Життя та пригоди Віталія Волошинського, писані ним самим

Розділ п’ятий МАНДРІВКА У СПОКІЙ

Батько зайшов до мене в суботу ввечері. В понеділок він знову мав лягати до лікарні, а завтра в нього вільний день. Перед цим десь довго ходив і приніс із собою запахи ранньої осені: дух першого жовтого листя, нагрітого негарячим сонцем.

– Ходив на той бік, – сказав він, сідаючи на стільця біля мого ліжка; я щойно повернувся з бібліотеки, повечеряв і розгорнув книжку, щоб почитати. – Там стільки опалого листя – всі кущі пожовтіли. І, знаєш, що я помітив: це листя пахне грибами.

Так, він приніс з собою ще й запах грибів, тонкий і тлінний.

– І є гриби? – спитав я.

– В тому‑то й річ, що нема. Дивно так: пахне грибами, а не знайшов жодного.

– Не вмієш шукати, – сказав я.

– Таки не вмію. Не навчився ні ловити риби, ані шукати грибів. Але пахло грибами надзвичайно.

Обличчя його було сумне, давно я не бачив у нього такого смутного обличчя.

– Не знаю, наскільки доведеться сховатись од світу, отож хочу наблукатися.

Замовк і поринув у якісь власні думки, а я уявив його, як ходить, вергаючи ногами ще свіже опале листя, вологе і запашне. Його з'їдає туга, і в тому світі перших жовтяків напевне відчував себе самотньо. Мій із ним контакт не був уже такий тісний, як у дитинстві; останнім часом, особливо після того, як я поринув в інститутське життя (я таки вступив на фізмат педінституту), ми ніби віддалились один від одного. Я вже не гравсь у ті химерні ігри, коли відчував себе ніби в його плоті, коли дивився на світ не своїми, а його очима; ми жили кожен у власній шкаралущі. Батько, здається, це відчував, чи не тому прийшов оце до мене; мати, нагодувавши мене, подалася десь по сусідах – останнім часом балачки з сусідками захоплювали її все більше.

– Не було там ані душі, – сказав батько, дивлячись собі під ноги, – і якось так гріло сонце. Начебто й воно пропахло духом листя і грибів… І, знаєш, що я там надумав?

Я поставив на нього очі.

– Коли в тебе немає нагальної роботи, давай завтра поблукаємо разом.

– На тому боці? – спитав я.

– Ні, – зирнув на мене батько. – Хотів би походити по вулицях.

Це було щось нове. Батько частенько у вільний час десь блукав, кудись зникав, але ніколи не брав у ці проходки матір чи мене. Давно вже минув той час, коли ми ходили разом у кіно чи театр – мати сама від цього відмовилася; останнім часом вона зробилася ще більш ощадна. Завела книжку і кожну вільну копійку відносила туди; виправдовувала вона нову свою пристрасть тим, що, мовляв, я і батько люди хворі, і треба конче зібрати якусь копійку на «чорний день». Я не дуже тямив, що вона розуміє під «чорним днем» – була це якась примара, яка бовваніла незвідь–чому перед нею і її жахала. Батькова непостійність (перша її примара) після того, як той почав важко хворіти, перестала її страшити; тут вона, здається, заспокоїлася цілком і навіть не реагувала болісно, коли батько десь, як вона висловлювалася, «лазив». Я теж уже вийшов із тих літ, щоб ходити за батьком тінню, – ми дали йому сяку–таку волю. Не знаю, чи був він з того радий, але тільки тепер я збагнув: од того став він ще самотніший. На завтрашній день у мене були свої плани, але щось у батьковому голосі не дозволило мені йому відмовити.

– Давай поблукаємо, – тепло сказав я.

Усміхнувся, і я побачив у його очах сиві вогники – як давно вони не спалахували, оті вогники!

– Матір запрошувати не будемо? – спитав я.

– Ні, – тонко всміхнувся батько. – Вона відразу поверне нашу мандрівку на щось практичне: по магазинах, наприклад. А я хочу не міряти часу і не ставити перед собою ніяких завдань.

