1. ПРАВОСУДДЯ ЯК ОБ’ЄКТ ФІЛОСОФСЬКО-ПРАВОВОГО ДОСЛІДЖЕННЯ
У цій частині дослідження висвітлюють філософсько-правові основи дослідження правосуддя. Зокрема, для виконання цього завдання пропонується розглянути стан наукової розробки проблеми, зокрема розглянути об’єкт і проблематику дослідження правосуддя в юридичній науці. В цьому зв’язку далі окремо (в додатку до монографії) подається огляд результатів дослідження проблематики в межах певних спеціальностей юридичної науки, зокрема Викладаються джерельні основи дослідження. України. Зрештою, філософія правосуддя подається як напрям філософії права. Підсумовують виклад розділу висновки.
1.1. Об’єкт і проблематика філософсько-правового аналізу правосуддя
Вступні зауваги. Розпочнемо з «правосуддя»: зі з’ясування того, яке явище позначає слово «правосуддя».
Чи не найпростіший та водночас науковий спосіб для цього - звернення до етимології відповідного слова. Найпростіший - оскільки він вказує (точніше повинен вказувати) на те явище, яке позначалося відповідним словом; науковий - оскільки етимологія, як відзначав давньоримський граматик Варрон є наука, яка встановлює «чому і від чого з'явилися слова» («етимологія» - від грецьких слів, що означають «наука» чи вчення про «справжнє значення слова»).
Отож, етимологія слова «правосуддя» видається процесом, що відображає позначення явища, опис його сутності одним словом.
Зокрема ж звернімося до енциклопедичних, науково обґрунтованих, визначень правосуддя. Відтак, етимологічні визначення правосуддя й слугуватимуть основою для подальшого критичного філософсько-правового осмислення явища правосуддя в цьому дослідженні.
Етимологія слова «правосуддя». В українському мовознавстві стверджується: слово правосуддя - це запозичення «з церковнослов’янської мови; церковнослов’янське правосждиіє, утворене з основ прикметника правь «правий, правильний, справедливий» та іменника сждъ»[3].« Відповідно етимологія слова правосуддя - правильно, справедливо робити, говорити, судити. Якщо пов’язувати ці смисли з явищами, що позначають зазначені слова (слово), то правосуддя в «судовому контексті» може означати «правильний, справедливий суд» чи «суд за правом», «суд за справедливістю». На користь такого розуміння свідчить і те, що в літературі нерідко «правосуддя» тлумачиться як «право судити»[4].
Зазначене тлумачення видається виправданим як етимологічно, так і герменевтично, творить певний смисл, що обґрунтовує й зміст інших загальнонаукових підходів до розуміння правосуддя. Так, розуміння правосуддя як «суду за правом» подає водночас опис явища, вирізняє його певний атрибут (атрибути «суду» та «права») та вказує на певну сутнісну характеристику.
Зважаючи на викладене, як може бути виражено сутність явища правосуддя?
Щоби встановити це, звернімося до етимологічного зв'язку слів право і справедливість: він доводиться як в (українському) мовознавстві, так і в правознавстві. Це дає підстави пов’язувати їх як термінологічно, в розумінні називання (зокрема «правоназивання як закріплення за певним мовним знаком поняття про право»[5]), так і в розумінні смислів тих явищ, які відображають відповідні слова.
Виявляється, що, як етимологія, так і герменевтика слова «право» істотно багатозначна. Так, одне дисертаційне герменевтичне дослідження більше 50-ти мов світу виявляє з-поміж основних соціальних явищ, котрі історично початково відображалися терміно-поняттям «право», такі, як справедливість, свобода, настанова на певну поведінку, спрямованість людської поведінки у бік справедливості, баланс («зважування») інтересів[6]. Це дослідження загалом виявляє як багатозначність слова право, так і численність явищ, які цим словом називаються.
У цьому зв’язку ми виходимо на найфундаментальнішу проблему юридичної науки. Йдеться про з’ясування змісту явища, позначуваного словом «право», яке відбувається при з’ясуванні змісту праворозуміння[7].
У цьому зв’язку потрібна конкретизація. Відтак наступним кроком звернемося до з’ясування змісту слова «правосуддя» як до фахового слова - терміну, що має спеціальний зміст, котрий виявляє певне, часом загальноприйняте в науковому середовищі, розуміння зазначеного явища.
Перед тим, як це зробити, звернімо увагу на підстави стверджувати таке: фаховий термін «правосуддя» є відносно новим у науковому та практичному правовому вживанні (принаймні, слов’янськими мовами). Зокрема, він не вживається або не поширений в юридичній літературі початку ХХ століття, зокрема як царсько-російській, так і радянській. Так, в одній з праць 1923-1924 року віднаходимо термін «правосуд» (точніше, «ідея правосуду»)[8], під яким можна розуміти судове здійснення ідеї права. Інший приклад - «Судовий устав 1864 року», де цей термін вживається, проте лише один раз[9], в розумінні доступу до суду. Водночас стверджується, що зазначені «Устави» відповідають меті встановити суд «скорый, правый, милостивый и равный»[10].
Відзначимо й етимологічний та смисловий зв'язок між словами «правосуддя», «справедливість» і «юстиція».
Як відзначається в «Этимологическом словаре русского языка» (А. В. Семенов, 2003), слово «юстиція» (французьке - justice (правосуддя), голландське - justitie, латинське - justitia (справедливість, правосуддя, сукупність законів)) у російській мові відоме з початку XVIII ст. При цьому старе значення кардинально відрізняється від нового. Якщо спочатку слово означало «страта», «шибениця», то згодом воно набуло значення «судочинство», «правосуддя». Слово прийшло зі західноєвропейських мов, зокрема, з французької чи німецької. Зрештою, слово походить від латинського justitia. Не виключено, що російське «юстиція» сходить безпосередньо до латинської, хоча ця версія менш доказова[11].
В англійській мові слово justice позначає також «справедливість», «правосуддя» та «юстицію»; при цьому існують й інші слова, синонімічні значенню нашого слова «справедливість»: fairness - справедливість як «чесність», equity - справедливість від equality - «рівність», rightness із коренем right - «правота», «правильність», від нього ж утворено поняття righteousness - «праведність»[12].
И у німецькій мові одне слово може передавати два значення: Gerechtigkeit позначає водночас «справедливість» і «правосуддя», а слово Justiz - «юстиція», «правосуддя»[13].
У східних мовах також прослідковується чіткий зв'язок між поняттями правосуддя та справедливість (так у вислові «вводити правосуддя» або «правильність» («випрямлення») міститься слово «адала» - дієслово, що походить від того самого кореня, що і займає нас слово «справедливість»)[14].
Наступним звернімося до енциклопедичного визначення терміна правосуддя. В українському праводержавознавстві правосуддям традиційно вважають «правозастосувальну діяльність суду з розгляду і вирішення [справ] у встановленому законом процесуальному порядку...»[15].
Якщо визнати це визначення довершеним, то логічним є таке питання: чи будь-яка зазначена діяльність суду є здійсненням правосуддя, чи будь-яке чи кожне рішення суду - акт здійснення правосуддя?
Визнання будь-якої діяльності суду правосуддям є науково та практично проблемним. Тобто, є підстави вважати необґрунтованим єдиною чи головною сутнісною рисою правосуддя специфічну «діяльність суду».
Обґрунтуймо цю позицію.
На практиці сторони судової справи можуть (й нерідко залишаються) незадоволеними рішеннями суду як результатом діяльності суду. Відтак, керуючись прагненням добитися справедливого правосуддя, рішення оскаржують, що може спричинити їх зміну, скасування. Тому коректніше вважати, що не будь-яка зазначена вище правозастосувальна діяльність суду є правосуддям. Таку діяльність доречніше й точніше називати судочинством, тобто «процесуальною формою здійснення правосуддя»[16].
Зазначене дає нам підстави запропоновувати таку гіпотезу: поняття правосуддя та судочинство є різними за змістом, їх слід розмежовувати.
Обґрунтованість цієї гіпотези має потенціал скорегувати традиційне визначення терміна правосуддя.
Водночас винятково корегування змісту визначення правосуддя автоматично не вирішує ані проблеми сутнісного визначення правосуддя, ані практичних проблем, котрі знаходяться своє відображення та вирішення в межах і філософсько-правових розробок праводержавознавства.
Яке дослідницьке значення можуть мати наведені міркування?
Етимологічне та термінологічне значення слова правосуддя слугуватиме (зокрема і в нашому дослідженні смисловим дороговказом, спрямованим на осмислення явищ, позначених термінами правосуддя, зокрема й в зв’язку з термінами право (правовий), справедливість (справедливий), суд (судити).
Оскільки виявлення зазначених смислів є потенційно безмежним, доцільно визначитися з можливими підходами, зокрема науковими, до визначення правосуддя як об’єкта дослідження.
Загальнонаукові підходи до визначення правосуддя. Правосуддя, як об’єкт даного дослідження, визначається за допомогою трьох загальнонаукових підходів: дескриптивного, атрибутивного та сутнісного[17].
Конкретизуймо їх.
Дескриптивний (описовий) підхід[18] полягає у виокремленні для визначення й описі тих рис, які вирізняють правосуддя як явище з- поміж інших: як суміжних (як-от, суд, судочинство, самосуд, квазісуд тощо), так і несуміжних. Як наслідок - описове визначення (дефініція) правосуддя.
Застосування описового підходу здатне виявити численні риси явища правосуддя. З- поміж них, найбільш очевидними є такі, наприклад, як те, що правосуддя є судовою діяльністю, що суд - орган здійснення судової влади, суддя - особа, вповноважена здійснювати судочинства тощо. Проте, оскільки правосуддя як явище може мати різні прояви, виникає потенціал плюралізму (чи то навіть безмежності) рис, які можуть описувати правосуддя.
В цьому зв’язку, оскільки одні й ті ж ознаки можуть бути притаманні різним явищам, і виникає потреба визначення істотності цих рис, для чого в допомозі може стати, наприклад, атрибутивний підхід.
Атрибутивний підхід акцентує увагу на виокремленні визначальної риси правосуддя (певного атрибуту, як наприклад, судової діяльності, судового здійснення права), що конечно характеризує й решту ознак явища.
При застосуванні цього підходу правосуддя, наприклад, може розглядатися як «суд за правом», що вказує на такі атрибути явища правосуддя, як «суд» і «право», «правосудність», які можуть бути визначені як ключові атрибути правосуддя.
Цінність атрибутивного підходу дедуктивно значуща, але індуктивно відносна. Так, для визначення злочину (й відтак покарання за допомогою правосуддя) дескриптивний підхід виявить низку ознак злочину (суспільна небезпечність, протиправність і кримінальна караність, діяння, вина). Кожна з цих ознак може бути атрибутом злочину, але, як традиційно вважається, лише їхня сукупність, визначає, що позначає термін «злочин». Крім того, виникає питання: а який із атрибутів є істотним, визначальним? Ось і видається, що дескриптивний та атрибутивний підходи мають відносну цінність у відповіді на це питання. Відтак і обґрунтованість звернення до сутнісного підходу.
Сутнісний, або ессенціальний, підхід полягає у спробі сформулювати таке визначення правосуддя, яке відповідатиме уявленню про сутність правосуддя як явища, відтак закладаючи основи того, що може претендувати на концепцію правосуддя.
Проте як виявити сутність? Сутність як категорія позначає сукупність істотних властивостей чогось без чого відповідне явище не існуватиме (не визначатиметься як таке). Сутність та існування пов’язані. Проте, що чому передує? Зокрема, в випадку правосуддя?
Осмислення правосуддя відповідно до поставленого питання можливе з позицій «ессенціального» та «екзистенціального» підходів[19], розвинених у межах онтології як напрямі філософії, зокрема в межах онтології правосуддя.
Так, із позицій ессенціального підходу правосуддя розкривається через певну сутність, що вже існує. Такою сутністю у випадку правосуддя може вважатися, наприклад, справедливість як якість, чи то специфічна державно- владна діяльність як форма.
З позицій екзистенціального підходу правосуддя зумовлено своїм існуванням. Відтак осмислення правосуддя є конкретним породженням, процесом і наслідком існування явища. У цьому смислі людина осягає те, що називається правосуддя зважаючи на його прояви - буття правосуддя.
Правосуддя постає як онтологічна проблема, але при цьому не позбавляється ессенціального виміру. Так, наприклад, правосуддя з позицій цього підходу осмислюється індивідуально: кожен може виявити свій певний екзистенціальний смисл правосуддя. Відтак він може бути розвинений й позиціонуватися як індивідуальний смисл конкретного суб’єкта.
Останній може бути «приписаний» й правосуддю як явищу загалом (так, наприклад, особа, яка постраждала від певного рішення суду (екзистенціальний вимір), може відповідно визначати природу того, що визначається як «правосуддя» (рішення суду), як несправедливу. «Правосуддя таке - зло» може стверджувати вона, визначаючи таким чином сутність відповідного явища. Можлива й ситуація, коли водночас, те, що з позицій догматичної теорії права визначатиметься як самосуд має ознаки, які притаманні правосуддю, як судовій діяльності - особа отримала «адекватне покарання».
Отож, вочевидь відмінність і водночас залежність між ессенціальним та екзистенціальним підходами до визначення правосуддя.
Загалом же зазначені підходи в сукупності уможливлюють формування різнорівневого і водночас більш цілісного образу правосуддя як явища - зокрема й філософсько-правового.
У цьому зв’язку є підстави стверджувати про проблему, яку можна позначити як наукова проблема «філософія правосуддя».
Як відомо, «наукова проблема як суб’єктивне уявлення об’єктивної дійсності є видом знання, яке виявляє і межі незнання. У цьому сенсі наукова проблема є «знанням про незнання».[20] Так само й наукова проблема правосуддя, зокрема філософії правосуддя, виявляє певні межі знання та незнання, яке потрібно набути.
Наукова проблема філософії правосуддя може бути далі конкретизована у дослідженні правосуддя як філософсько-правового явища в процесі чого виявляється філософсько-правова проблематика філософії правосуддя.
Правосуддя як філософсько-правова проблема: проблематика та підходи до дослідження. Визначаючи найбільш загальним об’єктом дослідження явище правосуддя, доцільно окреслити можливі підходи до дослідження філософії правосуддя.
Їх пропонується узагальнити за такими критеріями.
Проблема (проблемний підхід). В даному випадку обирається певне питання (проблема) як об’єкт дослідження: осмислення, філософсько-правового аналізу.
Для прикладу, це можуть бути: філософські засади правосуддя; історична генеза ідеї правосуддя; філософська характеристика судової влади чи сваволі; судовий розсуд і його межі; природа правової аргументації, філософсько-правові аспекти обґрунтування судових рішень; судова помилка; незалежність суду (суддів); акт судження в здійсненні правосуддя; справедливість судового розгляду і судового рішення; філософсько-правові джерела судових рішень; злочин і покарання; «суд фактів» і «суд права»; правосуддя як спосіб вирішення конфлікту, засади судової конфліктології, підходи до розв’язання судових спорів; філософсько-правовий аналіз судових способів захисту прав, свобод і законних інтересів; особистість судді, статус суддів тощо.
При цьому йдеться про специфічність дослідження за цим підходом. Так, проблемний підхід передбачає дослідження існуючих або можливих суперечностей досліджуваного явища, в даному випадку правосуддя. Такі суперечності сприймаються як ключові проблеми розвитку правосуддя як філософсько-правового явища. Проблеми можуть бути, умовно кажучи, «вічні» та актуальні, тобто «насущні» до вирішення в даний момент.
