ФБ-86

РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ

Ніч була буряна і холодна. Під напором ураганного вітру стогнали навіть вікові дерева. Буря з тріском зривала з дахів черепицю, з подзьобаних війною стін обвалювались великі шматки штукатурки. По темному небу мчали лиховісні хмари.

Іштван проїхав трамваєм до вулиці короля Людовіка Великого. Звідти пішов пішки. Кондуктор докладно пояснив йому, як добратися до провулка Арвачка. Поспішати було нічого: до зустрічі лишилось більше як півгодини. Долаючи вітер, простував він темними вулицями, зупиняючись на кожному розі, щоб прочитати таблиці з назвами вулиць. Страху не відчував. Його рішення було непохитне — будь що виправити допущену помилку. Людина, якій він має передати матеріал, певно керівник шпигунської банди. Спіймавши його, він до деякої міри виправдає себе. А потім дійде черга й до Єви. Йому було трохи шкода дівчини. Вона теж нещасна, самотня. Але він не має права бути поблажливим до ворога. Вона свідомо, підло обманула його, підкинула ворогам. А після Єви він розрахується з Паппом, колишнім офіцером з Сомбатхея. Добереться і до водія машини. О, він ліквідує всю шпигунську сітку. Безперечно, його дії допомогли ворогам здобути важливі дані, але він не допустить, щоб до їхніх рук попало ще щось. Спіймані люди розкажуть, від кого вони одержували секретні матеріали. Отже, він трохи спокутує свою вину. Згадав ще бібліотеку. «Туди навідується їхній агент, — думав Іштван. — Спіймаю і його. Почекаю і спіймаю».

Він підійшов до провулка Арвачка. Це була темна, занедбана вуличка з трьох чи чотирьох вілл, оточених садами. «Номер три, — бурмотів собі під ніс Іштван. — Шкода, що на кордоні я викинув пістолет». Біля садової хвіртки він зупинився і уважно оглянув будинок.

У півпідвалі вілли видно гараж. Наскільки можна було судити зовні, в будинку могло бути щонайбільше п'ять кімнат, не рахуючи мансардних приміщень. Глянув на табличку біля хвіртки, але в темряві не міг прочитати прізвища.

Іштван подзвонив, його охопило хвилювання. Він ще не знав, як саме здійснить свій план, покладався на свою спритність і силу.

В одному вікні спалахнуло світло. Через деякий час засяяла лампочка в коридорі, і в дверях з'явився чоловік. Вийшовши на садову доріжку, він щільніше закутався в халат і аж зігнувся від пориву холодного вітру:

— Вам кого?

— Петера Кальноці, — спокійно відповів хлопчина і додав: — Із Відня.

Перед ним відчинили хвіртку.

— Будь ласка, йдіть вперед.

Іштван зайшов на подвір'я. Під ногами скрипів гравій, холод пробирався крізь пальто, пронизував до кісток. «Тільки б заспокоїтись, — підбадьорював себе хлопець. — Адже я дужий і сміливий».

Чоловік наздогнав його, деякий час вони йшли поруч. Юнак встиг розглядіти провідника. Він був нижчий за Іштвана. Коли ввійшли в передпокій, чоловік зачинив двері і звернувся до юнака:

— Зніміть пальто. Я доповім панові Кальноці.

Іштван повісив пальто і почав оглядати квартиру. З хола вели сходи в мансардну кімнату. Звідти долинали якісь звуки. Затамовуючи дихання, він прислухався. Ніби хтось глухо стогнав. Не міг ясно розібрати, бо гудів вітер.

Його проводир подав рукою знак, і Іштван рушив за ним. Зайшли в просторий, затишно умебльований робочий кабінет.

— Сідайте, — вказав чоловік на крісло. — Пан Кальноці зараз прийде. — Чоловік вийшов. Було чути, як під його кроками заскрипіли дерев'яні східці. Іштван примостився на м'якому стільці. У суміжну кімнату вели подвійні білі двері. Скрізь був порядок і бездоганна чистота. На письмовому столі стояла лише масивна мармурова чорнильниця.

— Добрий вечір, — привітався хтось.

