. Чи, може, Аля так веліла. Вадим не допитувався. Подумав тільки, що вона зовсім не схожа ні на тата, ні на маму. Як цій сіренькій пересічній парі вдалося народити таку яскраву й вольову доньку? Біля автобусної зупинки його наздогнав на велосипеді хлопчак років восьми. Він кілька разів освітив подвір’я своєю рудою головою, наче ліхтариком, коли Вадим розмовляв з Алиними батьками, а потім поїхав навздогін за ним.

— Чувак, ти Альчин бойфренд?

Вадим ледве стримався, щоб не вліпити запотиличника малому нахабі.

— По-перше, не ти, а ви. Хіба тебе в школі не вчили? А по-друге, тобі хоч відомо, хто такий бойфренд?

— Кавалєр, по-нашому, — навіть оком не кліпнув рудик. — Ти хіба телевізор не дивишся? Усі знамениті артистки мають бойфрендів. А правда, що наша Алька в заграничному кіні зніматиметься?

— Хто це тобі таке сказав? — здивувався Вадим.

— Хто-хто? Дід Пихто! Сам знаю. Алька моїй Райці обіцяла, що і її колись забере до себе — у неї там усе: і будинок величезний, аж на три поверхи, і тачка крута, ні, аж три тачки — «мерседес», «рено» і… ну ця, як її?… «ферарі»…

Малий загинав замазюкані чимось чорним пальці на лівій долоні й натхненно прибріхував. Але брехня явно виникла не на порожньому місці, і Вадимові раптом стало недобре.

— Там — це де?

— А я знаю? Може, в Америці, а може, ще десь. Хіба вона тобі не казала?

— Звісно ж, казала, — чомусь збрехав і Вадим. — Але веліла не видавати тобі цю таємницю.

Наступного дня він пішов до військкомату. А за два тижні написав заяву на звільнення з ансамблю, у якому працював майже рік після закінчення коледжу. Мама плакала, проводжаючи його, і то нарікала на вертихвістку-обманщицю, то заспокоювала сина: може, і краще, що ця зрадниця виявила свою справжню натуру до весілля, а не після нього. З такою набрався б лиха. Він відмовчувався. А як зізнатися мамі, що найбільше його лихо — розлука з Алею, що він ладен був би витерпіти все, аби тільки вона була поруч.

Поранення, військовий шпиталь, операція, реабілітація, нервові зриви, спроба притлумити біль алкоголем… Саме на цьому етапі його зупинив телефонний дзвінок від Маркуса.

— Ти вже дізнався, куди поїхала Аля?

— Звідки, Маркусе? Її предки оберігають цю інформацію, як штаб НАСА таємницю приземлення інопланетян на території США.

— А ти зараз сидиш чи стоїш?

— Ну, стою… А що?

— То сядь, щоб не впав. Аля тут, у Барселоні. Я вчора бачив її.

— Тільки бачив чи й говорив? — аж знетямився Вадим.

— Тільки бачив, і то звіддаля. Вона була не сама. Її супроводжував якийсь ексцентричний і, вочевидь, аж ніяк не бідний тип. Я не знав, як вони зреагують на мою появу. Та й клієнт просив швидше завершити портрет, бо він поспішав.

— Авжеж, не бідний! — спалахнув Вадим. — До бідного вона б не поїхала. Бідних і вдома вистачає. Хоча… Могла б і тут знайти собі якогось мажора. Хіба ні? Але нашій Алі Європу подавай!

Він не мав певності, що ця дорога стане для нього ліками. Але якщо там, куди вона приведе, справді є Аля, то він мусить поїхати.

Вадим уже другий тиждень виходив разом із Маркусом на площу. По кілька годин щодень міряв її кроками, обходив по периметру, перетинав по діагоналі та вдивлявся в жіночі обличчя. Цього дня вже не мав жодної надії. За три дні він попрощається з другом, хтозна, може, назавжди, і вирушить додому. Цей гамірний мегаполіс із якимось надшвидкісним темпоритмом справді чудовий, але — не для нього. Він уже знудьгувався за рідним містом, за його старовинними вуличками, затишними двориками. Хутчіше б Маркус закінчив своє малювання. Господи! Як цей флегматичний шульга може цілісінький день водити своєю лівою по ватману?! Такий гарний вечір опускається. Хочеться посидіти десь за келишком вина, послухати музику, трохи поплакатися другові в плече та вкотре дорікнути йому: чому не кинувся за Алею, тільки-но побачив її? Подумаєш, замовлення в нього! Ну, відмовив би одному клієнтові. Хіба тут бракує вуличних художників? Зізнався б краще, що злякався її крутого проводжатого.

