FM Галичина

24.11

Коли живеш у горах постійно, то дрова стають якоюсь такою важливою частиною життя, як хліб, молоко, ліжко, сорочка, фуфайка. Дрова стають твоїм продовженням — ніби частиною власного тіла. Ти бачиш у цих брусках сконденсоване тепло, без якого твоє тіло перестане бути твоїм. Від них, отже, залежить саме твоє існування. А стоси полін можна сприймати як дивну анатомічну структуру, що належить до твого організму. Тому ти не можеш додуматися вважати їх чимось дивним І магічним, ти дбаєш лиш про те, щоб їх було багато.

Поскладані вздовж стін акуратні поліна перетворюють хати на справжні фортеці. У такій норі можна спокійно пережити будь-яку навалу. А вони точно будуть. Мороз буде тиснути на стіни так, що всередині тріщатимуть дерев'яні конструкції, сніги обов'язково хоча б кілька разів заметуть двері так, що доведеться вилазити через вікно, пролазити, повзти завалами до дверей і розгрібати сніг. Вітер перетворить вікна на вібруючі мембрани, а комин і стрих — на населену різними незнаними сотворіннями територію.

І от тоді вибір стоїть однозначно — або не палити і самому стати частиною вітру, морозу і снігу, або ж палити, перетворивши дрова на тепло свого тіла. Це тоді, коли довго живеш у горах. Хід зими, її календар, зарубки днів — все це прослідковується за поступовим зменшенням купи дров.

Коли ж приїжджаєш у гори час від часу, то дрова сприймаєш не як щоденну їжу, а як якісь делікатеси, вишукані страви і п'янкі напої. Мої дрова справді більше нагадують настояний коньяк. Бо, крім минулорічних смерекових полін, маю сховок з буковими полінами, що вилежалися вже понад двадцять років. Вони чисто білі, майже прозорі і дзвінкі. А тепло дають інтенсивне і лагідне водночас, а головне — тривале. Вони навчилися не квапитися. Здається навіть, що від того, як потримаєш таке поліно у руках, стає трохи тепліше.

В Австрії з таких витриманих буків роблять страшенно важливі деталі до скрипок. З одного мого поліна їх вийшло б десь зо двадцять. Розумію, скільки скрипок я спалив за ці роки, розумію, скільки міг би заробити, відвізши до Відня лише одну валізку, напаковану полінами. Але я знаю також, що буду їх далі помаленьку палити, частуючи ними друзів і дітей, як частують бесідою і вином. А попіл висиплю на грядку, де цілу зиму чекає свого часу часник. Най він теж погріється.