Філософія правосуддя: ідея та здійснення: монографія

У даному розділі розкриваються основи філософії правосуддя, що розвивається як судове здійснення ідеї права. Окреслення окремих смислів правосуддя та розкриття їхніх характеристик сприятиме з’ясуванню змісту ідеї правосуддя, відтак вказуватиме на можливі шляхи її здійснення. Ідея правосуддя конкретизується в смислах правосуддя. Смисл (смисли) правосуддя - це особливий зміст, який відображає сутність (сутності) явища дійсності, позначуваного терміном «правосуддя». В цьому дослідженні представлено окремі смисли правосуддя, визначаючи властиву ідеї правосуддя смислову множинність.

4.1. Владний смисл (правосуддя як форма здійснення судової влади)

Вступні зауваги: правосуддя як (форма) здійснення судової влади постає як смисл реалізації влади (однієї з гілок влади), яке представляється як правосуддя.

Зміст здійснення судової влади залежатиме від джерела влади та режиму її здійснення. Припустимо, якщо таким уявляється народ, то йдеться про народовладдя. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Здійснення судової влади, як частини державної влади в її поділі, зумовлене змістовною (потрібне спеціальне знання, навички, вміння) та формальною специфікою (відбувається у формах судочинства), тому йдеться про здійснення судової влади як судочинства. Ця специфіка обґрунтовується ще і тим, що судова влада, як й інша державна влада, аби уникнути її зловживанням, повинна здійснювати свої повноваження у встановлених, зазвичай, конституцією межах і відповідно до законів.

Особливість смислу правосуддя як здійснення судової влади в наголосі на формі, тобто судочинстві. Звідси й можлива певна критика судочинства як неповноцінного правосуддя. Мета судової діяльності в такому смислі - здійснення владних повноважень; влада здійснюється через механізм судочинства, що реалізовується в різних формах представництва, й забезпечується примусом, зокрема, державним або соціальним.

Проблеми здійснення судової влади та правосуддя лежать у площині аналізу здійснення судової влади через народне представництво. Зокрема, передбачається можливість анулювання закону як несправедливого - явище, відоме як присяжне анулювання закону. Проблеми здійснення судової влади розкриваються в контексті аналізу, за аналогією з аналізом держави, режимів судової влади. Залежно від способів та режиму здійснення влади йдеться, наприклад, про судову олігархію, судову аристократію чи судову демократію[408].

Проте бачення судової влади як частини єдиної державної влади не є єдино можливим. Так, у філософсько-правовій літературі висловлюється «розуміння того, що суд не є якою-небудь формою влади. У демократичній державі здійснення принципів справедливого правосуддя можливе лише тоді, коли суд буде знаходитися «по той бік» влади. Суд є формою, за допомогою якої народ має можливість здійснювати свою владу у формі контролю, беручи участь у ньому як присяжний засідатель»[409].

Ще в певному смислі влада та зокрема судова влада може розглядатися скептично, критично. Так, наприклад, на думку П. Рікера, «влада» не схожа на таку силу, яка може бути породжена «любов'ю». Правосуддя в своїй найбільш помірній та узаконеній формі і є способом віддавати злом за зло»[410].

Водночас, правосуддя як ідея здійснення права, втілена в судовому рішенні, не повинна викликати спротив. Втім, як відзначав П. Юркевич, «але якщо нема вільної рішучості підкоритися присуду судді, тоді суддя не може реалізувати ідею права. Недолік вільної рішучості поважати право після присуду судді веде до примушення, джерелом якого служить влада. Отже, [три моменти]: право, суд і влада випливають одне з другого за принципом справедливості»[411].

Судова влада як самостійна влада: постановка проблеми. Державна влада - вид публічної політичної влади, що здійснюється державою та її органами[412]. Її розмежування за сукупністю різних владних функцій - законодавчих, виконавчих, судових, контрольних та інших, що здійснюються відповідними державними органами, впроваджено за такою політико-правовою доктриною та принципом конституціоналізму, як поділ влад[413]. Чіткий поділ повноважень держави - одна з формальних ознак правової держави[414] - ідеального типу держави, вся діяльність якої підпорядкована праву[415].

Поділ влади, з-поміж іншого, покликаний гарантувати індивідуальні права та громадянські свободи. Проте, це здійснюється лише за умов рівноваги владних гілок[416]. Тому «класична теорія поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову базується на механізмах стримувань і противаг та визнанні принципу єдності влади у державі»[417]. Ці механізми перешкоджають і можливому «парламентському деспотизму», забезпечують стабільність державних інститутів[418]. Зрештою, метою поділу визначають «розмежування повноважень між різними органами державної влади та недопущення привласнення повноти державної влади однією з гілок влади»[419].

Судова влада - «одна з гілок державної влади, основним завданням якої є здійснення правосуддя»[420]. Сама судова влада є «необхідною умовою реалізації принципу поділу влади, покликана запобігати можливості змови чи протистояння двох інших гілок влади (законодавчої та виконавчої), створювати перепони на шляху виникнення диктатури»[421].

Проте, доктрина поділу влад - фундаментально суперечлива: поділ порушує єдність влади. Виникає конкуренція, протистояння окремих «влад» і, водночас, - передумови їх консолідації. Це відображали розбіжності в думках мислителів щодо доцільності поділу та взаємодії влад. Так, І. Кант вважав, що поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову має здійснюватися за принципом координації зусиль усіх її гілок (а не стримувань і противаг). Він убачав верховенство законодавчої влади, що найкраще відображає волю народу.

Доктрина поділу влад применшує можливості узурпації влади загалом, але збільшує можливості консолідації влади зокрема. Надмірна ж консолідація конкретної влади, відповідно, збільшує її шанси в боротьбі за владу з іншими гілками влади. Цей аспект актуалізує як питання про оптимальні форми координації діяльності влад, так і способи здійснення конкретної влади.

Обираючи методологію аналізу конкретної влади за формою (способами) її організації та функціонування, методів здійснення, поставимо питання: чи обґрунтовано, за аналогією з аналізом методів здійснення влади загалом, аналізувати судову владу за допомогою таких синтезованих понять, як наприклад, «судова аристократія», «судова демократія», «судова олігархія»? Література (особливо англомовна, частково представлена далі) містить відповідну термінологію, тому наступним є питання наукової обґрунтованості цієї методології.

Мета цього фрагменту дослідження - висвітлення (спроб) аналізу здійснення судової влади за допомогою способів і методів, які відображають такі поняття, як судова аристократія, судова олігархія та судова демократія. Цей аналіз здійснюється у межах предметно ширшого дослідження автора філософії правосуддя, в якому, в цій частині, правосуддя розглядається як форма здійснення судової влади.

Судова аристократія. Аристократія визначається як «влада найкращих»; форма правління, за якої державна влада належить привілейованій меншості; вищий привілейований стан (група) суспільства, яка володіє особливими правами чи можливостями, знать. У наш час поняття аристократія вживається суто в образному плані[422]. Не випадково, що цей термін зустрічається і в зв’язку з судовою діяльністю, оскільки судді можуть розглядатися як привілейована (зокрема у законний спосіб) меншість у суспільстві. Крім того, у деяких країнах, як наприклад, у Англії, традиційно судді вищих судів призначалися (призначаються) із числа адвокатів привілейованої категорії - аристократів[423].

Аристократизм судді вбачається і в їхніх численних привілеях: зокрема, в таких, як довічне (чи безстрокове) перебування на посаді, недоторканність, високий рівень фінансових гарантів і соціального забезпечення. Ці привілеї, що покликані забезпечити незалежність суддів, водночас, уважають критики, «створюють безпорадну судову аристократію, нездатну відповідати уподобанням народу. Між тим, обрання суддів, обмеження строків повноважень применшує їх відчуження від народу»[424]. З огляду на це, судова аристократія може визначатися як такий режим здійснення судової влади, який проводиться суддями, які вважаються аристократами.

Припустімо, що вся державна влада може бути зосереджена в руках аристократів-суддів. За яких умов така влада є доцільною, бажаною?

Відповідь на це питання знаходимо в Руссо. Цей мислитель, як уважають, відкидав ідею поділу влад, а демократію вважав недосяжним ідеалом, віддавав перевагу саме аристократичній формі правління, вважаючи її найкращою, але за таких умов: правителі повинні бути най- мудрішими серед тих, ким вони управляють; вибрані особи при виконанні обов’язків керуються не особистими інтересами, а інтересами всього натовпу, який «хоче блага, але не відає, у чому воно, і потребує поводирів»; як правителі, так і вибрані особи, домагаються поміркованості у споживанні для багатих і задоволення існуючими порядками з боку бідних[425].

Деякі з зазначених характеристик, як-от мудрість, керівництво суспільним інтересом (вираженим у законі), поміркованість можна вважати такими, що притаманні суддям. Втім, з історії нам не відомі приклади, коли б уся повнота державної влади зосереджувалася в руках судової аристократії.

Судова аристократія, проте, розглядається «владним конкурентом», зокрема в контексті здійснення правосуддя. У такому смислі, наприклад, свого часу суддя Верховного суду США А. Скаліа критикував ліберальні підходи до тлумачення інших суддів. Він зазначав, що «якщо суди виходять за межі оригінального значення (original meaning) Конституції, то... вони трансформують конституційну демократію в судову аристократію, а також відкидають верховенство права, керуючись суб’єктивним уявленням судді про те, що краще для суспільства»[426]. Здійснення правосуддя в такому разі підміняє здійснення законодавчої діяльності, а суддя діє як законодавець.

Вихід із колізії убачався у так званому демократичному формалізмі[427] - обмеження суддів, чіткі правила та методи тлумачення, які гарантують те, що голоси людей не будуть заглушені судовою елітою. На думку Скаліа, будь-що інше, окрім оригіналізму, призведе до кінця верховенства права та прискорить прихід до влади своєрідної «судової аристократії»[428]. Як наслідок, можливе загострення протистояння судової та законодавчої влад. Це стає й наслідком того, що «державу республіканців- законодавців замінює панування невибраної еліти суддів, яку неможливо притягнути до відповідальності. Таке інституційне становище - антитеза республіканській демократії, в якій панує народ чи їхні представники, а не малопомітна судова аристократія»[429].

Отже, поняття «судова аристократія» розглядається, як влада суддів як найкращих і привілейованих громадян (суддів-аристократів), режим здійснення судової влади, за якого виникає напруження між судовою та законодавчої владами, ключовою суперечністю якого є питання про те, хто є і хто повинен бути джерелом влади - народ чи судді.

Судова олігархія. За Аристотелем від аристократії до олігархії - один крок: спотворення аристократії перетворює її олігархію. Перехід до олігархії можливий і від демократії (Р. Міхельс вважає це закономірністю, виводячи так званий залізний закон олігархії[430]).

Олігархія (з грецької - влада небагатьох) розглядається як недемократична форма правління, що забезпечує панування вузького кола найбагатших осіб (олігархів). Олігархією називають і владну еліту, яка очолює і репрезентує олігархічне правління. Її визначальна риса - підпорядкування влади невеликій групі осіб для задоволення власних інтересів, насамперед тих, що стосуються нагромадження багатств і одержання привілеїв[431]. Сучасні дослідники розрізняють політичну, військову, банківську, фінансову, промислову, монополістичну та інші види олігархії. Можна виокремити й судову олігархію, як судову владу небагатьох або групову владу суддів заради власних інтересів.

Подібні уявлення про судову олігархію поширилися в США у контексті протистояння прогресивних і консервативних політичних сил, тісно пов’язаного з переглядом філософських і загальнотеоретичних підходів (практичного спрямування) до здійснення правосуддя.

