ФБ-86

РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ

Доктор Сегеді глянув на настільний календар. Було восьме листопада. Звичним рухом пригладив волосся, знайшов у блокноті потрібний номер телефону і подзвонив. У трубці озвався жіночий голос.

— Прошу капітана Шоша, — попросив він тихо. Чекаючи, вийняв вільною рукою з коробки сигарету і закурив. — Алло! — гукнув він у трубку. — Це ви, товариш капітан? Доктор Сегеді вас турбує. Сьогодні о сьомій годині вечора біля будинку 20, по Шкільній вулиці, вас чекатиме легкова машина з номером СМ-309. Прошу вас прибути точно.

Він поклав трубку і всміхнувся. Спокійно докурив сигарету, підвівся, підійшов до вмивальника і помив руки. Потім узяв свою лікарську сумку, поклав туди інструменти, одягся і вийшов з будинку. На мить зупинився, з насолодою вдихаючи свіже ранкове повітря. Непомітно оглянувся навкруги. Вулиця Керт була безлюдна. Він вирушив у напрямку вулиці Неметвельдь.

Через десять хвилин доктор Сегеді вже дзвонив бід хвіртки вілли професора Голуба, йому відчинила Рожі. Дівчина була в синій ситцевій сукні і білому мереживному фартусі. Всміхнувшись, вона вижидально глянула на відвідувача.

— Доктор Сегеді, — відрекомендувався високий чоловік, привітно всміхаючись. — Дозволите зайти?

— Але пана професора немає вдома…

— Не біда, дівчинко, — сказав Сегеді. — Хтось же та є в домі…

— Прошу, заходьте, — вказуючи рукою вперед, запросила дівчина.

— Ви давно у Голубів? — спитав лікар, з цікавістю оглядаючи вродливу чорняву дівчину.

— Всього кілька днів…

— Ось чому я вас раніше не бачив, — зауважив Сегеді, хоч не мав уявлення, чи була у Голубів раніше служниця. Тим часом вони підійшли до будинку.

— Проходьте, пане докторе… — пропускаючи його вперед, запрошувала Рожі.

Сегеді старанно витер ноги і зайшов у передпокій.

— Господиня незабаром повернеться. Вона пішла ненадовго. Десь по-сусідству, до кравчихи.

Знімаючи макінтош, Сегеді як слід усе оглянув. У просторому передпокої було кілька дверей. Йому треба було знати, куди вони ведуть.

Дівчина відчинила одні двері і через хол повела лікаря в робочий кабінет професора.

— Сідайте, — вказала вона на стілець, — я подзвоню…

— О, — перебив її Сегеді, — не турбуйтеся, люба. Я почекаю вашу хазяйку. А тим часом я прошу вас відповісти на кілька запитань.

— Слухаю, — з готовністю відповіла Рожі.

— Може, сядете? — всміхнувшись, сказав лікар. — В присутності такої гарної дами мені незручно говорити сидячи… Ви знали колишню служницю? Як її звали?.. — Сегеді зморщив чоло. — Сто чортів… Знову зраджує пам'ять… Ну…

Рожі мовчала. Вона знала ім'я своєї попередниці, але не любила без потреби говорити.

— Не знаю, хто тут був раніше.

— А втім, це не важливо. Потім згадаю. Мені хотілось би знати, куди вона поділася. Справа в тому, — додав він, дещо вагаючись, — що вона винна мені досить значну суму, але, очевидно, забула про це.

— На жаль, пане докторе, — звела брови дівчина, — не можу вам нічим допомогти. Я про це нічого не знаю.

— Гм. Шкода, дуже шкода…

В кабінет зайшла Естер Боруш. Її каштанове волосся виблискувало, обличчя розрум'янилося. На губах вигравала радісна усмішка, яка буває в дітей, коли вони добиваються першого успіху в житті. Вона побачила незнайомого відвідувача, і вираз радісного збудження зник з її обличчя. Дівчина сухо кивнула гостеві.

Той підвівся.

— Доктор Сєгеді, — представився він, елегантно схиливши голову. — Донька професора Голуба?

— Ні, — пояснила Естер. — Тільки його асистент…

Сегеді з приємністю розглядав струнку, вродливу асистентку.

Згадавши про невідкладну роботу на кухні, Рожі попросила Естер побути з лікарем і вийшла.

— Дуже радий… Я вже багато чув про вас, — звернувся до дівчини Сегеді.