Проблемний підхід - методологічна засада подальшого поглиблення осмислення правосуддя.
Напрям філософії права. В даному випадку відбувається філософсько-правове осмислення правосуддя за певним напрямом дослідження філософії права.
Як приклад, може йтися про філософсько-правову антропологію правосуддя, або вужче - судову філософсько-правову антропологію, в межах якої осмислюватиметься така тематика, наприклад, як образ людини в правосудді, філософський світогляд судді, іншого учасника судочинства; образ суду і судді в різні історичні епохи).
У межах аксіології правосуддя доцільно осмислювати, наприклад, ціннісні засади ухвалення рішень; світоглядні цінності учасників судового процесу).
У межах гносеології правосуддя (наприклад, судовий процес як спосіб пізнання права; пізнавальна діяльність суду); а в межах судової гносеології - більш детальні проблеми пізнання в судовій чи суміжній діяльності.
Герменевтика правосуддя осмислюватиме, наприклад, смисли правосуддя, питання та підходи в судовій інтерпретації, засади способів тлумачення).
Онтологія правосуддя сприятиме осмисленню, наприклад, правосуддя як специфічного правового буття.
У межах логіки правосуддя чи судової логіки осмислюватимуться різноманітні проблеми судової аргументації тощо.
У результаті потенційно постає певний філософсько-правовий образ правосуддя. Як наприклад, «філософсько-правовий квадрат» правосуддя - єдність онтологічних, гносеологічних, аксіологічних і логічних засад у визначенні сутності правосуддя. Зокрема, зважаючи на роль онтології, гносеології, аксіології та логіки права в цьому як складових філософії права. Адже, за одним із визначень, «філософію права можна визначити як науку про закономірності вивчення сутнісної природи права як динамічної єдності його онтологічних, гносеологічних, аксіологічних і логічних засад» (А. А. Козловський)[21].
Зважаючи на плюралізм сфер філософії та сфер, напрямів філософії права, потенційним є й плюралізм філософсько-правових досліджень правосуддя.
Види судочинства, осмислення їх філософсько-правових аспектів. В даному випадку як об’єкт філософсько-правового осмислення обирається, наприклад, певний різновид судочинства.
Останні можуть вирізнятися за певними критеріями, як наприклад: (1) державність: державне чи недержавне судочинство (церковне, комерційне тощо); (2) загальне та спеціальне судочинство (конституційне, кримінальне, цивільне, господарське, адміністративне, військове тощо); (3) суб’єкти поширення: «ювенальна юстиція; (4) критерій «кара-нагорода»: карна чи нагородна юстиція; (5) національне чи міжнародне судочинство; (6) правова системи (сім’я): судочинство в нормативно-актній (романо-германській), судово-прецедентній (англосаксонській, системі «загального права»), релігійній, традиційній правових системах.
Також об’єктами філософсько-правового дослідження можуть стати такі різновиди судочинства, як третейське; церковне, «відновне» (правосуддя); історичні типи судочинства тощо.
Роль і функція (рольовий підхід; функціональний підхід). За такого підходу може обирається, наприклад, такий об’єкт дослідження, як філософія судді, адвоката, прокурора (обвинувача), потерпілих, інших учасників процесу (наприклад, світогляд і праворозуміння та їх вплив на ухвалення рішень). При цьому початково «філософія» відповідного суб’єкта може визначитися широко, наприклад як «принципи мислення та діяльності», основоположні філософсько-правові підходи діяльності тощо.
З-поміж можливих тем проблематики - добір суддів і допуск інших осіб до участі в здійсненні судочинства; філософсько-правове осмислення функцій суду як діяльності: судове правозастосування, судова правотворчість, судова інтерпретація тощо.
Зазначений перелік можливих підходів до дослідження філософсько-правових проблем правосуддя не є вичерпним; він також, певною мірою, схематичний. Проблематика ж досліджень за різними підходами може «пересікатися».
У цьому зв’язку доречним є провести системний огляд дослідження проблематики правосуддя в юридичній науці (огляд дисертаційних досліджень представлено в додатку до монографії).
1.2. Теоретична та практична джерельна основа дослідження правосуддя
Вступні зауваги. Наступним визначаються теоретичні та практичні основи дослідження. Теоретичну основу дисертаційного дослідження зазвичай складають наукові праці вчених, які попередньо досліджували відповідно об’єкт і предмет дослідження, а також конкретні положення зазначених праць. Оскільки пропоноване дослідження носить і практичний характер, її основа також носить й практичний характер.
Теоретична основа цього дисертаційного дослідження - концептуальні підходи, положення, наукові розробки, ідеї щодо вирішення окремих проблем, окреслених темою дисертаційного дослідження.
Зокрема вони розроблені такими авторами (зазначеними далі за абеткою) щодо наступних положень тощо.
Приймаються за основу теоретичні та методологічні засади правознавчого дослідження[22], зокрема ті, що доречні в частині дослідження правосуддя. Поділяється точка зору щодо певного розмежування та водночас взаємозв’язку предметів філософії та теорії права. Зокрема визнається та розвивається положення про те, що філософія права акцентує на дослідженні смислів права (теорія права також не оминає смислів, однак останні не є її фокусом) знаходить подальший розвиток у дослідженні смислів правосуддя[23]. Поділяється та розвивається положення про те, що вирішення проблеми співвідношення права та закону «значною мірою залежить від характеру типу праворозуміння»[24] й що «право не слід ні протиставляти закону, ні ототожнювати з ним. Це дві різні правові реальності, «розмежування та поєднання права і закону сприяє глибокому осмисленню механізму втілення правових приписів у соціальну дійсність, що і є основною ознакою права»[25] (В. Д. Бабкін).
Автор також приймає методологічне положення про плідність дослідження права як «діалектичного явища» (позиція В. Г. Ф. Гегеля, з-поміж інших, про те, що філософія права досліджує ідею права в її розвитку), що в цьому дослідження виявляється у дослідженні ідеї правосуддя як поняття та його здійснення.
Сприймаються положення розробки «антропологічного перехрестя рішення», зокрема в частині судового рішення, а також положення про образ людини в концепції прав людини, зокрема вироблений на основі судової практики в сфері судового захисту прав людини (В. Брюггер (Бруггер).)
Приймається і розвивається положення про право як ідею права, поняття та його здійснення; зокрема розвивається це положення в положення про ідею правосуддя як поняття та його розвиток. Також приймається обґрунтування положення про суд як інститут громадянського суспільства (Г.-В.-Ф. Гегель. Положення та погляди Гегеля щодо судочинства деталізуються в дослідженні в окремому підрозділі).
Частково сприймаються положення концепції «інтегративного праворозуміння», відомої як law as integrity, використовуються положення щодо судового тлумачення як судової філософії права, теоретичні положення та обґрунтування образу «судді як Геркулеса», співвідношення та розмежування «принципів» і «норм» (Р. Дворкін).
Приймаються за основу методологічні засади дослідження суддівського розсуду, ідея про особистість судді як гарантію правосуддя. Водночас концепція «вільного права» Є. Ерліха визначається як дескриптивна (на противагу нормативній), чим зумовлена його відносна цінність для філософсько-правового дослідження. Положення та погляди Є. Ерліха щодо судочинства деталізуються в дослідженні.
Беруться за основу положення про принцип доповнюваності як методологічна засада дослідження, а також розгляд реалізації права як істотної ознаки права (Б. О. Кістяківський).
За аналогією з положенням про «право як пізнання», розроблені філософом права в межах розробки такого напряму філософії права як гносеологія права, автор розкриває ідею правосуддя як пізнання (А. А. Козловський).
Приймаються положення про обґрунтування принципу верховенства права в правосудді (М. І. Козюбра).
Сприймаються положення та ідеї, розроблені в частині теорії правової реальності, положення про те, що «саме в суді право існує в усій його повноті» (С. І. Максимов).
Поділяється та розвивається думка про співвідношення та розмежування «права» і «закону» як предметного поля філософії права, маючи на увазі «класичну філософії права» (В. С. Нерсесянц).
Приймається положення про те, що судова практика є елементом правової системи[26] (О. М. Оніщенко).
Приймається положення, розроблені в зв’язку з дослідженням джерел права, зокрема й судового прецеденту[27] (Н. М. Пархоменко).
Приймається «формула Радбруха», як спосіб застосування положення про розмежування «права» та «закону» в судовій практиці. Окремі положення та погляди Г. Радбруха щодо судочинства і правосуддя деталізуються в дослідженні (Г. Радбрух).
Приймаються положення про методологічні засади правознавчого дослідження, методологію філософію права. Автор визнає значущість і еврестичність «потребового підходу», зокрема, для цілей з’ясування соціальної сутності права, зокрема й правосуддя, проте не вважає його ключовим чи єдино можливим для визначення соціальної сутності певного явища (П. М. Рабінович).
Також приймаються за основу окремі положення (результати) сучасних загальнотеоретичних досліджень принципів права (А. М. Колодій, С. П. Погребняк).
Розглядаються й історичні джерела правосуддя, використовується результат критичного перегляду історії судових та позасудових процесів (розправ) (зокрема, викладених у працях онографіях відділу історико-правових досліджень Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, зокрема під керівництвом І. Б. Усенка). Зокрема відзначимо, що однією з актуальних проблем є критичний перегляд практики та спадку «радянського правосуддя» (1917-1991)[28], реабілітація репресованих[29], що є частиною судової історії й України. Епоха радянського правосуддя визначається як неоднозначна, контроверсійна, що пройшовши через різні етапи свого розвитку[30] (зокрема й революційний[31], військовий (під час Великої Вітчизняної війни[32]). Реальне забезпечення, наприклад, соціальних прав межувало з декларативністю в реалізації прав політичних (як свідчать нині опубліковані архівні документи, їх не дотриманнями чи то порушенням[33]. Відтак і критика: діяльність радянського суду, «радянське судочинство» в окремих критичних викладах визначається як таке, що є «поза межами правосуддя»[34], класове[35]. Критика різних політичних систем була взаємною й часто обґрунтованою з відповідних позицій (зазначалося, наприклад, що в радянському судочинстві народні засідателі обиралися, тоді як в буржуазному - «підбиралися»[36]).
Розглядаються та сприймаються положення про теоретичні основи судової правотворчості та особливостей суддівського правозастосування, розроблені С. В. Шевчуком.
Використовується доробок і зарубіжних учених-юристів, філософів права, юристів-практиків, як-от Б. Кардозо (природа судового процесу), Д. Кеннеді (критичний аналіз судового розгляду), Р. Познер (економічний аналіз права і судочинства), Р. Френч («космологія» судового процесу Тибету), а також інших авторів.
Окремо слід відзначити, що з тематики правосуддя і судочинства було опубліковано низку монографій. Не применшуючи їх методологічної цінності, відзначимо, що деякі з них зумовлені умовами, відмінними від нинішніх соціально-економічних і політичних умов, які вимагали принципово інших підходів до розробки концептуальних засад правосуддя. Це додає актуальності даному дослідженню, втім не нівелює цінності попередніх досліджень чи їх частин.
Загалом проблематику проблем правосуддя (зокрема, але не винятково, представлену в наукових монографіях останнього часу) можна систематизовано окреслити наступним чином:
■ філософські основи та проблематика правосуддя (В. І. Власов - «філософія правосуддя в діалогах»[37]);
■ загальнотеоретичні проблеми правосуддя (судочинства), судової влади, судової діяльності, принципи правосуддя, теорія правосуддя, судова правотворчість, судова політика (як наприклад, у монографіях таких авторів, як М. О. Колоколов[38], В. Т. Маляренко[39], Ю. М. Грошевий і І. Є. Марочкін[40], А. О. Старченко[41]; С. В. Прилуцький[42], В. М. Селіванов[43], С. Д. Гусарєв та О. Д. Тихомиров[44], Б. В. Малишев[45], С. В. Шевчук[46], Д. О. Фурсов і І. В. Харламова[47] та інші);
■ історичні аспекти[48] генези ідеї правосуддя, розкриті та відображені в працях правознаців та істриків, державних і зокрема судових діячів різних історичних періодів (зокрема таких, як у ХІХ ст. М. М. Сперанський[49], И. В. Михайловський, І. Я. Фойницький, B. О. Рязановський, М. М. Полянський, М. C. Строгович, А. Л. Ривлін та інші (зокрема зазначені - це розробники так званого судового права);
■ конституційні засади правосуддя, конституційна юстиція (як-от у монографіях таких авторів, як А. О. Селіванов[50], В. В. Сердюк[51], В. М. Шаповал[52] та інших);
■ питання правового статусу суддів, носіїв судової влади (П. В. Прилуцький[53]; Л. М. Москвич[54], С. О. Іваницький[55], І. О. Русанова[56] та інші);
■ концептуальні засади теорії та практики управління судом в правовій державі (В. Д. Бринцев[57]);
■ порівняльно-правові засади та аспекти правосуддя (В. І. Шишкін[58], Б. Футей[59] та інші);
■ філософське осмислення проблем злочину і покарання (В. А. Бачинін[60] та інші);
■ суддівська діяльність: професійне праворозуміння судді, суддівське переконання, розсуд судді (В. Ф. Бохан[61], Ю. М. Грошевой[62] та інші);
■ мета судочинства, істина (Е. М. Мурадьян[63], В. В. Прилуцький[64] та інші);
■ суддівська етика, деонтологія, професійна культура, особистість судді (юриста) (С. С. Сливка[65]; О. С. Кобліков[66] та інші);
■ судове пізнання, судова гносеологія (А. А. Козловський[67], І. І. Котюк[68] та інші); юридична герменевтика, герменевтика судової діяльності (А. М. Беернюков[69], Ю. Л. Власов[70], О. Ф. Закомлистов[71], О. О. Мережко[72], П. М. Рабінович[73], С. П. Рабінович[74] та інші).
Оскільки пропоноване дослідження носить і практичний характер, її основу також склали наукові теоретичні та практичні дослідження низки судді (суддів у відставці), з- поміж яких, такі судді з таких країн, як: Австрія - Г. Кельзен[75]; Аргентина - Є. Булигін[76]; Ізраїль - А. Барак[77]; України - В. Ф. Бойко[78], В. С. Балух[79], В. Бондаренко[80], В. Д. Бринцев[81], В. В. Городовенко[82], В. Г. Зайчук[83], М. І. Козюбра[84], М. В. Костицький[85], В. В. Кривенко[86], Д. Д. Лилак[87], В. П. Паліюк[88], О. М. Пасенюк[89], Т. І. Присяжнюк[90], Д. М. Притика[91], В. Т. Маляренко[92], О. М. Мироненко[93], М. Д. Савченко[94], П. Б. Стецюк[95], В. С. Стефанюк[96], Є. А. Чернушенко[97], В. М. Шаповал[98], В. П. Шевченко[99], В. І. Шишкін[100]; РФ - М. В. Вітрук, О. Ф. Закомлистов, М. О. Колоколов, Т. Г. Морщакова[101]); США - Б. Кардозо[102], Р. Познер[103], О. В. Холмс[104], Б. Футей[105]); РЄ-ЄСПЛ - М. В. Буроменський[106], В. Г. Буткевич[107], Л. Вільдхабер[108], В. Загребельський, С. В. Шевчук[109]; Швейцарія - Р. Бахер; ФРН - В. Хассемер[110], Франція - А. Гарапон[111].
