Філософія правосуддя: ідея та здійснення: монографія

ВИСНОВКИ

Головні результати дослідження узагальнюються такими висновками.

Актуальність філософсько-правовогоосмислення правосуддя (зокрема як об'єкта наукового дослідження) зумовлена теоретичним (наукознавчим) і практичним значенням явища правосуддя. Наукознавче значення, охоплюючи дослідження в межах філософії права як юридичної та філософської дисципліни, полягає у потребі постійного філософсько-правового осмислення та переосмислення явища правосуддя. Практичне значення виявляється в доцільності та можливості використання результатів такого осмислення для удосконалення правосуддя як державно-правового інституту, зокрема в сучасному право- й державотворенні України.

З'ясовуючи стан дослідження проблематики правосуддя в юридичній науці[559], варто деталізувати її зміст як об'єкта правового дослідження. Так, у межах новітньої української юридичної науки в розрізі різних спеціальностей за період із 1990 року з позицій методологічного плюралізму правознавцями переглянуто та частково переосмислено доробок юридичної науки попереднього, зокрема радянського, періоду, окремих іноземних джерел, уможливлюючи використання дослідницького матеріалу як теоретичної бази й даного дослідження. Реферативний огляд дисертаційних досліджень із проблематики правосуддя, як у межах філософії права—як окремої спеціальності, так і в межах решти спеціальностей, резюмує низкою висновків.

Так, у межах спеціальності «теорія та історія держави і права; історія політичних і правових учень» (12.00.01) правосуддя досліджується в контексті загальнотеоретичних та історичних засад правосуддя. Зокрема, в межах теорії держави і права досліджуються загальнотеоретичні засади судової влади, принципи права (пов'язані також із здійсненням правосуддя), тлумачення в правозастосуванні, конституційному правосудді (юстиції), захисті прав людини, суддівському розсуді тощо.

Історико-правові дослідження відтворюють генезу, устрій, процес розвитку і функціонування судочинства, судових систем, процесу на українських землях. Вони виявляють, що традиційним є існування, поряд із державними судами, судів недержавних (наприклад, церковних), інших інституцій, яким доручалося здійснення функцій правосуддя. Для прикладу: доведено історичні факти здійснення судової влади на рівні територіальної громади (наприклад, війтівсько-лавничий суд Львова як носій судової влади територіальної громади). Виявляється й істотність впливу політичних та ідеологічних чинників на здійснення правосуддя (створення надзвичайних судів як знаряддя політичного переслідування; ідеологічний критерій в доборі суддів, формування суддівського «внутрішнього переконання»; обмеження за етнічним критерієм складу суду присяжних, суддівського корпусу тощо). Загалом, історико-правові дослідження виявляють еволюцію явища, позначуваного як «суд», у такій його формі, як судочинство, наповнюючи різним змістом поняття «правосуддя». Цей процес нерозривно пов'язаний і безпосередньо зумовлений формуванням та поступом філософсько-правової думки про правосуддя, яка тривалий час розвивалася в межах таких напрямків, як «історія філософії права», політико-правова думка тощо.

У межах спеціальності «конституційне право» (12.00.02) досліджується конституційно- правове регулювання судової системи, зокрема система судів загальної юрисдикції, конституційні гарантії діяльності суддів, конституційні засади судочинства; процедури розгляду справ органом конституційного правосуддя. У межах спеціальності «цивільне право та цивільний процес» (12.00.03) досліджується підвідомчість цивільних справ і її види. У межах спеціальності «господарське право; господарсько-процесуальне право» (12.00.04) останнє досліджується як право, що регулює здійснення правосуддя в господарських відносинах. У межах цієї ж спеціальності досліджується й розгляд справ третейськими судами. У межах спеціальності «адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право» (12.00.07) у галузі адміністративного права і процесу досліджується адміністративне судочинство в усій його проблематиці. У межах спеціальності «кримінальне право та кримінологія; кримінально-виконавче право» (12.00.08) досліджується ціла низка проблем, пов'язаних із здійсненням правосуддя. Зокрема йдеться про дослідження вчення про покарання та судимість; значення судової практики в зв'язку із вченням про кримінальну відповідальність за окремі види та групи злочинів.

У межах спеціальності «кримінальний процес та криміналістика; судова експертиза; оперативно-розшукова діяльність» (12.00.09), яка об'єднує юридичні науки, які вивчають кримінально-процесуальні відносини та кримінально-процесуальну діяльність і їх зміст, досліджується, з-поміж іншого, оцінювання та використання доказів; прийоми, методи та засоби судового розгляду і запобігання злочинам; використання спеціальних знань у кримінальному судочинстві. В частині дослідження предмету і методу науки кримінального процесу досліджується співвідношення та взаємозв'язок кримінального процесу та правосуддя. За окремим напрямком досліджуються стадії кримінального процесу, зокрема попередній розгляд справи суддею, судовий розгляд, судові акти в кримінальному процесі. В аспекті міжнародних стандартів у кримінальному процесі досліджується гармонізація кримінально-процесуального права з міжнародними договорами у сфері кримінального судочинства; проблеми захисту прав людини в кримінальному судочинстві; альтернативні механізми вирішення кримінально-правових конфліктів тощо. У галузі криміналістики досліджується, з- поміж іншого, використання сучасних інформаційних технологій у слідчій і судовій діяльності, науково-технічне оснащення органів досудового слідства та судів; форми, методи та засоби фіксації доказової інформації. У галузі судової експертизи проводяться дослідження концептуальних основ судової експертизи. У галузі оперативно-розшукової діяльності досліджується тематика дотримання конфіденційності при отриманні негласної інформації, проблеми її реалізації в кримінальному судочинстві; реалізація негласно отриманої інформації в кримінальному судочинстві; форми, принципи і підстави взаємодії слідчого, прокуратури і суду з оперативними підрозділами; режим таємності та конспірації при взаємодії з судом і прокурором.

У межах найбільшої за масивом тематики правосуддя спеціальності «судоустрій; прокуратура та адвокатура» (12.00.10) проводяться дослідження правової природи судової влади, проблем розвитку законодавства щодо завдань і структури судової системи, правового статусу суддів і органів, що складають інфраструктуру судової влади, а також адвокатури та інших правозахисних об'єднань. За напрямками досліджень цієї спеціальності розглядаються проблеми наукових досліджень у сферах організації та функціонування судової влади, прокуратури й інших правоохоронних органів і право- захисних об'єднань; природа, ознаки, функції судової влади в Україні; місце судів у державному механізмі, їх взаємозв'язок з іншими гілками й органами державної влади; конституційні засади судоустрою та судочинства. Серед проблематики: система та структура судів загальної юрисдикції, компетенція судів; правовий статус місцевих, апеляційних судів, вищих спеціалізованих судів і Верховного Суду України; шляхи вдосконалення судової системи України в межах судово-правової реформи, забезпечення доступності правосуддя; розвиток спеціалізації судів. Досліджуються й засоби удосконалення статусу суддів, добору кадрів на суддівські посади, зміцнення гарантій незалежності суддів і посилення їх відповідальності за додержання прав учасників судового розгляду й інтересів держави та суспільства; організація підготовки професійних суддів; шляхи підвищення рівня професійної етики суддів, адвокатів і співробітників правоохоронних органів. Проводяться й дослідження таких аспектів, як правовий статус органів, що становлять інфраструктуру судової влади; порівняльний аналіз законодавства про судоустрій, прокуратуру й інші правоохоронні органи та правозахисні інституції України й інших держав. Розглядаються проблеми розвитку цих інститутів у світлі євро- інтеграційних прагнень України.