— Про мене? Де ви могли почути?

— В колі лікарів. Тепер багато говорять про досліди професора Голуба. В зв'язку з цим згадували і про вас. Але знаєте, якою я уявляв собі вас?

— Цікаво, якою?

— А ви не образитесь, коли скажу?

— О, що ви!

— Так от… — Сегеді засміявся. Розповідаючи, він жестикулював руками. Естер звернула увагу на те, що на кисті правої руки в нього бинт, приліплений пластирем. — Я уявляв вас у рогових окулярах, з серйозним лицем багатознайки і з косою, закрученою на маківці.

— Бачите, як іноді підводить людей їхня уява, — всміхнулася Естер.

— Ну, а як іде робота? Я чув, що вона вже завершена?

— Так, слава богу.

— А скажіть, — цікавився далі Сегеді, — коли буде опубліковане відкриття?

— Не знаю. Це справа пана професора…

— Всі з нетерпінням чекають результатів. Чесно кажучи, і я сам. Колись мріяв стати дослідником… — замислено сказав Сегеді і опустив повіки.

— І що ж вам перешкодило?

— О, це довга історія. Бідні батьки, шестеро дітей. Один я вчився далі. Одержав диплом і довгий час був безробітним, потім десять років у колоніях, далеко від батьківщини, в Азії. Ех… не варто про це говорити. Ви, молодь, навіть не уявляєте, яке у вас прекрасне життя. Можливість учитися без турбот, стипендії…

— Зате у вас, певно, було цікаве життя.

— Не можу сказати, що воно було одноманітне, Індія, Індонезія — це чудесні краї, повні таємничості, древніх чар. Там багато дивних людей і ще більше дивних звичаїв. Звичайно, все це захоплює лише тих, хто стежить за життям з вікон своїх палаців. Того ж, кому доводиться вести боротьбу за щоденний хліб проти забобонів і старовинних звичаїв, усе це хвилює і цікавить лише спочатку, а потім починає надокучати.

— Я охоче поїхала б туди і попрацювала два-три роки, — сказала дівчина.

— Два-три роки, звичайно, можна, але десять… Знаєте, що значить десять років у тих місцях. Іноді місяцями не бачиш білої людини. Культура і цивілізація кінчається одразу за полотном прямих бетонованих доріг, які зв'язують шахти, родовища нафти і великі селища. Але навіть там немає з ким поговорити, бо білі люди в тих краях знають тільки одне: ром і віскі. О дівчинко, це не життя. Театр, кіно, книги? Все це там тільки мрія — недосяжна мрія.

— Ви, певно, багато бачили, пережили… Чому не напишите про це?

— Я не літератор.

— Але ж оповідаєте ви дуже цікаво.

— Вам би я охоче розповідав, — всміхнувся лікар. — Будь-коли…

Естер хотіла щось відповісти, але в цю мить в кімнату зайшла дружина професора. Вони підвелися.

— Моє шанування, — вклонився гість. — Доктор Сегеді.

Пані Магда кивнула у відповідь головою і жестом запросила гостя сісти.

— Слухаю вас, пане докторе, — сказала вона, з цікавістю глянувши на чоловіка.

— Я до вас з приводу колишньої домробітниці… — почав він.

— Ви маєте на увазі Юліш? — спитала хазяйка.

— Так. Справа в тому, що я кілька місяців лікував її… і… неприємно про це говорити, але вона заборгувала мені певну суму.

— Про це я не знаю. А на що вона хворіла?

— Коли не наполягаєте, я б не хотів про це говорити. — Лікування безплатне… коротко кажучи…

— Зрозуміло! — кивнула пані Магда. — На жаль, ми не знаємо, де вона. Скільки вона вам винна?

— Мене хвилюють не стільки гроші, як результати лікування. Я застосував новий метод, а вона зникла саме в середині лікувального курсу… Отже, результати… розумієте?

— Аякже! Прекрасно розумію, — всміхнулась дружина професора. — Всі ви, лікарі, однакові.

— Пробачте, що потурбував, — чоловік підвівся.

— О, немає за що, — промовила жінка. — Якщо ви щось дізнаєтесь, повідомте нас. А якщо нам стане щось відомо, ми також дамо вам знати. До речі, яка ваша адреса?

— Доктор Сегеді, вулиця Керт, будинок чотири..

— Естерко, золото, запиши, будь ласка.