Дискусія почалася з критики формалізму як філософії правосуддя. Формалізм, що уявлявся, наче, теорією про надлюдську судову машину, під тягарем внутрішніх суперечностей не витримав критики. Життєві потреби поступу нівелювали ідею цінності юридичної науки, як теорії передбачення. Прогресивні реформатори правової сфери заявили, приєднуючись до слів О. В. Холмса, що право - це не наука, відтак і формалізм, як практичний підхід, домінувати не може. Політичні уподобання судді, інтуїтивне відчуття справедливості, зокрема і в конкретній справі - ось, що завжди мало значення. Зрештою, у книзі «Загальне право» (1881) Холмс підсумовує цей смисл фразою: «життя права не було логікою; це - досвід». Формалізм сприяв уявленню про відірваність суддів від реального життя людей, які вбачали в правосудді механізм реалізації власних інтересів, а не сліпе слідування закону. Судовий же формалізм більше пасував більше судовій олігархії, ніж демократії[432].

Дискусію активно політизували. Невдоволення судами використали громадсько-політичні рухи. Зокрема, так званий прогресивний рух виступив проти «класичних» суддів, які судовими рішеннями зупиняли прогресивні законодавчі реформи. Стверджуючи, що судді під видом визнання неконституційності послідовно визнавали законодавчі реформи недійсними, реформатори наполягали: це питання, в якому люди (а не судді!) повинні мати останнє слово.

Здійснення судової влади почало обмежуватися. Пропонували законопроекти про відкликання суддів, підвищення вимоги до перегляду судових рішень і визнання законів штату неконституційними, полегшення можливості звільнення суддів за подібні рішення. У Колорадо діячі прогресивного руху змінили Конституцію штату, уможливлюючи перегляд (шляхом голосування) судового рішення про визнання закону неконституційним. Водночас набирає популярності прогресивний рух Р. Лафоллета, що стає кандидатом у президенти США в 1924 році (набирає 17% голосів виборців, один із його крилатих висловів - «Воля народу повинна стати законом цієї країни»). Він із політичних позицій критикував суди, закликаючи покласти край «судовій олігархії». Політик теж відстоював відкликання судових рішень, зокрема, Верховного суду США. Консервативні ж сили, об’єднавши зусилля з судовими колами, перешкоджали втіленню намірів прогресивних рухів та осудили його кандидатуру[433].

Тему «судової олігархії» актуалізувало нове протистояння влад в умовах економічної кризи. Проводячи політику «Нового курсу», у 1930-их роках президент США Ф. Д. Рузвельт критикував суддів, які визнавали реформаторські закони неправомірними, неконституційними. У відомій радіо-промові 1937 року, присвяченій законопроекту про реорганізацію судової системи, він вказав: «Верховний суд, окрім належного здійснення своїх судових функцій, неналежно призначив себе третьою палатою Конгресу - законодавчою надвладою...». Глава держави мав намір вплинути на склади судів, призначаючи тих, «які розуміють сучасні умови, які не діятимуть усупереч рішенню Конгресу в питаннях законодавчої політики, які служитимуть як судді, а не законодавці». Зрештою, хоча законопроект не схвалили, законодавча ініціатива вплинула на позиції (та способи тлумачення) окремих суддів. Вони стали більш прихильними до законодавчих реформ.

Нарешті, починаючи з 1990-их років у США лунає політична критика суддів і судів (особливо федеральних), відображена епітетами, як-от «імперіалістичні суди», «найнебезпечніша гілка влади», «наша судова олігархія»[434].

Наведені контексти не позбавлені змісту і в українській політико-правовій практиці (що є темою окремого аналізу[435]).

Загалом, дискусія про реалізацію судової влади має складний політико-правовий характер. Йдеться про те, як філософські та теоретичні підходи до здійснення правосуддя відображаються в світлі потреб та інтересів, утілених як у законах, так і в політиці, політичних курсах. Тому невипадково, що ця дискусія пов’язана з протистоянням влад, які пов’язані з реалізацією як законів (виконавча влада), так і політичних курсів. У цьому смислі здійснення правосуддя судовою владою є закономірно політизованим процесом.

У плані здійсненні влади, судова влада реалізовується залежно від обсягу повноважень. Як невипадково вважають критики, у США, де суди вправі визначати, «що є закон», а «покоління американців наділили всі суди, і, найбільше, Верховний суд необмеженою владою», «встановлення державної влади суддів (government by judges) є нічим іншим, як узурпацією політики». Зрештою, як стверджують критики, «судді є нашими повелителями в так, як ніхто інших: ані президент, ані конгресмен, ані губернатор, інша вибрана посадова особа»[436]. Відтак зміщується увага від здійснення правосуддя через судовий розгляд до здійснення судами владних повноважень загалом. Ключове запитання в цьому зв’язку - чиї інтереси в цьому зв’язку представляють судді?

Отже, поняття «судова олігархія» можна розглядати як владу суддів як окремої групи, що діє у власних інтересах, як режим здійснення судової влади, за якого також виникає напруження між різними гілками влади не лише що того, хто є джерелом влади - народ чи судді, але й щодо того, чиї інтереси представляють і повинні представляти судді. Оскільки судді не підзвітні нікому та підкоряються лише закону, то виникає питання про те, чи можуть вони вважатися повноцінними безпосередніми представниками народу, які здатні представляти всі його інтереси, а не лише ті, які опосередковано представлені в законі. В цьому зв’язку актуальним залишається і питання про сумісність правосуддя зі здійсненням представницької демократії[437].

Судова демократія. Під демократією традиційно розуміють таку форму організації суспільства, його державно-політичного устрою, що ґрунтується на визнанні народу джерелом влади, послідовному здійсненні принципу рівності і свободи людей, їх реальної участі в управлінні справами держави і суспільства[438]. Відтак, за демократії народ вважається не лише джерелом такої «гілки» влади, як судова, але й здійснює правосуддя як одну зі справ, в якій вправі брати участь безпосередньо. Але чи можлива та, якщо так, то в яких формах реальна судова демократія як безпосереднє здійснення судової влади народом?

Відзначимо, що безпосередня демократія - форма прямого народовладдя, здійснення влади народом безпосередньо, без створення постійних або інших інститутів, у формах, передбачених конституцією, іншими законами. Така демократія ґрунтується на загальному принципі про те, що в демократичній державі воля народу й державна влада мають бути тотожними, що сам народ повинен брати безпосередню участь у прийнятті важливих політичних рішень, у здійсненні влади. Що ж до представницьких органів, то їх необхідно звести до мінімуму й зробити повністю підконтрольними громадянам[439].

Здійснення ідеї «судової демократії» (зокрема, і безпосередньої) зафіксовано в історії та сучасній теорії та практиці. Так, Аристотель уважав, що Солон установив демократію тим, що «увів народний суд, де суддями можуть бути всі». Щобільше: громадянами слід вважати тих, «хто бере участь у суді та народних зборах»[440].

Сучасній українській практиці відоме своєрідне втілення ідеї «народного суду», як основної ланки судової системи України в 1919-1994 роках[441].

У сучасному Китаї, де продовжується утілюватися подібна ідея «народного суду» (найвища ланка судової системи теж носить назву «народного суду»), опубліковано так звану «білу книгу» під назвою «Розбудова політичної демократії в Китаї» (2005), схвалену Державною радою Китаю. Розділ 10 книги названий «судова демократія» й у ньому йдеться про те, що «політична демократія країни» здійснюється через «народний нагляд», впроваджений реформою 2003 року. Остання передбачає систему «спостерігачів - представників народу, що ставить систему прокурорської роботи під ефективний нагляд народу, що відповідає вимогам судової демократії». Як відзначають у книзі, «судова система розкриває природу соціалістичної системи, в якій народ є повелителем країни...»[442]. Зазначені теоретичні положення можуть розглядатися у певному контрасті з наведеними практичними епізодами з політико-правового життя в США.

На нашу думку, реальними формами та методами народовладдя в здійсненні судової влади можна вважати, з-поміж іншого, такі інститути та механізми, як суд присяжних (зокрема, в частині присяжних - журі), народні засідателі чи їхні різновиди; мирові судді; народний суд (за умови виборності суддів); механізм виборності і відкликання суддів народом; доступність суду; медіація як спосіб санкціонованого вирішення спору; участь громадськості у судових процесах (за певних умов); оцінка громадськості якості судочинства як послуги, наприклад, шляхом опитування (акцент не на оцінці, правовій чи іншій, судового рішення, а на якості процесу здійснення правосуддя). Відтак, у певному розумінні здійснення судової влади через суди як органи державної влади може розглядатися як опосередковане представництво народу в процесі здійснення правосуддя.

Отже, поняття «судова демократія» може розглядатися як таке здійснення судової влади, за якого народ бере участь у його здійсненні безпосередньо або опосередковано, при цьому йдеться не лише про участь у здійсненні правосуддя, але й участь у таких процесах, як наприклад, вибори суддів, «народний контроль» над судами, анулювання присяжними закону[443].

Висновки. За доктриною і принципом поділу влад судова влада - окрема влада, що уможливлює її аналіз як частини державної влади з методологічних позицій способу організацій та здійснення влади певними методами (режим). Це, за аналогією, дозволяє виокремити такі поняття, як судова демократія, судова аристократія, судова олігархія. Перспективи подальших досліджень можуть охоплюють аналіз й інших режимів здійснення судової влади, особливостей їх представлення в Україні. Потребує окремого дослідження такий режим здійснення судової влади, як судова демократія, та особливості здійснення правосуддя за такого режиму.

4.2. Правозахисний смисл (правосуддя як судовий захист)

Вступні зауваги. Наступним розкриймо зміст правосуддя як судового захисту права, яким ми називатимемо «правозахисний смисл правосуддя».

Судовий захист - один із різновидів правового захисту, який полягає у захисті за допомогою суду. Його характеристики нині[444] чітко відображають положення писаного права. Так, Конституція України, з-поміж іншого, декларує та встановлює, що «звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод ... гарантується» (ч. 3 ст. 8); «кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе.» (ч. 4 ст. 32); «права і свободи людини і громадянина захищаються судом» (ч. 1 ст. 55); «кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ ...» (ч. 4 ст. 55) (виділення курсивом тут і надалі - авторські). Зазначені положення конституюють конституційне право особи на судовий захист.

Право на судовий захист визначається як «спосіб захисту прав, свобод і законних інтересів учасників суспільних правовідносин - фізичних та юридичних осіб»[445]. Проблеми співвідношення таких понять, як «право на судовий захист», «право на звернення до суду», «право на позов (у матеріальному та процесуальному розуміннях)», «право на пред’явлення позову», «право на задоволення позову» досі залишаються предметом наукових дискусій[446].

Дослідники, зокрема, уточнюють: «право на судовий захист - це передбачена законодавством можливість фізичних та юридичних осіб захищати свої права в судах загальної і конституційної юрисдикції. Це право слід розглядати двояко: з одного боку, як одне з конституційних прав людини в державі нарівні з іншими політичними, економічними, соціальними й культурними правами, а з другого - як право, що закріплює спеціальний механізм захисту всіх без винятку вищезазначених прав»[447]. «Право на судовий захист - гарантований Конституцією правовий інструмент, за допомогою якого суб'єкти права можуть добитися відновлення порушеного права»[448].

При цьому, захист прав і свобод людини провадиться шляхом здійснення правосуддя, а останнє визначається в одному з досліджень, як «діяльність суду за встановленою законом процедурою по захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб і юридичних осіб при дійсному або передбачуваному порушенні норм конституційного, цивільного, трудового, кримінального, адміністративного чи інших галузей права»[449].

