ФБ-86

РОЗДІЛ П'ЯТИЙ

Іштван не міг заснути. Чужий дім, чуже ліжко, чуже оточення, неспокійні думки, страх — усе це відганяло сон. Юнак лежав навзнак на пружному дивані і крізь вікно дивився у зоряну ніч. Блякле місячне сяйво малювало на стіні дивовижні тіні. Він ліг годину тому, після розмови з Лайошем Паппом. Слова цього сорокарічного чоловіка, колишнього офіцера хортівської авіації, а тепер службовця лісництва, все ще лунали в його вухах.

— Ні, друже, — засміявся Лайош Папп і смачно позіхнув, — цієї ночі вже не варто братися за справу.

— Але для мене дуже важливо втекти негайно, — наполягав Іштван. — Мені щохвилини загрожує арешт.

— Все одно. Завтра день посидите в кімнаті, а я тим часом усе підготую, — казав Папп. — Я не хочу провалитися. Єва ж не попередила, що ви прийдете…

— Вже не було часу, — пояснив Іштван і розчаровано спитав — Значить, ніяк не можна?

— Ні, друже. Повечеряйте і відпочивайте.

Папп вийшов і через деякий час повернувся, несучи хліб, сало, суху ковбасу і салат.

— Закусіть і лягайте спати. На жаль, нічого іншого в мене немає.

Господар приніс з другої кімнати простиню, подушку та ковдру, постелив Іштванові на дивані і рушив до виходу. У дверях ще раз обернувся:

— Вранці подам Єві телеграму, повідомлю, що вирушите лише завтра. На добраніч!

Іштван лежав нерухомо і дивився в примарну, чорну ніч. В голові вихором вертілися думки, одна тривожніша за іншу. Переживання минулих днів далися взнаки.

Можливо, тому в думках він кидався від однієї крайності в іншу. То він був сповнений найкращих сподівань, бо вірив, що за кордоном наче за помахом чарівної палички здійсняться всі його бажання, то знову його душив страх. Потім у пам'яті виринали картини дитинства, з'являлося завжди всміхнене обличчя матері. Він з болем думав про те, що коли б мати не померла, усе б склалося в його житті інакше. В уяві бачив обличчя Майї, потім Естер, поки якимсь дивовижним способом обличчя обох дівчат не злилися в одне. Видіння зникло, змінившись одразу іншим. До нього всміхалася Єва Шоні.

«Так, перейти кордон — найкращий вихід для мене», — міркував Іштван, і його думки знову вертілися навколо майбутнього.

Він глянув на годинника. Була третя година. Незабаром світатиме. Добре було б заснути. Треба відпочити, бо перед ним довга, нелегка дорога. Годі мучити себе думками. Так вийшло. Тут уже нічого не зміниш. Якби він послухав Естер, то сидів би тепер у тюрмі. Естер дуже мила дівчина, хороший друг, але вона ще дитина, не знає життя. Їй легко, вона користується довір'ям, а він… Згодом, коли він повернеться додому відомим лікарем, йому теж довірятимуть. Адже він не назавжди покидає Угорщину.

Поки Іштван неспокійно перевертався в ліжку наквартирі колишнього офіцера авіації Лайоша Паппа у Сомбатхеї, Коцка зважував такі факти: хлопець пішов від Єви непоміченим. Поки вони з Рожі сиділи на лаві, хтось прийшов до дівчини, але вони не бачили, щоб хтось заходив у будинок. Після дев'ятої години Єва сама пішла з дому, а її гість зник невідомо куди. «Тут може бути два варіанти, — розмірковував він. — Або цей чоловік живе в тому ж будинку, або в будинку є ще оди вихід. Більш імовірний другий варіант. Про це говорить і те, що Краснай теж залишив будинок непомітно Отже, треба як слід оглянути будинок».

Спочатку він гадав провести цю операцію ще вночі. Та потім довелося відмовитись від цього наміру. Вночі на них можуть звернути увагу, про це довідається Єва і, чого доброго, втече. Краще ознайомитись у домоуправлінні з планом будинку. А це можна зробити тільки вранці.

Коцка збирався піти додому і відпочити кілька годин, як раптом до кабінету зайшов Челеї.

— Завтра, — озвався він, — на десять годин мене викликають у Центральний Комітет партії.

