FM Галичина

08.12

У спортсменів є така дивна хвороба серця — воно починає боліти, коли зменшуються навантаження.

Це нагадує мені власне співжиття з багатьма чоловіками, яких я страшенно люблю. Переважно я бачуся з ними, ми разом тратимо час один одного — щось робимо, говоримо, блазнюємо, кудись їдемо, щось випиваємо. Життя триває, минає і тане. Це те, що у спортсменів є навантаженням. Так буває завжди… Але іноді їх нема, вони десь поділися. І тоді, без звичного навантаження, починає боліти серце. Затискаються легені і все, що належить до дихальних шляхів. Бракує повітря. Ти загострено починаєш розуміти, що без кількох Юрків, Олегів, Влодків, Андріїв, Іванів, Романів, Богданів не можеш витримати власної дороги. Бачиш, як без них перетворюєшся на айсберг, притягнений у якийсь дуренський порт, щоб бути розтопленим і випитим незнаними чужими людьми. Якщо я часом шкодую, що не є жінкою, то лише тому, що не можу бути всім для кількох чоловіків, які варті того, щоб прихилити їм до ніг небо. Пекло — це інші люди. Так сказав хтось, не подумавши. Бо інші люди — це рай. Інші люди, точніше ті люди, про яких ідеться, це та стріла в грудній клітці, яка муляє, але якщо її витягнути, то помреш.

І якщо варто на щось витрачати дорогоцінне життя, то власне для цього — бачити, чути, відчувати, доторкатися. Хай це безсенсовно, хай це не дасть жодного результату — не будуть збудовані хати, не виросте сад, не народяться діти. Хай від усього лишаться лише рубці на тілі І на серці. Але, віддавши цим людям частину власної долі, подаруєш майбутнє тим дітям, які вже є. Вони будуть знати, що тато знав, що робить.

Твоє маленьке партизанське військо не окупує жодної нової території, але воно існує для того, щоб не допустити окупантів на вашу рідну землю. Бо вона дійсно ваша. І ви, або ми, ніколи не зможемо влаштувати на цьому обривку тверді пекла. Тут, навіть нехотячи, можливий лише рай.