Зазначене визначення розкриває внутрішню суперечність формального визначення правосуддя й порушує питання про те, що таке правосуддя: це судова діяльність із захисту прав, свобод та інтересів осіб чи це діяльність суду із захисту норм права (тобто, коли порушені норми певного права)?

Так, зазначені аспекти правосуддя перебувають у діалектичному зв’язку: йдеться про судовий захист прав, свобод та інтересів, які закріплені в нормах права. Водночас, обґрунтовано стверджувати, що не всі, наприклад, інтереси передбачаються нормами права. Зазначимо й різницю між «законними» та звичайними інтересами. Крім того, практичним стає питання праворозуміння, що лежить в основі того чи іншого аспекту правосуддя: за легізмом правами будуть вважатися лише права, внормовані законом, прийнятим державою, тоді як за юснатуралізмом - й інші права, які не встановлені державою, але повинні нею забезпечуватися (наприклад, права людини). Зрештою, поняття «судовий захист прав, свобод та інтересів» є ширшим, більш абстрактним поняттям, що в даному випадку наближає нас до правозахисного смислу правосуддя.

Відповідно до цього смислу формулюється та конкретизується й відповідне завдання суду. Так, Закон України «Про судоустрій України (нині нечинний) встановлював: «Суд, здійснюючи правосуддя, на засадах верховенства права забезпечує захист гарантованих Конституцією України та законами прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави» (ст. 2). Прикметно, що, наприклад, Кодекс адміністративного судочинства встановлює: «завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів».

При цьому правозахисний смисл правосуддя, як принципова риса, домінує в різних видах судочинства. Так, у конституційному судочинстві України, конституційний контроль — «діяльність компетентних органів щодо забезпечення верховенства Конституції, законів та інших нормативних актів»[450] - «виконує роль найбільш ефективного механізму захисту особи від влади, є засобом забезпечення основних (конституційних) прав і свобод людини і громадянина, фактором перетворення Конституції на чинне право»[451]. При цьому уявляється, що «діяльність Конституційного Суду України, який нині здебільшого розв'язує конституційні спори між органами законодавчої і виконавчої влади, що об'єктивно створює передумови для розв'язання політичних конфліктів, має змінитися і стати важливим механізмом захисту прав та свобод людини і громадянина»[452].

Відтак, як бачимо, специфічно для певного виду судочинства, конкретизуються й завдання певних його видів. Складнішим є функціонування цього смислу в тих видах судочинства, де йдеться про колізії інтересів. Для прикладу, поставимо питання про завдання кримінального судочинства. Про захист чиїх прав, свобод і обов’язків ідеться в контексті правозахисного смислу правосуддя?

У цьому зв’язку дослідники відзначають, що «при визначенні наукового поняття «кримінально-процесуальне право» слід обов’язково акцентувати увагу на такій його складовій, як захист прав і свобод людини і громадянина»[453]. Це зумовлено тим, що «у XX ст. світове співтовариство дійшло висновку, що головним напрямом розвитку суспільства є насамперед захист людини, її життя і здоров’я, майна, честі й гідності, її прав і свобод». При цьому «в сучасних правових демократичних державах головний внесок судової влади у функціонування політичної системи полягає у тому, що у політичному процесі вона повинна стати гарантом захисту прав і свобод людини»[454].

Захист прав та свобод людини і громадянина передбачається та забезпечується в міжнародно-правових документах. Так, стаття 8 Загальної декларації прав людини закріплює право «кожної людини на ефективне поновлення в правах компетентними національними судами в разі порушення її основних прав, наданих їй конституцією або законом». А стаття 10 Декларації проголошує, що «кожна людина, для визначення її прав та обов’язків, має право на основі повної рівності на те, щоб її справа була розглянута прилюдно і з додержанням усіх вимог справедливості незалежним і безстороннім судом». Судовий захист прав людини відбувається, як на міжнародному (зокрема, європейському)[455], так і на національному рівнях.

Але який ефект захисту прав і свобод на боротьбу зі злочинністю, чи не спричинятиме захист прав і свобод людини зростання злочинності, зокрема в випадку зловживання відповідними юридичними гарантіями захисту прав і свобод?

В літературі висловлено думку про те, що «дотримання прав і свобод людини не може бути засобом, що підвищує ефективність боротьби зі злочинністю; навпаки, це ускладнює таку боротьбу. Тому необхідно шукати баланс між двома цінностями - правами людини і ступенем контролю над злочинністю, тобто знаходити оптимальне співвідношення між публічністю (імперативністю) й диспозитивністю». «...Ідея розширення засад диспозитивності в кримінальному процесі повинна мати розумні межі, про що свідчить досвід інших держав, які пройшли фазу сприйняття прав і свобод окремої людини як категорію, що превалює над інтересами суспільства». «Права і свободи та їх обмеження повинні мати певні розумні межі, бути збалансованими. Система кримінальної юстиції існує для захисту прав не тільки підозрюваних, обвинувачених і підсудних, а й потерпілих і суспільства в цілому»[456].

У цьому зв’язку актуальним є питання відповідності правозахисному смислу правосуддя окремих новел кримінально-правової практики (йдеться не лише про Україну). Для прикладу, розглядається «відповідність угоди про визнання вини міжнародно-правовим стандартам захисту прав людини, зокрема таким стандартам, як право на справедливий судовий розгляд (ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основних свобод та ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права), гарантіям презумпції невинуватості, праву не давати свідчення проти себе, праву на захист, на швидкий суд і оскарження судових рішень та іншим положенням міжнародно-правових документів»[457]. Так, на думку одного з дослідників, Європейський суд з прав людини «не відкидає практику застосування угоди про визнання вини, а лише вказує, чи допущено при цьому порушення права особи на справедливий судовий розгляд».

Дослідник обґрунтовано вважає, «що перевага застосування процедури угоди про визнання вини як спрощеної та скороченої процедури розгляду кримінальних справ в основному полягає у заощадженні видатків на здійснення кримінального правосуддя та зменшенні тягаря на систему правосуддя, пов’язаного з повним судовим розглядом кримінальних справ, скороченні строків тримання обвинуваченого і підсудного під вартою під час досудового слідства і судового розгляду справи, швидшому відшкодуванні шкоди, заподіяної потерпілому»[458].

Між тим, висловлюється й протилежна думка. Вважається, що зазначені угоді «неприйнятні для нашої правової системи і не можуть бути запропоновані для втілення у кримінально-процесуальному праві України», оскільки йдеться про «принципові речі», зокрема, з-поміж іншого, встановлення факту - чи винний підсудний і в чому його вина?», що і є предметом угоди[459].

В цьому зв’язку йдеться про суперечливість різних цінностей, смислів, які їх зумовлюють. Так, з одному боку йдеться про правовий захист, зокрема потерпілих і загалом правової системи, правопорядку, а з другого - про ефективність судової, точніше, правоохоронної, системи в протидії злочинності. На нашу думку, ці цінності повинні балансуватися, а, за можливості, перший повинен мати пріоритет, оскільки це відповідає задекларованому концептуальному правозахисному смислу правосуддя.

Додамо, що якісною характеристикою здійснення правозахисного смислу правосуддя можна вважати риси стану, який називається «правовою захищеністю» та «юридичною безпекою». Саме такий стан визначається юридичною метою правозахисної діяльності у вітчизняній теорії права (Т. І. Пашук та ін.)[460].

У цьому зв’язку слід відзначити, що правосуддя, в контексті правозахисного смислу правосуддя, вважається здійсненим у разі, коли забезпечено (ефективний) судовий захист.

В науці та практиці немає єдиного визначення ефективності. Так, залежно від напрямку (змісту) функції у здійсненні правозахисту засоби захисту поділяють на: засоби юридичної відповідальності, засоби відновлення, засоби присікання (припинення) та засоби попередження[461]. При цьому «розрізняють загальносоціальну ефективність засобу захисту та його конкретно-ситуаційну ефективність, оскільки навіть при низькому показнику загальносоціальної ефективності засіб захисту може «спрацювати» у конкретній справі і тим самим виявитись ефективним саме у ній. І навпаки, засіб захисту, який буде матиме високий показник загальносоціальної ефективності, може у конкретній справі виявитись, з певних причин, неефективним. Обидва виділені різновиди ефективності мають вивчатися з урахуванням зазначених її складових: ефективності прогнозованої та ефективності реальної»[462].

При цьому, слід також зазначити, що мета правосуддя в правозахисному смислі - не захист прав як самоціль, а здатність суду «забезпечувати безперешкодне здійснення прав і свобод людини і громадянина»[463]. Порушене право повинно бути відновлене й тому «коли судове рішення, ґрунтоване на законі, не досягає цілі захисту порушеного права, тоді воно не може претендувати на визнання актом правосуддя»[464].

Численні положення позитивного права, зокрема з українського законодавства, теж обґрунтовують виокремлення правозахисного смислу правосуддя як одного з можливих смислів правосуддя та ключового смислу правосуддя в сучасній Україні. При цьому, в найбільш абстрактному розумінні, метою судового захисту є захист, охорону самого права, відображеної в ньому свободи, зокрема людини. Як відзначав, П. Юркевич, «у захисті права передусім беруть участь суддя і суд. Суддя захищає право, тлумачачи його чітку ідею. Це найближчий спосіб охорони права»[465].

Висновки даного фрагменту дослідження узагальнюють такі позиції

1. Численні положення позитивного права, наведені на прикладі українського законодавства, дають підстави стверджувати про обґрунтованість виокремлення правозахисного смислу правосуддя як смислу ідеї правосуддя. Правозахисний смисл правосуддя - загалом один із смислів ідеї правосуддя, зокрема, як вказують результати аналізу позитивного права, й правосуддя в сучасній Україні. Зазначений смисл ідеї правосуддя складає одну з засад філософії правосуддя.

2. Формальним чи процедурним критерієм (реалізації) правозахисного смислу правосуддя є ефективний судовий захист. Останній забезпечує стан «правової захищеності», «юридичної безпеки». Змістовним критерієм здійснення правозахисного смислу правосуддя, який може претендувати вважатися ключовим чи істотним є здійснення права, точніше ідеї права. Зміст ідеї права зумовлений відповідними концепціями права, виробленими зокрема й філософією права.

Змістовне здійснення правозахисного смислу правосуддя доречно продовжити досліджувати в межах відповідного смислу правосуддя -як судового способу здійснення права. Перспективи подальших досліджень полягають й у з’ясуванні та конкретизації правозахисного смислу правосуддя в аспектах об’єктного, суб’єктного та інтерсуб’єктного, а також межах певних видів судочинства.

Зважаючи на змістовну близькість понять правосуддя та справедливість, варто дослідити й смисл правосуддя, зв'язаний зі справедливістю.

4.3. Справедливий смисл (правосуддя як справедливе судочинство)

Вступні зауваги. Справедливість - це філософська, соціально-етична та морально-правова категорія, один з основних принципів права (звідси й розуміння права як «мистецтва добра та справедливості»). Справедливість визначаються головною правовою цінністю, виявляється істотність її утілення й у правосудді[466].

Виявляється й чіткий взаємозв’язок понять смислового поля «суд - право - справедливість» (доведений вже наведеним вище дослідженням етимології слова «правосуддя»).

Традиційно розрізняють три основні різновиди справедливості:

■ зрівняльну, що передбачає досягнення максимальної рівності прав і можливостей;

■ розподільчу, яка спрямована на подолання диспропорцій у розподілі матеріальних і духовних благ, виходячи з природно-правової рівності людей, але з урахуванням заслуг конкретної людини перед суспільство;

■ відплатну, що поширюється на сферу покарань за правопорушення і злочини.

