ФБ-86

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

Стомлений Іштван сидів у добре обставленій приймальні. Лакей з похмурим виразом обличчя іноді заглядав у приміщення, вдаючи, що в нього там якась справа, але хлопець відчував, що той стежить за ним.

Нічний перехід, переживання останніх кількох годин змучили його, але тепер він уже був спокійний — небезпека лишилася позаду. Ось він і в іншому світі. В світі, про який там, вдома, дехто нашіптував, що це світ волі й справжньої демократії, світ, де можна жити без страху. Коли машина пересікла кордон радянської зони, Іштван широко розкритими очима розглядав поля, що пролягали вздовж дороги. Вдивлявся в них, вишукував чуже, австрійське, але гнучкі тополі обабіч дороги були такі самі, як і вдома. Поля блищали від дощу так само, як домашні лани. Все було таке ж, як і на батьківщині.

Він глянув у вікно вілли. Висока, поросла плющем кам'яна стіна закривала краєвид. Дерева в саду гнулись під натиском західного вітру. В кінці двору Іштван побачив тенісний майданчик. На землі, вкритій червоним шлаком, стояли калюжі води. Вздовж тенісного корту протяглась бетонована доріжка. Вона вела в гараж. Обабіч доріжки були клумби. Мокрі кущі принишкли над зеленими газонами. Вітер шарпав, рвав, шматував їх.

Камін у приймальній заколисуюче виспівував. Червоні язики полум'я кружляли в дикому танці, кидаючи на залізні грати каміна руді блискітки.

Іштвана зморило приємне тепло, завивання вітру, потріскування вогню в каміні. Він задрімав. Перед ним пройшла ціла галерея облич: сумовита блондинка Шоні, професор Голуб з його по-дитячому блискучими очима, пані Магда з стурбованим поглядом, струнка гнучка Естер з густим каштановим волоссям. Він думав про Майю, силкувався згадати її, але вона щоразу з'являлася в образі Естер.

Хтось торкнувся його плеча. Хлопець здригнувся, перед ним стояв лакей.

Іштван підвівся, поправив на собі одяг і пішов слідом за лакеєм. Той відчинив двері, Іштван переступив поріг. За різьбленим письмовим столом сидів повновидий молодий блондин у сутані, в окулярах з золотою оправою. Його обличчя було коричневе, ніби засмагле на сонці.

— Слава Ісусу Христу, — привітався хлопець.

— На віки слава… — відповів ксьондз. — Сідайте, будь ласка.

Іштван сів на стілець і непомітно оглянув приміщення. Стіни були облицьовані в зріст людини полірованим дубом. Над столом висів чорний хрест з ебенового дерева, навпроти вікна — зображення Христа в терновому вінку. Під ним величезна книжкова шафа, на ній — квіти. Кожен вільний куток кімнати був зайнятий квітами. Перед каміном — низенький столик і три крісла, обтягнуті темно-червоним бархатом. Біля вхідних дверей — срібна чаша з свяченою водою.

— Мені потрібен отець Пал, — озвався Іштван тихо.

— Це я.

— Мене послала до вас Єва Шоні. Вона попросила передати цей значок.

Він витяг із лацкана піджака значок і передав його отцю Палу. Обличчя священика засяяло:

— Єва? Як живе моя маленька двоюрідна сестричка?

— Дуже сумує останнім часом.

Лице отця Пала спохмурніло.

— Так. Нелегке життя за залізною завісою. Та сподіваємось, що це триватиме недовго. Не забудьте, сину мій, що за кожною зимою настає літо.

— Так, превелебний отче.

— Ну, сину мій, розповідайте, з якою метою прийшли.

Іштван почав говорити. Розповів причини своєї втечі, передав свою розмову з Євою.

— Єва сказала, що тут я зможу продовжувати навчання. Я хочу бути лікарем.

Отець Пал уважно слухав хлопця. Його обличчя було нерухоме і не виказувало думок.

— Так, — протягнув він замислено. — Ви правильно вчинили, сину мій. Наша організація — завдяки вільним народам — існує для того, щоб допомогти молоді, яка страждає під комуністичним гнітом. Якими мовами володієте, сину мій?

— Тільки німецькою, — одказав Іштван.

— Нічого. Незабаром вивчите ще й інші мови. — Він трохи помовчав. — Якщо я не помилився, ви тільки що сказали, що були асистентом професора Голуба. Так?