– Чудово, – сказав я…

Отак ми й рушили в ту прогулянку, яку я пізніше назвав подумки мандрівкою у спокій. Мати затіяла зранку прання; батько наносив їй води, поки я прокинувся; вона трохи побурчала, бо годиться ще винести їй білизну на річку для полоскання, але відпустила нас; її втішило, що йдемо гуляти ми разом.

– Коли повернетеся? – спитала.

– Не знаю, – відповів батько з тією ж таки печальною усмішкою, яка так часто останнім часом грала на його вустах. – Може, майнемо в кіно. До вечері принаймні…

– Де це можна лазити до вечора? – спитала мати.

– Це мій останній вільний день, – сказав тихо батько.

Мати зітхнула й махнула рукою; очевидно, вона знала про його хворобу, як і про те, що його чекало з понеділка, більше за мене.

День випав неспокійний, з одного боку неба збиралися хмари, верхівки їхні світилися, а животи провисали молочно–сині: решта неба була засипана клубастими тілами, між яких по–особливому яскраво просвічувалося небо. Сонце гріло з якоюсь одчайдушністю, але на землі вже повзали холодні прозорі, безтілесні струмені, котрі несли з собою передчуття близьких холодів, а для всього зеленого тиху загрозу.

Ми пішли під Просиновську гору, й батько тихим голосом оповів, що хлопчаком він із цієї гори з'їжджав на ковзанах. Трудність була в тому, сказав він, що внизу, під горою, ходив трамвай і їм доводилося перестрибувати через рейки. Цю історію від нього я вже чув; самого трамвая, що спускався з Чуднівської до річки, не пам'ятав, але пам'ятав розібраний брук, який так і не замостили після того, як вийняли рейки. Пам’ятав також і відкритий тунель на Чуднівській – той тунель перетворили на неофіційний туалет, і звідтіля різко смерділо.

На вершині Просиновської ми зупинилися й подивилися на розлогі, чудові краєвиди з річкою.

– Тут ще осені нема, – сказав батько. – А подивися на кущі!

Кущі по той бік ріки й справді палали. Сонце саме яскраво їх освітило, ніби навмисне: зелене, жовте, червоне й оранжеве змішалося в бунтівливій мішанці.

Я знав, що сьогоднішній день має пережитися повільно. Сьогодні ми нікуди не поспішатимемо й отак зупинятимемося не раз. Зупинятимемося, бо осінь вряди–годи стукатиме нам у груди і торкатиме сердець холодним пальцем. Ми пішли Пушкінською, і батько розповів мені про якогось великого начальника, котрий колись жив на цій вулиці. Він, батько мій, був іще хлопчаком і йшов на роботу, а тоді він працював у друкарні. І от щоранку підкрадався до начальницьких дверей і смикав за ручку дзвінка. Тоді тікав, скільки сили, і так повторювалося не раз…

На вустах у батька під час розповіді стояла смутна усмішка, розповідав неквапом, трохи тягнучи слова, – ніби переживав ту маленьку подію заново. Я цю історію також знав, але усі сімейні перекази, як правило, оповідаються не раз, саме тому вони так вкорінюються в нашу пам’ять.

Закінчення тієї історійки було звичайне. Начальник поскаржився в міліцію, і мого батька за недозволеним заняттям хапонули. Його повели до дільниці (осьде вона була, показав він на двоповерховий будинок, убудований у виріз гори, я його називав, як і всі хлопці нашої вулиці, Смердючим двором), і тут начальник міліцейський заявив хлопцеві, що його відішлють за такі штучки в колонію.

– У колонію мене не вислали, – сказав, тонко всміхаючись, тато, – але викликали батька, і той мені так урізав, що рука моя до того дзвоника вже не підіймалася.