Справедливість - один з найважливіших принципів у правозастосувальній, зокрема судовій, діяльності. Невипадково латинською мовою поняття справедливість позначається терміном justitia (юстиція).

В літературі інколи вирізняють й поняття «правова справедливість». Вона розглядається як «реальна і належна міра суспільних відносин, яка реалізовується в юридичній процесуальній формі. Справедливість є проявом розумності суспільного життя, наскрізною соціальною чеснотою, важливим критерієм оцінки суспільства, держави та її інституцій»[467].

У правосудді справедливість постає як смисл, мета (добитися справедливості - значить здійснити правосуддя) і критерій змісту судочинства як форми здійснення правосуддя (звідси справедливий судовий розгляд (процес)).

У кримінальному процесі справедливість також означає обов’язок відповідних органів встановити об’єктивну істину у справі, забезпечити законні права та інтереси учасників кримінального процесу.

Правосуддя як справедливе судочинство. У контексті «правосуддя - справедливість» правосуддя постає як справедливе судочинство. Правосуддя як справедливе судочинство відображає зміст процесуального здійснення правосуддя - судочинства, яке відповідає (повинно відповідати) вимогам справедливості. В цьому смислі правосуддя і справедливість, як поняття, змістовно співвідносяться: правосуддя не здійсненне без справедливості.

Ідея справедливості в судочинстві може тлумачитися по-різному та мати наслідком різні вимоги. Наприклад, у контекстах так званого матеріального чи процесуального права. Справедливість у розумінні вимоги рівності зобов’язує до рівноправності в судовому процесі (наприклад, кожен, а не вибрані, вправі користуватися певними можливостями, гарантованими законом). Справедливість у розумінні вимоги пропорційності означає, що збиток повинен бути рівноцінно відшкодований, а правопорушник - понести адекватне покарання, визначене судом.

Проблема здійснення правосуддя як справедливості полягає в неоднозначному розумінні ідеї справедливості. Йдеться не лише про зміст віковічної дискусії про різновиди справедливості (зрівняльну, розподільчу та відплатну, яку інколи виділяють). Чи не складнішою практично є проблема суб’єктивного розуміння справедливості та її здійснення через суд: добиваючись того, що мається на увазі під правосуддям, насправді, може йтися про втілення власного уявлення про те, що є справедливим. Тому не випадково, що ідея справедливості розуміється по- різному, наприклад, позивачем і відповідачем, і, навіть, суддею. Суддя ж, представляючи суд, і постає втіленням цієї судової справедливості. Як зазначав Аристотель, «йти до суду - значить звертатися до справедливості, оскільки суддя прагне бути ніби уособленою справедливістю...»[468].

Неминуче суб’єктивне сприйняття справедливості та обмежені можливості його повноцінного здійснення в судочинстві робить правосуддя відносним. Невипадково нерідко й звужується предмет практичної судової діяльності - від пошуку справедливого судового рішення до гарантування вимог справедливості в судочинстві. В останньому випадку йдеться про об’єктивацію справедливості у певних принципах судочинства. Складність, нездатність чи обмеженість можливостей пошуку судової істини - як у відтворенні фактів, так і належному правозастосуванні - змушує суд зняти з себе обов’язок творити справедливість, наприклад, в розумінні «справедливого судового рішення». Водночас, суди готові взяти на себе обов’язок забезпечення вимог справедливості, конкретизовані в принципах, наприклад, справедливого судового розгляду. Відтак, нині чи не домінуючим, реально можливим смислом правосуддя як справедливості є уявлення про правосуддя як справедливе судочинство[469].

В літературі вважається, що поняття «справедливе судочинство» в сучасному розумінні має два аспекти: матеріальна справедливість, яка полягає в тому, що кожне судове рішення має бути справедливим по суті (тобто при вирішенні спірного питання повинні бути справедливо визначені права і обов’язки тих, хто звернувся до суду, або завдяки судовому рішенню має бути відновлена порушена справедливість); процедурна справедливість, яка передбачає розгляд справи відповідно до певних судових процедур»[470].

При цьому, коли йдеться про справедливе судочинства може йтися не лише про «суд права», але й про «елементарну адекватність» в встановлені обставин справи (суду фактів) судами обставин. Невипадково, стверджується, зокрема й в історичній перспективі, що повага та довіра громадян до судів здебільшого залежить від ефективності роботи нижчих судів як основної ланки в системі судоустрою. Адже від чіткості їх роботи, об’єктивності та справедливості рішень і вироків залежить стан правосуддя загалом[471]. Обґрунтовано стверджується й про істини та справедливості: знання істини - передумова справедливого судового рішення (А. А. Козловський).

Справедливість повинна бути віднайденою в кожній конкретній правовій ситуації, зокрема й судовій. Як відзначає О. В. Стовба, «справедливість аж ніяк не випадково називають сутністю правосуддя», зазначає автор, знаходячи підтвердження цьому в відомих посиланнях на судові рішення та погляди. «Однак, що означає «справедливе рішення», яке не можна знайти за допомогою закону і яке можливо відшукати на підставі права?». - ставить він запитання. І продовжує, наводячи «зауваження А. Кауфмана, згідно з яким закон є загальна норма для багатьох випадків, а право дозволяє конкретну ситуацію тут і зараз. Дійсно, закон абстрактний і «не бачить» унікальних особливостей кожної окремої ситуації. Пов'язуючи конкретне діяння з абстрактною нормою, досягти справедливого рішення неможливо. Справедливість правосуддя полягає в знаходженні особливої, конкретної міри для правомірного рішення кожної окремої ситуації»[472].

Протиставлення справедливості - «несправедливість». Якщо виходити з того, що справедливість є метою правосуддя, то судове рішення стає певним символом здійснення чи не здійснення правосуддя в розумінні справедливості. Істотним є значення інтерпретації справедливості як символу, метафори. Так, визнання особи винуватим (злочинцем) може інтерпретуватися стороною обвинувачення і потерпілим, й зрештою, державою, як торжество справедливості. Водночас, визнання винуватим особи невинуватої - розуміється не просто як помилка (що трапляється), але і як несправедливість. Відповідно, рішення стає певним символом права й виробляється відношення до нього як до права, а також відповідне розуміння права. По суті, певне праворозуміння витлумачується в процесі здійснення судочинства, правосуддя.

Правосуддя як ідея здійснення права, втілена в судовому рішенні, не повинна викликати спротив. Але, як відзначав П. Юркевич, «якщо нема вільної рішучості підкоритися присуду судді, тоді суддя не може реалізувати ідею права. Недолік вільної рішучості поважати право після присуду судді веде до примушення, джерелом якого служить влада. Отже, [три моменти]: право, суд і влада випливають одне з другого за принципом справедливості»[473].

Також в юридичні науці обґрунтовуються різні, так звані, «моделі справедливого судочинства». Наприклад, як форми здійснення доступного правосуддя, для якої притаманні такі ознаки чи вимоги, як «доступ до тієї чи іншої судової інстанції повинен бути не лише формально проголошеним, а й реально існуючим; правосуддя за своєю сутністю повинно відповідати вимогам справедливості та забезпечувати ефективне поновлення в правах; судочинство має бути побудованим на засадах «послабленої» змагальності; у судочинстві як формі реалізації судової влади і правосуддя повинні гармонійно поєднуватися публічні та приватноправові засади»[474].

Яскравим прикладом здійснення смислу «справедливого правосуддя» є «право на справедливий суд» у тлумаченні ЄСПЛ Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (1950), а також його вплив на національне законодавство та судову практику. Так, «право на справедливий суд» охоплює такі поняття, як право на судовий захист (що в свою чергу стосуються: доступності суду, належного та неупередженого суду, судового розгляду впродовж «розумного строку», справедливості та публічності слухання) і принципи судочинства (верховенство права; законність; рівність усіх учасників процесу перед законом і судом; змагальність та диспозитивність; гласність та відкритість судового розгляду; забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішень; обов'язковість судових рішень)[475]. Подібні за змістом стандарти виділяються та впроваджуються в національному судочинстві (наприклад, в адміністративному процесі виокремлюється такий стандарт, як «розгляд справи у розумні строки та у відповідності з вимогами справедливості»[476]).

Подібно до того, як дотримання «чесних правил» в грі наближає до його справедливого результату, так і смисл правосуддя як справедливого судочинства (принаймні, доктринально) спрямовує до смислу справедливого судового рішення як результату здійснення правосуддя. При чому інструментальною в цьому зв’язку є роль так званого «правосудного судового рішення», антонімічний термін якого означає «судовий акт, винесений всупереч встановленим фактичним обставинам справи або з істотним порушенням норм матеріального чи процесуального закону»[477].

Відзначаючи значення справедливості як змістовної категорії правосуддя, слід відзначити й значення форми правосуддя. Адже, як обґрунтовано вказується, «процесуальна форма правосуддя — це суттєвий засіб унеможливлення чи мінімізації судових помилок, засіб обмеження свавілля чиновників, протидії фальсифікаціям, важлива гарантія істини і справедливості правосуддя»[478].

Як доводить судова практика міжнародного права, зокрема в контексті судових спорів щодо делімітації морських просторів, справедливість результату та процесу (судочинства) - мета здійсненна[479].

«Судова форма розгляду й розв’язання конфлікту» уявляється як така, що відновлює «стан правової справедливості»[480].

Судовий розгляд справ - «юридичний засіб розв’язання соціально-правових конфліктів» (зокрема конституційних, адміністративних тощо)[481].

Загалом, подібно до того, як справедливість невід’ємно зв’язана з поняттям права, так із ним нерозривно пов’язане і правосуддя. В цьому смислі правосуддя також постає як специфічне, судове здійснення права.

Правосуддя, «суд совісті» і справедливість. У літературі підмічено різницю між «життям за справедливістю» та «життям за правилами», що в нашому випадку має зв'язок і з правосуддям. Як відзначає Ю. В. Александров у дослідженні «Справедливість у системі цінностей російської правової культури» (2003), «природно, що будь-який народ хоче жити по справедливості, але, наприклад, у західній культурі життя по справедливості означає життя за правилами і є по суті поняттям юридичним («юстиція» від лат. justitia - справедливість). Не випадково на Заході до цих пір спостерігається протиставлення свободи та рівності й, відповідно, лібералізму та демократії, що й намагається подолати Дж. Ролз. У Росії ж - це поняття передусім духовно-моральне і означає життя по совісті, в тому числі і з боку держави. Тому ідеї єдності свободи і рівності, лібералізму і демократії на основі справедливості були спочатку притаманні ідеології російського лібералізму»[482].

Зазначена особливість виявляється й при дослідженні формування правової культури в українському суспільстві.

Так, виявлено, що «в давньоруській міфології відсутні ті образи, ідеї, сюжети, уявлення, які у греків утілилися в міфах про Феміду[483]. Стверджується, що «навіть аналіз змісту давньоруських правових текстів свідчить про те, що вони написані особливою міфопоетичною мовою, в яких відсутні ті передправові образи, які є в міфології греків з їх Фемідою, чи римлян з їх Юстицією. ... З цього випливає, що формування передправового матеріалу, на якому ґрунтувалась правова культура давньоруського суспільства, більшою мірою пов'язано з морально- етичними, ніж юридичними чинниками. А тому давньоруські поняття «правда й кривда», «суд (усуд) і ряд», «злочин і доля» відрізнялись від понять «права», «правосуддя», «благозаконня», «справедливість» у грецькому та римському праві: у давньоруській традиції вони мають більш морально-етичний аспект, на відміну від грецько-римської традиції, де вони вживались у власне юридичному розумінні»[484].

У цьому зв’язку нерідко критерієм правосуддя як справедливого судочинства виступає совість[485].