— В якій справі? — поцікавився старший лейтенант.

— У справі Красная.

Коцка здивовано глянув на нього.

— Так, — підтвердив підполковник. — Професор Голуб через одного з своїх знайомих комуністів попросив прийому у товариша Шомоша. Він просив інформувати його про справу, бо в такому моральному стані йому важко продовжувати роботу над дослідами.

— Старик шантажує нас дослідами?

— Ні, який там шантаж! — заперечив Челеї. — Голуб виключно чесна людина, і ця справа його справді хвилює. Я довідався, що він дуже любить того хлопця і вважає його надзвичайно талановитим. Я говорив і з Олайошем. Він розповів мені, як відбувалося засідання дисциплінарної комісії. На його думку, виключення хлопця незаконне, він голосував проти цього рішення. Але найцікавіше те, що до засідання про хлопця в поліції навіть не знали. Мені стало також відомо, що вся дисциплінарна справа вийшла від завідуючого навчальною частиною Каллоша. Олайош, з свого боку, теж розслідував справу. Він послав Естер Боруш, яка працює з професором Голубом, в будинок, де жила колись наречена Красная. Дівчина говорила з кількома жильцями. Вони пам'ятають Красная. Розповіли, що під час фашистського терору хлопець поводився дуже сміливо і чесно, регулярно навідувався у будинок навіть після того, коли на ньому вивісили жовту зірку, приносив продукти, медикаменти, передавав вісточки від знайомих, навіть фальшиві документи здобував для жильців.

Значить, підтверджується, що між ним і батьком були політичні незгоди. Дівчина, звичайно, не обмежилась усними свідченнями, вона зібрала письмові заяви і підтвердження.

— А що ти тепер думаєш робити? — спитав Коцка.

— Що? Напишемо зведену доповідну, і я завтра передам її товаришеві Шомошу. Пропонуватиму, щоб хлопця негайно відновили в університеті. Незаконним було й те, що відділ Міністерства вищої освіти відмовився розглянути апеляцію Красная.

— Що інше вони могли зробити, якщо їх ввели в оману? Адже вони гадали, що справою займається поліція.

— Це, між іншим, найбільш вигідна точка зору, — зауважив підполковник. — Зняти з себе відповідальність. Досить комусь сказати: цією справою займається поліція, і тоді всі вмивають руки. Коли в міністерство на дійшла апеляція хлопця, в поліції про нього ще нічого не знали. Просто Каллош неправильно інформував їх. А вони без усяких сумнівів прийняли його інформацію. Я ретельно все перевірив. Поки Голуб нарешті добрався до. статс-секретаря, той не міг йому нічого втішного сказати, бо тим часом поліція одержала записку Каллоша, А вона, в його тенденційному тлумаченні, викликає інтерес. Коли ж статс-секретар подзвонив у поліцію, йому відповіли, що зайняті розслідуванням справи Красная. Ще й попросили статс-секретаря умовити Голуба, щоб той відмовився від допомоги Красная в науковій роботі, бо вважають небажаним його участь у дослідах. Можеш собі уявити, як почував себе старий вчений.

— Коли становище таке, яким ти його змалював, — задумливо мовив Коцка, — то було б добре якнайскоріше поговорити з хлопцем, а то він ще втне якусь дурницю.

— Що ти маєш на увазі?

— А те, що Фреді і його компанія можуть скористатися становищем у власних інтересах. В такому моральному стані, в якому перебуває Краснай, це легко може статися. Я вже не кажу про те, що хлопчина працював з професором Голубом. Він може дещо розповісти їм. Досліди Голуба, певно, цікавлять їх.

Челеї зморщив чоло.

— Ти маєш рацію, — промовив він замислено. — Хлопець справді може вплутатись у якусь неприємну історію. А було б шкода його.

— Може, поговоримо з ним? — запропонував Коцка.

— Тепер?

— Хоч би й тепер, коли не маєш іншої спішної роботи.

— Не заперечую, — відповів підполковник.

Через півгодини вони були вже на квартирі Красная.

— Вчора по обіді пішов з дому, і з того часу ми його не бачили, — сказав їм сусід по квартирі.

— Як він поводився останнім часом? — спитав Челеї.

