ФБ-86

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

Професор Голуб був на рідкість чесною людиною. Перед війною, коли кований чобіт фашизму втоптав у бруд свободу і людську гідність у Німеччині, Австрії, Чехословаччині, він добровільно залишив країну і поселився в Англії, бо на його очах в усі галузі громадського життя Угорщини проникав фашизм. Він покинув країну, бо ненавидів насильство. Якби професор був мужньою людиною, він, можливо, залишився б вдома і по-своєму боровся. Та Голуб належав до тих гуманістів, які мають свою думку про навколишні явища, але в боротьбі участі не беруть. Він стояв осторонь політики. В Англії Голуб познайомився з іншим угорським емігрантом-письменником Дьєрдем Кальді. Той залишив батьківщину в двадцятих роках, у розпал білого терору. З того часу талановитий митець обійшов півсвіту. До війни побував і в Радянському Союзі. В Лондон приїхав для того, щоб налагодити контакт з угорськими комуністами, які жили в Англії.

В 1945 році, після повернення на батьківщину, між Кальді і Голубом встановилася міцна дружба. Кальді сказав з якоїсь нагоди Голубу, що людина повинна боротися за свої переконання не лише в теорії, а й на практиці. Вони багато сперечалися. Нарешті Голуб визнав, що його друг має рацію.

З'ясування справи Іштвана Голуб вважав боротьбою. Поговоривши з хлопцем, він прийшов до висновку, що його обов'язок — розплутати цю справу. Голуб; стримувало тільки одне: він боявся розчаруватися і хлопцеві. Цілими днями стежив за роботою Іштвана вдивлявся в його похмуре, засмучене обличчя і твердив собі:

— Ні, цей хлопчина не може бути нечесним.

З статс-секретарем професор поки що не зустрічався, чекав прийому. Зате легко домовився з лікарем Бараняї, і вже наступного дня Іштван почав працювати в лікарні.

Хлопець став ще більш замкнутим, мовчазним… Вії спокійно чекав, але всередині в нього усе кипіло, палало, як пожежа в глибинному забої. Він уникав людей, навіть Естер. У лікарні свою роботу виконував точно, сумлінно, а по обіді спішив у лабораторію до професора Голуба. Юнакові здавалося, що професор виклопотав для нього роботу тільки тому, що допомога виключеного з університету студента була для нього неприємною, обтяжливою. Вже не раз він думав, що залишить Голуба, не чекаючи, коли професор сам відмовиться від його послуг. Але остаточне рішення відкладав з дня на день: у серці жевріла надія, що все якось владнається.

Голуб теж нервував, йому було прикро, що статс-секретар не може приділити йому кілька хвилин. Нарешті одного дня Голуба по телефону запросили негайно прийти в міністерство. Професор хвилювався, як учень, що йде складати екзамен на атестат зрілості.

Статс-секретар прийняв його люб'язно. Він вийшов назустріч професорові до самих дверей, чемно провів до шкіряного крісла. Сам сів поруч, підкреслюючи цим що розмова буде не офіціальною, а дружньою.

— Чим можу допомогти, вам, любий професоре? — спитав він, пригощаючи вченого сигаретою.

Голуб закурив, глибоко затягнувся і, намагаючись приховати хвилювання, промовив:

— Я прийшов до вас у справі студента Красная.

— Так, так. Раніше ніж перейдемо до суті справи, дозвольте одне запитання?

— Будь ласка, — одказав Голуб.

— Чому ви виявляєте таку прихильність до цього юнака, товаришу професор?

— Чому? — здивовано перепитав професор. — Я люблю його як порядну, талановиту людину. А потім певну роль, очевидно, відіграє і та обставина, що в цього хлопчини нікого немає. Ні батька, ні матері. Мене зворушила його старанність, ентузіазм, надзвичайно розвинене почуття покликання…

— Так, так, — промовив статс-секретар, крутячи між пальцями сигарету. — Дуже делікатна справа. Я цікавився нею, тому й затримався. На жаль, нічого хорошого сказати не можу. За всім цим ховається конфіденціальна політична справа. Поки відповідні органи не закінчать слідство, нічого не можу зробити. Повірте, товаришу професор, я готовий допомогти, але в цю делікатну справу ми не можемо втручатися. Мені доповіли, що справа дуже серйозна. Відповідні органи попросили мене передати вам, що було б правильно усунути Красная від участі в дослідах. Не знаю, в якій мірі це позначиться на вашій роботі, але, на мою думку, зауваження компетентних осіб законне, особливо, коли взяти до уваги події, які мали місце в недалекому минулому. — Статс-секретар замовк і уважно подивився на професора.