У межах спеціальності міжнародне право (12.00.11) досліджуються судові рішення як джерела міжнародного права, розглядається проблематика юрисдикції в міжнародному праві, зокрема законодавча, виконавча та судова юрисдикція. Досліджується міжнародне право стосовно прав людини, міжнародні суди і трибунали, міжнародне процесуальне право.

У межах спеціальності «філософія права» (12.00.12), про дослідження проблематики правосуддя в межах якої йтиметься детальніше, окремим напрямком досліджується філософія правосуддя, а також філософія реалізації та застосування права.

У межах спеціальності «правові проблеми політичних інститутів і процесів» (12.00.13) досліджуються політико-правові аспекти суду як політико-правової інституції.

У межах спеціальності «юридична психологія» (19.00.06), з-поміж іншого, проводиться аналіз проблем удосконалення нормативно- управлінської, організаційної, навчально- виховної практики професіографії в юридичній, зокрема судовій, діяльності; розроблення методик професійно-психологічної підготовки відповідних фахових напрямків, попередження й усунення професійної деформації юристів.

Відзначимо, що термін «правосуддя» зрідка зустрічається у темах дисертаційних досліджень (зокрема, в 7 дисертаціях 2003-2009 років, поданих на здобуття наукового ступеня кандидата наук за різними спеціальностями юридичної науки); між тим, у 2002-2009 роках затверджено більше ніж 15 тем, які містять різновиди терміна «правосуддя». Щоправда, й відсутність цього терміна не є свідченням відсутності досліджень явища, позначеного як правосуддя, його проблематики.

Загалом дослідження проблематики правосуддя в межах певної спеціальності зумовлено її предметом, що закономірно обмежує досліджуваний аспект явища.

Розглядаючи та підсумовуючи огляд дисертаційних досліджень у межах спеціальності «філософія права» (12.00.12), відзначимо таке. Правосуддя як об’єкт не досліджувалося взагалі, а як предмет - фрагментарно в окремих дослідженнях. Відтак і судова проблематика досліджувалася фрагментарно. Проблематику філософських засад, філософії судочинства чи правосуддя поки що не виокремлено й не досліджено як окремий об’єкт чи предмет філософсько-правового осмислення в українській філософсько-правовій думці, недостатньо висвітлено різні аспекти цієї проблеми. Слід, щоправда, відзначити, що низка авторів розпочала філософсько-правове дослідження правосуддя на рівні докторської дисертації, розглядаючи таку проблематику, як феноменологія правосуддя, герменевтика правосуддя тощо. Проте наразі не сформовано самостійного філософсько-правового дискурсу проблематики правосуддя, незважаючи на потребу формування концепції філософії правосуддя, актуальної для відображення та вдосконалення української правової реальності.

Отож ступінь наукової розробленості філософських проблем правосуддя можна вважати недостатнім, вартим подальшого розвитку.

Окремо означимо джерельні теоретичні та практичні основи цього дослідження. Теоретичну джерельну основу дисертаційного дослідження становлять наукові праці вчених, які попередньо досліджували проблематику правосуддя в контекстах, відповідно, об’єкта та предмета їхніх досліджень. Такими, зокрема, є концептуальні підходи, положення, наукові розробки, ідеї щодо вирішення окремих проблем, окреслених темою дисертаційного дослідження. Пропоноване дослідження носить і практичний характер, тому джерельна база охоплює й такі джерела, як матеріали судової практики. Використано й доробок юридичної журналістики, кінематографу (зокрема так звані «юридичні фільми»), особливо ті, які відображають так звані резонансні судові процеси.

Здійснюючи філософсько-правове осмислення правосуддя як правознавче дослідження, варто виокремити підходи та деталізувати проблематику правосуддя. Правосуддя як об’єкт правознавчого дослідження та зокрема філософсько-правового осмислення доцільно розглядати, а проблематику - конкретизувати за допомогою трьох загальнонаукових підходів - дескриптивного, атрибутивного та сутнісного. Якщо дескриптивний (описовий) підхід полягає у виокремленні й описі тих рис, які вирізняють явище правосуддя з-поміж інших (як-от судочинство, самосуд тощо), то атрибутивний підхід полягає у виокремленні визначальної риси правосуддя (певного атрибуту, як, наприклад, судової діяльності, судового здійснення права), що конечно характеризує й решту ознак явища. Тоді як сутнісний підхід полягає у спробі сформувати уявлення про сутність правосуддя як явища, відтак - засади певної концепції правосуддя.

Наукова проблема філософії правосуддя може бути далі конкретизована через дослідження правосуддя як філософсько-правового явища. В цьому процесі виявляється філософсько-правова проблематика правосуддя. Визначаючи правосуддя об’єктом філософсько- правового дослідження, можна виокремити низку підходів до його дослідження за різними критеріями, як-от, наприклад: проблемний підхід (постановка певної проблеми правосуддя, наприклад, проблема незалежності суду, проблема судового розсуду); за напрямком філософії права (відтак дослідження правосуддя за певним напрямком філософії права - аксіологією правосуддя, онтологією правосуддя, антропологією правосуддя); за видом судочинства (відтак філософсько-правове дослідження певного виду судочинства); за роллю (функцією) (відтак дослідження правосуддя в певній його функції). Зазначений перелік можливих підходів до дослідження філософсько-правових проблем правосуддя не є вичерпним, водночас виявляє певні напрямки дослідження, за якими можливо окреслити проблематику дослідження правосуддя в юридичній науці.

Формування філософсько-правових основ методології дослідження правосуддя слід проводити, зважаючи на загальний доробок методології юридичної науки та «спеціальної» філософсько-правової методології, спрямованої на філософсько-правове осмислення правосуддя.

На основі загальноприйнятих методологічних положень методологія дослідження філософії правосуддя визначається як система принципів, підходів, методів і способів наукового дослідження правосуддя як філософсько-правового явища, а також теоретичні засади їх використання.

У структурі «загальної» методології вирізняють такі елементи «вертикальної структури», як загальні методи мислення (притаманні як теоретичному пізнанню, так і практичній діяльності); філософсько-світоглядні підходи (або філософські методи); загальнонаукові методи (використовуються усіма науками, поділяються на теоретичні та емпіричні); конкретно-наукові (групові) методи (застосовуються окремими групами наук); та спеціальні методи (використання обмежене окремою наукою).

З-поміж філософсько-світоглядних підходів обґрунтовується застосування таких із них, як матеріалістичний або ідеалістичний, діалектичний та метафізичний. Зазначені підходи закладають основи різновидів й інших підходів, доречних у дослідженні зокрема правосуддя, як-от матеріалістичний та ідеалістичний емпіризм.

Конкретно-наукові (групові) методи застосовуються за релевантністю. Серед інших у дослідженні правосуддя застосовуються такі методи, як спеціально-юридичний, теоретико- юридичний, конкретно-соціологічний, математичний, статистичний методи та інші.

Спеціально-наукові методи доцільно використовувати в даному дослідженні, наприклад, для з’ясування способів судового тлумачення, зокрема й тлумачення юридичних норм.