Дівчина вийняла з кишені свого халата блокнот і записала адресу лікаря. Вже в дверях Сегеді обернувся.

— Коли у вас буде час, люба Естер, навідайтеся до мене. Я з радістю розповім вам про свої подорожі і покажу багато цікавих речей. Моя дружина малайського походження, вона теж знає багато дивовижних історій.

— Гаразд, пане докторе. Принагідно зайду до вас, — відповіла дівчина.

Повертаючись додому, Сегеді глибоко замислився. «Здається, служницею вже хтось «зайнявся», — вирішив він. — Значить, мене випередили. Лабораторія в підвальному приміщенні. Вхід туди може бути тільки з передпокою. Собаки немає. Із сусідніх вілл нічого не видно. На вікнах лабораторії немає гратів. Справа не надто складна… Добре було б оглянути лабораторію… — Він тихо свиснув. — Ота маленька Естер клюнула на східні чудеса. Гарна крихітка. Гадаю, що з нею не було б багато мороки. В таких маленьких претендентів на вчених буває фантазія. До них треба підійти не з танцями, а з цікавими розповідями… Гарна дівчина…» — Доктор Сегеді, весело насвистуючи, завернув у хвіртку своєї вілли.

Підполковник Челеї і Коцка старанно обшукали: квартиру Єви. Труп дівчини знайшли вранці. Двірник два дні не бачив Єви. Він не звернув би на це уваги, бо вже не раз траплялося, що вона по кілька днів не приходила додому, але вчора ввечері у нього виникла підозра — дівчиною цікавилися з «Лілії». А вранці довелося зламати двері, бо в квартирі лопнула водопровідна труба. Тоді й було виявлено вбивство. Челеї через годину разом з Коцкою прибув туди. На той час у квартирі вже розгорнули роботу співробітники карного розшуку поліції. Вони не знайшли нічого підозрілого. В кімнаті був повний порядок, на блискучому паркеті не виявлено ніяких слідів.

Єва лежала на ліжку в нічній сорочці. Її одяг був акуратно складений на бильці крісла. Ні залишків їжі, ні непомитого посуду не знайшли. Працівники карного розшуку чухали потилиці, але нічого певного про вбивство сказати не могли.

— За всіма ознаками — це самогубство, — зауважив лейтенант, який керував слідством.

— Можливо, — погодився з ним підполковник, глянувши на Коцку. — Фотознімки зробили?

— Звичайно…

— Прошу вас терміново надіслати мені по одному примірнику. І протокол розтину.

— Буде виконано, товаришу підполковник.

Працівники поліції пішли. Челеї і Коцка залишились удвох. Підполковник зачинив двері і сів.

— Ну, Коцко, що скажеш?

Це вбивство, — відповів Коцка.

Чому так гадаєш?

— Чому? — перепитав старший лейтенант. — У мене таке відчуття.

— Згоден з тобою. Я теж такої думки. Але чим би ти міг підкріпити своє відчуття?

— В мене є припущення…

— Цікаво, яке?

Коцка несподівано підняв вказівний палець до губ на знак мовчання. Підполковник замовк. Кілька секунд вони напружено прислухалися…

— Яка твоя думка, товаришу підполковник, про результати останніх матчів? Сурок грав прекрасно. — Старший лейтенант підвівся і навшпиньки підійшов до стіни. Підполковник почав захоплено говорити, в якій чудовій формі Сурок. Побачивши, що Коцка присів навпочіпки, він підійшов до приймача і ввімкнув його. Регулятор він навмисно встановив так, щоб передача йшла з шумом і тріском… Тим часом старший лейтенант відірвав од стіни шматок плінтуса.

— Подивись сюди, — шепнув ледве чутно.

Челеї схвильовано підійшов.

— Обережно, не обірви дріт!

— Ні, не бійся… — Коцка діяв швидко.

— Певно, мікрофон. Цікаво, де встановлено магнітофон?

Приймач гримів і тріщав, поглинаючи голоси двох чоловіків.

— Бейло, очевидно, тут спарений мікрофон. Бачиш два дроти?..

Трохи далі провід у пластмасовій ізоляції зникав у фарфоровому ізоляторі.

Старший лейтенант підвівся.

— Ось він входить у стіну. Десь тут має бути і мікрофон.

— Розколупай стіну, — тихо наказав підполковник.