І саме тієї миті, коли Вадим так подумав, з’явилася Аля. Така сама струнка й стрімка. З таким самим чорним водоспадом волосся. Він повірити не міг — вона хутко йшла в їхній бік. В’юнкий, як світязький вугор, чоловік у довгому чорному плащі й високому старомодному капелюхові ледве встигав за нею. Вадим злякався, що вона промине їх, зірвався на ноги й мало не впав — тіло зсудомило від хвилювання, залікована нога мимоволі підігнулася.

— Алю! Алю!!! Це я, Вадим!

Чого вона так злякалася, ніби наштовхнулася на привида? Чому втекла? Може, не хотіла, щоб той франт (хто він їй — чоловік? бойфренд? багатий спонсор? сутенер?) дізнався про них?

— Стій, бо загримиш у поліцію! — вайлуватий Маркус так спритно метнувся за ним, ніби тільки тим і займався, що ловив людей.

Якби не Маркус… Ну хто його просив кидатися слідом? Навіщо він хапав його за руки? Малював би собі далі. Звісно ж, якби не він, Вадим не дав би їй утекти. Нізащо.

Він не розумів, про що говорили з поліцейським Маркус і дженджуристий Алин провожатий. Вочевидь, про щось дуже різне. Друг (він шпарив іспанською, як рідною) благально складав перед вартовим порядку долоні. Франт, навпаки, розмахував кулаками. Коли поліцейський нарешті відпустив його, дівчини на площі вже не було.

— Якби ти не був моїм другом, натовк би я тобі пику за таку ведмежу послугу. Щоб до нових віників пам’ятав, — Вадим спересердя відштовхнув Маркуса.

Дружня бесіда за келихом вина цього вечора скасовувалася.

Вілла значно менша й зовсім не така сліпуче біла, як у сні. Путто та купальниця — на тих же місцях, тільки у фонтані не дзюрчить вода, а в ангелика трохи пощерблений кінчик носа. За балюстрадою, у внутрішньому дворику, нікого немає. Зараз немає. Але колись там справді була дівчинка. Тепер Аннета це точно знає.

Її душать сльози. Вона силкується щось пригадати й не може. Утім, як сказала синьйора Летиція, це й так дуже-дуже дивно, що вона в такому віці так виразно запам’ятала місце, де все сталося. Зазвичай діти зберігають у пам’яті те, що відбулося після п’яти років, а їй тоді ледь виповнилося три. Воістину, найбільша загадка світу — таємниця людського мозку. А хіба не дивно, що й сама Летиція, через долю якої за ці роки пройшли сотні підопічних, запам’ятала історію маленької чужоземки? Хай не так виразно, як Аннета цю віллу, але ж запам’ятала.

Маркус і Вадим стоять пообіч Аннети, готові будь-якої миті підтримати її. Вона сама підійшла до них наступного дня, після інциденту на площі Ґауді. Чомусь їй дуже закортіло дізнатися, чи справді в очах того хлопця були сльози, а якщо були, то як причетна до них вона, Аннета Ґомес. Художник сидів на тому самому місці. «У криївці одних матових очей» відбивався собор. Його приятеля поряд не було. Але щойно Аннета намірилася підійти до Маркуса, той хутко щось сказав по стільниковому й на протилежному боці площі з’явилася вже знайома висока постать.