Перелік зазначених загальноприйнятих методів юридичної науки, які традиційно використовуються у правових дослідженнях, не є вичерпними. У науково-методичній літературі наводяться й інші методи, а також їх класифікації, які можуть використовуватися й у дослідженні правосуддя.

У дослідженні правосуддя пропонується й низка методологічних підходів (розуміється як методологічна категорія, більш загальна ніж метод, що застосовується до проблеми на основі певних теоретичних тез, припущень чи понять із метою пошуку оптимального метода в межах певного підходу). Зокрема, йдеться про антропологічний, герменевтичний та інші підходи.

Повноцінне дослідження філософії правосуддя покликане забезпечити множинність методології. Проте методологічний плюралізм не повинен призводити до «методологічного анархізму» чи еклектики, антидотом чого є «методологічна дисципліна», положення якої теж розкриваються.

Філософсько-правова методологія дослідження правосуддя - за об’єктом і предметом - вирізняється від методології здійснення правосуддя.

Філософсько-правовою методологічною засадою даного дослідження виступають два розуміння філософії права, за яким предметом філософії права є: (1) право, яким воно повинно бути, зокрема, в даному випадку, ідея права та її судове здійснення; (2) філософсько-правовий дискурс, що ґрунтується на співвідношенні та розмежуванні «права» і «закону». Зазначені методологічні засади водночас носять діалектичний характер, вони не протиставляються, а розвиваються, забезпечуючи можливість переходу з «сущого» в «дійсне».

Філософсько-правова методологія дослідження правосуддя спирається на методологію філософії права. Специфіка методології дослідження філософії правосуддя зумовлена філософсько-правовими підходами. Останні доцільно вирізняти за певними напрямками філософії чи філософії права.

Плідним у цьому зв’язку є вироблення певних підходів (у даному випадку філософсько-правових) до дослідження правосуддя. Зазначені підходи можна розрізняти, наприклад, за такими напрямками філософії права, як антропологія права (відповідно, антропологічно-правовий підхід до правосуддя, філософсько-антропологічний підхід), онтологія права (онтологічно-правовий підхід), аксіологія права (аксіологічний підхід), феноменологія права (феноменологічний підхід) тощо. У такий спосіб виокремлюються певні аспекти, риси правосуддя, які й досліджуються.

Варто також виокремити низку підходів до дослідження правосуддя. Наприклад, економічний та соціологічний підходи до осмислення правосуддя. У цьому ж зв’язку, поряд і соціологічним підходом, вартим уваги є й дослідження правосуддя за допомогою текстуального та контекстуального підходів, поєднання яких сприяє більш повноцінному дослідженню філософії правосуддя.

Окремим методологічним за характером фрагментом дослідження правосуддя є методологія його здійснення (здійснення правосуддя).

Філософія правосуддя наукознавчо постає як напрямок філософії права. Філософське осмислення правосуддя здійснюється за допомогою філософських підходів до правосуддя як методологічного інструментарію. Обраний методологічний інструментарій сприяє розкриттю істотних характеристик правосуддя як філософсько-правового явища. Вирішення, пропоноване в цьому дослідження, ґрунтується на осмисленні філософії правосуддя як прикладної філософії права, її напрямку. В основі пропонованих підходів до осмислення філософії правосуддя - певне розуміння філософії права, що формує, відповідно, певну філософію правосуддя. Запропоновані підходи до розуміння філософії права і правосуддя ґрунтуються на загалом суміжних засадах: праворозуміння; співвідношення та розрізнення понять «право» і «закон»; розмежування «сущого» і «належного»; певного філософського розуміння права; розуміння філософії як науки про закономірності або пошуку смислів. Запропоновані розуміння філософії правосуддя як прикладної філософії права, які може бути розширено, виявляють головні специфічні змісти (смисли) філософського осмислення правосуддя в контексті філософії права.

Розглядаючи етимологію слова «правосуддя», виявляємо відповідні смисли позначуваного явища. Щоб з’ясувати зміст явища, позначеного словом «правосуддя», звернімося до етимології як науки, що встановлює, «чому і від чого з'явилися слова» (як визначав цю науку давньоримський граматист Варрон). Так, в українській мові «правосуддям» позначають «правильний, справедливий суд» чи «суд за правом», «суд за справедливістю».

В інших мовах теж виявляємо зв'язок смислів справедливості та правосуддя. Так, в англійській мові слово justice означає водночас «справедливість», «правосуддя», «юстиція».

При цьому існують й інші слова, синонімічні до значення слова «справедливість» (як-от fairness - справедливість як «чесність», equity - справедливість від equality - «рівність», rightness із коренем right - «правота» тощо). У німецькій мові теж одне слово - Gerechtigkeit позначає водночас «справедливість» і «правосуддя», а слово Justiz - «юстиція», «правосуддя». І у східних мовах прослідковується зв'язок понять «правосуддя» та «справедливість».

Загалом етимологічний аналіз слова «правосуддя» виявляє взаємозв’язок понять, які можна умовно позначити як смислове поле «справедливість - право - суд». При цьому припускаємо, що суд та право є знаряддями досягнення справедливості.

З’ясування ж значення змісту фахового слова (терміна) «правосуддя» за допомогою енциклопедичних, науково обґрунтованих визначень виявляє особливі риси позначуваного явища. Зокрема, дослідження дає підстави для гіпотези: терміни «правосуддя» та «судочинство» є різними за змістом, й тому їх слід розмежовувати.

Співвідношення і розмежування понять «судочинство» і «правосуддя» можна провести на основі філософсько-правового обґрунтування. Гіпотеза про обґрунтованість розмежування термінів «правосуддя» та «судочинство» обстоюється, зважаючи на різний зміст понять, позначений цими термінами. Якщо «судочинством» можуть позначати діяльність суду, що не обов’язково спрямована на здійснення ідеї права, то «правосуддям» позначають винятково діяльність, спрямовану на таке здійснення. Відтак «правосуддя» тлумачиться не як будь-яка судова діяльність, а як така, що спрямована на здійснення ідеї права. У цьому сенсі судочинство не може ототожнюватися з правосуддям. Якщо правосуддя розглядається як категорія, що змістовно відображає судове здійснення ідеї права, то судочинство - як категорія, що робить це змістовно. Тому судочинство треба розглядати як форму здійснення правосуддя. Осмислення правосуддя і судочинства виявляє діалектичний зв'язок цих понять, які хоч і розмежовуються, не завжди заперечуються.

Правосуддя є феноменом права в його розвитку. Явище, відображене терміном «правосуддя» (його семантичними аналогами), має давню історію. Деконструкція поняття «право - суддя» виявляє: з початку існування людства люди вчиняли певні дії, позначувані як судження, природа яких - застосування певного критерію до складних обставин, що заклали основу сучасному поняттю правосуддя. Згодом окремі з цих критеріїв, наприклад, виражені певними нормами чи правилами, почали позначати, як «закон», «право» тощо, а сам процес описувати, як судження за правом чи законом. Етимологія слова justice, що має водночас значення «справедливість», «правосуддя», а в деяких випадках в історії цього слова - й види покарання (як, наприклад, страта на шибениці), доводить смисловий зв'язок між зазначеними поняттями (справедливість, правосуддя, покарання тощо) та водночас зв'язок із розвитком права. Розвиток права як явища виявляє еволюцію поняття правосуддя. Еволюція правосуддя - частина еволюції ідеї права: розвиток поняття права та його здійснення. Поява терміна «правосуддя» в юридичній науці має відносно недавню історію, яка пов’язана з прагненням належного здійснення саме ідеї права. В процесі реалізації ідеї права й виявлялися нові ознаки явища, що з одного боку відображали поступ поняття права, а з другого - ставали частиною ідеї права вже з новим змістом. Явище, сутністю якого є судження в найбільш складних ситуаціях, здійснюване відповідно до певних критеріїв, позначуваних, як «право», й стало відтак позначатися, як «правосуддя». Водночас, правосуддя як явище розвивалося відповідно до власної ідеї, її розвиток зумовив набуття нового змісту (специфічні ознаки якого пропонується позначати як «смисли правосуддя»). Загалом правосуддя є явищем права в його розвитку.