Голуб сидів скам'янілий. Думки його вирували, як сніжинки під час хуртовини. Красная, очевидно, звинувачують не безпідставно. Статс-секретар чесна людина, в цьому він уже не раз переконувався. Немає ніяких причин сердитися йому на Красная, бо він його навіть не знає. Професор відчував глибоке розчарування.

— Не вважайте це, прошу, за безпідставну цікавість, — озвався він глухим голосом, — дозвольте спитати, звідки ви черпаєте свої інформації?

— Можу сказати, — всміхнувся статс-секретар, низенький брюнет. — Не від університетської дисциплінарної комісії, а безпосередньо від компетентних слідчих органів. Тому достовірність їх не викликає сумніву.

— Спасибі, — промимрив Голуб. Звичним рухом він пригладив рідкувате сиве волосся. — Зрозумійте мене правильно. Мені шкода не того, що Краснай не може брати далі участі в дослідах. Вони в основному закінчені, можна обійтися і без хлопця. Мені прикро, що я помилився в ньому. Ось що мене приголомшило. Я вірив у нього, наче у власного сина.

— Я вас розумію, товаришу професор, — щиро сказав статс-секретар. — Але, як бачите, тепер такі часі, коли не можна вірити навіть рідному братові. — На його обличчі відбився сум. — Взяти хоч би випадок з моїм молодшим братом. Я думав, що знаю його. Чотири тижні тому його арештували. А брат мій, щоб ви знали дванадцять років у партії, воював в Іспанії, і все таки… Що мені ще сказати…

Вони помовчали. Потім перевели розмову на досліди. Статс-секретар пробував умовити професора перенести роботи в університетську лабораторію, але Голуб не погодився, мовляв, вдома, у звичному оточенні працювати краще — спокійніше.

Того ж дня, коли Голуб був на прийомі в статс-секретаря, Красная викликав до себе Бараняї. Хлопець, не підозріваючи нічого поганого, поспішив до кабінет головного лікаря. Коли він переступив поріг, йому одразу впало в очі, що завжди усміхнене обличчя Бараняї було похмуре й стурбоване. Біля головного лікар стояв чоловік середніх років, у білому халаті, з папкою в руках.

Юнак чемно привітався і зупинився біля дверей.

— Підходьте ближче, друже, — кивнув йому головний лікар. На його обличчі майнула вимушена усмішка.

Іштван підійшов і запитально глянув на лікаря.

— Я змушений передати вам неприємну новину.

Іштван кивнув головою, що, мовляв, розуміє. Рук в нього затремтіли.

— З університету до нас надійшла така характеристика, яка робить неможливим ваше дальше перебування на роботі в лікарні. На жаль, я з свого боку не можу в даній справі нічого змінити. Вашою роботою був дуже задоволений, але ми теж змушені керуватися певними директивами.

— Зрозуміло, — ледве чутно промовив Іштван. Більше він не сказав жодного слова. Навіщо? Усяке благання було б даремне. І тут відчувається рука Калоша. Хлопець промимрив якусь подяку і з безмежної гіркотою залишив лікарню.

Іштван ішов машинально, наче лунатик. Натикався на людей, не усвідомлюючи навіть, куди йде.

«Куди ж тепер подітись? Одержав двісті форинтів. Удома в нього є ще двісті. Як жити? Стипендії вже не буде, в студентську їдальню не має права ходити. І за що все це? Кому він заважає? Нікого не скривдив, ніде не буває, друзів у нього немає, ворогів, наскільки йому відомо, теж нема. Єдиною його розвагою є театр і книги. Навіть у театр ходить сам. Не п'є, курить лише тоді, коли в нього є зайві гроші. Лікарем він уже не буде. Це ясно. А наступного року мав закінчити навчання! Невже даремно провчився чотири роки?