Коцка зігнувся і заходився колупати кишеньковим ножиком штукатурку. В передпокої задзвонив дзвінок. Вони прислухалися. Челеї подав знак, що він вийде. Коцка припинив роботу і чекав, тримаючи напоготові пістолет. Він почув уривки розмови, потім скрип дверей. Підполковник повернувся з юнаком.

— Цей товариш розповість про результати розтину, — сказав Челеї.

— Письмового висновку ще немає, — мовив юнак. — Але всі дані говорять про те, що йдеться про вбивство. Дівчину вбито невідомою лікарям отрутою. Під лівою груддю виявлено ледве помітний слід уколу, крім того, в праву руку, під ліктем, маленькою, на думку лікарів, спеціальною голкою, зроблено ін'єкцію у вену. Про вбивство свідчить і той факт, що під нігтями дівчини лишилися шматочки чужої шкіри. Очевидно, перед вбивством була сутичка, хоч на тілі жінки не знайдено ніяких синців. На думку поліцейського лікаря, який керував розтином, шкіра зідрана з кисті руки людини з чорною чи темно-каштановою поростю.

Молодий слідчий попрощався і пішов. Челеї з товаришем повернулися в кімнату. Коцка знову взяв свій ножик і почав працювати. Челеї відривав далі плінтус, стежачи, куди веде провід. Він зник за широкою шафою. Ретельно оглянули шафу, яка була так щільно приставлена до стіни, що між задньою дошкою і стіною не можна було просунути навіть дрібну монету.

— Цс! — почув він шипіння Коцки. Підполковник глянув туди. Старший лейтенант жестом покликав його. Підійшовши ближче, Челеї побачив у руках Коцки спеціальний мікрофон.

— Хитра штучка! — прошепотів Коцка. — Звук входить через отвори штепселя.

— Загорни у щось, — сказав Челеї. — Почекай, я знайду якусь хусточку. — Він відчинив шафу і витяг вовняний шарф. Коцка накрутив шарф на мікрофон, підійшов до приймача і зменшив силу звуку.

— Дріт тягнеться за шафу, — констатував підполковник.

— Відтягнімо її, — запропонував Коцка. Вони заходились коло шафи вдвох, але не могли навіть зрушити її з місця.

— Годі надриватися, — сказав підполковник. — Здається, тут ми знайдемо щось цікаве.

— І я такої думки, — погодився з ним Коцка. — Розкривається таємниця квартири дипломата.

— Або починається нове ускладнення, — мовив Челеї. — Адже він користується дипломатичною недоторканністю…

— Начхати мені на це! Я зайду туди все одно, хоч би він користувався заступництвом святого Петра, — кинув Коцка. — Недоторканність не дає права на шпіонаж.

— Не гарячись, хлопче…

Коцка. не відповідаючи почав викидати з шафи одяг. Спорожнивши її, заходився ретельно оглядати. Потім спинився і задумався. Челеї, як колишній журналіст, небагато тямив у техніці, зате Коцка в цій галузі був справжнім майстром.

— Бейло, у тебе, часом немає кишенькового ліхтарика? — звернувся він до підполковника.

— Ні, я навіть лупи не взяв з собою.

— А може, провід настільної лампи такий довгий, що дозволить піднести її сюди?

Старший лейтенант узяв лампу і поніс до шафи.

— Трохи не те, що нам треба. Увімкни світло і посвіти мені, — попросив він.

Челеї освітив лампою середину шафи. Коцка уважно оглянув гладеньке внутрішнє облицювання, але нічого особливого не побачив. Тоді він обмацав пальцями. У лівому верхньому кутку був ледве помітний вузенький паз.

— Знайшов! — вигукнув Коцка і протиснувся у шафу. Присвітивши запальничкою, уважно оглянув підозріле місце. В стіні шафи була невеличка квадратна кнопка. Він злегенька натис на неї. Щось ледве чутно клацнуло, потім почулось тихесеньке гудіння. Задня стінка шафи відсунулась наліво, утворилася широка щілина. В ній виднівся одяг. Коцка поліз далі.

— Це вже другий будинок, — прошепотів він. — Шафа вбудована в стіну.

— Виходь, — почув він голос Челеї, — і спробуй зачинити вхід.

Коцка натис на кнопку. Знову щось клацнуло, і задня стінка шафи з тихим дзижчанням стала на своє місце.

— Пройду в сусідню квартиру і перевірю її, — з нетерпінням заявив старший лейтенант.

