Життя та пригоди Віталія Волошинського, писані ним самим

Розділ перший ЗВІДНИК

Батько жартома, а може, і всерйоз часом зазначав, що я не його дитина.

– Ну скажи, – питав він у матері, весело поблискуючи зубами, – хіба може так бути, щоб у мого хлопця ані жоднісінької моєї риски? Його не підмінили в лікарні?

Мати подібних жартів не любила. Стояла біля плити в позі девотки і ображено копилила губу. Я цих батькових жартів не любив тим паче. Але він казав правду: я не був схожий на нього абсолютно! Він високий, гарний, у нього довгообразе обличчя, прямий ніс, а очі волошкові. На голові в нього трохи розпатлана кучерява кучма, яка раз у місяць підстригалася. Бороди й вусів він не носив; борода, на його думку, робить людину старою й неохайною, а вуса мали б бути руді, а він не терпів рудих і рудого.

Мій батько завзятий танцюрист, ходить у ансамбль при Будинку народної творчості. Біля матері про той ансамбль говорити не можна, бо вона синіє, зеленіє, починає труситися, а тоді їй під руку не підлазь. Так емоційно ставитися до батькового захоплення танцями вона має підстави, але мені батько–танцюрист подобався; я ходив кілька разів на концерти в Зелений театр у парку, де він виступав. Носивсь у гопаку по сцені так пристрасно, так палали його очі. Такий ставав надихнутий – ніздрі тонкого носа роздималися, обличчя, покрите плівкою поту, лисніло, вуста всміхалися. Я сидів десь у куточку, втискаючись у дерев'яну лаву, малий, негарний, з мавпячою пичкою, я – Мавпа за вуличною кличкою, і мені було дивно: невже й справді цей красень, довкола голови якого літає чуприна, оцей високий, стрімкий, летючий чоловік справді мій батько? Довкола нього вихрилися жіночки й дівчата в поліських народних костюмах, побіч танцювали інші чоловіки, завзято виломуючи колінця, але ніхто не міг дорівнятися до мого батька, ніхто не літав на сцені стрімкіше і ні в кого не було таких чітких і злагоджених рухів. Я в ці хвилини любив батька найбільше, але це була любов більше схожа на заздрість. І справді, часто міркував я, до болю в очах удивляючись у сцену, де миготіло барвисте вбрання, чому я не такий, як він? Чому я не можу знімати бурі оплесків, сяяти отак очима і так захоплено всміхатися?

Я чекав, поки батько перевдягнеться, біля чорного ходу, притулившись спиною до величезної акації, і мене на тлі цієї акації й видно не було. З дверей чорного ходу вивалювалися танцюристи, вони й не помічали мене, жваво й збуджено розмовляли і проносили повз мене свою силу, запал, лискучі усмішки, жарти, веселі очі, гарні обличчя – де їм було помітити щось мале й зелене, притулене до чорного стовбура акації, та й чому мали б виявляти до того нікчемного інтерес? Не раз і не двічі стояв я на тому місці і завжди думав: а батько мене помітить? Батько мене помічав. Підходив, клав руку на голову, і та рука опалювала мені маківку – ще був розпалений після танцю.

– Ходімо! – казав, а коли ми рушали, брав мене за руку. Я вже був великий хлопець, і мені соромно ставало, що він бере мене за руку, але чи міг я проти того під ту хвилю протестувати?

– Хто тобі сказав, що сьогодні виступаю? – питав часом батько.

– Ти, – брехав я сміливо, адже чудово знав його звичку забувати те, що казав раніше.

Дивився на мене згори вниз, ніби в чомусь підозрював.

– Хіба не радий, що я тебе зустрів? – питав я, підводячи до нього лице.

– Аякже, радий, – казав без ентузіазму батько. – Як я сьогодні танцював?

– Чудово, – гордо відповідав я. – Ніхто не танцює, як ти!..

Батько розцвітав. Дивну, дитячу мав вдачу: потребував, щоб його хвалили. Мати ж не хвалила його ніколи; часом мені здавалося, що саме це й було основною причиною їхніх непорозумінь.

Ота коротка розмова, що я її виклав, відбулася не в тому році, про який оповідаю, а пізніше і мала свій підтекст. Батько запрошував мене на концерти у виняткових випадках, а на репетиції то й ніколи; про ті концерти повідомляла мені мати і не тільки повідомляла, але й вимагала повернутися додому разом із ним. Цим самим знайшла дійовий спосіб перевіряти, чи й справді батько на концерті. Моя місія, отже, не була шляхетна: я ставав нібито материним вивідачем, проти чого все в мені протестувало, але й відмовитися від такої місії я не міг: одне те, що після кожної «операції» мати совала мені в руки щось лакітне – проти тих подачок я міг би протистояти, бо виходило, ніби вона купує мої послуги, але не бачив у тому протистоянні рації, та й натура моя була квола супроти лакіток. Друге, мені самому складало приємність бути присутнім на тих концертах, бо тоді я батьком, як казав уже, по–справжньому захоплювався. Але не міг не враховувати ще одного: чи складає приємність батькові, що я стовбичу біля чорного входу? Чи складає йому приємність щоразу бачити на чорному тлі акації мою непоказну постать, чи не повертає це його зі світу вивищеного у світ приземлений, з неба на землю? Інколи я уявляв себе батьком: літав по сцені у шаленому танці, кружляючи навколо найчарівнішої із танцюристок; відчував, що лице мені освічує рум'янець, хоч на моєму обличчі рум'янці ніколи не цвіли; відчував, як палають, ніби зорі, мої очі, а широкий рот (мій рот насправді був маленький, як куряче гузно) з'являє чудові білі зуби (мої зуби були через солодощі, якими пакувала мене мати, погані, попсовані). Я був повен вогню, радості – кожен м'яз у моєму тілі співав. І от я виходив із кімнати, де перевдягалися, спускався по сходах, і мої очі мимовільно спинялися на акації – там стояла мала почварка з гирявою головою, великими вухами, з обличчям мавпочки, з тонкими худявими руками й ногами, що синіли в сутінку; ота синьолиця мавпочка чи викликала в мого батька захоплення? Тоді моє «я», котре було моїм батьком, зітхало і впокорювалося, кидало позиром туди й сюди, ніби шукало стежок до втечі, але моє «я» справжнє відривалося від акації і ступало в бік мого «я» – батька і дивилося на батька з проханням, із тихою теплою тугою, із захопленням та любов'ю. Мати на цей ефект розраховувала безпомильно, батько ще раз зітхав і впокорювався. Брав мене за руку, хоч я вже великий хлопець, і йшов не обертаючись. Обертався натомість я: у відчинені двері чорного ходу все ще весело вивалювалися танцюристи й танцюристки. Вони сміялися, пхалися по сходах, а серед них і та найкраща, на яку я дивився широкорозплющеними очима і яка по–справжньому мене чарувала. Але я вже немало знав із життя моїх батьків, бо саме мені випадало бути їхнім замирювальннм началом, саме я був тим, що тримало батька біля матері. Отож знав, що не ця красуня викликала страх у моєї матері, вона ще була неодружена і в неї був залицяльник із числа тих‑таки танцюристів. Він вів свою кралю, цупко тримаючи її під руку з гордим і трохи дурним обличчям – ніби боявся, що його краля раптом вирветься й полетить. Вона ж сміялася, та краля, й весело скошувала око в бік інших хлопців – хотіла подобатись усім. Усім, крім мого батька, який самотньо крокував по алеї парку, тримаючи за руку малу почварку – мене.

