ФБ-86

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

ібор Каллош втомленим рухом зняв окуляри, витер хусточкою спітніле чоло і, знизавши плечима, глянув на студента.

Кульчарне, повновида жінка років під сорок, з інтересом розглядала муху, що грілася на лутці під не дуже щедрим промінням вересневого сонця. Піднявши передні лапки, муха потерла їх, спинилась на якусь мить і знову заходилася чепуритись.

З усього було видно, що жінку не дуже цікавлять слова Каллоша. Вона заздалегідь знала, про що говоритиме завідуючий навчальною частиною університету.

Третій член дисциплінарної комісії, тридцятирічний блондин Гейза Олайош, поглядав то на жінку, то на Каллоша. В кутку його губ застигла ледве помітна іронічна посмішка.

— Товаришу Краснай, — порушив тишу протяжний голос худорлявого завідуючого навчальною частиною, — ви визнаєте, що приховали у своїй біографії важливі дані?

В блакитних очах юнака майнуло хвилювання. Він стурбовано глянув на членів комісії. Його обличчя ніби промовляло: «Люди добрі, зрозумійте! Сталася жахлива помилка. Згляньтесь!». Погляд юнака блукав десь за вікном, серед поріділого листя дерев, залитих ранковим сонцем. Хлопець пригладив долонею хвилясте каштанове волосся, напружено розмірковуючи, що сказати у відповідь.

— Товаришу Каллош, — озвався він тихо, — повірте, усе це непорозуміння. Я нічого не приховував. Про те, що батько живий, я дізнався лише згодом.

— Ні, юначе, — обрушився на нього Каллош, — ви збрехали, свідомо збрехали! Ось докази! Гляньте, товариші! Це автобіографія, написана його власною рукою. Прочитайте, будь ласка, що він писав. Цитую дослівно: «… під час боїв у 1944 році мій батько зник».

Каллош торжествуюче глянув навкруги, замахавши, наче переможним прапором, аркушем паперу. Він переводив погляд з хлопця на членів комісії і знову на хлопця.

— Це ви писали? Відповідайте! Тільки кажіть прямо: так чи ні! Балачки мене не цікавлять. — Останні слова він промовив, натискуючи на кожен склад. Потім відкинувся назад і з властивою йому іронічною посмішкою дивився на блідого хлопця, що стояв перед ним.

Іштван похнюпився. Втупив погляд у килим. Що відповісти? Від нього вимагають рішучої відповіді, так чи ні — і все. Але так не можна відповісти. Ні ствердженням, ні запереченням не можна пояснити цієї справи. В голові завирували думки… Чомусь згадав, що не зможе піти по обіді на тренування. І все через цього Каллоша. Він давно знає, що той сердиться на нього. Тільки ж за що? Чи не все одно, що сказати? Однаково виключать з університету. Куди тоді йому податися? Піде чистильником черевиків. Повісить на шию дошку, великими літерами напише на ній: «Стараннями Каллоша мене виключено з університету, хоч я був найкращим студентом курсу». Тільки чого б це його, найкращого студента курсу, мали виключити з університету? Ні, професор Голуб цього не допустить…

— Чому не відповідаєте?

«Виспівує, наче якийсь мулла, — подумав Іштван. — Вдале порівняння! По обіді на тренуванні скажу про це хлопцям. Ні, на тренування вже не встигну. Нічого, розповім завтра. Віднині Каллоша прозиватимуть не тюленем, а муллою або, ще краще, співаючим дервішем, бо й на нього він схожий…»

— Я не зрозумів. Що ви питали?

— Ви що, заснули? Навіть власна доля вас не цікавить. Ось до якого цинізму дійшли. Це характерно для вас! — знову напався Каллош, кинувши на стіл біографію Іштвана. — У мене все. Коли вас щось цікавить, будь ласка, питайте, — звернувся він до членів комісії.

Олайош глянув у свій блокнот.

— У мене буде кілька запитань, — сказав він з усмішкою, підбадьорливо глянувши на юнака. — Скажіть, ви часто листувалися з батьком?

Доброзичливий тон Олайоша повернув Іштвану впевненість.

— Я не листувався з батьком, — одказав він. Його голос звучав уже сміливіше. Після короткої паузи юнак додав: — У 1946 році батько надіслав мені листа з Сан-Пауло. Благав помиритися, забути все, що було між нами, втекти до нього. Та я не відповів.

Іронічна посмішка на обличчі Каллоша змінилася злою гримасою. Це не випало з уваги Олайоша, та він, і взнаки не даючи, що помітив, продовжував розпитувати:

— Деякі моменти для мене не зовсім ясні. Скажіть, будь ласка, що було причиною вашої суперечки з батьком?

— Це довга історія, її не можна так просто розповісти.

— А ви розкажіть, — закликав його Олайош.

— Я вважаю, це зайве! — заперечив Каллош. — І так усе ясно. Ми даремно витрачаємо час. — Глянувши на Кульчарне, Каллош додав — Гадаю, ви теж такої думки. — Його погляд вимагав ствердної відповіді.

Кульчарне стрепенулась. Захопившись спогляданням мухи, що грілася на сонці, вона неуважно слухала розмову. Нервово ковтаючи слова, промимрила:

— Так, звичайно! Щодо мене, то…

Олайош з чемною усмішкою, але рішуче промовив:

— А мене, як представника міністерства, цікавлять навіть найдрібніші деталі справи. Зрештою, йдеться про одного з найкращих студентів університету, — звернувся до Каллоша. — Я мушу глибоко розібратись в усьому.

Каллош сердито стиснув губи, відкинувся на спинку стільця і ображено глянув на референта з міністерства.

«Ось які опортуністи засіли в міністерстві», — констатував він у думці.

— Будь ласка, відповідайте на моє запитання, товаришу Краснай, — попросив референт хлопця.

— Між мною і батьком були незгоди в політичних питаннях. Батько був активним членом партії нілашів ^[1] , а я був антифашистом, — почав Іштван.

— Що робив ваш батько як член партії нілашів?

— Він був одним з тих, хто науково обґрунтовував і проповідував расову теорію. — Хлопець глибоко зітхнув. — Як безпосередній співробітник професора Маля, він писав статті та дослідження, читав лекції, цілковито віддав себе фашистському рухові.

— Як же ви стали антифашистом, живучи в такому оточенні?

— Випадково.

Олайоша вразила щира відповідь хлопця.

— Продовжуйте, — підтримав він його.

Іштван деякий час роздумував, збираючи докупи і впорядковуючи свої спогади.

