FM Галичина

24.01

Найбільше щастя, яке може бути у людини, чи іншої живої істоти — це спілкування. Що б хто не говорив, але саме до спілкування зводяться всі ті життєві вияви, які називаються щастям. Без спілкування все втрачає сенс, і ніякі насолоди не можуть його повернути. Тому драмою завжди є все, пов'язане із невдалими спілкуваннями. А трагедією — справжнє непорозуміння. Непорозуміння бувають дуже різні — умисні або неумисні, хвилеві і тривалі, минучі і безконечні, радикальні і компромісні. Всі вони трагічні. І полягають передовсім у протилежності бажань і намірів — це перший рівень непорозумінь. А другий поверх складніший — коли інтереси збігаються, але різняться уявлення про світ і способи співіснування. Ще вище той рівень, коли збігається все, крім розуміння слів — означень, відтінків, наголосів, походження слова і синонімічного ряду.

Такі трагедії найприкріші і зарадити чимось у цьому випадку майже неможливо. Найсумніше, що всім здається, ніби зробили все для того, аби зрозуміти іншого і якнайбільш зрозуміло викласти себе. Залишається тоді лише смуток, докір і недовіра. Я знав одну черепаху. І знав ЇЇ господарів. І господарі, і черепаха були дуже милі й любили одне одного, стараючись зробити все, щоб всі були задоволені і радісні. Я пам'ятаю погляд тієї черепахи, коли вона спілкувалася зі своїми власниками. Але одного разу черепаха необачно долізла до краю балкону і безпомічно впала вниз на тротуар. Щоправда її відразу ж знайшли і забрали додому.

Виявилося, що вона жива — лише трішки надщербився панцир. Його швидко залікували, і видавалося, ніби все минулося. Але щось все ж було не так — кудись пропала радість, спочатку збайдужіла черепаха, а згодом уже як наслідок — люди.

Втратилися спілкування, контакт, розуміння. Залишилися смуток, докір і недовіра. Так вони і жили. Одного разу я довго вдивлявся черепасі в очі і все зрозумів. Вона стала іншою — падаючи, черепаха пошкодила собі мозок. До того ж безповоротно. Просто стала вар'яткою. І ми не могли знати, що зараз в її голові — чи суцільна темрява, чи найпотужніші світла прожекторів-переслідувачів, може, вона все забула, а, може, щоночі її нестерпно боліла голова, може, її лоскотало між черепом і мозком, а, може, нервував кожен звук і запах. Ми не могли знати. Ми не могли порозумітися. Ми не могли зарадити. Не могли врятувати, бо не могли повноцінно поспілкуватися. їй, до речі, залишилося жити у нас ще 240 років. З цим, але без нас.