Мати моя була худа, як дошка, із сірим обличчям, з великими темними очима й малокровними вустами. Руки її довгопалі з покрученим жиллям, а у великих очах завмер непогамований смуток. Я не був схожий на неї так само, як і на батька (може, й справді мене підмінили в лікарні, думав тоді я); так само, як батька, ніколи вона мене не хвалила й не пестила, а ті тицькання в руку лакіток були, як уже мовилося, платою за послуги. Знав: нелегко було матері купувати ті лакітки. Була вона ощадна до скупості, ми ходили в поношеній, нечупарній одежі, на якій часто бракувало гудзиків або ж красувалися гудзики різного сорту; єдине, що було в нас добре й гарне – це взуття, але тут уже старався батько. Приказка про те, що діти шевця босі ходять, нас не стосувалася жодною мірою; зрештою, оте «ми» матері не включало, вона вдягтися любила. Отже, тільки нам із батьком обновки не купувалися; вся одежа, що носили її з батьком, була з товкучки, з чужих пліч; на себе ж грошей вона не шкодувала, але після чергової купівлі ходила кілька днів чорна, як ніч. Отже, в неї були шовкові панчохи, і вовняна спідниця, і кілька батистових кохтинок, була в неї шовкова сукня з високими плечима, з десятком обшитих тканиною гудзичків на кожному рукаві; було в неї картате пальто, на яке задивлялися, порозтулявши роти, вуличні кумасі. Але все те багатство вона вдягала тільки тоді, коли вони вирушали з батьком у театр на Пушкінській чи у кіно (мене при тому залишали вдома – в театр я ходив на денні вистави, «проканавши», що в перекладі із хлоп'ячої мови означало «без квитка»). Так само «канав» я і в кіно, і не раз мені за це скубли лапаті вуха, не раз викидали на вулицю як шкодливого кота. Зате я бачив усі вистави й кінокартини, що їх бачили й мої батьки, а коли вони їх обговорювали, хоч ніколи не вставляв у ті балачки своєї копійки, міг поділяти чи не поділяти їхні оцінки – більше мені підходили оцінки батькові; мати ж. здавалося, висловлювала свої всупереч батькові…

Отак ми йшли з батьком у синіх сутінках; троянди пахли, дерева стояли непорушно, залізна скульптура Артеміди з відпиляною рукою йшла кудись у вечір, озираючись на нас; вечір цвів, повз нас повільно проходили закохані, обличчя їхні у сутінку цвіли, як і вечір; батько мовчав, але рука його була тепла, і я чув, як пахне його розгарячіле від недавнього танцю тіло. Одного разу, коли надто сокровенна тиша стояла навколо, коли по–особливому таємниче шепотіли в цій тиші дерева, які торкав обережно й тактовно легіт, ота батькова тепла рука раптом затремтіла, і він сказав:

– Мене, Віталію, колись і у великий ансамбль запрошували. До Верьовки.

– Як це до вірьовки? – не зрозумів я.

– Є такий ансамбль у Києві. Народний хор. А при ньому й танцювальна група.

– Чого ж ти не пішов?

– Не завжди складається як хочеш.

– Хіба ліпше шити чоботи і туфлі? – обурено спитав я.

Але цей вигук мого батька образив.

– Чи ж погано шию чоботи й туфлі?

– Ні, – переконано мовив я, – чоботи й туфлі шиєш добрі. Ти майстер справжній.

– Отож‑то, – сказав потішений батько. – По–моєму, я туфлі й чоботи шию не гірше, як танцюю.

«Од скромності ти не помреш», – казала в таких випадках мати; я ж батька за ці самопохвалки не осуджував – він казав про себе правду. Але я вважав, що танцюрист із нього ліпший, ніж швець.

– Може, й ліпший, – згодився батько, і я, підвівши голову, побачив, що його обличчя пойняте смутком чи задумою. – Але от що, синку: танець – це як вітер, майнув, та й нема. А в моїх чоботях та туфлях сотні людей ходять…

– Але чоботи і туфлі зношуються, – вперто наполягав я.

– Усе зношується, – трохи патетично сказав батько. – Квітка теж недовго цвіте. Але й квітка – не вітер, її можна торкнутися…

І в той час не був я такий дурний, щоб не знати, – це гарна відмовка. Причина, чому батько не пішов до Верьовки, була простіша: проти того гостро й рішуче повстала мати, а була вона тоді вагітна. Отже, причиною того, що він не став професійним танцюристом, був мій брат, який народився неживий. Брат, який був, за материними словами, ніби дві краплі води схожий на мене.

Ми спустилися з Паркової гори й мовчки пішли по Береговому завулку, який вивів нас на Чуднівську. Батько в той вечір був неговіркий і задумливий, а я думав, що місія моя невесела: батьки мої тримаються купи хіба що завдяки мені. Чи любив мене цей високий красень, чи ні, але я єдиний міг на нього по–справжньому вплинути. Про те, що я не його син, сказав лише жартома і тільки раз, але це глибоко запало мені в тямку: єдиний випадок, коли я на нього смертельно образився. Бо я таки був його сином. Не тільки тому, що міг перевтілюватися у нього й відчувати через нього – це річ, котра може бути надбана, а тим, що відчував в собі його кров. Чи можливе таке? Можливе.

Навіть зараз, дорослим, у певні хвилини відчуваю на обличчі його вираз, а в голосі його інтонації; відчуваю його в собі в окремих рухах. Його голос я забув, але коли мій приятель Владек Шарий записав мене на магнітофона (це вперше почув власний голос збоку), я зчудувався – то був не мій голос, а батьків: такі ж басовиті інтонації, та ж манера вислову, трохи протягуючи звуки, навіть іронічні інтонації в моєму голосі були батькові. Той жив у мені, перебував у мені постійно; я інколи мружив очі і відразу відчував: чиню так, як він; умів сплітати пальці на руці, як сплітав він, – десятки дрібничок, яких годі навчитися, – ось чому я був безпомильно його сином. З матір'ю такого фізіологічного зв'язку я не відчував. Але мати чудово знала про мою здатність на батька впливати і користувалася цим безоглядно, як тільки мала потребу, а таку потребу відчувала завжди.