— Ось з чого все почалося, — промовив він згодом. — Навесні 1944 року я познайомився з молодою студенткою, Майєю Фабрі. Пізніше я довідався, що вона єврейка. Батько її був відомим лікарем. Майя познайомила мене з своїми батьками. Від них я сприйняв антифашистські ідеї, там вперше почув про Томаса Манна, Верфеля, Стейнбека, Драйзера. Брав у них книги, багато читав. Переді мною відкрився зовсім новий світ. Батьківський дім став для мене чужим, криваві плани, про які я чув дома, викликали огиду. Побачивши у мене книги, про які я казав, батько страшенно розлютився, заборонив читати їх. Допитувався, звідки вони. Я промовчав, боячись, що він донесе про сім'ю Фабрі в поліцію. Тоді не дуже церемонились у таких випадках. Ми з Майєю покохали одне одного. Коли їй довелося пришити на одяг жовту зірку, ми вдвох плакали. Я не відвернувся від неї, лишився вірним нашій дружбі. І далі відвідував сім'ю, затавровану жовтою зіркою. Носив продукти, передавав звістки від знайомих. І не тільки батькам Майї, а й іншим мешканцям будинку. У доктора Фабрі, як лікаря, до останнього моменту працював телефон. Ми щодня розмовляли з Майєю. 15 жовтня, коли оголосили декларацію Хорті ^[2] , Майя подзвонила мені. Вона була радісно схвильована, без упину повторювала:

«Іштване, це правда? Скажи, що правда! Скажи тільки! Тепер усе буде гаразд. Приходь завтра!»

Я теж дуже радів. Але вже по обіді становище змінилось. Ми жили на Італійській алеї. Я стояв біля вікна і з відчаєм дивився на війська СС та загони нілашів, що сунули в місто. Батько стояв поруч і глузливо стежив за мною. Тоді ми посварилися. Надвечір я подзвонив одному з своїх однокласників. У них була за містом дача. Ми домовились, що врятуємо Майю. Він охоче віддав мені ключ від дачі, навіть узявся понести туди електричну плиту і продукти. Увечері я розмовляв з Майєю.

«Гаразд, — погодилась вона. — Я згодна, тільки разом з тобою».

Вирішили зустрітися наступного ранку.

Я побіг до двоюрідної сестри. Вона і Майя були однолітки. Я вкрав у неї документи. Про наслідки своїх вчинків не думав. Єдина думка володіла мною: врятувати Майю. Адже я кохав її.

Ніч я провів неспокійно. Ще вдосвіта побіг до Фабрі. Майже на кожному кроці перевіряли документи. Перед моїми очима стояло обличчя Майї. Мене переслідували кошмари, в голові плуталися думки. Біля одного з будинків стояв великий натовп. Під командуванням жандармського старшини шістнадцятирічні-сімнадцятирічні молодчики-нілаші виводили з будинку євреїв. Люди, що зібралися там, реагували на події по-різному. На обличчі одних помітне було співчуття, деякі злорадствували, інші стояли мовчки, вражено. Молодчики, розмахуючи автоматами, гнали перед собою нещасних людей, наче тварин. Я пробився вперед. З будинку волокли старезного дідуся з довгою, аж до грудей, сивою бородою. Його весь час підганяли штурханами. А він ледве переставляв ноги, спираючись на милиці. Попереду, злякано оглядаючись, ішла молода дівчина. Хлопчик з дівчачим обличчям — йому, певно, й п'ятнадцяти не було — підштовхував старого прикладом.

«Швидше, Мойсею, швидше», — горлав він, зловтішно регочучи.

Хтось із натовпу, спостерігаючи цю сцену, засміявся. Звідусюди чулися іронічні зауваження, хтось ще й заохочував конвоїрів.

«Ану, хлопці, примусьте їх рухатися швидше!»

«Та хіба так? Що ви, боїтесь?»

«Облиште їх! Вони теж люди!» — стримуючи обурення, вигукнуло кілька чоловік.

«Коли не подобається, забирайтесь геть. Доки не пізно!»

«Може, ви за них?»

Дехто рвучко повернувся і поквапливо пішов далі.

Я стояв приголомшений. Совість підказувала, що треба допомогти, але не знав як. Підбадьорений схвальними вигуками, хлопчина заходився ще рішучіше штурхати старика. Бідолаха озирався на всі боки, зацькований. Він не міг сказати жодного слова.

Дівчина підійшла до старика, взяла його під руку, та один з конвоїрів грубо відштовхнув її. Регіт, лайка залунали ще дужче, ще більше розійшовся й хлопчина. Густіше посипалися удари на нещасного дідуся. Той похитнувся і, втративши рівновагу, впав на землю. Милиці вилетіли з рук. Напружуючи всі сили, він підняв голову і благально глянув на свого мучителя. А молодчик, дико регочучи, ударив старого ногою в обличчя.

«Дідусю!» — розпачливо зойкнула дівчина і кинулась до непритомного старика. З його уст тоненькою цівкою потекла кров, фарбуючи в червоний колір білу бороду. Нілаші накинулись на немічного дідуся з онукою і заходились бити їх куди попало. Я рвонувся, щоб допомогти нещасним, але хтось ззаду схопив мене…

— Годі казки розповідати! — вдарив по столу Каллош. — Може, ви ще скажете, що були учасником руху опору?

Від спогадів на очах Іштвана заіскрилися сльози. Він перервав розповідь, безпорадно глянув на розгніваного Каллоша, потім перевів погляд на Олайоша. Той з цікавістю дивився на нього.

— Розповідайте далі.

По обличчю хлопця майнула сумовита усмішка.

— Мені нічого більше сказати. Через півгодини Майю теж розстріляли. Я не міг врятувати її, бо вона не захотіла. Відтоді я вважав, що мій батько — вбивця Майї. Я зрікся його, пішов з дому. В грудні 1944 року, напередодні різдва, батько навідався до мене сам. Благав, молив, щоб я пішов разом з ним, доки кільце радянських військ не зімкнулося навколо Будапешта. Я не захотів. Ми посварилися. Батько вдарив мене, я дав здачі.

Іштван на якусь мить замовк, провів рукою по чолу і продовжував:

— Я вдарив рідного батька і кинувся тікати. Для мене він уже не існував. Може, ви не повірите, але все було саме так. У біографії я не писав про нього, бо до 1946 року не знав, чи він живий.

— О, виявляється, ви ще й великомученик! — в'їдливо зауважив Каллош. — Ну, а що скажете про те, як ви розхвалювали імперіалістів у галузі медицини?

Серце Іштвана скам'яніло. Ця людина знущається навіть з його спогадів! Каллош ненавидить його. Нічого від нього чекати! Не в силах більше стримуватись, Іштван гнівно вигукнув:

— Це неправда!

Каллош почервонів:

— Як ви смієте звинувачувати мене в брехні! Мене! Ви, нікчема, фашистський вилупок… — Каллош хапав ротом повітря, обличчя його спотворилось від люті. — Геть звідси! — Він випрямився. — Засідання дисциплінарної комісії оголошую закритим! Почекайте в коридорі, поки винесемо рішення, — кинув він навздогін хлопцеві.

Іштван вийшов із залу. В коридорі його оточили однокурсники. Посипались запитання:

— Ну як?

— Виключили тебе?

