ФБ-86

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

Поки машина з шаленою швидкістю мчала до Будапешта, Іштван згадував події кількох останніх годин. Від цього він мерзлякувато щулився, а на чолі проспав холодний піт. Не хотілося думати ні про що. Чотиримісний «австин» поглинав кілометри. Крізь запітнілі вікна Іштван бачив тільки неясні контури придорожніх дерев і часом слабі заграви електричного світла над селами.

Молодий шофер був похмурий і стриманий. Він не відривав погляду від дороги, іноді коротко відповідав на запитання Іштвана, однак жодного разу не глянув на нього. Іштван зрозумів, що водій не хоче розмовляти із ним. Іштван у свою чергу не змушував його до розмови, хоч відчував гостре бажання поговорити з кимсь, розвіяти тяжкі думки. Відкинувшись на спинку сидіння, він намагався заснути, але, як тільки заплющував очі, в уяві з'являвся Клерк, його всміхнене обличчя, знову відчувався міцний потиск його руки. І немов у кіно з шаленою швидкістю змінювались картини його буття.

Ось він обережно пролазить через дротяну огорожу. Серце от-от вискочить… «Не бійся, — підбадьорює сам себе, — ще одна перешкода, і перед тобою вільна дорога». Раптом пасмо сліпучого світла мацає темряву. З переляку аж дух перехопило… Свідомість пронизує думка: всьому кінець. Він падає на живіт серед колючого дроту, бо пасмо світла швидко і небезпечно наближається. Йому хочеться перетворитися у маленьку мурашку і сховатися в землі. Сніп світла наближається. Іноді він зупиняється на чомусь, на кілька секунд завмирає, потім відповзає на десять, п'ятнадцять метрів назад і знову невблаганно наближається. Нерви до краю напружені. Іштван лежить нерухомо, наче труп, боїться дихнути. Сяйво проскакує над ним. Він знову чекає, припавши до землі. Нарешті сяйво гасне, все довкола знову поринає в непроглядну темряву. Іштван повзе далі, глибоко вдихаючи нічне повітря. За двадцять метрів перед ним таємниче шепоче буковий ліс. Тільки б швидше туди! «Весь час тримайтеся узлісся, — чує він голос Клерка. — Вздовж узлісся до першої польової дороги. Там чекатиме машина». Він долає останню перепону і повзе по зораній смузі. Відчуває, що зачепив щось рукою. Не встигає усвідомлювати, що це, як раптом з шипінням зринає в небо ракета, і в наступну мить уся околиця залита яскравим денним світлом. Він втрачає самовладання і діє інстинктивно: схопившись, очманіло кидається до лісу. На вишці спалахує прожектор, пасмо світла біжить за ним. Лунають постріли. Щось з дзижчанням проноситься біля його вух. Він знає, що це кулі, але не звертає на них уваги, біжить далі: його підстьобує інстинкт самоохорони. Він уже під захистом дерев, але не знижує темпу. Конвульсивно хапає ротом повітря, хоч не відчуває втоми: ним володіє тільки страх, усвідомлення того, що йому загрожує смертельна небезпека… Раптом від стовбура одного з дерев відділяється якась тінь — постать людини. В руці майнула сучкувата палиця. Чоловік вискакує Іштвану навперейми, наче гукає щось, але що саме — він не чує. Бачить лише підняту для удару палицю. Не сповільнюючи бігу, Іштван кидається на тінь і відчуває удар у ліву руку. Правою він розмахується і щосили б'є невідомого по шиї. Тіло падає, він перестрибує через нього і мчить далі. Тільки тоді зітхає вільніше, коли на польовій дорозі забовваніли темні контури легкової машини…

…Іштван прокинувся від того, що машина раптом зупинилася. «Все ж таки я спав», — майнула думка. Шофер вийшов. Через відчинені двері в машину увірвалось холодне повітря. Хлопець здригнувся і остаточно прийшов до пам'яті.

— Щось сталося? — спитав він і теж вийшов.

— Нічого особливого, — одказав водій. — Треба міняти помер.

— Може, допомогти?

— Не треба, — відмовився водій і приступив до роботи.

Взявши з багажника інструменти, він зняв номерну табличку і натомість причепив іншу, з жовтою основою — номерний знак дипломатичного корпусу.

Хлопець з інтересом стежив за швидкими рухами чоловіка. Закінчивши роботу, водій поклав у багажник інструменти і стару номерну табличку.

— Далі повезти вас не можу, — звернувся він до Іштвана. — Це було б небезпечно. Ідіть цією дорогою, через десять хвилин дійдете до Веспрема. Незабаром звідти вирушає швидкий поїзд у Будапешт. Ним ви доберетеся до місця.

— Ви угорець? — спитав хлопець.

— Яке це має значення?.. Завтра о сьомій вечора чекатиму вас у міському парку відпочинку перед рестораном «Гундел». Дайте мені документи, які ви одержали у Відні. У поїзді і в Будапешті, якщо треба буде — пред'явите власні документи.

Хлопець вийняв з кишені документи, підготовлені для нього капітаном Клерком, і віддав їх водієві, який тим часом сів уже за кермо.

— А тепер слухайте мене уважно, — строго звернувся шофер до Іштвана. — Якщо вас затримають, всіляк, заперечуйте, що були у Відні. Назвіть адресу в Сомбахеї. Там підтвердять, що всі ці дні ви були в них і не залишали квартири.

— А що мені казати, коли спитають, звідки я знаю цих людей?