Іштван обернувся. В дверях стояв чоловік у легкому шовкому халаті східного крою з візерунками, його русяве волосся блищало в світлі електричних лампочок. Це був Фреді.

— Добрий вечір, — підвівся Іштван. — Я до пана Кальноці.

— Петер Кальноці перед вами, — всміхнувся чоловік, повільно підходячи до юнака.

— Вам привіт від Донована, — сказав Іштван.

— Дуже приємно. Вже три роки не бачив його, — відповів Фреді.

— Три? Донован говорив про сім років.

— Це тепер не має значення, молодий чоловіче. От ми й познайомились! Матеріал при вас?

Іштвана охопило хвилювання. Він кивнув у відповідь головою.

— Давайте його сюди, часу в нас обмаль, — квапив його Фреді і підійшов ще ближче.

Іштван звернув увагу на те, що Кальноці не виймає лівої руки з кишені халата. «Наче тримає щось», — майнула в Іштвана думка. Він вийняв з внутрішньої кишені бумажник. Фреді простяг праву руку, щоб взяти його.

Мозок Іштвана гарячково працював. Хлопець знав, що в Кальноці пістолет. В очах агента світилася жорстокість. «Єдиний вихід, — міркував юнак, — це несподіваний і швидкий напад». Він блискавично перебрав у думці всі відомі йому прийоми вільної боротьби і раптом ухопив Фреді за зап'ястя. Смикнув його руку вперед і майже одночасно лівою долонею підпер лікоть правої руки агента. Блискавично нахилившись, з розмаху перекинув супротивника через плече. Фреді не розраховував на напад. Він скрикнув від гострого болю. Застосований Іштваном прийом, він, певно, знав, бо інстинктивно вивернувся, врятувавшись від перелому руки, і впав на підлогу біля крісла. Іштван одразу зорієнтувався. Побачивши, що прийом не вдався, одним стрибком накинувся на ворога.

В руці Фреді заблищав пістолет. Та раніше, ніж Фреді натиснув на курок, Іштван ударив по його лівій руці. Пістолет упав на килим. Однак Фреді не здавався. Правою рукою він обхопив Іштванову шию і почав її стискати, лівою ж шарив по килиму, намагаючись дотягнутися до пістолета. Юнак одіпхнув ногою пістолет під шафу. Коли Фреді підняв руку, Іштван ухопив його за вказівний палець і, загнувши назад, почав ламати. Рука ворога трохи відпустила шию Іштвана. Фреді застогнав. Іштван поступово піднімався на коліно, підтягуючи за собою свого ворога. Фреді скрикнув від болю. У юнака був намір піднятися разом з Фреді, але він не зміг його здійснити, бо чоловік несподівано вдарив Іштвана в живіт. Удар був такий сильний, що юнак скорчився від болю. Скориставшись цим, Фреді схопився на ноги і почав бити юнака в обличчя. В Іштвана запаморочилося в голові, його нудило. Хлопець знав: якщо знепритомніє — всьому кінець. В уяві спливло миле, стурбоване обличчя Естер, почувся її голос: «Будь обережний». Він інстинктивно відхилив голову. Кулак Фреді пролетів мимо. В ту ж мить, зціпивши зуби і напруживши м'язи, Іштван кулаком лівої руки щосили вдарив по обличчю супротивника, Фреді похитнувся.

Двобій знову вирівнявся. Вони з відчаєм приречених лупцювали один одного, борючись за своє життя. У Фреді лопнула одна повіка, його обличчя залила кров. В Іштвана теж було підбите око, з носа цебеніла кров, але він не здавався. Побачивши, що Фреді підняв для удару стілець, він схопив мармурову чорнильницю і щосили жбурнув її в голову супротивникові. Фреді впав з розтрощеним черепом. Іштван згадав, що другий чоловік, який піднявся в мансардну кімнату, ось-ось може повернутися. Адже він чув шум, знятий бійкою. Іштван не знав, що другий жилець не звертав уваги на гамір від колотнечі, бо вважав, що це Фреді, за наказом Донована, розправляється з юнаком. Іштван кинувся на підлогу і почав шарити рукою під шафою. Знайшовши пістолет, він похапцем зірвав з себе галстук і, перевернувши непритомного Фреді долілиць, зв'язав йому за спиною руки. Потім відрізав мотузок, яким підтягується штора, і міцно зв'язав ноги Фреді.