— Спокійно, Коцко, — спинив його підполковник. — Поквапністю можна зіпсувати справу.

— Що ти хочеш робити?

— По-перше, виклич сюди двох хлопців. По-друге, треба довідатися, може, квартира справді користується правом недоторканності.

— Дурниці! — гарячився старший лейтенант. — Це зайва делікатність. Яка потреба в таких випадках додержуватися правил дипломатії? Вони самі порушують їх! — І Коцка пішов до телефону, щоб віддати потрібний наказ.

Через годину вони вже сиділи в кабінеті підполковника. Переглянувши донесення, Челеї багатозначно кахикнув.

—Слухай, Коцко, — озвався він.

— Красная, певно, прислали по матеріал ФБ-86, — зауважив Коцка.

— Очевидно. А ось ще одне цікаве донесення:

— Сподіваюся, що на цей раз ми спіймаємо цього типа, — запально сказав Коцка.

Челеї хвилину подумав і мовив:

— Ти стежитимеш за машиною і капітаном Шошем. Затримати його дозволяю тільки в тому разі, якщо вже не буде змоги непомітно йти по сліду машини. Ні в якому разі не відстаньте від неї. Підготуйся до операції. Але спочатку заглянь до Рожі і довідайся, що в них нового. Я організую прикриття вілли Голуба. Зайду також до Естер Боруш. О п'ятій годині зустрінемось і ще раз про все домовимось. Ясно?

— Так, — відповів лейтенант. — Хотілося б нарешті побачити цього Фреді.

Сам Челеї пішов спочатку в інститут патологічної анатомії і уважно оглянув під мікроскопом шматки шкіри, знайдені під нігтями вбитої. Коли одірвався від мікроскопа, обличчя його було веселе.

— У товариша підполковника, як бачу, хороший настрій, — зауважив поліцейський лікар.

— А ви б не раділи, якби зробили вдалу ставку на якийсь номер?

— Ви виграли по лотереї, товаришу підполковник?

— Гадаю, що виграв, — одказав Челеї.

Лікар заздрісно глянув услід підполковникові. З інституту Челеї поїхав прямо в кафе «Букет». Там зустрівся з Естер Боруш. Дівчина була збентежена.

— Давно чекаєте, люба Естер? — спитав підполковник. — Ви вже замовили щось?

— Ні, — відповіла дівчина. — Я тільки що прийшла.

Підполковник замовив дві чашки чорної кави.

— Чого ви така смутна?

Дівчина глянула на нього журливими очима.

— Саме з вами поділитись? — гірко всміхнулась вона. — Чого доброго, ще й заарештуєте…

— І таке може статися, — засміявся підполковник.

Офіціантка принесла каву. Підполковник закурив і почав повільно помішувати каву ложечкою, не зводячи очей з дівчини.

— Ну, — перервав він тишу, — поділіться вже нарешті зі мною своїм горем. Обіцяю, що половину його візьму на себе.

— Мені не до жартів, товаришу Челеї. Причина мого горя набагато серйозніша, ніж ви гадаєте. — Дівчина безнадійно махнула рукою.

— Я не жартую, Естер. Я справді хочу вам допомогти.

— Товаришу Челеї! Тут щось не гаразд… Красная буквально загнали в злочин. Я довго не вірила, що це можливо. Тепер побачила. А той, хто занапастив цього талановитого хлопця, живе собі спокійно. Нещасний хлопець своїм необдуманим вчинком наче підтвердив припущення Каллоша. Мене вчили, що людина стає злочинцем внаслідок певних умов. Виходить, що ці умови можна створити… Якщо так піде далі, то Каллош, чого доброго, ще дістане нагороду.

— Ні, люба Естер. Не думаю, щоб це було так. Навряд, щоб сам Каллош розраховував на нагороду. Для нас цілком ясно, що вчинок Красная аж ніяк не підтверджує припущення Каллоша. А щодо впливу умов, то тут ви маєте рацію. І нам треба спільними силами боротися за те, щоб справедливість взяла гору.

— Це марна боротьба, товаришу Челеї.

— Чому ви вважаєте її марною?

— Коли б, припустімо, Краснай повернувся, то ви, добре знаючи його справу і ті обставини, через які він пішов на злочин, виступили б на його захист? Чи боролися б ви за те, щоб хлопця не покарали?

Челеї мовчав.