Також використано ідеї судових діячів, як-от А. Ф. Коні. Розглянуто праці й низки осіб, які працюють або виконують функції інших органів у судових органах України (М. І. Мельник, А. О. Селіванов, А. В. Портнов, В. В. Сердюк та інших).
Як практичну основу дослідження також використано матеріали судової практики, юридичної журналістики, художніх і документальних фільмів (зокрема, так звані «юридичні фільми»), особливо пов’язані з розглядом так званих резонансних судових процесів, справ[112].
Ці та інші дослідження відображаються у цьому дослідженні, слугують для обґрунтування різних положень дослідження.
Наступним звернімося до огляду академічної розробки актуальних проблем правосуддя, зокрема в сучасній Україні.
Академічна розробка практичних проблем філософії правосуддя. В Україні триває, поряд із суто спеціалізованою (галузевою) розробкою проблем судочинства - в межах відповідних спеціальностей юридичної науки, - академічна філософсько-правова та загальнотеоретична розробка практичних проблем філософії правосуддя.
Як її певне відображення, наприкінці 2009 року побачила світ колективна наукова монографія «Правосуддя: філософське та теоретичне осмислення»[113]. Як відзначив академік Ю. С. Шемшученко у передмові до праці, вона «запропонована новою генерацією філософів і теоретиків права провідних науково-дослідних центрів України й сприятиме постановці теоретичних і філософських проблем правосуддя і пошуку нових підходів до їх вирішення»[114]. Відзначалося й практичне значення монографії, її було презентовано на XXV Світовому конгресі філософії права та соціальної філософії в Пекіні (2009)[115]. Монографія, на думку С. І. Максимова, стала «подією в сфері філософії права», а на думку О. О. Мережка - «справжньою науковою подією», адже в ній «представлено філософсько-критичні погляди щодо стану судочинства в Україні. Їх урахування законодавцем і суддями дало б можливість створити якісно нову систему українського правосуддя, яка б викликала довіру і повагу з боку населення...»[116]. В. Д. Бабкін відзначив актуальність «дослідження філософії та теорії правосуддя, представлене в цій монографії», назвавши його «вступним словом не лише до наукової, але й соціально-практичної дискусії про правосуддя в Україні»[117]. У монографії з позицій загальної теорії права та філософії права порушено низку важливих проблем сучасного правосуддя в Україні. Вона покликана стати «теоретичним імпульсом практичного осмислення правосуддя»[118]. Все це дає підстави стисло навести окремі ключові положення монографії.
Так, у розділі «Філософія правосуддя як прикладна філософія права»[119] філософія правосуддя розглядається автором цих рядків як напрям філософії права, аналізується на прикладі позитивного (конституційного) права України, правосуддя також осмислюється як мета. Автор пропонує кілька підходів до розуміння філософії права і правосуддя, що ґрунтуються на засадах (1) праворозуміння, (2) співвідношення та розрізнення понять «право» і «закон», (3) розмежування сущого і належного, (4) певного філософського розуміння права, (5) розуміння філософії як науки про закономірності, (6) пошуку смислів. Дослідник також доводить, що з позицій філософії права терміни правосуддя і судочинство є відмінними за специфічним змістом, а їх вживання як синонімів є недоцільним (якщо таке має місце, то має обумовлюватися). Функціональне розуміння правосуддя ототожнює його з судочинством, судовим розглядом справ, тоді як змістовне розуміння акцентує на внутрішніх характеристиках судової діяльності. Якщо перше акцентує на функціях і суб’єктному складі діяльності, то друге - на змісті судового процесу та його меті, зокрема справедливості. Правосуддя розглядається автором як процес і мета. Перше полягає в розгляді та вирішенні судом справ без акценту на результаті (поняття правосуддя та судочинства ототожнюються). Водночас правосуддя може (і повинно) розглядатися як діяльність суду (судочинство), яке повинно здійснюватися у відповідності до вимог справедливості і забезпечувати ефективне поновлення в правах. У такому випадку, згідно із тлумаченням правосуддя Конституційним Судом України, вважає дослідник, ідеться про телеологічне розуміння правосуддя, тобто про правосуддя як мету.
У розділі «Ідея правосуддя в історії правової думки»[120] В. С. Смородинський розкриває ідею правосуддя в її історичному розвитку. Пропонуючи історичний огляд теоретичних проблем правосуддя і підходів до їх вирішення, він приводить смисли, викладені в перших письмових настановах щодо належного здійснення правосуддя, вироблених у Стародавньому Єгипті. Дослідник також представляє перші теоретичні концепції правосуддя в Європі, представлені в працях давньогрецьких філософів, а згодом - інтерпретованих у середньовіччі. Наступним є огляд розвитку ідеї правосуддя в Новий час, виклад досліджень правосуддя німецькими філософами та правознавцями XVIII-XX ст., представлення англо- американської правової думки про правосуддя. Завершує огляд виклад ідей правосуддя вітчизняної та російської правової думки.
Загалом, спираючись на історичні документи, наукові праці мислителів різних часів і цивілізацій — від Стародавнього Єгипту до ХХ століття — вчений-юрист простежив виникнення, становлення й розвиток ідеї правосуддя у складі єдиної комплексної доктрини судової влади, визначив основні принципи та функції цього суспільно значущого виду людської діяльності.
У розділі «Правосуддя як справедливе судочинство»[121] С. П. Погребняк розглядає справедливість як юридичну категорію. Як підкреслює автор, складова європейської правової традиції - визнання нерозривного зв'язку права і справедливості, а також судочинства і справедливості. Додержання вимог справедливості в здійсненні судочинства характеризує його як правосуддя. Здійснення правосуддя - одна з необхідних процедур, яка уможливлює поєднання права зі справедливістю.
Аналізуючи об’єктивну та суб’єктивну справедливість, автор виявляє різницю між двома аспектами справедливості - об’єктивною, або інституційною справедливістю та суб’єктивною, або особистою справедливістю. Досліджуючи формальну, змістовну і процедурну справедливість, правознавець висвітлює особливості реалізації цих аспектів справедливості в правовій сфері. Відзначаючи особливості втілення ідеї справедливості в судочинстві, автор підкреслює: поняття «справедливе судочинство» у сучасному розумінні має два аспекти: матеріальна справедливість, яка полягає в тому, що кожне судове рішення має бути справедливим по суті, і процедурна справедливість, яка передбачає розгляд справи відповідно до певних судових процедур. Розглядаючи природну справедливість у правосудді у розділі докладно розглянуті деякі складові природної справедливості: не можна бути суддею у власній справі (nemo judex in re sua); кожна сторона повинна мати право бути вислуханою (audi alteram partem); суддя має проявляти неупередженість (безсторонність); процес повинен бути публічним.
Автор підсумовує, що лише завдяки правосуддю як справедливому судочинству можна втілити в правову реальність справедливість як ідею права.
У розділі «Здійснення правосуддя: герменевтичний підхід»[122] А. М. Бернюков висвітлює питання системи філософії правосуддя як частини філософії права та судової герменевтики як елемента такої системи. Зокрема, автор відзначає, що філософія правосуддя за масивом досліджуваних питань складає один із центральних і провідних інститутів філософії права. Водночас, попри значну актуальність у світлі сучасної розбудови правової системи України, дана проблематика ще залишається не достатньо розробленою у вітчизняній науці, що в свою чергу пояснюється лише початком розбудови новітньої української філософсько-правової школи.
На думку правознавця, в науково- теоретичному плані філософія правосуддя має складатися з двох частин: загальної та особливої. Якщо перша частина має відповідати за поняття, об’єкт, предмет, методи та інші вступні загальнометодологічні аспекти судової діяльності, продиціюючи відповідні категорії (тобто методологічно обслуговуючи основну частину), то особлива - досліджувати безпосередньо правосуддя у його динамічному вимірі, тобто розглядати судовий процес як діяльність-у-русі. У цьому сенсі автор убачає важливу роль судової герменевтики як одного з центральних напрямів особливої частини філософії правосуддя, поряд із судовою антропологією, судовою онтологією, судовою феноменологією, судовим екзистенціалізмом, судовою гносеологією тощо. При цьому судова герменевтика може розглядатися як окремо, так і як універсальна методологія відповідно до названих підрозділів особливої частини.
У розділі «Фундаментальна онтологія правосуддя»[123] О. В. Стовба, осмислюючи конституційні засади правосуддя в частині верховенства права і суду присяжних, виходить на поняття «право поза законом» й викладає міркування про те, як право «стає-відомим» (подія «право-с-відомості»). На думку філософа права, в осмисленні правосуддя умовно можна виділити два блоки проблем: так званий «матеріальний» (чим є «право поза законом») і «процесуальний» (як віднайти «право поза законом» і як відрізнити його від свавілля суддів). В Конституції України 1996 року, вважає автор, є, принаймні, дві засади правосуддя, які досі адекватно не осягнені: верховенство права і безпосередня участь народу у здійсненні правосуддя як присяжних. Перша дає ключ до вирішення «матеріального» блоку проблем, друга - «процесуального». Відтак автор в аспекті порушених проблем обґрунтовує, що «верховенство права» може бути зрозумілим як можливість суду вийти за межі закону чи взагалі відмовитися від його застосування для вирішення справи. З-поміж гарантій проти судових помилок і зловживань принципом верховенства права автор називає право на оскарження судового рішення у суді вищої інстанції, а також «розподіл влади» між суддями та присяжними. Таким чином, вважає автор, у правосудді застосування права носить додатковий характер щодо закону, а присяжні та судді мають різну компетенцію.
Згодом автор розмірковує над питаннями про те, що в даному випадку розуміється під правом і як право стає відомим присяжним. Для відповіді на вищевказані питання потрібно переосмислити феномен правосвідомості - «право-с-відомості». Для цього автор застосовує інструментарій фундаментальної онтології М. Гайдеггера, що дозволяє зробити висновок про те, що право існує як певний «наказ». Цей «наказ» є своєрідною «відповіддю» на питання: «як себе мати» у відповідних обставинах? Право, вважає філософ права, це не певне «суще» на зразок ідеї права, закону чи прецеденту, а, натомість, явище, яке існує як подія «право-с-відомості», тобто усвідомлення певного «наказу», казання-на-те, «як» (чи «ким») бути у конкретній ситуації так, щоб «не поставити під удар, збити з пуття, або зламати» Іншого у відповідному модусі його існування. Це право відкривається людині у трьох модусах існування: бутті-вільним, бутті-справедливим, бутті-відповідальним.
У розділі «Правосуддя: соціонормативний підхід»[124] Ю. П. Лобода застосовує соціонормативну етнографію як методологію вчення про правову традицію, визначає особливості вітчизняної української традиції в судовій системі, а також аналізує національну правову традицію та проблеми імплементації практики Європейського суду з прав людини. Зокрема, вчений викладає власний підхід до інтерпретації категорії правового, запропонував методологічне положення про те, що правову традицію методами антропологічної науки можна досліджувати на межі антрополого-правової та філософсько-правової проблематики. На основі ретельного дослідження практики ЄСПЛ дослідник розкрив питання імплементації рішень Суду в Україні. Розкриваючи особливості правосуддя в українській правовій традиції, автор досліджує і можливі напрямки євроінтеграційних процесів у правовій системі України. Він розглядає процес імплементацій рішень ЄСПЛ у внутрішню правозастосувальну, зокрема судову практику в Україні як прояв міжетнічної взаємодії двох різних правових культур та пов’язаних із ними правових систем: вітчизняної, яка характеризується національною правовою традицією українського народу, і поліетнічної правової системи, яка формується чи вже частково сформувалася в окремих сегментах в рамках Європейського Союзу чи таких міжнародних організацій, як Рада Європи чи ОБСЄ. Одним із чинників, які можуть гальмувати процес імплементації, є національна правова традиція, яка забезпечує якісну самобутність вітчизняної правової системи, що передбачає підтримання певного комплексу стабільних ознак останньої.
Дослідник підсумовує: чинна в Україні система судів і судова система (що автор розрізняє), як і вся правова система, функціонують за іншими законами, ніж у тих країнах, на правові системи яких орієнтоване її реформування. А без урахування цього всі спроби правотворчими чи адміністративними засобами впливати на правову систему виявляться марними або призведуть не до того результату, який очікується як мета державної політики.
У розділі «Юснатуралістичні підходи у конституційному правосудді України»[125] С. П. Рабінович розглядає конституційне правосуддя як зміст однієї з основних форм юридичної діяльності — судочинства, що може здійснюватись із використанням відмінних у світоглядно-методологічному, теоретичному й прикладному аспектах концептуальних підходів, у даному випадку, юснатуралістичного (природно-правового) підходу, заснованого на однойменному праворозумінні. Дослідник визначає загальне поняття підходу в державно- юридичній діяльності, його зв’язок із праворозумінням, поняття юснатуралістичного підходу в державно-юридичній діяльності. Він також виокремлює різні типи юснатуралізму та співвідносить їх між собою, а також показує його взаємодію з соціологічним, антропологічним, деонтологічним та аксіологічним підходами. Згодом вчений показує природу юридичних явищ у практиці Конституційного Суду України, він визначає інтереси, потреби й природа людини як правоінтерпретаційні категорії.
Автор завершує виклад свого доробку викладом положень конституційної моралі правотворчості, зокрема виявляючи роль деонто- логічного й аксіологічного підходів в офіційній правоінтерпретації. Зрештою, дослідник виводить засади моралі позитивного права у практиці КСУ: непорушність сутності змісту конституційного права особи як мінімальна гарантія його законодавчого забезпечення; справедливість як домірність та рівність; довіра особи до держави та правова визначеність.
У розділі «Правосуддя і судова правотворчість»[126] Б. В. Малишев розглядає проблематику взаємозв’язків між правосуддям і судовою правотворчістю з точки зору теорії права, починаючи від вироблення дефініцій та ознак цих явищ, і завершуючи аналізом ролі судової правотворчості у механізмі правосуддя.
Автор приходить до висновку, що за допомогою судової правотворчості основні ціннісні стандарти правосуддя, які відповідають принципам справедливості, рівності, свободи і гуманізму, проникають у систему позитивного права. Судова правотворчість робить правосуддя не індивідуальним регулятором суспільних відносин, а загальним, і вказані стандарти переходять від стану одиничного (вирішений казус) до стану загального (загальнообов’язкове правило для вирішення певного виду казусів). Саме судова правотворчість здатна наповнити право в його конкретних проявах не тільки ідеями, а й конкретним змістом принципів справедливості, рівності, свободи та гуманізму, адже завдяки використанню зазначених принципів при судовому розв’язанні конкретних правових спорів вони перестають існувати в якості абстракції, знаходячи своє безпосереднє втілення у правовідносинах. Судова правотворчість підкорена меті правосуддя (розв’язати правовий спір і захистити права і законні інтереси на підставі закону та на підставі вимог принципів справедливості, рівності, свободи і гуманізму), і є одним із засобів її досягнення.
Автори вбачали монографію «радше запрошенням до дискусії, аніж її констатацією», свідомо уникнувши узагальнених висновків. Відтак академічна дискусія філософських і практичних проблем правосуддя триває, а ця монографія - посильний внесок у її розвиток.