«А тепер візьмуся за другого», — подумав Іштван. Він бризнув із графина собі на лице води. Освіжившись, обережно рушив до мансардної кімнати. Пістолет тримав напоготові. Дійшовши до сходів, побачив молодика, який пустив його у віллу. Той стояв на площадці перед дверима кімнати, його обличчя перекосив жах. В руках молодого чоловіка блиснула зброя. Вони вистрілили одночасно. Гострий біль пронизав лівий лікоть Іштвана. Хлопець ще раз натиснув на спуск. Одна куля з свистом пролетіла повз його вуха… Він відчув удар, наче його штовхнули в груди. Пістолет випав з його рук. Непритомніючи, він встиг ще побачити, як мов підкошений звалився його супротивник. Іштван поточився назад. Підлога вислизнула з-під його ніг, і він упав, стукнувшись головою об сходи…

Коли Іштван пішов від Естер, Голуб якийсь час стояв у задумі, потім звернувся до дівчини.

— Одягайтесь, донечко, підемо до нас.

Естер вмить одяглась і допомогла професорові надіти пальто. Не питаючи нічого, пішла за ним. Вона була немов у сні, до горла підступав клубок.

Пройшовши кілька кварталів, вони надибали на таксі. Професор назвав адресу.

Пані Магда ще не спала. З тривогою чекала чоловіка.

— Тамаді, любий, що сталося?..

— Нічого особливого, люба… Дай щось випити і приготуй міцну чорну каву…

— Не турбуйтеся, я сама зварю каву, — схвильовано сказала Естер і одразу ж побігла на кухню. Вона тихо постукала у двері Рожі, гадаючи, що дівчина вже спить…

— Рожі, — задихаючись від хвилювання, промовила дівчина, — подзвони товаришу Челеї, щоб негайно прибув сюди…

З-за шафи вийшов Коцка. Естер здивовано глянула на нього. Їй здалося, що вона десь уже бачила його, тільки не могла згадати, де саме.

— Старший лейтенант Барді, заступник товариша Челеї, — відрекомендувався Коцка. — Що сталося?

— Поки що нічого, але кожної хвилини може статися лихо. Негайно розшукайте товариша Челеї, — квапила його дівчина.

Не минуло й десяти хвилин, як з'явився Челеї з Йоганном, тобто капітаном Берецкі. Підполковник ледве стримував хвилювання. У робочому кабінеті професоровій по збуджених поглядах присутніх одразу догадався, що сталося щось важливе. Челеї запитально глянув на Голуба, потім на Естер.

— Товаришу Челеї, — затинаючись мовила Естер, — ви приїхали на машині?

— Так, люба Естер. Але ж говоріть нарешті, що сталося?

Дівчина опустила голову. Їй хотілось розповісти все, але згадала слова юнака… Ні, вона не може ще вручити листа, бо дала слово… Глянула на годинника.

— Іштван тут, у Будапешті… — сказала вона, хвилюючись. — Кожної хвилини він може дати про себе знати…

— Ви розмовляли з ним? — спитав Челеї.

— Так… він незабаром викличе нас по телефону… Я гадала, що доти можна було б… приготувати машину…

— Усе в порядку, Естер… В будь-яку хвилину можна вирушати. Тільки б Іштван скоріше подзвонив… Зараз від нього залежить життя людини…

Естер не знала, що має на увазі Челеї. Вона опустила голову і не зводила очей з циферблата годинника.

— Між іншим, Краснай молодець, — усміхнувся підполковник. — Нам розповідали, як хоробро він поводився у Відні…

— Він щось натворив? — спитав професор.

— Так, — відповів Челеї. — Але коли взяти до уваги обставини, при яких він це зробив, можна його зрозуміти… і, я гадаю, все можна виправити. Тільки треба з ним скоріше поговорити…

Естер нервово дивилась на циферблат. Стрілки, наче на них були олов'яні гирі, рухались надто повільно. Дівчина дедалі більше нервувала… Їй хотілося закричати: «Швидше, кожна хвилина дорога!..»

— Про що, власне, мова? — звернувся професор до Челеї.