Сприяла цьому й та обставина, що вона старша за батька аж на шість з половиною років. Ось чому вся її енергія йшла на те, щоб прив'язати батька до себе сильніше, ось чому в ній жив той страх, що з роками різниця відчуватиметься все більше. Ось чому порушувала притаманну їй ощадність і, нещадно економлячи на харчах та нашій одежі, дозволяла непомірні витрати на вдяганку власну. Боялася втратити його, але ця боязнь перетворилась у щось зовсім химерне: дошкуляла йому щоразу і все більше. Мені навіть здавалося, що батько ніколи не зазнав од неї тієї ласки, якої завжди праг. Ніколи вона а ним не погоджувалася, і між ними не раз спалахували гострі суперечки, а то й сварки. Я ж був батьковий фатум, і вона чудово знала: не її він жаліє, а мене. Здається, не так той мій ненароджений брат, як я, став головною причиною, чому відразу по війні не став він професійним танцюристом. Я був батьковим наглядачем і мусив ставати вивідачем, я був кріпильною дошкою для цієї пари – і мене те боліло. Більше мучило мене, тож не раз, забившись у куток, я гірко плакав. Не раз материні солодощі стояли мені впоперек горла, але я ні разу не збунтувався проти своєї незавидної місії, хоч батькові терпець уривався… Але не будемо забігати наперед.

Ми зайшли у двір і побачили те, що й завжди, коли батько затримувався: мати сиділа на ганку, накинувши на плечі жакетку і зав'язавшись по–бабському хустиною.

– То що? – спитала вона, як завжди. – Настрибався.

– Угу, – мирно казав батько, запалюючи «Бокс».

– Знову смалиш? Хіба не знаєш, що тобі не можна? – кволо дорікнула мати. – Казала ж Марина Карпівна…

Марина Карпівна була медсестра – головний материн консультант у справах хвороб.

– Марина Карпівна сама курить, – все ще спокійно відказував батько, пускаючи хвилю диму.

– Ну, що ти мелеш? Що мелеш? – закипала мати.

– Те, що бачив, – незворушно відказував батько. – Бачив: ішла, а в роті козяча ніжка.

– Яка це козяча ніжка? – звищуючи голос, запитувала мати.

– Самокрутка, – спокійно пояснив батько. – Біля рота вузька, а спереду широченна.

Мати мовчала. Я б сказав, грізно мовчала, тільки дихала напружено.

– Це в тебе гумор такий? – питала загрозливо.

– Який гумор! – байдужісінько відказував батько. – Кажу ж тобі, йшла вулицею й чаділа козячою ніжкою, як паровоз.

Мати різко встала й подивилася на батька неймовірними очима. Хотіла щось сказати, але тільки хапнула ротом повітря. По тому крутнулася на підборах і зникла в хаті.

Я стояв серед двору непотрібним стовпчиком і на всі очі дивився на батька. Той обперся плечем об ріг нашої веранди і задоволено пускав кільця диму. Ні, це вже не був той запалений, натхненний танцюриста, яким мене захоплював і вражав. – це був чоловік з примруженими недобрими очима й вузькими вустами, що негарно кривили широкого рота.

– Коли будеш женитися, Віталію, – казав він тим‑таки спокійним голосом, – не бери жінки без почуття гумору.

– А що таке почуття гумору? – занозисто питав я.

– Це коли одне каже про зелене, а друге вважає, що йдеться про синє, – смутно сказав батько, і цигарка знову освітила його втомлене й ніби постаріле обличчя.

Отже, мати ревнувала батька до тих танців. Тільки значно пізніше я довідався, що й не без підстав. Про це оповім, тут лише хочу сказати, що в житті відбуваються речі часом дивовижні: найшвидше збивається з пуття той, кого непутящим починають звати. Мій батько – чоловік спокійний. Він працює не тільки на фабриці, але й удома, і все одно ми ледве зводимо кінці з кінцями. Винуватий у тому сам батько, бо в халепу найчастіше потрапляють саме такі, як він. Отак воно й сталося: на фабриці захворів завскладом, і батька попросили його підмінити. Годилося б склад прийняти після суворої звірки, але батько легковажно махнув рукою, адже й став він комірником лише на місяць. Ні, він не був такий безпечний, щоб прийняти склад просто так; комірник колишній, Садовий, був його приятелем. Не раз приходив він і до нас: гладкий, бундючний, з жінкою, що ледве не розривала тілесами своїх суконь; не раз

батько з матір'ю гостювали і в них. Щось цих людей зв'язувало, хоч я не розумів, що саме. Батько, звісна річ, відвідав приятеля в лікарні й спитав, чи в нього на складі все гаразд. Приятель зробив великі очі й заклявся, що все до скибочки! Батько підписав акт і склад прийняв. Перевірочна комісія наскочила на той склад, ніби навмисне чекаючи того моменту, – батько попрацював на складі тільки тиждень. Недостача виявилася в десять тисяч (на старі гроші), і батько потрапив під суд. На суді виступив той Хтось, котрий запропонував батькові тимчасово прийняти склад і заявив, що склад було прийнято за всією формою. Батьків приятель, який тоді вже видужав, посвідчив, що, коли батько прийняв склад, він відпросився з лікарні і був при тому акті присутній. Несподіванка виявилася ще й у тому, що чергова сестра підтвердила: батьків приятель, завскладом, таки відпрошувався з лікарні на один день з огляду на службові справи. Вислід цієї історії елементарний: батька судили, дали умовний строк і зобов'язали виплатити десять тисяч, яких він і в очі не бачив. Я про цю історію довідався докладно тому, що маю негарну звичку підслуховувати. Мати не могла вибачити батькові його легковажності, бо це значило, що ми на довгий час приречені на бідування. Між ними почали спалахувати сварки, при тому такі гострі, що я намагався втекти з дому. Ясна річ, батьків приятель, завскладом, до нас уже не заходив. Він швидко звільнився з фабрики і перейшов на іншу роботу, так само невдовзі звільнився і Хтось, котрий запропонував батькові підмінити хворого друга, але батькові від цього легше не стало. Найбільше ж матір сердило те, що батько себе винним не вважав.

– Він був моїм приятелем, – казав він уперто. – Я міг би відмовитися приймати той склад – це так, але не міг не повірити приятелю на слово?

– От і повірив, – вибухала мати. – Повірив, і ми на хлібі й воді сидимо. Шкода, що тебе не посадили.

– Я повівся в цьому випадку чесно, – гордо відказував батько.

– Гріш ціна твоїй чесності, – відрізала мати.

– Гріш ціна нечесності! – зводив голову батько, і в його очах запалювалися сиві вогники.

Оті сиві вогники в очах я любив. Вони запалювались у нього й тоді, коли вихором носився по сцені; тоді, коли виходив з концерту, на якому мав успіх; тоді, коли сідав на нашому ганку і дивився на прирічкові краєвиди; тоді, коли приходив з кіно, яке його вражало. Я знав, коли горить у нього в очах отой вогник, він ніби входить в особливі, загадкові для мене сфери; дивлячись на нього під ту хвилю, я аж кулаки стискав: такий він бував гарний і такий мені близький!

– Від тюрми і від суми не зарікайся! – казав він матері, але вона того резону не розуміла.

– Звела мене з тобою лиха доля, – сказала якось необережно.

Отоді й стався вибух. Пам'ятаю, прокинувся од материного лементу, батько щось похмуро відказував. Нарешті я почув оту фразу про долю, на що батько гримнув дверима й пішов. Пішов, звісно, на роботу, але ввечері додому не повернувся.