Я зирнув на нього: ішов самозаглиблений, смутний – ніби навмисне викликав для себе тіні забутих предків. І я раптом збагнув, що для того й вигадав він оцю мандрівку, для того і взяв мене: тіні забутих предків почали його незвідь–чому хвилювати. Отож ми зупинилися перед будинком, де була колись міліцейська дільниця, і дивилися на його жовті, цегляні, поколупані стіни. І в моїй уяві ожив міліцейський начальник, з поголеною головою і грудкою вусів під носом, який лякав перестрашеного хлопця колонією: на ньому був новий мундир, і портупеї при кожному русі порипували, а ще в моїй уяві ожив батько мого батька, коли він ішов по цій‑таки вулиці забирати з міліції сина. Але уявити мені власного діда було важче, аніж міліцейського начальника – в нас не залишилося жодної його фотокартки. В родині нашій мовилося, що батько мій був схожий на батька свого; отож я й уявив високого й худого чоловіка з кучерявим розтріпаним чубом, з довгим прямим носом і з сивими вогниками в очах.

Тато різко повернувся в бік Пушкінської; здається, він побачив діда також. Побачив такого, якого знав, і, може, пошкодував, що від того й фотокартки не залишилося, що пам'ять наша така плитка й неповна, що ми часом легко губимо в мороці днів навіть найдорожчі обличчя. Я, здається, й справді вгадав батькові думки, він раптом поклав мені на плече руку.

– Слухай, є ідея. А що, коли ми з тобою сфотографуємося?

У нас була тільки одна сімейна фотокартка, її зроблено було у травні 1945 року, коли батько повернувся після мобілізації. Був там молодий і гарний, мати також була молода, а на обличчі – радість; я став у їхніх ногах, маленька почварка в білих полотняних штанах на шлейці і з незастебнутнм гудзиком на ширінці. В білій сорочечці, із вив'язаним на шиї бантом – як я тоді ненавидів той бант і як опирався, щоб його мені зав'язували!

Я кивнув, ідея була непогана – тільки зупинені миті тривко лишаються в нашій пам’яті.

Але перш, ніж зайти до фотографії, ми зупинилися ще двічі. Перша зупинка була біля лазні на тій‑таки Пушкінській – батько тут завжди підстригався. Його зачіска, як я вже звіщав, була особлива: розшарпана кучерява шевелюра, але вряди–годи він ту шевелюру, як сам визначав, «пригноблював». Тоді й заходив у двір лазні, що на Пушкінській, спускавсь у підвальчик, де працював горбатий Льоня Гольдфарб і дві дивовижно схожі поміж себе, очевидно, сестри, перукарки. Батька стриг тільки Льоня; часом ми поєднували цей урочистий акт з миттям у лазні, через що Льоня Гольдфарб неодмінно запитував, чи підемо митися? Коли ж ми йшли митися, то заходили в перукарню після лазні, і Льоня без черги обфуркував нас потрійним одеколоном – ми поверталися додому чисті, як каченята, й надухані, що незмінно наповнювало нас урочистим святковим настроєм. Але сьогодні батько в лазню не йшов, надто в нас була, як він сказав, велика програма – після лазні ж годилося повернутися додому; ми ж свій шлях тільки починали. Тож батько завернув до лазні тільки заради перукарні; ми спустились у підвальчик і побачили поважне, навіть самовпевнене обличчя перукаря: відвідувачів сьогодні не було. Льоня відразу ж усадив батька в крісло, погукав Соню, і вона посадила в крісло мене; тоді й почалася балачка: Соня почала тоненько розповідати про якийсь нещасний випадок, Льоня перебивав ту розповідь запитаннями, а Соня докладно на ті питання відповідала. Вона оповідала про те, як з нашого мосту впала машина, а Льоня батька запитав, чи справді було так? Батько підтвердив, але це сталося минулого місяця, машина була легкова, і там їхав якийсь начальник із полюбовницею. І от що цікаво, сказав Льоня, полюбовниця залишилася жива, а начальник і шофер повбивалися. Не зовсім повбивалися, підхопила Соня, клацаючи над моєю головою ножицями; начальник убився, а шофер помер у лікарні. їх завезли живих обох до лікарні, уточнив батько, а Соня вражено клацнула ножицями в мене біля вуха. «Не може того бути!» – вигукнула вона, а Льоня поважно зауважив, що коли так каже Вадим, який там близько живе, то він напевне ліпше знає. «Ваш син, – без будь–якого зв'язку з вищеоповідженою історією озвалася Соня, – так виріс і таке в нього густе, добре й гарне волосся!» Я за шарівся під тим волоссям, бо тільки Соня могла мене похвалити – вона незмінно хвалила волосся своїх клієнтів, навіть коли того волосся залишилося на загривку жменя. «Ах, яке у вас було в молодості гарне волосся!» – казала вона, а Льоня починав статечно мудрувати про причини, чому в одних волосся вилазить, а в інших ні. В самого Льоні кучугура була руда, а волосини – ніби скручений мідний дріт; він твердо був переконаний, що міцність волосся залежить від їжі, яку ми вживаємо, і що вченим варто було б розробити особливий раціон – таке собі, сказав Льоня поважно, вітамінне збагачення.