1.3. Методологія дослідження правосуддя та її філософсько-правові основи
Вступні зауваги. У найширшому розумінні метод - шлях до досягнення мети. Метою нашого дослідження, якщо стисло, є розроблення філософії правосуддя, чому передує пізнання та осмислення правосуддя - пошук істини про це явище. Оскільки, істина в мудрості, що й складає ідеальний зміст заняття філософією, й «краще зовсім не думати про відшукання будь-яких істин, ніж робити це без жодного методу» (Р. Декарт), то в цьому зв’язку варто звернутися до методології дослідження правосуддя, зокрема спираючись на досягнення науки, таких її галузей як юридична та філософська.
Методологія дослідження філософії правосуддя (поняття, структура та вихідні засади). Дослідження правосуддя, його філософії, зумовлено відповідною методологією. Викладемо окремі аспекти цієї методології загалом і зокрема - в межах філософії права. Спочатку проаналізуймо можливе використання загальної методології юридичної науки. А відтак й методологічного інструментарію спеціальної методології дослідження філософії правосуддя.
Звідси й авторська позиція: методологія дослідження філософії правосуддя охоплює як методологію юридичної науки, так і (окремо чи в межах першої) спеціальну філософсько-правову методологію, спрямовану на осмислення правосуддя як філософсько-правового явища.
Традиційно «методологію[127] юридичної науки» (у вузькому розумінні) визначають, як «систему підходів, методів і способів наукового дослідження, теоретичні засади їх використання при вивченні державно-правових явищ» (П. М. Рабінович)[128]. Також визначається методологія права, що розуміється як «ні що інше, як загальнонауковий феномен, що поєднує всю сукупність принципів, засобів і методів пізнання (світогляд, філософські методи пізнання і вчення про них, загально- і спеціальнонаукові поняття і методи), вироблені всіма суспільними науками, у тому числі і комплексом юридичних наук, і що застосовуються у процесі пізнання специфіки правової дійсності, її практичного перетворення»[129].
За аналогією, на основі цього визначення, загальноприйнятих методологічних положень[130] (зокрема, з доповненням до системи методології принципів), методологія дослідження філософії правосуддя може бути визначена як система принципів, підходів, методів і способів наукового дослідження правосуддя як філософсько-правового явища, а також теоретичні засади їх використання.
За традиційною класифікацією основою методології дослідження правосуддя у межах юридичної науки складають наступні методи як «способи відображення і відтворення в мисленні досліджуваного предмету»[131], «зумовлені певним дослідницьким підходом процедури інтерпретації досліджуваного явища»[132]:
■ загальні методи мислення (притаманні як теоретичному пізнанню, так і практичній діяльності);
■ філософсько-світоглядні підходи (або філософські методи);
■ загальнонаукові методи (використовуються усіма науками, поділяються на теоретичні та емпіричні);
■ конкретно-наукові (групові) методи (застосовуються окремими групами наук); та
■ спеціальні методи (використання обмежене окремою наукою)[133].
Зазначену класифікацію називають «вертикальною структурою методів»[134].
Оскільки останнім випробуванням будь- якого методу повинні бути його практичні результати (К. Поппер), деталізуймо їх застосування у дослідженні філософії правосуддя.
Загальні методи мислення, які притаманні як теоретичному пізнанню, так і практичній діяльності, охоплюють низку спеціальних методів, значеннях яких відповідно до традиційних визначень[135], для дослідження філософії правосуддя можна окреслити наступним чином.
Аналіз (уявне розчленовування з метою вивчення цілісного предмета на складові (сторони, ознаки, властивості або відношення), з-поміж іншого, виявляє ідею правосуддя, що охоплює такі взаємозв’язані складові та їх ознаки, особливості як поняття права, суду, здійсненні ідеї права тощо.
Синтез (з'єднання раніше виділених частин, як-от сторін, ознак, властивостей або відношень, предмета в єдине ціле) сприяє поєднанню понять правосуддя та судочинство в єдиній концепції філософії правосуддя.
Абстрагування (виділення властивостей і відношень досліджуваного явища, до яких суб'єкт виявляє інтерес, а також одночасне відсторонення від інших властивостей і відношень, у результаті чого утворюються різноманітні абстракції — поняття, категорії, теоретичні конструкції та їх системи) використовується для акцентування уваги на ідеї права як ключовій ідеї правосуддя. Абстрагування також лежить в основі типології і класифікації видів судочинства, підходів до тлумачення (інтерпретації) судової герменевтики, моделювання ідеї як складових системи знань про правосуддя.
Узагальнення (метод, наслідком якого є встановлення загальних властивостей й ознак об'єктів шляхом переходу від конкретного поняття чи судження до більш загального) використовується для розширення знань (понять) про елементи філософії правосуддя як теорії.
Індукція (як метод дослідження і спосіб міркування, у якому загальний висновок формується на основі конкретних посилань) сприяють вибудові індуктивних умовиводів, у яких висновком є судження про правосуддя як судове здійсненні ідеї права, в якому ця ознака приписується всьому класу явищ (пов’язаних зі здійсненням) правосуддя.
Дедукція (дослідження і спосіб міркування, за допомогою якого із загальних посилань із необхідністю випливає висновок конкретного характеру), виходячи і спираючись на загальне знання про правосуддя, робляться висновки часткового характеру. При використанні як посилання гіпотетичного припущення, наприклад нової наукової ідеї, дедукція - відправна точка зародження філософії правосуддя як нової теоретичної системи.
Аналогія (дослідження, за методом якого, на основі подібності об'єктів в одних ознаках роблять висновок про їх подібність і в інших ознаках) сприяють виокремленню ознак явища правосуддя в інших явищах (як-от самосуд).
Моделювання (спосіб вчення об'єкта (оригіналу) шляхом створення і дослідження його копії (моделі)) використовується, в окремих випадках, для заміщення «оригіналу» правосуддя як явища цілком чи в певних його ознаках. У випадку практичної діяльності йдеться про моделювання судових процесів як навчальної методики[136], а в разі дослідження правосуддя - про уявні образи, що зафіксовані у відповідній знаковій формі, що функціонують за законами логіки («Формула Радбруха» та її застосування).
Філософсько-світоглядні підходи. Загалом вони функціонально зумовлюють загальну спрямованість дослідження.
Так, у дослідженні правосуддя можуть використовуватися, наприклад, матеріалістичний або ідеалістичний підходи.
Ідеалістичний підхід знаходить свій розвиток у правовому ідеалізмі, цінному для методологічного аналізу ідей правосуддя. В цьому зв’язку варто звернутися до правового ідеалізму.
Правовий ідеалізм, як «один з філософсько-правових підходів до онтологічного, гносеологічного, аксіологічного, деонтологічного та праксіологічного обґрунтування природи, форм вияву та призначення права у суспільстві та державі»[137], може розглядати природу правосуддя як об’єктивне або суб’єктивне існування ідеального, духовного, розумного та морального начала. Примат духовно-ідеальних, раціональних, інтуїтивних та ірраціонально-трансцендентних джерел для цілей інтерпретації означає, що правосуддя трактуватиметься як основа ідеї права. Правосуддя з позицій правового ідеалізму постає як судове утілення ідеї права як ідеалу чи то втілення певних правових цінностей, як наприклад, справедливості.
Ідеалістичний підхід, утілений за допомогою правового ідеалізму, може виступати як основа критики поглядів, викладених із позицій матеріалістичного підходу. При цьому виникає конкуренція поглядів, що породжує дискурс, який виявляє певні істотні діалектичні ознаки самого феномену правосуддя. Так, критика визначення «судочинства як правосуддя» означає, що не будь-який судовий розгляд справи може вважатися здійсненням правосуддя. Водночас, матеріалістичний підхід доцільний для критики надмірної ідеалізації правосуддя. Іншими словами, виникає дискусія про те, чи можна вважати діяльність, здійснювану державними судами, ідеальним утіленням ідеї правосуддя; чи, натомість, слід змиритися з думкою про відносність здійснення ідеї правосуддя, розглядаючи його як «процес розвитку ідеї, що триває».
Поєднання матеріалістичного та ідеалістичного підходів забезпечує можливість більш всебічного дослідження явища правосуддя.
У дослідженні правосуддя доцільне також використання діалектичного та метафізичного підходів.
Так, якщо метою правосуддя уявляється справедливість як метафізична цінність, так правосуддя постає як явище, відображене у правових почуттях (наприклад, почутті справедливості, правоти), позитивоване навіть у певних принципах права (наприклад, процесуальних принципах, як-от рівності процесуальних прав сторін).
Зважаючи на філософсько-правовий характер дослідження, філософію правосуддя як предмет також доцільно осмислювати і як суще, і як належне. У цьому розумінні правосуддя постає як ідея - поняття правосуддя та його здійснення. Розвиток ідеї правосуддя в цьому зв’язку постає як діалектичний процес взаємозв’язку і перетворення можливого в дійсне.
Зазначені підходи закладають основи різновидів інших підходів, плідних у дослідженні зокрема правосуддя. Так, у межах емпіризму «як філософського напряму, що визнає чуттєвий досвід єдиним джерелом пізнання»[138] й протистоїть раціоналізму, розрізняють дві його форми - матеріалістичний та ідеалістичний. «Ідеалістичний емпіризм став гносеологічною основою позитивізму і близьких до нього напрямів філософського знання - логічного позитивізму, махізму, прагматизму тощо, які зводили процес пізнання до суто емпіричного опису фактів та їх систематизації»[139].
З позицій ідеалістичного емпіризму правосуддя постає як певний досвід самого права, так. як його представляють самі юристи. Саме на цій основі й можуть зародитися окремі погляди такого напряму філософсько-правової думки, як правовий реалізм. Правосуддя відтак може представлятися як логічна діяльність суддів та інших учасників судочинства зі здійснення права, що не мають стосунку до об’єктивного світу.
Між тим, прихильники матеріалістичного емпіризму як філософсько-світоглядного підходу вбачають правосуддя як те, джерелом чого є певний чуттєвий досвід в об’єктивно існуючому зовнішньому світі. Акценти зазначених підходів різняться, хоча основа єдина - «правосуддя як джерело досвіду».
Коли йдеться про наукову методологію, що доречно й в нашому дослідженні, то доцільно визначити її основи, що ґрунтують певні принципи. Зокрема, «принципи універсального взаємозв'язку, діалектичного протиріччя, єдності якісного і кількісного, діалектичного заперечення та відбиття»[140]. Розгляньмо можливий зміст вказаних принципів й у дослідженні правосуддя.
Принцип всезагального (універсального) взаємозв'язку, який «потребує повного всебічного обліку зв'язків залежностей об'єкта»[141], в науковому дослідженні правосуддя, щоб уникнути однобічності в його вивченні, має за мету забезпечити врахування всіх суттєвих аспектів і зв'язків явища. Зокрема, правосуддя повинно розглядатися в зв’язку з розвитком права та держави, правової системи тощо, вивчатися у різноманітних проявах свого змісту. Недотримання цього принципу стримуватиме розвиток думки про правосуддя, пошук вирішення його проблем.
Діалектичне протиріччя (суперечність) є «внутрішнім самозапереченням, яке передбачає одночасну єдність та антагонізм елементів і характеристик предметів або явищ»[142]. Так, якщо розглядати правосуддя як форму здійснення ідеї справедливості в розумінні адекватної відплати за вчинене, то випадок того, що теорією позитивного права вважатиметься самосудом є антагонізмом, на перший погляд, ідеї правосуддя як належного судочинства; проте, цей випадок може розглядатися в межах філософії правосуддя як явище, що водночас характеризує його зміст. Це ж відповідатиме цілям дослідження історичного розвитку ідеї, яку визначаються, за одним із тлумачень, як «узаконену помсту, яку називають правосуддям» (П. О. Кропоткін).
Принцип єдності якості та кількості, або якісного і кількісного підходів, означає, що «взаємозалежність цих категорій визначається самою діалектичною природою буття, забезпечуючи розмаїття явищ: нагромадження кількісних змін приводить до виникнення нової якості. Категорія якість виражає притаманну речам специфічну визначеність, а кількість є відношенням якісно тотожних речей як дискретних одиниць певної множини. Обидва поняття є ступенями загального процесу пізнання, вихідним пунктом системи категорій. Якість і кількість діалектично тотожні: кількість є фактором, що зумовлює якість»[143].
Застосування цього принципу в дослідження правосуддя доцільне з огляду на таке. Судочинство як форма здійснення правосуддя визначається й в кількісних показниках (наприклад, судових справ), що водночас виступає чинником, який зумовлює і якість здійснення правосуддя. Іншими словами, валідною буде гіпотеза про те, що яким би не був обізнаним і кваліфікованим суддя у теорії якісного здійснення правосуддя, кількість справ у його провадженні впливатиме на якість відправлення правосуддя. У масштабах держави, певної правової системи, перевантаженість суддів, припускається, може впливати на те, чи реально здійснюється правосуддя.
Принцип діалектичного заперечення, сутність якого полягає в необхідності «дотримання спадковості при переході від старого до нового, від попереднього до наступного»[144], теж може застосовуватися до дослідження явища правосуддя. Попереднє заперечується, але не абсолютно, а відносно, та не у всіх, а лише у визначених відношеннях. У дослідженні правосуддя застосування принципу діалектичного заперечення означає критичне врахування попередніх результатів досліджень явища правосуддя.
Принцип відображення означає, що «людське пізнання є цілеспрямованим процесом активного відображення об’єктивного світу свідомістю людини у формі суб’єктивних ідеальних образів», формами якого є споглядання через відчуття, сприйняття та уявлення, а також мислення (поняття, судження, умовивід)[145]. На практиці цей принцип означає, що одним із ключових питань розвитку наукової, філософської думки про правосуддя є пізнання (теорія пізнання). Пізнавальна діяльність правосуддя ґрунтується на відображенні, що пов’язує буття та свідомість.
Загальнонаукові методи. З-поміж загальнонаукових методів (методів, які використовуються в усіх або в більшості наук) у дослідженні правосуддя доцільно використовувати низку методів.
Загальні методи наукового пізнання, на відміну від спеціальних методів, використовуються впродовж всього дослідницького процесу, незалежно від галузі знань та особливостей дослідження[146].
Науковість дослідження, забезпечувана застосуванням загальнонаукових методів, зумовлює й необхідність виявлення об’єктивних соціальних, у тому числі й державно-правових, закономірностей розвитку правосуддя та можливості їх пізнання, здобуття істинних знань про нього.
Метод сходження від абстрактного до конкретного (і навпаки) використовується в частині аналізу правосуддя як абстрактного поняття в його співвідношенні з конкретними його проявами, наприклад, у судовій справі.
Аналіз і синтез доцільно використовувати в дослідженні повсюдно, адже йдеться про аналіз існуючих знань та їх поєднанні у синтезованому розумінні правосуддя.
Системно-структурний метод доцільно використовувати для розгляду правосуддя та його складових як системи та елементів, також виявлення структури процесуального здійснення правосуддя в різних формах судочинства, а функціональний метод - для визначення мети та завдань правосуддя, інституцій, які його здійснюють.
Соціологічний метод у дослідженні правосуддя може полягати в узагальненні емпіричних даних про явище правосуддя не як абстрактної категорії, ідеї, а соціальних фактів. Цей метод охоплює інші спеціальні засоби (аналіз, експеримент, опитування тощо).