— Був дуже схвильований, неуважний. Іноді цілими днями не виходив з кімнати, — розповідав сусід, бухгалтер років п'ятдесяти, в окулярах. — Щось не гаразд із ним?

— Ні, все гаразд. Просто хотіли поговорити з хлопцем.

— Що йому передати, коли повернеться?

— Заждіть. — Челеї на якусь мить задумався. — Не кажіть йому нічого. Я дам вам номер свого телефону. Нехай він мені подзвонить.

Після того як Челеї з Коцкою пішли, сусід ще довго сушив собі голову, що міг вдіяти отой нещасний хлопчина. «Підполковник Челеї», — прочитав він записку. Повернувшись у кімнату, він розбудив дружину.

— Що сталося? — спитала заспана жінка, протираючи очі.

— Гадаю, що незабаром одержимо другу кімнату. Завтра ж подам заявку в житлове управління.

— Що з Краснаєм?

— Вплутався в якийсь шпіонаж. Підполковник і ще хтось приходили по нього.

Чоловік зняв окуляри і пірнув під ковдру. Цієї ночі йому снилася нова квартира.

Другого дня Іштван не виходив з квартири Паппа. Хазяїн ще вранці кудись пішов.

— Я все влаштую. Тільки прошу не виглядати навіть у вікно. Дружина приготує вам сніданок і обід. Можливо, що вже по обіді вирушимо. Читайте, відпочивайте, бо вночі вам доведеться пройти пішки щонайменше двадцять кілометрів. Через радянську зону ви мусите за ніч перебратись, інакше вскочите в халепу.

Іштван залишився на самоті. Він ніяк не міг подолати хвилювання. Дуже хотілося, щоб усе було вже позаду.

Близько восьмої години дружина Паппа принесла йому чай і хліб з смальцем. Низенька, повна молода жінка з ляльковим обличчям мовчки поставила сніданок на стіл і одразу ж вийшла. Іштван випив чай без хліба і почав неспокійно проходжуватись по напівтемній кімнаті. Іноді зупинявся біля вікна і дивився у двір, засаджений фруктовими деревами.

Надворі похолоднішало. Ще вчора стояла сонячна погода, а сьогодні нахмарило, подув різкий вітер. Попелясті, набубнявілі від дощу хмари, наче швидкі парусники, мчали на схід. Оголені крони дерев погойдувались і скрипіли, вітер, що дув з Альп, тужною піснею завивав у комині.

Іштвана гнітила самотність. Горло здавлювали спазми, на серце лягало неприємне відчуття непоправного лиха, наче хтось нашіптував йому: «Не йди нікуди, не залишай батьківщини. Що чекає тебе на далекій чужині?» — «Кріпись, — заспокоював він сам себе. — Хіба не бачиш, що іншого виходу немає? Тут ти не можеш стати лікарем, а там закінчиш університет і повернешся додому. Ти не завдаси країні ніякої шкоди». — «Безперечно, мене мучитиме туга за батьківщиною, — розмірковував він. — Це неминуче. Але з цим можна боротися. Зрештою, мова йде про якісь два-три роки. Цей час якось промине. А тим часом з'ясується, що я не вдіяв ніякого злочину. З-за кордону напишу листа властям поясню, що ні в чому не винуватий. Хіба це провина, що Каллош ненавидить мене? А втім, може й він не відчуває до мене ненависті, а просто хоче продемонструвати свою політичну пильність. Все одно поки що треба тікати».

Він роздумував, мучив себе сумнівами, а час невблаганно минав. Опівдні трохи попоїв, приліг на дивані і силкувався заснути, кидаючись у неспокійному півсні.

Надвечір пішов дощ. На землю сіялись густі, дрібні краплі, наче десь у небесних висотах просівали воду крізь сито.

Після п'ятої години прибув Лайош Папп.

— Швидко одягайтесь, юначе, — звернувся він до Іштвана. — Вирушаємо.

Хлопця охопило хвилювання. Він надів легкий плащ і коричневий капелюх.

— Я готовий.

Папп критично оглянув його.

— Це не годиться, друже, — озвався він. — Ви промокнете до нитки. — На хвилину замислився, підійшов до шафи і витяг дощовик з капюшоном. — Який у вас розмір ноги?

— Сорок другий, — відповів хлопець.

