Етюд із метеликом

Звабник на замовлення

В Андрія з подиву брови поповзли догори й заклякли десь біля лінії скальпа.

— Я вас правильно зрозумів? Ви просите мене звабити якусь пані N, а тоді самому сфотографуватися з нею й надіслати ті пікантні знімки її чоловікові? Ви…

— Одне маленьке уточнення: я не прошу, а купую у вас послугу.

Жінка озирнулася: вочевидь, шукала, куди струсити попіл, зрештою поклала сигарету просто на підвазонник і незадоволено зауважила:

— Якщо самі не курите, то могли хоча б для відвідувачів попільничку купити.

— Але в моєму прейскуранті такої послуги немає! — Андрій дістав із тумбочки руду керамічну мушлю й штовхнув її через увесь стіл до гості.

— То буде! — Вона ніби й не помітила цього, витягнула з пачки другу сигарету, клацнула золотою запальничкою з витонченим гравіюванням і відкинулася на спинку стільця.

— Звідки така впевненість? — хмикнув Андрій.

— Я плачу дорого.

— А ви ніколи не думали, пані-добродійко, що не все продається за гроші? — він уже ледве стримував роздратування.

— За гроші, може, і не все. А от за великі — так.

Андрія раптом знудило. Згадав, що вчора ввечері на дні народження Ростика Старушика, колишнього однокурсника, хильнув зайвого. А тут іще ця божевільна світська левиця. І звідки вона впала на його голову? Він схопився на ноги й щодуху метнувся до дверей.

Коли повернувся з туалету, жінка сиділа в тій самій позі: світло-сіра шиншилова шубка наопашки, права нога закинута на ліву, чоботи-ботфорти прикривають коліна, до яких не дотягується спідниця, майже половину обличчя сховано під темно-сірими сонцезахисними окулярами, між випещеними пальцями з рубіновими накладними нігтями димить тоненька сигарета.

«А пані вже давним-давно перейшла рубіж бальзаківського віку, і ніяка косметика цього не замаскує, — подумав Андрій. — І десь я її, здається, бачив. Десь бачив…»

— Можливі й інші варіанти. Скажімо, Андрій Бондаренко — не типаж пані N, ну зовсім, зовсім не на її смак. Отож, припустімо, я просто не зумію обкрутити вашу кралю. Або ж виявиться раптом (уявіть собі!), що пані N — фортеця, узагалі неприступна, для жодного спокусника. А ви ж мені вже аванс за послугу виплатите. І що тоді з вашими грошиками? Тю-тю?

— Мої гроші не ваш клопіт! — Андрієва візаві рвучко зняла окуляри й полоснула його холодним сірим поглядом. — Це стерво лягає в ліжко з таким старим орангутангом, який мало не в дідусі їй годиться, отож ви для неї просто знахідка, ідеал, щось на зразок справжнього агента 007… Ну і, як самі розумієте, будь-хто у володіння Холодницького не проникне. Потрібен саме такий, як ви, — спортивний, сміливий, ризикований і винахідливий. Ось бачите, скільки компліментів я вам наговорила! Авансом, до речі. Словом, придумайте щось… Станьте, скажімо, вірним стражем того підтоптаного ловеласа. А ще краще — ангелом-охоронцем для неї самої… Як мені відомо, вона також в оточенні вартових денно і нощно, сидить і цвірінькає, як горобець у клітці.

Андрія наче громом ударило.

— Ви сказали — Холодницького? Її чоловік — Гарик Холодницький?! Той самий? То, може, накажете мені заодно ще й мішень самому собі на лобі намалювати, з яблучком якраз проти мозку, щоб котрийсь із Холодильникових охоронців не схибив, коли в мене цілитиметься? Вибачте! Ви, пані, явно не туди звернулися: це детективне агентство, а не бюро самотнього самогубці.

— Бюро самотнього самогубці…

Жінка засміялася. Її сміх прокотився такими дзвінкими переливами, наче йшлося не про життя і смерть, а про дитячу гру в схованки.