Філософія правосуддя та правосуддя як судове здійснення ідеї права. З позицій філософії права правосуддя постає як судове здійснення ідеї права. Традиційно одним із розумінь предмету філософії права вважалася ідея права, поняття та його здійснення. Однією з форм здійснення права є здійснення судове. Предмет такого здійснення можна окреслити як окремий предмет філософії правосуддя, ідею правосуддя - основою філософії правосуддя. Ключове питання ідеї правосуддя - її зміст.

Ідея правосуддя конкретизується в смислах правосуддя. Смисл (смисли) правосуддя визначається як особливий зміст, який відображає сутність (сутності) явища дійсності, позначуваного терміном «правосуддя». Вирізняють різні смисли правосуддя, наприклад, у цьому дослідженні, такі, як «антропологічний смисл» (правосуддя як судова антропологія); «владний смисл» (правосуддя як форма здійснення судової влади); «правореалізаційний смисл» (правосуддя як судове здійснення права); «правозахисний смисл» (правосуддя як судовий захист); «резолютивний смисл» (або «вирішальний смисл») (правосуддя як судове вирішення конфлікту); «балансуючий смисл» (правосуддя як судове балансування); інші смисли правосуддя (ідеологічний, телеологічний, виховний, відповідальний, економічний). Оскільки зазначені смисли є обґрунтованими, виявляється, що ідеї правосуддя властива смислова множинність.

Мета запропонованого підходу - не стільки детальний аналіз, анатомізація правосуддя (зокрема за допомогою дескриптивного підходу), скільки виявлення спеціального змісту - смислів того явища, яке називається правосуддям. Смисли правосуддя, формуючи ідею правосуддя, закладають підґрунтя основам філософії правосуддя, що може розглядатися як діяльнісна юридична філософія. Немає підстав вважати запропонований перелік смислів ідеї правосуддя ідеальним чи вичерпним, його може бути піддано критичному аналізу. Також додамо, що на практиці можливі суміщення різних смислів правосуддя, зазначених у цьому огляді (наприклад, правосуддя як судового захисту та правосуддя як справедливого судочинства, приміром, у контексті судової практики ЄСПЛ права людини на ефективний юридичний засіб захисту (ст. 13 ЄКПЛ) та права на справедливий судовий розгляд (п. 1 ст. 6 ЄКПЛ). Крім того, перелік і проблематику смислів правосуддя може бути розширено. Складним і таким, що потребує додаткового дослідження, є питання співвідношення смислів права, їх формалізація в принципах. Проблематика смислів правосуддя актуалізується, наприклад, у випадку, коли одні смисли підміняються іншими, коли відбувається маніпуляція ними чи зловживання правосуддям, тобто коли система правосуддя використовується для цілей, які не охоплюються змістом ідеї правосуддя. Все це може слугувати предметом подальшого осмислення філософських проблем правосуддя.

У процесі філософсько-правового аналізу відслідковується діалектика правосуддя як «належного» та «сущого», «можливого» та «дійсного». Правосуддя водночас може виражатися як належне, так і суще. Як належне правосуддя відображається в понятті - це уявлення про правосуддя як ідеальне (у вузькому розумінні - це ідея правосуддя). Як суще правосуддя є частиною дійсності, що відповідає (чи не відповідає) поняттю правосуддя. Як належне поняття правосуддя відображається в уявленні про належне, справедливе судочинство, «суд за правом». Це підтверджує й етимологія слова «правосуддя» в слов’янських мовах. Як суще поняття правосуддя постає як діяльність суду, судочинство, якому можуть некритично присвоювати властивості поняття правосуддя як належного. Так, «правосуддям» може позначатися будь-яка правозастосувальна діяльність суду з вирішення справ. При цьому таке «правосуддя» може відповідати, а може й не відповідати уявленню (поняттю) про «правосуддя як належне». Зазначені уявлення правосуддя доцільно розрізняти, позначаючи, відповідно, термінами «правосуддя як належне» та «правосуддя як суще». Ці уявлення також можна відображати поняттями «ідеальна концепція правосуддя» та «номінальна концепція правосуддя». З позицій об’єктивного ідеалізму поняття «правосуддя як належного» та «правосуддя як сущого» перебувають у діалектичному взаємозв’язку. «Суще правосуддя» породжує «належне правосуддя», а «належне» - «суще». Зв'язок «належного» та «сущого» правосуддя виявляє в логічному смислі взаємозв’язок «можливого» та «дійсного» правосуддя. Цей взаємозв’язок розвивається у межах ідеї правосуддя, яка розуміється як поняття правосуддя та його здійснення.

У контексті здійснення ідеї правосуддя слід розглянути проблематику герменевтики правосуддя. Правосуддя як об’єкт філософсько-правового дослідження тлумачиться не як будь- яка судова діяльність, а як така, що спрямована на здійснення ідеї права. У цьому смислі судочинство не ототожнюється з правосуддям, воно є його формою здійснення. Інтерпретація правосуддя і судочинства в нашому дослідженні пов’язані герменевтично: у виявленні певних смислів, істотних для дослідження, в спробі вироблення філософсько-правової концепції правосуддя.

Подібно до того, як об’єктом історико-правового дослідження є не тільки держава і право, а й широке коло історичних подій, політичного, соціально-економічного, ідеологічного, етичного, етнографічного та іншого характеру, за яких держава і права існували і без яких їх неможливо правильно витлумачити, так і правосуддя має досліджуватися як сутність і явище з огляду на «широке герменевтичне коло», пояснюватися й тлумачитися в ширшому контексті, на кожному з етапів свого здійснення.

У контексті втілення ідеї правосуддя варто розглянути проблематику сутності судової влади в режимах її здійснення. Сутність, зокрема соціальну, судової влади пропонується виявляти за допомогою її аналізу за типом режиму здійснення - способом організацій та здійснення влади певними методами. Судова влада - поняття, яке в межах доктрини поділу влади позначає одну з гілок державної влади, основне завдання якої - здійснення правосуддя. Правосуддя постає як форма реалізації судової влади. Судова влада як самостійна державна влада за типом режиму може поставати, з- поміж інших, як судова демократія, судова аристократія, судова олігархія.

Судова аристократія розуміється як такий режим здійснення судової влади суддями, коли статус судді носить ознаки аристократизму. Аристократизм судді вбачається в численних привілеях (довічне чи безстрокове перебування на посаді, недоторканність, високий рівень фінансових гарантій і соціального забезпечення). З одного боку, ці привілеї покликані забезпечити незалежність суддів, а з іншого можуть слугувати передумовою відчуження суддів від народу як джерела влади.