Справедливість як критерій прийняття судового рішення. Розкриваючи цю тезу доречно зокрема навести «формулу Радбруха» (детальніше розкрита в окремому підрозділі).

Перед цим зазначимо думку про значення природного права на справедливість, коли «позитивне право дає збій» (яскраво демонструється, як приклад, у відомих судових процесах, як-от Нюрнберзький трибунал, та їх легітимації)[486].

«Формула Радбруха» постає як теоретичний припис завершеного логічного судження, розроблений німецьким правознавцем Ґуставом Радбрухом унаслідок філософсько-правової рефлексії на ідеологію і практику соціал-націоналізму.

Формула спрямована й на вирішення практичних правових проблем визнання закону чи законодавства «несправедливим правом», зумовлений антиномією правових цінностей ідеї права - справедливість, доцільність і правопевність - за якою те, що за формальними ознаками видається законом вважається «несправедливим законом» і відтак повинно поступитися справедливості (перша формула), як і те, що є «не лише «несправедливим правом», а й «неправовим за своєю природою» (друга формула).

Викладена в праці «Філософія права» (1932), де право визначена як «те, що відповідно до свого смислу покликане служити ідеї права», статтях «П’ять хвилин філософії права» (1945) та, особливо, «Законне неправо та надзаконне право» (1946). Ідея права, ототожнювавана з ідеєю справедливості в широкому розумінні, засновується на трьох правових цінностях, які її реалізовують, є взаємопов’язані, але водночас можуть перебувати в суперечливому співвідношенні, антиномії: справедливість (у вузькому розумінні), доцільність і правопевність (Rechtssicherheit; менш адекватні переклади: правова стабільність чи правова визначеність). Подоланню антиномії ідеї права присвячені центральні положення вчення Радбруха, зокрема, більш ранні (до 1932 року) та більш пізні погляди, формалізовані в так званій «формулі Радбруха» — результаті видозмін його поглядів унаслідок філософсько-правової рефлексії на ідеологію і практику соціал-націоналізму.

Пом’якшивши свої релятивістські позиції під впливом злочинів режиму націонал- соціалізму, Радбрух надав більшого значення справедливості як елементу ідеї права, відтак конкретизував і підхід до вирішення антиномії ідеї права — на користь пріоритетності справедливості над правопевністю і доцільністю. У повоєнних статтях вчений пише, що «... позитивне і гарантоване приписами та силою право має пріоритет навіть тоді, коли воно за змістом несправедливе і недоцільне. Винятки складають лише випадки, коли суперечність діючого закону та справедливості сягає настільки нестерпного масштабу, що закон як «несправедливе право» поступається справедливості.».

Американський вчений Стенлі Полсон реконструює положення Радбруха в дві частково співпадаючі «формули» про статус несправедливих законів: перша щодо «нестерпного» відходу від справедливості, друга щодо відсутності «навіть прагнення» до встановлення справедливості. За першою формулою те, що за формальними ознаками видається законом вважається «несправедливим законом» і відтак повинно поступитися справедливості (перша формула), або ж є «не лише «несправедливим правом», а більше того — «неправовим за своєю природою» (друга формула). Формула Радбруха» має практико-правове значення. Суди використовували ідеї, висловлювані Радбрухом про статус «несправедливих» нацистських законів (і не лише).

Актуальними та принадними стали ідеї Радбруха у справі Федерального конституційного суду 1968 р., рішенням якого було визнано недійсним Закон «Про громадянство» (1941), оскільки він суперечив фундаментальним принципам справедливості. Набули нової актуальності ідеї Радбруха в зв’язку з судовими процесами 1989-1999 рр., пов’язаними з охороною Берлінської стіни за фактами, які мали місце до возз’єднання Німеччини.

Діяльність судді. Суд наче полагоджує пошкоджене. Як відзначає О. Мироненко, аналізуючи філософію Платона, «справедливий суд для держави, за Платоном, нічого не коштує, оскільки справа суддів лише «зашивати одежу, що порвалась»[487].

Невипадково, судді складають присягу, яка включає обов’язок, з-поміж іншого, «бути об'єктивним і справедливим». А також - «підкорятися лише закону». Відтак може виникнути питання: чого прагнутиме суддя, чи то досягнення справедливості (в його розумінні) чи то суворого дотримання букви закону, що, іноді, може суперечити справедливості?

Ерліх, критикуючи пандектизм, називав його «правовим техніцизмом». Разом з тим, він не надавав надмірно важливого значення «внутрішньому почуттю справедливості судді», як це робили Фукс і Гмелін. Ерліх не заперечував впливу законодавства як джерела права на діяльність судді, разом з тим виокремлював три істотні чинники впливу на прийняття судових рішень, здійснення правосуддя. Перший чинник - ціннісні судження у судовій інтерпретації (указується на наявність нормативного припущення про необхідність «правильного» рішення); другий чинник - соціально- історичний контекст справи (кожна справа повинна розглядатися зважаючи на її історико-соціальний контекст; для суддів обставини кожної справи - це «коефіцієнти соціальних тенденцій», на які судді не можуть не зважати); третій чинник - «особистість судді».

Ерліх убачав у ньому істотний чинник будь-якого, й зокрема, вільного правосуддя. Воля, свобода судді, за Ерліхом, - це не суб’єктивний інтуїтивізм Фукса чи Гмеліна, а консервативна свобода відповідального відношення до правового розвитку, турбота судді про належність своєї особистості. Така «особистість» всебічно розглядає всі чинники, писане право, історико-соціальний контекст, убачає в правових нормах «живу енергію». На цьому аспекті варто зупинитися детальніше.

Життєві потреби поступу нівелювали ідею цінності юридичної науки, як теорії передбачення. Прогресивні реформатори правової сфери заявили, приєднуючись до слів О. В. Холмса, що право - це не наука, відтак і формалізм, як практичний підхід, домінувати не може. Політичні уподобання судді, інтуїтивне відчуття справедливості, зокрема і в конкретній справі - ось, що завжди мало значення. Зрештою, у книзі «Загальне право» (1881) Холмс підсумовує цей смисл фразою: «життя права не було логікою; це - досвід».

Коли правосуддя визначається як справедливість, будь-яке рішення суду чи інший результат судової діяльності оцінюється з позицій їх відповідності справедливості, її критеріям. Погляди в цьому зв’язку різняться за ступенем зв’язку правосуддя та справедливості: від невіддільного зв’язку («Правосуддя не може бути відділеним від справедливості»[488]) до уявлення про те, що правосуддя не може вважатися здійсненим, якщо воно не відповідає вимогам справедливості (окреслено в рішеннях та окремих думках Конституційного Суду України та його суддів).

Правознавча проблема, яка виникає в цьому зв’язку, полягає у визначенні критеріїв справедливості. Вирішити ці проблеми покликані різні теорії справедливості, формулювання критерії справедливості. Симбіозом цих теорії та поглядів є формулювання таких категорій, як справедливе рішення.

Водночас, юридико-практичне застосування цієї категорії виявило його недоліки, що пов’язано, наприклад, із суб’єктивізмом у визначенні критерії справедливості. Іншими словами, визначення того чи іншого рішення «справедливими» залежить від суб’єктивних критерії, котрі можуть різнитися в постулюванні чи оцінці, й тому не можуть претендувати на універсальність.

Можливим вирішенням цієї проблеми стало процесуальне формулювання справедливості, коли акцент у визначенні мети правосуддя переміщається з концепту «справедливого рішення» до концепту «справедливого судового процесу» як передумови досягнення мети правосуддя. У такому розуміння правосуддя - це справедливе судочинство, мета правосуддя - забезпечення справедливого судочинства, тобто забезпечення специфічної судової діяльності згідно з вимогами справедливості. Невирішеним, чи частково вирішеним, аспектом цієї проблеми є питання про з’ясування критеріїв такої справедливості чи вимог справедливості.

Суд присяжних та присяжні як носії судової влади. Суд присяжних, як відзначалося дослідниками, виник як форма реалізації принципу солідарної відповідальності[489]. Водночас його утвердження - прояв самодовіри та недовіри до влади.

Вважається, що суд присяжних, точніше журі (присяжні), як випадково залучена група осіб, покликана виконувати свої функції тимчасово, відтак і менше шансів їх корумпувати, більше - отримати, ймовірно, справедливий вердикт. При цьому присяжні наділяються повноваженнями оцінювати як право, так і обставини (докази), оскільки судді можуть піддаватися неналежному впливу внаслідок наслідування встановленої практики, зокрема і небажаної, якщо вона відходить від конституційних принципів, духу права.

Присяжне анулювання може розглядатися як інструмент протидії несправедливим законам та несправедливого (на думку журі) застосування законів правоохоронними органами та судом.

У цьому контексті й варто вирізняти «правосуддя пильності». Його мета - це не так захоплення влади, зокрема, судової, як недопущення нездійснення як справедливості. Як відзначав Ч. Бонапарт у статі «Закон Лінча та його метод» (1899), слід відокремлювати «закон Лінча» від звичайного безчинства і від насильства або тероризму в політичних або торгових справах. Лінчування не є бунтом, хоча воно, можливо, до цього й призводить... Ті інструменти, які використовують ці різні форми беззаконня, подібні між собою і з лінчуванням, але їх цілі різняться у кожному з випадків. З іншого боку, лінчування і дії «комітетів пильності», «регуляторів» і «білошапошників» аналогічні: це suprema ratio щодо слабших методів переконання. Основна мета у всіх цих випадках - не порушення, а виправдання, закону (law); або, якщо точніше, йдеться про порушення закону за формою, аби впровадити його по суті, ігнорується його процедурна частина, аби частина матеріальна, сутнісна могла бути збережена»[490].

Загалом відзначимо, що справедливість як філософська, соціально-етична та морально-правова категорія, у правосудді постає як смисл, мета (добитися справедливості - значить здійснити правосуддя) і критерій змісту судочинства як форми здійснення правосуддя (звідси справедливий судовий розгляд (процес)).

4.4. Резолютивний смисл (правосуддя як судове вирішення конфлікту)

Вступні зауваги. З-поміж смислів правосуддя чільне місце займає судове вирішення формалізованого конфлікту. Цей смисл правосуддя, позначений як вирішальний (резолютивний), здійснюється в усіх формах судочинства. Його відображено в традиційних визначеннях правосуддя «як діяльності суду з розгляду та вирішення справ».

Водночас і саме правосуддя може розглядатися як конфлікт. Так, на думку філософа Стюарта Гемпшира, представленого в «Правосуддя - конфлікт» («Justice is Conflict» (1999, перевидавалася))[491], хоча правосуддя (justice) є універсальною цінністю, помилково вважати, зокрема політикам, що можливо досягнути чіткого розуміння, що є правосуддям. Найкращим результатом, якого реально досягнути в вільному, плюралістичному суспільству, є прагнення вдосконалювати процедури правосуддя, щоби конфліктуючі інтереси бути належно розсуджено.

Загалом звернення до судового вирішення спору - ознака цивілізованості, оскільки йдеться про спробу врегулювати його мирно. Тому суд обґрунтовано називають «регулюючою формою конфлікту» (П. Рікер)[492]. Насилля заміняється мовним дискурсом, мова торжествує над насильством. Конфлікт юридизується, відтак, перестаючи бути приватною справою конфліктуючих. Він вирішується відповідно до права, як наприклад, правових норм, встановлених законодавцем. Зростає значення тлумачення права для вирішення правових питань спору, зумовлених обставинами, а відтак і - герменевтики як методики правосуддя[493].