— Не таким я уявляла сина полковника Бонда. Ні-ні! Ви зовсім не схожі на свого батька.

— А мені плювати, хто і яким мене уявляє! І звідки ви знаєте мого батька?

— Звідти! — вона рвучко наділа окуляри, ніби хотіла відгородитися ними від співрозмовника, стерла награний сміх, як дешеву помаду з вуст. Її обличчя знову нагадувало маску, наполовину прикриту темно-сірим пластиком. — А ви подумайте, добре подумайте. Зрештою, я ж не наймаю вас кілером, а всього лише звабником. Такий собі шалений спалах пристрасті, палке кохання з першого погляду, короткочасний романчик… Атака! Азарт! Адреналін! Невже вам не цікаво? Невже…

— А що потім? — перервав її Андрій.

— Звабити й забути! Ось і все. Крапка. Про всяк випадок залишаю її фото — гляньте, яка лялечка. До речі, дуже схожа на мене в юності. Ну, бувайте. Зателефоную сама. Завтра.

— Навіщо вам це треба?! — здивовано вигукнув Андрій.

Але жінка вже була за дверима. Він поглянув на світлину й сполотнів.

Вона збрехала. Насправді Андрій — копія свого батька. Коли Інеса вчора побачила його на цій бічній старовинній вуличці, що впирається якраз у центральний проспект міста, то мало аварію не спричинила: автоматично натиснула на гальма, й автівка позаду мало не врізалася в її новеньку «хонду». Обурений водій щось кричав із кабіни, розмахував через вікно рукою, здається, показував їй кулака, а вона не могла зрушити з місця — дивилася вслід молодикові, який уже поспіхом відчиняв масивні броньовані двері, обліплені з обох боків десятком строкатих вивісок.

Глянула на годинник: п’ять хвилин на десяту. Вочевидь, він тут працює й трохи припізнився на роботу. З логікою в неї ніколи не було проблем. Припаркувала автівку за рогом, повернулася до будинку й узялася розглядати назви фірм і організацій, що примостилися під одним дахом. «Агентство „Бонд“»… Так-так… Інеса всміхнулася: ну звісно ж, тільки там може працювати ця копія Сашка Бондаренка, якого вони ще в школі прозвали Бондом. Тоді всі поголовно були закохані в персонажа Яна Флемінґа, який зі сторінок книжкової серії перебрався в кіношний серіал і являвся з екранів кіноманам усієї планети в личині то Шона Коннера, то Роджера Мура, то Пірса Броснана.

Сашко не був схожим на жодного з Бондів. Особливо в стосунках із протилежною статтю. Високий, худющий, ще трохи по-хлоп’ячому незграбний і сором’язливий лобатий ботан, що «проковтував» одна за одною всі пригодницькі книжки в шкільній бібліотеці, страшенно ніяковів, аж паленів, коли ненароком торкався до Інесиної руки. Радів, коли вона просила допомогти з твором чи переказом (література їй давалася гірше, ніж математика), на перервах пропонував почергувати замість неї, а після уроків ніс аж до самого дому її портфель, що викликало особливу заздрість однокласниць.

Дорогою розповідав про далекі країни й незвичайні пригоди, про відважних мандрівників і розвідників, про втечі й погоні, про зорі й комети. Інесі подобалася ця гра в прекрасну королівну та слухняного пажа. Її дивувала Сашкова начитаність, тішила його палка закоханість і відданість, але не дуже цікавило те, про що він говорив. Вона «робила розумний фейс», терпляче півухом слухала Сашка й думала тим часом, що одягне сьогодні ввечері на танці.

Увечері Інеса ставала іншою. І супровід у неї був інший. Гарик Холодницький, на кілька років старший від Інеси, жив у сусідньому під’їзді. Колись вона гралася у дворі разом із його молодшою сестричкою, а коли підросла, стала разом із Гариком ходити на дискотеку. Мама спокійно відпускала доньку із сусідом. Якось сказала татові, який не дуже схвалював ті вечірні походеньки на «бугі-вугі»: «З Гариком нашу Інесу й на край світу можна відпускати, за ним вона — як за муром».