— Так, — відповів хлопець.

— Голуб, Голуб, цього прізвища я не чув, — уголос розмірковував отець Пал. Він ледве стримував хвилювання, що охопило його, коли Іштван назвав ім'я вченого. — Він викладає в університеті?

— Так, але працює вдома. — Хлопець збентежено замовк.

— Ви хотіли щось додати, правда? — люб'язно спитав священик.

— Я хотів сказати, що… — белькотів хлопець, — що вдома, в лабораторії, він проводить різні досліди.

— Розумію, сину мій. — Отець Пал підвівся. Хлопець теж. — Поки що, сину мій, ви залишитеся тут. Йоган покаже вам вашу кімнату. А втім, коли у вас є де жити, будь ласка, ми не чинимо вам перепон.

— Ні, превелебний отче, мені нікуди йти, — озвався швидко Іштван.

— В такому разі залишайтесь тут. Прийміть ванну, відпочиньте, виспіться. Я дам вам папір. Прошу вас написати докладну автобіографію. Це потрібно для прийому в університет. Тим часом я дістану необхідні документи. Гроші у вас є?

— Нема, — ослаблим голосом відповів хлопець.

— Я добуду для вас, і від місії костюм, бо у вас жахливий вигляд. На жаль, сину мій, ми зможемо послати вас лише в один з американських університетів, бо контингенти університетів інших країн уже заповнені на два роки вперед.

— Мені однаково, превелебний отче. Тільки б міг змогу вчитися. Скажіть, будь ласка, за який час вирішиться питання мого прийому? — спитав схвильовано хлопець.

— Коли все піде гладко, через тиждень будете в Америці, — одказав отець Пал. Він подзвонив. У дверях з'явився Йоганн. Священик німецькою мовою віддав розпорядження.

— Яволь ^[7] , — нахилив голову Йоганн.

Потім звернувся до хлопця.

— Bitte, kommen sie mit mir ^[8] , — сказав він байдужим голосом.

Іштван вклонився, священик поблажливо махнув йому на прощання рукою. Хлопець пішов за Йоганном.

Коли двері зачинилися, отець Пал підійшов до хреста і натиснув на один з виступів різьбленого візерунка. Дубове перекриття беззвучно розступилося, відкривши невеликий отвір. Нахиливши голову, священик пройшов у сусіднє приміщення. Отвір знову зімкнувся.

— Вдався запис? — сміючись спитав він юнака, який схилився над магнітофоном.

— Чудово.

— А зйомки теж?

— І зйомки. Гері вже проявляє їх. Отче, — звернувся до священика молодик, — ця Єва варта золота.

— Авжеж, Клерк, — засміявся Пал Діосегі і скинув сутану. — Нудна ця роль священика, — промовив він, — іноді ледве стримую сміх.

— Це була твоя ідея, — одказав капітан Клерк, — але вона цілком виправдала себе. Гадаю, що старий Донован буде в захваті, коли довідається, хто потрапив до ваших тенет. Я міг сподіватися на все, крім того, що в наші лабети попаде перший помічник професора Голуба.

— Треба діяти дуже обережно, — серйозно зауважив Діосегі.

— Ходімо до Донована. Порадимось, як нам бути далі.

— Іди вперед, я тим часом поговорю з Гері, щоб він дістав потрібні документи.

— Гаразд, — погодився капітан, — через півгодини стрінемось, у Донована.

Минуло кілька днів. Іштван жив немов у казці. Отець Пал оточив хлопця увагою, його люб'язність не знала меж… Уже наступного дня він передав йому, що все владнав і через кілька днів Краснай зможе виїхати. Іштвану вручили підручник англійської мови. Щовечора Пал довго розмовляв з Краснаєм, спритно розмальовуючи перед ним чудеса нового світу, всі оті припади, які чекають його в Америці.

Іштван цілі години проводив у саду серед дерев і клумб парку, в думках блукав десь у піднебессі, у світі казок і мрій. Він бачив безкраю дзеркальну гладінь океану, чудові міста. В такі хвилини хлопцеві не терпилося скоріше вирушити в дорогу, зринути у височінь, полетіти, вхопившись за одну з хмар — цих велетенських парусників, що сунули по осінньому небу, — і мчати навздогін вітру, назустріч новому світові, новому життю. Юнак не відчував туги за батьківщиною. За наказом отця Пала для нього готували угорські страв З Йоганном він майже не розмовляв. Лакей на його запитання відповідав короткими «так» чи «ні» або просто уникав відповіді, сказавши: «Не знаю, пане!» Нерви Іштвана заспокоїлися, обличчя набрало колишнього свіжого забарвлення, в хлопця навіть виникло бажання займатися ранковою гімнастикою.