Він міг би боротися з видимим ворогом. Але як протистояти ворогові, якого не знаєш, не бачиш? Нічого не вдієш, не щастить йому. От і все.

Іштван добрів до берега Дунаю. Сів на кам'яні сходи набережної і задумливо дивився на невтомні хвилі, що без упину плели з піни вигадливе мереживо. Згадав, скільки раз стояв у дитинстві отак на березі і мріяв. Вітер куйовдив його волосся, а він у думках плив по неозорих морях, блукав у невідомих країнах. Нездійсненні дитячі мрії! «А може, то була теж марна мрія, коли я вирішив батькові злочини спокутувати лікуванням? Просто спалах юнацької фантазії! Хіба я можу відповідати за вчинки батька? Ні, не можу». Потім він згадав Майю. Восени 1944 року в гарний сонячний день вони сиділи по обіді десь у цих місцях на березі Дунаю. Майя була сумна. Вона говорила про страхіття, які творились у Німеччині, про жахливі табори смерті. Про все це Іштван нічого не знав. Він був молодий, далекий від політики, нічим, крім спорту, не цікавився. Звідки йому було знати, що в країні десятки тисяч людей уже приречені до смерті і тільки чекають виконання вироку! Війна ковтала людей сотнями тисяч. Майя говорила, і він з жахом слухав її.

Він зненавидів німців передусім тому, що вони хотіли скривдити Майю, тому що від них Майї загрожувала смертельна небезпека. Як би склалося його житія, коли б Майя не загинула? Тепер вона була б його дружиною. Як вони кохали одне одного!

Іштван підвівся.

«Піду до Голуба і розповім йому, що мене спіткало», — вирішив.

Садова хвіртка була відчинена.

«Певно, професор недавно повернувся додому, — подумав Іштван. — Бідолаха такий розсіяний, що одного разу навіть вийшов з дому босоніж». Він попрямував по доріжці, всипаній жовтим гравієм. У передпокої зустрів служницю Юлішку.

— Пан професор вдома? — спитав він.

— Так, у своєму кабінеті, — одказала дівчина.

Юнак пройшов далі. Двері кабінету були прочинені, він ясно чув схвильований голос професора.

— Ні, люба, — сказав професор, — вони не тільки не думають переглянути справу, але й вимагають, щоб я його усунув від дальшої роботи над дослідами.

Іштван став наче вкопаний. Це правда чи йому тільки причулось? У голові запаморочилось, він змушений був обіпертися об стіну.

— Що ж ти тепер думаєш робити? — долинув наче здалеку голос професорової дружини, пані Магди.

— Не знаю, — відказав Голуб. — Я просто безпорадний. Якась причина у них все ж таки мусить бути. Можливо, що хлопець обманув мене, не сказав правди…

«Вже навіть Голуб не довіряє мені! — майнула в голові думка. — Голуб не довіряє мені!»

Наче паралізований, спускався він по сходах. У напівзабутті, охоплений болісними думками, плентався по вулиці, йому хотілось вхопитися за когось, розповісти комусь усе. Але з ким поділитися думками, в кого попросити поради? Болем пронизала думка, що він зовсім самотній, нікого в світі у нього немає. Більшість родичів перебрались на Захід ще в 1944 році. Ті, що зосталися, для нього чужі, з дитинства він не підтримує з ними зв'язків. Друзів теж немає. Куди, до кого прихилитися? Досі хоч Голуб довіряв йому.

А як приємно було відчувати, що йому вірять! Іштван згадував випадок, коли вченому привезли новий сейф. Голуб дуже пишався замком сейфа, зробленим за його кресленнями. Замок був зашифрований. Щоб його відімкнути, треба було знати комбінацію цифр.

— Ну, синку, — сказав сміючись вчений, — ви великий математик. Якщо зумієте відімкнути цей зашифрований замок, матимете від мене гарний подарунок.

