Етюд із метеликом

Самотня жінка бажає познайомитися, або Ігри для риб

Літо тільки розпочало облогу міста, а спека така, що небо жаром обдає. Офіс — як після епідемії: жодного відвідувача, жоден телефон не теленькне. Секретарка десь повіялася «на п’ять хвилин». Певно, вона інопланетянка й у неї інший часовий вимір, бо на земному годиннику вже минуло не п’ять, а п’ятдесят. Утім, яка різниця, що розглядає ця «вішалка» з вибіленою стріхою на голові — свій манікюр за столом приймальні чи нові сукенки в крамниці навпроти.

Андрій нудьгував. Останнім часом він дедалі більше нудьгував у цьому безрозмірному кабінеті, заставленому імпортними офісними меблями й обвішаному грамотами та дипломами. Поки біг до нього щодуху бізнесово-службовими щаблями, здавалося, на сьоме небо сходить. А вийшов на сьомий поверх.

О, нарешті хтось таки згадав про раба Божого Андрія.

— Слухаю!

— Це Андрій Андрійович?

Голос, як у наполоханої пташки: крикни — і полетить. Але йому чомусь не хочеться, щоб пташечка спурхнула з його слухавки. Він зручно відкидається в шкіряному кріслі, вмощує італійські замшеві мешти на полірований польський стіл і підбирає грайливу тональність.

— Саме він.

— Доброго дня, Андрію Андрійовичу! Я знаю, що вас цікавить риба.

— Хм… Ви хочете запропонувати мені тонни три хека свіжомороженого? Чи маєте щось ексклюзивне й екзотичне, скажімо… піранью, живу й голодну?

Вона замовкла. Його іронічний тон геть її спантеличив. Але їй явно не хочеться, щоб тоненька ниточка розмови обірвалася.

— Ви… ви… Ой, вибачте! Я просто не так висловилася… Я… Ви… Ви збираєте марки із зображенням різних риб…

— І хто вам видав цю військову супертаємницю?

— Ви самі… Тобто… Я в газеті прочитала. У нашій, місцевій… Учора… Ви так цікаво розповіли…

— А-а-а-а, в газеті… Було таке, було… То чого ж ви хочете? Щоб я вам щось зі своєї колекції подарував?

— Ой ні! Ну що ви! Ні-ні! Навпаки. У мене є одна марка, з Австралії. Вона мені ні до чого. Я б її вже й викинула, якби не прочитала… про вас… про ваше хобі. От і подумала: а раптом вона вам згодиться? Я працюю тут недалечко від вашого офісу… Зовсім поряд… У музичній школі… Та ви, мабуть, знаєте — такий блакитний будиночок за аркою. Якщо будете на місці, то просто зараз я б і підійшла… Якщо вам цікаво… У мене якраз вікно, тобто перерва між заняттями.

— Гаразд, вистрибуйте у своє вікно і — прямісінько в мої двері.

Вона постукала обережно, як зразкова школярка до кабінету суворого директора школи. Ніяково зупинилася на лінії порогу, ніби роздумувала: проходити їй далі чи повернутися назад. Років під тридцять, невисока, зі світло-русявим чубчиком над виразними горіхово-карими очима. Мінімум косметики, світлі джинси, бежева туніка, сумочка кольору кави з молоком, такі ж черевички на підборах…

«Хм, нічогенька марка!» — подумав Андрій.

— Марта.

— Що?! — Андрій здригнувся й скочив на ноги.

— Мене звати Марта. Вибачте, я не назвалася, коли телефонувала.

Він засміявся.

— Чого ви смієтеся? Хіба моє ім’я таке смішне?

Вона спалахнула аж до самих кінчиків вух, зашарілася так, що навіть білі сережки-перлинки порожевіли. Ступила крок назад і, здається, уже готова була вибігти з кабінету. Андрій притамував сміх.

— Мені почулося — «марка». Недаремно ж кажуть, що голодній кумі хліб на умі.

— Якій кумі?.. — вона занервувала.

— Ну, є ще інший варіант: голодній курці просо на думці.

— Ви голодний?

— Чому ви так думаєте?!

— Про голод увесь час говорите.

Відвідувачка вже шкодувала, що прийшла сюди. У її горіхово-карих сяйнули сльозинки. Вона різко крутнулася на підборах у формі чарочок і взялася за дверну ручку. Йому не хотілося, щоб вона пішла. Хоча він уже зрозумів: пофліртувати із цією дивачкою, чи то з пригальмованою реакцією, чи то з купою комплексів, чи просто наполоханою життям, не вдасться. Не та порода. Ні тобі мило всміхнутися, ні пустити бісики очима, ні підіграти презентабельному чоловікові в шкіряному кріслі й замшевих мештах. А він же таки… хм… презентабельний.

— Це просто так, до слова. Почали про марки. От я й… — він удавано зітхнув і підсунувся до стола. — Гаразд, показуйте вже свою австралійку. Овва! Та це ж…

Він ледве встиг прикусити язика.