В саду вілли був невеликий критий басейн, а коло нього маленький фізкультурний зал. Іштван попросив дозволу користуватися ними. З свого вікна він бачив, як щоранку туди приїжджали на машинах молоді чоловіки.

Отець Пал пояснив, що плавальний басейн належи американській військовій місії, і його відвідують тільки співробітники місії, але пообіцяв здобути дозвіл і для Іштвана. Одразу ж по обіді він сказав, що Іштван в будь-який час може туди ходити.

Хлопець побіг до басейну. А через півгодини уже піднявся в свою кімнату. Перекусив, ліг спочити і майже одразу заснув міцним, здоровим сном.

Прокинувся від того, що Йоганн торкнувся його плеча.

— Вас викликає отець Пал.

Краснай схопився. Зайшов у ванну, умився, причесався і пружними кроками спустився по сходах. Отець Пал зустрів його привітною усмішкою.

— Заходьте, сину мій. Я познайомлю вас з капітаном Клерком, керівником американської місії.

Хлопець міцно потис руку вродливому американському офіцерові.

— Сідайте, — запропонували йому.

Іштван сів, очікувально поглядаючи на отця Пала і усміхненого американського офіцера.

— Я запросив вас, сину мій, для того, щоб повідомити: ваша справа в основному вирішена. Як бачите, тут на столі ваш паспорт, віза на право в'їзду, документ про те, що вас прийнято в університет. Залишається тільки вирішити або, вірніше, з'ясувати невеличку формальність. Та про це розповість вам пан капітан.

Клерк люб'язно всміхнувся і почав говорити німецькою мовою.

— Ідеться про те, пане Краснай, що в нашого командування виникли деякі сумніви. Я з свого боку вважаю це обмеженістю, недалекоглядністю, але ж я всього-на-всього капітан і не можу сперечатися з командуванням. Це, сподіваюсь, для вас зрозуміло?

— Звичайно, — одказав Іштван і глянув на отця Пала.

Той підбадьорливо кивав головою.

— У мого начальника, полковника, коли він читав вашу автобіографію, виникла думка, що ви, пане Краснай, можете бути комуністичним агентом.

Іштван був приголомшений.

— Я, — вів далі капітан, — добре посміявся з надмірної обережності, бо знаю, що люди, яких рекомендує отець Пал, надійні. Але полковник лишився непохитним. Правда, можна зрозуміти старого, бо червоні такими методами користуються.

— Але дозвольте, пане капітан, — пробелькотів Іштван.

— Знаю, знаю, пане Краснай. Саме про це ми говорили з отцем Палом. Пан полковник підпише ваш паспорт тільки після того, як доведете, що ви не комуністичний агент.

— Але як мені це довести? — спитав хлопець, відчуваючи, що голова в нього йде обертом.

— Законне питання. Справді, як можна спростувати це припущення? Ми знайшли з отцем Палом вихід із становища. Нас цікавила ваша думка.

— Будь ласка, я слухаю.

— Отож, мова йде про те, — тяг капітан, — що ви повернетесь у Будапешт. З певного місця, яке ми вам вкажемо, ви принесете для нас, тобто для пана полковника, якусь вісточку. Цим ви доведете, що прибули до нас не за дорученням більшовиків. Тоді полковник Донован переконається у вашій надійності і ворота університету відчиняться перед вами.

— Але ж, пане капітан…

— Сину мій, — встряв у розмову отець Пал, — повірте мені, бо ми дуже ретельно все обдумали. Ми хочемо допомогти вам. Але ви мусите покінчити з певними ілюзіями. Ви роками будете користуватися гостинністю американського уряду, вам допоможуть стати хорошим лікарем. Отже, нам потрібні певні гарантії щодо емігрантів. Не забувайте, що ви нелегально покинули Угорщину. І залишили країну в такий час, коли поліція вела слідство у вашій справі. З цього, сину мій, випливає, що ви своєю втечею підтвердили злочини, в яких вас підозрювали.