Я ходив на другу зміну, тому прийшов зі школи близько восьмої. Було вже темно й холодно, бо день видався вітряний і хмарний; мати ж сиділа на ганку, накинувши пальто на плечі і замотавшись хусткою. В хаті світло не горіло.

– Що сталося? – спитав я, зупиняючись перед нею.

Тоді мати заплакала. Власне, заридала, нутрово, важко, здригаючись усім тілом. Я стояв перед нею, хлопець дванадцяти років, якому можна було дати на вигляд десять. Відчував, що дряпнула мене кігтиста лапа, як щось спалахнуло в мені і зойкнуло. Кинувся до матері й відчув: її кощаві руки міцно обхопили мене й притисли до себе, а по обличчі мені потекли її сльози, що змішалися з моїми, я почув а чи стогін, а чи схлип:

– Батько нас, синку… батько покинув…

Кров замерзла в мене в жилах, і я став такий холодний, аж відчула це й мати. Випустила мене зі своїх обіймів і ніби зів'яла.

– Розкажи, – попросив я.

Вона розповіла, хлипаючи і з натугою вичавлюючи із себе слова. Ні, вони не сварилися, а так. як завжди («А те, що було вранці?» – подумав я). Ні, вона нічого не підозрювала, просто з роботи він не повернувся («Він гримнув дверима й пішов!» – подумав я).

Мати знову заридала, а я уявив батька, як бреде по курявній дорозі; пил піднявся хмарою йому до колін, він спустив голову, звісив руки і йде, йде, поволеньки переступаючи ногами. Часом зводить голову й дивиться на шлях, що бовваніє перед ним, повитий серпанком, з іграшковими коробочками хат на узбіччях, з іграшковими коровами на лугах, що їх пасуть іграшкові пастухи. Минав ті хати, і корів, і людей, йшов і йшов, бредучи по коліна в куряві, і його очі були сиві од печалі й задуми, а очі його виглядали краю оміряного, на пошуки якого він і вирушив.

Це видіння стояло в мене перед очима і перед сном, коли я лежав, широко розплющившись; не забувай, читачу, що був я тоді хлопчиком. Може, описуючи свої почуття зараз, я одорослюю їх, але візію дороги й батька на ній я бачив увіч; мені здалося, що батькові не вельми весело на тій дорозі, що вряди–годи він озирається, адже те. що він покинув, довго існувало як його рідний дім, куди він сотні разів повертався. Але цього разу вирішив піти й не повернутися. Дивно, але я не був сердитий за це на батька, я тільки шкодував, що він не взяв мене з собою. Чи не співчував я матері? Співчував, але не мав із нею духовного зв'язку, наш зв'язок був принагідний. Я знав, що вона є. Що годує мене й одягає, що стелить мені постіль, пере мою одежу, встає в холодні ночі, щоб укрити мене, – тисячі з тисяч дрібниць, які приймаю за належне; тобто вона створювала мій зовнішній світ, мою, так би мовити, оболонку, світ видимий, а батько творив у мені світ невидимий: думок, уявлень та відчувань. Ось чому в той смутний вечір я не думав про скулену на самотньому ложі, залиту слізьми матір, я думав про того печального мандрівця, котрий іде по залитій курявою дорозі і зупинитися не може. Я уявно біг услід за ним, гукаючи, щоб зупинився, але він тільки голову повернув, ніби перевіряючи, чи не мариться йому той писклявий і послаблений відстанню крик. І в очах його при цьому палали знайомі мені сиві вогники.

Вранці я своєї матері не впізнав. Вона була строга, зосереджена, з сухими, палкими очима, сіра шкіра обличчя ледь–ледь порожевіла, великі очі дивилися поважно, по–діловому, на ній було її шовкове плаття з шістьма обшитими тканиною гудзиками на кожному рукаві і з високими викладеними плечима.

– Я пішла на роботу, синку, – сказали її підфарбовані губи. – Погодуєш порося і щось переїси сам – я нічого не готувала.

Мати працювала на пошті за вікном прийому телеграм; для того, щоб сидіти за тим віконцем, не обов'язково було вдягатися так пишно. Але я її розумів: сподівалася, що туди прийде батько, як часом робив, повертаючись із роботи; він же любив, коли вона одягалася ошатно.

Але батько за нею в той день не зайшов; я збагнув це, ще здалеку побачивши темні вікна нашої хати, а відчинивши хвіртку, уздрів на порозі ще темнішу і ще загорьованішу постать, яка, побачивши мене, заридала ще нестримніше й трагічніше, ніж учора, і знову опинився я в її обіймах; знову мені защипало в очах і знову злилися в одно її сльози з моїми.

– Віталику, – сказала схвильовано і гарячково, горнучи мене до себе. – Тільки ти, тільки ти зможеш його повернути. Приведи його, синоньку, приведи, богом тебе прошу… Приведи, коли не хочеш, щоб мати твоя з мосту кинулася…

Я злякано відскочив. Стояв і дивився на неї обурено.

– Що ти говориш! – закричав я.

Але вона вся трусилася. Цокотіла зубами, а сльози котилися й котилися, освітлене ліхтарем із вулиці її обличчя було страшне.

– Приведеш його, синку? – спитала вона, цокочучи зубами.

Тоді я відчув, що став старий. Поважний і набурмосений, що в мене самовпевнено відвисає долішня губа, а погляд стає по–старечому понурий.

– А школу, – спитав я голосом, у якому чи не вперше пробилися басові нотки, – школу мені пропускати?

– Пропустиш день, де вже дітися? – покірливо прожебоніла мати.

– Іди в хату, – наказав я поважно, – бо в мене кишки лопаються, так їсти хочу…

Миттю послухалася, скочила й побігла в дім. а я вперше переступив порога рідної хати, як її господар, котрого мусять тут шанувати. Ясна річ. Я їв із тією ж поважною міною на фізіономії і тільки, коли запив фруктовим чаєм, спитав:

– А де, думаєш, тра його шукать?

Мати вже заспокоїлася. Сиділа на стільці, як тінь, і дивилася перед собою немигаючнми величезними, мені навіть здалося під цю хвилю, гарними очима.