— Ну, вони не наважаться цього зробити. Тебе дуже любить Голуб.

— Чому ти не виголосив гучної промови? Каллошу тільки того й треба!

— Що за нісенітниця!

— Цим Каллошем ми вже ситі по горло!

Іштван дивився кудись в далечінь і мовчав, наче й не чув запитань друзів. Нарешті глухо сказав:

— Очевидно, мене виключать. — І, махнувши рукою, важко опустився на стілець біля вікна.

— Товариші! Я наполягаю на виключенні! — рішуче заявив Каллош. — Можливо, товариш Олайош повірив у вазку, яку нам тут щойно піднесли. Я не вірю жодному слову цього хлопця. Зневажливо говорить про радянську науку, всіляко розхвалює імперіалістів. Не бере ніякої участі в масових заходах. Пильність настійно вимагає від нас твердості у таких випадках. Гадаю, справа Райка досить ясно підтверджує, що ворог не дрімає. Ми повинні показати в університеті приклад принциповості і непохитності.

Олайош стурбовано перебив його.

— На мою думку, виключення — надто сувора кара. Я вірю хлопцеві. Те, що він розповів, можна довести. До того ж треба зважити, що Краснай — найкращий студент курсу. Пропоную відкласти рішення і перевірити, чи правду він казав. Сигнали, про які ви тут згадували, товаришу Каллош, мене не задовольняють. Адже вони анонімні. Я заперечую проти виключення.

Кульчарне мучили сумніви. Голос серця підказував їй, що Олайош правий. Але ж не Олайош її начальник. Голосувати проти пропозиції Каллоша небезпечно. За це можна поплатитися. А зрештою, Краснай здоровий, міцний юнак, не обов'язково йому бути лікарем, Вона теж мріяла в свій час стати співачкою. І голос у неї гарний, і постава підхожа, а не вийшло. І що ж з того? Нічого страшного. Стала адміністратором. І живе собі. Не припинилося життя й після того, як помер її чоловік. Сама виховує свою донечку. Якщо вона змогла перенести всі удари долі, Краснай тим більше їх переживе. Не в тюрму ж його садять!

— Гадаю, — промовила вона нарешті, — що товариш Каллош має рацію. Я цілком згодна з його думкою — треба бути пильним. Газети щодня пишуть про підлі підступи імперіалістів. Які в нас можуть бути гарантії, що найманці ворогів не пролізли в університет?

Кульчарне улесливо глянула на Каллоша, той схвально хитнув головою.

— Таким чином, — знову почав Каллош, — по суті усі ми проголосували. Можна вважати, що рішення прийнято. Мені дуже жаль, — звернувся він до Олайоша, — що в такому важливому питанні ми не знайшли спільної мови з представником міністерства.

Та Олайош не здавався.

— Зрозумійте, — доводив він, — пояснення Красная цілком правдоподібні. Його можна зрозуміти. Кохання до дівчини було в нього тоді міцнішим, ніж синівська любов. І треба все як слід зважити. Адже йдеться про долю талановитого медика, четвертокурсника…

Каллош перебив його:

— Доля країни важливіша, ніж майбутнє якогось самовпевненого хлопчиська. Не варто далі дискутувати. Ви можете висловити свою окрему думку, але незалежно від цього наше рішення набирає чинності… Випадок серйозний, занадто серйозний. Будь ласка, товаришко Кульчарне, запросіть сюди Красная.

— Попрацювали! На сьогодні досить, — звернувся літній професор до молодої брюнетки.

— Як вам завгодно, пане професоре, — одказала дівчина, глянувши чорними, трохи розкосими очима на сивого вченого, що сидів за мікроскопом.

— Ось воно як, дівчинко, — всміхнувся професор Голуб. — Коли людині п'ятдесят дев'ять років, вона вже швидше стомлюється.

— У вас вигляд зовсім молодої людини, пане професоре! Якби не біле волосся, я б вам і сорок не дала.

— О, ви дуже люб'язні, Естерко, — збентежено промовив вчений. — Але втома буває не тільки від фізичного перевантаження. Ні, я втомився не від роботи. — Професор підвівся і підійшов до дівчини. Гумова підлога приглушила його кроки. — Ви неправі, дівчинко. Що не кажіть, а все ж я стомлений, сварливий старик.

— Пане професоре, — озвалася Естер, спершись на довгий стіл, заставлений різними хімікатами. — Давайте припинимо на кілька тижнів досліди. Тепер уже ми впевнені, що проблема буде успішно розв'язана. Кілька тижнів спочинемо…

— Ні, Естерко, зупинятись не можна. Ні за що! — запротестував професор, піднявши вгору тонку руку. — Синтез — це найбільш хвилююча, захоплююча стадія дослідів, дівчинко. І найбільш болісна. Так, підрахунки стверджують правильність наших міркувань, останні досліди також показують, що наші припущення правильні. Але не забувайте, що це ще не все. Кінцевий результат попереду…

У дівчини заіскрилися очі, вона глянула на вченого.

— Пане професоре, я без усяких вагань беруся підтвердити перший дослід. Прищепіть мені серум інфекційної хвороби і випробуйте на мені антибіотик. Я настільки впевнена, що результат буде позитивний…

— Ні, ні! — вигукнув Голуб. — Не смійте й думати про це. Щоб більше таких розмов не було, ясно?

Естер опустила голову. Пасма густого каштанового волосся розсипалися, заховавши її обличчя.

— Гаразд, не буду, — тихо промовила вона.

— Отак, Естерко. Ну, давайте вмиватися, — сказав професор і важкою ходою попрямував до умивальника. — Скажіть, донечко, як справи у Красная? Сьогодні він до мене ще не приходив.

— Його викликали на засідання дисциплінарної комісії…

— Ага, я й забув про це… Що з ним скоїлося? Він щось говорив, але я, чесно кажучи, не прислухався.

Дівчина ще стояла біля стола, її погляд блукав десь далеко. Слабке проміння призахідного вересневого сонця пробилося крізь віти дерев, зазирнуло в лабораторію.

— Боюсь, пане професоре, що Іштвана виключать з університету, — промовила задумливо дівчина.

— Що ви кажете, люба? — Голуб рвучко обернувся і здивовано глянув на дівчину. Краплі мильної води стікали з його рук на підлогу. — Що ви сказали? Виключать?

— Так, пане професоре.

— Красная?

— Так, — одказала Естер.

Голуб знову почав ретельно милити руки.

— Ні, це неможливо, — мовив він після, деяких роздумів. — А в чому його, власне, звинувачують?

— Його батько був членом партії нілашів, — пояснила дівчина і пружними кроками підійшла до професора.

— В такому разі треба покарати батька, а не сина!

— Не в тому біда, пане професоре, ким був батько Іштвана, а в тому, що він не написав про це в автобіографії. Тепер товариш Каллош вважає, що Іштван навмисно приховав цей факт.

— А чому він не написав? — звернувся до дівчини Голуб.