Від Гарика віяло силою, впевненістю та молодечим зухвальством. Він не заморочувався світовими проблемами й високими матеріями, не вгризався в граніт науки, після школи вступив на факультет здоров’я і фізкультури місцевого університету, який саме закінчував, хоч з’являвся там украй рідко. Компенсацією за прогули були його виступи за рідний виш на спортивних змаганнях, адже Гарик тренувався паралельно у двох секціях — з карате й бодибілдингу, що тільки-но ввійшов у моду. Коли він з оголеним торсом уранці зависав у дворі на турніку, дівчата на всіх поверхах прилипали носами до вікон. А коли йшов поруч із Інесою через двір, ладні були проштрикнути сусідку ненависними поглядами. Він умів тримати волю в кулаці, ніколи не заводився й не гарячкував, але міг добряче відгамселити того, хто йому перейшов дорогу, легко спілкувався з друзями, класно танцював, на ходу приймав рішення, іноді досить жорсткі, пригощав Інесу шампанським, щедро обсипав компліментами, купував оберемки квітів до свят. З Гариком було весело та надійно. З ним Інеса почувалася юною розбійницею, прекрасною й примхливою, тільки зовні схожою на свою сестру-близнючку Інесу-королівну.

До Інесиного випускного Гарик і Сашко не знали про існування один одного. Перша їхня сутичка відбулася саме тоді, у кафе, на випускному вечорі. Сусіда й запрошувати не треба було — хіба він міг проігнорувати таку важливу для Інеси подію? Прийшов із букетом червоних троянд і французькими парфумами. І звісно ж, не пропустив жодного танцю. Сашко був ошелешений, коли побачив, як той нахабно обіймає Інесу, як щось шепоче їй на вухо, як вона сміється. Гарик не залишив йому жодного шансу, не поступився навіть одним танцем. А Сашко ж саме сьогодні, коли вони нарешті офіційно стали дорослими (так він вважав), збирався сказати їй усе: як давно, ще з першого класу, кохає, як мріє бути поряд із нею, як завжди-завжди її оберігатиме.

Цей випускний вечір став для Сашка Бондаренка вечором утрачених ілюзій і розбитого серця. Він уперше в житті напився, ненароком облив однокласниць шампанським, зачепив ліктем і розбив кілька келихів, несподівано комусь нагрубив, навіть спробував натовкти пику Гарикові, але той спокійнісінько скрутив йому руки за спиною й мовчки випхав недоладного суперника за двері. У Сашка при цьому було таке обличчя, що в Інеси аж серце зайшлося та сльози виступили. Відштовхнула Гарика й кинулася слідом за однокласником, хотіла втішити його. Але Гарик боляче схопив її за руку: «Облиш! Хай провітриться мамин синочок. Він же досі, мабуть, нічого, крім молока й лимонаду, не пив». І вони знову закружляли в танці.

Нещасний і принижений Сашко не повернувся до кафе, проблукав цілу ніч містом і сам один зустрів світанок на лавці в парку, неподалік від річки. Коли прокинувся, згадав, що йшов до Стиру з твердим наміром утопитися. Не знав — радіти чи сумувати з приводу того, що все-таки залишився живим.

Удруге Сашко й Гарик зіткнулися сім років по тому.

Після багатьох невдалих спроб міліція таки накрила ковзкого, як світязький вугор, відчайдушного та невловимого злочинця на прізвисько Холодильник. Ним і виявився Гарик Холодницький, який паралельно зробив дві кар’єри — обласного чемпіона зі східних єдиноборств і авторитетного рекетира. Справу передали молодому, але дуже перспективному слідчому Олександрові Бондаренку, який два роки тому повернувся до рідного міста.