— Вони давні знайомі вашого батька. Перед війною господар кілька місяців жив у вас. Три тижні тому ви зустрілися в Будапешті і він запросив вас… Ясно?

— Так, — сказав здивовано хлопець.

В душі ворухнулось якесь неприємне відчуття.

— Тоді рушайте, — тоном наказу кинув йому шофер і, не подавши Іштванові руки, ввімкнув мотор. Ніч поглинула невелику машину.

Іштван пішов до Веспрема. Незабаром перед ним відкрилася панорама невеликого міста, залитого електричним світлом… «Щось тут неясно, — напружено думав хлопець. — Я дав би собі відтяти голову, що цей чоловік не шофер. Можливо, це один з друзів капітана Клерка. Він добре володіє угорською мовою, але по акценту відчувається, що він не угорець».

Іштван пройшов через місто. На станції було багато людей. Вони чекали будапештського поїзда. В одному з вагонів третього класу він знайшов вільне місце, сів, заклав руки в кишені і відкинувся на спинку сидіння. Поїзд повільно рушив.

— Бажаєте хліба? — мило спитала Єва, всміхнувшись вродливому блондинові.

— Так, дайте скибку, — відповів той і почав ритися в кишені, шукаючи бумажника. Знервовано мацав внутрішні кишені піджака, потім виклав на стіл блокнот, посвідчення, але бумажника не було.

— До біса, куди я дів свої гроші? — бурмотів він собі під ніс. Потім підвівся і вже повільніше почав знову нишпорити всюди.

Єва, спокійно всміхаючись, чекала. Кошик з хлібом вона поставила на стіл і уважно розглядала посвідчення в червоній шкіряній оправі, на якій золотом був витиснений текст. «Міністерство оборони», — прочитала дівчина, її очі швидко бігли по тексту: «Офіцерське посвідчення», — блищали позолочені літери…

— А бодай його… знайшов! Виявляється, поклав у задню кишеню, — пояснив з полегкістю молодий відвідувач. Він сів, знову поклав у кишеню блокнот і посвідчення, потім вийняв з бумажника стофоринтову асигнацію.

— Може, у вас знайдуться дрібні? — спитала Єва. — На жаль, стільки здачі в мене не буде.

Жодного геллера ^[9] . Ви, будь ласка, розміняйте.

— Спробую, — всміхнулася Єва і пішла. Через кілька хвилин повернулася. — Усе гаразд. Тільки не відразу витрачайте всі дрібні, вони вам згодяться.

— Ні в якому разі! — промовив юнак, ховаючи в бумажник здачу. Єва зібралася пройти далі, але той зупинив її. — На хвилиночку, панночко. Ви не скажете коли приходить на роботу Ференц Вільдман?

— Вільдман? — перепитала здивовано дівчина.

— Так. Він тут старший офіціант. Адже це ресторан «Лілія», коли не помиляюсь?

— Так, — бурмотіла збентежено Єва. — Але…

— Що?

— Фері вмер…

— Вмер? Що ви кажете? — молодий блондин зворушено схопився з місця.

— Кілька днів тому він попав під машину. Вчора його поховали…

Відвідувач сторопіло втупився в дівчину. В його широко розкритих очах відбилося щире здивування. Він був явно приголомшений. Сівши, розстроєно відсунув од себе тарілку.

— Це неможливо, — шепотів він. — Бідолаха Фері. Панночко, чи не розповіли б ви мені…

— Охоче, але не тепер. Коли б ви мене почекали або завтра перед обідом…

— Ні, я краще почекаю, коли дозволите… Нещасний Фері… — бурмотів чоловік. — Нещасний дядько Фері…

— Коли вас так цікавить справа… то після закриття ресторану…

— Так, обов'язково дочекаюся вас, — перебив її відвідувач.

Єва пройшлася між столиками, підійшла до новоприбулих, пропонуючи їм хліб. Потім зникла за дверима, що вели у службове приміщення. Відклавши кошик, зайшла у контору.

— Любий Габіко, — всміхнулась вона бухгалтерові, — дозвольте мені подзвонити.

— Будь ласка, Єво.

Дівчина набрала номер.

— Алло… Мені пана доктора… Алло… це Єва. Коли ж нарешті прийдеш, любий, мені дуже хотілося б поговорити. Я зробила дурницю, що посварилася з тобою. Так, так… визнаю… ти був правий… Пробач… Значить, прийдеш? Це дуже мило з твого боку. Бувай… Цілую, любий. — Вона поклала трубку.

Коли дівчина знову вийшла в зал, вродливого блондина за столом уже не було. Відвідувачів поменшало, тільки біля бару юрмилось кілька чоловік. Дівчина сіла за стіл офіціантів і мрійливо слухала музику. До неї повернувся хороший настрій. Їй захотілося танцювати, веселитися, забути всі турботи.

Через півгодини в ресторані з'явився високий чоловік з виразними рисами обличчя. Він здав своє темно-сіре пальто і капелюх у гардероб. Перед дзеркалом зупинився, поправив смугастий галстук, причесав світло-русяве, блискуче волосся. Недбалим рухом збив з плечей волосинки, неквапливо рішучими кроками пройшов у зал і сів за одним з наріжних столиків. Білі манжети сорочки на кілька сантиметрів виглядали з-під темно-синього піджака. Взявши меню, він поринув у його вивчення. Лівою рукою іноді пригладжував назад волосся. Видно було, що це для нього звичний жест.