— Тому, що батько для нього не існує. Так пояснив мені Іштван.

Очі Голуба округлились від здивування. Він перестав витирати руки.

— Не розумію, люба. Як це «не існує»?

— Так. Іштван ненавидить свого батька.

— Ненавидить? Це неможливо! Дитина не може ненавидіти свого батька.

— А проте це так, пане професоре. Не знаю, що сталося між ними, але Іштван і слухати не хоче про батька.

— Це жахливо! Скажіть, люба, між ними були якісь політичні незгоди?

— Очевидно, бо його батько був активним фашистом. Обоє замовкли. Голуб скинув халат, сів у глибоке крісло біля письмового стола, неквапливо запалив сигарету і, випускаючи кружальця диму, поринув у свої думки. Він уважно стежив за дівчиною, яка мила руки і час від часу заглядала у дзеркало над умивальником.

— Скажіть-но, Естерко, — почула дівчина голос Голуба, — ви могли б зненавидіти свого батька?

— Батька? — обернулась вона до професора. Рушник застиг в її руках. — Ніколи не задумувалась над цим. Трудно відповісти, бо я не знаю навіть, що таке ненависть.

— Припустімо, що ваш батько був би фашистом… — наполягав Голуб.

— Я не можу уявити свого батька фашистом, — засміялась Естер.

— Не уникайте відповіді. Це просто припущення. Відповідайте ж, так чи ні?

— Пане професоре, — все ще всміхаючись відповіла Естер, — є випадки, коли діти ненавидять своїх батьків. Я вже чула про це. Отже, в принципі це можливо. А що стосується моїх відносин з батьком, то між нами ніколи не було ніяких непорозумінь. Тому мені трудно дати вам конкретну відповідь.

— Заждіть, — перебив її Голуб. — Я неправильно сформулював запитання. Знаю, в окремих випадках батьки заслуговують, щоб діти ненавиділи їх. Це тоді, коли вони негідники, не дбають про дітей, б'ють їх, знущаються над ними. Це інша справа. Але ненавидіти когось тільки за те, що в нього інші політичні погляди, на мою думку, неправильно. Особливо тоді, коли йдеться про батька і сина, про такого батька, який любить свого сина і віддає йому все, що може…

— Мені здається, пане професоре, що політичні мотиви ще більше виправдовують ненависть, — відповіла Естер.

— Зрозумійте мене правильно, — сказав Голуб, — я ненавиджу фашизм. Але коли б мій батько був фашистом, я не міг би зненавидіти його.

— Пане професоре, мені не хотілося б сперечатись, але я гадаю, що у ваших словах є суперечність, — твердо сказала Естер.

Голуб запитливо глянув на неї.

— Ненавидіти фашизм взагалі, не зачіпаючи конкретних осіб, носіїв фашизму, не можна. Ненавидіти ідеї і любити тих, хто їх вигадав і застосував на практиці, — тут не сходяться кінці з кінцями. Що може дати абстрактна ненависть до фашизму? Нічого! Фашизм став дійсністю внаслідок діяльності його носіїв…

— Я бачу, з вами важко сперечатися, — засміявся професор, — Я далекий від політики. Можливо, причиною цього є те, що з політикою зв'язані різні жахливі речі. Набагато кращою є сфера науки, оці клітини, пробірки, все те, що відкриває нашому погляду мікроскоп. Ось що, люба. Відкладіть на завтра наші нотатки. — Професор підвівся.

Естер зібрала аркушики з записами, що лежали на столі, і поклала їх у жовту пластмасову папку. Деякий час задумливо розглядала папку і, всміхнувшись, спитала:

— Пане професоре! Ми ще не дали нашим дослідам назви. Що написати на папці?

Голуб замислився.

— Напишіть «ФБ-86», — сказав він згодом. — Якщо не помиляюсь, ми розпочали ці досліди вісімдесят шість днів тому?

— Так, — відповіла Естер, — вісімдесят шість днів. А тепер, пане професоре, дозвольте звернутися до вас з проханням.

— Будь ласка, — привітно сказав вчений.

— Допоможіть Краснаю. Буде жахливо, якщо його виключать.

— Що ви, люба! Невже ви справді думаєте, що з Краснаєм може скоїтись якесь лихо! Це ж найталановитіший студент нашого університету. Ставити питання про його виключення можна було б лише в тому разі, коли б він припустив грубе порушення правил. Наскільки я його знаю, на це він нездатний.

— Спасибі, — сказала Естер.

Вона взяла олівець і вивела на папці: «ФБ-86. 1949 р.».

Голуб провів дівчину до парадних дверей. Естер попрощалась і швидко попрямувала по втрамбованій садовій доріжці.

Естер охоче приходила до професора. Їй подобалось у нього. Іноді вони довго прогулювались по саду. Вчений захоплено показував їй своє маленьке царство. Він сам доглядав сад. Це було для нього приємним відпочинком. Сад був гарний, впорядкований. Незважаючи на осінню нору, густим, зеленим килимом стелилася трава. Тільки пожовкле і рудувате опале листя нагадувало про те, що літо скінчилось.

Не доходячи до повороту доріжки, Естер оглянулася, щоб, за звичкою, ще раз помахати на прощання професорові. Вона підняла руку, всміхнулась. Голуб стояв у дверях вілли. Він теж махнув Естерці рукою, дочекався, поки дівчина зникла за поворотом, і зайшов у будинок.

Естер швидко попрямувала до автобусної станції. Вона думала про Іштвана.

Тільки б усе обійшлося добре. Бідолаха! Він такий самотній. Живе на стипендію. Вона вірить йому. Правда, іноді він поводиться трохи дивно. Сторониться дівчат. Крім навчання, захоплюється тільки спортом, але й то не заради змагань чи спортивної слави. На змаганнях він так кинув на килим чемпіона університету Гевеші, наче це був лантух з картоплею. Хлопці кажуть, що з вільної боротьби Іштван міг би бути чемпіоном країни, але він і слухати не хоче про участь у великих змаганнях. Так, дивний хлопець.

Дівчина вирішила пройти до наступної зупинки… На розі, біля кондитерської, вона несподівано зустріла Іштвана. Обличчя хлопця було похмуре, стурбоване.

— Іштване! — схопила вона хлопця за руку. — Ну як?

— Виключили, — промовив Іштван глухим голосом і відвернувся.

— Це неможливо! — прошепотіла Естер, все ще міцно стискуючи руку Іштвана. — Що ж робити?.. — спитала після короткої паузи.

— Піду до Голуба, — зітхнув хлопець.

— Ходімо, Іштване, вип'ємо кави, — запропонувала Естер. — Все одно Голуб зараз вечеряє. Потім підемо до нього.

— В мене немає грошей, — відмовився Іштван.

— Нічого, у мене є. Ходім.

Вони зайшли в кафе. Естер замовила чорну каву.