Інеса пішла просити за Гарика. Вона знала, до кого йде. Уявляла, як зніяковіє Сашко, як обійматиме її очима, а може, і не тільки очима — відважиться нарешті дати волю рукам. Та коли переступила поріг кабінету, сторопіла: замість несміливого й незграбного закоханого старшокласника побачила широкоплечого, чимось вельми заклопотаного молодого чоловіка з проникливим гострим поглядом.

— Перепрошую. — Показав їй рукою на стілець біля столу. І кинув комусь у слухавку різкувато й офіційно: — Лейтенант Бондаренко слухає вас.

Він не зразу впізнав її. Чи прикинувся, що не впізнав?

Достеменно ніхто не може сказати, що вплинуло більше — Інесині благання зглянутися на неї, на дитину, яку вона вже носить під серцем, і допомогти в ім’я колишнього кохання чи Холодильникові бакси, підсунуті комусь значно вищому, ніж молодий слідчий. Але Гарик вийшов зі стін СІЗО. Вийшов і зразу ж зав’язав із минулим. Відкрив власний фітнес-центр, приватизував доходяжний, давно не ремонтований гастроном і за рік перетворив його на супермаркет. Опісля купив невеликий молокозавод, цією продукцією заповнив свій магазин, збудував приватну пекарню й кілька м’ясних цехів… У його стрімкому перетворенні з кримінального авторитета Холодильника в успішного бізнесмена Холодницького провідну роль відігравала Інеса. Дипломований економіст із гострим раціональним розумом, практична й чіпка, вона вдавалася в усі виробничі та торговельні процеси й примножувала Гарикові мільйони, здобуті в його попередньому житті зовсім не бізнесовим способом.

Їхнє розлучення журналісти назвали війною десятиліття. Жорстокою, брудною й затяжною. Але всі війни колись закінчуються. Окрім половини імперії Холодницьких, Інеса забрала й цілу торбу прикрас із дорогоцінних металів і камінців, за які можна було купити ще кілька маркетів. Але навіть це не могло вгамувати гнів, що вирував у душі зрадженої й уже не молодої жінки.

Вона давно знала про Гарикові інтрижки. Іноді влаштовувала йому сцени, іноді робила вигляд, що нічого не помічає. «Перебіситься», — думала. А він… Сивина в голову, а чорт у бороду. Купив собі якусь молоденьку хвойду та й носиться з нею, як дурень зі ступою — демонструє нове кохання на всіх корпоративних вечірках і навіть на урочистих прийомах, вихваляється своєю лялькою. У тому, що молода дружина спокусилася на Гарикове багатство, а не купилася на його давно обм’яклі біцепси та обвисле підборіддя, Інеса не сумнівалася. Хіба не так? Тепер жінка готова була віддати частину здобутого в жорстокій війні, аби тільки Гарик страждав, аби відчув себе так само покинутим, самотнім і зрадженим, як вона.

Цей план прийшов до її голови якоїсь із важких безсонних ночей. Уже наступного дня вона розпочала пошуки кандидата на його виконання. Це виявилося справою непростою. Один молодий і дуже амбітний актор уже нібито й погоджувався зіграти роль спокусника не на сцені, а в реальному житті. Але досить було йому почути, про кого йдеться… Не допомогла навіть її обіцянка посприяти з отриманням звання заслуженого артиста, яким він просто марив.

І ось — Сашків син. Від самої миті, коли побачила його з вікна «хонди», Інеса була впевнена: його послало їй саме провидіння. Бонд — це на удачу.