Судова демократія розуміється як режим здійснення судової влади, за якого народ бере участь у її здійсненні безпосередньо або опосередковано, зокрема у таких процесах, як, наприклад, вибори суддів, «народний контроль» над судами, анулювання закону присяжними (розглянемо останнє окремо).

Судова олігархія - тип режиму судової влади, який здійснюється суддями як окремою групою, що діє у власних інтересах. Як наслідок може виникати напруження між різними «гілками влади» не лише щодо того, хто є джерелом влади - народ чи судді, але й щодо того, чиї інтереси представляють і повинні представляти судді. Оскільки судді не підзвітні нікому та підкоряються лише закону, то виникає питання про те, чи можуть вони вважатися повноцінними безпосередніми представниками народу, здатними представляти всі його інтереси, а не лише ті, які опосередковано представлені в законі. Зазначені типи режиму судової влади доцільно розглядати, співвідносячи їх між собою.

Правосуддя може розглядатися як сфера поєднання різних підходів до праворозуміння. Праворозуміння, як усвідомлення явища, що позначається терміном «право», змістовно розкривається на основі спеціальних уявлень: правових теорій, доктрин, понять. Праворозуміння відрізняють від правоназивання, юридичного тлумачення. Поряд із розрізненням праворозуміння за підходами доцільно вирізняти й праворозуміння за сферами діяльності. В цьому зв’язку тематично доцільно вирізняти судове праворозуміння - уявлення про право, сформоване в процесі судової діяльності, зокрема судового правозастосування. Крім того, допустимо розрізняти праворозуміння за суб’єктами (судове праворозуміння судді, адвоката, прокурора, присяжних тощо). Функціонально судове праворозуміння конкретизується через судове тлумачення (тлумачення при судовому правозастосуванні). Оскільки зазначені підходи до праворозуміння змістовно різняться, допустимим є висновок про те, що правосуддя є сферою дії та поєднання різних підходів до праворозуміння.

Традиційно юснатуралізм і юридичний позитивізм вважають домінуючими праворозуміннями. Інтерпертивізм уявляється, як «третій шлях» між теорією природного права і юридичним позитивізмом. Під інтерпретивізмом також розуміють європейську юридичну герменевтику. Головні положення (твердження) інтерпретивізму полягають у тому, що право не є певною сукупністю даних (данності), правил чи фактів, а те, що юристи мають на меті витлумачити чи отримати в своїй юридичній діяльності. Крім того, не проводиться розмежування між правом і моральністю. Водночас уявляється, що право не є іманентним природі, а правові цінності та принципи існують не незалежно. Перше уявлення протиставляє інтерпретивізм юридичному позитивізму, друге - теорії природного права.

У судовій діяльності за умов інтерпретивізму «змиваються» кордони праворозумінь, відтак і відбуваються колізії між ними. Все це відбувається як в світлі пошуку оптимального рішення для сторін, законного чи правомірного рішення - згідно з діючим правом, так і справедливого рішення - згідно з уявленнями про справедливість як ідею права та ідею правосуддя. По суті, не лише юридична герменевтика стає методологією здійснення правосуддя, але й здійснення правосуддя стає методологією пошуку та здійснення права.

Окремо варто розглянути проблематику правосуддя як мети та мету правосуддя. Питання мети правосуддя в філософії правосуддя може розглядатися в контекстах мети правосуддя та правосуддя як мети. У першому розумінні правосуддя розглядається як процес (інструмент досягнення певної мети), в другому - як ціль (результат).

Загалом питання про те, що мається на увазі під процесом правосуддя, досліджується процесуальним правом. Окреслюючи головні правознавчі погляди на мету правосуддя, розкриємо такі з них. По-перше, мета правосуддя з’ясовується (визначається) через конкретизацію завдання (завдань) судочинства як специфічної форми державної діяльності. Особливість такого визначення - мета правосуддя визначається залежно від виду судочинства (цивільного, кримінального, адміністративного тощо). Метою правосуддя є здійснення, захист і поновлення порушеного права (в правах). Спеціальний орган (зазвичай, суд як державний орган) уповноважується на здійснення правосуддя. Цей підхід до визначення мети правосуддя є конкретизуючим, оскільки фактично мета правосуддя конкретизується у різних формах судочинства. Зазначений підхід є поширеним і використовується у науках процесуального права, відображений у процесуальному законодавстві в частині мети, завдань, функцій судочинства загалом і відповідного виду судочинства зокрема. По-друге, метою правосуддя визначається справедливість. Таке визначення та думка поширені на практиці, коли будь-яке рішення суду чи інший результат судової діяльності оцінюється з позицій їх відповідності справедливості, її критеріям. Погляди тому різняться за ступенем зв’язку правосуддя та справедливості: від невіддільного зв’язку («Правосуддя не може бути відділеним від справедливості» (А. Ф. Коні) до уявлення про те, що правосуддя не може вважатися здійсненим, якщо воно не відповідає вимогам справедливості (окреслено в рішеннях та окремих думках Конституційного Суду України та його суддів).

Існують підстави стверджувати про наявність формальних і змістовних сутнісних ознак правосуддя. Формальною ознакою правосуддя є його здійснення в формі судочинства судами як державними органами, а змістовною - відповідність вимогам справедливості та забезпечення ефективного поновлення в правах. Формальна ознака правосуддя конкретизується у функціональному розумінні правосуддя, яке ототожнює його з судочинством, судовим розглядом справ, тоді як друге, змістовне розуміння акцентує на внутрішніх характеристиках судової діяльності, наприклад, справедливості як меті правосуддя. Досягнення мети й може слугувати основою телеологічного розуміння правосуддя. Подальші дослідження правосуддя як мети і мети правосуддя полягають у дослідженні здійснення ідеї правосуддя, виявленні її смислів.

Розглядаючи співвідношення і розмежування понять правосуддя і самосуд, слід проаналізувати зазначені явища. Аналіз самосуду як явища виявляє додаткові підстави для розмежування понять «правосуддя» та «судочинство». Самосуд за формою не є правосуддям, оскільки не передбачає форми судового здійснення, встановленої чи санкціонованої державою. Якщо правосуддя зазвичай здійснюється винятково державними судами, то самосуд - приватними особами. У цьому розумінні самосуд постає як вчинення розправи над особою без належних на те правових підстав і в позасудовому порядку. Самосуд за змістом має ознаки, характерні для явища правосуддя - аналогія мети (наприклад, відновлення прав, компенсація нездатності чи неефективності державних судів у покаранні винних). Ще одним ключовим елементом аналізу самосуду є залежність його оцінки від праворозуміння (домінування легізму означатиме визнання самосуду поза правовим полем, тоді як природно-правове чи соціологічне праворозуміння може сприяти визнанню самосуду правовим і навіть правомірним чи легітимним явищем). Таким чином, виявляється діалектичний зв'язок понять «самосуд» і «правосуддя», явища якого можуть мати й ознаки «узаконеної помсти, яку називають правосуддям» (П. О. Кропоткін).