— Але…

— Заждіть, сину мій. Я знаю, що ви хочете сказати. Ви не знайдете жодної людини, яка б повірила у вашу невинність, бо червоні ставлять питання так: хто не винуватий, той не тікає. Ось ті ілюзії, з якими вам слід покінчити.

— Зрозуміло, — похнюпився хлопець, його обличчя було бліде.

— До того ж це не така вже небезпечна справа. Капітан Клерк скаже, що треба робити.

— Так! — засміявся капітан. — Усе це дрібничка. Сьогодні вночі я вас перекину через кордон. Там небезпеки немає. В певній точці, яку я вам покажу на карті, вас чекатиме машина. Я подбав про відповідні документи. Машина підвезе вас у Будапешт. Завтра по обіді зайдете в бібліотеку імені Сечені, попросите том «Медичного огляду» за 1896 рік. Кожен медик може звернутись з таким проханням. На 375 сторінці знайдете конверт з тоненького паперу, візьмете його і покладете туди інший конверт, який я вам дам. От і все завдання.

Іштван опустив голову. Усе кипіло в ньому, протестувало. «Боже мій, що з цього вийде…»

— Сину мій, — вирвав його з роздумів священик. — Ідіть у свою кімнату, подумайте як слід. Якщо не візьметеся за діло, теж нічого не станеться. На жаль, ми іншого виходу не бачимо. А тепер ідіть. Якщо ваше рішення буде позитивним, приходьте через годину і скажіть мені.

Іштван підвівся і, хитаючись мов п'яний, вийшов. Довго ходив по кімнаті. Мучили страх і відчай. Здавалося, що все сказане отцем Палом не піддається спростуванню. У вікно він бачив безтурботних американських юнаків, які з веселим сміхом виходили з басейну. «Як хороше їм, — майнула думка. — Ніяких турбот, живуть собі щасливо…»

Тихий скрип дверей вивів його з задуми. Отець Пал обережно ввійшов у кімнату.

— Сідайте, сину мій, — ласкаво всміхаючись, сказав він.

Юнак опустився в крісло. Було приємно, що до нього прийшов священик.

— Превелебний отче! — гірко озвався хлопець, відчуваючи, як на очі навернулися сльози. — Я такий нещасний! — Він обхопив долонями обличчя.

— Я розумію вас, сину мій, — сказав священик і погладив кучеряве каштанове волосся юнака. Заспокойтеся, господь милосердний. Я знав, що ви в тяжкому стані, тому й прийшов. Хочу допомогти вам… Прочитавши вашу автобіографію, — співчутливо мовив священик, — я дуже розчулився. Бідолашний! Ви так багато вистраждали.

Іштван здригнувся у беззвучному плачі. Отець Пал вів далі.

— Я згадав своє власне дитинство. Скільки розчарувань спіткало мене! Я зневірився в людях, у своїх найкращих друзях. Я був такий же самотній, як ви. Колись і я кохав так чисто, віддано, як і ви. Мою кохану теж узяв до себе господь. — Отець Пал зітхнув. — Отак став я священиком. Нелегко було мені покинути батьківщину. Довгий час вважав себе зрадником, бо залишив свій народ. Адже, сину мій, батьківщина це не лише гори і широкі лани, не лише бурхливий Балатон і ріки, що велично котять свої хвилі, не тільки грайливі, говіркі ручайки, мирні хутори під червоними черепичними дахами, не лише великі міста, що ховають у собі і гріх, і щастя, і ненависть та любов. Це насамперед народ, який страждає, працює в поті чола і тепер стогне під кривавим ігом якоїсь жменьки людей. Служіння народові, сину мій, це свята справа. 1 я вдячний всемогутньому господу богу, що він наставив мене на путь істини…

Іштван палаючими очима глянув на священика, який, дивлячись кудись в далечінь, говорив тихим, проникливим голосом.

— Я знаю, ви думаєте, що, повернувшись і виконавши наше доручення, вчините злочин проти батьківщини Ні, сину мій, злочину проти батьківщини ви не вчините. Ви тільки завдасте шкоди комуністичному режиму. А цей режим — не батьківщина. — Він глянув на хлопця і всміхнувся. — Щоб заспокоїти вас, скажу, що від вашого вчинку ніхто не постраждає.

Хлопець зацікавлено глянув на священика.