— Це ж… Рідкісна штука, справді дуже рідкісна. Риба-молот… Хм… Давно мріяв… Скільки ви за неї хочете, Мартусю?

Вона знову спалахнула, як півонія.

— Та що ви таке говорите?! Я ж від щирого серця! Прочитала й подумала: у людини таке цікаве захоплення, а в мене ця марка все одно даремно лежатиме. Я-бо також колекціоную, тільки нецке — такі маленькі фігурки. Тож дуже добре вас розумію.

— Тоді дозвольте вас хоча б на каву запросити. Ні-ні, не відмовляйтеся — я запрошую вас не як джентльмен даму, а як колекціонер колекціонера. Тут неподалік, за рогом, є маленький ресторанчик, я в ньому частенько обідаю.

З того, як вона знітилася, переступивши поріг ресторану, що за кілька кроків від офісу, Андрій зрозумів: Марта нечасто буває в таких закладах. Що ж, такі екземплярчики досі інколи трапляються в еру бурхливого розвитку індустрії громадського харчування. Можливо, панна надто принципова, а може, усе прозаїчніше — зарплатня надто скромна або ні з ким їй ходити. Поки робив замовлення, вона сиділа за столиком тихо, ніяково поглядаючи на вікно.

— Ні-ні, я не п’ю! — рішуче запротестувала, коли офіціант поставив поряд із філіжанками два келишки. І навіть не розмішавши цукор, мужньо випила гірку каву.

— А вас вигідно до ресторану водити, — усміхнувся Андрій.

— Це собачку на повідку водять. А я… Мене ніхто не водить. Я сама ходжу!

— Хм… А-а-а…

— А чому ви колекціонуєте марки тільки з рибами? — спритно випередила його.

Ну от, знов за рибу гроші. Могла б поговорити з чоловіком про щось цікавіше. Сидить, як черепашеня набурмосене, забарикадувалася панцирем і готова будь-якої миті сховати під нього не тільки свої музикальні пальчики, але й голову.

— Люблю, знаєте, безмовні створіння. Усіляких там русалок, морських зірок, рибок… А якщо серйозно, то й сам не знаю чому. Може, тому, що я за гороскопом Риба.

— Справді?! А я також Риба!

О, нарешті відсунула свою черепашачу броню. Очі сяйнули, усмішка — до вух, ямочки на щоках.

— Березнева, мабуть…

— Так. А як ви здогадалися? — здивувалася якось по-дитячому.

— Бо ви схожа на весняну золоту рибку. А я от лютневий старий потворний вусатий сомище.

— І зовсім ви не старий! І дуже навіть симпатичний! Ой, вибачте…

І знову — шурх під панцир. Тільки очі наполохано визирають.

— Та що ви постійно вибачаєтеся? Мені приємно. Давно ніхто не казав, що я симпатичний… Та ще й — охо-хо! — «дуже навіть»… Яке там «дуже навіть»… Бачили б ви мене років так п’ятнадцять тому, коли в мене ще й натяку на оці залисини не було.

Виявляється, вона бачила. Училище культури організувало тоді благодійний концерт — на підтримку обдарованих інвалідів, які навчалися в ньому. Марта, одна з кращих учениць фортепіанного відділу, грала свого улюбленого Шопена. А він від імені своєї фірми говорив про доброту й милосердя. Він був такий молодий та вродливий і… І так гарно говорив! А потім іще й співав.

— Невже й співав? — здивовано перепитав Андрій. — Певно, як ворона перед дощем.

Марта аж із місця зірвалася. Та як він може таке говорити? Як він… Їй тоді так сподобалося! Так сподобалося! Вона навіть подумала, що йому краще було б вокалом займатися, а не бізнесом. А тепер… Коли вона побачила його фото в газеті, ну, у тій, де про колекціонування марок надруковано, то зразу впізнала… Дивно, що вони працюють зовсім близько, але ніколи за ці роки не зустрічалися. Хоча… Він же, мабуть, їздить в іномарці, та не мабуть, а точно, а вона — усе пішачком, пішачком. Та й обідає Марта вдома, бо до квартири рукою подати — вона за три будинки від музичної школи. Якби не ця марка… Якби не газета…

Удруге Марта зателефонувала в липні. Їй знову «посланіє» з Австралії. Там уже третій рік живе її однокласниця: поїхала на сезонні заробітки до Англії, огірки та помідори збирати, а опинилася десь під Аделаїдою і вже й не збирається повертатися. Тільки пише, пише… Ось знову два листи. І дві марки. Та які?! Ви не повірите — обидві з рибками. Як на замовлення. Тільки така от халепа: учора Марта підвернула ногу, ні-ні, це не перелом, але треба травмованій кінцівці дати спокій на кілька днів. Вона й лікарняного не брала — усе одно її малі музикогризи зараз на канікулах. Він міг би зайти до неї. А заодно й акваріум із деякими екзотами подивиться — вона, за його прикладом, вирішила також колекціонувати рибок, але живих. От після їхньої зустрічі й купила кілька цікавих екземплярчиків.