Папп вийшов. Через кілька хвилин повернувся з важкими, трохи поношеними черевиками.

— Взуйте оці.

Іштван хотів відмовитись, але Папп жестом руки обірвав його.

— Робіть те, що вам кажуть. Я краще знаю, що потрібно для такої дороги.

Хлопець більше не заперечував.

— А тепер слухайте мене уважно, — сказав провідник. — Візьміть оцей документ, — він дав Іштванові бланк. — Ви службовець лісництва. Зрозуміло?

— Так.

— Дайте мені вашу довідку-прописку.

Хлопець вийняв з кишені документ і дав його Паппові. Той сів за стіл, вийняв з бумажника такий же бланк, тільки незаповнений, але з печаткою і підписом і почав писати. Заповнивши бланк, він подав його Іштванові.

— Не забудьте, що живете тут, у Сомбатхеї, на вулиці Мальва, будинок 8. Отже, де ви живете?

— На вулиці Мальва, 8, — затинаючись від несподіванки, промимрив Іштван.

— Ну, ходімо, — наказав Папп. З кухонного стола втяв невеликий згорток. — Заховайте це в кишеню, по дорозі згодиться. У хлібі сховано кілька шилінгів. Глядіть, щоб не проковтнули їх.

Вони вийшли з хати і попрямували до лісу.

Іштван, дедалі більше дивуючись, поглядав на чорноокого чоловіка.

Над головами свистів вітер. Могутні дерева стогнали, зойкали, наче казкові велетні, поранені в титанічній борні. Листя під ногами було мокре. Дощ не вщухав. Іштван радів, що надів дощовик, і в думці дякував Паппові.

Вже близько двох годин лежали вони нерухомо на землі. Попереду, за п'ятдесят метрів, був кордон. Хлопець спочатку не розумів, чому не можна йти далі. Адже навкруги нікого не видно. Та провідник пошепки поясни йому:

— Видно, що ви ще не були солдатом. На жаль охорона кордону в комуністів організована добре. Прикордонний наряд десь у секреті і, так само як і ми, веде спостереження. Треба дочекатися, поки пройдуть понад нас, а тоді переходити.

Вони лежали, поки стемніло. Вже важко було розрізнити обриси навколишніх предметів. Нарешті, метрі за п'ятнадцять, побачили силуети прикордонників.

Папп схопив Іштванову руку.

— Через десять хвилин можете вирушати. Не забудьте, як переходити через дротяне загородження. Головне — спокій. До загородження повзіть. Ясно?

— Так.

Ще трохи почекали.

— Можна йти, — сказав провідник. — Поки ви не перебрались, я вас звідси прикриватиму. Якщо на вишці спалахне прожектор, не рухайтесь, лице сховайте.

Потиснули один одному руки, і Іштван, напружуючи м'язи, поповз. Серце його калатало. Особливо обережно перебирався через зорану смугу. Кожні десять метрів зупинявся, прислухаючись. Але нічого підозрілого не чув. Лише свистів вітер і шумів дощ. Нарешті він добрався до загородження. Підповз до стовпа, підвів і обережно переліз.

В ту ж годину, коли Іштван рушив до кордону, професор Голуб з невластивою для його віку проворністю мчав по садовій доріжці додому.

Перед парадним входом зупинився. Нервово понишпорив по кишенях, шукаючи ключа. Не знайшов. Сердито вилаявся і подзвонив.

Хатня робітниця відчинила двері.

Професор похапливо скинув з себе плащ і капелюх, витер хусточкою мокре обличчя і поспішив до їдальні.

— Магдо, Естерко! — радісно гукнув він ще з порога. — Усе владнав!

— Сідай, Тамаше, — озвалася його дружина. — Сідай і розкажи все по порядку.

— Приготуй, люба, чорну каву, — попросив професор. — З цієї нагоди можна зробити виняток і щось випити.

Дружина пішла на кухню і незабаром повернулася.

— Ану, любі мої, підніміть чарочки. За перемогу правди треба випити, — сказав Голуб з щасливою усмішкою.

У сяйві електричних лампочок у чарках золотом заблищав коньяк. Вони випили.

— Ох, який міцний! — здригнулась Естер.

— А ми ще міцніші, — засміявся професор.

— Ну, тепер розповідай, — попросила його дружина. Професор закурив.