Як показує аналіз останніх досліджень і публікацій, представлених далі, існують підстави для детальнішої розробки та дослідження резолютивного смислу правосуддя. Оскільки ця мета видається масштабною, деталізуємо її в завданнях. Завдання цього фрагменту дослідження - розкрити окремі аспекти зазначеного смислу. Зокрема, йдеться про його об’єкт, - через розкриття таких категорій, як конфлікт і спір (у співставленні з іншими). Окреслимо також, як здійснюється цей смисл правосуддя, зокрема як суд розглядає та вирішує судові справи.

Об’єкт. Розпочнемо з аналізу такого аспекту як конфлікт. Слово «конфлікт» походить від латинського слова conflictus - «зіткнення, удар; боротьба, бій»[494], визначається як «зіткнення протилежних інтересів, поглядів; серйозні розбіжності; гостра суперечка»[495].

Конфлікт як термін (фахове слово) у спеціальній енциклопедичній літературі об’єктно визначають, як «зіткнення інтересів, позицій тощо, що супроводжується конфронтацією, суперництвом, конкуренцією чи протиборством його учасників»[496]. Конфлікт у контексті суб’єктів визначають, як «протиборство двох чи більше суб’єктів, зумовлене протилежністю (несумісністю) їхніх інтересів, потреб, систем цінностей чи знань»[497].

Визначення терміна «конфлікт» постійно дискутується[498], зважаючи на значення слова «конфлікт» у певному контексті.

Явище конфлікту є людським, соціальним, супроводжуючи відносини людей та створених ними структур. Право, регламентуючи ці відносини, зокрема і конфліктні, пропонує певне їх вирішення. Наприклад, ситуація, коли двоє осіб претендують на щось одне, створює конфлікт; зумовлюючи потребу його вирішення певним способом.

Один із таких способів вирішення конфлікту можна назвати «право». Водночас, це «право» теж може бути відображенням певних суперечок, розбіжностей, породжувати нові конфлікти

Наприклад, зустрічається думка про «конфліктогенну складову в протиріччях вітчизняного права, покликаного регулювати етнонаціональні відносини»[499]. У літературі згадується й про «правовий конфлікт між конституційним правом громадян обирати і бути обраними і можливість визнання виборчими комісіями виборів недійсними»; на цій основі автор доводить «неконституційність інституту «недійсних виборів»[500]. Водночас, такий теоретичний висновок трансформується у практику (в Україні) винятково через рішення Конституційного Суду України, коли виникає спір. Конституційний же спір у такому розумінні - необхідний елемент розгляду конституційної справи[501]. Водночас, у науковій літературі обстоюється й думка: Суд може розглядати спір (конфлікт) й у ситуаціях, коли буде встановлено, що певна інституція втручається в здійснення не належних їй повноважень[502].

Особливості, притаманні конфлікту з позицій права, вивчає юридична конфліктологія. Вона розглядає конфлікти не абстрактно, а в поєднанні з державними інститутами (право - один із них) і, відповідно, конфлікти розглядаються «в реальному зв’язку з діючими правовими інститутами та структурами. Звідси і практичний смисл такого підходу: встановити, чи можуть норми права впливати на зародження, розвиток і вирішення конфлікту, і якщо так, то як підвищити ефективність цього впливу»[503]. Відзначимо, що «практичною ціллю конфліктології є попередження чи мирне вирішення конфліктів». Зокрема, «профілактика правових конфліктів — сукупність попереджувальних заходів, спрямованих на збереження та укріплення нормального стану юридичних відносин»[504].

Юридичні конфлікти вирізняють з-поміж інших. Такими називають найбільш гострі соціальні конфлікти, які можуть бути розв’язані не інакше як із застосуванням положень законодавства та механізму судової системи[505]. Відтак, не кожен конфлікт є юридичним, але практично кожен може завершитися певною юридичною процедурою. Чимало конфліктів породжуються самим правом. Відтак, слід з'ясувати, який конфлікт слід вважати юридичним, і які з них стають судовими конфліктами чи спорами.

Юридичні конфлікти. За одним із розумінь «юридичний конфлікт можна представити як протиборство суб’єктів права з приводу застосування, порушення або тлумачення правових норм»[506]. Розуміння розширюється, якщо критерієм юридичного конфлікту вважати «юридичний характер» певного його елементу, як-от суб’єкта, об’єкта чи мотивації. В цьому зв’язку можливі два підходи, умовно кажучи, вузький: конфлікт слід вважати юридичним, якщо всі характеристики є юридичними, та широкий: юридичним є конфлікт, у якому хоча б один елемент має юридичну характеристику.

Також «юридичним конфліктом слід визнати будь-який конфлікт, в якому спір так чи інакше пов'язаний з правовими відношеннями сторін (їх юридично значимими діями чи станами) і, відповідно, суб’єкти, чи мотивація їхньої поведінки, чи об’єкт конфлікту мають правові ознаки, а конфлікт має юридичні наслідки»[507].

Поняття «правовий» та «юридичний» конфлікт розмежовують[508], що істотно з огляду на актуальну дискусію про предмет філософії права. Зокрема «правовий конфлікт» визначається, як «протиборство суб’єктів права з протилежним й несумісним розумінням та діями стосовно принципів і норм права, які мають на меті зміну свого статусу та юридичного стану»[509]. Ще один варіант визначення - «інституційно норматизоване протиборство сторін, викликане протилежністю їх соціально-правових інтересів чи різним ставленням до норм права й цінностей суспільного життя»[510]. При цьому обстоюється думка, що поняття «правовий конфлікт» є ширшим за поняття «юридичний конфлікт», охоплюючи його[511].

Типи праворозуміння породжують розбіжності, що можуть призвести до певного, як визначалося, «інституційно нормативного протиборства» сторін. Приводом конфлікту може стати статус учасника конфлікту: наприклад, слідчий, як посадова особа, зобов’язаний діяти за спеціальнодозвільним (дозволено лише те, що передбачено законом), а інша, особа в процесі, наприклад, підозрюваний, - за загальнодозвільним принципом (дозволено все, що не заборонено законом). Як наслідок і виникають процесуальні конфлікти.

Юридичні конфлікти можна розрізняти за різними критеріями. Наприклад, за аналогією з етнічними[512], за інтересами[513] та потребами сторін конфлікти поділяють на ресурсні, статусні й ціннісні, виявляючи у кожному конфліктному випадку відповідну сутність суперечності.

Розрізняють юридичні конфлікти й за видами правових відносин та відповідним правом. Наприклад, виокремлюють «конституційний» та «державно-правовий конфлікт»[514] у конституційному праві; трудові конфлікти (спори) в трудовому праві; «кримінальний» (кримінально-процесуальний)[515] та «процесуальний» конфлікти, як такі, що стосується кримінального права, юридичного процесу; міжнародно-правові конфлікти в міжнародному праві (цей перелік не є всеохоплюючим і його можна продовжити). З-поміж юридичних вирізняють і так звані помилкові (рос. ложные) конфлікти[516].

Діалектика «конфлікту» та «спору»[517]. У дослідників немає єдиної думки щодо співвідношення понять «конфлікт» і «спір». Ці поняття як розрізняють[518], так і ототожнюють[519]. Більш ретельний розгляд цих понять дає підстави для розрізнення цих понять для цілей аналізу запропонованого смислу правосуддя.

Наприклад, у випадку розрізнення конституційний спір визначається як «найбільш формалізована форма конституційного конфлікту». Останні вирішуються в особливому порядку, передбаченому конституцією - за допомогою конституційних процедур. Тут їх «конституціоналізація досягає найбільш високого рівня», позаяк вони підпадають під «сферу дії правила, що має вищу юридичну силу - силу конституційної норми»[520].

Водночас, у трудовому праві часто обстоюється думка про розрізнення термінів. Наприклад, з огляду на те, що «в трудовому спорі вирішуються в основному проблеми, що випливають із трудового правовідношення»[521], а «правовими засобами вирішення трудового спору зазвичай є норми діючого законодавства»[522]. Також зазначається, що трудовий спір не переростає в конфлікт інтересів, що виходить за межі трудових», ширших інтересів[523]. Тобто, трудовий конфлікт - це і є конфлікт інтересів, засобами вирішення якого є не лише норми трудового законодавства, але й інші правові та неправі засоби. Між тим, трудовий конфлікт може виходити за межі трудового спору (наприклад, наслідком звільнення може стати вимога до колишнього працівника звільнити житло)[524]. Подібні думки нині обстоюються й в українській науці трудового права[525]. Крім того, трудовий спір визначається, як «розбіжності позовного і непозовного характеру між сторонами трудових і пов’язаних з ними відносин, які передані на розгляд компетентного органу з вирішення трудових спорів»[526]. Таким чином, не кожен спір переростає в судовий.

В адміністративному праві теоретично обґрунтовується, що адміністративні провадження можна об'єднати за наявністю або відсутністю у них спору про право за двома групами: конфліктною та неконфліктною. До першої «групи» відносять такі провадження, як нормотворче, дозвільне, реєстраційне, контрольне, атестаційне, а до групи «конфліктних проваджень» - справи про адміністративні делікти, дисциплінарного, з розгляду скарг, адміністративно-позовного[527].

У земельному праві сутність правового спору з’ясовується «у межах категорії соціального конфлікту через аналіз понять «спір» - «конфлікт», які співвідносяться як конкретне та загальне, де конфлікт є ширшим поняттям, а у певних випадках може виступати лише елементом останнього. Цей висновок повністю поширюється й на кореляційність таких понять, як «земельний конфлікт» - «земельний спір». Відтак, «земельний конфлікт визначається як форма максимального загострення соціальних протиріч, пов’язаних із земельними та іншими правами, які проявляються в зіткненні різних соціальних суб’єктів, що призводить до можливості виникнення земельних та інших спорів, урегулювання яких вимагає спеціальних правових механізмів». А «земельний спір розглядається як особливий вид правових відносин, в основі яких знаходяться розбіжності суб’єктів, що проявляються у процесі виникнення, реалізації, зміни чи припинення земельних прав, їх охорони (захисту) у зв’язку з порушенням прав та законних інтересів (чи їх визнанням) власників земельних ділянок, землекористувачів, у тому числі й орендарів земельних ділянок та інших суб’єктів земельних правовідносин»[528].

Окреме питання - розрізнення «конфлікту» та суміжних понять. Так, резоном розмежовування понять «колізія» та «конфлікт» в конституційному праві зазначається те, що конституційний конфлікт - це «не суперечність між нормами права, актами та інститутами, це відносини між людьми, що є суб’єктами права і носіями певних поглядів, позицій у конституційно-правовій сфері, які є діаметрально протилежними і вимагають конфліктної взаємодії для досягнення урівноваженості. Конституційно- правова колізія як суперечність, безумовно, може лежати в основі конфлікту, але не може підмінити всієї його сутності, структури та механізмів розвитку»[529]. Конституційно-правові колізії інколи називаються «текстуально- правовими конфліктами в конституції», маючи на увазі, що вони охоплюють своїм змістом некомпетентність правових актів, колізії норм, прогалини, суб’єктно-статусний дисбаланс, невизначеність змісту норм[530].

Розрізняють й поняття «конфлікт» і «протиріччя» («суперечність»). Так, на думку одного дослідника, якщо за «суперечністю» «допустимо беззастережно визнавати позитивну суспільну функцію», то «конфлікт же як кризову форму боротьби протилежностей пропонується відносити до відхилень від нормального еволюційного розвитку»; подібно до кризи соціальних відносинах, «конфлікт робить їх розвиток не передбачуваним, ризикованим, значною мірою хаотичним і часто деструктивним»[531].