Він охоче погодився: звісно ж, заради марок готовий не те що на сусідню вулицю, але й до іншого міста мчати.

Марта — як підранений буслик: стоїть, у білих шортиках і світло-бузковій футболці, на лівій нозі — такий самий, як футболка, бузковий капчик, права загіпсована біля ступні, зігнута в коліні та трохи піднята, під руками — милиці.

— Бачили ще десь таку незграбу? Вічно в якусь халепу потрапляю. Ліфт проїжджав туди-сюди повз наш поверх — вирішила, що швидше буде збігти, ніж його спіймати. От і побігла. Перескочила одну сходинку — і на тобі, сухожилля розтягнула.

Сьогодні вона нагадувала Андрієві не черепашку, а кактуса. Ні-ні, не зелену шпичасто-наїжачену кулю, а світло-рожевий бутон. Здавалося, колюча коробочка щойно лопнула й з-під розділеної на чотири частинки шкаралущі визирнула незвичайна та не дуже припасована до місцевого пейзажу екзотична квітка. Квітка час від часу зворушливо перехилялася то направо, то наліво, торкалася сережкою-перлинкою до плеча, спалахувала своїми горіхово-карими й говорила, говорила, говорила… Переважно — про музику, нецке й книжки. Здається, вона вирішила виговоритися ще й за першу зустріч, під час якої тільки ніяковіла та шарілася, як півонія.

«То от ти яка насправді, — подумав Андрій. — На своїй території, у своєму світі. А за ним… Хм… Певно, довго вірила, Мартусю, що герої книжок із цієї твоєї величезної бібліотеки ходять десь сусідніми вулицями й чекають не дочекаються зустрічі з тобою. І сама зоряними ночами поглядала у вікно: чи не з’явиться раптом принц на білому коні. Може, навіть прийняла якогось приблуду на замореній сивій шкапі за свій ідеал. А потім… Потім угледіла під лицарським забралом обличчя блазня й зрозуміла, що лицарі мають погану звичку оселятися здебільшого в паперових замках. І перестала в нього вірити, як перестають із часом діти вірити в Діда Мороза…»

І вкотре здивувався: невже такі дивачки ще й досі є? Чи, може, і справді на нашій земній кульці співіснують паралельні світи? Тоді він і Марта точно з різних. Уявив на мить її у своєму — серед чіпких гострозубих піраній своєї фірми. Господи! Та вони б же її засміяли, довели до сліз, а потім живцем з’їли! А він… Йому було б шкода…

Марта й гадки не мала, про що думає її гість. Поставила на стіл тарілку з круглими канапе та чорну пляшку з вином. Дістала з шафи серветки. Ага, це квартира її батьків. Колись вони жили втрьох. Замовкла на хвильку. Він не став перепитувати, що з ними сталося. Судячи з умеблювання та облаштування — усе старе, але добротне, дібране зі смаком, — були вони людьми небідними, але явно не зацикленими на розкошах.

«Найімовірніше, викладачі місцевого вишу чи коледжу», — вирішив Андрій, розглядаючи за склом колись дефіцитної шафи кольору мореного дуба корінці солідних фоліантів та маленькі екзотичні дрібнички, які зазвичай привозять додому зі світових мандрів.

Колись, іще студентом, він побував у квартирі професора-історика — здається, той хворів, і довелося занести йому реферат, написаний, як завжди, за останню ніч. Тоді Андрія понад усе вразили такі ж мовчазні шеренги фоліантів на полицях і особливий дражливий аромат, яким вони пахли, якась таємнича атмосфера, абсолютно не знайома йому, синові колгоспного тракториста. Вона й досі йому чужа. Але тепер ці антикварні меблі з поволокою старовини, ці протерті до білих пролисин килими на підлозі, уміло замасковані накидками високі старомодні крісла викликали в нього дивну суміш співчуття, поблажливості та… торжества. Так, торжества! Він сьогодні міг дозволити собі в тисячі разів більше, ніж зациклені на науці сучасні «ботани» і колишня професура. Хоча йому багато через що довелося пройти заради цього. Так багато, що про дещо ладен був би й сам забути…

Марта сіла за рояль. Легенько пробіглася чорно-білим рядком. З-під клавіш спурхнуло кілька акордів і полинула мелодія. Спочатку ледь чутно та повільно, потім — гучніше й хутчіше.

— Та ви талант! — сказав, коли музика стихла й Марта підвелася з круглого стільчика.

— Це Шопен — талант, — знітилася. — А я… так собі… Просто вчителька музики.

Вона явно прибіднювалася. Он на стіні диплом у рамочці — перше місце на конкурсі… Марта перехопила погляд Андрія.