«А та полюбовниця начальника, сказала Соня, знову перескочивши на стару тему, не тільки не поранилася, а й подряпини не дістала. Це правда, Вадиме, спитала Соня, що коли вибралася вона на дорогу, то так дременула, що вихорці куряви за нею стрибали?» Батько такого посвідчити не зміг. Вона стояла й плакала, а коли примчала швидка і забрала потерпілих, сіла в неї й поїхала. «А те, що на ній не було й подряпини, правда?» – спитав Льоня. Батько відповів ствердно; Льоня в цей час його голив, і обличчя батькове було намазане мильною піною аж під очі. От бачиш, Соню, сказав Льоня, я тобі давно казав; вір тільки очевидцям, які бачили все на власні очі. Мені розказувала таке, відповіла Соня, загрозливо поклацуючи ножицями біля мого другого вуха, та, котра бачила все на власні очі. Льоня Гольдфарб це зауваження зволив пропустити крізь вуха, його раптом зацікавив мій вік. Зупинився з лезом навпроти батькового горла непомірно здивований від того, що я вже закінчив школу: як же він, тобто я, закінчив школу? З золотою медаллю? Соню, ти знаєш, кого стрижеш? – поважно запитав він. Соня, ясна річ, знала, кого вона стриже; вона, до речі, вміє визначати розум по волоссю і вже переконалася, що така людина, як я, тобто людина з таким волоссям, не може бути дурною. «І що ж ваш син. Вадиме? – спитав Льоня. – Чому він у Житомирі?» Батько відповів, ледь рухаючи засніженим підборіддям, коротко сповістивши, чому я в Житомирі, адже я вже рік і три чверті місяця студент Житомирського педінституту. «Чого ж ви мовчите!» – змахнув над батьковим горлом лезом Льоня. Соня погладила мене по підстриженому чубові і зняла білу покривку, якою я огорнений був аж під горло; перед цим вона щедро обфуркала мене одеколоном, довідавшись, що в лазню ми сьогодні не йдемо.

Батько після стрижки виглядав смішно. Незвично прилизаний, з подовженою шиєю, яка й без того в нього була довга, з тимчасово упокореним волоссям, ще вогким од потрійного одеколону, він здавався худіший, ніж був.

– Ну от! – сказав він, чіпаючи пальцями зачіску. – Тепер мені можна й до дівчат. Мати принаймні точно мене не впізнає.

Ми рушили Пушкінською, він кроком широким, ніби тікав од зливи слів, що на нього вилили в перукарні, а я намагався його крокові вторити – так ми дійшли до Театральної, й батько різко звернув ліворуч – вулиця тут спускалася вниз.

– Хочу зирнути на батькову хату, – коротко пояснив він.

Та хата, до якої простували, була знайома мені також, вона стояла в глибині яру, по якому воркотів брудний струмок. Батьківською її можна було назвати умовно, бо її мій дід із бабою наймали, але тато в ній народився й прожив майже десять років, принаймні дитинство провів тут. Ми до самої хати не підходили, тепер жили там чужі люди, а піднялися стежкою по крутосхилу до невеликого двоповерхового будинку, в якому напхом було напхано пожильців – трохи вище яблуні–пепінки; там, де розкинувся городець, що його обробляв безногий дід із бородою миколаївського солдата, стояла лавка. З цієї лавки добре було видно втоптаний дворик із розкиданим по ньому начинням: відра, миски, стара діжка, цебро, лопата. Дід із бородою миколаївського солдата порався на городчику, відпечатуючи колодкою, причепленою до ноги, круглі глибокі сліди; він позирав на нас, бо лавка вочевидь належала йому, але батько цим не переймався – він, здається, взагалі вийшов із сьогоднішнього дня, а увійшов у якийсь проминулий: обличчя мав замислене і дивився він туди, на хату й дворик, де вряди–годи з’являлася, снуючи по господарству, дивовижної грубизни жінка; я знав, що в цієї жінки принаймні п’ятеро дітей, але в цей ранок вони кудись подалися; на низькому ослінчику сидів лише найменший та бив патичком по землі, від чого довкола нього зібралася кругла хмарка куряви.

