FM Галичина

15.01

У мене вдома живе (це крім різних людей) одна видатна рослина — араукарія.

Якщо подивитися через вікно з вулиці, то її завжди видно. Араукарія ще нижча від мене, хоча має вже понад сто років. Вони дуже помало ростуть ці араукаріїї у своїх Андах. Адже араукарії — андські сосни. І живуть вони якихось три тисячі років. Вони були дуже модні на початку століття у європейських помешканнях. Стиль сецесія кохався у таких орнаментах. І дійсно, вона дуже гарна. Має лапаті галузки, розміщені по чотири у одному ярусі. Напостійно у неї є не більше трьох ярусів. Решта поступово осувається, відмирає і усувається. А на вершечку наростають нові міліметри. Араукарію принесли моїй бабці в дарунок за якесь успішне лікування ще у 20-х роках. Тоді вона була не більшою, ніж 40 см, хоч мала більше років, ніж сама бабця, яка тоді, щоправда, не була бабцею. Виходячи з власного темпу життя, араукарія була немовлям. На початку рослина нічого не усвідомила. Пізніше вона щораз більше вдивлялася у все, що відбувалося в хаті, і всі наші переживання вкладалися у її річні кільця. Адже доведено, що рослини, особливо такі досконалі, якщо не мислять, то принаймні все розуміють, відчувають і пам'ятають.

Часом з нею стає страшно. Це ж не так просто — бути свідком давніх подій і мати можливість прожити ще кілька тисячоліть, переживши всіх нас, всіх, хто є тепер з нею. Ми, напевно, будемо для неї якимось напівреальним, напівказковим спогадом дитинства. Може, ми взагалі ледве-ледве зауважуємося нею — якщо зважити на різницю життєвих темпів. І вже точно, що вона не встигає сприйняти окремих подій з нами — як фотоапарат з неймовірно довгою витримкою не фіксує того, що десь рухнулося. Так дерева, які живуть повільно, не зауважують, не можуть зауважити існування сезонних метеликів.

А я її час від часу купаю. І щоразу, виносячи сміття, бачу, що моє відро унікальне — бо в ньому — гілочки араукарії.

Недавно я купив ще одну маленьку сосонку з Анд. Вона, мабуть, моя ровесниця. Я переконаний, що хоч ця араукарія доживе до кращих часів.