— Відкрию вам одну таємницю. Але прошу, щоб це залишилося між нами.

Іштван кивнув головою на знак згоди. Священик підійшов до дверей, виглянув у коридор і сів. Нахилився до Іштвана і пошепки розповідав:

— Капітан Клерк три роки жив у Будапешті як працівник посольства. Там він познайомився з донькою головного лікаря. Вони покохали одне одного. Батько дівчини злигався з комуністами і навіть чути не хотів про їх одруження, — боявся, що це зашкодить його кар'єрі. Капітан зустрічався з дівчиною потайки. Якось батько застав їх разом і заборонив дівчині бачитися з Клерком. Однак кохання виявилось міцнішим. Тим часом капітана перевели у Відень. Важко їм стало підтримував зв'язок, бо за дівчиною стежили. Ось вони й знайшли спосіб для листування. Поштою не можуть користуватися через цензуру, а піти в посольство дівчина теж не може. Мова йде всього-на-всього про те, що на цей раз вам доведеться бути листоношею закоханих. Тільки про це ви не знаєте. Зрозуміло?

— Так! — одказав хлопець. — Але ж полковник Донован…

— У всьому звіртеся на Клерка. Він знайде вихід. Зрештою, покаже полковникові якийсь інший матеріал. Це вже не ваша справа, — заспокоїв Іштвана ксьондз. — Ну, сумнівів більше немає?

— Ні, — з полегкістю всміхнувся Іштван. — Я навіть не знаю, превелебний отче, як дякувати вам.

— Найкраща подяка — коли ви чесно будете вчитися в університеті і не зганьбите наш нещасний угорський народ. Ви повинні з відзнакою закінчити університет! Це ви мусите мені пообіцяти.

— Обіцяю, — озвався тихо хлопець.

Ридання знов підступили до горла, але на цей раз в його очах з'явилися сльози вдячності.

— Тоді все гаразд. Готуйтесь у дорогу. — Отець Пал обняв хлопця і вийшов з кімнати.

Іштван глянув у вікно. З боку Альп вітер гнав лиховісні, чорні хмари.

Коцка і один з членів його оперативної групи ретельно вивчили будинок, у якому жила Єва. Розслідування дало несподівані результати. Чотири будинки мали спільний двір, розділений низькою дротяною огорожею на чотири частини. Однак огорожу легко можна було переступити. Старший лейтенант задумливо глянув перед собою.

— Виходить, — бурмотів він собі під ніс, — що до дівчини можна пройти і з скверу, і з вулиці Пожоні. Тільки цим можна пояснити, що Краснай непомітно вислизнув з будинку. Але тут потрібна допомога. Якийсь двірник мусить щось знати.

В житловому управлінні вони здобули план кварталу і почали його вивчати. Старший лейтенант синім олівцем відмітив квартиру Єви. Її кімната на третьому поверсі межувала з сусіднім наріжним будинком. Коцка роздумував, постукуючи олівцем по столу.

«Гм, якщо між двома будинками на якомусь поверсі або в підвалі є коридор, тоді, — міркував він, — можна зайти в квартиру з боку скверика і перейти в будинок, фасад якого відкривається на Уйпештську набережну. Ні, в тебе занадто буйна фантазія, — глузуючи з себе, відкинув згодом це припущення Коцка. — У житті все набагато простіше…» — і він викликав до себе Рожі.

— Ось що, люба Рожі. Дізнайся, хто живе поруч з квартирою Єви Шоні.

— В наріжному будинку?

— Так. Далі узнай, яка там система бомбосховищ, чи завжди зачинені підвали, чи на однаковому рівні поверхи сусідніх будинків.

— Зрозуміло, — одказала дівчина і вийшла.

Коцка поклав у конверт світлі волосинки і попрямував у лабораторію.

— Дядьку Шоні, — звернувся він до лаборанта, — перевірте оці волоски.

— Гаразд, залиште їх тут, — сказав лаборант, прийнявши у Коцки конверт.

Коцка повернувся в свій кабінет. Глянув на годинник. П'ятнадцять хвилин на шосту. Він мав сьогодні замість Челеї зустрітися з Олайошем. Побачення було призначено на п'яту годину в маленькій корчмі на Буді. Коцка швидко одягся і вибіг на вулицю.

Перед корчмою вийшов з таксі. Олайош уже чекав його. В залі було мало відвідувачів.