Віка прокинулася від надокучливого шурхоту за вікном. Зіскочила з ліжка, розсунула штори й від несподіванки аж відсахнулася — сонце ніби тільки й чекало її появи: яскраве проміння, віддзеркалене від новесеньких білосніжних шапок на деревах, аж різонуло по очах. Прикрила обличчя дашком долоні й глянула вниз — якийсь чоловік у короткому синьому пуховику та сірій спортивній шапці прогортав доріжку між сніговими кучугурами, що виросли на подвір’ї за ніч. Власне, він її вже прогорнув. Тепер широка дерев’яна лопата шкряботіла об італійську бруківку, уже визволену від снігу, але ще не зовсім очищену. Ось він зупинився, підняв голову й став обводити поглядом вікна другого поверху. Не встигла відскочити від вікна — він побачив її, по-змовницьки всміхнувся, ледь помітно помахав правою долонею в шкіряній рукавичці, а тоді хутко нагнувся й працював далі.

Андрій?! Віка повірити не могла. Як він тут опинився? Випускник юридичної академії найнявся двірником? Цього не може бути. Навіть якби Гарик пообіцяв йому втричі більшу платню, ніж отримує дипломований слідчий, то й тоді б…

Гарик… Згадала його й аж дрижаки пройняли. Добре, що він затримується, дуже добре. Бо якби оце вгледів, як хтось (чоловічої статі!) дивиться на її вікно та ще й рукою махає… Страшно навіть подумати, що б він зараз улаштував. Вона любила ті дні, коли чоловік був у від’їзді. І щоразу благала Бога, аби затримав його надовше. Цього разу Всевишній, здається, почув Віку й несподівано засипав снігом по самі вінця французький Орлі. Учора Гарик телефонував із Парижа, нарікав на жахливу заметіль, бідкався, що не зможе прилетіти додому на їхню річницю. Але що він привезе своїй кицюні!

Холодницький з’явився в її житті такої ж снігової пори. Того дня Жанна Борисівна була якась сама не своя. Нервувала, змушувала дівчат по три рази все мити, шкребти, натирати, ароматизувати. Сама заглянула в кожен закуток, наказала поміняти лампи в солярії — власноруч принесла нові, перевірила, як працює вентиляція в апаратурі. Зрештою зізналася: несподівано зателефонував сам. Хтось там із його знайомих натякнув, що в нього бліднувате обличчя й утомлений вигляд. Як же воно так, мовляв, що пан Холодницький (сам пан Холодницький!), власник кількох престижних фітнес-центрів, де є першокласні солярії, не користується їхніми послугами? Тим більше, що штучна засмага — це не тільки гарно, але й корисно: вітамінчик D, тестостерончик, ну і відповідно таке інше, дуже навіть потрібне чоловікові його віку.

Гарик страшенно нервується, коли йому натякають на вік. Чомусь вірить, що роки обминають його, а старість узагалі не посміє підступитися. Мусить же вона, дурепа зморшкувата, знати, хто такий Гарик Холодницький?! Тож необачно кинуте зауваження про свій не зовсім здоровий вигляд і брак тестостерону сприйняв, як образу. І все ж вирішив трохи засмагнути в солярії, а заодно освіжитися й омолодитися.

Звісно ж, усі послуги будуть йому надані на найвищому рівні. Але хто знає, які забаганки в господаря? Які мухи рояться в його вже посивілій, але такій само, як у юності, ризикованій і здатній на найнесподіваніші рішення голові? Отож і металася туди-сюди їхня завіду­вачка, схожа на піщаний годинник (тонка, перетиснута розрекламованим гумовим паском талія, пишний бюст і круглий зад).

Віка працювала в солярії при фітнес-центрі лише третій місяць. Жанна Борисівна посприяла — дозволила виходити тільки в першу зміну. Віка була вдячна за цю поступку, бо вечорами ходила на підготовчі курси з хімії — збиралася влітку знову вступати до медичного інституту. Чому завідувачка наказала їй того дня залишитися на другу зміну? Хотіла догодити Холодницькому ще й вродливою працівницею? Сподівалася, що юна дівоча краса розтопить його серце й прихилить боса до їхнього закладу? Мабуть, Жанна Борисівна — таки непоганий психолог. Шкода, що її скоротили в університеті. Викладачка з п’ятнадцятирічним стажем не захистила кандидатську, а всім «незахищеним» новопризначений ректор суворо вказав на двері.