– Хочеш, розповім тобі, як помер мій батько, – заговорив раптом тато, і я насторожився: про це він мені ніколи не оповідав.

І оповів тут, на лавці, дивлячись на обійстя, де виріс, впираючись ногами об майже висохлу траву, буденну історію про те, що в нашому роді є неперехідний фатум: родичів у нас майже не залишилося і то через те, що всі хлопці й чоловіки вмирали в ранньому, принаймні молодому віці, тобто в тридцять сім років помер і мій дід. Щось у нього було негаразд із шлунком, але він не стерігся й не лікувався, а любив ще й випити; вряди–годи його скручувало так, що він стогнав і кричав, але лікаря викликати до себе забороняв. І це тому, що не вірив у лікарську допомогу. Сам він родом був із приміського села (батько оповідав цю історію повільним смутним голосом, і я раптом подумав, що він один у цілому світі ще тримає в пам'яті образ того чоловіка, котрий давно уже відійшов у світ тіней), і коли йому припікало особливо, кидав усе й рушав пішки до того села. Йому треба було пройти принаймні кілометрів із п'ять, і він усі ті кілометри не йшов, а майже біг: вірив–бо, що тільки там, біля матері, яка ще тоді жила, біль його покине.

– Перед самим селом, – розповідав тихо батько, – було величезне поле, і саме того поля дід найбільше боявся. Боявся, що саме там, не добігши до батьківської хати, впаде і помре. А ще він боявся, що якогось разу хата його виявиться порожня: дуже вже ветха була його мати, а твоя прабаба. І, знаєш, що найцікавіше: на тому полі, як він казав, найбільше йому боліло. Він біг, а коли досягав рідного села, коли входив у хату, коли бачив матір, що виходила йому назустріч, йому раптом відпускало. Не знаю, як пояснити це з медичної точки зору, але йому й справді відпускало…