— Чого ж не відповідаєте?

— Естер, — озвався тихо підполковник. — Я обіцяв вам зробити все, щоб врятувати Красная.

— Найдивніше в цій спразі те, — глянула на нього дівчина, — що я допомагаю вам. Але я знаю Красная, чесну людину, що опинилася в тяжкому становищі тільки внаслідок певних обставин. Я знаю, що Іштван вчинив злочин, і все ж я не можу його засудити. Можливо, на його місці я діяла б так само… І в той же час я усвідомлюю, що допомогти вам — мій обов'язок.

Слухаючи дівчину, Челеї водночас думав про останнє донесення. «Сердешна Естер! Що б вона сказала, якби довідалась, що Краснай ще глибше заплутався в тенета. Тепер справді конче потрібна її допомога».

— Мало не забула вам сказати. Перед обідом я зустріла цікаву людину, — почув він голос дівчини.

Челеї уважно глянув на неї.

— Це доктор Сегеді. Десять років прожив на далекому Сході. Він з бідної сім'ї і в умовах старого ладу змушений був поїхати на чужину…

— Скажіть, який він з себе? — перебив її Челеї.

Естер точно описала зовнішність лікаря.

— Він був в окулярах?

— Ні, без окулярів… Розмовляючи з ним, я думала про те, що раніше люди змушені були залишати країну через тяжкі умови життя, а тепер такого здібного хлопчину, як Краснай, виганяють на чужину негідники типу Каллоша. Через них чесні люди іноді стають недругами нашого ладу. І проти каллошів ми не ведемо ніякої боротьби.

— Ви помиляєтесь. Якщо вас це задовольнить, можу повідомити, що Каллоша усунули від роботи і в його справі ведеться слідство. Причому не лише по службовій лінії, а й по партійній. Виявилося, що за ним чимало брудних ділець.

Дівчина повеселіла.

— Нарешті! — мовила тихо.

— Незабаром усе з'ясується, — вів далі Челеї. — А тепер докладно розкажіть, про що ви розмовляли з Сегеді, яка ваша думка про нього, бо у мене буде до вас одне прохання.

Дівчина почала розповідати.

О п'ятій годині Коцка зайшов у кабінет підполковника. Обличчя його сяяло.

— Прилетіла перша ластівка, — засміявся старший лейтенант. — Доктор Сегеді побував сьогодні у віллі. Рожі він набрехав усякої всячини, ніби лікував служницю Голуба, Юлішку… Коротко кажучи, провів рекогносцировку. Тепер уже ясно, що під станцією Велінгтон ховається Сегеді.

— А якщо це хтось інший? — всміхаючись запитав Челеї.

— Не може бути інший, — заперечив Коцка. — Станція міститься в районі вулиці Керт. У тому, що Сегеді агент, немає сумнівів. Згадай донесення, розмову Шоша і Сегеді, мнимий заповіт Вільдмана і умови одержання спадщини.

— Я теж гадаю, що Сегеді — агент, — погодився Челеї. — Десять років він жив на далекому Сході, і, очевидно, там познайомився з Вільдманом.

— Звідки ти це знаєш?

— Естер казала. Він запрошував до себе дівчину, багато дечого їй розповідав.

— Складається цікава ситуація. Сегеді — англійський шпигун. Фреді — американський. Обидва прагнуть здобути відкриття Голуба. Може статися, що вони знищать один одного. Цікаво знати, хто вбив Єву — Сегеді чи Фреді? Бо немає сумніву, що це був один з них. — Так, це можливо. Згадай передачу станції Йорк, — сказав підполковник. — У ній говориться, що відкриття намагається роздобути інша велика держава. Можливо, Сегеді усунув з дороги дівчину саме тому, що вона працювала на американців. Це припущення підтверджується ще й тим, що Єву отруєно, що Сегеді вже побував у Голуба. Правда, особливих результатів ці відвідини не дали. Хіба тільки те, що через кілька днів, у разі потреби, Естер завітає до нього… Вранці прибуде Б-19. Тод картина стане яснішою. Бо в англійців є своя людина у віденському центрі американців. Можливо, це капітан Клерк. Той любить гроші…

— Так… — непевно промовив Коцка. Видно було, що його думки зайняті іншим. Челеї звернув увагу на його вагання.

— Що таке? Що з тобою?

— Мені здається, що я дістану догану, — відповів рішуче Коцка.