Віка так розхвилювалася, що навіть обідати не змогла. Випила склянку зеленого чаю й уже чи не всоте прокручувала в голові, як має діяти, що казати такому суперважливому клієнтові. Так, насамперед визначити тип шкіри цього набундюченого «Гаврика» (чомусь вона уявляла його конче набундюченим, жовчним і зверхнім), обов’язково запитати, чи не приймає він зараз якісь ліки, дати йому новенькі окуляри, встановити на таймері час для низького дозування, після процедури натерти його підстаркувате тіло кремом і запропонувати склянку фрешу або вітамінний коктейль, на прощання порадити, що можна, а що — ні… Господи! Хоч би не забути чогось!

Він виявився нормальним, навіть галантним. Коли Віка сказала, що наступну процедуру можна проводити тільки через день, тяжко зітхнув і схопив її за руку:

— То я тебе завтра не побачу? Як же я переживу той день, сонечко?

Віка висмикнула долоню й стенула плечима. До чого це він? І яке вона йому сонечко?

Наступного дня вона знову не потрапила на свої курси. Щойно вийшла з фітнес-центру, як перед нею відчинилися дверцята чорної іномарки, припаркованої біля самих східців.

— Прошу! — водій вискочив з автівки й показав їй рукою на сидіння. — Шеф наказав забрати вас…

Віка рвонулася вбік. Що це за натяки? За кого її мають? Нікуди вона не поїде! Але на східці вже вийшла Жанна Борисівна. Накрохмалений халатик прошелестів, як пісок у піщаному годиннику, кулясті груди ходором заходили від хвилювання.

— Вікусю! Ти ж не образиш Гарика Георгійовича! Він, мабуть, хоче віддячити тобі за хорошу роботу. Передай йому, що в нас усі так працюють. І що ми дуже вдячні йому за те, що він обрав саме нас.

Після третього сеансу Віка вже не вийшла із цього новенького котеджу, вибудуваного в передмісті, серед соснового бору. Десь іще точилися сімейні дуелі та судові баталії, газети навперебій смакували подробицями скандального розлучення й відстежували розподіл великої імперії Холодницьких, безцеремонно викидали з апартаментів і виставляли напоказ їхню брудну білизну. А Віка, оточена прислугою, уже звикала до хвойної тиші й розкішного життя в маєтку. Спочатку в статусі наложниці, а невдовзі — повноправної господині. Гарик нічого для неї не шкодував, закидав подарунками, возив на корпоративи й прийоми. Його аж розривало від гонору: он яку юну красунечку собі придбав. І хто тепер посміє натякнути на те, що в його віці йому чогось там бракує!

Він таки справді придбав її, як дорогу річ в елітному магазині, і боявся, щоб вона ненароком не розбилася або не пропала. Віка могла вимагати що завгодно, як примхлива дитина. В одному Гарик не поступався: їй не дозволено запрошувати в гості колишніх подруг і рідню. Віка сама всього раз, на Великдень, і то лише на кілька годин, змогла навідатися в село. Добре хоч, що охоронець не супроводжував до хати — терпляче чекав у машині. Батьки, щоправда, запросили його до столу, бо де ж це бачено, щоб такого дня гість чарку не пригубив. Але він чемно подякував і відмовився. Доньку не особливо розпитували, як їй живеться. Одягнута, як справжня пані, приїхала на розкішній іномарці, привезла багаті подарунки для всієї великої родини — значить, усе добре. А що їх на весілля не запросили й тепер зять не приїхав… Може, і справді ніякого весілля не було, бо навіщо б оце на такий великий празник Віка обманювала, гріх на душу брала? А що й тепер зять погордував, не приїхав навіть познайомитися, так у багатих і клопотів багато. Зрештою, усе можна виправдати, якщо дуже захотіти.