Офіціант підійшов до столика і послужливо став перед гостем. Відвідувач замовив коньяк і печеню.

— Заждіть, прошу вас, — окликнув він офіціанта, який збирався вже йти. — Принесіть ще соус і пляшку пива…

Офіціант вклонився і поквапливо пішов.

— Бажаєте хліба? — всміхнулася Єва.

— Так, дайте. Що нового, дівчинко?

— Офіцер у цивільному питав Вільдмаиа. Після закриття ресторану я зустрінуся з ним. — Дівчина поклала хліб на стіл. — Дай мені велику асигнацію. Не сердься, що я викликала тебе сюди. По телефону я не могла про це сказати.

— Правильно зробила, — всміхнувся відвідувач. Він поклав на стіл п'ятдесятфоринтову асигнацію. Дівчина дуже повільно відраховувала здачу, слухаючи при цьому інструкції.

Довідайся, хто він такий. Коли викликає інтерес, приведи його до мене. Скажеш, що я лікар, який лікував Фері. Ясно? Знаєш адресу мого лікарського кабінету?

Ні, — відповіла дівчина.

— Звичайно, ти не можеш її знати. Я дав тільки номер телефону. Запам'ятай: вулиця Керт, чотири. Не забудеш?

— Ні. — Побачивши, що до столу підходить офіціант, вона взяла чайові й пішла.

— Дозвольте відрекомендуватись. — Чоловік подав Єві руку. — Ласло Шош, капітан генерального штабу.

— Єва Шоні, — всміхнулася у відповідь дівчина. — Я вже подумала, що ви не дочекаєтесь мене.

— О, ні, — заперечив Шош. — Я ладен був чекати хоч до ранку. Хотілось би все знати про дядька Фері.

Вони повільно йшли безлюдною вулицею Ваці.

— Куди підемо? — звернувся Шош до дівчини.

— Знаєте що? Давайте візьмемо таксі і поїдемо до мене на квартиру. Я почуваю себе не зовсім добре. До того ще й стомилася.

— Як хочете. Я не потурбую вас?

— Не скажу, що це буде для мене якась особлива розвага, але цим я зобов'язана пам'яті Фері…

Шош зупинив таксі, що проїжджало мимо. Капітан, відчиняючи дверці, з цікавістю оглянув дівчину. Єва назвала свою адресу.

— Скажіть, — спитала дівчина, — ви якийсь родич Фері?

— Так, це мій рідний дядько. Але ми давно не бачилися. Справа в тому, що я недавно повернувся з Москви, а дядько Фері раніше жив за кордоном…

— Зрозуміло, — промовила дівчина і підняла палець до губів, подаючи співрозмовникові знак, щоб той мовчав. Шош догадався, що дівчина не хоче в присутності водія розмовляти. Вони сиділи мовчки.

Перед будинком Шош розрахувався з шофером. Піднімались нагору пішки. Дівчина йшла попереду. Він відставав від неї на один східець. Коли дійшли до Євиної квартири, дівчина вийняла ключ, відчинила двері,

— Зніміть пальто, — сказала дівчина і сама почала роздягатися.

— Будь ласка, проходьте, сідайте, — господиня відчинила перед ним двері в кімнату — Прошу пробачення, я тільки переодягнуся.

— Будь ласка! Поводьтесь так, наче мене тут немає, — поспішив заспокоїти її Шош. Він узяв з столу спортивну газету. Швидко переглянув заголовки. В одній інформації прочитав про прибуття в Будапешт італійських спортсменів.

«Як це так? Адже радіо повідомило, що вони вчора тільки виїхали до нас, — міркував він здивовано. Повертів у руках газету і глянув на дату. — Ага, зрозуміло».

Почулися кроки дівчини. Шош відклав газету і з цікавістю глянув на Єву.

— Значить, ви племінник Фері? — почала дівчина і засмучено глянула на свого молодого гостя. — А чому ви не пішли до нього на квартиру?

— Я тільки сьогодні прибув з Дебрецена. Мати не назвала мені адреси. Сказала, що його можна знайти в ресторані «Лілія». Вони рідко зустрічалися. Тижнів чотири чи п'ять тому обмінялися листами. Коли ми дізналися, що мене направлять на роботу в Будапешт, у генеральний штаб, матері захотілося, щоб я жив у дядька Фері. Але скажіть нарешті, що з ним сталося?

— Подробиць ми теж не знаємо. Відомо тільки, що в Кішпешті він попав під машину, — очевидно вантажну, бо був дуже знівечений. Наскільки мені відомо, машину ще не знайшли. І чого він пішов у Кішпешт?

— В Кішпешт? — задумався капітан. — Здається, в нього там не було родичів. Це жахливо. Бідна мати, як вона переживатиме, коли дізнається про це! — Шош замовк, засмучено похитав головою. — Як я чекав цієї зустрічі! Ще в дитячі роки я заздрив йому, коли він посилав зі Сходу нам листи і фотографії. Він об'їздив увесь світ…

— Так, він нам теж багато розповідав, — озвалася дівчина. — Він умів дуже цікаво розповідати. Особливо про Яву і Туреччину. Правда, останнім часом він частенько нездужав. Щось з нервами було не гаразд. Часто ходив до лікаря. В нього був друг-лікар, що лікував його. Дядько Фері скаржився, що його переслідували кошмари.

— Кошмари? — здивувався капітан.