Спочатку вони не повірили їй. Вадим (тепер вона знала, як звати Маркусового співвітчизника) щось говорив. Хутко, пристрасно, іноді зриваючись на крик, іноді — на сльози. Вона не розуміла. Він закипав. Їй стало лячно: чого він сердиться? Маркус взявся пояснювати (мабуть, те саме) іспанською. «Ну навіщо цей цирк?» — дивувався він. Тепер вони вже самі, без її холеричного покровителя в старомодному чорному циліндрі. І всі троє знають, що вона — Аля, Алекса Гурська, колишня Вадимова наречена, яка перед самим весіллям помахала йому ручкою та зникла в невідомому напрямку. Як з’ясувалося, начхала на Вадимові почуття, знайшла по інтернету чужого та багатого й виїхала до нього. Та планета Земля не така вже й велика, щоб на ній не можна було зустріти того, кого шукаєш. От Вадим і знайшов її. Точніше, знайшов Маркус і зателефонував Вадимові. І нічого прикидатися, нібито вона не розуміє, про що говорить її колишній наречений. О, вона пречудово вивчила іспанську. Але ще ніколи так не було, щоб нововивчена мова геть стерла пам’ять про рідну. Та й не так уже й багато часу минуло відтоді, як вона накивала п’ятами з України й пришвартувалася тут.

Маячня якась. Аннета не повірила їм. Подумала, що перед нею двоє божевільних, одержимих якоюсь Алексою. Тоді засумнівалася: а може, просто розігрують хлопці чи розводять, як наївну дурепу? Навіть озирнулася: може, їх знімають прихованою камерою? Ні, не видно. Але навіщо? Навіщо їм це треба?

Ще раз пояснила. Ні, вона справді не Аля. Чи не має сестри, схожої на неї, як дві краплі води? Також ні. Узагалі ніколи не мала сестри. Братик був, але помер іще маленьким. На його могилці в передмісті Барселони стоїть білий крилатий ангелик. А самого Віто вона ніколи й не бачила. Його смерть стала причиною сімейної трагедії. Мама так і не змирилася з утратою свого улюбленця. Якось вона пішла на прощу Шляхом Святого Якова й уже не повернулася додому — відгородилася від усього світу в монастирі Монсаррат. Аннету виховував тато. Він чудова людина й любить її до безтями, потакає їй у всьому. Власне, заради неї й живе. Коли вона вступила до університету, купив для неї квартиру неподалік від вишу. Вона телефонує йому щовечора та їздить до нього щонеділі.

Того ж дня Аннета розказала татові про дивну зустріч на площі Ґауді з двома іноземцями, про непорозуміння, яке сталося. Він раптом стривожився, заметушився, хутко вибіг із кімнати, повернувся якийсь принишклий, зблідлий, заговорив зміненим від хвилювання голосом.

— Як ти могла — зустрічатися з незнайомими, та ще й якимись лайдаками хтозна-звідки? Не слухай їх! Не розмовляй більше з ними! Це можуть бути авантюристи. Там тепер їх розвелося багато. Ти — Аннета, народилася в Італії! Я ж тобі розказував: ми з мамою возили твого братика в дитячу клініку в Римі. Там усе й сталося. Правда, трохи передчасно, бо мама… Сама розумієш, у якому стані вона була, коли лікарі не змогли врятувати нашого хлопчика. Там тобі й свідоцтво про народження виписали.

Отже, смерть братика та її народження сталися водночас. Чи майже водночас. І вона народилася трохи недоношеною. За логікою, поява на світ другої дитини мала б приглушити материнську тугу за першою. Хіба не так? Чому мама все ж не змогла полюбити її так, як любила Віто? Чому залишила її, свою маленьку Аннету, і стала черницею? Відповідь на ці безконечні «чому?» могла дати клініка, про яку згадав тато. Дитяча клініка в Римі… Аннета вирішила їхати до неї. Маркус і Вадим взялися її супроводжувати. Здається, вони перейнялися історією її народження не менше, ніж вона сама. Зрештою, якби не вони, чи й засумнівалася б вона в деталях своєї появи на світ.

— Віто Ґомес… Віто Ґомес… — Кароока білявка з коротким каре, явно фарбованим, бо з-під платинових старанно випрямлених пасемок уже пробивалися чорні корінці, одягла окуляри з фіолетовим відблиском і схилилася над клавіатурою комп’ютера. — Так, вісімнадцять років тому в нас і справді був пацієнт Віто Ґомес. Його лікував професор Марконі, знаменитий Валентино Марконі. На жаль, фінал летальний. Ваш братик помер.

«Чому вісімнадцять років тому, якщо мені вже двадцять другий?» — подумала Аннета, але сказала інше.

— В Іспанії є свої відомі клініки… Ви не знаєте, чому сеньйор і сеньйора Ґомес вибрали цю? Може, тут…

— У нас допомагають усім, хто звертається, — нетерпляче перебила її білявка. — А звертаються з багатьох країн. У вас є ще якісь запитання?