— Ви давно тут? — спитав старший лейтенант.

— Кілька хвилин, — відказав Олайош. — Підполковник Челеї не прийде?

— На жаль, у нього спішна робота, мені довелось замінити його…

— Нічого. Я вас слухаю.

Коцка замовив пиво, почекав, доки офіціант відійшов, і звернувся до Олайоша.

— Підполковник сказав мені, — промовив він тихо підкидаючи на долоні запальничку, — що ви згодні допомогти нам…

— Звичайно, — всміхнувся Олайош. — А про що конкретно мова?

— Я коротко розкажу вам суть вашого завдання В ресторані «Лілія» є молода офіціантка. Вона цікавить нас. Вам треба було б познайомитися з нею…

— Вона хоч вродлива? — спитав сміючись Олайош.

— Не з потворних… Ось які в мене міркування, послухайте, будь ласка.

Гейза Олайош з цікавістю слухав тиху розповідь старшого лейтенанта.

Підполковник Челеї співчутливо дивився на сивого вченого. Голуб, відкинувшись на спинку крісла, говорив повільно і стомлено.

— Мені дуже прикро, пане підполковнику. Дуже прикро.

— Я бачу, професоре, ви й тепер вважаєте, що Краснай — чесна людина.

— Так, — відповів вчений. — Правда, моя думка не має великої ваги, — всміхнувся він гірко. — Я й досі виступав за нього. І ось він втік. Знаю, цей факт суперечить моїй думці. Ви можете законно заявити: ось, мовляв, яких людей захищає Голуб. Можливо, ви матимете рацію. Бо ж зрештою Краснай своєю втечею порушив існуючі закони. І коли б навіть мені вдалось добитися його повернення, ви завели б на нього карну справу, бо закон є закон. Слідчі органи не зважають на те, що відбувається в душі людини.

— Пробачте, що переб'ю вас, — сказав з усмішкою підполковник. — Це не зовсім так. Трапляються, звичайно, помилки і в нас, але ми цікавимось також мотивами вчинку. Безперечно, злочин проти суспільства, проти держави лишається злочином і в тому разі, коли той, хто вчинив його, не мав злочинного наміру, а просто не знав законів або поводився по-дитячому необачно. Справа суду врахувати ці обставини, і він враховує їх. З людської точки зору можна зрозуміти причину того чи іншого злочину. Але прощати злочину не можна.

— Виходить, коли б Краснай розкаявся і повернувся додому, його б засудили?!

— Це вже компетенція суду, — відповів Челеї. — Я можу тут висловити лише свою особисту думку, а вона навряд чи цікавить вас.

— Помиляєтесь, вона цікавить мене…

— Ви поставили мене в нелегке становище, — засміявся Челеї, — бо я дуже добре розумію душевний стан хлопця. Я знаю той тип людей, до якого він належить. З них можна виховати корисних громадян. А минуле цього хлопця зобов'язує його бути чесним. Можливо, помилка полягає в тому, що викладачі мало цікавилися ним як людиною…

— Ви не відповіли, — перервав учений. — Засудили б ви його чи ні?

— Так, засудив би, — відповів Челеї. — Я засудив би хлопця, але потім надав би йому можливість продовжити навчання і спокутувати провину.

— Розумію, — мовив Голуб стомлено, опустивши повіки.

Челеї уважно розглядав старого вченого.

— А як бути з тією людиною, що, на мою думку, свідомо зіпхнула хлопця з правильного шляху? Такі люди, як правило, чомусь залишаються непокараними. Мені говорили, що Каллош уже знає про втечу і тепер кожному доводить, що він був правий.

— Каллош діяв неправильно, — одказав Челеї. — Не тому, що розпочав дисциплінарну справу проти хлопця. Його провина полягає в тому, що він ввів в оману своїх керівників. Наскільки мені відомо, товариш Шомош наказав провести суворе розслідування.

— Ну, це ще видно буде, — з недовір'ям промовив учений. — Але повернімося до причини ваших відвідин, пане підполковнику.

— Товариш Шомош послав мене по листа, якого написав вам Краснай.

— Так… так… — промовив учений. — Зараз принесу. — Він підвівся.

— Крім того, я хотів ще обмінятися з вами думками з приводу деяких питань…

— Будь ласка, охоче поговорю з вами… — Голуб підійшов до письмового стола, відшукав у ньому блідо-зелений аркуш і дав підполковникові.