— Так. Його мучив страх перед смертю, кілька разів Фері говорив про самогубство. Коли ми питали, що з ним, він нічого не казав. Знаю лише, що останнім часом він часто ходив до церкви. І приблизно три тижні тому згадував про якийсь заповіт.

— Про заповіт? Але в нього не було ніякого майна, крім тієї вічної ^[10] квартири, в якій жив. А квартиру він нібито продав.

— Але купив іншу, — зауважила тихо дівчина. — І було в нього якесь золото. Він сам казав мені.

— Так, — зітхнув капітан. — Колись дядько був багатою людиною. В Сінгапурі мав власний бар. Здається, і в Бангкоку теж.

— У мене таке враження, — задумливо промовила дівчина, — що останнім часом він багато займався східною містикою. Очевидно, це вплинуло на його нерви.

— Цілком можливо, — погодився капітан. — Навряд чи думав він раніше, що йому доведеться заробляти на хліб старшим офіціантом…

— Щось мені все ж таки незрозуміло, — перебила дівчина спогади Шоша.

— А що саме?

— Просто не віриться, щоб у дядька Фері міг бути племінник — офіцер генерального штабу.

— Чому? — Шош здивовано глянув на дівчину.

— Старий люто ненавидів комуністичний лад.

— Так. Це я знаю. Ну і що ж?

— А ви, його племінник — офіцер генерального штабу в комуністів.

— Ви теж ненавидите цей лад? — глянув з цікавістю в очі дівчини Шош.

— Чи ненавиджу? Не знаю. З вами важко одверто говорити, бо ви все ж таки офіцер. Зрозумійте! Мій батько був полковником старої армії. Він був по-справжньому хорошим солдатом. Вмер смертю хоробрих. Але коли б він і не загинув на фронті, то його стратили б як воєнного злочинця. Мій наречений був теж кадровим офіцером. Тепер він у тюрмі. Нікого в мене не лишилось. Я була студенткою університету. Тепер продаю в ресторані хліб. Сподіваюсь, ви не чекаєте від мене, щоб я підстрибувала чи співала від радощів?

— Як звуть вашого нареченого?

— Навіщо це вам?

— Може, я знаю його. Бо я теж служив у старій армії…

— Ви?

— Так, я. Що тут дивного?

— А тепер стали солдатом цього ладу?

— З чогось треба жити. Хіба краще було б, якби я був некваліфікованим робітником?

— Але як ви стали офіцером генерального штабу? Невже вам довіряють?

— Гадаю, що так. Я член партії. Свої обов'язки виконую сумлінно. В полоні добре вивчив російську мову…

— І стали навіть комуністом?

— Пробачте, я таке не казав, — заперечив Шош.

— Ви сказали, що ви член партії.

— Якщо хтось католик, це ще не значить, що він вірить в бога, — всміхнувся офіцер.

— Це правда, — засміялася дівчина.

— А втім, — вів далі капітан, — ніколи не знаєш, що може стати людині в пригоді. Я не йду нперекір долі.

— Ви цікава людина…

— Простий, рядовий смертний. І хочу жити… Кожна людина намагається жити так, як їй найлегше… Життя таке коротке. Бачите, бідний дядько Фері теж так раптово помер. Я гадав, що зможу жити в нього, а тепер мені доведеться шукати іншої квартири.

— Ось що, — запропонувала дівчина, — коли хочете, навідайтеся до лікаря дядька Фері. Мабуть, в нього заповіт старого. Хтозна, чи не відказав він квартиру вам…

— Ви знаєте, де живе той лікар?

— Заждіть, я десь записала адресу, бо дядько Фері одного разу рекомендував мені його. — Єва взяла свою сумку і заходилась ритися між своїми записами. — Ось вона. Вулиця Керт, чотири.

— Як його звуть?

— Цього я вже не знаю, — одказала дівчина. — Хоч старик і називав його, але я забула.

— Нічого, знайду. Навряд, щоб у тому будинку жило кілька лікарів.

— Здається, він високий, русявий, років сорока. Одного разу заходив до ресторану. Так. Згадала.

Шош підвівся.

— Дозвольте попрощатися, — подав він дівчині руку. — Дякую за все.

— Ні за що. Приємно було познайомитися з вами, — сказала Єва. — Сподіваюсь, ми ще зустрінемось.

— Очевидно. В мене немає в Будапешті знайомих. Принагідно загляну в ресторан… — обіцяв Шош і рушив до дверей.

— Ви забули свою газету, — гукнула йому навздогін дівчина.

— Це не моя, — здивувався Шош. — Вона лежала на столі ще до нашого приходу.

Єва вражено спинилася. Її збентеження тривало всього якусь мить. Вона всміхнулася.

— Звичайно. Я забула. Вчора ж сама купила її. Знаєте, я дуже люблю спорт, — додала вона для пояснення.

— Я теж, — всміхнувся капітан.

Коли Шош залишив квартиру, Єва роздратовано підійшла до стола і підняла газету. На ній була завтрашня дата ^[11] . Її роздратування ще зросло.

Іштван прибув до Будапешта ранком. Він не поїхав трамваєм, а вирушив пішки. Пройшовся в район замку, зайшов у маленький ресторан, поснідав, потім, повільно прогулюючись, побрів містом. У нього було таке відчуття, що кожен стежить за ним, паче людям було відомо, що він вночі перебрався через кордон. Біля вежі рибалок ^[12] він сів на лаву і деякий час зачаровано дивився на широку панораму міста. Думки безладно вирували в голові, страх дедалі наростав. Він не знав, як згаяти час. Вирішив піти в якусь лазню. Вибрав таку, де рідко бував, бо в критому басейні його знають. Повільно побрів туди. Перехожі оглядалися йому вслід. Це стривожило Іштвана. Він подивився на себе і вжахнувся: плащ, черевики — все було в грязюці. В такому вигляді люди не звикли гуляти по місту. Ще добре, що не привернув до себе уваги якогось поліцейського.