Історія була дивовижна. Батько замовк, і ми сиділи, дивлячись на малий дворик, котрий утоптували й мої найближчі родичі: на ньому сидів на стільчику малий чоловік і безперервно хльостав патичком по куряві. Але ми, здається, обоє бачили зовсім не цей двір, а широке, безмежне поле, яке перетинала біла грунтова дорога. По тій дорозі біг, тримаючись лівою рукою за живота, чоловік; біг, а його ноги збивали сивасту куряву; біг, і його очі вилазили з очниць, але він боявся зупинитися – знав, що те поле його пожере. З грудей його виривався погук, бо добре знав: ніхто його в цій глушині не почує; вряди–годи задирав спітніле, закіптюжене обличчя до неба, але воно було сліпе й глухе, і він кричав, кричав просто в ті навислі хмари, в той прозорий, ясно–синій розлив, до тих жайворонків, котрі розбивали своїми дзвінками йому голову. Він біг, гублячи рештки сили, і не дозволяв собі ані зупинитися, ані впасти, бо там, куди скеровував свою ходу, чекало на нього звільнення. Там знайде собі відраду, там перестане його терзати лютий ворог, котрий заліз у нутро і рвав пазурями; добре знав, що тягти йому залишилось уже недовго (бо чоловіки в нашому роді вмирають молоді), що жодні ліки не поставлять його на ноги, що звір, який заліз йому в нутро, не заспокоїться, доки його не роздере. «Але хай не станеться те на цьому полі! – шепотів він спраглими вустами. – Боже, прошу тебе й молю, хай станеться те не на цьому полі!» А може, він не шепотів, а кричав у небо ці слова, і небо щоразу було до нього милостиве: до матері він завжди добігав. І мати завжди пізнавала, що він прийшов, бо виходила з темного отвору дверей стара, запнута хусткою, зігнута в попереку, навічно прив'язана до цієї хати; мати, котра й на старість не хотіла покидати свого житла, бо поки її сила, він прибігатиме сюди, відчуватиме, що тут легшає, що звір не має над ним сили в цьому обійсті, бо воно обведене чарівним колом, накресленим чарівною крейдою. І як тільки переступав він перелаз до рідного обійстя, звір у його нутрі кволішав, вся сила його зникала, ледь–ледь, сонно дряпав йому кишки, а потім затихав, засинав цілковито. І тут, у дворі, зарослім морігом, мій дід дозволяв собі впасти, щоб віддихатися. Мати сідала біля нього і тихо щось йому промовляла, якісь чудні слова, яким, може, тисяча чи й дві тисячі років, і ті слова проникали в нього і присипляли ще більше звіра, котрий вигризав йому нутро. Потім вона заводила його в хату, де пахло зіллям та сіном, і він спав майже добу. Ні, сили йому не додавалося, сили в нього було тільки так трошки, що ледве міг попорати біля хати: підлатати тин, прибити дошку, поставити підпірку під зігнилий одвірок. Звір мовчав, причаївся, зляканий, а може, й справді заснув, бо йому хотілося одурити мого діда, хотілося, щоб він це обійстя покинув і повернувся туди, до хати в яру, де на нього чекала жінка з дитиною; та жінка перебивалася тим, що ходила прибирати по єврейських хатах, білила хати, копала комусь городи, адже він, дід мій, тікаючи з дому, не залишав удома ані копієчки. Його мати, а моя прабаба умовляла його залишитися, але довго залишатись у селі він також не міг – обов'язок гнав його назад, а звір був хитрий, а звір був підступний, а звір не чіпав його, аж доки не повертався додому, аж доки не заходив на втоптаний дворик біля хати в яру; часом він мовчав цілий тиждень після того, як дід повертався, а вже по тому прокидався й брався за своє.

– І як же він помер? – спитав я.

– На тому полі, якого найбільше боявся, – тихо відповів батько.

Одного разу він те поле й справді не перебіг. Упав обличчям у куряву і вмер – серце не витримало напруги. Його й знайшли на дорозі, обличчям до землі з розкинутими руками – він, здається, пробував по тій дорозі ще й повзти. Його й поховали в тому селі, і мій батько тільки раз, вже по війні, вибирався туди, щоб знайти його могилу.

– Пам'ятаєш, як ми ходили в те село?

Це було давно, так давно, що я пам'ятав усе ледь–ледь. Пам'ятав, що ми спали під солом'яною стріхою у сіні; пам'ятав якісь білі обличчя, а може, це жінки обв'язувалися білими хусточками; пам'ятав якісь застілля й голосні розмови; пам'ятав, що ми завітали до якогось далекого свого родича, а той родич, прочувши про наш прихід, передчасно з хати втік, і ми його так і не дочекалися; пам'ятав, що ми поверталися стежкою, яка вилася вздовж канави, – попереду мати, а за нею я, а ззаду веселенький батько, який пробував співати. Пам'ятаю, що наш батько раптом зник, а ніс він на плечах корзину із сільськими подарунками. Ми раптом розвернулися й не побачили його, а навколо було порожнє поле – те саме, яке так і не зміг востаннє перебігти наш дід. Мати кинулася шукати батька, а він лежав у канаві, в густій, пишній траві, корзина була в нього під головою, а сам він дививсь у небо й блаженно всміхався, так блаженно, ніби відчував на вустах смак неба. Мати тоді на нього кричала, бо він міг вилити сметану – найцінніше, що було в тій корзині, але сметана мала твердого кожушка й не пролилася. Пам'ятаю, що батько кудись ходив, щось у тому селі розшукував, а я грався із сільськими хлопчаками на вигоні, і та гра закінчилася сумно, бо мене побили й прогнали. Пам'ятаю, як ми прийшли після того додому, і мати знову сварила батька. Він уже не всміхався блаженно, а гримнув дверима і вийшов надвір. Потім повернувся, але я того не чув. Я міцно заснув, був–бо налитий свіжим повітрям, а ще втомлений від такої довгої, як для мене, дороги. Але одного я не знав: ходили ми для того у село, щоб знайти дідову могилу.