— Естер, — озвався хлопець, — ми вже давно знайомі. Скажи, ти вважаєш мене негідником? Чи ворогом? — Він з надією дивився на дівчину, наче від її відповіді залежало його майбутнє.

— Ні. Я знаю тебе як чесну людину. Але ти зробив помилку, не написавши всього про свого батька.

— Повір, люба Естер, — перебив Іштван і глянув на неї своїми блакитними очима. — До 1946 року я нічого не знав про нього.

— А Каллош казав, ніби ти висловлювався проти радянської науки?

— Казав. Це ще більше ускладнило моє становище.

— Але ж це брехня! За що тільки сердиться на тебе цей Каллош?

— Не розумію, — розвів руками Іштван.

— Я говорила з Голубом, — сказала Естер. — Він обіцяв допомогти.

— Що ти йому сказала?

— Тільки те, що сьогодні дисциплінарна комісія розглядає твою справу.

— Я теж казав йому про це, — мовив Іштван.

— Ти знаєш, який він неуважний. Одразу ж забув. Він не розуміє, за що ти зненавидів свого батька. На його думку, батька не можна ненавидіти. Ми ще посперечалися з ним.

— Багато хто не може цього зрозуміти. А ти розумієш? — звернувся він до дівчини.

— Так, — твердо відповіла Естер.

Вони довго мовчали. Надворі вже вечоріло. Засвітились на стінах бра, і приємний присмерк оповив людей.

— Ходімо, — озвався через деякий час Іштван. — У тебе вистачить грошей, щоб розрахуватися? Бо коли пі, нам доведеться зостатися тут, — додав він з гіркою усмішкою.

— Стільки ще знайдеться, — всміхнулась хлопцеві Естер.

Вони розплатилися і повільно, немов двоє закоханих, пройшлися до вілли професора.

Дівчина вийняла з сумочки ключ, відчинила хвіртку. Іштван стримував нервозність. Як його зустріне Голуб, що він скаже? Хлопцеві хотілося повернутись і піти геть.

— Ходімо, — сказала дівчина, підбадьорливо усміхаючись.

Голуб був здивований, його дружина Магда, вродлива жінка років сорока п'яти, теж з цікавістю розглядала пізніх гостей.

— Заходьте, — привітно запрошувала вона.

— Пройдіть у мій робочий кабінет, — запропонував професор. — Ну, кажіть, що сталося? — спитав він хлопця, усівшись у глибокому шкіряному кріслі. Естер та Іштван зайняли місця поруч, на дивані.

— Виключили мене. Рішення негайно набирає сили.

— Все ж таки виключили? — вчений схопився і почав знервовано ходити по кімнаті, зімкнувши пальці за спиною. Раптом він зупинився перед юнаком, пильно глянув йому у вічі. Іштван спокійно витримав колючий погляд.

— Скажіть, друже, — озвався Голуб. У його голосі відчувалася рішучість. — Даєте слово честі, що не вчинили нічого протизаконного?

— Даю! Найбільша моя провина — я нічого не сказав про батька навіть після того, як дізнався, що він живий.

— Значить, я можу виступати на ваш захист?

— Якщо ваша ласка, пане професоре. Я можу тільки заявити, що ніякого злочину не вдіяв. Проявив звичайну необачність, оце і вся моя провина.

— Гаразд, синку. Для мене цього досить, — мовив Голуб. Він сів і знову запалив сигарету. — Я хотів би спитати ще одне: чому ви зненавиділи свого батька?

Іштван схилив голову і заходився нервово крутити пальцями китиці скатертини, якою був накритий стіл. Дівчина теж зацікавлено глянула на хлопця, але бачила тільки його схилену голову і коричневу від загару шию. Коли Іштван підвів голову, його очі були вологі.

— Він убив дівчину, яку я кохав! — сказав хлопець ледве чутно.

— Ваш батько її вбив? Нічого не розумію! Хто вона, ця дівчина?

— Майя. Студентка, — була відповідь. Естер дивилась на Іштвана широко розкритими очима. Про це він їй ніколи не говорив.

— Саме так, пане професоре, він убив її. Не власноручно, звичайно. Майя була єврейка. Він закликав до розправи своїми статтями і дослідженнями. Я дуже кохав Майю і ніколи не прощу батькові її смерті.

— Коли це було?

— 16 жовтня 1944 року. На другий день після того, як партія нілашів захопила владу.

— Ваш батько був членом цієї партії?

— Так. Він був запеклим фашистом, найближчим співробітником професора Маля.

— І ви дуже кохали ту дівчину? Адже тоді ви були ще хлопчиком…

— Мені тоді минуло дев'ятнадцять, — відповів тихо Іштван. — Я ще й тепер її кохаю. Коли ж довідався, за яких обставин вона вмерла, то ще більше покохав її. Вона поводилась як герой.

— Розумію, розумію… — промовив Голуб. Він вийняв нову сигарету, знову запалив і в глибокій задумі випустив хмарку диму. — Ось що, друже. Ідіть зараз додому. Напишіть апеляцію і завтра подайте її в ректорат. Зрозуміли?

— Так.

— Потім прийдете сюди, закінчите роботу по аналізу крові, перевірите правильність підрахунків. Доки я продовжуватиму тут досліди, ви щодня будете приходити сюди! Ясно?

— Так, пане професоре.

— Завтра вранці я поговорю з Каллошем. Тримайте себе в руках. Ми не допустимо, щоб вас виключили. Правда, Естерко?

— Правда, пане професоре, — радісно закивала головою дівчина.

Іштван з полегкістю зітхнув і помітно заспокоївся. У Голуба великий авторитет. Як-не-як — він відомий вчений. Коли він втрутиться в справу, усе, певно, владнається. Юнак підвівся:

— Велике вам спасибі, пане професоре. Значить, завтра прийду. — Він вклонився.

— Вище голову, друже! — підбадьорив хлопця вчений. — Усе буде гаразд…

Молоді люди вже спускались з сходів, коли Голуб покликав Іштвана.

— Вже пізненько. Ви, може, проведете Естерку додому?

Професор хитрувато примружив очі і всміхнувся. Він усміхався ще й тоді, коли за молодими зачинилася хвіртка.

— Де ти живеш? — озвався тихо Іштван. — Бачиш, я навіть цього не знаю.

— На вулиці Батхіань, — відповіла дівчина.

— Можна тебе провести?

— Ти виконуєш наказ професора?

— Ні, ні, — заперечив Іштван. — Я все одно провів би тебе.

— Це дуже люб'язно з твого боку.

Хлопець запитально глянув на неї. Він повеселішав, став спокійніший. В очах заіскрився колишній вогник.

— Ходімо пішки.

— Як хочеш, — всміхнувся Краснай.

Вони довго йшли, не промовивши жодного слова.

— Іштване, — озвалася нарешті дівчина, — ти дуже кохав її?

— Дуже.

— Розкажи про неї.

— Що саме розповісти?

— Усе. Яка вона була? Чому ти її кохав?