У контексті проблематики співвідношення та розмежування понять «право» та «закон» у правосудді показовим є інститут анулювання закону присяжними (присяжне анулювання закону) (jury nulification). Останній розглядається, як концепція і процесуальна дія присяжних суду присяжних, в результаті якої за рішенням присяжних (журі) закон визнається фактично анульованим. Цей інститут започаткований в Англії та розвинутий у США. Присяжні (журі) виступають окремим носієм судової влади, частиною суду присяжних, наділеними окремими повноваженнями. З позицій розмежування понять «право» і «закон» присяжні анульовують закон, а не право. Таке анулювання може розглядатися, як інструмент протидії «несправедливим законам», несправедливому (на думку журі) застосуванню законів правоохоронними органами та судом. Відтак, присяжне анулювання в більшості (не в усіх) випадків не заперечує, а утверджує верховенство права в розумінні панування права над законом. В Україні присяжне анулювання закону може вважатися таким, що суперечить принципу законності в діяльності органів судової влади (ст. 6 Конституції України), але може обґрунтовуватися як практично доцільне з позицій принципу верховенства права.

Ідея правосуддя як поняття та його здійснення розглядається на прикладі філософії права Гегеля. Г.-В.-Ф. Гегель розглядав судочинство і правосуддя в контексті ідеї права, поняття права та його здійснення (що є предметом філософії права). В цьому ж світлі існують підстави для окреслення в Гегеля ідеї правосуддя як поняття і його здійснення. Судочинство і правосуддя Гегель розглядав, як окремі поняття, пов’язуючи їх здійснення з діяльністю держави, зокрема у зв’язку з формою правління. Порівнюючи такі форми правління, як олігархія (Швейцарія) та монархія (Німеччина), Гегель схилявся до конституційної монархії, за якої ідеї публічності суду, суду присяжних, й, зрештою, правосуддя можуть бути краще здійснені. Мету правосуддя Гегель убачав не лише в захисті, але й у «викоріненні» порушень прав власності та прав людини. Розглядаючи правосуддя та суди, як частину громадянського суспільства, він убачав суперечність між ним і державою, вважав, що суди повинні відповідати інтересам громадянського суспільства. При цьому він не виключав важливості ролі держави в здійсненні правосуддя, але не будь-якої держави, а монархії з конституційною формою правління. У філософії права Гегеля правосуддя постає як діалектичне явище, що розглядається в контексті ідеї права в її розвитку.

В цьому зв’язку підкреслимо, що правосуддя як функція, делегована державі громадянським суспільством. Теорія і практика держави і права виробила думку: здійснення правосуддя - головна функція судової влади. Водночас судова влада є частиною влади державної. Джерелом влади, зокрема і державної, як визначено, наприклад, і в Конституції України, є народ. Тому не випадково в деяких теоретичних і філософських концепціях суди не вважаються частиною держави (як-от у філософії права Гегеля, за якою суди - «уповноважені держави в цілях управління державою проти громадянського суспільства»).

Правосуддя постає як сфера врівноваження інтересів. Аби урівноважити інтереси держави і громадянського суспільства й не допустити децентралізації влади, держава санкціонувала форми представництва народу в формі відправленні так званого правосуддя: суди присяжних, мирові судді, народні засідателі (детальніше - в наступній тезі). Хоча сьогодні й теоретично допускається й практично наявна певна участь народу в здійсненні правосуддя, за Конституцією, «делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються» (ч. 1 ст. 124). Тому діалектично має відбуватися рух у напрямі, коли або «громадянське суспільство переходить, таким чином, у державу» (К. Неволін), або коли створюється така стадія розвитку держави, як «державне суспільство - громадянська держава» (О. Б. Костенко), або в напрямі «правового суспільства» (С. І. Максимов). Загалом же, суцільне одержавлення функції правосуддя загострює протистояння між державою і громадянським суспільством, оскільки правосуддя є функцією, делегованою державі громадянським суспільством.

Соціальне здійснення ідеї правосуддя розкривається на прикладі соціології права Є. Ерліха. Критикуючи позитивістську юриспруденцію через вузькість у вивченні правознавством лише державного права, законодавства, за «перебільшений культ закону» (О. Бюлов), Є. Ерліх акцентував на зусиллях правознавства вдосконалити правову дійсність. Рушійною силою цього покликана стати соціологія права як основа правознавства. Уособленням новітньої свого часу методології права став напрямок юридичної думки, який отримав назву «рух вільного права» (Freirechtsbewegung), «вільне вчення про право», «вільне правознавство», одним із засновників якого був Ерліх (вчений вважав себе автором терміна «вільне правознаходження», першим, хто обґрунтував засади вільного правознавства). Школа «вільного права» (Freirechtsbewegung) як впливовий напрямок юридичної думки першої чверті ХХ ст. в Німеччині, Австрії та, певною мірою, Франції (Ф. Жені) заклав основи для подальшого розвитку соціологічної юриспруденції. Це право «вільне» в тому розумінні, що воно не є формальним правом: його не було формалізовано, воно поки що знаходиться в перехідному стані, подібно до законопроектів, політичних принципів, торгових звичаїв, невисловлених переконань, емоційних преференцій. Багато з них сформульовано спеціально для вирішення судами конкретних правових справ, керуючись судовим розсудом, актами волі, що надає їм характеру ціннісних суджень, а відтак робить судовим правом. Їхня чинність є меншою за чинність формального права й часом ніякою, але їхнє практичне значення часто є навіть більшим, бо існує менша ймовірність наявності правових суперечок при чіткому й всебічному формальному праві. Загалом, поряд із «правом юристів» (das Juristenrecht), з-поміж інших типів права Є. Ерліх вирізняв державне право (das staatliche Recht) та соціальне право (das gesellschaftliche Recht). Він також вирізняв три істотні чинники впливу на прийняття судових рішень у здійсненні правосуддя. Перший - ціннісні судження у судовій інтерпретації (наявність нормативного припущення про необхідність «правильного» рішення); другий - соціально-історичний контекст справи (кожна справа розглядається з огляду на її історико-соціальний контекст); третій - «особистість судді» (істотний чинник реалізації волі судді, будь-якого й зокрема «вільного правосуддя»). При цьому воля, свобода судді, за Ерліхом, не є суб’єктивним інтуїтивізмом, а «консервативною свободою відповідального ставлення до правового розвитку», турбота судді про належність своєї особистості.

Розглядаючи положення про особистість судді як гарантію правосуддя слід відзначити, що подібно до того, як педагоги відіграють вирішальну роль у формуванні особистості, судді відіграють вирішальну роль у формуванні образу правосуддя. Думка про те, що особистість судді - гарантія здійснення правосуддя, розглядається як альтернативна іншій поширеній думці (й почасти обґрунтованій): матеріально- технічне забезпечення діяльності судів і суддів - це гарантія і один із принципів належного функціонування судової системи. Втім, оскільки здійснення правосуддя в розумінні розсудження (вирішення спорів), поновлення в правах не є лише й передусім матеріально- технічною, механістичною функцією, ключовим є питання того, хто саме і як здійснює правосуддя. В юридичній науці, зокрема філософії права як елегантній юриспруденції, суддя в одній з теорій уявляється як Геркулес (презумпція «судді-Геркулеса» Р. Дворкіна). Така роль відводиться судді як тому, хто віднаходить «найкраще вирішення справи», тлумачить і застосовує закон, вишукуючи в ньому право, засадою якого є справедливість, що є змістовною основою і метою правосуддя. Саме суддя, як особистість, керуючись своїм внутрішнім переконанням, здійснює пошук норми закону, яка повинна застосовуватися до конкретних обставин справи, аби здійснилося право. Тому в юридичній науці вважається, що, в ідеалі, «саме в суді право існує в усій його повноті» (C. Максимов). А здійснює це право суддя, як гарант правосуддя. У цьому зв’язку подальше науково обґрунтоване вдосконалення здійснення правосуддя може пролягати в площині вдосконалення особистості судді.