— Об одинадцятій я прибув на Академічну вулицю. Товариш Шомош відразу ж прийняв мене. Дуже милий, чемний чоловік, з широким кругозором. Шомош представив мені молодого блондина, підполковника Бейду Челеї. Він офіцер контррозвідки, який вів слідство у справі Красная. Освічена, симпатична людина. Я був дуже схвильований. Як-не-як, Шомош один з керівників партії. Спочатку він цікавився ходом дослідів. Я докладно розповів про свої сумніви, про ті побоювання, що недавно виникли в мене. — Він всміхнувся дівчині. — Ви, Естерко, догадуєтеся, що я маю на увазі?

— Авжеж, — кивнула головою дівчина. — Ви боїтеся, щоб результати дослідів не потрапили в некомпетентні руки.

— Так, — підтвердив професор. — І знаєте, що сказав мені Шомош? Щоб я діяв на власний розсуд, так, як мені велить сумління. «Вчений, — сказав мені Шомош, — відповідає за свої вчинки не лише перед своїм народом і своїм урядом, але перед усім людством. Суддею вченого, крім його совісті, є все людство». Так він сказав. І мені дуже, дуже приємно було чути ці слова. Бо вони правдиві.

— А що з Іштваном? — перебила його дружина.

— Нічого.

Пані Магда і Естер здивовано переглянулися.

— Так, — засміявся професор, — завтра вранці він знову зможе слухати лекції. Значить, нічого з ним не сталося. Той Каллош так заплутав усе, що кінець кінцем і сам не міг розібратися в справах. Статс-секретаря теж ввели в оману. Однак усе з'ясувалося.

Естер з червоним від радості обличчям слухала роз повідь сивого вченого. Від щастя дівчині хотілось за кружляти в танці.

У дверях з'явилася служниця. Вона поставила на стіл каву.

— Будь ласка, — пригощав учений Естер.

Дівчина поклала в чашку цукор і почала повільно мішати в ній ложкою.

А професор вів свою розповідь далі:

— Справу з'ясував підполковник Челеї. Він встановив, що Каллош діяв нечесно, порушив правила. Гадаю, тепер йому винесуть догану за обман керівних органів. Мені він теж говорив, що бачив донесення поліції на Красная. Просто незрозуміло, чого він добивався. Шомош був дуже сердитий.

— Це й зрозуміло, — зауважила господиня. — Такий недоброзичливий вчинок може завдати багато шкоди. Може покалічити життя чесної людини.

— І поставити в неприємне становище чесних керівних діячів, — додала дівчина.

— Так, — погодився професор. — Саме тому сердився Шомош. Але головне те, що все добре скінчилося. Одного я навчився: коли людина відчуває свою правоту, вона повинна боротися за неї.

— Це саме казала я Іштванові, — згадала свою останню розмову з хлопцем Естер.

— А тепер, Естерко, — всміхнувся до дівчини професор, — з усіх сил візьмемось до роботи. Завтра вранці тільки повідомимо Іштвана, щоб пішов в університет. На жаль, деякі західні газети опублікували про наші досліди фантастичні повідомлення. На думку Шомоша, було б добре, коли б я цього тижня дав заяву для преси.

— Було б краще утриматись від цього, — стурбовано зауважила пані Магда. — Ти знаєш, я не люблю сенсацій.

— Ще видно буде, — відповів професор. — Я домовлюсь про це з Шомошем.

— А не краще було б перебратися в інститут? — спитала Естер.

— Ні, підполковник Челеї вважає, що буде краще, коли я продовжуватиму досліди тут.

— Мені теж більше подобається працювати тут, — зауважила Естер.

З передпокою долинуло деренчання дзвінка. Та розмова за столом не припинялася.

— Коли працювати як слід, — мовив Голуб, — за тиждень, найбільше за два, можна закінчити досліди.

— А потім відпочинете, — тихо, але твердо нагадала пані Магда.

В кімнату зайшла Юлішка. Всі вичікувально глянули на дівчину.

— Якась молода дівчина принесла цього листа, — сказала служниця і передала професорові конверт.

Голуб розірвав конверт, підвівся, підійшов ближче до світла і почав читати, його обличчя поволі блідло, він ледве помітно здригнувся.