— Чи можу я потрапити на прийом до професора Марконі?

— У вас також проблеми зі здоров’ям? Вибачте. Співчуваю. Але він уже два роки не оперує й узагалі не працює в нас. Та якщо вам потрібна приватна консультація саме цього професора…

— Так! Дуже, дуже потрібна! — вигукнула Аннета.

Дівчина простягнула візитку й дала зрозуміти, що розмову закінчено.

Марконі більше нагадував колишнього боксера, ніж професора — середнього зросту, широкоплечий, жилавий, вилицюватий, з трохи приплюснутим носом і великими сильними долонями. Аннета раптом завагалася: чого це їй спало на думку, що він має пам’ятати те, що було вісімнадцять років тому?

Але він пам’ятав. Зовсім не тому, що то був якийсь особливий випадок у його практиці. О ні, таких хворих, як Віто, до нього потрапляло багато. Але Анна Ґомес — його давня знайома. Ну, не тільки знайома, але це справи не стосується… Вона дуже пізно народила сина й буквально молилася на нього. Хто знає, чому так буває, чому людині судилося втратити те, що для неї дорожче за саме життя. Коли ніхто вже не давав надії на одужання маленького Віто, Анна вмовила чоловіка звернутися до Марконі. Але ж Марконі не Ісус Христос, він не міг сотворити чудо. Погодився прийняти малого тільки тому, що Анна була на межі нервового зриву й чоловік дуже просив зважити на її благання, казав, це хоч на якийсь час дасть їй надію та заспокоїть.

Якраз тоді в клініці перебувала дівчинка, у якої не було ні рідних, ні великих шансів стати на ноги. Щось сталося, якась аварія чи й катастрофа, Марконі вже достеменно не пам’ятає, що саме. Мама дівчинки нібито загинула, а дитина постраждала. Мала пацієнтка була схожа на Анну: такий самий тип обличчя, такі ж очі, та ще й звали її Аннетою. Марконі подумав, що це якось може перемкнути психіку сеньйори Ґомес, відволікти її від власного горя. Так іноді буває.

Подружжя Ґомес заопікувалося хворою дівчинкою. Точніше, заопікувався Тео. Може, він сподівався, що турботою про чужу дитину вимолить у Бога життя для своєї. А може, і справді перейнявся щирим людським співчуттям до нещасної сироти. Дівчинці було трохи більше трьох років. Її доставили сюди з муніципального дошкільного закладу. З якого саме? Професора це й не цікавило. Справа хірурга — оперувати. Але в архіві клініки мала б залишитися медична картка. Він тільки може сказати, що на ноги його пацієнтка, усупереч усім песимістичним прогнозам, стала — він склав її буквально кісточку за кісточкою. А от заговорити так і не змогла. Жодного слова відтоді, як потрапила до лікарні. І жодної сльозини. Дівчинка мовчки терпіла складні процедури, здавалося, що вона й не реагувала на біль, утім, і на людей також. Медсестри так і казали про неї: «Не наша ніколи не плаче».

— Ненаша? — здригнулася Аннета.

— Не наша, — поправив Марконі.

— Чому не… наша?

— Її батьки не італійці, вони приїхали сюди. Не знаю, звідки, але це точно. От і не наша. У дівчинки, крім важких переломів, був посттравматичний синдром. Я спостерігав такі стани в багатьох своїх пацієнтів. Зазвичай настає момент, коли хворі, іноді несподівано, виходять із психологічного ступору й починають говорити. Але ця мала сховалася у свої страхи, як равлик у мушлю, з якої нізащо не хотіла виходити. Коли це могло статися й чи можна було це прискорити? Тож я рекомендував їй консультацію в психіатра.

Подружжя Ґомес взялося супроводжувати Аннету до спеціалізованої клініки при монастирі в Тоскані. Утім, Теодоро вибрав це місце не тільки й не стільки заради маленької Аннети, скільки для Анни. Нещасна ніяк не могла змиритися з утратою сина, вона постійно шукала його, розмовляла з ним, купувала йому подарунки. Бачити це було нестерпно, серце кров’ю обливалося. І Тео шкода було до сліз. Він дуже кохав дружину й дуже страждав. Анна справді потребувала допомоги психіатра та відповідної атмосфери, якою славиться та невелика клініка. Тож Тео й повіз у Тоскану їх обох. Більше я з ними не зустрічався. Хочеться вірити, що Анна впоралася зі своєю проблемою й Аннета заговорила.