— Це було дуже давно. Коли я ще в музичному училищі навчалася. А потім… Після того, як загинув тато… Розумієте, я не могла залишити маму. Вони завжди були разом. Вона без нього задихалася, ніби в неї повітря забрали. І так три роки. Інститут я закінчила пізніше, заочно. Але це не консерваторія. А я завжди мріяла про консерваторію.

Андрій вирішив перевірити свій здогад.

— Стільки книжок я бачив тільки у свого професора. Довелося якось до нього додому реферат відносити: не встиг на парі здати. Ні, ви не подумайте, що я був якимось лінтюхом чи нездарою. Просто катастрофічно не вистачало часу. Я вже тоді взявся перевіряти, як діє закон «Хочеш жити — умій вертітися».

— І як?

— Діє залізно! Тільки від безперервного вертіння з часом трохи нудить.

Марта помовчала.

— Мої батьки не були викладачами. Але вони любили книжки. І музику, і подорожі, і мене, і… одне одного. Дуже любили. Вони в мене були незвичайними… А ось марки, які я вам обіцяла. Вони могли б і зачекати. Але… дякую, що зайшли. А то я, бачите, якою стрибункою на одній нозі стала. Кажу ж вам, вічно в якусь халепу втраплю. Як говорить моя подружка Люся, не піаністка, а горе ходяче… А вам справді подобається Шопен?

— Особливо у вашому виконанні.

Вона спалахнула, радісно усміхнулася, але враз сховала усмішку й недовірливо відсунулася від Андрія. Мовляв, терпіти не можу неправду!

Він узяв її за руку.

— Я щиро. Слово честі! Вам треба було б грати на сцені, а не морочитися з дітваками.

— Мені подобається така морока. Я люблю дітей, дуже люблю, — відсмикнула руку.

— А-а-а… ще когось?

— Собак, котів, птахів, небо, квіти, трави… Люблю читати, блукати осіннім лісом, збирати гриби, грати, слухати, як грають інші…

— Стоп-стоп, хитрунка! Я не про те. Я…

— І когось… любила… Але він… не любив Шопена.

— А я люблю. Шопена і…

— До побачення, Андрію Андрійовичу! Якщо мені ще подарують марку…

— Я прийду!

Пролетіло літо. Відхлипувала дощами якась особливо плаксива цього року осінь. Марта ще кілька разів зустрічалася з Андрієм — то біля офісу, то в ресторанчику поблизу. Щоразу, ледь угледівши його, вона спалахувала, як пізня жоржина, і, здавалося, ледве стримувалася, щоб не кинутися йому на шию. Він уже зрозумів: ці зустрічі були не випадковими, вона шукала їх, чекала його й дивилася такими очима… Нагадувала йому старшокласницю, яка вперше закохалася й не знала, що робити з тим своїм почуттям. Дивно. Він був упевнений, що кожна жінка, якій під тридцять, — актриса. Тільки одні грають краще, а інші — гірше. Але Марта, здається, не грала. Це тішило його чоловіче самолюбство. Він усміхався у відповідь. Скидав перед нею свій непроникний діловий панцир, як середньовічний лицар обладунки, і дозволяв їй зазирнути, щоправда, зовсім трішечки, ледь-ледь, у себе, не захищеного бронею.

Якось зі здивуванням зловив себе на тому, що чекає чергової зустрічі з Мартою. Спантеличений цим відкриттям, голосно розсміявся. Для чого? Навіщо йому ця літаюча в хмарах дивачка? Звісно ж, міг би хоча б заради розваги закрутити сякий-такий короткотривалий романчик. Але… Марта пасувала до флірту, як африканський страус до антарктичних снігів. А глибокого почуття він боявся, як сіроманець вогню. Мабуть, правильно говорить дуже «просунута» у психології, яку вивчала, але так і не вивчила, його дружина: йому давно вже цікавіше з мовчазними рибами, ніж із балакучими жінками.

Та обставини дедалі більше підштовхували його до Марти. Чи хтось підштовхував самі обставини?

Того вечора він прийшов до неї без попередження. Якийсь постарілий — ніби з часу їхнього побачення минуло кілька років, знервований і змоклий до нитки. Поставив на килимок шкіряну валізу, кинув на підлогу парасолю, заламану вітром.

— У тебе є вільна кімната. Не впустиш трохи пожити? Удома черговий скандал. Мені до них не звикати. Але цього разу вона, здається, зовсім здуріла.

— Хто — вона? — здивувалася Марта.

— Дружина.

— Чия… дружина? — Марті ніби щось перекрило горло й голос зірвався на фальцет.

— Досі нібито була моєю.

— Твоя дружина?!.. Але ж вона… вона… померла! Рік тому!

— Хто тобі таке сказав? — тепер уже здивувався Андрій.

— Твоя сестра.

— Моя?! Сестра?! У мене ніколи не було сестри!

Власта торжествувала. Вийшло! Вийшло! Вийшло-о-о! Риб пішов! Пішов її А в квадраті!