— Спробую, — сміючись погодився Іштван. Два дні сидів він над розшифровкою замка. З великої групи цифр треба було знайти саме таку комбінацію їх, з допомогою якої можна було відчинити дверці. Завдання нелегке, але він розв'язав його. Коли показав професорові результат, той з подивом глянув на юнака.

— Це вже діло! Чесно кажучи, я не вірив, що справитеся. Молодець! У вас відмінні математичні здібності.

Він радів тоді не тому, що його похвалили, а тому, що Голуб залишив комбінацію цифр без змін. Професор довіряє йому! Ось що сповнювало його серце радістю. Адже в сейфі зберігалися усі дані хімічних аналізів, секретні формули дослідів, а також особисті цінності професора. Тепер довір'я втрачено. Більше він не ніде до вченого. Він не хоче, щоб Голуб через нього мав неприємності. Бо ж Іштван, незважаючи ні на що, любить професора. Голуб зробив для нього стільки добра. Хитаючись, наче п'яний, юнак брів далі. У районі замкової гори навмання завернув на якусь вулицю. Глянув на табличку: «Вулиця Батхіань». Десь тут живе Естер! Може, зайти до неї?

Він зупинився біля брами великого будинку. В під'їзді був список жителів. Естер жила в своєї сестри. Серце Іштвана калатало, коли він піднімався по сходах. Що буде, коли й Естер зустріне його холодно? Можливо, Голуб уже сказав дівчині про свою розмову з статс-секретарем і вона теж не довірятиме йому.

Та Естер не було вдома, і сестра навіть не могла сказати, де вона. Ще по обіді її викликали в спілку студентів. Готуються до якогось свята. Навіть в лабораторію не пішла.

— А ви посидьте, почекайте, — запропонувала люб'язно господиня, брюнетка років двадцяти восьми.

— Спасибі, не буду вас турбувати, — відмовлявся Іштван. — Прийду іншим разом…

Стемніло. Він поблукав серед древніх стін замка, потім зупинився в алеї, сперся ліктями на кам'яний бар'єр бастіону. Перед ним розкинулась велична панорама міста.

Хлопець стояв заціпенілий біля бар'єра, поки не змерз. Аж здригнувся від холоду. Машинально обтрусив рукави плаща і повільно поплентався, сам не знаючи куди…

Зупинився перед рестораном «Лілія». З залу долинала тиха музика. Оглядаючи яскраво освітлений вхід, він згадав, що сьогодні майже нічого не їв. Вирішив повечеряти. «Тут, певно, дорого, — подумав він — Та не все одно? Хтозна, що з ним буде завтра».

Він замовив пляшку вина і печеню. Напій швидко подіяв на зголоднілий організм. Голова стала ще важчою, апетит пропав. Іштвана мучила спрага. Він випив.

— Хочете хліба?

Юнак стрепенувся. Перед ним стояла струнка блондинка років двадцяти п'яти. Обличчя в неї було засмагле, очі блискучі, карі, з якимсь дивним іржавим відтінком. Іштван ще ніколи не бачив таких очей. Він очманіло дивився в усміхнене обличчя дівчини і невпевнено сказав:

— Так… дайте скибку…

Довго дивився услід дівчині. В голові паморочилося, потім тіло почало приємно терпнути. І знову пив вино. Треба пити, щоб затерпло все, і мозок… Як йому тепер добре. Біль зник… пити… ще пити…

Час минав. Ресторан порожнів, у залі майже нікого не лишилось. Іштван не помічав цього. Час для нього не існував. Здалека долинали приглушені мелодії джазу, пальці, корячись їх ритму, барабанили по столу.

Русява офіціантка вже давно стежила за хлопцем. Вона помітила, що той чимось стурбований. В його очах застигла мука.

«Що з ним?» — подумала Єва Шоні. Вродливий хлопець викликав у неї співчуття. Дівчина бачила, що він дедалі більше п'яніє. Підійшла до старшого офіціанта, шепнула йому щось і зникла. Через деякий час повернулася і всміхаючись підійшла до Іштвана.

— Подати вам чорну каву? — спитала, глибоко глянувши у каламутні очі юнака.

Іштван дивився на вродливу дівчину. Оркестр caме почав грати нову річ, і він одним вухом прислухався до голосу співака.