— Дякую вам! — Аннета раптом рвучко обійняла й поцілувала професора в сиву скроню.

— За що? Я ж вас іще й не консультував. То що вас турбує?

— Ви мене не тільки консультували, але й урятували. Колись, вісімнадцять років тому. Якби не ви… І якби не Теодоро… Він… Мій тато справді дуже-дуже гарна людина… Тільки чому він приховував від мене правду? Чому я цього досі не знала?

В очах старого професора зблиснули сльози.

— Ти та сама Аннета! Як же я не здогадався? Спогади накрили з головою. Стільки років ні з ким про це не говорив, та й не запитував мене ніхто. А тут… То Тео, значить, справді тебе удочерив? Чекай, але чому тільки Тео? А як же Анна? Що з нею?

— Усе гаразд, — заспокоїла Аннета. — Вона там, де їй добре.

У медичній картці дійсно була зазначена адреса дитячого садочка, з якого доправили маленьку пацієнтку. Навіть ім’я та прізвище й телефон няні, що супроводжувала свою вихованку до клініки, зафі­ксовано — Летиція Бланко. До картки хтось акуратно прикріпив і копію довідки від органів опіки на дозвіл подружжю Ґомес доправити Аннету Гурську на консультацію до спеціаліста в галузі психіатрії та її реабілітацію в спеціалізованому закладі.

І ось Аннета сидить біля білого ангелика з надщербленим носиком. Жінка років п’ятдесяти, з темними, глибокими й печальними, як у Сікстинської Мадонни, очима й співучим голосом тримає її за руку та вже вкотре повторює, як вона схожа на свою маму Марію. О, її мама була дуже гарна: палка, відкрита, чорноока, смаглява, з довгими віями й розкішним волоссям. Коли Марія вперше з’явилася в садочку з маленькими донечками-близнючками, своїми двома копіями, Летиція подумала, що вона італійка, і дуже здивувалася, що це не так. Сказала про це Марії. Марія засміялася: в Україні також є такі чорноброві й чорноокі. Вона працювала в піцерії неподалік від дитсадка. До цієї затишної прибудови біля крамнички модного одягу любила заходити й Летиція. Так вони подружилися, не раз сиділи разом за горнятком кави, розповідаючи одна одній про себе.

Тепер Летиція переповідала Аннеті те, що чула від Марії. Аннета заплющила очі. Намагалася уявити маленьке містечко, що потопає в садах, більше схоже на село, оперезане вузенькою синьою річкою й оточене густим лісом. Улітку воно пахне суницями, а восени грибами. Дивно, невже місто справді може пахнути грибами? Але якщо про це говорила Марія, то, значить, так воно і є. На одній із його вулиць примостився старий цегляний будинок. Він дістався Олександрові Гурському від батьків і давно потребував ремонту. Утім Сянько збирався не тільки відремонтувати, але й добудувати його. Сам він був одинаком у тата й мами, але в його домі обов’язково повинен тупцяти ніжками цілий виводок дітей. І всі діти мають бути такими гарними, як його кохана Марія. Він так часто говорив про це своїй молодій дружині. А їй усе болісніше було його слухати.

Вони прожили разом сім років, а дім так і не звеселився навіть одним голосочком. Марія почувалася винною. Мабуть, тому, що жінки взагалі схильні більше на себе брати, і провини в тому числі. У містечку закрили єдину фабрику, на якій працювала Марія. Безробітні жінки цілим табуном зібралися на пошуки щастя до Італії. І Марія з ними. Сянько просив не їхати: тим жінкам треба заробляти, щоб дітям допомагати, на ноги їх ставити, учити, а їй це навіщо? Хіба ж він не заробить на двох? Оте «на двох» тільки загострило почуття провини та як батіг цьвохнуло перед нею: їдь, забирайся хутчіше, хай твій Сянько знайде собі іншу й стане нарешті щасливим батьком.