Статистичний метод може використовуватися для встановлення точних цифрових чи інших статистичних даних про процес здійснення правосуддя в формі судочинства, наприклад, кількості судів і розглянутих судових справ тощо.
Порівняльний метод та суміжний методологічний арсенал (порівняльно-правовий метод, порівняльний аналіз)[147] доцільні для проведення низки науково-дослідних операцій. Зокрема, для зіставлення юридичних понять, явищ і процесів, які позначаються термінопоняттям «правосуддя», виявлення між ними подібностей та відмінностей. Зазначені елементи порівняльного методологічного інструментарію сприяють осмисленню філософії правосуддя з позицій історико-порівняльного підходу. Частково варто використати соціологічний напрямок порівняльних досліджень правознавства, застосовувати порівняльне вивчення іноземного правового досвіду в сфері правосуддя (Великобританія, Росія, США, ФРН, Франція, інших країн). «Порівняльна методологія» доцільна й для проведення так званих макро- та мікропорівнянь (чи «порівняння внутрішньодержавного» та «міждержавного)»[148].
Зокрема порівняльно-правовий метод застосовується для аналізу форм здійснення правосуддя в різних правових системах, виявлення досвіду здійснення правосуддя у різних країнах та правових системах, матеріалу для узагальнення, доцільності його використання в Україні.
Конкретно-історичний метод допомагає вивчити специфіку правосуддя як державноправового та філософсько-правового явища конкретного історичного періоду, виявити динаміку його розвитку в різний час і на різних етапах історичного розвитку.
Крім того, в дослідженні використовуються й загальнонаукові підходи - дескриптивний, атрибутивний та сутнісний.
Дескриптивний (описовий) підхід полягає у виокремленні й описі тих рис, які вирізняють явище правосуддя з-поміж інших, як-от судочинство, самосуд.
Атрибутивний підхід акцентує увагу на виокремленні визначальної риси правосуддя (певного атрибуту, як наприклад, судової діяльності, судового здійснення права), що конечно характеризує й решту ознак явища.
Сутнісний підхід полягає у спробі сформулювати уявлення про сутність правосуддя як явища, відтак - основи того, що може претендувати на універсальну концепцію правосуддя.
Конкретно-наукові (групові) методи юридичних наук визначаються як «сукупність принципів, прийомів, правил, способів і засобів дослідження певних об'єктів (явищ, предметів, фактів)», що є «комбінацією частини пізнавальних прийомів, набір яких залежить від природи об'єкта й умов процесу пізнання» (йдеться про пізнання державно-правових явищ).
Застосовуються зазначені методи за релевантністю.
Спеціально-юридичний метод (опис явищ державно-правової дійсності за допомогою юридичної термінології, висвітленні діяльності соціальних суб'єктів з погляду юридичних моделей поведінки, з позицій законного або протиправного, обов'язкового або можливого) уможливлює опис феномену правосуддя як правового явища, явища правової дійсності, оцінювання правосуддя за допомогою юридичних категорій, виявлення тенденцій та закономірностей судової юридичної практики, удосконалення юридичну термінологію, пов’язаною зі сферою правосуддя.
У літературі зустрічається й розуміння змісту та функцій юридичного методу, як «специфічного загальнонаукового методу юридичної науки», що «як специфічний метод юридичного пізнання дійсності юридичний метод виконує дві основні функції: отримання юридичних знань і побудова теоретичної (наукової) системи юридичних знань»[149].
Теоретико-юридичний метод (ґрунтується на понятійному апараті, виробленому в межах юридичних наук, за допомогою якого описують закономірності структури, функціонування й удосконалення держави і права, їх зв'язку з економікою, соціальними і культурними процесами суспільного розвитку). Значення цього методу в дослідженні правосуддя полягає в тому, що його застосування ґрунтується на використанні існуючих юридичних теорій і понять, що відбивають основний зміст державно- правової реальності, її структуру і закономірності розвитку.
Конкретно-соціологічні методи (двоскладова система конкретно-соціологічних методів: методи збирання правової інформації, до яких належать: опитування, анкетування й інтерв'ювання; аналіз документів; спостереження; соціальний експеримент; вибірковий метод; вивчення і збирання статистичних даних; методи опрацювання отриманої правової інформації) підвищують рівень емпіричної бази дослідження правосуддя, а також ефективність його здійснення (результатів).
Математичні методи (спосіб пошуку ймовірнісно-статистичних закономірностей за допомогою різних додаткових методів математичної статистики, теорії множин, теорії ігор, розпізнавання образів, факторного аналізу тощо). Хоча застосування зазначених методів у філософсько-правовому дослідженні правосуддя обмежене через теоретичний характер дослідження, вони є доцільними для подальшої розробки теоретичних принципів проектування автоматизованих систем обліку, аналізу і пошуку статистичної судової інформації, створення організаційно-технічних передумов впровадження таких систем.
Статистичні методи (способи кількісного дослідження державно-правових явищ за допомогою методів статистики) доречні в вивченні ефекту здійсненні правосуддя, функціонування певних видів судочинства (юстиції), вивчення стану правопорушень та протидії їм.
Метод групування (спосіб розподілення сукупність досліджуваних фактів на окремі, якісно однорідні види, наприклад, на види злочинів) сприяють виробленні теоретичних положень результатів дослідження правосуддя. Групування звичайно поділяють на три групи: (1) типологічні, що розчленовують різнотипну масу явищ на якісно однорідні категорії або типи (наприклад, розбиття розкрадань за окремими галузями народного господарства); (2) варіаційні, що характеризують структуру сукупності за будь-якою кількісною ознакою (наприклад, вікова структура засуджених); (3) аналітичні, за допомогою яких встановлюють взаємозалежності явищ (наприклад, залежність між злочинністю і певними соціальними умовами).
Метод узагальнюючих показників (спосіб перетворення абсолютних величин на так звані узагальнюючі показники — середні й відносні величини, що характеризують одним числом типові сторони досліджуваних явищ, абстрагуючись від індивідуального і випадкового, а це дає можливість встановити і виміряти закономірності різноманітних масових процесів) сприяє конкретизації в дослідженні правосуддя як елемента правової системи.
Спеціально-наукові методи визначаються як «методи, застосовувані в конкретній галузі наукового знання або в кількох науках, тобто сфера їх застосування обмежена» (поділяються на спеціальні методи, вироблені в межах певної науки чи дисципліни чи в межах інших наук, розроблені в юридичних і неюридичних наукових дисциплінах (наприклад, у криміналістиці — фізичні, хімічні, антропологічні тощо, в юридичній психології — психологічні методи вивчення особистості тощо).
Спеціальні методи, які зазвичай прийнятні для дослідження предмета якоїсь однієї науки), доцільно використовувати й в даному дослідженні. Наприклад, для з’ясування способів судового тлумачення, зокрема й тлумачення юридичних норм. Результати застосування спеціальних прийомів узагальнення судової практики сприятимуть виявленню міри досягнення мети правосуддя як судочинства (наприклад, охорони цінностей, на захист яких спрямована дія кримінального закону і судочинства).
Перелік зазначених загальноприйнятих загальних методів юридичної науки, які традиційно використовуються у правових дослідженнях, не є вичерпними. У науково- методичній літературі наводяться й інші методи, а також їх класифікації, які можуть використовуватися й у дослідженні правосуддя.
Так, загальні методи наукового пізнання зазвичай у загальній методології науки поділяють на три великі групи: 1) емпіричні методи дослідження (спостереження, порівняння, вимірювання, експеримент); 2) методи, які використовуються як на емпіричному, так і на теоретичному рівнях дослідження (абстрагування, аналіз і синтез, індукція і дедукція, моделювання та ін.); 3) методи теоретичного дослідження (від абстрактного до конкретного та ін.).
З-поміж інших класифікацій методології юридичної науки варта уваги наступна, що поділяє її складові на: 1) вертикальну (ієрархічну) і горизонтальну (однорівневу структуру; 2) методи організації (формування) наукового знання і здійснення наукових досліджень дійсності; 3) загальні, загальнонаукові, приватно наукові, спеціальні методи; 4) теоретичні й емпіричні частини методології[150].
Первинними та основними в правознавчих дослідженнях називають вертикальну та горизонтальну структури методології юриспруденції. Вважається, що горизонтальну структуру - утворюють «види методів певного рівня, наприклад, до загальнонаукових методів належать структурний, функціональний, системний, історичний, логічний та інші, а до конкретно- наукових - соціологічні, психологічні, математичні та інші методи цього рівня». Вертикальну (ієрархічну) структуру методології становлять її рівні утворені в напрямку від вищого до нижчого шляхом виділення компонентів за ступенем їх ієрархічної залежності (підпорядкованості). У цьому разі виділяють такі категорії, як «домінуючий світогляд», «тип правового мислення», «парадигми»[151], «методологічні підходи»[152], «методи», «процедури»[153].
У дослідженні правосуддя доцільно поєднувати емпіричні (спроби виявлення, фіксування, збирання, систематизації інформації про факти і явища щодо правосуддя) та теоретичні методи (спроби тлумачення, пояснення зібраних даних, побудови понять, концепцій, прогнозів тощо).
У пропонованому дослідженні використовується й низка методологічних підходів. Підхід, як методологічна категорія, більш загальна за метод, виробляється до проблеми на основі певних теоретичних тез, припущень чи понять із метою пошуку оптимального метода в межах певного підходу. Водночас обраний дослідником підхід визначає вибір конкретних методів дослідження, вирішення проблеми.
Підхід вказує напрям спрямованості дослідження, координати початку наукового пошуку, підійти до вивчення будь-якого процесу або явища.
У дослідженні застосовувалися, з-поміж інших, й такі методи та принципи.
Антропологічний підхід у розумінні підходу, виробленому на основах тез філософсько-правової антропології та етноправознаства (людино- та етноцентризм), які доповнюються іншими підходами, методами і способами дослідження.
Принципом об’єктивності застосовується для встановленні вірогідності та повноти інформації, що застосовувалась у процесі дослідження правосуддя.
Принцип історизму використано для характеристики правосуддя на різних етапах його розвитку - історичного розвитку ідеї права.
Принцип єдності історичного та логічного - при розкритті змін, яких зазнали ті чи інші теорії, концепції правосуддя.
Діалектичний метод - для аналізу категоріальних переходів «належне-суще», «сутність-існування», «абстрактне-конкретне», інших аспектів правосуддя; розгляд смислів правосуддя в їх єдності та суперечності; виявити внутрішньо та зовнішньо системні взаємозв'язки і залежності у діючому механізмі реалізації судової влади; встановити відмінні та загальні ознаки таких категорій, як «судочинство», «правосуддя», «самосуд» тощо.
Історико-правовий метод - для вивчення історичного розвитку ідеї правосуддя; виявлення основних закономірностей і випадковостей її розвитку, визначення тенденцій і шляхів її оновлення.
Логіко-семантичний метод - для поглибленню та розвитку категорійного апарату філософії правосуддя;
Герменевтичний метод - для дослідження особливостей тлумачення права при здійсненні правосуддя. Судова герменевтика виокремлюється як юридична методологія здійснення правосуддя.
Порівняльно-критичний - при розгляді різних концепцій, пов'язаних із ідеєю правосуддя.
Формально-юридичний метод - при аналізі положень нормативно-правових актів, встановленні зовнішніх ознак правових явищ, їх відмінності між собою та відпрацюванні дефініцій.
Зазначимо, що в частині системи методології права триває дискусія про обґрунтованість виокремлення методології реалізації права[154].
Проведення повноцінного, всебічного, завершеного дослідження філософії правосуддя покликано забезпечити множинність методології.
Методологічний плюралізм не повинен призводити до «методологічного анархізму» чи еклектики. Для цього слід дотримуватися «методологічної дисципліни».
У юридико-методологічній літературі панує думка: для забезпечення «методологічної дисципліни» дослідження доцільно дотримуватися таких трьох загальнометодологічних постулатів (П. М. Рабінович), що можуть набувати такого значення у контексті даного дослідження.
Перший: об’єктивна зумовленість обраних методів дослідження його предметом. Так, предмет дослідження (певна грань, аспект) правосуддя зумовлює дослідницький метод, його прийнятність і межі застосування.
Другий: спроможність дослідницького методу наближати до розкриття (а не призводити до приховування) соціальної сутності явищ, що вивчаються, зокрема правосуддя. Неодмінним показником прийнятності, евристичності певного концептуального підходу та дослідницького методу є їх спроможність наближувати, призводити до розкриття соціальної сутності явища, що вивчається[155].
Третій: необхідність встановлення єдиної істини щодо правосуддя, вірогідність якої можна довести, перевірити за допомогою об’єктивних критеріїв.
Наведені положення називаються наукознавчими аксіомами: вони стверджені реальною дослідницькою практикою багатьох поколінь вчених. Не дотримання цих аксіом може призвести до методологічних аномалій (внаслідок: використання певних загальнонаукових й інших методів дослідження поза межами їх застосовуваності; «оприродничування» закономірностей соціальних явищ; надмірної, тобто соціально-беззмістовної, «вихолощувальної», абстрактизації понять про досліджуванні соціальні явища (факторної «зрівнялівки», тобто прокламування рівнозначності впливу на досліджуване явище численних різноманітних обставин)[156].
Зазначені постулати можуть набувати певного специфічного змісту, коли йдеться про дослідження правосуддя в межах філософії права в розумінні не як науки, а світоглядної дисципліни.
Зокрема, згідно з одним із розрізнень, якщо наука має на меті встановлення істини, то філософія права - виявлення смислів права[157]. Тобто, у випадку пошуку смислів не йдеться про істинність знання як сукупність закономірностей (однак, чи не є істина - «найвищими смислом»?). Водночас виявлення смислів правосуддя та формулювання на їх основі ідеї правосуддя і є одним із головних завдань дослідження філософії правосуддя.
Погоджуючись із думкою про «неможливість існування методології соціального пізнання абсолютно нейтральної у соціально змістовному відношенні, тобто методології соціально «очищеної» від залежності, від впливу з боку загального світогляду, переконань і установок дослідника», слід відзначити: результати філософсько-правового дослідження правосуддя мають потенціал не (слугувати) відображати інтереси якоїсь групи (приватний інтерес), а, натомість, відображати ідею правосуддя як поняття та його здійснення і цим слугувати загальному благу (наприклад, вдосконаленню здійснення правосуддя в Україні).
Філософсько-правові аспекти методології дослідження правосуддя. Наступним розглянемо особливості методології дослідження філософії правосуддя в частині філософсько-правової методології дослідження. Останню - за об’єктом і предметом - слід відрізняти від методології (досягнення, здійснення) правосуддя. Водночас, слід відзначити їх взаємозв’язок.
Філософсько-правовою методологічною засадою даного дослідження виступають два розуміння філософії права, за яким предметом філософії права є: (1) право, яким воно повинно бути, зокрема, в даному випадку, ідея права та її судове здійснення; (2) філософсько-правовий дискурс, що ґрунтується на співвідношенні та розмежуванні «права» і «закону».
Філософсько-правова методологія дослідження правосуддя спирається на методологію філософії права. Хоча традиційно відзначається методологічне значення філософії права[158], остання має власну методологію.
Методологія філософії права визначається як «система дослідницьких підходів, методів та прийомів дослідження предмета філософії права»[159].
В цьому зв’язку в структурі методології вирізняють різні елементи. Для прикладу наведемо положення, розроблені професором П. М. Рабіновичем[160].