— І ти, рибище потворне, пливи слідом за ним — висиш тут на стіні та поблискуєш лускою й своїми булькатими очиськами. Як ти мені ос-то-гид-ло!

Вона зірвала зі стіни картину зі сріблястою рибиною, рвучко відчинила вікно й пошпурила її в калюжу. Полотно упало малюнком догори, риба хутко темнішала під осіннім дощем і докірливо дивилася круглим оком крізь його потоки на Власту.

— Ну чого витріщилась? — розсердилася Власта. — Пливи собі! Тепер це мій будинок — що захочу, те в ньому й повішу.

Подумала, що можна було б іще й акваріум викинути. Але ж він важкезний, як рефрижератор. Нічого, і його черга настане. На все свій час. Час… Час… Хм… Сьогодні минає якраз п’ять місяців із того часу… від того ранку.

О! Той ранок… Їй було нудно й самотньо. Самотньо й нудно. По радіо звучала якась популярна мелодія. На кухні закипав чайник. «Ми передавали концерт “Ранковий настрій”», — прорвалося крізь завивання свистка.

Який там у біса ранковий настрій у цьому домі мовчання! Хоч вовком вий…

«А зараз до вашої уваги радіослужба знайомств. Вона допоможе тим, хто стомився від самотності, знайти свої половинки…»

Дурні вівці! Невже вони й справді вірять, що коли «половинка» плюс, то самотність зразу мінус?

«Самотня інтелігентна жінка з вищою освітою, житлом і матеріально забезпечена, без шкідливих звичок, спокійна, урівноважена, співчутлива, симпатична, за гороскопом Риба, бажає познайомитися… Любить музику, книги, колекціонує нецке… Цей лист надійшов із…»

Власта мало не захлинулася чаєм. О! У цьому місті є ще одна Риба-колекціонерка! А що як… Хм… Чому б і ні? Та це ж ідея! Ну, рибки мої, тримайтеся! Гра розпочинається.

Хід перший — Славко.

— Алло! Славку, ти ще працюєш у тій газетці?..

У слухавці — здивована тиша. Тоді якийсь прим’ятий Славків голос:

— Ще працюю. А чого це ти, Властонько, раптом про бідного сусіда згадала?

— Є справа.

— Та я біля тебе, кицюню, — хоч справа, хоч зліва… Тільки пальчиком помани.

Ага, хай помріє. А поки що — напише про її чоловіка.

Виявляється, він уже десь чув, що її АА збирається на вище керівне крісло. Отже, публікацію про кицюніного чоловіка шеф розцінить як рекламу. А за рекламу, сама розумієш… Мані-мані…

Що ж тут незрозумілого? Але хто платить, той і музику замовляє. Вона заплатить за цілу сторінку в його «рептильці». А він має здивувати наївних читачів публікацією про її АА. Ні-ні, не його службовими подвигами чи геніальним бізнес-нюхом, а… Скажімо, тим, як він іще школярем грав на баяні й співав у сільській хор-ланці, був волонтером, колекціонує марки з рибами, має акваріум із якимись екзотичними тюльками. Ну, словом, знайдеться чимало чеснот, якими зможе похвалитися її благовірний. Про те, що він чемпіон із лежання на дивані перед телевізором, писати не обов’язково.

— О! Ти так любиш свого чоловіка… — прицмокнув Славко.

— П’яна від кохання!

— А я п’ю тільки коньяк «Карпати».

— Та хоч «Гімалаї»!

— Тоді о’кей, мурочко! Не знаю, що ти там задумала, але відчуваю, як уже випускаєш свої гострі пазурчики.

Отже, хід другий.

За вікном травневе сонце пришкварює, а по радіо вже третій день прогнозують «місцями дощі». Цікаво, де саме в їхньому місті заховані ці місця? Утім, головне — погода в домі.

Значить, так. «Пише вам сестра чоловіка, такого ж романтичного та самотнього, як і ви. Він мешкає в цьому ж місті. Дружина його померла…»

Бр-р-р… Може, не варто про смерть дружини? Ще чого доброго можна накликати на себе… Тьху-­тьху-тьху! І кулачком по дереву. Але так буде певніше, що рибка клюне. Ці романтичні тюті люблять нещасних. Потім усе з’ясується, але тоді вже Власті буде «до лямпочки».

«Тільки прохання — ніколи не нагадуйте йому про неї. І про цей лист — також. Благаю вас! Краще за все порвіть його чи спаліть і забудьте. Я просто хочу, щоб мій брат був щасливим. Бо він того вартий. Дізнатися про нього ви зможете з міської газети за цей тиждень. Там є нарис про мого брата, про його хобі. Надсилаю вам три марки з рибками. Поки що скористайтеся однією. Вона допоможе вам познайомитися — просто подаруйте йому… після прочитання публікації. Ступіть крок назустріч першою, бо сам він у сердечних справах дуже несміливий, хоч справляє враження впевненого. Насправді ж то лише маска. Андрій дуже інтелігентний, чутливий та нещасний, і він неодмінно покохає таку саму інтелігентну врівноважену жінку та ще й колекціонерку».