П’ять років вони жили окремо. Марія чекала, що він зрештою не витримає та знайде когось. Сянько не одружувався. Вона зрідка навідувалася додому, але надовго не залишалася. Він проводжав її до буса, який перевозив заробітчан, сумно цілував і повертався до своєї пустки. А потім, коли будівельна організація, у якій останнім часом працював чоловік, розпалася, а будівництво в їхньому містечку геть зупинилося, Сянько сказав, що приїде до неї. Як валандатися із самосклепаною будівельною бригадою по шабашках, то краще вже пошукати роботу біля рідної жінки. Він так і сказав: «біля рідної жінки». Навіть не запитав, чи не з’явився в неї хтось за ці п’ять років.

Марія до того працювала в невеличкому місті біля самого моря — з його берега іноді можна було побачити острів Святої Єлени, на який колись був засланий Наполеон Бонапарт. Спочатку доглядала стареньку синьйору, потім прибирала в пансіонаті для відпочивальників, підробляла шиттям. Приїжджих чоловіків це курортне містечко не потребувало. Сянько знайшов роботу в передмісті Рима, на будівництві великого супермаркету, і забрав туди Марію. За рік у них народилися близнята. Марія не могла повірити у своє щастя. Вона б ні на мить не розлучалася зі своїми дівчатками, але треба було заробляти гроші. Чоловік страшенно втомлювався й розумів, що на такій роботі, де зайняті переважно молоді та фізично здорові чоловіки, він протримається недовго. Та й ностальгія дедалі більше підступала, підточувала, як сухоти. Хотілося додому. І вони вирішили заощаджувати, щоб повернутися в Україну, у рідне містечко, і на заощаджені гроші розпочати свій маленький бізнес.

Гурські привезли Алексу й Аннету до дитячого садка, коли сестричкам виповнилося лише по півтора рочки. Зовні дівчатка — однаковісінькі, як дві краплі води, навіть родимочки на мочках правих вушок такі самі. Але характери мали різні. Алекса народилася першою й так і залишалася першою в усьому — жвава, рухлива, як живе срібло, вигадлива, голосиста, трохи примхлива. Аннета, тихіша й спокійніша, завжди йшла за сестрою.

Гурські не особливо й вибирали дитячий садок для своїх дівчаток. Віддали їх туди, де було ближче від квартири та роботи. Виявилося, дошкільний заклад працює за методикою Монтессорі. У ньому немає суворої дисципліни, дітям ніхто нічого не нав’язує, ні до чого їх не змушує — вони мають навчитися самі приймати рішення, щоб вирости самостійними, упевненими в собі, успішними людьми. І вихователі та няні в ньому незвичайні: усі з особливою підготовкою, яка передбачає максимальну толерантність і повагу до маленьких вихованців.

Що сталося того дня? Летиція замовкла й на мить відвернулася. Їй важко було згадувати.

То був уже й не день, а вечір, точніше — надвечір’я. Марія приїхала за дітьми на автівці — вони з чоловіком спеціально купили цю стареньку черепашку, щоб возити дівчаток до садочка й назад. Планували пізніше придбати іншу машину — нову, велику, щоб уже на ній повернутися додому. Аннета слухняно подала мамі ручку й пішла з нею до воріт. Непосидюча Алекса вирвалася від Марії та заховалася у внутрішньому дворику. Марія намарне кликала її. Зрештою наказала Аннеті сидіти в машині, а сама рушила назад, щоб забрати другу доньку. Тільки-но відчинила дверцята, і тієї ж миті на них налетів той злощасний джип.

Що було потім? Чоловік повіз тіло дружини додому, в Україну. Десь за місяць після похорону повернувся й забрав до себе на батьківщину одну з дівчаток. Звісно ж, ту, яка заховалася у дворику, Алексу. Вона впродовж місяця залишалася в садочку, на ніч Летиція відводила її до себе. Другу доньку чоловік забрати не міг. Аннета потребувала тривалого лікування, та й невідомо було, чи зможе вона взагалі колись ходити, чи повернеться до неї мова. А оскільки вона не розмовляла, то лікарі не знали, чи не втратила вона й пам’ять.

— Ти не подумай, що твій тато відмовився від тебе, — зітхнула Летиція. — Він дуже любив вас обох. Що з ним сталося за той один місяць… Схуд, посивів, очі ніби пригасли. Як він хвилювався за тебе! Але тут тебе лікували безплатно. А там… Твій тато казав, що у вас не така медицина й дітей везуть лікувати за кордон, а для цього потрібні великі гроші. Дуже великі. Він таких не мав. Та й що йому, самотньому та розгубленому чоловікові, було робити з двома маленькими дівчатками?