Концептуальний підхід «як побудована на гранично загальних (філософських) категоріях світоглядна аксіоматична ідею (засада), яка постулює загальну стратегію дослідження, відбір досліджуваних фактів та інтерпретацію результатів дослідження. Серед таких підходів вирізняються зокрема, діалектичний, метафізичний, матеріалістичний, ідеалістичний, гностичний, агностичний, антропологічний, потребовий, персоналістичний (людиномірний), комунітарний (колективістський), комунікативний, герменевтичний, синергетичний. Концептуальний підхід реалізується за допомогою певних методів дослідження - як загальнонаукових, так і філософсько-правових»[161].
Спеціальні (філософсько-правові) дослідницькі методи пропонується розуміти «як процедури інтерпретації та застосування гранично загальних (філософських) категорій у процесі дослідження тих явищ, котрі відображаються терміно-поняттям «право» (наприклад, метод дослідження переходу кількісних змін відповідного явища в якісні). Такі методи реалізуються за допомогою відповідних способів (прийомів) дослідження[162].
Способи (прийоми) дослідження - «це зумовлені певним концептуальним підходом і відповідними йому пізнавальними методами діяльнісні операції (інтелектуальні й фізичні), які спрямовані на виявлення та інтерпретацію тих явищ, що належать до предмета філософії права»[163].
Повернімося до специфіки методології дослідження філософії правосуддя, зокрема філософсько-правових підходів. Останні доцільно вирізняти за певними напрямами філософії чи філософії права. Плідним у цьому зв’язку є вироблення певних підходів (у даному випадку філософсько-правових) до дослідження правосуддя. Зазначені підходи можна розрізняти наприклад за такими напрямами філософії права, як антропологія права (відповідно, антропологічно-правовий підхід, філософсько-антропологічний підхід), онтологія права (онтологічно-правовий підхід), аксіологія права (аксіологічний підхід), феноменологія права (феноменологічний підхід) тощо. За таким підходом виокремлюються певні аспекти, риси правосуддя, які й досліджуються.
Варто також виокремити низку підходів до дослідження правосуддя. Наприклад економічний та соціологічний підходи до осмислення правосуддя.
Так, економічний підхід полягає у з’ясуванні засад і чинників правосуддя як економічної категорії. Яскравим представником цього підходу є «економічний аналіз» судді Р. Познера, представника напряму «право та економіка» (law and economics)[164].
Практичне застосування цього підходу демонструє така ситуація. В одній «безпрецедентній» справі стояло питання про те, який орган повинен розглядати справу (в Чикаго): суд у справах дорожнього руху чи адміністративна установа? Суддя, застосувавши аналіз витрат і очікуваних результатів (cost and benefit analysis), постановив, що адміністративний спосіб слід вважати найбільш ефективним для суспільства, оскільки він є менш коштовним. Критика цього підходу, викладена, зокрема, професором Нью-Йоркського університету
Б. Шварцом (Schwartz), полягає в тому, що право засадничо не є економічною категорією, а автор підходу поступає як «цинік»[165].
Ще одним підходом, вартим уваги, є соціологічний. Зазначений підхід, який акцентує увагу на суспільстві (радше ніж на державі тощо), соціальних нормах, як на джерелі права, в частині правосуддя набув розвитку в зв’язку з такими напрямами, як школа «вільного права», соціологічна юриспруденція, правовий реалізм.
У цьому ж зв’язку, поряд і соціологічним підходом, вартим уваги є й дослідження правосуддя за допомогою текстуального та контекстуального підходів[166].
За контекстуальним підходом правосуддя як елемент сфери права не є автономією, ізольованою від суспільства. Зокрема «іноземне» правосуддя як елемент правової системи дослідник розглядає в більш широкому контексті, наприклад його соціальної функції. Перефразовуючи відомі формулювання, контекстуаліст досліджує не так «книжне правосуддя», як «правосуддя в дії».
Контекстуальний підхід дозволяє виявити ширші аспекти філософії правосуддя, причинні зв’язки, наслідки, смисли певних явищ. За допомогою цього підходу зокрема можна простежити соціальні функції правосуддя та суддів. «В судочинстві, наприклад, увага дослідників повинна акцентуватися на інтересах сторін, як прямо заявлених, так і латентних; рольовій поведінці професійних юристів, учасників судового процесу; найрізноманітніших способах, каналах впливу на суд і, відповідно, на наслідках цього»[167].
За альтернативним контекстуалізму текстуальним підходом (текстуалізм) правосуддя може уявлятися значною мірою автономним від суспільства. Як елемент права, правової системи, йдеться про царину професійних правників, де норми права діють у відповідності до специфічних внутрішніх процесів. За такого підходу визначальним стає не лише й не так контекст, як текст. Відтак текстуаліст досліджуватиме не так «правосуддя в дії», як «книжне правосуддя».
Текстуальний підхід доцільний у дослідженні тих філософсько-правових смислів, які розвиваються «в собі». Іншими словами, йдеться не так про дослідження процесу реалізації норми права в світлі суддівської філософії, як про дослідження, наприклад, самого стану регламентації системи правосуддя як судочинства.
Крім того, текстуалізм доречний у виявленні тенденцій розвитку судочинства, зокрема історичних. Історичний порівняльний екскурс, для прикладу, дає можливість виявити тенденції, які можуть вважатися притаманними сучасним системам судочинства. Приміром, історичне дослідження системи правосуддя Кастилії 1500-1700 років доносить до нас образ права та правників одного з відрізків епохи («правники - це корумповані практики, яких цікавить винятково гроші»; «правники - надто коштовні, суди - надто корумповані, а судове вирішення спорів - надто повільне»). Між тим, зазначає дослідник, саме тоді починає бути відчутним й набуває розвитку «сутяжницький дух західного суспільства», який пов’язується із поширення римського права та формуванням «великого та досвідченого правового класу»[168].
Водночас історико-філософські дослідження правових смислів епох проводяться за допомогою ширшої, диверсифікованої методології. В такому руслі провів порівняльне дослідження органів судової влади та кодексів Англії, Франції та СРСР Бернард Раден (Rudden). Він запропонував виявляти особливості «судового стилю загального права» на засадах «чотирьох діалогів» процесу прийняття судового рішення: перший - це діалог між суддями та адвокатами (Bench and Bar); другий - діалог між суддями; третій - діалог із минулим (тобто, розгляд і вдосконалення прецедентів); четвертий - діалог із майбутнім[169].
Вважаємо більш повноцінним дослідження філософії правосуддя на основі поєднань обох підходів - текстуального та контекстуального.
У нашому дослідженні ми використовуємо (намагаємося використати) не лише структуровані методи як інструменти, але й різні, так би мовити, методологічні поради. Зокрема, як наприклад. «настанови методу Декарта»: (1) розпочинати з простого і очевидного; (2) поділяти кожен складний об’єкт (чи проблему), що поділяє вивченню, на прості частини; (3) розташовувати свої думки в певному порядку, не допускаючи жодних прогалин; (4) вважати істинним тільки такі положення, які є чіткими і ні в кого не викликають сумнівів[170].
З-поміж інших варто виокремити такі підходи, що використовуються в межах дисертаційного дослідження, як «ессенціальний» та «екзистенціальний».
Судова герменевтика як методологія дослідження правосуддя. Мета цього фрагменту дослідження - представлення результатів філософсько-правового дослідження герменевтики правосуддя як методології дослідження (детальніше судова герменевтика як судове тлумачення розкрито в відповідному підрозділі).
Окреслюючи правосуддя як об’єкт філософсько-правового дослідження, ми тлумачимо його не як будь-яку судову діяльність, а як таку, що спрямована на здійснення ідеї права. У цьому смислі судочинство не ототожнюється з правосуддям, воно є її формою здійснення.
Інтерпретація правосуддя і судочинства в нашому дослідженні пов’язані герменевтично: у виявленні певних смислів, істотних для дослідження, в спробі вироблення філософсько-правової концепції правосуддя.
Смисл правосуддя: «широке герменевтичне коло». «Суд є штучним творінням, а саме - людською інституцією, й природно, що вона також передбачає поняття речі: суд запроваджено для того, щоб здійснювати правосуддя. Поняття права і судочинства лежать в основі існування всієї конструкції»[171]. Так розмірковує про суд один із сучасних філософів Г. Йонас, який намагається зрозуміти сутність суду на основі розуміння його природи та атрибутів, пов’язаних з судовою діяльністю (наприклад, судовий молоток). Розмірковуючи про суд, намагаючись визначити та пояснити його сутність, ми, як філософи, легко можемо заблукати в лабіринтах смислів й, без дороговказів у якому ми можемо відчути себе в пастці.
Яким має бути наш дороговказ? Погоджуючись чи випробовуючи тезис про те, що сутністю суду (в смислі судової діяльності, судочинства) є здійснення правосуддя, ми водночас не можемо оминати своєю увагою (й відтак тлумачити) інші чинники, прояви сутності того, що пов’язано з діяльністю судів. Іншими словами об’єктом дослідження (зокрема, й філософсько-правового, в нашому випадку) має бути не лише ідея правосуддя, але й її здійснення. В зв’язку з цим, подібно до того, як об’єктом історико-правового дослідження є не тільки держава і право, а й широке коле історичних подій, політичного, соціально-економічного, ідеологічного, етичного, етнографічного та іншого характеру, за яких держава і право існували і без яких їх не можливо правильно витлумачити[172], так і правосуддя має досліджуватися як сутність і явище з огляду на, так би мовити, «широке герменевтичне коло», пояснюватися й тлумачитися в ширшому контексті, на кожному з етапів свого здійснення.
Тлумачення: текстуалізм і контекстуалізм. Як методологічно визначити межі «широкого герменевтичного кола» правосуддя? Один із варіантів - користуватися певними підходами як методологічною моделлю, інший триматися в межах смислів певної метафори (в цьому розумінні нам імпонує використання та значення метафори для розуміння та конструювання правової дійсності (Ю. М. Оборотов)[173], а в нашому дослідженні - «справедливості як метафори правосуддя») .
Коли йдеться про тлумачення дій судді, варто пам’ятати про те, що саме суддя, хоч і в рамках процесу, вдається до акту судження, де останній «виявляє всі свої відомі значення: мати думку, оцінювати, вважати істинним чи справедливим і, зрештою, приймати рішення»[174].
Коли йдеться про тлумачення судових рішень, доречно застосовувати текстуалізм і контекстуалізм: Це сприятиме не лише дослідженню дійсного змісту правового положення нормативно-правового акту, але й розумінню підстав і мотивів ухваленого рішення. Якщо текстуальний підхід визначає розуміння тексту рішення, то контекстуальний - контексту, в якому воно приймалося. Так, наприклад, рішення (та аналіз його змісту) про засудження до страти Сократа не можна вважати цілісним без урахування обставин, які зумовили процес над Сократом, історичних, соціальних умов тогочасних Афін. Те ж стосується більш сучасного процесу над Саддамом Хусейном: з-поміж контекстів процесу й судового рішення про засудження до страти є захоплення Іраку «силами коаліції», повалення режиму Хусейна, наявність смертної кари як міри покарання. Контекстуальний підхід дозволяє пояснити вплив різних чинників на судові рішення. Контекстуальний підхід також дозволяє пояснити вплив неправових (чи позаправових чинників) на судові рішення. Тому контекстуальний підхід є істотним чинником аналізу судового рішення, й зрештою «звіренням» його з ідеєю правосуддя.
Також варто звернути увагу й на порівняльне правове тлумачення. Як вказує О. Л. Бигич, «функціональне порівняння слугує як науково-теоретичним, так і практико-прикладним цілям, сприяє кращому розумінню і оцінці норм та інститутів власного національного права. Всебічне обґрунтування функціонального порівняння в західній компаративістиці значною мірою пов'язане з ім'ям західно-німецького компаративіста К. Цвайгерта. Він запропонував так зване порівняльне правове тлумачення. Йдеться про те, що при вирішенні складних справ суддя, поряд з іншими видами тлумачення, може вдало користуватися і порівняльно-правовими методами, що дають уяву про те, як вирішуються схожі справи в інших країнах»[175].
Правосуддя як герменевтика та сфера інтегрування праворозуміння. Якщо виходити з того, що справедливість є метою правосуддя, то правосуддя є тією сферою, яка може дозволити краще розуміння поняття справедливості й загалом права. В цьому смислі сфера правосуддя постає як герменевтика праворозуміння. Судове рішення стає певним символом здійснення чи не здійснення правосуддя в розумінні справедливості. Істотним є значення інтерпретації справедливості як символу, метафори. Так, визнання особи винуватим (злочинцем) може інтерпретуватися стороною обвинувачення і потерпілим, й зрештою, державою, як торжество справедливості. Водночас, визнання винуватим особи невинуватої - розуміється не просто як помилка (що трапляється), але і як несправедливість. Відповідно, рішення стає певним символом права й виробляється відношення до нього як до права, а також відповідне розуміння права. По суті, певне праворозуміння витлумачується в процесі здійснення судочинства, правосуддя.
Зазначені положення народилися в процесі аналізу судової діяльності й представляють право як динамічний процес, радше ніж статичну даність.
Це невипадково, адже в судовому процесі визначення істотних для вирішення справи обставин кульмінує в пошуку та застосуванні до них відповідного права, правових норм. Відбувається динамічний процес унормовування дійсності правом. Цей процес є динамічним ще й тому, що учасники процесу «по своєму» інтерпретують факти в обставини справи, згодом підбирають правові норми, які вони вважають мають застосовуватися до даних обставин. Так, у кримінальному процесі відбувається динамічний змагальний процес між обвинуваченням і захистом, які намагаються переконати суддю в коректності своєї версії того, що відбулося (обставини) й юридичній їх оцінці (застосування правових норм). Окрему версію може мати потерпілий чи його представник, свідки (щодо обставин). При цьому, всі учасники можуть по- різному тлумачити правові норми та їх застосування: в дусі позитивізму, юснатуралізму (теорії природного права) чи навіть пропонуючи змішане праворозуміння. В цьому смислі судовий процес і його результат постає як сфера синтезування, інтегрування (чи неінтегрування) різних праворозумінь. Таким чином, праворозуміння постає не лише як суто теоретична діяльність, якою займаються теоретики і філософи права, але і як практична сфера правового смислотворення. Зрештою, й виникає можливість інтегративного праворозуміння.
З юридичної точки зору в аналізі зазначених процесів доречним може стати інтерпретивізм (mterpretivism), як напрям сучасної юриспруденції та філософії права, що часом ідентифікують з континентальною юридичною герменевтикою. Інтерпертивізм уявляється як «третій шлях» між теорією природного права і юридичним позитивізмом. Під інтерпретивізмом також розуміють європейську юридичну герменевтику. Головні положення (твердження) інтерпретивізму полягають у тому, що право не є певною сукупністю даних (данності), правил чи фактів, а те, що юристи мають на меті витлумачити чи отримати в своїй юридичній діяльності. Крім того, не проводиться розмежування між правом і моральністю. Водночас уявляється, що право не є іманентним природі, а правові цінності та принципи існують не незалежно. Перше уявлення протиставляє інтерпретивізм юридичному позитивізму, друге - теорії природного права.