— Яка була?.. Висока, струнка. На чверть голови вища, ніж ти. Темне волосся спадало до самих плечей. Завжди весела. Мріяла стати скульптором. Любила усе красиве. Оце і все про неї. Чому кохав її? Не можу сказати. Людина ніколи не шукає пояснення, чому кохає. Якщо ти була закохана в когось, ти знала, чому кохаєш?

— Я ще нікого не кохала, — відповіла дівчина.

— Коли прийде до тебе кохання, Естерко, ти зрозумієш, що це таке. Людина неспроможна пояснити це почуття, буває, що й бореться проти нього. Та кохання все ж таки перемагає.

— Незабаром буде п'ять років, як Майя загинула. І ти й досі кохаєш її? Чому ти такий самотній? — Дівчина зупинилась, обернулась лицем до хлопця.

Іштван поринув у свої думки, його високе чоло прорізали глибокі зморшки. Він схопив Естер за руку.

— Сядьмо на хвилиночку, — сказав тихо. Вони сіли на лаву, що стояла в алеї.

— Мені не було ще й десяти років, коли померла мати. З того часу живу сам. Родичів немає. Іноді здається, що я збожеволію, гнітить мене самотність. Може, саме тому я з головою поринув у науку.

— І ти ніколи не одружишся?

— Цього я не кажу. — Іштван гіркувато всміхнувся. — Але в моєму теперішньому становищі смішно було б думати про одруження…

— Тому що тебе виключили? — спитала дівчина.

— Так…

— Голуб усе владнає. Ти знаєш його характер. Коли візьметься за щось — обов'язково доведе до кінця. В нього можна вчитись наполегливості, чесності.

— І багато чого іншого, — додав хлопець. — Естерко, и навіть не знаю, що робитиму, коли мене не поновлять. Я, може, цього й не переживу. Медицина — моє покликання. Про неї я мрію з дитячих років. Знаєш, у 1944 ропі я раптом збагнув, які жахливі злочини заподіяв мій батько, пообіцяв собі зробити все можливе, щоб полегшити страждання людей. Це, Естерко, не просто гучні слова. Це моє тверде рішення. Я віддаю всі сили навчанню, щоб стати лікарем, бо лікар багато може зробити для людей.

— Мабуть, тому ти уникаєш громадської роботи? — спитала з легкою іронією дівчина.

— Естерко, невже політика полягає тільки в тому, щоб без упину кидатись гучними фразами або виголошувати промови? По-твоєму, це не політика, коли хтось підмінно вчиться? Я хочу служити своїй країні знаннями. Це теж політика. Усі життєві питання мені ясні, а коли б становище вимагало, я був би разом з вами на барикадах…

— Я знаю це, Іштване, — ніжно сказала дівчина. — І цілком розумію тебе. Ходімо. — Вона взяла Іштвана за руку, глянула у вічі.

— Як хочеш, Естер…

Вони підвелись. Над пасмом гір пливло громаддя темних хмар, тьмяно освітлених блідим місячним сяйвом. Тихий вітерець колихав віти дерев. Іштван і Естер йшли поруч, заглиблені в свої думки.

Прихід професора був для Каллоша несподіванкою. Він мимохіть підвівся з свого місця. Авторитет і слава Голуба справляли на нього велике враження. Вже багато разів давав він собі слово не зважати на вченого. Зрештою, хто для нього оцей сивий професор? Інтелігент старого гарту, просто — він певен — саботажник. Бо ж якими результатами може похвалитися відомий професор? Ніякими! Що він зробив досі для народної демократії? Нічого! Його не можна було навіть умовити, щоб взяв участь у суботнику по відбудові міста, хоч інші професори прийшли. Виправдовується зайнятістю, якимись дослідами! Звичайно, це непогана відмовка. Досліди можуть бути вдалими і невдалими. Поки що Голубові вони не вдаються. А до 1945 року він жив у Лондоні. Хіба цього не досить, щоб зрозуміти все? Ворог хитрий, він працює з перспективою, на багато років уперед.

Усі ці думки блискавично промайнули в голові Каллоша, та коли він заговорив, то і голос, і поведінка його виказували покірність. Він картав себе за цю слабість. Отже, йому теж прищепили в свій час оцю ганебну послужливість. Двадцять років, які він провів у міністерстві писарем, дають себе знати, його син має рацію, коли звинувачує батька в раболіпстві.

— Що вас привело до нас, пане професоре? Будь ласка, сідайте.

— Спасибі, — холодно відмовився Голуб. — Я хотів дещо спитати. — Схрестивши руки за спиною, професор почав ходити по кімнаті, мов під час лекції в аудиторії, Каллош збентежено кліпав очима. Він розглядав сірий, добре пошитий костюм ученого, його білосніжну поплінову сорочку, галстук з дрібним візерунком, туфлі з гострими носками, на яких яскраво відбивалось сяйво ранкового сонця,

— Знаю, що справа, про яку хочу говорити, не входить у мою компетенцію, — долинав до Каллоша голос вченого. — Але я хотів би мати ясну картину. За що, власне, виключили Красная? Що ви мені можете про це сказати?

Каллош одразу догадався, чого прийшов професор. Він навіть передбачав, що вчений клопотатиме за Красная… І все ж таки тепер він завагався. Що відповісти? З учорашнього дня кілька разів виникав у нього сумнів, чи правильно він діяв. Може, рішення було занадто суворе? Але кожного разу Каллош відмахувався од цих думок. Класова боротьба вимагає твердості. Соціалізм не можна збудувати, проявляючи поблажливість. Чи може він узяти на себе таку відповідальність? А що коли Краснай справді шпигун? Ні. Нехай краще потерпить одна людина, ніж усе суспільство. Навіть один шпигун може завдати багато шкоди. Він десь читав вислів Наполеона про шпигунів. Навіть записав цитату в зошит. «Вислови великих людей», — написав на зошиті і старанно вивчав занотовані висловлювання. А ось тепер ні за що не може згадати! А шкода, бо то був дуже влучний вислів. Однак це не має значення. Його поставили на цей відповідальний пост для того, щоб оберігав державні інтереси. А Каллош мусить проявляти особливу пильність! Це буде зайвим доказом, що він порвав з середовищем, з якого вийшов. Каллош твердо висловить свою думку Голубові, не злякається його.

— Справа в тому, товаришу професоре, — озвався він нарешті, — що Краснай припустив грубе порушення правил…

— Не написав у своїй біографії, де його батько? — перебив учений.

— Так…

— Але ж цей хлопець не має нічого спільного з батьком. Треба було ретельно вивчити обставини, і все з’ясувалося б. Це ще не підстава, щоб людину виключати! Цей юнак не просто звичайний собі студент, він талановитий, подає великі надії і вже тепер більш підготовлений, ніж деякі асистенти…

Каллош кілька разів намагався перервати Голуба, але той не спинявся.