Летиція мало не щодня їздила провідувати Аннету. Заопікувалися нею й християнська місія — Дочки Милосердної Любові з монастиря сестер каноссіянок. Вони приносили солодощі, іграшки. А потім до неї прихилилося подружжя, яке привезло до клініки свого хлопчика. Хлопчик був приречений. А нещасні батьки взялися допомогти дівчинці-сироті.

Рідний тато Аннети навідався знову десь за шість місяців, але не застав її ні в клініці, ні в притулку, до якого дівчинку мали передати на тимчасове утримання після виписки. Він був приголомшений, коли дізнався, що вона в іншому місці, у закладі, про який не дуже прийнято говорити вголос. Зізнався, що пацієнти таких лікарень у його рідному містечку наче тавровані довічно. Та і як зреагує на це його друга дружина? Алексу вона прийняла як рідну, а от чи захоче визнати Аннету? Тим більше, що в неї й своїх двоє. Саме слова «психіатрична клініка» і страх втратити другу маму для Алекси, мабуть, і змусили його змиритися з тим, що Аннету хоче удочерити бездітне подружжя. Спочатку здивувався: «А навіщо їм така дитина? Хіба вони не можуть знайти здорову?» А потім підписав необхідні документи. Зітхнув: «Тут їй буде краще».

Захляпана сірою багнюкою «ауді» звернула з міжнародної траси Варшава — Київ на покоцану асфальтову дорогу й зразу ж пірнула в глибоку вибоїну. Настояна на опалому листі вода вистрелила вгору жовтим фонтаном і потекла брудними потьоками по лобовому склу. Від несподіванки Аннета скрикнула й різко загальмувала.

— Не бійся! — Маркус поклав долоню на її стиснуті на кермі пальці, обережно погладив кожного поокремо. — Це ж просто калюжа. А калюжі можна й обминути, тільки не треба мчати зі швидкістю космічної ракети. Зрозуміла, моя чарівна поспішайко?

Аннета усміхнулася, але з місця не зрушила. Ні, вона не боялася. Та й чого їй боятися? Той дивний сон улітку справді трохи було налякав, після нього ніяк не могла позбутися якогось напівмістичного страху. Але коли стало зрозуміло, що вона зустрілася уві сні не сама із собою, навіть фанатка сонників, її зациклена на спіритизмі та пророцтвах тітонька Агата сказала: «Отже, то був зовсім не знак скорої смерті, моє серденько. То було попередження про несподіване й неминуче побачення. І жити тобі, люба, не менше як сто років».

Отож у найближчі вісімдесят Аннеті нічого боятися. Після поїздки до Італії вона прагнула тільки одного: побачити ту, яку так довго шукала в снах, шукала, навіть не знаючи достеменно про її існування, але всім своїм єством відчуваючи її присутність на цьому світі та свою власну недовершеність без неї. І ось метелик Аннета нарешті летить на довгоочікувану зустріч. А дороги… Про тутешні дороги Аннету заздалегідь попередили. Авжеж, її новенька «ауді» кольору стиглої сливи мусить на якийсь час трохи споважніти й бігати обережніше. Усього-на-всього.

Але як угамувати це хвилювання, що змушує серце вистукувати понад сотню разів за хвилину й тріпотіти, як спіймана в сильце синичка? Вийшла з автівки, щоб випустити ту тривожну пташку на волю та заспокоїтися. Але дурненька перната не хоче вилітати — стукає й стукає гострим дзьобиком, стукає й стукає. Аж рукою довелося притримати її в грудях.

Аннета вдихнула вологе повітря, озирнулася на вибоїну, яка ще збирала брижі на брудній воді після вторгнення в неї іномарки, і глянула поперед себе. Крізь сіру осінню мжичку ледь видніються сині перила мосту (мабуть, під ним протікає невелика річечка, якої не видно звідси), за ним — два ряди дерев із рудуватими обтріпаними кронами, що ніби пливуть у повітрі обабіч дороги, а далі — дахи невисоких будинків, золотавий купол церкви. Усе розмите, напівреальне. «Як на картині Моне», — подумала Аннета. Вона любила імпресіонізм. Але любов до «живого» пейзажу, що простягся перед нею, була іншою — щемливою, пронизливою, ніжною й болісною водночас. Ніби вона дрімала десь у найпотаємнішому закутку душі, очікуючи свого часу, а тепер вирвалася, випросталася, заповнила кожну клітиночку тіла й підступила до очей солоними сльозинами.