Пані Магда і Естер стурбовано стежили за професором. Вираз обличчя професора ставав дедалі похмурішим.

— Сталося щось? — поцікавилась дружина.

Голуб не відповідав, його рука опустилась, лист упав на килим. Професор теж почав опускатися на підлогу. Обидві жінки підскочили до зомлілого професора.

— Тамаше, любий Тамаше, — розпачливо зашепотіла дружина.

Естер розстебнула йому комір сорочки, побігла у панну і повернулася з мокрою губкою. Пані Магда заходилась терти груди і скроні професора.

— Естерко, — звернулась вона тихо до дівчини, — передайте Юлішці, щоб вона приготувала ліжко.

Голуб почав рівніше дихати, повіки його здригнулися. Жінка дала йому трохи коньяку. Він розплющив очі.

Пані Магда допомогла йому встати.

Голуб непевною ходою попрямував у спальню.

Коли Естер повернулася, вона вже не застала подружжя в їдальні. Дівчина підняла лист і прочитала:

— Жахливо! — прошепотіла дівчина. — Це жахливо.

Вона поклала лист на стіл і підійшла до вікна. Відхилила фіранку, притиснулась обличчям до холодної шибки і глянула в темряву. Вітер шпурляв дощові краплі в шибку.

«Я часто думаю про неї і дуже, дуже полюбив її…» — луною відзивались у її серці слова.

На очах виступили сльози. Дівчина затряслась у беззвучному риданні.

— Ой Іштване, нещасний хлопчино… я теж… дуже кохаю тебе…

Єва поїхала додому на таксі. У неї було таке ви чуття, що за нею стежать, але як вона не дивилася навкруги, нікого не помічала. Дощ періщив з такою силою, наче хтось лив воду з діжки. Дівчина була вкрай знесилена. Життя здавалось їй безцільним і безпросвітним. Небезпека провалу чигала на кожному кроці, і Єва знала, що одного дня всьому буде кінець. Знала, що розплата наближається, та протидіяти не могла. Не було ніякої змоги вирватися з тенет Фреді. У хвилини розпачу часто спадало на думку, що краще було б піти у поліцію, розповісти все, прийняти кару. Але потім згадувався наречений, жорстокий погляд Фреді, його постійні приховані погрози, і дівчина відганяла думки.

Єва відчувала себе дуже самотньою, брудною, ненавиділа себе.

Дівчина вимкнула світло і обережно глянула через щілини жалюзі. Скверик і алея були безлюдні, тільки холодний вітер гуляв серед дерев і кущів та дощ невтомно шмагав блискуче від світла вуличних ламп дзеркало калюж. Опустивши жалюзі, вона засвітила невелику люстру в кутку кімнати. «Добре було б поспати», — подумала Єва. Пішла у ванну і запалила газ, щоб нагріти воду для купання. Потім роздяглась, повісила сукню у шафу, приготувала халат.

Вона стояла гола перед дзеркалом. По губах пробігла сумна усмішка. Струнка, гарно складена постать, повні, пружні груди, гарні, наче відточені ноги, — усе її їство, на перший погляд, свідчило про молодість і здоров'я. Але вона знала, що це лише видимість, що всередині почався розклад, нервова система підірвана, що наркотики, які вона вживала вже кілька років, давно розпочали свою руйнівну роботу. Цей процес руйнування можна було б ще зупинити, якби напружити всю волю, прийняти непохитне рішення… але в неї вже немає сили волі, вона… приречена.

Після ванни Єва добре витерлась, розчесала блискуче, світле волосся, накинула на себе халат і, сівши у крісло біля настільної лампи, заходилась читати. Та повіки мимохіть склепились, і дівчина заснула.

Вона спала всього кілька хвилин. Прокинулась від того, що випала з рук книга. Потім почула стук у двері. Очі в неї розширилися від страху.

— Боже мій, — зашепотіла Єва і підійшла до потрійної шафи. Відчинила дверці, посунула вбік одяг. Кілька секунд нишпорила в шафі рукою. Потім щось тихо клацнуло, почувся звук, подібний до того, коли починають вертітися добре змащені підшипники. Задня стінка шафи відсунулась, і в темному отворі з'явилася висока, струнка постать Фреді.

— Зачини, — розпорядився він тихо. Дівчина виконала наказ.