Прочитавши лист, Челеї спитав:

— Дозвольте взяти лист з собою?

— Прошу. Так про що ви хотіли поговорити?

Челеї клацнув своєю запальничкою, дав професорові припалити. Потім і сам закурив.

— Мені хотілося б знати, в якій мірі хлопець обізнаний з результатами ваших дослідів, з їх суттю? Конкретно: я маю на увазі, що він міг би про них сказати, коли б, припустімо, в Австрії чи десь-інде, його примусили розкрити результати дослідів?

Голуб поринув у роздуми. Курив свою сигарету й морщив лоба, лівою рукою погладжуючи підборіддя.

— Важко сказати, — озвався він через деякий час. — В принципі йому відомі лише часткові результати. Звичайно, він знає мою концепцію, але не обізнаний з вихідними позиціями, основними розрахунками і першим результатами дослідів. Та він набагато талановитіший ніж ви гадаєте. Неможливо прочитати думки такого дужого, молодого таланту, встановити наскільки глибоко бачить він взаємозв'язки окремих явищ, і до яких висновків йому вдалося дійти самостійно. Я схильний думати, що він знає про досліди більше, ніж можна було, б передбачити. Але ж… чи не вважаєте ви, що…

— Так. Саме про це я думаю.

— Ні, — озвався переконано професор. — Ні, мій учень, Іштван Краснай, нікому і нічого не скаже про досліди. Ніколи! Зрозуміло, товаришу підполковник? Я ладен дати відрубати собі голову, що він нічого не викаже. Ні… Ні. — Професор тремтячою рукою погладив чоло. — Може, вип'єте щось — спитав ледве чутно.

— Спасибі. Не турбуйтеся, — відмовився Челеї.

Був уже вечір, коли підполковник повернувся на роботу. Коцка з нетерпінням чекав його.

— Ну, як справи? — спитав підполковник.

— З Олайошем домовився…

— Він охоче взявся за діло?

— Так, — відповів старший лейтенант.

— Принеси, будь ласка, записку, яку ти знайшов у Вільдмана.

Поки Коцка ходив по записку, Челеї тихенько насвистував. Він ще раз обдумав свій план.

— Так, коли моє припущення правильне, то Фреді незабаром буде нашим гостем, — промовив він задумливо.

— Ти щось сказав? — спитав Коцка, який саме в ту мить вступив у кабінет.

— Ні, я просто вголос міркував. Покажи записку.

Він узяв папірець.

— Точно такий папір, — констатував він. — Завтра нехай хтось піде в дирекцію паперового торгу і встановить, чи цей папір угорського виробництва. А коли так, нехай скажуть, у якому році він випущений…

— Зрозуміло, — одказав старший лейтенант. — На мою думку, це папір не угорський.

— Побачимо. Що з Євою?

— Вона стала дуже активною. Без кінця в неї зустрічі з різними людьми.

— Це відомий трюк, — усміхнувся підполковник. — Фреді маневрує. — Через деякий час він додав — Англійський метод. Старий, випробуваний метод.

— Уся біда в тому, що ми і досі не знаємо, хто такий Фреді і де його шукати.

— Це наче гра в шахи, любий Коцку, — засміявся Челеї. — Фреді пішов у наступ пішаками. А ми окопалися, захищаємо короля. Я за допомогою королеви, а ти турою.

— Це мені ще неясно, — похитав головою старший лейтенант.

— Нічого. Згодом зрозумієш. Фреді наступатиме.

— Кинь ці натяки, говори ясніше, Бейло, — сердився Коцка.

Підполковник весело розсміявся.

— Вчись, хлопче, думати. Як, на твою думку, Краснай повернеться додому?

— Я навіть не знаю, куди він подівся.

— Ось лист у твоїх руках, ти навіть не прочитав його?

Коцка пробіг по листу очима.

— Ми дали добрячого маху, — озвався він, прочитавши листа.

— Не думаю. Навпаки, вони промахнулися. Котра година?

— Вісім годин десять хвилин, — відповів старший лейтенант.

— Поговорімо про завтрашні завдання. Сьогодні хотів би раніше піти додому. Тобі теж не завадило виспатися як слід.

— Це правда, — всміхнувся Коцка.

Він узяв блокнот і почав уважно слухати інструкції підполковника.