— Ну чого ти? Усе буде добре! — Маркус поцілував її в мокрі щоки, висушив вустами сльози. — І не забувай — я поруч. Я… завжди буду поруч. Ти не заперечуєш?

Аннета кивнула головою на знак згоди й дістала із сумочки смартфон. На екрані висвітлилося три обличчя: ліворуч — Вадим (нарешті він щасливий!), праворуч — Аля, а посерединці — тато. «Тато Олександр. Олександр Гурський», — поправила себе. Так, тепер їй завжди треба буде поряд із словом «тато» називати ім’я, бо батьків у неї двоє.

Вона ще влітку, зразу після відвідин Італії, готова була мчати в Україну на пошуки своєї кровної рідні. Але Тео зліг із серцевим нападом, а вона не могла його залишити. Він постійно повторював: «Ти мої найкращі ліки, моє повітря». Аннета знала: це не просто слова. Тато дуже її любить і боїться відпускати від себе, страшиться, що вона не повернеться. Та зрештою настав день, коли він сам і запропонував: «Їдь!»

Аннета ніби знову почула той наказ. Сіла за кермо й завела автівку. Мабуть, це й на краще, що їде вона саме тепер. Раніше не побачила б Алю. Тепер усе змінилося: тиждень тому Вадим повідомив, що його дорогоцінна згуба знайшлася. Так-так, сама знайшлася та з нетерпінням чекає приїзду сестрички. Де вона була? Здається, він не дуже бажав говорити про це, а може, і йому самому не все розповіли. І все ж із коротких і стриманих реплік Аннета дізналася, що Аля справді прожила цей час за межами України. Тільки не там, куди мала намір потрапити, і не так, як би їй того хотілося.

Збирала полуниці, а потім яблука в Польщі, куди й рвонула з подружкою перед самісіньким власним весіллям. Після закінчення сезонних робіт вирушила до Словенії — звідти її з трьома такими ж шукачками щастя обіцяли доправити до Неаполя. Але потрапили дівчата не до Італії, а до Німеччини. На щастя, на нічний клуб, до якого їх привезли, якраз поліція влаштувала облаву. Тож тільки випадок допоміг їм уникнути добре замаскованої пастки. Без жодної копійчини в кишені, без теплого одягу й у літніх черевичках Аля опинилася на засніженій вулиці Мюнхена. Там її побачила й забрала землячка, яка кілька років тому одружилася з німцем і жила тепер у Німеччині.

Спочатку Аля доглядала її дитину, потім мила посуд у ресторані й там два місяці була офіціанткою. Якось на застілля, влаштоване в цьому закладі, запросили струнний квартет. Аля почула скрипку й розридалася. Ніхто в цій ситій Європі не чекав її з розпростертими обіймами, щоб вивести на подіум і зробити знаменитістю. Нікого не цікавило, як грає Алекса Гурська й чи грає взагалі. А вона після пригоди в Словенії навіть скрипку втратила. Потрібно було або назавжди забути про неї, ставши гастарбайтеркою на чужині, і сподіватися на випадковий талан, або ж повертатися додому й надолужувати згаяний час, відновлювати втрачену техніку гри, починати все спочатку. Вона повернулася.

Автівка з іспанськими номерами зупинилася біля старого цегляного будинку. Видно було, що його господарі готувалися до приїзду гостей — у правому закутку охайного подвір’я, під штахетами, жовтіла купа щойно зметеного листя. Сивий чоловік відірвався від веранди й поспіхом кинувся відчиняти ворота. Його губи тремтіли, й Аннета не могла зрозуміти — усміхнеться він зараз чи розплачеться.

— Аню! Доцю!.. — таки розплакався.

Дівчина на веранді пригорнулася до Вадима й дивилася на приїжджих палкими темними очима. Аннеті на мить здалося, що це вона бачить саму себе. Як у тому літньому сні.