Іштван зайшов у перший-ліпший під'їзд і ще раз оглянув себе. Ні, далі йти в такому вигляді не можна. Це рівнозначно самогубству! Треба десь переодягтися! Але де? Хлопець перебирав у думках різні можливості і кінець кінцем прийшов до висновку, що єдиний вихід — це піти додому. Хоче цього чи ні, іншої можливості нема. І чим скоріше, тим краще. Коли поспішати, то за десять хвилин можна туди добратися. Він швидко вирушив додому, тримаючись близько до будинків і не дивлячись ні направо, ні наліво. Пружними кроками побіг по східцях. Але, дійшовши, раптом згадав, що не взяв з собою ключа — він залишився у Відні. «Немає іншого виходу, — майнула в нього думка, — доведеться дзвонити». Він натис на кнопку дзвінка. Почулося знайоме човгання ніг бухгалтера.

— Боже мій! — сторопіло сказав чолов'яга, відчинивши двері. — Де ви пропадали стільки часу? Ми вже думали що з вами трапилось якесь лихо…

— Ні, ні, нічого зі мною не сталося, — входячи промовив Іштван. Він попрямував до своєї кімнати, але перед дверима зупинився. — Я працюю на будівництві в області Солнок, — інстинктивно збрехав він. — Приїхали сюди по матеріали, ось я й вирішив зайти додому, переодягтися…

— А я вже гадав, що ви десь далеко, за тридев'ять земель.

— А чому б мені бути десь далеко? — здивовано спитав хлопець.

— Ходімо до кімнати, — запропонував бухгалтер. — Не хочу в коридорі говорити про це.

Вони зайшли в Іштванову кімнату. Хлопець скинув з себе плащ і вижидально глянув на свого сусіду.

— Послухайте, синку, — почав бухгалтер. Його голос нервово затремтів. — Рятуйтеся! Зрозуміло? Негайно тікайте!

Іштван з жахом глянув на схвильованого чоловіка, його губи задрижали, він хотів щось сказати, але не міг з себе видавити жодного слова.

— Нічого не питайте. Рятуйтеся негайно, поки не пізно, — підганяв сусід. — Нічого тут роздумувати. По вас уже приходили! Ось, дивіться! — Він вийняв з бумажника аркуш, на який записав номер телефону підполковника. — Бачите, — він сунув йому папірець під ніс. — Тут записано. Підполковник Челеї. Він особисто приходив по вас. Вас підозрівають в якійсь серйозній справі, принаймні так зрозумів я зі слів підполковника. Вас хочуть арештувати. Рятуйтесь. Я дам вам адресу мого брата, який живе в Парижі, зверніться до нього. А тепер ідіть. Я не викажу вас. Вас можуть повісити. Бога ради, ідіть же…

Іштван ледве живий опустився на ліжко, заховавши обличчя в долоні.

— Боже мій, — шепотів він.

Бухгалтер підійшов до нього і затряс його.

— Не кисніть, зараз не до цього! Коли не хочете йти, скажіть, тоді подзвонимо підполковникові…

— Ні, ні… — застогнав хлопець, — іду…

Він швидко почав одягатися. Діяв машинально, наче лунатик. Бухгалтер схвильовано крутився навколо нього.

— Ні, навіть не мийтеся, — напав він на хлопця, коли помітив, що той ступнув до ванної кімнати. — Невже вам неясно, що кожна хвилина дорога? Вам хочеться, щоб вас піймали?

Іштван швидко одягся. Він стояв у своєму темно-синьому пальті, готовий вийти.

— Дуже вам дякую… — звернувся до бухгалтера. — Меблі віддаю вам. — Він з болем оглянув кімнату, наче прощався з нею. — Вони мені вже не потрібні.

Бухгалтер зморщив чоло і трохи роздумував:

— Ось що, синку! Так просто, на словах, це нічого не дасть. Треба швиденько скласти документ, написати в ньому, що я купив від вас ці меблі, припустімо, ще рік тому. Вони мені не потрібні, я просто хотів би їх зберегти для вас. Бо ви, молодий чоловіче, незабаром повернетеся сюди переможцем.

— Гаразд, напишіть цей документ, — погодився хлопець.

Бухгалтер вийшов і через кілька хвилин повернувся з папірцем, датованим березнем 1948 року. Іштван, не читаючи, підписався, йому вже було все одно.

— Це заховайте, — сказав бухгалтер і передав Іштванові записку. — Адреса мого брата. — Іштван подякував, попрощався і не оглядаючись швидко пішов геть.

Капітан Ласло Шош ішов вулицею Керт. Це була тиха коротка вулиця, обсаджена платанами. Військова форма щільно облягала його міцну, струнку постать.

З кишені стирчав учорашній номер «Правды». Він зупинився перед двоповерховою віллою. «Доктор Шандор Сегеді, лікар, — прочитав на таблиці. — Другий поверх, квартира 1». Капітан відчинив хвіртку, пройшов по всипаній гравієм доріжці і піднявся на другий поверх. Подзвонив. Незабаром у дверях з'явилася жінка років тридцяти. В неї були чорні очі, нафарбовані товсті губи, а брови різко виділялися на блідому обличчі. Офіцер підняв до козирка руку і привітався.