Судовий розгляд і вирішення спору. Наступним окреслимо роль правосуддя, суду, судочинства у вирішенні конфлікту. Зазначимо, що у випадку правосуддя йдеться (не про будь- який, а) про правовий конфлікт, що переріс у спір і вирішується судом як судова справа.

«Багато конфліктів можуть бути успішно вирішені юридичними засобами (суд, арбітраж, адміністративний акт тощо). При цьому ці засоби придатні для вирішення не лише для таких конфліктів, які самі собою мають юридичну природу, але й для значно більшого кола протиборств»[532].

Розрізняють два аспекти: інструментальний - судочинство як юридичний спосіб розв’язання конфлікту, а також аспект, за яким однією із можливих стадій розв’язання конфлікту є «судова стадія правового конфлікту». Остання характеризується «якісним перетворенням методів протидії сторін і самої структури його агентів, з’являються нові учасники» (наприклад, представник держави і правопорушник, позивач і відповідач)[533]. Водночас «судова форма розгляду й розв’язання конфлікту» уявляється як така, що відновлює «стан правової справедливості»[534]. Судовий розгляд справ - «юридичний засіб розв’язання соціально- правових конфліктів» (зокрема конституційних, адміністративних тощо)[535].

Процес перетворення конфлікту в юридичний спір, а відтак і справу, можна окреслити поняттям юридизація конфлікту. Остання можлива та реалізовується за таких умов: (1) правовий підхід до відповідних конфліктів; (2) розгляд, кваліфікація і оцінка учасників конфлікту як вільних, незалежних і рівних суб’єкті права із своїми інтересами; (3) розуміння, вираження, трактування та вирішення фактичного конфлікту як спору про право між встановленими суб’єктами права; (4) наявність належного правопорядку (з юридичними інститутами, нормами, процедурами тощо) як основи, механізму і гаранта правого конфлікту і додержання прийнятого рішення всіма (В. М. Кудрявцев)[536].

Уважається, що судочинство, як «особлива форма розв’язання конфліктів і спорів», має «такі переваги: а) судові рішення спираються не на суб’єктивні уявлення його учасників, а на систему права і силу суспільної влади; б) суд як інститут влади та судді як її носії є незалежними і неупередженими у своїх діях і рішеннях, керуючись лише законом і внутрішніми переконаннями; в) судовий розгляд здійснюється на чітко визначених у законі підставах та за юридично формалізованими процедурами оцінки фактичних обставин прийняття рішень; г) постановлені судові рішення є обов’язковими для виконання сторонами конфлікту»[537].

Тому суд обґрунтовано вважається «вирішальною гілкою влад», адже, «розв’язуючи соціальний конфлікт, саме суд ставить крапку в розумінні та застосуванні закону», стаючи «останньою правовою інстанцією, яка визначає правомірність рішень, дій та бездіяльності суб’єктів...»[538]. Саме в судовому спорі формується предмет спору, правові позиції, які сприяють вирішенню справи, відтак врегулюванню конфлікту.

Сутність спору зумовлює сутність судового вирішення. Наприклад, у трудовому праві, «враховуючи особливість поділу колективних трудових конфліктів на спори «права» та спори «інтересів», пропонується розмежовувати акти примирних органів «на рішення та рекомендації». Гарантією ж вирішення колективного трудового спору, пов’язаного із порушенням норми права, є обов’язковість виконання державною виконавчою службою рішення трудового арбітражу»[539].

Проте, за будь-яких умов лише розгляд (на відміну від вирішення) справи як спору не констатує вирішення, відтак здійснення такої ідеї правосуддя.

Аспект одноособовості та колегіальності в прийнятті судового рішення. Постановка проблеми. Суд розглядає справи, приймає рішення одноособово чи колегіально. Чи зумовлює зазначений кількісний критерій судовий процес, його результат? В досліджуваному автором контексті одноособовість і колегіальність має філософсько-правове значення для розгляду справ і прийняття судових рішень. Дослідимо значення та зазначені смисли, обравши предметом дослідження норми процесуального законодавства та судову практику в Україні. Науково-практичне значення проблеми полягає в тому, що її філософсько-правове дослідження уможливлює специфічний погляд на дослідження процесу ухвалення рішення, виконання функцій правосуддя.

Дослідження питань одноособового та колегіального розгляду справ і прийняття судових рішень висвітлено в низці публікацій, присвячених таким питанням, як здійснення правосуддя колегіально як принцип судочинства[540], статус і функції одноособового судді в правовій державі[541], поєднання одноособової і колегіальної форм правосуддя[542] (зокрема правові та соціально-психологічні проблеми такого поєднання[543], а також у контексті підсудності[544]) в кримінальному процесі, в господарському процесі[545], адміністративному судочинстві[546], значення колегіальності в оцінці доказів[547], особливості прийняття рішень складом суду під час колегіального обговорення[548]. У зарубіжній літературі висвітлювалися результати досліджень окремих думок суддів[549].

Водночас у юридичній літературі знайшли фрагментарне відображення аспекти проблем колегіального та одноособового розгляду справ, пов’язані з прийняттям, зокрема, обґрунтуванням судових рішень колегією суддів.

Завдання цього фрагменту дослідження - розкрити правові смисли одноособового та колегіального розгляду справ і прийняття судових рішень, продемонструвати їхнє філософсько-правове значення в контексті наступних питань, запропонувати можливі шляхи вдосконалення їх регламентації.

Уявлення про те, що судове рішення може бути «єдино правильним» емпірично може бути перевірене судовою практикою. Так, у процесі прийняття судових рішень колегіально виникають суперечності, які є предметом одноголосного чи колегіального розгляду й вирішення суддями. Які причини суперечностей у рішеннях? Наскільки вони ґрунтуються на різних уявленнях, оцінках обставин і тлумаченні та застосуванні права? Чи можливе єдино «правильне», «справедливе» рішення? Чи одноголосність рішення утверджує його певність, а «рішення більшості» - суперечливість? Які правові та позаправові чинники впливають на суперечливі рішення? Як може бути вдосконалено регламентацію щодо одноосібного та колективного судового розгляду? На пошук відповідей на поставлені запитання і спрямоване дане дослідження, окремі результати якого представлені далі.

Виклад основного матеріалу дослідження. Фрагмент цього дослідження складається з двох головних частин: перша розкриває та систематизує положення процесуального права, які регламентують питання одноособового і колегіального судового розгляду; друга частина охоплює дискусійні питання, пов’язані з прийняттям «одноособових» і «колегіальних» судових рішень.

Процесуальне право. Передусім системно узагальнимо правові положення щодо одноособового і колегіального судового розгляду, закріплені в Конституції України та чинному законодавстві України з господарського, кримінального, цивільного, адміністративного та конституційного судочинства, зокрема відповідних кодексах (зокрема, при розгляді справ у Верховному Суді України (ВСУ), Вищому господарському суді України (ВГСУ), Вищому адміністративному суді України (ВАСУ)).

Конституцією України встановлено, що «судочинство провадиться суддею одноособово, колегією суддів чи судом присяжних» (ч. 2 ст. 129). Законодавство України регламентує, що справи в «судах розглядаються суддею одноособово» чи «колегіально» (ст.ст. 4-6 ГПКУ, ст.ст. 23-24 КАС, ст. 17 КПК, ст.ст.18-19 ЦПК). Порядок одноособового чи колегіального розгляду справ визначаються положеннями щодо «складу суду».

В окремих випадках «суд» визначається у кодексах як «суддя [відповідного] суду, який розглядає і вирішує справу одноособово», або як «колегія суддів [відповідного] суду» (п. 3 ч. 1 ст. 3 КАСУ). Встановлюється, що суддя «діє від імені суду» (ч. 1 ст. 17 КПК). Процесуальне законодавство визнає народного засідателя суддею (п. 5 ч. 1 ст. 32 КПК) й визнає, що «суд» діє, наприклад, розглядаючи окремі кримінальні справи, й «у складі двох суддів і трьох народних засідателів, які при здійсненні правосуддя користуються всіма правами судді» (ч. 3 ст. 17 КПК).

Чисельність складу суду, що розглядає справу, визначається процесуальним законом. Як правило, колегіальним є апеляційний та касаційний розгляд справи. Крім того, колегіальний розгляд у судочинстві може призначатися й залежати від таких критеріїв, як «категорія і складність» справи (ст.ст. 4-6 ГПКУ), зокрема суворість передбаченого кримінальним законом покарання (у вигляді позбавлення волі на строк більше 10 років у суді першої інстанції (якщо підсудний заявив клопотання про такий розгляд), у виді довічного позбавлення волі (закон встановлює розгляд у складі двох суддів і трьох народних засідателів) (чч. 2 та 3 ст. 17 КПК). При цьому «в справах, зазначених у ч. 2 ст. 33-1 КПК України, які за згодою обвинуваченого можуть розглядатися суддею одноособово, суддя повинен з'ясувати у кожного з підсудних, чи погоджується він на розгляд справи суддею одноособово. При незгоді будь-кого з підсудних на розгляд справи суддею одноособово справа розглядається колегіально. Згідно з ч. 2 ст. 283 КПК України заява підсудного про розгляд справи суддею одноособово чи у складі трьох суддів є обов'язковою як для суду, так і самого підсудного» (ч. 2 п. 10 Постанови Пленуму Верховного Суду України N 11 від 27 грудня 1985 року «Про додержання судами України процесуального законодавства, яке регламентує судовий розгляд кримінальних справ», зі змінами і доповненнями).

Крім того, колегіальність передбачена при перегляді судових рішень в адміністративних справах у ВСУ за винятковими обставинами (ч. 6 ст. 24 КАСУ).

Колегіальний розгляд справ і прийняття рішень здійснюється: «у складі трьох суддів» або «у складі не менше трьох суддів» (при розгляді будь-якої «залежно від категорії і складності» справи, а також при «перегляді в апеляційному порядку рішень місцевих господарських судів [, що] здійснюється апеляційними господарськими судами» (ст.ст. 4-6 ГПКУ); при розгляді адміністративних справ, предметом оскарження в яких є рішення, дії чи бездіяльність Президента України, Кабінету Міністрів України, міністерства чи іншого центрального органу виконавчої влади, Національного банку України, їхньої посадової чи службової особи, виборчої комісії (комісії з референдуму), члена цієї комісії розглядаються і вирішуються в окружному адміністративному суді колегією у складі трьох суддів (ч. 1 ст. 24 КАСУ); при розгляді адміністративних справ в окружному адміністративному суді, а також за клопотанням однієї зі сторін про колегіальний розгляд справи або з ініціативи судді в разі їх особливої складності (ч. 2 ст. 24 КАСУ); при перегляді судових рішень в адміністративних справах в апеляційному порядку (ч. 1 ст. 24 КАСУ). Розгляд кримінальних справ у виключному порядку здійснюється апеляційними і касаційними судами у складі не менше трьох суддів (ч. 4 ст. 17 КПК).

1. «у складі не менше п’яти суддів» (касаційному порядку; ст. 24 КАСУ: ч. 4: перегляд судових рішень в адміністративних справах у касаційному порядку; ч. 5: адміністративні справи, підсудні Вищому адміністративному суду України як суду першої інстанції);

2. в іншому складі, зокрема:

2.1. «у складі трьох або більшої непарної кількості суддів» здійснюється перегляд Вищим господарським судом України у касаційному порядку рішень місцевих і апеляційних господарських судів (ст. 4-6 ГПКУ);

2.2. колегією у складі суддів Судової палати в адміністративних справах ВСУ за участі не менше двох третин її чисельності (але не менше 5 суддів) або колегією у складі суддів відповідних судових палат ВСУ здійснюється перегляд судових рішень в адміністративних справах у ВСУ за винятковими обставинами (ч. 6 ст. 24 КАСУ);

2.3. в окремо визначеному за чисельністю складі (наприклад, якщо виявлено неоднакове застосування судами касаційної інстанції одного і того самого положення закону, то справа розглядається колегією суддів на спільному засіданні відповідних судових палат ВСУ. Судовий склад спільного засідання палат формується головами відповідних палат у рівній кількості. Головує на спільному засіданні почергово голова відповідної палати (ч. 2 ст. 241 КАСУ в редакції Закону № 2953-IV від 06.10.2005).