— Чорну каву? — перепитав невпевнено. — Чорну каву… Ні… — мовив затинаючись, ледве повертаючи язиком. — Ні… Не хочу чорної… хочу… таку біляву… як ви.

— Можна сісти? — спитала дівчина.

Іштван, не зводячи очей з привабливого обличчя, ствердно кивнув головою.

Єва сіла і махнула рукою офіціантові.

— Подвійну чорну каву і сто грамів вишневого лікеру.

Потім звернулася до хлопця.

— Яка в тебе професія?

Іштван нічого не відповів, лише судорожно ковтнув глину. Він не зводив очей з дівчини і слухав музику, яка наче вихор розбурхала заховані десь у глибині душі пристрасті.

— Яка в тебе професія? — повторила своє запитання дівчина.

Думки кружляли в мозку Іштвана, як сніжинки в хуртовину.

«Що їй треба від мене? Хто ця русява фея і чого вона добивається? Щось питає… Так, так. Про його професію. В нього немає професії! Не чіпали б його… А гарна дівчина! Як би він хотів її обняти… Що вона каже?»

— Пий… Давай вип'ємо! — умовляла Єва. Офіціант приніс чорну каву і лікер.

— Випий каву, — сказала дівчина. — Ти дуже п'яний.

— Я… Я… п'яний? — насилу видавлюючи з себе слона, спитав Іштван. На його обличчі відбилась впертість. — Все одно… не питиму… не хочу кави… — Він вхопив чарку лікеру і, закинувши назад голову, одним ковтком спорожнив її. Відразу здригнувся, лице скривилося в гримасі. Видно було, що напій не припав йому до смаку.

— Ходімо танцювати, — запросила дівчина.

— Я… не… вмію.

— Не вмієш танцювати? — дивувалася Єва. — Ти не вмієш танцювати?

— Ні.

— А чим ти займаєшся? — вже втретє спитала дівчина.

— Я медик, — відповів хлопець. Обличчя його зблідло, по скронях стікали краплі поту. В обважнілій голові ще дужче паморочилось. Іштван судоожно тримався за ріжок стола. Дівчина помітила, що йому погано. Вона схопилася з місця.

— Посидь тут, — прошепотів Іштван, — не кидай мене, о… Ти така гарна… — Голос його звучав ніжно, він ішов неначе з самих глибин душі.

— Гроші в тебе є? — спитала дівчина і знову підсіла до нього.

— Є… мені дуже погано… дуже…

Єва махнула офіціантові.

— Дайте рахунок.

Вона знайшла у хлопця бумажник і розрахувалась.

— Я скоро повернуся, — шепнула офіціантові і допомогла Іштванові стати на ноги. Він зовсім обм'як. Його очі самі заплющувалися.

— Візьми мене під руку, — наказала Іштванові дівчина. — Фері, замов таксі, — звернулась вона до старшого офіціанта.

Поки вони вийшли з приміщення, машина вже прибула.

…Іштван прокинувся від того, що сонце світило йому прямо в обличчя. Він розплющив очі, втупив погляд у стелю. Потім сів і озирнувся навкруги.

«Де я?» — напружено роздумував хлопець. Це не його квартира. Через велике вікно, що сягало до самої підлоги, в кімнату широким струменем лилося проміння осіннього сонця. Вдалині виднілися коричнево-зелені схили гір. Вчорашній дурман давався взнаки: у голові шуміло, паморочилось.

Він схопився з ліжка.

«Як я потрапив у чужу квартиру?»

Ще раз оглянувся навкруги. Це була скромно, але зі смаком обставлена холостяцька квартира. Низький диван, шовкова ковдра тютюнового кольору. Перед вікном — столик для гри в карти, навколо столика три маленьких глибоких крісла. Праворуч від вікна потрійна шафа, радіоприймач. На одному з крісел лежав його акуратно складений одяг. Хтось роздяг його. Він стояв у трусах і майці. Відчув, як раптом почервонів, його погляд, що блукав по кімнаті, привернула фотографія над диваном. З неї посміхалась білява дівчина. В мозку блискавично все проясніло. «Боже мій, це ж офіціантка з ресторану».