Підполковник здивовано глянув на нього.

— Я все ж таки обстежив квартиру…

— Яку?

— Отого італійця!

— Ти збожеволів?

— Але не як офіціальна особа, — хитрувато примружив очі Коцка, — а як приватна людина… під виглядом угорського громадянина Кароля Барді…

— Не хитруй, Коцко, це серйозна справа!

— Та що ж це, нарешті, таке! — скипів старший лейтенант. — Тепер революційні часи, і мій обов'язок як революціонера…

— Не гарячкуй, — суворо перебив його Челеї. — Напиши про це доповідну записку. А тепер, — мовив він м'якше, — розкажи, що ти там бачив.

Очі Коцки радісно заблищали, але відразу згасли.

— Небагато, майже нічого… — відповів спроквола. — Всього-на-всього магнітофон і спеціальний радіопередавач, який працює на ультракоротких хвилях.

— Сподіваюсь, ти його сфотографував?

— Так. Наскільки я міг встановити, радіус дії передавача невеликий… Магнітофон теж спеціального призначення…

— А саме?

— На ньому, крім звичайного вмикача, є ще й автоматичний.

— Це для мене надто складно, — промовив підполковник.

— Спочатку я теж не розібрався, а потім второпав. Коли хтось був у Єви, то з квартири італійця можна було записувати розмову з допомогою звичайного вмикача. А коли хтось заходив з квартири італійця до Єви і хотів, щоб їхня розмова була записана, він не причиняв таємні двері, і магнітофон вмикався автоматично. Є ще одна цікава деталь, але про неї я не наважуюсь навіть згадувати…

— Чому? — запитливо глянув на свого товариша підполковник.

— Бо це вже пахне крадіжкою, — відповів старший лейтенант.

Що ти взяв звідти?

Я взяв магнітофонну плівку. В мене не вистачило сил утриматися…

І вже прослухав її?

— Ще не встиг… Я вирішив, що коли вбивця був настільки необачним, що забув узяти з собою плівку, то буде просто злочином залишити її там…

— Цікаво, чому він її не взяв з собою? — вголос розмірковував Челеї.

— Мабуть, хтось сполохнув його або він був дуже схвильований…

— Накажи принести магнітофон, прослухаємо плівку.

Коцка віддав розпорядження секретарці. Через десять хвилин вони вже уважно слухали діалог Єви і Фреді… Челеї часом щось записував, не перестаючи, однак, слухати. «Невже я помиляюсь?» — думав він.

Мало не цілу годину слухали вони запис. Перед їхніми очима наче знову відбулося жорстоке вбивство.

— Нещасна дівчина, — бурмотів Коцка. — Виходить що Єву вбив не Сегеді.

— Виходить, — відповів підполковник і глянув на годинника. — Коцко, тобі вже час вирушати.

— Іду, — відповів старший лейтенант.

В тиху Шкільну вулицю завернув автомобіль «Гумбер». Шофер похитував головою. Мотор працював з перебоями: то надсадно гудів, то чхав і заглухав. Машина поступово втрачала швидкість.

Перед будинком 20 стояв «Сітроен» з номером СМ-309. За кермом сидів чоловік років тридцяти в світлому плащі. Насунувши сірий капелюх аж до очей, він байдуже курив сигарету. На задньому сидінні зігнувся Фреді. Знявши окуляри, протирав їх і дивився на машину, що наближалася з великим шумом.

«Гумбер» зупинився. З нього вийшов шофер-велетень. Сердито розмахуючи руками, він пояснював щось своєму пасажирові, потім, плюнувши, підняв капот і схилився над мотором. Машини стояли на відстані десяти метрів одна від одної.

Фреді глянув на годинника. Було без однієї хвилини сім.

— Включай мотор, — наказав він водієві. — Коли тип сяде, негайно вирушай.

Мотор м'яко загуркотів.

Тим часом у другій машині Коцка теж стежив за годинником. Коли старший лейтенант підняв руку, шофер-велетень кивнув головою. Неквапливо зібравши інструменти, поклав їх у багажник. Коцка напружено вдивлявся в машину. Повз неї пройшов блондин в армійській формі. Коцка глянув на нього і мало не скрикнув від несподіванки.

Олайош!

Олайош, або ж капітан Шош, швидко прямував до «Сітроена». Біля машини на мить зупинився, оглянувся навкруги і сів.