— Ні, друже. Я цього так не залишу. Якщо негайно не переглянете справу, я сьогодні подам заяву про звільнення. Вимагатиму, щоб мене теж виключили з університету. Вимагатиму, розумієте, колего Каллош!?

Каллош не на жарт злякався. Він знав, що Голуб не кидає слів на вітер. Коли вчений подасть заяву про звільнення, розгориться скандал на всю країну. В думках він уже зважував можливі наслідки. Комісія допитуватиметься про причини відставки Голуба. Ні, цього не можна допустити, бо тоді, в кращому разі, його знімуть з роботи. В кращому разі… Він гарячково роздумував. Рішення вже відіслали в міністерство, повернути його не можна. Для цього немає поважної причини. Все ж таки треба вжити якихось заходів. Він занепокоєно стежив за обуреним професором. Несподівано в нього виникла рятівна ідея. Страх розвіявся, і вже іншим голосом Каллош поважно заявив:

— На жаль, колего, ця справа набагато серйозніша, ніж ви думаєте. Краснаєм цікавиться політичний відділ поліції. Я не маю повноважень говорити про подробиці. Можу вам тільки порадити: в наш час не варто ні за кого заступатися.

Ці слова вразили Голуба. Він раптово зупинився, наче наткнувся на стіну.

«Невже хлопець збрехав йому? Значить, уся ця історія виходить не від Каллоша? Можливо, він помиляється. Іштван не той, за кого себе видає?» — Від несподіванки його голос став глухим.

— Прошу вас, скажіть тільки одне: поліція зацікавилася особою Красная ще до розгляду його персональної справи?

— Рішення дисциплінарної комісії було лише наслідком цього. Справа Красная конфіденціальна, — відповів Каллош. — Будемо вважати, що я нічого не сказав…

— Гм… — замислився Голуб. Він був збентежений. Трохи навіть соромно стало за свою гарячковість. Накинувся на Каллоша, а виявляється, що він тут ні при чому. Неприємно. Треба б попросити пробачення.

— Товаришу професоре, — почув він голос Каллоша, — коли не прогніваєтесь, я б дав вам ще одну пораду.

Голуб запитально глянув на цього лисіючого чоловіка. Йому здавалось, що тепер Каллош дивиться на нього з деякою зверхністю.

— Будь ласка.

— Не бажано, щоб Краснай надалі брав участь у ваших дослідах. Це не моє діло, але я мав нагоду заглянути в справу, заведену в поліції на Красная… Ставом, більше нічого сказати не можу. На вашому місці я був би дуже обережним.

Голуб був вражений. А може, і його особою зацікавилась поліція?

— Ви бачили дані, які стосуються мене? — спитав він.

— Ні, але в певній мірі вони зв'язані з вашими дослідами. Прошу, не розпитуйте мене, бо я не маю права говорити… Я вас просто доброзичливо застерігаю. Цей юнак не ангел, не варто захищати його. Повірте мені, професоре, я теж дуже любив його.

— Спасибі, що попередили, колего Каллош. Велике спасибі. Сподіваюсь, я не образив вас.

— О ні, колего Голуб, — сказав Каллош. Слово «колего» він промовив з особливим наголосом.

— Я трохи погарячився. Дуже люблю того хлопця. А може, усе це непорозуміння?

— Не виключено, що все виявиться помилкою. Хоч факти говорять про інше… Так чи інакше, поки що іншого виходу немає, як чекати.

— Ще раз дякую, любий колего. Я не розуміюся на таких слідчих справах. Прошу пробачення, — прощався професор.

— Нічого не сталося, колего Голуб, — сказав Каллош, проводжаючи професора поглядом, поки той не зник за дверима.

Потім він сів за письмовий стіл, узяв папір і заходився писати. Довгі, гострі літери одна за одною лягали на аркуш.

— Коли написано власною рукою, буде певніше, — промимрив Каллош.

Ось що він написав:

Каллош заклеїв конверт, написав адресу. Потім подзвонив у відділ вищих навчальних закладів Міністерства освіти і доповів референтові Бібо про справу Красная. Наприкінці розмови, щоб надати розповіді більшої ваги, додав:

— Знаєш, товаришу Бібо, це дуже заплутана справа. Політичні органи також проявляють до Красная великий інтерес. На нашу думку, доки триває слідство… Алло, що ти кажеш? Ні… розумію. Так, так. Поліція займається цією справою. Так, так… Одним словом, можливо, що Голуб буде клопотати. У мене вже був. Я сказав йому, що це справа поліції. Так, я цілком згоден з тобою, товаришу Бібо. Вороги підтримують один одного… Алло! Друже… Було б добре, якби ви ближче придивилися до вашого Гейзи Олайоша. Він поводився тут як справжній опортуніст. Тобі він теж не подобається? Так, зарозумілий чолов'яга. Я дуже радий, що наші думки зійшлися. В неділю ти будеш на матчі? У тебе немає квитка? Чого ж ти мовчиш, старий? Здобуду, не хвилюйся. Увечері принесу на квартиру. Усе гаразд? Привіт.

Каллош з полегкістю поклав трубку. «До хорошої людини потрапить Голуб, якщо звернеться в міністерство, — зловтішно подумав він. — Бібо не буде з ним церемонитися».

Сховавши документи у сейф, він викликав до себе Кульчарне. Жінка відразу ж зайшла і догідливо стала перед письмовим столом начальника.

— Коли хтось питатиме, передайте, що повернусь лише по обіді. Іду в міністерство.

— Як бути з обідом, подати вам у кабінет, товаришу Каллош? — спитала жінка.

Завідуючий навчальною частиною трохи подумав.

— Скажіть, щоб принесли сюди. Можливо, що до полудня повернусь.

Голуб втомлено йшов додому. Думки його були зайняті Краснаєм. Невже він помилився в хлопцеві? Ні, не може бути! Він добре розбирається в людях. Краснай розумний, старанний, ввічливий. Живе тільки для науки. Що він міг накоїти? Чому ним зацікавилась поліція? Ні, це просто непорозуміння, перебільшена, можливо, безпідставна, підозра. Звичайно, в Каллоша теж нелегке становище. Зрештою, він виконує свій обов'язок. Як бути далі? Просити прийому в міністра? До речі, він саме хотів з ним розмовляти в справі дослідів.

Повільною ходою простував Голуб по залитій сонцем тихій вулиці. Від осіннього тепла тіло розімліло. Коли б не та нещасна справа, він почував би себе цілком добре. Досліди підтвердили правильність розрахунків. Нарешті він наближається до мети. Можливо, все ж таки краще перейти в дослідний інститут, хоч не дуже й хочеться. Пильність! Статс-секретар без кінця твердить йому про це. Мовляв, у приватній віллі матеріали зберігати небезпечно. А досліди з наукової точки зору мають міжнародне значення. Основних підрахунків і формул, крім нього, ніхто не знає і не узнає. Цього він не розкриє нікому, ніколи. І нікого, крім Естер і Красная, не допустить до себе. А їм відомі тільки часткові результати. Якщо залучити до роботи ще когось, небезпека розголошення таємниці збільшиться. Коли вдасться виробити антибіотик у двох варіантах, усе буде гаразд. Тоді його мрія здійсниться. Не буде більше на світі захворювань, зв'язаних з запаленням. Він доведе, що такі хвороби можна ефективно лікувати.