– Коли б я знала, – печально промовила, – то пішла б і забрала його сама…

Я ж проблем собі з того не робив: перед кінцем робочої зміни сидів на лавочці біля якогось двору саме там, звідки проглядалася прохідна взуттєвої фабрики. То були часи, коли за самовільний невихід на роботу судили, отож батько на роботі мав бути конче. Я тільки виважував: чи стати стовпчиком перед самою прохідною і звідти забрати його додому, чи вислідити, де він знайшов притулок. Другий варіант мені здався цікавіший, бо тоді більша випадала б гра. Отож я легко міг поєднати корисне й принадне і пішов за батьком, скрадаючись і остерігаючись більше, ніж треба. Вдавав із себе слідопита, що вистежує звіра, а може, вождем індійського племені, котрий напав на слід білого чоловіка (саме тоді читався Фенімор Купер). Білий чоловік і гадки не мав, що за ним стежать. Ішов утомленою ходою людини, що відпрацювала зміну, одежа на ньому була вимнута, і він весь ніби пригнічений. Де ділася його особлива стрнблива хода танцюриста; багато він і курив: викидав цигарку й відразу ж припалював нову. Один менш допалений бичок я підібрав, а що сірники були при мені завжди, як у кожного порядного хлопця, то й докурив. Але недопалок здався мені особливо гіркий, і я виплюнув його так само недбало, як і батько. Поки що мій родитель йшов у напрямку власного дому, і я навіть подумав, що він отямився: мені ж тільки й випаде, що пригнати його як козу–дерезу, за що неодмінно одержу торбинку подушечок, обкачених у какао, або й «бон–бон». Робота неважка і без зайвих перевитрат. Але особи, в яких сидить на плечах тільки дванадцятирічна голова і які скидаються на десятирічних, не завжди проникливі. Батько звернув до Чортової Кузні, тобто до кар'єру, де тешуть намогильні пам'ятники: дубові стовбури із зрізаним гіллям і чорні, як горе людське, плити. Батько, однак, тут не затримався, а пройшов у кінець гори, де сів на каменя, з якого я недавно вилущував чорні кристали турмаліну, і задивився на долину. Я скочив в одну із ям, з якої вибирали колись камінь, і ліг на траву. Земля вже була прохолодна, але я лежав нерушно: пильно дивився у спину того, кого мав привести сьогодні додому. І диво дивне зі мною раптом учинилося: сталося так, ніби я із позиром своїм виплив із себе, пересік простір, що розділяв мене від батька, й нечутно увійшов у нього. І вже не батько, а я дивився з високої гори в долину, яку перетікала синя річечка, і на міст, що перекинувся через цю річечку, надто знайомий мені міст! На незмінну чергу біля магазину і на маленького білого коня шматника Йоськи, який стояв біля пивниці. Я знав із досвіду, що цього коня не зрушить із місця ніяка сила; мають тільки гримнути двері, почутися хрипкий Йосьчин голос і ляснути батіг. Я бачив вантажівку, повну дров, – білих, березових дров, вона також стояла біля пивниці. Але головний мій інтерес був не в тому, а біля двору із зачиненими наглухо віконницями; до того двору підходила сухоребра висока жінка, одягнена в шовкове плаття. Ця жінка зупинилася біля хвіртки й мимовільно подивилася туди, де сидів на горбі батько, який бачив світ моїми очима. Але батька вона не побачила, а великий червоний диск західного сонця, яке лежало на горі, й осліпилася ним. І чи не через те з її очей потекли раптом сльози, бо вона в цьому домі із зачиненими віконницями залишилася сама, як палець. Я дивився на ту маленьку постать у долині батьковими очима, розжалоблений і зворушений, адже жалів, скільки міг, оту мізерну постать, отож і хотів перелити свій жаль у батькову душу – хай розтерпне він, згасить свою уразу, що горить у ньому, ніби свічка, хай хапне вогник тієї свічки долонею і зачавить його; хай зволожаться його очі, адже це я дивлюся крізь них, хай увійде йому в груди хлопчик золотоголовий. Жаль і запалить у ньому свічку іншу – співчуття. Ось яку силу хотіла здобути ота покинута шкурка моєї плоті, з якої вийшло «я»; воно забралося в тіло інше і знамірнлось у ньому повелівати. Але я й справді був малий та кволий, і сили моєї – що маку в долоні із витрушеної уже головки. Тоді в мені народився відчай, який звів мене із землі й захотів повести до тієї пониклої постаті. Коли не можу подіяти на нього на відстані, подію безпосередньо. Підійду до нього, торкну пальцем плеча і стану поруч сумним стовпчиком, стану так. як стояв біля стовбура акації, очікуючи його із Зеленого театру. Тоді він зітхне, як зітхав завжди, візьме мене за руку, й ми повернемося у двір, на ганку якого скорцюблено сидить заплакана жінка – мати моя, а його дружина. Але й на це я не був під ту мить спроможний, бо нікчемна шкурка моєї плоті безживно лежала на холодній землі, а моє безвидне й безтінне «я» даремно торкало батька за плече й даремно стояло біля нього стовпчиком – до батька мій погук та сигнали не доходили, отже, не пора мені ще його забирати. Відчув, лежачи отам, що немає в мене ще такої великої сили, аби вплинути на цього смутного, оцього сердитого, ображеного, кволого чоловіка.

Я змерз, лежачи на холодній землі, мене морозило каміння, об яке впирався, тому сповз у глибину ями і почав там стрибати на одній нозі й другій – усе моє тіло покрилося буберцями, я був ніби общипана курка, яку викинули на холод, і та курка, щоб зігрітися, почала бігати по невеликому колі на дні ями, потріпуючи безперими крильцями – може, вона й злетіти хотіла?

Потім я помчав по схилі ями, по спіралі, викручуючись із неї, як снаряд із цівки гармати, я хотів уже вистрілити собою в те небо, в якому стояло велике червоне й негаряче сонце, котре втомилося світити, і коли я це вчинив, коли вирвався нарешті на вільний простір, батька на краю гори не було. Я побачив унизу, під горою, маленьку постать, таку мізерну, що сльози мені навернулися, – він ішов, опустивши голову й засунувши руки в кишені. Кинув оком туди, де мала стояти за моїм припущенням друга мікропостать у шовковому платті, але там не було ні душі, хвіртка зачинена, у дворі також ані душі, тільки проїжджав мимо по шосівці, поганяючи крихітним батіжком крихітного коника, шматник Йоська. І вечірнє сонце вдарило раптом у наші вікна, які зовсім не були зачинені віконницями, і поранило їх. І вони раптом запалали, аж я злякався, що з середини в нашому домі почалася пожежа. Але не було вже коли на все це роздивлятися, і я, налягаючи на п'яти, пішов просто із крутосхилу, розсипаючи пісок та каміння, бо раптом злякався, що та мала чоловіча постать із мого визору пропаде.

Унизу я зустрів Пепу. Отого Пепу, котрий десь був пропав і якого ніхто з нас не бачив цілий рік; хлопець гнав додому корову.

– О! – сказав я і завмер здивований.

– Здоров, Мавпо! – великодушно кинув мені Пепа, широко всміхаючись. – Куди це тебе несе?

– Додому, – сказав я. – А ти звідкіля взявся, Пепо?

– З неба впав, – цвиркнув під ноги Пепа. – Забрали мене від баби. А може, баба мене їм віддала, не знаю.

– Знову пастимеш корів? – спитав по–дурному я.

– Та вже пасу, – сказав Пепа. – А ти за своїм старим шиєшся?

– Шиюся, Пепо, – печально сказав я. – Утік мій старий із дому.

Пепа засміявся. Показав темні прокурені зуби, а переднього в нього й не

було.

– Твій старий, як і я, – сказав.

– Де ти подів зуба, Пепо? – спитав я, широко на нього дивлячись.

– З одним корешем побився, – сказав Пепа. – В селі. А знаєш, де твій старий ховається?

Пепа знову засміявся, показуючи щербу в зубах.