В наступну ж мить його вдарили чимсь тупим по голові і сунули під ніс вату з хлороформом. Він знепритомнів.

Машина рушила і з великою швидкістю помчала в напрямку Батхіань. Фреді глянув на непритомного капітана, спритно обшукав його. Вийнявши з кишені документи, уважно переглянув їх. У бумажнику було всього дві-три фотографії. Офіцерське посвідчення виявилося надто новим. Олайош наче ворухнувся. Фреді знову сунув йому під ніс вату з хлороформом. Потім поклав у кишеню бумажник з посвідченням капітана і глянув у заднє віконце. На відстані двадцяти-двадцяти п'яти метрів за ними їхала машина. Він впізнав характерну форму «Гумбера».

— Зверни на Маріаремете, а потім виїдеш на віденську дорогу, — наказав водієві.

Той кивнув головою. Фреді тепер уже не відривав погляду від «Гумбера».

— Швидше!..

Чоловік у сірому капелюсі натис педаль. «Сітроен» рвонувся і, незважаючи на підйом, набрав швидкості. Фреді дедалі більше нервував.

— Це можна було б передбачити, — бурмотів він собі під ніс. З внутрішньої кишені витяг пістолет великого калібру. Водій міцно стис губи і додав ще газу. Стрілка спідометра стрибнула на цифру вісімдесят.

Вони виїхали на пілішсентіванську дорогу. Вдалині миготіли вогні міста. Обидві машини швидко проскочили через село і помчали до віденської дороги… «Сітроен» робив одчайдушні спроби відірватися од свого переслідувача.

— Давай газу, Фері! — підхльостував Коцка широкоплечого шофера.

— Вже й так майже сто десять кілометрів. А більше й «Сітроен» не витримає.

— Треба їх випередити!..

— Навряд чи пощастить, — зауважив водій, не спускаючи очей з дороги, яка в цих місцях робила часті повороти. — Не пустять нас вперед… Затиснуть у канаву.

— Вмикай прожектор!..

Вони наблизились до «Сітроена» на десять-п'ятнадцять метрів. У світлі прожектора Коцка чітко бачив чоловіка, який час від часу виглядав у вікно. Щось знайоме було в ньому, але тінь від капелюха не давала змоги розгледіти лице.

Яскраве світло, певно, заважало водієві передньої машини.

— Спробуй випередити їх!

— Хіба не бачиш, що не пускають? — сердився Фері.

— Сигналь! — наказав Коцка.

Та «Сітроен», не звертаючи уваги на сигнал, вийшов на середину дороги.

— Не лишається нічого іншого, як трохи штурхонути їх ззаду, — сказав шофер.

— Не можна. З ними наш товариш…

— А випередити неможливо…

З уст Коцки мимохіть зірвалася якась довга лайка Раптом слово застряло в горлі…

— Стоп! — крикнув він, отямившись від несподіванки. Фері натис на гальма. З вікон «Сітроена» пролунав постріл… Один… другий…

Вітрове скло «Гумбера» пробила куля…

— Стережися! — гукнув Коцка шоферові.

— Як тут стерегтися? — сердився Фері. — Де подінешся від куль?..

В руках Коцки теж заблищала зброя. Рукояткою пістолета він розбив скло. Осколки, дзенькнувши, бризнули на всі боки…

Цілитися було важко, бо машина весь час підстрибувала на вибоїнах дороги.

З «Сітроена» час від часу стріляли. Старший лейтенант старанно цілився, хоч знав, що своїм дрібнокаліберним пістолетом не завдасть великої шкоди супротивникові. Машини мчали на відстані двадцяти-двадцяти п'яти метрів одна від одної. Коцка прицілився у праве заднє колесо. Не влучив. Знову вистрілив…

З другої машини кілька куль влучило в капот.

— Падлюка! — з ненавистю процідив Коцка. — В нього автоматичний пістолет.

— Сто чортів! — вигукнув Фері. — Куля влучила в праву передню пишу! Тримайтеся! — Машину почала стрімко заносити вбік до рівчака. Придорожні дерева загрозливо наближалися…

Коцка весь напружився, упираючись в сидіння, почувся тріск, дзвін розбитого скла. Він інстинктивно затулив рукою очі. Раптом його рвонуло, і він полетів на Фері…

Коли Коцка розплющив очі, машина стояла поперек дороги. Задня лампочка «Сітроена» мигтіла десь за кілька сот метрів попереду…