— Я хотів би говорити з паном доктором у дуже спішній справі.

— Як мені доповісти? — поцікавилася жінка.

— Скажіть, що з ним хоче говорити капітан генерального штабу Ласло Шош.

— Хвилиночку, — вибачилась жінка і зникла. Шош не встиг оглянутися, коли двері знову відчинилися.

— Будь ласка, — запрошувала його жінка.

Переступивши поріг, Шош швидким поглядом окинув кімнату. Проти дверей було двійчасте вікно, перед ним — гладенький письмовий стіл з горіха… Біля стіни праворуч стояла книжкова шафа, зліва від дверей — диван, застелений білою клейонкою. В кутку круглий стіл, два низькі крісла і два стільці. Біля письмового стола плетене крісло з подушками на сидінні та біля спинки.

— Сідайте, — вказав на стілець лікар. — На що скаржитесь?

— Я прийшов до вас не як хворий, а в приватній справі, — мовив капітан і розстебнув свій плащ.

— Слухаю, — всміхнувся до нього русявий лікар років сорока.

Недовго роздумуючи, капітан приступив до діла.

— Вчора я довідався, що ви лікували мого дядька Ференца Вільдмана. Мене дуже засмутила смерть бідолашного дядька, і я хотів би знати обставини смерті.

— Так, я лікував його, — підтвердив лікар. — На жаль, про обставини його смерті нічого не можу сказати. Він став жертвою нещасного випадку. Виникла навіть підозра, що він покінчив з собою, але це не дуже правдоподібно, хоч я останнім часом помітив у нього певний нахил до цього. В його нервовій системі відбулися патологічні зміни.

— Якого характеру? — зацікавився капітан.

— Раніше ніж відповісти, дозвольте спитати дещо.

— Будь ласка.

— Чим ви можете підтвердити, що ви справді родич Ференца Вільдмана? Прошу пробачити мене. Це не прояв недовір'я. Просто ми, лікарі, зобов'язані в певному розумінні зберігати таємницю.

— Запитання цілком зрозуміле і законне, — заспокоїв лікаря капітан. — Будь ласка, ось моє посвідчення. — Він вийняв з кишені своє військове посвідчення і передав його лікареві. — Ви можете прочитати, що мою матір звуть Марією Вільдман ^[13] .

— Це, звичайно, ще не доказ, — засміявся Сегеді.

— А ця фотографія з дарчим написом на зворотному боці?

Шош подав лікареві фотокарточку. Той довго розглядав її. «Племінникові Лаці від дядька Фері», — прочитав він.

— Спасибі, — сказав лікар, повертаючи капітанові фотографію.

— Коли ви бачилися востаннє з своїм дядьком? — спитав він згодом.

— Я не бачив його кілька років, — тихо відповів капітан. — Був на навчанні в Москві.

— Коли дозволите, я буду нещадно одвертим, — мовив лікар, закурюючи. — Хочу зауважити: про ці речі я нікому й ніколи не говорив, бо бідолаха Фері ділився зі мною так, наче з ксьондзом на сповіді.

— Я прошу вас, пане доктор, говоріть усе до кінця.

— Нервову систему вашого дядька підірвало велике горе. Ви знаєте, що він боровся проти цього ладу. Як саме — я не знаю. Його дуже засмучувало, що єдиний його племінник став комуністом, і вони таким чином опинилися з ним у ворожих таборах…

— Але ж…

— Дозвольте мені закінчити, — підняв руку лікар. — Я знаю лише те, що він мені казав. Фері був прямою чесною людиною, яка не відступала від своїх принципів. Я стою осторонь політики і не хочу втручатися в цю справу. Але я розумію його…

— Але ж, — почав знову капітан, — дядькові Фері було добре відомо, з яких міркувань вступив я в партію, навіть у Москву я поїхав тому, що він сам наполягав на цьому.

— Не знаю. Про це він мені нічого не казав, — узяв знову слово лікар. — Кілька тижнів тому він передав мені листа і заповіт. Фері просив передати їх племінникові тільки в тому разі, коли він на ділі докаже свою чесність.

— Це мені не зовсім зрозуміло.

— Я зараз поясню. — Лікар взяв у шухляді стола папку. — Ось тут чек на тисячу фунтів стерлінгів, а ось у цьому запечатаному конверті заповіт. Але все це я можу передати вам лише тоді, коли ви, згідно з бажанням Ференца Вільдмана, виконаєте певні умови.

— Я слухаю вас. Які саме умови? — спитав капітан, не зводячи очей з чека…

Через півтори години капітан Шош залишив віллу. Він повільно йшов безлюдними провулками. Іноді зупинявся, обережно оглядався. Перед будинком 24, на вулиці Розмарінг стояв новенький комфортабельний автомобіль обтічної форми — форд останнього випуску. Капітан зупинився біля машини і ще раз уважно подивився навкруги.

— Тисячу фунтів стерлінгів — це немалі гроші, — бурмотів він.

Всміхнувся і сів у машину.

— Поїхали, — кивнув водієві.

Відкинувшись на спинку сидіння, він запалив сигарету і поринув у думки.

Іштван схвильовано піднімався широкими сходами бібліотеки.

«Тільки б не зустріти знайомого», — думав хлопець, намагаючись подолати хвилювання.