Дивився на нього на повні очі: чого це він так радіє? Що йому до мого батька і до того, де той ночує? Бачив, що батько на міст не пішов, а завернув за схил, а тоді й під моста. Пострибав по камінцях – переходив на той бік річки.

– Твій батько, – урочисто сказав Пепа, темніючи щербою, – ночує під мостом. Там, де колись ночував я!

Мені раптом захотілося стрибнути на цього старшого за мене хлопця і значно сильнішого за мене, того, кого ніхто не міг побити на вулиці, і вибити йому ще одного зуба. Чого він радіє, нещасний! Але я на Пепу не стрибнув. І не тому, що злякався. Руки мої обвисли й не рухалися, ноги мої вгрузли в землю і закам'яніли.

– З’їв, Мавпо? – сказав Пепа.

Повітря навколо стало зелене. Зелене стояло переді мною Пепине обличчя. І цього разу я не витримав. Підскочив і вгатив Пепі в зуби туди, де темніла в нього щерба.

Мене щось ударило, і я впав на землю. Але відразу ж схопився – переді мною засвітилося зелене Пепине обличчя. І я знову вдарив його туди, де темніла в нього щерба. Я побачив, що зелений Пепин рот раптом почервонів. Знову кинувся на нього, але мене збив сильний удар. Я впав. Пепа почав гамселити мене ногами. Затулив руками толову, але не кричав.

– Паршивий виплодку, – тусав мене Пепа. – Паршива Мавпа! Я тебе вб'ю, падлюку!

Я крутнувся і раптом хапнув Пепу за ноги. Смикнув до себе, і мій суперник гримну вся на каміння. Далі битися я не став, метнувся по стежці, а за хвилю уже завмер на насипі біля мосту.

Пепа там, унизу, стояв рачки. Натужно звівся й подививсь у мій бік; обличчя в нього було залите червоною юшкою. І мені стало його жаль. Шкода, бо я цього хлопця любив. Він був героєм нашої вулиці, до нього підлещувалися, але ніхто не любив його, тільки я.

Йшов через міст як побите песеня. Забув, що мені треба стежити за батьком, та й непотрібно це було – Пепа мені все виповів. Сьогодні не маю сили забрати його додому, бо в мене самого не все гаразд.

Брів додому, ледве пересуваючи ногами. Мати стояла біля хвіртки.

– Це не він тебе так? – зойкнула вона.

– Ні, – сказав я, дивуючись, що їй таке могло прийти в голову. – Посковзнувся на горі і впав.

– Не знайшов його?

– Знайшов, – сказав я старечим голосом. – Приведу завтра.

– Де він ховається? – спитала вона.

Але я не відповів. Обійшов її і розбито піднявся на ганок. Розчинив двері, й на мене любо повіяло запахами рідного дому.

– Ну, чого ти там стала? – нечемно сказав я матері, що все ще стояла серед двору. – Кажу ж тобі, завтра його приведу…

І я його привів. Уже не грався в індійців та слідопитів, не ховався по ямах, а прийшов у певний час під міст, де став так, щоб батько не побачив мене заздалегідь і не звернув убік. Стояв тут стовпчиком, очікуючи того моменту, коли зустрінеться зі мною віч–на–віч – у школу й сьогодні не пішов. Але його чомусь довго не було, вже сутінок спустився, і я почав відчувати, що вогкий дух землі просочується через капіляри моїх підошов, наповнює холодом шкарпетки, проникає зимними потічками під шкіру, доходить до кісток і поступово починає підійматися вгору. Я ніби губка наливався нездоровою вільгою сирої землі, але піти звідси не бажав, адже дав матері тверду обіцянку батька таки привести. У мене вже тремтіли посинілі вуста, коли я не так почув, як відчув його наближення. Хтось ішов до мосту від річки й важко дихав. Ішов не з того боку, а від розбитої у війну яйцебази. Сутінок стояв уже такий густий, що я не зразу побачив його, та й чи батько це був? Але то був батько. Висока постать, кучеряве, розчухране волосся, довгообразе обличчя, освітлене промінням далекого ліхтаря; батько важко дихав і від нього несло таким сопухом, що задихнутися можна було.

Тоді я вийшов із тіні і став на освітленому місці.

– Хто тут? – спитав хрипко батько. – Ти, Віталію?

Та я мовчав. Стояв спиною до світла, а його бачив виразно. По його обличчі пробігла гримаска болю чи обридження.

– Що ви від мене хочете? – спитав він і від нього війнуло смердкою хвилею.

– Іди додому, – сказав я, мені здалося, його таки інтонаціями.

Батько сів на каменя і спустив голову.

– Мати тебе підіслала? – спитав понуро.

– Ніхто мене не підсилав, – мовив я. – Хочу, щоб ти йшов додому!

– А що мати?

– Вона тебе чекає, – сказав я.

Батько засопів.

– Сказав їй, де ховаюся?

– Не мав би чого робити, – мовив я поважно. – Я матері про тебе не розказую.

– Може б, ти ковдру приніс, – запропонував батько, і від нього знову війнуло сопухом.

– Ні! – категорично сказав я. – Підеш додому!

Він звівся з каменя і раптом став високий–високий, а я знову опинився в його ногах, маленька мавпочка із задертим личком і лопушаними вухами, яка щось із себе вдає і сміє наказувати цьому високому й гарному, хай і несе від нього так бридко. І я знову вийшов зі своєї плоті і ввійшов у його очі, й позирнув згори вниз його очима. Ні, він не бачив мого лиця, спиною до світла я стояв; бачив тільки те, що від мене залишилося, – утлий, нікчемний кавалок плоті, що зветься його сином, маленьку почварку, яка скрізь його переслідує, скрізь його вистежує; маленьку почварку, яку він усе‑таки пустив у світ і немає в тому жодного сумніву. Міг би ступнути зараз до неї, адже вони тільки вдвох, схопити за худу, тоненьку шийку й переламати, як ламає куниця шиї курям, отоді б він звільнився й міг би скільки завгодно хропти в дірці під мостом, прокидаючись, коли вгорі проїжджає, з гуркотом трощачи порозбивані дошки, машина; тоді б йому здавалося, що та машина переїжджає йому по грудях і так тривало б доти, поки котрась і справді його зачавила. Але це були дурні думки, бо я, невидимий, сидів у батьковій голові, добре бачив і знав, що думає він і відчував, що він відчуває. А відчував він те саме, що і я, коли дивився, як стоїть навкарачках і пробує звестися побитий мій герой – Пепа. Раптом зрозумів, що не я владар над цим велетнем, а отой побитий герой, подоланий і упалий; що батько мій ніколи не зважиться піднести на нього руки, інакше не його він бив би, а себе; він ніколи не зважиться відштовхнути від себе оту малу почварку, бо це він пустив її у світ, це таки його робота – оце кволе, мале, нікчемне, що простягає до нього руку, що чіпляється за його штанину, як злидень, од якого не відкараскаєшся, бо він клеїться і до його черевиків – як тінь, котру ніколи від себе не відчепиш. І я раптом збагнув: він легко міг би покинути мою матір, під гарячу руку міг би її вдарити, але не мене, бо я в його очах – подоланий і упалий. Тим‑то він побоюється трохи мене, але мовчки впокорюється, коли веду його додому. Адже в тому, що до нього чіпляється оця почварка, його провина, а те, що він покірно їй кориться, – його спокута; відтак і відбувається оте диво: великий, сильний, гарний, раптом опускає голову, звішує руки і стає слухняним виконавцем усього, що наказує йому почварка.