Судове здійснення ідеї права відбувається і шляхом скасування неправового законодавства (на основі «формули Радбруха»). Так звана «формула Радбруха» є теоретичним приписом завершеного логічного судження, розробленим німецьким правознавцем Густавом Радбрухом для вирішення практичних правових проблем. Формула стала наслідком філософсько-правової рефлексії філософа права на ідеологію і практику соціал-націоналізму. В основі формули, як і філософії права Г. Радбруха, лежить «ідея права». Ідея права, ототожнювана Радбрухом з ідеєю справедливості в широкому розумінні, засновується на трьох взаємопов’язаних, але часом конфліктуючих правових цінностях, які її реалізовують: справедливість (у вузькому розумінні), доцільність і правопевність. Подолати антиномію ідеї права й покликана так звана «формула Радбруха». Порівняно з першим варіантом «формули Радбруха» (до 1930 року), зміненою під впливом злочинів режиму націонал-соціалізму, у другій надається більше значення справедливості як елементу ідеї права, відтак антиномія ідеї права вирішується на користь пріоритетності справедливості над правопевністю і доцільністю. Формула застосовується лише «...коли суперечність діючого закону та справедливості сягає настільки нестерпного масштабу, що закон як «несправедливе право» поступається справедливості.». Положення Радбруха реконструюються у двох «формулах» про статус несправедливих законів, що частково збігаються: перша щодо «нестерпного» відходу від справедливості, друга щодо відсутності «навіть прагнення» до встановлення справедливості. За першою формулою те, що за формальними ознаками видається законом, вважається «несправедливим законом» і відтак повинно поступитися справедливості (перша формула), або ж є «не лише «несправедливим правом», а більше того — «не- правовим за своєю природою» (друга формула).

«Формула Радбруха» має практико-правове значення, зокрема в правозастосуванні судами, а саме при визнанні «несправедливими» нацистських законів, у судових процесах 1989-1999 рр., пов’язаних із охороною Берлінської стіни за фактами, які мали місце до возз’єднання Німеччини. «Ідея права», ідея «надзаконного права», спрямовані на критику юридичного позитивізму, сприяли росту теоретичного та практичного інтересу до ідей природного права, їх повоєнному «відродженню».

Окремо в контексті здійснення ідеї права варто розглянути судову герменевтику як судову філософію здійснення правосуддя. Судова герменевтика як напрям юридичної герменевтики також може визначатися як методологія здійснення правосуддя. В одній з інтерпретацій здійснення правосуддя передбачає «суд факту» (встановлення істини як дійсних обставин справи) та «суд права» (встановлення права та його застосування), що супроводжуються процесами тлумачення (зокрема судового тлумачення), які є предметом розгляду герменевтики.

Загалом суд, аби ухвалити судове рішення, повинен вирішити низку ключових судових питань, зокрема три такі: «питання факту», «питання права», «питання політичної моральності чи відданості». «Питання факту» передбачають встановлення обставин (зокрема справи) як емпіричних даних. У цьому смислі суд функціонує як «суд факту». «Питання права» передбачають визначення правозастосування - яке право (правовий принцип, норму) і в який спосіб слід застосовувати до питання факту. В цьому смислі суд діє як «суд права». «Питання політичної моральності чи відданості» передбачають визначення ставлення політичної системи до права (політики права) в частині обов’язку судді чи судового юриста, й значення цього в конкретній справі. «Питання права» вирізняються особливим характером «теоретичних розбіжностей» (попри наявність кількох підходів до вирішення, нема єдино правильного критерію «правильного вирішення» певного питання права. Теоретична розбіжність як особлива характеристика цих розбіжностей відрізняється від емпіричних питань, які зазвичай не є складними для вирішення). Наявність таких розбіжностей - вихідна основа вироблення різних теорій прийняття судових рішень. Способом та водночас процесом вироблення таких теорій можна назвати суддівський розсуд. Останній можна визначити, як межі свободи судді в судовому вирішенні; спосіб реалізації судової влади суддею.

Предметом діяльності судового розсуду є судове тлумачення як спосіб правопошуку для судового правозастосування. У правовій теорії та конституціоналізмі США розрізняють interpretation (інтерпретація, тлумачення) та construction (буквально «конструювання»). Якщо interpretation означає «діяльність із визначення лінгвістичного значення чи семантичного змісту правового тексту», то construction - «діяльність із перекладу семантичного змісту правового тексту на юридичні правила». Відтак інтерпретується значення тексту, а конструюються юридичні правила для застосування тексту до конкретних фактичних ситуацій (Л. Солам). Зазначене розмежування має практичним наслідком розвиток різних теорій тлумачення, зокрема конституційного тлумачення в США на базі «конструктивізму». Судове тлумачення найширше застосовується для цілей тлумачення конституції, законодавства у «суді права»: конституційному, вищому - апеляційному, касаційному тощо. Виокремлюють такі види тлумачення, як судовий активізм (характеризується судовою нормотворчістю) на противагу судовій летаргії (judicial lethargy), а також «судову стриманість» (обмеження) (judicial restraint) серед них. Поширене в США, де в процесі тлумачення Конституції вироблені різні теорії судового тлумачення: текстуалізм, оригіналізм, суворе тлумачення (strict constructionism), функціоналізм, доктриналізм, девелопменталізм (developmentalism), контекстуалізм (історичний чи фактичний), структуралізм; поєднання цих теорій. Так, наприклад, одні тлумачать конституцію, керуючись уявленням про те, що вона - це «жива конституція», тоді як інші тлумачать її, як «моральну конституцію».

Різні теорії суддівського тлумачення є певним самообмеженням суддів. Суддівське самообмеження відтак можна визначити як принцип і наслідок діяльності судді щодо використання суддівського розсуду в питаннях права та факту, зокрема в правозастосуванні, за яким суддя самостійно обмежується відповідно до обґрунтованих філософсько-правових, інших теоретичних чи практичних положень. Цей принцип може ґрунтуватися на положеннях доктрини «поділу влади» (завдання судді бути суб’єктом здійснення судової влади, а не законодавчої - тобто творити право), доктрини «політичного питання» (в Україні - концепція «політичної доцільності», для цілей самообмеження суддів Конституційного Суду України); таких видах тлумачення, як суддівський мінімалізм, оригіналізм, текстуалізм тощо. Відсутність суддівського самообмеження може призвести до зловживань, «суддівської сваволі» тощо.

Системний розгляд судової герменевтики дає підстави стверджувати про можливість формування судової філософії чи то судової філософії права. У вузькому розумінні - це сукупність ідей та переконань, які передбачають, як суддя вирішуватиме справи. До речі, таке його розуміння має й практичне значення: у США при призначенні чи виборах суддів намагаються з'ясувати відповідну філософію судді. Остання ж, у вужчому розумінні цього слова, зокрема структурно, складається із філософії судді (особистісний світогляд, який може включати й професійний) та суддівської філософії (професійний світогляд, підходи), філософії інших учасників, задіяних у здійсненні правосуддя. Судова філософія може розрізнятися за ідеологією в зв'язку зі способами судового тлумачення. Розрізняють, з-поміж інших, такі три види судової філософії судді (суддівської філософії): консерватор (схильний до судового текстуалізму); ліберал (схильний до модернізації правових норм, судової правотворчості); поміркований (анг. judicial moderate) - схильний до посередньої позиції між консерватором і лібералом.