На столі лежав його бумажник, біля нього записка. В записці дрібними бісерними літерами було написано:

Іштван вражено читав листа. Хто ця дівчина? Чому вона дбає про нього? Він згадав події вчорашнього вечора і відчув гострий сором. Усіх подробиць не міг пригадати, але пам'ятав, що під кінець йому стало дуже погано. Значить, гарну офіціантку, яка подавала хліб, звуть Євою Шоні. Єва — миле ім'я. Вона думає, що в нього є мати. Іштван гірко всміхнувся. Підійшов до вікна і виглянув.

— Це десь в Уйліпотвароші ^[3] , — спробував він встановити своє місцеперебування.

«Пропив гроші…» Добре було б, якби це було так. Та тепер йому не треба турбуватися, де взяти гроші на екзамени. Значить, дівчина теж була колись студенткою. Чому ж вона розносить у ресторані хліб?

Він зайшов у ванну, прийняв холодний душ. Одразу відчув себе бадьорішим. Потім перевірив бумажник. Усе було на місці. З двохсот форинтів лишилося двадцять. Ні, навіть у такому разі він не прийме від дівчини п'ятдесят форинтів. Треба якнайскоріше знайти якусь роботу.

Він сів за стіл і на зворотному боці Євиного листа написав:

Він ще раз оглянув маленьку затишну квартирку і, глибоко зітхнувши, вийшов.

Коли Єва Шоні повернулася в ресторан, старший офіціант злісно накинувся на неї.

Ти хто, благодійниця чи офіціантка?

А що таке? — спитала дівчина.

— Яке тобі діло до того шмаркала? Куди ти його повезла?

— Це тебе не обходить! Сама знаю, що мені робити, — розсердилася Єва. — І взагалі, мені вже надокучило твоє бурчання.

— Надокучило? Он воно що! — засміявся старший офіціант. — Бачте, панянці надокучило! Такого я ще не чув!

— Так, надокучило, — процідила крізь зуби дівчина. На цей раз її обличчя аж ніяк не було привітним. — Я сама відповідаю за себе. Мене не цікавлять ні твої поради, ні твої зауваження.

— Не цікавлять?! Гаразд. Врахуємо! Я ще повернуся, до цієї розмови. Ти полюєш тут на кавалерів, а тим часом проґавила капітана. Як ти думаєш, доки це так буде? Доведеться поговорити з Фреді…

Почувши це ім'я, дівчина пополотніла.

— Ні, Фері, дуже тебе прошу, не кажи йому нічого, — промовила дівчина благальним тоном. Очі її злякано забігали.

— Ага, тепер я вже Фері! — глузливо промовив старший офіціант, змірявши дівчину колючим поглядом. — Я, згоден, — прошипів він, не зводячи з Єви своїх сірих очей, — але тільки при одній умові.

Дівчина запитально дивилась на нього.

— Якщо ти вночі прийдеш до мене.

— Ні! — вирвалося з грудей дівчини. Вона злякано, наче захищаючись, підняла руку.

— Може, я старий для тебе? — насмішкувато промовив досить-таки підтоптаний офіціант. — Правда, в мене не така богатирська постать, як у того хлопця, якого ти підчепила. Але ти подумай про Фреді… — Його голос звучав твердо, погрозливо. — Так прийдеш, чи ні?

Дівчина знітилась. Вона з острахом поглядала на офіціанта, його сірі, з червоними прожилками очі, навколо яких роки прорізали безліч зморщок, що віялом розбігалися на всі боки, товсті, чуттєві губи, тоненькі, акуратно підбриті вуса, лиса голова, на якій лише по боках стирчало кілька волосинок, — увесь його вигляд викликав у неї непереборну огиду.

«Щоб вона стала коханкою оцього старіючого страстолюбця?..»

— Ну, панянко, яке твоє рішення?

Думки дівчини були вже зайняті особою Фреді. Того Фреді, якого вона боялась, рабою якого стала. Того Фреді, якому не сміла суперечити. Так, Фреді вона боїться, а цей старий сатир викликає в неї огиду. І все ж таки Фреді небезпечніший, бо він жорстокий, він не знає пощади.

Єва покірно схилила голову.