Якщо в деяких справах передбачено диспозитивну можливість колегіального або одноособового розгляду (вище зазначалася така можливість на розсуд і за згодою обвинуваченого), то в деяких справах такий розгляд є обов’язковим (справи по спорах про визначення місця проживання і відібрання дитини, встановлення батьківства, виселення у разі скасування рішення, постановленого одноособово суддею, розглядаються колегіально)[550].

Попри впорядкованість регламентування одноособового і колегіального судового розгляду, в судовій практиці виникає неоднакове їх застосування. Наприклад, «неоднаковою є також практика формування складу суду для розгляду справ щодо визнання і виконання вироків іноземних судів»[551].

Підсумовуючи перший розділ, можна зробити висновок про те, що рішення щодо підсудності справи в порядку одноособового чи колегіального судового визначається чинним законодавством, зважаючи на складність та категорію справи, а такої її розгляд певною інстанцією.

Порядок вирішення питань, справ і прийняття судових рішень. Вважається, що «судове рішення є найважливішим актом правосуддя, покликаним забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини, правопорядку та здійснення проголошеного Конституцією принципу верховенства права»[552].

Згідно з процесуальним законодавством України питання вирішуються, судові рішення приймаються суддею одноособово чи судом при колегіальному розгляді.

Одноособовий розгляд справ - це розгляд справ в суді першої інстанції одноособово суддею, який діє від імені суду[553].

Колегіальність створює необхідні умови для всебічного, критичного і повного дослідження матеріалів справи і справедливого її вирішення, підвищує авторитет органів правосуддя і прийнятих ними рішень, вироків, ухвал і постанов[554].

У випадку колегіального вирішення господарської справи чи «питання, що виникають у процесі розгляду справи» відбувається «більшістю голосів суддів» (ст. 4-7 ГПКУ). Подібне положення діє і в адміністративному судочинстві («усі питання, що виникають при судовому розгляді адміністративної справи колегією суддів, вирішуються більшістю голосів суддів» (ч. 1 ст. 25 КАСУ)) чи в суді загальної юрисдикції, зокрема й в Верховному суді України («За наслідками провадження за винятковими обставинами більшістю голосів колегії суддів приймається постанова Верховного Суду України» (ч. 1 ст. 242 КАСУ)).

У деяких випадках при колегіальному розгляді судові рішення приймаються й одноособово, що на практиці може означати їх прийняття меншістю. Так, наприклад, «питання про порушення провадження з перегляду Верховним Судом України постанови чи ухвали Вищого господарського суду України вирішується позитивно при згоді хоча б одного судді на засіданні колегії у складі трьох суддів Судової палати у господарських справах...» (ст. 11117 ГПКУ; курсив - В.Б.).

Як правило, законодавством встановлено, що «жодний із суддів не має права утримуватися від голосування. Головуючий суддя голосує останнім» (ст. 4-7 ГПКУ; подібними є положення адміністративного судочинства: «При прийнятті рішення з кожного питання жоден із суддів не має права утримуватися від голосування та підписання судового рішення. Головуючий у судовому засіданні голосує останнім» (ч. 2 ст. 25 КАСУ).

Законом регламентовано дії судді, які не згодні з рішенням більшості. Зокрема, в господарському судочинстві «суддя, не згодний з рішенням більшості складу колегії суддів, зобов'язаний підписати процесуальний документ і має право викласти письмово свою окрему думку, яка долучається до справи, але не оголошується» (ст.ст. 4-7 ГПКУ). «Суддя, не згідний із судовим рішенням за наслідками розгляду адміністративної справи, може письмово викласти свою окрему думку. Цей документ не оголошується в судовому засіданні, приєднується до справи і є відкритим для ознайомлення» (ч. 3 ст. 25 КАСУ). У конституційному судочинстві «Суддя Конституційного Суду України, який підписав рішення, висновок Конституційного Суду України, має право, незалежно від того, голосував він «за» чи «проти» прийняття рішення або давання висновку, викласти у письмовій формі свою окрему думку у справі у семиденний строк від дня голосування» (ч. 1 §56 Регламенту Конституційного Суду України).

Закон також регламентує повноваження суддів при колегіальному розгляді. Зокрема, «підготовку проектів судових рішень здійснює головуючий колегії суддів або за його дорученням - будь-який суддя цієї колегії» (ст. 4-7 ГПКУ).

Положення щодо складу суду є процесуальними нормами й частиною процесуального права. Порушення або неправильне застосування норм процесуального права, зокрема в частині щодо складу суду, може бути підставою для скасування або зміни рішення (господарським процесуальним законом така можливість допускається «лише за умови, якщо це порушення призвело до прийняття неправильного рішення»).

Водночас, «порушення норм процесуального права є в будь-якому випадку підставою для скасування рішення місцевого господарського суду, якщо: 1) справу розглянуто господарським судом у незаконному складі колегії суддів; 4) рішення не підписано будь-ким із суддів або підписано не тими суддями, які зазначені у рішенні; 5) рішення прийнято не тими суддями, які входили до складу колегії, що розглядала справу» (ст. 104 ГПКУ).

У адміністративному судочинстві також закріплено положення щодо незмінності складу суду. Зокрема, ст. 26 КАСУ встановлено, що «склад суду під час розгляду і вирішення адміністративної справи в суді однієї інстанції не змінний» (ч. 1). У разі неможливості продовження розгляду адміністративної справи одним із суддів до розгляду залучається інший суддя. Якщо нового суддю залучено під час судового розгляду, судовий розгляд адміністративної справи починається спочатку (ч. 2).

КАСУ регламентує наслідки відводу (самовідводу) судді. У разі задоволення відводу (самовідводу) комусь із суддів або всьому складу суду, якщо справа розглядається колегією суддів, адміністративна справа розглядається в тому самому адміністративному суді тим самим кількісним складом колегії суддів без участі відведеного судді або іншим складом суддів (ч. 2 ст. 32 КАСУ). Якщо після задоволення відводів (самовідводів) неможливо утворити новий склад суду, суд вирішує питання про передачу справи до іншого адміністративного суду в порядку, встановленому статтею 22 цього Кодексу (ч. 3 ст. 32 КАСУ).

Вартим увагу є регламентація окремих та особливих думок суддів. Так, наприклад, згідно з процесуальним правом Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ), «кожен суддя, який брав участь у розгляді справи, має право долучити до ухвали Суду або окрему думку - яка співпадає із думкою більшості або особливу - чи просто заяву про незгоду» (ч. 2 ст. Правила 74 Регламенту ЄСПЛ, ч. 2 Правила 88 Регламенту ЄСПЛХ

Підсумовуючи, відзначимо, що регламентація можливості окремих думок (які співпадають чи не співпадають із думкою більшості) відображає факт суперечливості рішень і думок суддів, зокрема їх обґрунтування.

Висновки з даного фрагменту дослідження можна зробити наступні. По-перше, колегіальність чи одноособовість розгляду й вирішення справ є принципами судочинства, які мають процесуальне значення для судового здійснення права. Колегіальність розгляду та вирішення справ зумовлена складністю, категорією справи, а також інстанцією суду, де вона розглядається. Що складнішим є питання справи, або що суспільно значиміші в ній питання вирішуються, й що вищою є судова інстанція, тим більшою є обґрунтованість її колективного розгляду. Колегіальність не лише створює необхідні умови для всебічного, критичного і повного дослідження матеріалів справи і справедливого її вирішення, підвищує авторитет органів правосуддя і прийнятих ними рішень, вироків, ухвал і постанов. Колегіальний розгляд також уможливлює вироблення та застосування різних підходів до застосування матеріального права. Зазначене відображається в окремих думках (які співпадають чи не співпадають із думкою більшості). Колегіальні судові рішення ухвалюються більшістю голосів суддів. Результат такого рішення залежить від уявлень більшості про те, яким має бути рішення, що, наприклад, відповідає закону і є обґрунтованим. Таким чином, умовно кажучи, «справедливість» рішення безпосередньо залежить від того, чи ухвалить його більшість.

По-друге, процесуальне законодавство України передбачає можливість викладу суддею окремої думки. Водночас доцільно закріпити законодавчо можливість для судді долучати до рішення, окрім окремої думки, що співпадає з думкою більшості, й особливу думку, що не співпадає з обґрунтуванням (мотивуванням) рішення чи його резолютивною частиною. Це відповідатиме принципу індивідуальної відповідальності судді в колегіальному вирішенні справи. В зв’язку з цим «розголошення висловлюваних у нарадчій кімнаті міркувань», які зафіксовані в окремих чи особливих думках, не доцільно регламентувати як порушення таємниці нарадчої кімнати. Доцільно законодавчо запровадити обов’язковість зазначення числа (кількості) суддів (народних засідателів, присяжних), які склали більшість у прийнятті судового рішення колегіально (проголосували «за» чи «проти» рішення). Це підкреслить публічність судового розгляду, виявить і зафіксує суперечності щодо застосування матеріального права.

Висновки. Вирішальний (резолютивний) смисл правосуддя, як один із смислів правосуддя, полягає у судовому вирішення правового спору як формалізованого конфлікту. Суд, здійснюючи розгляд і вирішення спору, стає «регулюючою формою конфлікту», що змінює насилля мовним дискурсом. Об’єктом зазначеного смислу правосуддя є спір як формалізований конфлікт, юридизований та оформлений в судову справу. Конфлікт, як зіткнення поглядів, інтересів, позицій, що супроводжується конфронтацією, суперництвом, конкуренцією чи протиборством його учасників, переростає в правовий конфлікт, закладаючи основу правовому конфлікту (в українському правознавстві зустрічається розрізнення правових, більш ширше поняття, і юридичних конфліктів, як вужчого поняття). Правовий конфлікт переростає в правовий спір, який може бути судовими та позасудовими. Судові спори є об’єктом, а судові справи - безпосереднім предметом діяльності зі здійсненні правосуддя за вирішального смислу правосуддя. Судове вирішення передбачає як рішення суду, так і інші способи вирішення спору, санкціонованого судом, як-от мирне судове чи позасудове врегулювання спору.

Перспективи подальшого дослідження вирішального смислу правосуддя пов’язані з дослідженням таких аспектів, як балансування інтересів, що лежать в основі конфлікту чи спору; суб’єкт (суб’єкти) спору та інтерсуб’єктивний зв'язок об’єкту та суб’єктів спору; право, тлумачення джерел права у розгляді та вирішенні спору, принципи та підходи до вирішення спорів.

* *

Зазначений перелік смислів правосуддя не єдино можливим. Так, міфологія, чи то як «наука про архаїчні уявлення про світ», чи то як оповіді та перекази, є яскравим відображенням явищ, що передаються смисли правосуддя[555]. З-поміж смислів правосуддя можна виокремити й інші, як наприклад, «правореалізаційний смисл» (правосуддя як судова правореалізація, правозастосування); «балансуючий смисл» (правосуддя як судове балансування)[556]; «антропологічний смисл» (правосуддя як судова антропологія); ідеологічний[557] (правосуддя як ідеологічний інструмент), виховний та запобіжний (попередження правопорушень)[558] тощо. Таким чином ідеї правосуддя властива смислова множинність.