Якийсь час Віка сприймала своє раптове переселення в «царське село» і заміжжя, як реаліті-шоу. Ніби все це відбувається не з нею, ніби вона дивиться дуже добре поставлену гру. Зрештою, яка дівчина не бачить себе в мріях багатою та коханою? Це вже трохи пізніше вона себе запитає: як жити з тим, кого не кохаєш? І відповіді не знайде. Дедалі частіше в думки приходив Андрій. Кілька разів бралася за свій новенький телефон (старий мобільний Гарик просто викинув: мабуть, вважав, що таким чином обірве всі її попередні контакти). Але так і не наважилася набрати Андріїв номер. Що вона йому скаже? Як пояснить? Та й що йому до неї? Хто він їй? Хто вона йому? Ну, допоміг трохи, навідувався іноді, з курсів на квартиру проводив, на концерт джазу якось запросив. Та й по всьому.

Познайомилися вони у львівському потязі. Віка, набурмосена, як вороненя перед дощем, сиділа біля вікна, приплюснута носом до скла: не хотілося нікого бачити, ні з ким говорити. Хлопець навпроти не зводив із неї очей. То кока-коли запропонував, то яблуко підсунув, то шоколадним батончиком жартома по вустах провів. Зрештою пересів до неї. Вона вперто дивилася у вікно, соромилася показувати своє припухле від сліз обличчя. Але він таки розговорив її. І Віка несподівано для себе розповіла незнайомцеві геть усе. Закінчила медичне училище з червоним дипломом, готувалася до інституту по двадцять годин на добу. Була впевнена, що стане студенткою. І от… Клята хімія… Це несправедливо! Ну чому, чому так?!

— Не сумуй, мала! — він обійняв її за плечі. — Знаєш притчу про дві жабки, які потрапили в горщик із молоком? Одна покірно склала лапки й зразу пішла на дно. А друга сказала: «Я не здамся!» І взялася працювати лапками. Баблялася, баблялася, поки не збила грудочку масла. А тоді сіла на неї верхи, зі­тхнула й квакнула гордо: «Ось яка я!» Отож, не здавайся.

Про жабок Віка знала. А от де своїми лапками так енергійно працювати, щоб заробити на оту грудочку масла? Безробітних випускників — повні базари. Але туди вона не хоче. Андрій пообіцяв допомогти. Він і влаштував її до Жанни Борисівни, яка за щось там була довіку вдячна його батькові. І на курси записав, сказав, що це найкращі: там такий крутий професор, що хімічка з її училища йому не годна й у слід ступити. Такого друга, як Андрій, Віка ще не мала. Але того, на що вона таємно сподівалася, так і не було: ні квітів, ні палкого освідчення в коханні, ні навіть натяку на якісь серйозні наміри. «Цей рік для тебе дуже важливий. Готуйся до вступу, не марнуй часу, мала!» Мала… Та вона по самі вуха закохалася в нього! Вона б уже й на інститут рукою махнула, якби раптом він… Еге ж, якби тільки він… Але дружиною її зробив інший. Не роздумуючи й навіть її згоди не запитуючи. Тепер вона заміжня жінка. І заміжжя її — на заздрість усім! Гарне заміжжя, нічого не скажеш. Чоловіка десь снігом замело, а вона рада була б, аби та завірюха до самої весни не вщухала.

Поспіхом накинула халат і майнула на подвір’я. Сніг відгорнуто, доріжки поблискують візерунками, викладеними кольоровою бруківкою. Андрія нема. Віка злякалася, що він пішов і не повернеться. Кинулася за будинок, побігла між соснами. Біля конюшні почула нетерпляче кінське іржання та заспокійливий чоловічий голос.

— Андрію! Андрієчку!

— Мала, ти чого в капцях по снігу бігаєш?

Він підхопив її на руки й посадив на коня.

— Тобі Жанна Борисівна сказала, де я? — запитала, поки кінь віз її до будинку.

— Твоя Жанна Борисівна, навіть оком не моргнувши, збрехала, що ти розрахувалася й поїхала на заробітки до Польщі. Але куди саме, їй нібито не зізналася.