Суддівську філософію можна визначити, як елемент системи судової філософії, чинник філософії правосуддя, що позначає певний особистісний світогляд та професійну правосвідомість судді.

Філософію правосуддя можна визначити, як прикладний напрямок філософії права, об'єктом осмислення якого є явище правосуддя, предметом - ідея правосуддя, поняття правосуддя та його здійснення. Змістовно філософія правосуддя формується з різних елементів - залежно від критеріїв: за напрямками філософсько-правової думки - онтологічна філософія правосуддя; антропологічна філософія правосуддя; аксіологічна філософія правосуддя, феноменологічна філософія правосуддя тощо. Структурно визначається за сферами діяльності: філософсько-теоретична - судова філософія і практична (прикладна) - судова політика. Ключові категорії філософія правосуддя - судова влада, судове праворозуміння, судова філософія, суддівська філософія, судове тлумачення, судовий процес, судова діяльність тощо.

Судова політика може розумітися в двох значеннях. У першому розумінні це судова діяльність у сфері політики як сфері реалізації влади загалом. У цьому зв'язку виникають питання співвідношення судової влади з іншими «гілками» влади та домінування однією чи кількох із них. Так, судовою політикою в цьому розумінні може вважатися реалізація за допомогою судової законодавчої влади, наприклад, коли судді замість законодавця вирішують питання, віднесені до повноважень останнього.

У другому розумінні, більш вузькому, судова політика може бути визначена, як прикладна філософія правосуддя, спрямована на забезпечення практичного здійснення правосуддя як сфери застосування, окресленого межами судової влади. В широкому розумінні - це політика, пов'язана з судовою правозастосувальною діяльністю; у вузькому - (зазвичай) державна політика, складова правової політики в судовій сфері, спрямована на досягнення встановленої мети та відповідних завдань. Метою державної судової політики може визначатися забезпечення такого режиму здійснення судової влади, за якого правосуддя вважається реально здійсненим. Теоретичні засади судової політики - доробок філософії правосуддя, що має різні види та форми виявлення і яскраво виявляється при проведенні судової реформи.

З-поміж питань судової політики - формулювання та забезпечення принципів судочинства.

Філософсько-правове значення має і одноособовість та колегіальність у здійсненні правосуддя. Колегіальність чи одноособовість розгляду й вирішення справ мають істотне процесуальне значення для судового здійснення права. Колегіальність розгляду та вирішення справ зумовлена складністю, категорією справи, а також інстанцією суду, де вона розглядається. Що складнішим є питання справи або що суспільно значиміші в ній питання вирішуються й що вищою є судова інстанція, тим більшою є обґрунтованість її колективного розгляду. Колегіальність не лише створює необхідні умови для всебічного, критичного і повного дослідження матеріалів справи і справедливого її вирішення, підвищує авторитет органів правосуддя і прийнятих ними рішень, вироків, ухвал і постанов. Колегіальний розгляд також уможливлює вироблення та використання різних підходів до застосування матеріального права. Зазначене відображається в окремих думках (які збігаються чи не збігаються із думкою більшості). Колегіальні судові рішення ухвалюються більшістю голосів суддів. Результат такого рішення залежить від уявлень більшості про те, яким має бути рішення, що, наприклад, відповідає закону і є обґрунтованим. У питаннях права (суду права) істотним є й значення прихильності більшості суддів до певного праворозуміння, в результаті чого може вироблятися певне домінуюче праворозуміння. Таким чином, умовно кажучи, «справедливість» рішення безпосередньо залежить від того, чи ухвалить його більшість.

Процесуальне законодавство України передбачає можливість викладу суддею окремої думки. Водночас доцільно закріпити законодавчо можливість для судді долучати до рішення, окрім окремої думки, що сходиться з думкою більшості, й особливу думку, що не сходиться з обґрунтуванням (мотивуванням) рішення чи його резолютивною частиною. Це відповідатиме принципу індивідуальної відповідальності судді в колегіальному вирішенні справи. В зв'язку з цим «розголошення висловлюваних у нарадчій кімнаті міркувань», які зафіксовані в окремих чи особливих думках, недоцільно регламентувати як порушення таємниці нарадчої кімнати.

Доцільно законодавчо запровадити обов'язковість зазначення числа (кількості) суддів (народних засідателів, присяжних), які склали більшість у прийнятті судового рішення колегіально (проголосували «за» чи «проти» рішення). Це підкреслить публічність судового розгляду, виявить і зафіксує суперечності щодо застосування матеріального права.

Філософсько-правове осмислення матеріального, зокрема конституційного, права дозволяє констатувати формальні та змістові ознаки правосуддя, визначені положеннями Конституції України, їх тлумаченням чи конкретизацією. Конституційний зміст термінів «судочинство» та «правосуддя» дає можливість стверджувати: в України правосуддя, здійснюване в формі судочинства, може провадитися винятково судами як державними органами.

Правосуддя в Конституції України визначається як спеціальний вид державної діяльності, що здійснюється винятково судами України як державними органами. Оскільки зазначену діяльність однаковою мірою (принаймні, термінологічно) можна назвати судочинством, то залишається питання про підстави називати зазначену діяльність судів правосуддям. Існують підстави для твердження про наявність формальних і змістових ознак правосуддя, що характеризують його сутність. Відзначається істотність для розуміння предмета філософії права розрізнення понять право і закон. У цьому зв’язку з певною умовністю можна стверджувати: правосуддя є не законосуддям.

З одного боку, з позицій поділу державної влади та її використання чітке встановлення і регламентація судової влади є обґрунтованим: за Конституцією «державна влада в Україні» в частині «її поділу на судову», реалізовується «винятково судами» як «органами судової влади», що «здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України» (ч. 1 та ч. 2 ст. 6 Конституції). З іншого боку, з філософсько-правової точки зору, виникає питання про те, чи лише діяльність судів може відповідати (слідуючи тлумаченню КСУ) «вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах». В Україні відповідні положення Конституції, їх текстуальне тлумачення не дають підстав називати таку діяльність «правосуддям». Водночас більш коректно з позицій філософії права та їх урахування в конституційному праві України стверджувати про «судочинство» як «форму здійснення правосуддя».

Обмеження здійснення правосуддя винятково судами як державними органами пояснюється, з одного боку, намаганням держави обмежити використання державної влади (зокрема примусу), аби не допустити її зловживання. Недержавне й несудове ж здійснення того, що може називатися правосуддям, не знаходить визнання держави в Україні. Разом із тим, залишається питанням, чи воно в частині змістових, а не формальних, зокрема суб’єктних характеристик, припинить існування, не претендуючи в конституціоналізмі на охоплення змісту поняття правосуддя. Ключовим у вирішенні поставленого питання є праворозуміння, що використовується при визначенні правосуддя, можливі колізії форми та змісту реалізації ідеї правосуддя. Адже якщо під правом розуміти не лише правові норми, встановлені державою, то постає питання про те, чи є держава винятковим суб’єктом правозастосування в формі того, що називається правосуддям - діяльності, здійснюваної винятково судами.

Розкриттю цих та інших питань можуть бути присвячені подальші філософсько-правові дослідження.