Фреді скинув капелюх, пальто і сів у крісло.

— Дай щось випити. А це сховай. — Фреді вийняв з кишені маленький пакетик і шпурнув його Єві. Її обличчя раптово змінилося. В очах засяяла радість, собача відданість і покірна вдячність.

— О Фреді! — Єва підійшла до нього і погладила його міцну руку. — Спасибі, — бурмотіла вона, схопилась, заметалася по кімнаті, швиденько дістала напій і дві чарки.

— Наливай. Я зараз, — звернулася дівчина до Фреді, поспішаючи у ванну.

Фреді зняв галстук, налив у чарки рому і випив. Через кілька хвилин Єва повернулась. Очі в неї весело блищали, з обличчя зник вираз суму. Вона знову відчувала себе сильною і сміливою, навіть Фреді не боялась. Легкими, пурхаючими кроками підійшла до нього. На щоках запашіли бліді троянди. Погойдуючись, наче у східному танці, Єва повільно скинула з плечей халат, який сповз із неї і впав на килим.

— Скажи-но, я гарна? — спитала дівчина.

Фреді мовчки дивився на неї.

Ранкове світло пробивалося крізь щілини жалюзі в кімнату. Порожня пляшка від рому біля ліжка, перекинута чарка, розкидані недокурки — все це свідчило про те, що ніч пройшла бурхливо.

— Я вже не боюся тебе, — засміялася Єва тихо.

— Ні? Анітрішки?

— Ніскільки, — відповіла дівчина. — Я знаю, що любиш мене. Я відчуваю це. І я тебе люблю…

Фреді засміявся.

— Слухай, Єво, — озвався він згодом, і голос й звучав уже серйозно. — За тобою стежать.

— Мені наплювати на це.

— Не грайся в героїню, — холодно сказав Фреді. — Становище серйозне. Два тижні не роби нічого іншого, як відвідуй підряд усіх своїх знайомих, ходи на побачення, бувай у різних місцях, зустрічайся з багатьма людьми. Треба маневрувати. Я дам тобі гроші. Відвідуй місця розваг. І при цьому вдавай, що займаєшся конспірацією.

— Яка в цьому потреба? — спитала дівчина.

— Ми примусимо наших друзів попрацювати, — сміявся Фреді. — І зв'яжемо їх при цьому. Доки вони стежитимуть за тобою, я спокійно займатимусь своїми справами. Хай «промацують» людей, з якими ти за два тижні зустрінешся, вони не зможуть встановити, хто з них твій зв'язковий.

— Розумію, — всміхнулася дівчина. — Фреді, ти надзвичайно розумний!

— Тобі боятися нічого: мої люди будуть весь час поблизу. На випадок якогось лиха ми одразу перекинемо тебе на Захід.

— Я не боюся, Фреді. Ти знаєш, що в мене тут несплачений борг.

— Знаю. Скажи, що сталося з студентом?

— Думаю, що сьогодні вранці він уже в отця Пала, — мовила дівчина.

— А де ти була вчора ввечері?

— Хлопець перед втечею написав листа. Він попросив передати його адресатові. Якомусь професорові Голубу.

Фреді підскочив немов ужалений.

— Кому? — перепитав він, витріщивши на дівчину очі.

— Професорові Голубу.

— Хлопець знайомий з ним?

— Здається, він був його помічником.

— До біса! — вигукнув Фреді і заходився страшенно лаятися. — Ми дали величезного маху! Страшенна помилка. Не слід було його посилати.

— Фреді, я не знала…

Чоловік мовчав. Через деякий час він озвався:

— Ми підкинули отцю Палу золотий мішок. Цього хлопчину треба якимсь чином повернути.

Єва нічого не розуміла.

— Фреді, не сердься. Я ж виконувала твої вказівки.

— Я не серджусь, але тепер не заважай мені думати.

Дівчина не знала, що Фреді працює на дві великі держави, що він підкидає отцю Палу лише крихти, а великі, серйозні матеріали продає за фунти. Долар для нього тільки побічний заробіток. Учора він дістав наказ будь-що роздобути матеріали дослідів професора Голуба. Це стало його основним завданням. Виконання цього завдання було в його руках, і він так легковажно віддав хлопця отцю Палу. Що скажуть його хазяї, коли довідаються про це?