Покохає… Ха!.. Та скоріше на лисині кропива виросте, ніж оцей сніговик покохає когось. Але навіщо по­збавляти самотню жінку ілюзії?

«Тільки ніколи не кажіть, що ви подавали оголошення в радіослужбу знайомств. Хай це буде наша з вами таємниця. Вірю, що ми з вами станемо не тільки родичками, але й подругами…»

Ну от, лети з привітом, вернись із… мільйончиком! А що, недаремно ж я на психолога вчилася. Хоч і не довчилася… Уже завтра ця дурепа читатиме й заливатиметься сльозами. А за місяць-другий… Що ж, за це можна й випити.

У місяць-два її програма не вклалася. Літо пряжило, ніби збиралося нагріти місто на три роки наперед. АА виїздив у Карпати. Марта гостювала в подруги в селі. Але гра тривала. І ось нарешті осінь. І — хід третій. Власта якраз підливала коньяк до кави, як хтось натиснув кнопку домофона і, здається, не збирався її відпускати.

— Хто? — перепитала сердито.

— Хто-хто? Кінь у манто! Хіба не бачиш? У тебе ж тут камера біля дверей, — почувся нахабний Славків голос… Впустила. — Фу-у-ух! Ось, дивись, кицюню. Та не на мене, а на цифровик. Клац! Твій Риб нахиляється до Мартусі в ресторані. Клац! Заходить у під’їзд. Клац! Виходить із квартири. Клац! Радісна зустріч на вулиці. Клац! Сяюча Мартуся сідає в його авто.

Славко тріумфує. Власта всміхається. Але без особливого торжества — усередині ніби й справді котячі кігтики шкрябають. І чого б то?..

— Браво! Ось твій гонорар.

— А що тобі? — Славко запитально дивиться на Власту.

— Гра. Просто гра. Я ж тут від нудьги вмираю. Учора масажиста у фітнес-центрі мало не відлупцювала. Сьогодні кравчиню до сліз довела. Ото й уся розвага.

— А якщо серйозно? — недовірливо перепитує Славко.

— Ти читав, що благовірна Мела Ґібсона вимагає від нього за зраду аж чотириста п’ятдесят мільйонів «зелененьких»?

— По-перше, твій АА не Мел Ґібон і такі бабки йому й не снилися. Не так уже й високо він злетів. Хоча… Якщо й далі так старатиметься… А по-друге, ти читала, що в місіс Ґібсон ще й семеро гібсенят? А діти…

Власту наче струмом ударило. Та як він сміє? Як він сміє, цей лузер, цей нікчемний знімкун задрипаної «рептильки»?! Що він знає?! Що він розуміє?! Діти… А їм з АА ніколи було дітей заводити! Ніколи! Вони заводили гроші. Вони крутилися, як в’юни на пательні, щоб вибитися в люди. Він купував-продавав, продавав-купував і знову купував-продавав. Потім оцей будинок, фірма. Тоді — політика, посада. І на все потрібні були гроші. Гроші, гроші, гроші! Інше — на потім, «як міцно на ноги станемо». А потім… Ось воно — потім.

— Що, гроші поділити не можете? — усміхається Славко.

— А я не хочу ділити! Хочу все — як компенсацію. Він же обіцяв, що я буду жити, мов королева.

— Отакої! — Славко не приховує іронії. — Ти й живеш, як королева. Снігова…

Вона шаленіє, з розмаху вліплює йому ляпаса.

— Це чайові. До гонорару.

Снігова королева… Знав би він, скільки їй довелося пережити дорогою до трону. Андрія майже ніколи не було вдома. А вона… Он Олька із сусіднього під’їзду, бувало, щойно зустріне, одразу скаржиться: то з чоловіковими батьками їй тісно в одній квартирі, то діти похворіли, то грошей бракує… Але навіть вона жила! А вони все тільки готувалися до життя. До справжнього життя! Ось іще трохи грошей зберуть, куплять кращу машину, збудують розкішний дім, стануть багатими, і тоді… Отоді нарешті почнеться справжнє життя!

Поки справжнє життя настало, нічого не залишилося. Тільки контракт. Їхній дім давно вже нагадує акваріум для риб. Жінка й чоловік так само безмовно й безшумно, як риби, пропливають у ньому одне повз одного: з передпокою — до вітальні, з вітальні — до спальні, зі спальні — до ванної, з ванної — до кухні, з кухні — у передпокій… Мовчки прокидаються, умиваються, одягаються, п’ють каву, спускаються в гараж, розміщений у цоколі, сідають кожне у своє авто (у нього — чорне, у неї — сріблясте), випливають на вулицю й пливуть у різні боки. Вона повертається за кілька годин — після фітнес-центру чи шопінгу (у провінції навіть для людей їхнього статку розваг небагато, хіба що зрідка корпоративні вечірки та казино, до якого вона стала вчащати з минулої осені). Він — коли ввечері, а коли й уночі. Знову пропливають просторими клітками, непорушно сидять кожен перед своїм теле­ящиком: вона любить сентиментальні серіали, він — бойовики, ділові новини або футбол.