З допомогою препарату ФБ-86 він може протягом кількох місяців виготовити сиворотку для щеплення. Після введення сиворотки людський організм стане несприйнятливим до запальних захворювань. Досі було все гаразд. Складність полягає лише в тому, що під час досліджень він знайшов нові, ще невідомі, надзвичайно отруйні речовини, застосування яких могло б мати трагічні наслідки для людства. Правда, тепер при виробництві ФБ-86 уже можна обійтися без них. Дуже шкода, що на останній конференції в своїй доповіді про ФБ-86 він згадав про ці шкідливі речовини. Але іншого виходу не було, бо учасники конференції не зрозуміли б шляху досліджень. А втім, отруйні речовини поки що потрібні, він не може їх знищити. Дійде черга і до них.

Вчений так заглибився в свої думки, що навіть не помітив, як дійшов додому.

Дружина вже з нетерпінням чекала його. Вона намагалася вгадати з виразу обличчя чоловіка, чим закінчилась його місія. Однак обличчя Голуба було застигле, наче кам'яне.

— А де хлопець? — звернувся він до дружини.

— В лабораторії. Вдалося тобі щось зробити?

Вчений махнув рукою, тяжко зітхнув.

— Небагато. Заплутана справа. На жаль, у мене самого немає повної ясності. — Професор стомлено сів у крісло, пригладив сиве волосся. Вийняв з коробки сигарету, запалив.

— Кажуть, що Іштваном зацікавились політичні органи.

— Боже мій! — злякано вигукнула жінка.

— Що ж він вдіяв?

— Сам не знаю.

— А що ти думаєш робити?

— Ще не вирішив, — одказав Голуб, — Поки що хлопець про це не повинен знати. — Професор знервовано роздушив недокурок у попільниці і підвівся. — Не можу повірити, щоб він вчинив якийсь злочин. Я ще ніколи не помилявся в людях. Поговорю з статс-секретарем. Не можна заспокоїтися на цьому. Хочу мати ясну картину. А якщо хлопець все ж таки збрехав мені, я… я вижену його…

— Любий Тамаш, — втихомирювала дружина знервованого чоловіка, — заспокойся!

— Піду в лабораторію. Прошу тебе, подзвони до статс-секретаря. Спитай, коли зможуть мене прийняти.

Прямуючи в лабораторію, він намагався перебороти своє хвилювання. Естер, схилившись над мікроскопом, робила аналізи крові, Іштван поринув у розрахунки. Вони не помітили професора.

— Ну, що нового, юні колеги? — вигукнув він аж надто бадьоро. Молоді люди одночасно повернулися до тісного.

— Добрий день, пане професоре, — привіталася Естер. Іштван теж вклонився і з надією глянув на Голуба.

— Як там цифри, синку? — звернувся професор до Іштвана.

— Мене вразили пропорції розмноження Ф-2. Просто не віриться.

— Ану, покажіть підрахунки, — вчений протяг руку до аркуша паперу. — Усе правильно, — сказав він згодом, глянувши на цифри.

— Але ж, пане професоре, це значить, що…

— Що одного кубічного сантиметра розчину Ф-2 досить для того, щоб запобігти захворюванню п'ятдесяти чоловік…

— Колосально! — хвилюючись промовив Іштван.

— Так, синку, це справді значне досягнення. Велике наукове відкриття. Ми випередили ряд країн, які вже давно б'ються над вирішенням цієї проблеми.

— Я думаю, що їм ще довгенько доведеться попрацювати, — зауважила дівчина.

— Цілком можливо. Нелегко знайти таку отруту, яка б не була шкідливою для людського організму і в цей же час убивала бактерії, що викликають запальні процеси.

— Але ж, — встряв у розмову Іштван, — серум Ф-2 і антибіотик ФБ-86 при неправильному застосуванні можуть бути шкідливими,

— Шкідливих наслідків ми не допустимо. При масовому виробництві не буде потреби в тих допоміжних засобах, які ви маєте на увазі, — сказав Голуб, усміхаючись хлопцеві.

— Зрозуміло, — зауважив Іштван. — Значить, ви не збираєтесь опублікувати весь хід і опис досліджень?

— Ви вгадали. Я не гонюся за славою. Протягом двох місяців зробимо опис виробничого процесу антибіотика, продемонструємо результати дослідів, проведені з антибіотиком, і весь матеріал передамо відповідній інстанціям. Але до тих пір, любий друже, обов'язкові треба провести досліди по двох досі не досліджених варіантах.

Помовчали. Іштван з нетерпінням чекав, коли професор нарешті заговорить про його справу.

— Ага, мало не забув, — озвався професор. — Завтра чи післязавтра буду на прийомі в статс-секретаря А поки справа буде остаточно вирішена, ви зможете попрацювати лаборантом у головного лікаря Бараняї. Там можна багато чого навчитись і одночасно заробити трохи грошей. А конспекти вам дасть Естерка.

— Коли мені прийти до головного лікаря?

— Я ще поговорю з ним, — одказав Голуб. Іштван мовчки знову поринув у роботу, наче в приміщенні, крім нього, нікого й не було. В думках Естер повторила слова професора, від яких її серце мимохіть забилося дужче і всю ніби струмом пронизало: «А конспекти вам дасть Естерка».

Протягом дня вони не обмінялися жодним словом. По обіді Естер мала йти на лекцію. Іштван проводжав її. В нього був поганий настрій, і юнак всю дорогу мовчав. Дівчина, щоб розважити його, весело щебетала. Іштван лише зрідка вставляв якесь слово. Коли дійшли до університету, Естер прощаючись спитала:

— Де тобі передати конспекти?

Хлопець мовчав. Погляд його блукав десь далеко.

— Не знаю, — сказав засмучено, — чи є в цьому якась рація.

— Іштване! — голос дівчини прозвучав по-материнськи стурбовано. — Благаю, не падай духом. Усе буде гаразд… Побачиш…

— Люба Естер, ти дуже добра, — м'яко промовив Іштван і взяв дівчину за руку, але в мене чомусь погане передчуття. Щось негаразд. Боюсь, що з мене вже не буде лікаря…

— Ти повинен стати лікарем! І будеш ним…

Хлопець махнув рукою.

— Бувай. Іди, бо запізнишся. — І, не чекаючи відповіді, повернувся і повільно пішов геть.

Естер вразила поведінка хлопця. Спочатку вона засмутилась, потім розсердилася. Вона сердилась на Каллоша, якого вважала причиною всіх лих, що спіткали її друга. Заклопотана, повна тривоги за Іштвана, ввійшла вона в приміщення університету.