В читальному залі була черга до книг. Іштван стояв, тримаючи в руках зошит. Пробравшись вперед, він попросив «Лікарський вісник» за 1896 рік. Молода бібліотекарка здивовано глянула на нього і зникла між полицями. Через кілька хвилин повернулася з товстим томом. Іштван узяв книгу і сів за столик. Його серце сполохано билося. Кілька хвилин він робив якісь записи в зошиті, перегортав сторінки книги, не наважуючись одразу відшукати вказану йому сторінку. У нього було таке відчуття, що за ним стежать і схоплять в ту мить, коли він вийме з книги лист. Почекавши ще якийсь час, він позіхнув і знайшов потрібну сторінку. Подивився навкруги. Всі були зайняті читанням. Непомітно взяв конверт з тонесенького паперу і поклав його в свій зошит. Потім обережно поклав у книгу лист, який приніс з собою. Виконавши цю операцію, хлопець полегшено зітхнув. Кілька секунд чекав, щоб заспокоїтись. Потім знову почав перегортати сторінки і робити нотатки в зошиті. Хотілося схопитися з місця і побігти, але, напруживши волю, він примусив себе спокійно сидіти. Він з півгодини щось дряпав у зошиті, потім закрив книгу і відніс її молодій бібліотекарці.

Швидко проминувши довгий коридор, Іштван мало не бігцем спустився зі сходів, щоб швидше вийти на вулицю. Хлопцеві весь час здавалося, що його переслідують. Вже почало сутеніти. Він глянув на годинник. П'ята година. «Коли не кваплячись іти пішки до само парку відпочинку, точно о сьомій буду там», — міркував Іштван. Обминаючи людні місця, він пробирався завулками туди, де його мала чекати машина.

Підполковник Челеї з усмішкою глянув на Коцку.

— Ну, що тепер скажеш? Прочитав донесення?

— Так, — кивнув головою старший лейтенант. — Чесно кажучи, я вже трохи заплутався.

— Не дивно, — засміявся підполковник. — Але скажи, яка твоя думка?

Коцка відкрив блокнот і почав перегортати свої нотатки.

— Розберемося спочатку з Євою.

— Хочеш — починай з неї, — хитрувато моргнув підполковник.

— Як я вже повідомляв, — почав Коцка, — дівчина останніми днями завела стосунки з новими людьми. Нам навіть не вдалося в кожному випадку встановити, хто ці люди. Згідно з донесенням Бозонтоша, вчора ввечері вона розмовляла в ресторані з молодим блондином. Після закриття ресторану вони пішли разом. Єва повела його на свою квартиру. В ресторан приходив, крім того, русявий чоловік років сорока. З ним Єва теж розмовляла. До його приходу вона комусь дзвонила з контори, за даними — призначала побачення.

— Зрозуміло, — перебив його підполковник. — Що дали лабораторні дослідження?

— Нічого особливого. Знайдені в капелюсі волоски — жіночі. Встановлено, що вони не пофарбовані, тільки з допомогою водню їх зробили світлішими.

— Це вже цікаво!

— Що ти сказав? — старший лейтенант здивовано глянув на Челеї. — На мою думку, тут нічого цікавого немає. Певно, Єва колись надівала капелюх і її волосся залишилося в ньому. Сьогодні ввечері чи завтра вранці це буде точно встановлено.

— Як? — спитав підполковник.

— Ми здобудемо кілька Євиних волосинок.

— Це хороша ідея. Ну, далі.

— Встановлено, що у Ференца Вільдмана в Угорщині немає ніяких родичів. Братів чи сестер у нього не було. Батьки померли в 1930 році. Ми переглянули також архів. Знайдено дані про те, що під час війни Вільдман працював і на американців, і на німців, його родичі ще в середині тридцятих років переїхали в Німеччину, бо вони вважали себе німцями.

— Що встановлено про квартиру Єви? Рожі побувала там?

— Так, — підтвердив Коцка. — Цікава річ. Суміжні будинки не мають спільної системи бомбосховищ. Отже, через підвал не можна пройти з одного будинку в інший. Те саме і з горищами. Поверхи розташовані на одному рівні, але між будинками є подвійні капітальні стіни. На жодному з поверхів немає переходу.

— А що дізналися про квартиру в сусідньому будинку, яка межує з Євиною? Чия вона?

— Якогось італійського дипломата, — відповів Коцка. — Квартира належить посольству. Ось що цікаво! Її куплено три роки тому. І знаєш у кого?

— Слухаю.

— У Вільдмана! — Коцка переможно глянув на підполковника.

Челеї протяжно свиснув.

— А ти знав, що Вільдман мав кілька вічних квартир?

— Цього я не знав, — признався старший лейтенант. — У слідчих матеріалах досі про це не згадувалось. Цікаво. Встановлено також, — продовжував Коцка, — що дипломат більшу частину року проводить за рубежем, у поїздках. В квартиру навідується рідко, що найбільше раз на тиждень.

— Всі ці дані дуже цікаві. Що ще?

— Олайош зв'язаний безпосередньо з тобою, його донесень не знаю. — Коцка закрив свій блокнот. — Які будуть вказівки? — спитав і вижидально глянув на підполковника.

— В мене теж є кілька цікавих новин, — всміхнувся Челеї і погладив своє підборіддя. — Почитай ось це. — Він узяв з стола аркуш і подав його старшому лейтенантові. Коцка почав читати:

— А ось друге донесення. — Глянувши на розгубленого від здивування Коцку, підполковник всміхнувся. — Воно ще цікавіше.