Не раз безсонними ночами, дивлячись у темряву, Власта намагалася згадати, коли чоловік востаннє обнімав її, що говорив при цьому. Зрештою, яке це мало значення… Вона давно перестала спалахувати в його обіймах. Спогади мерехтіли перед очима, наче кадри з нуднуватого фільму. Тільки давні прикрощі та образи впереміш із тими кадрами вилазили зі шпаринок пам’яті, як рубці від ран з-під гриму.

Кілька разів вона намірялася щось змінити: а) кинути все й утекти світ за очі із цього пропахлого рибою акваріуму; б) зайнятися якоюсь справою чи й навіть улаштуватися на роботу; в) закохатися або хоча б завести коханця… Але… Утекти вона могла б хіба що на Канари, тільки за що там жити до кінця днів? Від самої думки про роботу за фахом її нудило — однокурсниця-«ботан» у дешевому плащику й китайських мештах, яка недавно нагадала їй про «їхнє вчительське покликання», здалася Власті істотою з іншої планети. А щодо пункту третього…

І сама ж винна, що той бісів папірець з’явився на світ і обплутав її, як павутиння нещасну муху. Тоді її Риб заповзявся розбагатіти. Переганяв потріпані автомобілі з Німеччини, возив цукор та кетчуп із Польщі, відвойовував свою територію на ринку, домовлявся з митниками, шептався з якимись крутеликами… Він пропадав днями й ночами, а коли з’являвся вдома, вона влаштовувала дикі сцени ревнощів. Ні, це ж треба! Колись вона його ревнувала!.. Він ображався за недовіру, клявся, що з ніг падає, аби схопити удачу за хвіст, бо хто не встигне зараз, то за кілька років бігтиме за останнім вагоном швидкісного потяга. Вона також була не проти удачі й свого зручного місця в комфорта­бельному вагоні, але при цьому їй іще хотілося, щоб чоловік частіше був поруч.

Він її не розумів. Вона йому не прощала. Будинок виростав, а щось у будинку геть розвалювалося. Зрештою після чергового скандалу Андрій запропонував укласти шлюбний контракт, як це роблять за кордоном: якщо він справді (раптом би таке сталося!) здійснить «похід наліво», то вона отримає будинок і все, що в ньому; якщо ж Власта заведе когось «на стороні», то піде з дому, з чим прийшла. Тоді вона сприйняла той папірець як кладочку до тимчасового перемир’я. Та й годі. А тепер…

— Кинула б усе до біса! Жила ж ти раніш без палацу й «мерса», — нагадує Славко, потираючи палаючу щоку.

— Щоб я поступилася?!

— То закохайся в когось таємно. У мене, наприклад. Ми ж, кицюню…

— Що було, те загуло! І взагалі… Наука доводить, що кохання — то така психічна хвороба. Від нього нормальні люди позбавляються, як колись від чуми чи віспи. Ех… Та я навіть заради розваги не можу когось завести, щоб не втратити…

— Гроші…

— Даремно іронізуєш. Гроші — це свобода.

— Гроші — це тільки гроші. А ти таки втратила, мурочко.

— Що?! — стривожено скинулась Власта.

— Колись ти так класно пускала бісики очима. А тепер…

— Іди ти, Славку, під три чорти!

— Я піду. А як же та… піаністка? Вона-бо…

— А що мені до неї? Вона пішак у моїй грі.

— А ти, значить, королева… Ну звісно ж, Снігова.

Спочатку у двері просунулося потворне, розквашене на дощі рибище в дерев’яній рамці. За ним власною персоною з’явився її Риб. Поставив валізу, кинув мокру парасолю.

— Чого це моя картина валяється аж біля брами? — сказав знервовано.

— Певно, рибище хотіло пливти за тобою… Попливли б ви й справді собі…

— Ще чого! Нікуди ми не попливемо. Не бути по-твоєму. Не бу-ти!

— По-моєму? Ти закрутив роман із якоюсь, а я…

Андрій аж знетямився. Підступив до Власти, стріпнув мокрим чубом. Досить! Він усе знає — Марта розповіла. І про листа, і про марки, і про Властині дзвінки, і про її велику «сестринську» турботу про нещасного самотнього «брата».

— Дурепа! — закричала Власта. — Дурепа!!! Тільки такі дурепи й пишуть у службу знайомств, бо самі ні на що не здатні.