В судовій діяльності за умов інтерпретивізму як «змиваються» кордони праворозумінь, так і відбуваються колізії між ними. Все це відбувається як в світлі пошуку оптимального рішення для сторін, законного чи правомірного рішення - згідно з діючим правом, так і справедливого рішення - згідно з уявленнями про справедливість як ідею права та ідею правосуддя. По суті, не лише юридична герменевтика стає методологією здійснення правосуддя[176], але й здійснення правосуддя стає методологією пошуку та здійснення права.
Підсумовуючи, відзначимо необхідність подальшого філософсько-правового герменевтичного дослідження правосуддя в визначених аспектах з метою формування відповідної частини філософсько-правової концепції правосуддя.
1.4. Філософія правосуддя як напрям філософії права
Вступні зауваги. Філософське осмислення правосуддя - складна, методологічно зумовлена проблема. Її вирішення полягає у тому, аби обрати методологічний інструментарій, здатний розкрити істотні характеристики правосуддя як філософсько-правового явища. Вирішення, пропоноване в цьому фрагменті дослідження, ґрунтується на підході до осмислення філософії правосуддя як прикладної філософії права, її напряму[177]. Цей підхід (точніше, підходи) певною мірою апробовано в філософсько-правових дискурсах, є теоретикопрактично перспективними, уможливлюючи вирішення актуальних практичних проблем правосуддя.
В основі пропонованих підходів до осмислення філософії правосуддя - певне розуміння філософії права, що формує, відповідно, певну філософію правосуддя.
Розуміння філософії права (правосуддя), яке ґрунтується на певному праворозумінні. Предмет філософії права зумовлений певним праворозумінням. Праворозуміння як категорію визначають як відображення у людській свідомості, інтерпретація того, що відбивається поняттям, названим терміном «право»[178], як «усвідомлення правової дійсності через призму правових теорій, доктрин, концепцій»[179], як спосіб освоєння правової дійсності. Цим терміном праворозуміння «позначається не тільки поняття права чи його визначення, а й уся сукупність загальнотеоретичних понять і визначень, що охоплюють правову реальність»[180]. «Різні підходи, аспекти, точки зору щодо поняття права та окремих форм його впливу» формують «зміст праворозуміння»[181]. У праворозумінні вирізняють два об’єкти: «правоявища» (що відбивається як поняття право) та «правоназивання» (те, як словесно, іншими знаками «маркуються» поняття права)[182], змістовно ж його розмежовують, характеризуючи за «основними напрямками вчення про право»[183], «підходами»[184], «основними концепціями»[185], «школами»[186], «типами»[187], «парадигмами»[188], «станами»[189], «течіями»[190] тощо. Сучасній українській юридичній думці властивий плюралізм праворозуміння, що зумовлює і плюралізм «філософій права», тоді як, водночас, «проблема змістовної, неформальної уніфікації предмета філософії права може видатись принципово не розв’язуваною»[191].
Визначаючи предмет філософії правосуддя через певне праворозуміння, ми конкретизуємо її, виявляємо різні смисли правосуддя - зокрема з’ясовуючи, які саме явища відбиваються у понятті право як частини явища правосуддя та позначаються терміном «правосуддя». Так, правосуддя може визначатися через призму юснатуралістичного, позитивістського (легістського, соціологічного тощо) чи інтегративного право- розуміння, їхніх концепцій. Йдеться про значення праворозуміння не лише для правозастосування в розумінні застосування правових приписів, а й про їхнє застосування з огляду на те, що визнавати чи не визнавати таким приписом, нормою права, обов’язковою у правозастосуванні (проблема неправового законодавства). У цьому смислі саме феномен правосуддя формує права як реальність (суди визначають, що є правом), стає однією із процесуальних форм змістовного здійснення права.
Філософія правосуддя виявляється у судовому праворозумінні. На практиці можна помітити прихильність учасників, зайнятих у здійсненні правосуддя, до певного праворозуміння (наприклад, судді, представника сторони, навіть, законодавця). Це виявлення сприяє не лише кращому розумінню правової позиції, правової аргументації певного суб’єкта, що бере участь у здійсненні правосуддя, але й з’ясуванню того, яким є зміст ролі суб’єкта в здійсненні ідеї правосуддя. Іншими словами, йдеться, наприклад, про те, чого прагнутиме суддя: досягнення справедливості (в його інтерпретації) чи формалістично-суворого дотримання букви закону (що може суперечити справедливості). Судове праворозуміння змістовно формує філософію правосуддя, визначаючи, що мається на увазі під ідею права і як вона здійснюватиметься.
Роль праворозуміння у правосудді конкретизується у правоінтерпретаційній діяльності суду. Аби застосувати правові норми до обставин, суд тлумачить їхній юридичний текст. Щодо «юридичного тексту відбувається певною мірою і процес «смислотворення», інакше кажучи — процес «приписування» йому саме того смислу, який уже відшукано у позатекстових джерелах»[192]. Тому, коли йдеться про роль праворозуміння в ухваленні судових рішень та їх тлумаченні, доречно застосовувати категорії текстуалізму і контекстуалізму. Це сприятиме не лише дослідженню дійсного змісту правового положення нормативноправового акту, але й розумінню підстав і мотивів ухваленого рішення з позицій праворозуміння.
Наступним обґрунтовується значення праворозуміння, зокрема, судового, як змістовно-істотного елемента механізму забезпечення прав людини.
Визначити праворозуміння означає з’ясувати, що саме розуміється під «правом». Праворозуміння визначають, з-поміж іншого, як «усвідомлення правової дійсності через призму правових теорій, доктрин, концепцій» (Ю. Шемшученко). Одна з таких концепцій - «прав людини», ключові положення якої, за одним із розумінь, - це визначення основоположних прав як певних можливостей людини, котрі необхідні для задоволення потреб її існування та розвитку, природний (позадержавний) та невідчужуваний характер цих основоположних права, обов’язок держави забезпечувати їх ефективну реалізацію. Розуміння прав людини теж є результатом певного праворозуміння.
Основоположні права людини, окрім як певні її можливості, можуть розглядатися як певним чином внормована її свобода; певні її потреби (чи інтереси); її вимоги про надання певних благ, адресовані суспільству чи державі; певний вид (спосіб прояву) моралі (П. М. Рабінович, узагальнення).
Що означає «забезпечити права людини»?
Вирішення проблеми забезпечення прав людини констатує не лише й не стільки відсутність фактів окремих порушень прав людини, оскільки індивідуальні порушення як такі усунути складно або ж неможливо. Забезпечити права людини означає створити умови, за яких права людини поважаються та визнаються - як державою, так і особою, та ефективно реалізуються, за потреби, захищаються за допомогою права. Це зокрема передбачає трансформацію основоположних прав людини в юридичні права та обов’язки суб’єктів права, коли певні можливості людини, які визначаються як основоположні права, будуть гарантовані державою через їх визначення як загальнообов’язкових правил поведінки, а держава та інші суб’єкти матимуть обов’язок їх дотримуватися, гарантувати. В даному випадку йдеться про юридичний механізм забезпечення прав людини.
Повернімося до розгляду значення право- розуміння, яке відіграє фундаментальну та інструментальну роль у забезпечення прав людини. Так, праворозуміння є визначальним для розуміння концепції та забезпечення прав людини з кількох причин.
По-перше, певний тип праворозуміння є визначальним для того чи іншого розуміння концепції прав людини. Так, легізм (легістське праворозуміння) вважатиме, що права людини визнаються та гарантуються законом, створеним державою. За такого розуміння ідеї прав людини та його здійснення основоположні права людини та їх забезпечення опиняються у залежності від волі держави, її законів (точніше, законодавців). Юснатуралізм (теорія природного права) визначає права людини як явище позадержавне, яке покликана забезпечувати держава. Так пра- ворозуміння зумовлює і розуміння концепції «прав людини», та, по-друге, що не менш важливо, - їх забезпечення. За умов першого право- розуміння концепти держави та закону домінують над концептом прав людини, тоді як у другому - навпаки.
Для демонстрації зазначеної позиції наведемо цитату з доповіді відомого англомовного правового теоретика сучасності Дж. Раза «Індивідуальні права в світовому порядку» на XXIV Всесвітньому конгресі філософії права і соціальної філософії на (Пекін, 15 вересня 2009 року): «Якщо забезпечення (enforcement) - справедливе (fair), ефективне та гарантоване забезпечення - є неможливим, ми повинні визнати, що певне право - не є правом людини та уникати того, аби закликати до його забезпечення»[193].
Зазначена позиція була розкритикована на Конгресі: зокрема, зазначалося, що вона фактично нівелює концепцію прав людини, оскільки визнання останніх такими не повинне залежати від волі держави, її здатності їх забезпечувати. Наприклад, нездатність держави забезпечити право на життя не заперечує такого права як права людини.
Ця дискусія засвідчила колізію різних праворозумінь у випадку їх значення не лише для розуміння прав людини, але й їх забезпечення.
Так, можна припустити, що в основі запропонованого вище, по суті, релятивістського розуміння прав людини лежить легістське праворозуміння. У даному випадку припускається, оскільки автор цитати є його представником, що таким різновидом праворозумінням є юридичний позитивізм. Останній також протиставляється юснатуралізму - праворозумінню, якому, треба відзначити, і завдячують обґрунтування концепції права людини.
Наступним спробуємо продемонструвати як певне праворозуміння може відігравати істотне значення у судовій практиці в сфері прав людини.
У рішенні Європейського суду з прав людини в справі «Сокуренко і Стригун проти України» (2006), суд, з-поміж іншого, встановив, що «перевищивши свої повноваження, які були чітко викладено у Господарському процесуальному кодексі, Верховний Суд [України] не може вважатися «судом, встановленим законом» у значенні пункту 1 статті 6 Конвенції відносно оскаржуваного провадження» (п. 28 Рішення). Зрештою, ЄСПЛ визнав у діях держави порушення прав людини.
Суд, по суті, постановив, що оскільки Верховний Суд України діяв поза повноваженнями, встановленими законом, то він не може вважатися судом у даному випадку. Фактично, Суд визнав, що Верховний Суд не може в даному випадку вважатися таким, що здійснює правосуддя, а по суті - навіть вважатися судом. (Вважається, що суд є «органом держави для здійснення правосуддя...» (В. Т. Маляренко). Якщо так, то, можна припустити, що орган держави, який не здійснює правосуддя, не може вважатися судом).
Ще одна демонстрація значення право- розуміння - справа Верховного Суду України за позовом «В. Ющенко до ЦВК» (2004). Суд, на думку критиків, призначаючи третій тур голосування на президентських виборах, діяв поза межами повноважень й ухвалив, на їх думку, незаконне рішення. Водночас ті, хто вважав рішення Суду правомірним, підкреслювали, що Суд керувався принципом верховенства права, за яким порушення принципів права (в даному випадку виборчого права) означає порушення права і прав людини, поновити в яких і є обов’язком суду.
В обох випадках суди застосували певне праворозуміння, яке можна загалом назвати судовим. Останнє зумовлює результат того, буде чи не буде і яким чином, забезпечено права людини. Таким чином праворозуміння, зокрема судове, можна вважати змістовно- істотним елементом забезпечення прав людини.
Текстуалізм і контекстулізм як способи тлумачення розмежовуються за джерелом. Якщо текстуальний підхід черпає розуміння з тексту правової норми, то контекстуальний - з контексту, виходячи за межі тексту правової норми, аби сформувати те «право», яке повинно застосуватися до даних обставин. Так, наприклад, право, на якому ґрунтувався вирок - рішення (та аналіз його змісту) про засудження до страти Сократа не навряд чи можна вважати цілісним не враховуючи конкретно-історичні, правові, особистісні обставини, які зумовили процес над Сократом у тогочасних Афінах. Те саме стосується процесу над Саддамом Хусейном: з-поміж контекстів процесу й судового рішення про засудження до страти є захоплення Іраку «військовими силами коаліції», повалення режиму Хусейна, смертна кара як вид покарання тощо. Контекстуальний підхід виявляє різні контексти, чинники того, що формує «право», норми, які його складають, і кладуться в основі судових рішень (зокрема і таких, які можна назвати неправовими (позаправовими)). Тому контекстуальний підхід є як методом, так і істотним чинником судового рішення.
Предмет філософії права, як відзначалося вище, складно чи неможливо піддати змістовній чи формальній уніфікації. Водночас, саме в правосудді проглядається потенціал узгодження та зняття колізій праворозуміння. Зумовлено практичною потребою прийняття певного рішення, такі колізії можуть зніматися шляхом вибору певного праворозуміння (його застосування) за допомогою визначення більшості прихильників до певного праворозуміння: праворозуміння суддів, які становлять більшість, вважається прийнятою і визначає зміст рішення.
За таких обставин доречніше говорити не так про «правильне», як про так би мовити «домінуюче» праворозуміння - якого, наприклад, дотримується більшість суддів у справі, приймаючи певне судове рішення. Так, рішення Верховного Суду України 2004 року у резонансній справі за позовом «В. А. Ющенко до ЦВК», засвідчило, що більшість суддів є прихильниками так званого «широкого праворозуміння», за яким принципи права (у справі - виборчого права) уявлялися як «складова» права, а верховенство права, як принцип, зумовлює право суду визначати додаткові способи відновлення порушеного права (прав виборців). Суддя чи судді, які незгодні з певним рішенням більшості суддів, можуть викласти свої позиції в окремій думці (думках). Так відбувається «цивілізована боротьба праворозумінь» у здійсненні правосуддя.
Разом із тим, правосуддя, здійснюючись у формах судочинства, дозволяє узгоджувати різні праворозуміння - наприклад, «вузького», якого дотримується прокурор як «законник», так і «широкого», якого дотримується правозахисник. Такими чином на практиці здійснення правосуддя можливе практичне вирішення проблеми антиномії праворозуміння.
Загалом предмет філософії правосуддя як частини філософії права, чий предмет ґрунтується на певному праворозумінні, зумовлений тим, що мається на увазі під явищем права і що саме відображає термін «право», визначаючи зміст поняття «правосуддя».
Розуміння філософії права (правосуддя), що ґрунтується на співвідношенні та розрізненні понять право і закон[194], теж зумовлене певним видом праворозуміння, про що вже йшлося, є його конкретизацією.
«Розрізнення і співвідношення права та закону і є тією предметною сферою і теоретичним простором, у межах якого вся ця проблематика праворозуміння (від поняття права до правового розуміння закону і держави) може бути адекватно осмислена і змістовно розгорнута як послідовне філософсько-правове вчення. Сенс сказаного можна резюмувати так: предметом філософії права є право в його розрізненні і співвідношенні із законом»[195].
За такого визначення предмета, філософія правосуддя - предметна сфера право-суддя та законо-суддя. Її проблемність є обґрунтованою, оскільки суд розглядається як «закон, що промовляє»: він зобов’язаний застосовувати саме закон (а не право), керуватися процесуальним законом у здійсненні правосуддя. Утім історія вказує на приклади, в яких можливе та обов’язкове проведення розрізнення права і закону в судовому правозастосуванні: інквізиційні процеси, окремі судові процеси часів соціал-нацистської Німеччини та епохи «сталінських репресій», самосуд.
Конкретизуймо проблему розрізнення і співвідношення права і закону в правосудді: йдеться як про правозастосувальну чи правоінтепретаційну діяльність суду, так і про діяльність суду в контексті мети правосуддя. Наприклад, може йтися про те, що метою правосуддя є не лише формальне (наприклад, будь-яке) вирішення спору. Адже, говорячи словами Аристотеля, «йти до суду — означає звернутися до справедливості, бо суддя бажає бути наче втіленням справедливості...» (Етика, V, 7). Йдеться про здійснення право-суддя як досягнення справедливості.