– І знайшли його могилу? – спитав я.

– Ні, – відповів батько. – Його й прабабу твою поховали на старому цвинтарі, який потім переорали. Хто мав родичів у селі, переховали, а по наших пройшовся плуг.

– А як звалося те село? – спитав я.

– Кам'янка, – відказав батько, і на його обличчі завмерла ота його нова, смутна й болісна усмішка.

Ми знову дивилися на обійстя, на якому минули дитячі роки мого батька. І мені раптом здалося, що недаремно він сюди прийшов. Недаремне сидить тут і недаремно оповів оту дивовижну історію про свого батька: його батько, а мій дід, був щасливіший за нього. Той мав місце, куди міг утекти в час, як його загризав звір, мав навіть свій, хай і химерний засіб, як того звіра приспати. Мій же батько у рідне обійстя повернутися не міг, та й не рідне воно йому було. Не вийде із тих дверей, на які ми дивилися, його мати й не прошепоче заклинань та замовлянь, яким, може, з дві тисячі літ; його мати вже тих заклинань не знала, та й відійшла давно в той‑таки неозорий світ тіней забутих предків. Отож не зцілитися прийшов сюди мій батько (це я зрозумів пізніше), а попрощатися. Попрощатись із своїм дитинством і з обличчями, які тримала тільки його пам'ять…

Але в той день доля принесла нам милу несподіванку. Отой одноногий дід, що тупцявся на дерев'яній, колодці по горо дику позад нас, з грабуючи картопляне гудиння й вириваючи побуріле кукурудзиння, вийшов раптом на стежку і подибуляв у наш бік, а за мент зупинився біля лавки.

– А що, Вадиме. – сказав, сідаючи біля батька. – Прийшов на хату свою глянути?

– Прийшов, дядьку Миколо, – відповів тихо батько.

– Ми з твоїм старим дружили, – сказав дід із миколаївською бородою. – Ми з ним ще на першій війні разом були…

– Я це знаю, дядьку Миколо, – сказав батько.

– У мене навіть фотокарточка є, де ми з ним разом солдатами.

– Не може бути! – радісно повернувся до діда батько.

– Чого не може бути? – розважно прорік дід і пригладив свою миколаївську бороду. – Все може бути, бо воно, значиться, є. А у вас що, такої фотокартки нема?

– У нас ніякої його фотокартки нема, – схвильовано сказав батько.

– А це що, твій малий? – кивнув на мене дід. – Це не ти в мене ото яблука обтрушував?

– Ні, – мовив я, – яблунь я не обтрушую.

Старий дивився на мене пильно й не без підозри.

– Щось подібне до тебе обтрушувало, – сказав. – А мені з цією культяпкою – не здоженеш!

– Він уже завеликий, щоб яблуні обтрушувати, – всміхнувся батько. – Він уже в мене студент.

– Скубент? Отакі скубенти яблуні й обскубують. Ану, побожись!

– Їй–богу, діду, не трусив я ваших яблук, – сказав я, ледве стримуючись, щоб не розсміятись.

– Ну, дивись. А то, значиться, грім тебе поб'є, коли неправду сказав… Ходім, покажу тобі, Вадиме, ту фотокартку, – дід звівся. – Бо коли казати по правді, то й ти пацаном яблуню мені трусив.

– Я трусив, – сказав батько, встаючи й собі. – А мій хлопець ні!

– Мені твій батько не раз і штрафну за тебе ставив, – сказав дід. – Тепер таких нема.

Ми зайшли через малесенькі сіни у довгасту кімнату, яка освітлювалася двома малими віконцями, і я не зразу помітив, що в кутку на маленькому ослінці сидить, тримаючись обома руками за палицю, кощава, схожа на хрестоматійну відьму стара.

– Що це за люди? – каркнула вона. – І чого їм треба?