Ах, вона не писала в службу знайомств? Як це не писала, коли Власта на власні вуха чула? То Мартина подружка так удружила? Які ж у декого турботливі подружки бувають! А Мартуся, значить, повелася тільки тому, що впізнала його на фото в газеті? То вона його давно знала? Аж п’ятнадцять років? Ох, яка свята великомучениця! То чому ж він у неї не залишився? Чому повернувся? Бо це його дім? Ха-ха! І ще тричі ха-ха. Був і загув. Хіба він забув про контракт? То нехай іще раз гляне на знімочки до контракту. На кожному з них — Риб і Мартуся. Скрізь — тільки він і вона! А це доказ. Як треба буде, то й свідок засвідчить. Авжеж, у неї є й свідок. Тож хай він і не рипається, бо вона так підмочить його бездоганну репутацію, таке зчинить, що він не тільки про своє підвищення забуде, але й у нинішньому кріслечку не втримається.

— А може, хм… — Власта грайливо поводить очима. — Може, ти, чого доброго, й справді… Ха-ха… Які в неї закохані очі! Заради таких можна все покинути…

— Ти забула? Я ж Риб! Та й кохання на землі давно скасували. Твої ж слова… А ти завжди знаєш, що говориш. До речі, розповідь Марти — на диктофоні. Отже, ти програла, щучко! Один — нуль на мою користь. Пардон, два — нуль.

— А це ж чому аж два — нуль?

— А тому, що за марки ти дуже переплатила. Я продав їх Мощанському мало не вдвічі дешевше, ніж він тобі.

— То ти… ти… ти…

Він регоче. Нахабно, просто в обличчя. Авжеж, знав. Як він міг не впізнати свою австралійку? Щойно Марта «подарувала» її, зразу ж зателефонував до Мощанського. Той зізнався, що продав її Власті. А чого б не продати, коли так добре платять? Якби Власта хоч трішечки цікавилася тим, чим захоплюється її чоловік, крім заробляння грошей, якби знала хоча б, як і які марки потрапляють у колекцію, то не сіла б так ганебно своєю пещеною дупкою на слизькому. От чого він ніяк не міг зрозуміти, то це як марка опинилися в Марти й чому вона з нею прийшла до нього. Тож вирішив також пограти.

— На почуттях бідної дівчини, яка з кожним днем закохувалася в тебе дедалі більше, поки зовсім не втратила голову?! — презирливо глянула на нього Власта.

— Ой, хто б говорив про почуття! А грав я у твою гру, моя акулко! Тільки за своїми правилами. Ну все, пограли й досить. Сезон розваг закінчено. Рибок годувала?

— Сам годуй! Хай би вони тобі виздихали! — відрізала Власта й грюкнула дверима.

Андрій якраз набирав корм для рибок, коли обізвався сотовий. У слухавці хтось голосно ридав і просив допомогти.

— Хто це? Люся? Яка ще Люся?.. Дівчино, ви помилилися. Не знаю я ніякої Люсі з музичної школи! Набирайте правильно номер! — роздратовано сказав він і кинув телефон.

Але бравурний марш знову зазвучав на всю кімнату — якась Люся з музичної школи не могла заспокоїтися.

— Чого вам треба?.. Та перестаньте хлипати, говоріть виразніше! Ах, це ви надсилали лист до служби знайомств… Замість Марти… А Марта — це… Марта? Ви викликали «швидку»?.. Що ви таке говорите? Вона хотіла накласти на себе руки?.. Але я… Чого ви телефонуєте мені?.. Я їй ніхто. Ніхто! Розумієте?.. Я… Я… нічого не обіцяв… Та вона ж сама… Дівчино! Я надто тяжко ліпив своє життя, щоб тепер усе втратити… Я себе втрачаю? Мене самого рятувати треба? Ви божевільна!.. Точно божевільна! Це до вас треба «швидку» викликати. Та що ви мені все про її душу та неземне кохання! Немає неземного кохання!.. І земного також немає! Не-ма-є!.. Вона що, янгол чи інопланетянка?.. Та якби всі через це… Ах, вона не така, як усі… Ну, якщо ви, Люсю, справжня подруга, то й потурбуйтеся…

Пожбурив мобілку на канапу. Узяв пакет із кормом. Руки тремтіли, корм розсипався. Риби підпливли до стінки акваріуму, широко розтуляли роти й незмиг­но дивилися круглими очима. Він кинув корм разом із пакетом і підійшов до вікна. Десь далеко, кварталів за кілька звідси, чулася сирена «швидкої». Може, вона повезла Марту? Невже Марта його так?.. Невже вона справді через це?.. Люся сказала, що вона не хоче без нього жити. Дурненька… Скільки людей так живе… Навіщо ти це зробила, Марто? Марто!!! Це ж була гра… Просто гра… Тепер усі грають… Я не можу… Мій дім… Моя кар’єра… Господи, що з нами сталося? Що… зі мною?.. Ні, я не можу втратити!.. Не можу втратити… Марто!

Він відсунув ногою мокру парасолю, що розчепірилася біля порога. Шарпнув двері й вискочив із будинку.

Господи! Який дощ! Який безпросвітний дощ…