— Гаразд, скажу. Краще, коли у вас буде повна ясність. Хлопцеві загрожує велика небезпека. Сьогодні о четвертій годині ранку він має передати керівникові шпигунської банди іноземної держави важливий винахід…

— Моє відкриття, — сказав професор ослаблим голосом.

— Так.

— Але цього хлопчина не зробить.

— Ні, — всміхнувся Челеї. — Він не може передати відкриття, бо його вже немає тут, у віллі.

Голуб схопився з місця.

— Що ви кажете? — вигукнув він. — Украли!.. Вкрали моє відкриття?

— Хоч із запізненням, прошу вашого пробачення, пане професоре. Це справа моїх рук.

Голуб і Естер витріщили очі на підполковника. Челеї вів далі:

— Нам стало відомо, що кілька іноземних держав зацікавились вашим відкриттям. Вони хотіли його вкрасти. Мій заступник, старший лейтенант Барді, з допомогою вашої домробітниці на певний час позичили матеріали дослідів. Їх заховали у моєму сейфі…

— Але ж… чому… ви не сказали мені? — збентежено промимрив Голуб.

— Ми не хотіли турбувати вас…

— Нова домробітниця?… Рожі? — затинаючись бурмотів вчений.

— Так, — перебив його Челеї. — Лейтенант Рожі Харасті оберігала вас.

Голуб глянув на Естер. Дівчина схилила голову.

— Змовники!.. — вихопилось у професора. І він задерикувато почав докоряти присутнім за те, що вони таїлися перед ним, не довіряли йому.

— Але повернімося до Красная, — нагадав Челеї. — Керівник шпигунської банди дістав наказ убити хлопця…

Естер розпачливо скрикнула… Її погляд упав на циферблат. Була саме четверта година…

— Коли він зараз стрінеться з бандою, невідомо, що може статися, бо хлопчина не знає, що задумано проти нього… І в той же час банда викрала одного нашого товариша…

Естер сиділа ледь жива. В голові невідступно вертілася одна думка: Іштвана хочуть вбити…

— Товаришу підполковник, — озвалася вона, — це вам посилає Іштван… — Вона подала Челеї конверт.

Челеї здивовано глянув на дівчину і, не гаючи часу на розпити, розірвав конверт. У записці було написано:

— Їдьмо, — звернувся він до Коцки.

— Я теж поїду з вами. — Естер благально глянула на підполковника.

— Гаразд, не заперечую…

— Може, знайдеться ще одне місце в машині? — озвався професор. — Ви знову хочете обминути мене…

— О ні, товаришу Голуб, — всміхнувся Челеї. — Просимо з нами, лікар завжди згодиться…

Через кілька хвилин чотири машини мчали в напрямку Зугло.

У вікнах вілли горіло світло. Офіцери контррозвідки за двадцять метрів від будинку повискакували з машини. Челеї на ходу інструктував їх. Четверо юнаків спритно перестрибнули огорожу. Естер і Голуб залишились під прикриттям кам'яної стіни. Челеї подзвонив, але ніхто не відкликався. Він знову натис на кнопку. «Ми прибули надто пізно», — майнуло в голові. Підполковник подав рукою знак Коцці…

— Треба увірватися в дім.

Вони допомогли Естер і професорові перебратися через огорожу. Коцка оглянув вхідні двері.

— Їх важко буде виламати, — зауважив Коцка.

Він виліз на плечі молодих офіцерів і рукояткою пістолета розбив скло над дверима. Пробравшись через отвір у передпокій, відчинив зсередини двері і пішов далі. Згодом Челеї і його друзі почули оклик Коцки.

— Швидше туди! — вигукнув підполковник.

Контррозвідники один за одним увірвалися в кімнату.

Відчинилися двері. В них з'явився Коцка, блідий як стіна.

— Товаришу професоре, мерщій…

Усі зайшли в кімнату. Перед ними відкрилася жахлива картина. Біля сходів лежав Іштван весь залитий кров'ю. Неподалік — труп невідомого чоловіка.

Естер, побачивши Іштвана, тихо скрикнула і, похитуючись, відійшла до стіни. Голуб не розгубився. Він вмить опинився біля Іштвана і, опустившись навколішки, заходився його оглядати.