— А звідки ж ти дізнався?

Андрій не відповів. Від будинку вже йшов назустріч заклопотаний охоронець.

«Хай би що там хто говорив, а кохання на світі є!»

Молоденька журналісточка, веселоока, руденька, як лисичка, мало не захлинулася від радості й аж задерла свого гострого носика догори. Ніби це вона власноруч урятувала вимираюче на земній кулі почуття від світової катастрофи й тепер поспішає сповістити про це глядачів рідного TV.

«Юна дружина відомого в нашій області бізнесмена та політика втекла від нього з… ким би ви думали? З конюхом! Зі звичайнісіньким робітником, якого зовсім недавно найняли доглядати за породистими скакунами — новим захопленням пана Х. Отож, чоловік повернувся з Парижа, де затримався на кілька днів через негоду, а жінки вже й слід запав. І охорона не допомогла. Як повідомляють достовірні джерела, утікачка не претендує на статки свого багатого чоловіка й забрала з його маєтку тільки те, з чим прийшла до нього…»

Інеса ввімкнула звук до максимуму. Але більш нічого посутнього не почула. Хто ж той бізнесмен і політик, не сказали, імен закоханих утікачів не назвали. Інеса хмикнула: інтригують. Та вже завтра ця таємниця обласного масштабу вилізе на світ Божий, як шило з мішка. Але їй до завтра не треба чекати, вона вже знає, про кого йдеться. Уявила, як лютує Гарик, як бігає по своєму королівству й змітає все на своєму шляху. А може, гасає на котромусь зі скакунів. Надумав на старість власний іподром завести. От Андрій і влаштувався. Заодно й інші роботи виконував: Гарик такий, він байдикувати не дасть, за кожну свою копійчину жили з людей витягне.

«А дівка — дурепа!» — зітхнула розчаровано Інеса. Вона думала, що молода пасія Гарика з тих юних піраній, які прилаштовуються до підтоптаних татусиків і висмоктують із них усі грошенята. Виявляється, ні. А шкода. Хай би попотягала старого гріховодника по судах і відірвала ще один ласий шматок від його імперії. Інеса так на це сподівалася! І Бондові-молодшому говорила. Це ж була одна з умов: звабити, закрутити голову, викликати ревнощі в Гарика, довести його до сказу чи до інфаркту (це вже як вийде), а справу — до розлучення, і тоді вже самому — тю-тю, шукай, Вікусю, вітра в полі. А ті обоє хай страждають, хай тужать: Гарик — за своєю пасією, а Віка — за Андрієм. Що ж сталося насправді? Невже детектив дійсно закохався, та так, що й розум утратив? Ні. Цього не може бути. Коли б це він устиг? Та й дівка… Щоб отак нерозважливо кинутися за першим-ліпшим?..

Ну що ж… Хай без ювелірної точності, але роботу Бонд-молодший виконав. Отже, треба розрахуватися. Інеса дістала із сейфа гроші. Завела свою улюблену «хонду». Подумала: заодно дізнається й про деталі цієї історії. Вивіски з назвою детективного агентства на будинку не було, замість неї посеред двох десятків таблиць — свіжий квадрат стіни. На третьому поверсі, де був кабінет Андрія, — також жодного сліду. Вона позаглядала в сусідні контори. «Так, — протарабанила одна із секретарок, — Андрій Олександрович позавчора попрощався з усіма сусідами й сказав, що закриває своє агентство та виїжджає. Куди — не сказав». Та вона й не допитувалася.

Інеса зателефонувала до Андрія. «Номер більше не існує», — почулося з мобільного. Вона роздратовано кинула телефон на сидіння «хонди».

— До дідька! До дідька все! Ідіоти! Я б ніколи такої дурниці не втяла! Нізащо!

Чогось раптом захотілося плакати. Чи тому, що вона й справді ніколи й нізащо б так не зробила, як Віка. Чи тому, що Бонд-старший колись не вчинив так, як ось тепер його син.