На підтвердження обґрунтованості визначення справедливості як мети (чи норми) правосуддя відзначимо термінологічну «закономірність»: еквівалентом терміна правосуддя в англійській мові є термін justice, що в одному з варіантів зворотного перекладу, розуміється як справедливість. Сприйняття правосуддя як справедливості зобов’язує: виникає практична необхідність наповнення змістом процесу - процесу судочинства. Правосуддя постає як справедливе судочинство та процесуальна справедливість.
Ключовим запитанням дискурсу при зазначеному розмежуванні є питання про те, що вважати правом чи законом, а також - прихильниками якого праворозуміння є (або повинні ставати) особи, котрі беруть участь у здійсненні правосуддя. Так, суддя може стати або «законником» (прихильником розуміння права як закону), або «правовиком» (прихильником юснатуралізму).
Специфіка юридичної діяльності, процесуальний закон, професійна роль теж зумовлюють погляди судді, інших осіб, які беруть участь у здійсненні правосуддя, зобов’язують його ставати чи діяти як прихильник певного праворозуміння (розрізняють суд із «питань факту» і «питань права»[196]: судді як встановлюють фактичні обставини справи, дають їм юридичну оцінку[197], так і вирішують питання, що є правом, яке право, правова норма повинна застосовуватися; закон зобов’язує «вперше призначеного суддю» прийняти присягу, за якою він, з-поміж іншого, «урочисто присягає . бути справедливим» (ст. 10 Закону України «Про статус суддів» (1992, зі змінами, чинний в 1992-2010 роках)).
Окремі судді відкрито надають перевагу певному праворозумінню, називаються його прихильником (наприклад, «законник»[198]). Те саме може стосуватися й інших осіб, які беруть участь у здійсненні правосуддя. Наприклад, прокурорів і слідчих вважають, переважно, прихильниками легістського праворозуміння - законниками.
Підкреслимо й практичну значимість проблеми праворозуміння впровадження в Україні практики ЄСПЛ, що ґрунтується на відповідному прецедентному праві. Так. з-поміж «основних проблем застосування прецедентного права в Україні» називається «пануючий в Україні науково-практичний підхід ототожнення права з законодавством та не визнання природного права джерелом права, а також правових принципів, що мають самостійне судове значення в судовій практиці»[199].
Вирішення проблеми співвідношення права та закону «значною мірою залежить від характеру типу праворозуміння, що визначає відбиття в суспільній правосвідомості відношення до права, уявлення про його раціональне начало, розумність та логічність його побудови»[200].
Плюралізм підходів до праворозуміння властивий і дискусіям серед прихильників «однакового» праворозуміння на предмет того, що вважати (позначати) правом чи законом. У певному розумінні маємо кореляцію філософії правосуддя, що ґрунтується на розмежуванні права і закону, та філософії правосуддя, яка ґрунтується на розмежуванні понять сущого і належного. В обох випадках ідеться про здійснення ідеї правосуддя.
Поділяючи думку, що «право не слід ні протиставляти закону, ні ототожнювати з ним. Це дві різні правові реальності», ми також погоджуємося з позицією про те, що «розмежування та поєднання права і закону сприяє глибокому осмисленню механізму втілення правових приписів у соціальну дійсність, що і є основною ознакою права»[201].
З-поміж розробок філософсько-правової думки щодо співвідношення понять право і закон виокремимо такі, як ідея «правового закону» (В. С. Нерсесянц), «надзаконне право» (Г. Радбрух), «закон як право» (наприклад, погляди В. П. Малахова).
«Правовий закон» розглядається як «право (з усіма його об’єктивно необхідними властивостями), яке отримало офіційну форму визнання, конкретизації і захисту, словом - законну силу. Правовий закон - це адекватне вираження права в його офіційному визнанні, загальнообов’язковості, визначеності і конкретності, необхідні для діючого позитивного права»[202].
«Надзаконне право» (ubergesetzliches Recht) та його значення виявляється у контексті аналізу антиномії права, яка вирішується за допомогою так званої «формули Радбруха». Останнє - це результат філософсько-правової рефлексії Г. Радбруха на антиправову ідеологію та практику соціал-націоналізму. Так, у ситуації суперечності між «несправедливим законом» і «надзаконним правом» діє останнє; але лише у виняткових випадках, «коли суперечність діючого закону щодо справедливості сягає настільки нестерпного масштабу, що закон як «несправедливе право» має поступитися справедливості»[203]. Суд (зокрема судді) найбільш компетентні вирішувати подібні суперечності.
Визначення «закону як права» передбачає подолання «юридико-позитивістського розуміння права, яке зводить сутність закону до його оформлення певним актом волевиявлення влади (в особі її органів), а також до його самодостатності, що не хитається залежно від змін, закладених у ньому соціальним змістом»[204]. Таке трактування сприяє співвідношенню права і закону як взаємодоповнюючого процесу: право стає законом, а закон - правом.
Філософія правосуддя, що ґрунтується на співвідношенні та розрізненні понять право і закон, є конструктивним для цілей судової практики. Межі, зміст її застосування залежатимуть від здатності артикулювати відповідну позицію, що ґрунтується як на певному праворозумінні (нині актуальним є контекст верховенства права як ідеї, доктрини та принципу правозастосування[205]), так і філософію правосуддя, що ґрунтується на законорозумінні.
Розуміння філософії права (правосуддя), що ґрунтується на розмежуванні сущого і належного, визначає предметом філософії права не право, яким воно є, а право, яким воно повинно бути[206]. Йдеться про ідеальне, належне, правильне право. Відтак предметом філософії правосуддя (як частини філософії права) є здійснення права, яким воно повинно бути, через правосуддя, а також саме правосуддя таким, яким воно повинно бути (належне правосуддя).
Хто і як визначає, яким повинно бути право, правосуддя? Суддя, сторони, їхні представники чи «інженери» системи правосуддя - політики, правознавці, чиновники? Яка роль у цій системі правових цінностей, інтересів, потреб?
Дослідження філософії правосуддя в цьому напрямку є потенційно плідним при вивченні (відображення) тих уявлень, які конституюють належне. Ці уявлення можуть бути суб’єктивними (чи то позиціонуватися як такі). Коли йдеться про те, чи здійснилося в сущому належне, критерієм виступатиме певне уявлення про належне й відтак - даватиметься оцінка дійсного з позицій ідеального. Тому неминучі різні оцінки дійсного - залежно від критеріїв певного суб’єкта (чи то об’єктивного критерію). За таких умов філософія правосуддя - критична філософія права, тобто критика сущого права з позицій належного права.
Загалом же така філософія правосуддя, як така, постає як філософія, предметом якої є ідея правосуддя як певне поняття, точніше - ідея правосуддя та її здійснення. Так, правосуддя як історичний феномен (його розвиток чи занепад в історії) може розглядатися як статично, так і динамічно (критично) - в розумінні поняття правосуддя як ідеї та її історичного здійснення. Ідея правосуддя конкретизується у певній концепції правосуддя, здійснюється через систему правосуддя, й відтак, з позицій належного (концепції) критично аналізується здійснення ідеї правосуддя.
Яке практичне значення вказаного розуміння філософії правосуддя? Вони залежатиме і від ролі правосуддя як такого. Воно може бути істотним у правовій системі, в якій органи правосуддя - судові органи - відіграють суттєву роль у правовому регулюванні. Суди, якщо вони уповноважені визначати, що є правом, як це є згідно з доктриною judicial review в США, відіграватимуть роль й інженерів права (наприклад, трансформуючи діюче право залежно від реальності - зважаючи на власне ідеальне бачення). Водночас, суди, котрі відіграють переважного, умовно кажучи, адміністративно- виконавчу роль, переважно залишатимуться статистами реальності, не претендуючи на трансформування можливості в дійсність - зважаючи на бачення ідеального. Таким чином, судове правосуддя та значення обраного ним філософії залежатиме від його традицій, функцій, повноважень.
Проте здійснення ідеального права, трансформація ідеї в реальність можлива й конкретним суддею чи іншою особою, що бере участь у здійсненні правосуддя. Також, зважаючи на плюралізм думок суддів, наприклад, щодо підходів до вирішення юридичних питань справи, виникатиме (чи не заперечується) можливість артикуляції певної позиції як належної. Ймовірність подібної можливості примножується й позиціями інших осіб - учасників здійснення правосуддя. Зрештою, кожен фрагмент здійснення правосуддя може піддаватися критичному аналізу з позицій належного.
Загалом розуміння філософії права (правосуддя), що ґрунтується на розмежуванні сущого і належного, має істотний правовий трансформаційний потенціал - як на рівні інституційному (судів), так і особистісному (суддів).
Розуміння філософії права (правосуддя), що ґрунтується на певному філософському розумінні того явища, яке позначається терміном право, певній інтерпретації дійсності. За цим критерієм філософія правосуддя може розглядатися за різними напрямами філософії: як онтологічна філософія правосуддя або онтологія правосуддя (правосуддя як буття), гносеологія правосуддя (правосуддя як пізнання), аксіологія правосуддя (правосуддя як цінність, ціннісні виміри правосуддя), антропологія правосуддя (правосуддя як антропологічне явище), феноменологія правосуддя (правосуддя як феномен). За такого розуміння філософія правосуддя розкривається у її різних аспектах й загалом представляється як багатоаспектне явище.
Практична цінність такої філософії правосуддя полягає у вирізненні окремого аспекту правосуддя, певної її риси як істотної. Практична цінність такої філософії є відносною: щодо того аспекту, якого вона стосується, значущості для цілісного розуміння феномену правосуддя, евристичності в осмисленні правосуддя. Істотним є значення такої філософії правосуддя для формування, умовно кажучи, спеціальної частини філософії правосуддя. Уявляється і певна практична функціональність такої філософії правосуддя: вона може проявлятися на рівні формування особистісної філософії судді чи інших осіб, які беруть участь у здійсненні правосуддя.
Розуміння філософії права (правосуддя), яке ґрунтується на розумінні філософії як науки про закономірності, на відміну від вище наведеного розуміння, зумовлене поглядом, за яким предметом науки філософії права «є найзагальніші (гранично загальні) об’єктивні закономірності виникнення, структури, функціонування й розвитку того явища, яке відображається терміно-поняттям «право»[207].
Такий підхід також відмінний від підходу, за яким предмет філософії права визначається певним (напрямом, школою, типом) праворозуміння. Натомість, цей підхід має на меті «визначити в онтологічному й соціальному аспектах гранично загально, абстрактно (а отже, значною мірою беззмістовно) той феномен, який кваліфікується як правова реальність», тоді як розкриття його сутності залишається філософсько-правовим школам[208].
За такої постановки філософія права постає як спільний об'єкт дослідження двох самостійних наук: філософії та загальної теорії права; кожна з них «освоює» цю «спільну територію» під різними кутами зору. При цьому йдеться про науку, тобто пізнання, в першу чергу, закономірностей (наприклад, як об'єктивних, необхідних, суттєвих й для певних умов сталих взаємозв'язків державно-правових явищ між собою, а також із іншими соціальними феноменами, які (взаємозв'язки) безпосередньо зумовлюють якісну визначеність цих явищ, що виявляється в їх юридичних властивостях)[209].
У цьому сенсі філософія правосуддя може постати або виявлятися, наприклад, як судова (процесуальна) справедливість, судова змагальність, судова конфліктологія, тощо - зі своїми принципами, ціннісними засадами, а також закономірностями виникнення та функціонування явища, яке позначається терміно-поняттям правосуддя.
Розуміння філософії права (правосуддя), яке ґрунтується на пошуку смислів, формує філософію права як смислошукання, а не пошук істини, закономірностей, на що орієнтується наука (хоча можливе й уявлення про філософію права як науку).
«Філософія права, як загальнометодологічна галузь знання, покликана дати світоглядне розуміння права, його сенсу та призначення для людей, кожної особи, обґрунтувати глибинні соціальні, духовні, етичні передумови права під кутом зору людського буття. Це вчення про граничні засади права як одного із способів людського буття. Філософсько-правовий підхід характеризується рефлективністю думки, тоді як загальна теорія права відрізняється теоретизуючою правосвідомістю, пошуком і обґрунтуванням закономірностей розвитку та функціонування державно-правових феноменів»[210].
Філософія правосуддя, яка ґрунтується на такому розумінні філософії правосуддя, сприяє розкриттю смислів правосуддя, які інакше могли б і не розкриватися. Так, правосуддя, наприклад, може поставати, обґрунтовуватися чи раціоналізуватися, як гра, комунікація, юридизація буття, тощо, а також конструювання, наприклад, іншої реальності, вимірів за допомогою образів із середовища правосуддя (вислови, на кшталт «а судді хто?»). Такі смисли можуть відображатися у метафорах, які, в свою чергу, сприятимуть як розумінню, так і конструюванню дійсності, зокрема і правової[211] (наприклад, у нашому дослідженні - справедливість є метафорою правосуддя).
Перспективним видається вивчення правосуддя за допомогою методології юридичної семіотики як частини загальної семіотики - «науки про різні системи знаків, які використовуються у процесах комунікації для передачі повідомлення, інформації»[212]. Як відомо, в межах семіотики, основним поняттям якого є знак, вирізняють три розділи: синтактика (або синтаксис, від грецького syntaxis — побудова, порядок) — вивчає закономірності створення знакових систем безвідносно до їх інтерпретації, тобто співвідношення знаків один з одним; семантика (від грецького semantikos — те, що позначає) — вивчає відношення між знаком та його смислом; прагматика (давньогрецького pragmatos — дія) — вивчає синтактико- семантичні особливості знаків у процесах їх використання суб’єктами. Як відзначається, найбільшу роль у розвитку методів семіотики відіграє дослідження систем, які володіють, з одного боку, достатньо багатьма засобами вираження смислу, а з другого - достатньо чітко вираженою структурою»[213].
Висновки. Підсумовуючи викладене, відзначимо, що запропоновані підходи до розуміння філософії права і правосуддя ґрунтуються на загалом суміжних засадах: праворозуміння; співвідношення та розрізнення понять «право» і «закон»; розмежування сущого і належного; певного філософського розуміння права; розуміння філософії як науки про закономірності; пошуку смислів. Запропоновані розуміння філософії правосуддя як прикладної філософії права, що можуть бути розширені, виявляють головні змісти філософського осмислення правосуддя в контексті філософії права.
Представлені міркування розкривають окремі положення авторського уявлення про філософію правосуддя як напрям філософії права. Вони потребують додаткового осмислення, подібно до того, як додаткового осмислення потребують такі питання, як мета, завдання, функції та інші аспекти філософії правосуддя.
ТЕЛЕГРАМКанал с обзорами, анонсами новинок и книжными подборками
Книжный Вестник
Бот для удобного поиска книг (если не нашлось на сайте)
Поиск книг
Свежие любовные романы в удобных форматах
Любовные романы
Детективы и триллеры, все новинки
Детективы
Фантастика и фэнтези, все новинки
Фантастика
Отборные классические книги
Классика
ВКОНТАКТЕБиблиотека с любовными романами, которая наверняка придётся по вкусу женской части аудитории
Любовные романы
Библиотека с фантастикой и фэнтези, а также смежных жанров
Фантастика
Самые популярные книги в формате фб2
Топ фб2
книги