Його рука простяглася до того клаптика плоті, тієї тіні, в якої немає обличчя, бо стоїть вона спиною до світла, та рука намацує гиряву голову і раптом прихиляє її до себе, до несвіжої одежі, до запаху, який єдиний існує в цьому світі, і до запаху тимчасового, бридкого. Мені хочеться розревітись у ту несвіжу одежу, у ту велику шкарубку руку, яка близько біля мого обличчя, але я знаю: хтось із нас має бути мужній. Тоді йду на компроміс: не реву, але тоненькі руки мої, мов павутинки, міцно обхоплюють його тверді й жилаві ноги.

Потім ми йдемо додому. Зовсім так само, як і тоді, коли я забирав його після концерту в Зеленому театрі. Він бере мене за руку, хоч я вже великий хлопець, але цього разу ведучий я. Іду трохи попереду, ніби тягнучи його за собою. Він ніби ледь–ледь опирається, але тільки позірно. Я веду його за собою, як веде вечір ніч, і за нашими спинами – ніч. Йти нам зовсім недовго, але нам ця дорога важка.

Хата наша освітлена – це добрий знак. Значить, мати не сидить на ганку і не плаче, і не горнеться мерзлякувато в чорну жакетку; мати порається.

– Стривай, – хрипко каже батько, коли ми зайшли у хвіртку. – Докурю. А ти можеш бігти додому…

Але я додому не біжу; переконаний – це його остання хитрість. Це воює з теплою його половиною половина крижана. Стою серед двору стовпчиком, і знову в мене починає наливати нездорову вільгу земля. Батько ж не поспішає. Повернувся до мене спиною й дивиться на освітлену ліхтарями шосівку. Освітлена ліхтарями дорога в'ється в глибину ночі, і ця дорога й досі кличе його. Але він уже на прив'язі, припнутий до стовпця, який по вінця налився нездоровою вільгою землі і в якого вже й зуби починають цокотіти. Але я знаю, що в цей мент батька турбувати не можна. В цей мент у нього розета є на серці крига. Повільно стікає з нього холодна кров, натомість припливає тепла.

– Гаразд, – каже батько і випльовує цигарку. Вона жевріє в нього в ногах жовтим вогником, як крихітний кинутий на землю ліхтар. – Пішли!

Мати стоїть серед кімнати й дивиться на нас великими тужними очима. Але вона не плаче. Батько на неї намагається не дивитися, обличчя в нього похмуре. Він нагинається і розшнуровує черевики. В хаті тепло, і я хапаю ротом оте тепло, щоб вийшов із мене хуткіше вогкий дух землі. Мати йде на кухню, голова її неприродно зведена, а плечі тремтять, очевидно, вона не витримала й заплакала. Батько взуває капці і, ніби вторячи йому, взуваю капці я. Потім батько вмивається біля умивальника, намилює густо руки, а потім обмилює милом із рук обличчя: кілька днів він умивався з річки, а може, й узагалі не вмивався. Мати вносить велику керамічну миску, повну паркої картоплі, присмаченої шкварками. Теплий дух страви лоскоче мені ніздрі, і я відчуваю собачий голод. Було від чого, адже я виконав немалу роботу. Батько з фуркотом змиває з обличчя й шиї мило. Я ж сиджу за столом – мені вмиватися необов'язково, а мати не посміє мені сьогодні про це нагадати. Позираю крадькома собі на руки, вони брудні, але ж можу я мати хоч таку над батьками перевагу? Тато втирається білим рушником, а мати розставляє білі тарілки. Кладе поруч кожної по сталевій виделці з кістяною ручкою – ці виделки кладуться на стіл на свята. Обличчя в неї все ще сумне і ніби заплакане, але вона не плаче. Таке ж сумне обличчя і в батька, але мені ніколи на них розглядатися, я вже приклався до картоплі і вимітав її з тарілки з немалою спритністю. Ми всі мовчимо; кожен ніби зайнятий біля своєї миски. Батько мав би бути не менш голодний, але їсть поволеньки й неохоче. Так само поволеньки й неохоче їсть мати. Над головами в нас сяє маленьке сонце – електрична лампочка, і всі ми залиті жовтим світлом. Це світло заливає темні вікна, і я чомусь думаю, що для самітного подорожнього отам, на дорозі, вони повні привади, миру й тепла. Тепла за нашим столом і за цією вечерею небагато, але мир є, і це головне. Бо коли є мир, буде й тепло.

Фруктовий чай, яким ми запивали картоплю, мене розморив, а, розігрівшись, я відчув раптом таку втому, що відразу ж побрів у свою кімнату: хай лишаються самі і як хочуть уладновують свої стосунки, діло звідника я зробив. Мати послужливо побігла вслід за мною, хоч ліжко моє розстелене. Боляче притисла мою голову до себе і чоломкнула десь біля лоба.

– Молодець! – шепнула вона. – Там візьмеш під подушкою…

Повернулася й майже побігла назад, весело покручуючи спідницею, а з мене обважнілість і розмореність ніби рукою зняло. «Що це, – подумав я, – вона записує мене у свої спільники?» Хоче, щоб виступали з нею спільним фронтом проти того, кого люблю. Хоче, щоб ми були супроти нього змовниками і щоб керували ним під її егідою?

Щось у мені сколихнулося, щось запротестувало, щось нерозумне, невтямне. Адже я не міг не розуміти й іншої істини: коли я його люблю, мушу втримувати в цьому домі, мушу його до нього прив’язувати, а це й означає бути спільником. Це значить: виконувати й далі її доручення в такому делікатному ділі, адже дім, до якого хочу прив'язати батька, – вона. Цей мир, на який порадів, – вона, хоч саме вона робить немало для того, щоб його розладнати. Адже в ній живе не одна жона, а дві. Дві взаємозаперечності – перша руйнує наш мир, а друга його встановлює і про нього дбає. Я давно помітив, що між матір'ю й батьком точиться якась війна, але ця війна чомусь не виключає їхньої спільності. Моя мати не належить до лагідних жінок, вона й мене не балує, а ці подачки, що їх вряди–годи дістаю, – не балування, не ласка, а, як уже казав, підкуп. Ось чому так гостро запротестувала супроти того моя душа, ось чому не хочу, а мушу бути в цій війні па її боці, але союзник я все‑таки батьків. Бо співчуваю я в їхніх заводах, у їхніх сварках все‑таки батькові; не вона, а він відчуває в нашому домі самотність, не їй, а йому в ньому незатишно, не вона, а він із дому втік; не вона, а він неохоче в цей дім повернувся; отже, не вона, а він заслуговує на співчуття. Тепер, дорослим, а не дванадцятирічним, я розумію й іншу рацію: оте невдоволення, гдирання, оті зачіпки й причіпки до батька була не тільки її боротьба за дім, який хотіла зберегти; так вона творила рудимент власного спокою, хотіла, щоб усе йшло згідно її волі. Отже, коли брала над батьком верх, як і цього разу, святкувала перемогу, забуваючи одну істину, що, дисгармонізуючн батька, доброго ладу в домі не заведеш. Але не дисгармонізувати батька вона теж не могла; саме в такий спосіб, уважала, в нього збережеться свіжість почуття, а в її обранцеві бажання весь час її завойовувати; якусь невпевненість вона мала, живучи з батьком, і то тому, як здається мені тепер, що вони дібраною парою не були.

