Коли випаде сніг і тримається вже непостійно, я почуваю у господарстві себе дуже впевнено. Знаю, що відпочинуть руки. І плечі, бо отримаю транспорт. Сніг — вже сам по собі є якимось транспортним засобом. Він може будь-що перевезти: людей, бочки, мішки, колоди. Щоправда, транспортом він стає лише у поєднанні з нахиленими площинами. Але там, де я господарюю — всі площини дещо похилені. Крім снігу і горбів, у мене є ще сани. І от вони — моя надія на полегшення для рук і плечей.
Не знаю, як хтось інший це робить. Але свої сани я ніколи не залишаю на дорозі. Вони живуть у мене в хаті, у найкращому місці. Так колись поводилися з худобою, пускаючи зимою до хати. Сани страшенно міняють І вигляд, і настрій хати. Особливо приємно прокинутися посеред ночі й у відсвіті почервонілих кахлів печі (а іншого джерела зовнішнього світла просто немає) побачити скелет саней у власній кімнаті. Спочатку ие можеш зорієнтуватися де ти, у якому придорожньому притулку заночував у часі мандрівки. Потім починаєш розуміти, що це твої сани самі собі ночують у твоїй хаті. І стає дуже приємно засинати, знаючи, що завтра буде день, буде сніг і будуть сани. З ними разом треба буде зробити кілька дуже важливих справ. Відвезти за ріку позичену шатківницю, їдучи назад, пройтися попри колію і знайти якусь кам'яну брилу, щоб притиснути пошатковану капусту. Треба поїхати до лісу і, обтрушуючи хмари снігу зі смерек, нарубати пластя — лапатих смерекових галузок. Вони будуть потрібні, щоб понакривати якесь коріння, що залишилося у ґрунті. Пластя, хоч і не важке, але нести його цілий оберемок страшенно незручно. А на санах дуже добре. Правда, обов'язково мусиш прив'язати його шнурком. Пластя на тлі снігів виглядає неймовірно гарно. Я хотів би цей екіпаж запустити з гори, щоб він сам довго їхав вниз. Хай би ця рухлива зелена точка перетнула весь велетенський екран снігового схилу. Натомість сідаю зверху сам, починаю керувати чоботом. І під'їжджаю аж до самої хати. Влетівши у копицю сіна, яке я, на відміну від саней, залишив зимувати надворі.