Старший лейтенант мовчки взяв папірець і почав читати. Центр по перехопленню радіопередач повідомляв:

— Як це тобі подобається? — Челеї запитально глянув на Коцку.

Старший лейтенант задумався. За своєю звичкою він почав постукувати кінчиком олівця по своїх зубах.

— Значить, — промовив він, — наступ почався? А хто ж ховається під назвою Велінгтон? Засікли станцію?

— Так. На жаль, не зовсім точно, бо передача тривала всього кілька секунд. З того часу Велінгтон. мовчить. Станція десь у верхньому кінці неметвельдської дороги. Звичайно, це тільки припущення. Скажи-но, Коцко, в донесеннях не говориться про те, що Єву Шоні бачили в тому районі?

— Ні, про це не знаю, — заперечливо похитав головою старший лейтенант.

— Доведеться добре вивчити ці місця.

— Чому?

— Слухай мене уважно! — звернувся до нього підполковник. Тепер я прочитаю тобі ще кілька донесень.

Коцка зручніше вмостився і з цікавістю глянув на підполковника.

— До цього можу ще додати, — сказав Челеї, — що капітана на ім'я Ласло Шош в армії немає, і людина, яку так звуть, ніколи не вчилася в Москві. Але в цій справі є дивна обставина. Виявилося, що доктор Сегеді — обережна людина. Згодом він викликав по телефону Міністерство оборони, попросив зв'язати його з капітаном Шошом, і його прохання виконали.

— Нічого не розумію, — засміявся Коцка. — У Вільдмана немає в Угорщині родичів, та один все ж так знайшовся. Капітана на ім'я Ласло Шош в армії немає, а телефоніст Міністерства зв'язує з ним Сегеді. A хто ж він, той Сегеді? Доктор Сегеді… Я ніколи не чув лікаря з цим прізвищем.

— Зашморг затягується, Коцко. Міцно затягується. Гадаю, що ми натрапили на вірний слід. Наш друг Фреді — хитрий лис, але ми перехитруємо його, бо він зробив помилку.

— У чому ж він промахнувся? — спитав старший лейтенант.

— Не все ще до кінця ясно. Але деякі взаємозв'язки цілковито з'ясувалися, — промовив підполковник. — У нас є кілька припущень, за достовірність яких я готовий поручитися.

— Наприклад?

— Ось одне з них, — почав підполковник. — Я певен, що між квартирою Єви і колишньою квартирою Вільдмана є якийсь зв'язок. Запевняю, що коли ти завтра перевіриш справу, то з'ясується, що Єва набагато пізніше зайняла свою теперішню квартиру, ніж дипломат. Між Фреді, Євою і доктором Сегеді теж існує зв'язок. Який саме, поки що невідомо. Можливо, під назвою Велінгтон діє Сегеді. В такому разі Сегеді — англійський агент, бо Йорк — це англійська станція. А Фреді, наскільки нам відомо, працює на американців. На думку С-41, Велінгтон має перешкодити тому, щоб матеріали досліду потрапили до рук компанії Фреді. В той час Єва є тією ланкою, яка зв'язує Велінгтон і Фреді. На мій погляд, Єва незнайома з доктором Сегеді. Це підкріплюється тим, що вона не могла назвати прізвища лікаря.

— А хто такий Шош? — перебив підполковника Коцка.

— Незабаром довідаєшся. Ясно одне: він не племінник Вільдмана.

Старший лейтенант почухав потилицю.

— Ми повинні охороняти препарат ФБ-86. На цьому банда має провалитися. Завтра почніть стежити за лікарем. Тільки обережно. Єву теж не випускайте з поля зору. Встановіть нагляд за сусіднім будинком. Треба довідатись, коли чути якийсь рух у квартирі дипломата. Рожі з завтрашнього дня йде у відпустку.

— Куди? Я про це не знаю.

— До Голубів, домробітницею. Треба оберігати старика. Ти будеш її залицяльником. Про деталі домовитеся з Рожі. Ясно?

— Так, — одказав старший лейтенант.

— Ну, коли ясно, то ходімо відпочивати, — оголосив Челеї.

Коцка завагався. Через якусь мить він нерішуче звернувся до свого начальника:

— Бело!

— Слухаю.

— Хотілося б тобі щось сказати, але не як начальникові, а як другові.

— Будь ласка, — підполковник серйозно глянув на свого друга.

— У мене склалося таке враження, що ти або зневажаєш мене, або не довіряєш. Ти доручив слідство мені і все ж займаєшся цією справою.

— Слухай, Коцко! — промовив Челеї, коли старший лейтенант закінчив. — Ні перше, ні друге твоє припущення не відповідають дійсності. Цілком можливо, що мені трохи більше відомо, ніж тобі. А не ділюся я з тобою, бо хочу, щоб ти навчився самостійно робити висновки. Збирай факти, зіставляй, складай з окремих деталей більш-менш повну картину. Якщо я ділитимуся з тобою власними припущеннями, ти сприйматимеш їх пасивно і перестанеш самостійно аналізувати факти. Мені хотілося б, щоб ти сперечався, висував свої аргументи. А цією справою я займаюсь тому, що вона дуже цікава. Фреді серйозний супротивник. Запиши собі питання, на які слід дати відповіді, знаходь ці відповіді. Зрозуміло?

— Так, зрозуміло, — чітко відповів старший лейтенант.