Я відкинув подушку й побачив під нею плитку шоколаду в яскравій обгортці. Хтозна‑де вона її здобула, на той час то була лакітка велика, і я аж на двері озирнувся, так мені стало більно й сумно. За дверима балакали. Я покрив шоколадку подушкою, вмикнув світло і навшпиньках підступив до входу.

– Досить тобі, – почув я майже лагідний материн голос. – Я ж тобі не дорікаю.

– А чим ти можеш мені дорікнути? – ображено сказав батько.

– Тихіше говори. Хлопець іще не спить.

Батько голосно засопів.

– Лягатимеш чи почитаєш?

– Помитися я хочу, – буркнув батько.

– Поставити воду?

– Постав, – сказав батько.

– Не знаю, чи вистачить у нас води.

– Я принесу.

– Ні! – раптом нервово, скрикнула мати. – Я тебе з дому не випущу!

Батько засміявся.

– Вже нікуди не дінуся. – сказав гірко. – Є в тебе що випити?

– А тобі не досить?

– Ні, – сказав батько, – хочу вимити з душі цю бридоту.

– Яку це бридоту?

– Ту, що ми її з тобою наковталися.

– Я нічого не навковталася. І тобі нічого себе труїти.

Чув, як мати наливала воду в баняка, як розпалювала в сінях примуса, як той примус зашипів; у шпарку до мене протягувало тютюновим димом; дивно, подумав я, батько палить у хаті, а мати мовчить.

– Накадив повну хату, – сказала, входячи, мати.

– Еге ж, – відозва вся батько. – Треба з себе якось вимити оту бридоту.

Мати промовчала. Потім забряжчав посуд. Булько полилася рідина.

– Коли це тобі тільки поможе, – стримано мовила мати.

– Поможе, – сказав батько.

«Ще одна її поступка», – подумав я, прикипівши до щілини. В неї я не міг бачити ні батька, ані матері, але чув добре. Але вони мовчали.

– Йди сядь біля мене. – нарешті сказав батько.

Продер підлогу стілець: мати, певне, виконала його волю.

– Ну? – сказала. – Від тебе хлівом несе.

– Через це й хочу вимитися. Допоможеш?

Мати мовчала.

– Допоможеш, питаю?

– Тихше ти, – зашипіла мати. – Дитина не спить.

– А може, й спить. Іди подивися.

– Не хочу рипати, – сказала мати.

– Ну, гаразд! Посидь біля мене. – Мир но мовив батько.

– Де ж ти був?

– Де був, там мене нема. Хіба малий не сказав?

– У твого малого допитаєшся. Такий же заклятий, як і ти.

Батько забулькав сміхом.

– Чого смієшся?

– Бо такий заклятий, як і я, – сказав. – Треба, щоб було в ньому щось і від мене.

– У хаті митимешся чи в сінях?

– У сінях, – сказав батько. – Іди стели й приготуй мені свіжу білизну.

Я тихенько відійшов. Розібрався з одежі, заліз у ліжко й намацав під подушкою шоколад. Його я сьогодні їсти не буду, хай лежить собі під головою й мнеться. Ні, я його вийму з–під подушки і потримаю в руках. Підніс плитку до лиця і вдихнув чудовий аромат. Візьму тільки одну дольку, тихенько відламаю, а решту залишу. Я розгортав шоколад під ковдрою, щоб не шаруділа станіоль. Відколов дольку й послав до рота. Батьки щось говорили, але тихо. Це була мирна розмова, і я дозволив собі відколоти ще дольку. Якусь дивну жадобу відчував, перекочуючи шоколад у роті й чекаючи, поки розтане. Тоді потрошку ковтав. Мати встала, бо дернув підлогу стілець, і вийшла в сіни. Незвідь–чому я схвилювався. Відламав не дольку, а пластину і послав до рота. Зараз батько буде митися. Потім вони погасять світло і зачиняться в своїй спальні. Я знаю, що сьогодні буде у тій спальні, і вже зараз мені гірко й терпко на душі. Бо сьогодні я довго не зможу заснути. Бо я тут зачинений від них. А через це самотній. Бо ні він, ні вона вже не потребують мене. Там же, в спальні, вони забудуть про мене остаточно. Знатимуть тільки себе, і яке їм діло, що хтось третій у їхньому домі не спить. Цей, третій, гризе шоколад, але вже не відчуває од того радості. Третій–бо – вигнаний у ніч, на дорогу, освітлену ліхтарями. Третій іде порожньою шосівкою, і тінь його скаче: коли підходить до ліхтаря, відкидається, а коли відходить, витягається вперед. Отже, самотній уже не батько й не мати – я. Не батько спатиме сьогодні під мостом у дірці, а я, не по батькові переїжджатимуть машини, а по мені. Поки що я їм шоколад і простую подумки порожньою дорогою. Ще менший, ніж є, і ще негарніший. В грудях у мене бовтається велике серце, але як тяжко йому в тій ночі не обкипатися лихою гіркотою. Як тяжко йому любити тих, для кого він звідник. Він – похідне їх обох, але їхньої любові в собі не вміщає. Ось чому я самотній і ось чому вийшов на цю дорогу. Знаю: ота тінь, що попереду, – це батько мій, а ота тінь, що позаду, – це матір моя. Часом вони зміщаються і зливаються і міняються місцями – так буде довічно. Адже я тільки тому зміг з'явитися в цьому світі, бо існують у ньому вони. Без їхньої любові не було б і мене, ні мого розтахканого великого серця, яке попереміну обливається гіркотою й любов'ю. Отож я йду, гризу шоколад, і сльози котяться в мене по щоках. Люблю його і жалію її, і молю бога, щоб вони порозумілися. Бо свій мир я зможу віднайти тільки тоді, коли вони знову одне одного полюблять, тоді в нашій хаті поселиться злагода, і всі ми, натягши на плечі шлеї, потягнемо свій дім у нові дні й ночі, в яких не буде ані цих пристрастей, ані болю. Ті дні порожньою вервечкою потягнуться у прірву часу, аж поки знову не пролетить над нашою хатою Перелесник. Поволочить за собою вогняного хвоста, а тиша, здобута нашими стражданнями і нашими стараннями, знову вибухне, як бомба, розкидавши нас урізнобіч. Тоді знову прийде моя пора: мати притулить мене до себе, обіллє слізьми і попросить, щоб я знову став звідником.