— Ще живий… але серце ледве б'ється… Негайно в машину!..

Два офіцери, обережно піднявши Іштвана, винесли його. Голуб пішов за ними.

Тільки-но виїхала машина з Іштваном і Голубом, як у дверях з'явились двоє контррозвідників. Вони вели під руки Гейзу Олайоша.

— Гейзо! — побіг йому назустріч підполковник.

— Бейло! — радісно вигукнув той. Вони міцно обнялися. — Я так боявся, щоб ви не спізнились!..

Обшукали весь будинок. У робочому кабінеті знайшли Фреді. Він уже опритомнів. У нього був жахливий вигляд.

— Доктор Сегеді, — промовив Олайош, вказавши на нього.

Челеї підійшов до зв'язаного, вхопив його за русяве волосся і смикнув…

— Фреді! — вигукнув Коцка.

— Одведіть! — наказав Челеї.

Офіцери поставили Фреді на ноги і повели з собою.

— Коцко! — звернувся до старшого лейтенанта підполковник. — Залишаю тобі трьох чоловік, уважно оглянь всю віллу. Я почну допит Фреді. Труп відвезуть пізніше.

— Ясно, — відказав старший лейтенант.

— Ходімо, — звернувся підполковник до Олайоша і Берецкі. Естер, схлипуючи, пішла за ними.

— Спасибі, Бейло, що врятував мене! — почула дівчина голос Олайоша.

— Не мені дякуй, а Іштванові Краснаю. Він тебе врятував, — відповів підполковник.

Наступного ранку Естер і Челеї стояли перед операційною. Юнака вже вдруге оперували, тричі переливали йому кров…

— Він житиме? — з тривогою глянула дівчина на Челеї.

— Не знаю…

Естер нервово смикала рукавички. Двері операційної відчинилися. На лікарському візку везли Іштвана.

В обличчі юнака ні кровинки. Коли проходили повз Естер, серце дівчини завмерло від болю. З очей раптово потекли сльози.

Через деякий час з операційної вийшов Голуб.

— Пане професоре!.. Він житиме?

— Можливо… — Учений зморщив чоло. — Але коли навіть пощастить врятувати його, ліва рука ще довго буде паралізована. Одна куля розтрощила ліктьовий суглоб. Негідники стріляли розривними кулями…

Близько десятої години Іштван опритомнів. Він впізнав Естер, Голуба. Поруч сидів Челеї. Юнак всміхнувся дівчині, і Естер схилилася над ним.

— Поклич… сюди… підполковника.

Челеї підсів ближче.

— Я хочу спокутувати… свою провину…

Ви вже спокутували її, — заспокоїв Челеї юнака.

— Запишіть… шпигуни…

Підполковник подав Естер знак. Дівчина швиденько дістала папір і олівець.

— Шоні… Єва… — диктував хлопець. — Лайош Папп… із Сомбатхея… водії машини ДТ-301… і МА-415… і ведіть спостереження в бібліотеці імені Сечені… хто буде брати… «Лікарський вісник» за 1896 рік… — Іштван знепритомнів.

Усі мовчали. Челеї взяв у Естер записку. Через деякий час озвався професор.

— Що з ним буде, товаришу підполковник, якщо він залишиться живим?

— Треба зробити все, щоб він жив, — відповів підполковник. — Це тепер найважливіше…

— А потім?.. — глянула в очі Челеї дівчина.

— А потім з нього вийде прекрасний лікар, — сказав підполковник і, зиркнувши на Естер, додав: — І, сподіваюсь, хороший чоловік.

Естер соромливо опустила очі.

— Ходімо, — звернувся до них Голуб. — Іштванові потрібен спокій.

— Я лишуся тут, — відказала Естер.

Коли чоловіки вийшли, Естер підсіла до ліжка. Іштван лежав з заплющеними очима, його дихання стало рівнішим. Хлопець заснув. На його обличчі з'явилася мила усмішка, яку не могли спотворити навіть численні садна й синці. Естер узяла його за руку, і хлопець крізь сон відповів легеньким стисканням. Він так тримав руку дівчини, ніби вирішив ніколи більше не відпускати її…