– Не зважайте на неї, – сказав дід і показав на лавку вздовж стіни. Ми сіли. У кімнатці вміщалося лише ліжко, залізне, двоспальне, з пружинним матрацом, вифарбуване у срібну фарбу з нікельованими, несподівано блискучими дзижками у горішній частині бильця. З–під ковдри, складеної рубчиком, випливало мереживо простирадла, було воно не біле, а сіре. Стіни давно не білилися, а зі стелі звисали тоненькі пластівці білої глини. Стіл стояв вузенький, але на фігурних ніжках, лак стільниці було витерто до білого, а ніжки ще грали палітурою.

– Чого цим людям тра? – знову каркнула стара.

– Це родичі! – закричав їй дід, і вона схвально закивала головою.

– Визнає тільки родичів, – буркнув дід і поліз у шафу. Шафа тут була цікава: з придибашками й округлостями, темно–брунатна й міцна; очевидно, ще з початку століття.

Я хвилювався. Відбувалося щось особливе. Батько мій також сидів, закусивши губу, адже не часто буває, що згублене обличчя одного з найрідніших раптом знаходиться, не часто буває, що отак просто, порившись у шафі, знаходять те, що вважалося за безнадійно втрачене.

Фотокартка була стара, наклеєна на картон, з витісненим ім'ям фотографа, якогось Іогансона. На ній сиділи двоє, а ззаду стояли також двоє солдатів у формі армії царської Росії. Троє мали погони, а четвертий ні. Один бородатий, і в ньому я відразу ж пізнав нашого господаря, а троє голені. Один із тих, котрий стояв ззаду, виструнчився і непомірно витягнув шию, а той, що стояв біля нього, дивився іронічно: тільки це міг бути мій дід. Батько мій був на нього схожий, але не безсумнівно, в дідові було щось інше, те, про що я й думати не міг, – в його обличчі виразно проступалися мої риси. Так, це було якесь химерне з'єднання рис моїх і батькових, так ніби ми з батьком розклалися на дві його подоби; зрештою, так воно й було.

– Упізнали? – спитав дід, а баба в кутку задивилася на нас блискучими оченятами.

– Чого вони дивляться наші фотокартки? – спитала вона.

– Бо це родичі, – крикнув дід. – Біда мені з цією бабою! – повернувся він до нас.

На слово «родичі» стара радісно замахала головою, ніби механічна лялька.

– Оце він і є, сину, – сказав батько й показав на того, кого я й так добре уже розглянув. – Уявляєте, дядько Миколо, не бачив я цього обличчя двадцять літ! Скажіть, дуже дорога вам ця фотокартка?

– Авжеж, дорога, – сказав дід і зморено сів на стільця, той під ним хитнувся на розхитаних ніжках.

– А що, коли б я її у вас купив? – спитав батько.

– Нє! – скривився дід. – У мене більше такої нема. А де ваша?

– У нас такої й не було, – сказав батько, все ще невідривно дивлячись на світлину. – А що, коли я її у вас позичу? Оце ми йдемо у фотографію, то я спитаю, чи не можна перефотографувати?

– Підеш, і ні тебе не буде, ні фотографії, – хитро заскалив око старий.

– Я, дядьку Миколо, вам заставу залишу, – сказав батько. – Скільки?

– Ну, коли заставу, – очі в діда раптом хижо блиснули. – Сто рублів покладеш?

Батько мовчки вийняв портмоне і витяг звідти велику паперину на сто карбованців. Дід узяв її в руки, перевірив на світло водяний знак, а тоді повільно почав складати вдвоє і вчетверо.

– Що це ти продав? – каркнула стара.

Але дід і не подумав відповідати. Розстебнув кишеню гімнастерки на грудях і поклав туди складену вчетверо банкноту.

– Тепер я спокійний, навіть коли фотокартки не принесеш, – сказав дід. – А принесеш, віддам тобі гроші. Тільки хай там фотографи моєї карточки не мацькають і не малюють, бо он сусіду перефотографовували, то так помалювали, що не пізнати.

– А загорнути у вас є у що? – спитав батько.

– Чого ж, знайдеться, – дід знову поліз у шафу і витяг шмат аж жовтої газети. Батько загорнув фотокартку, і ми вийшли.

– Чого це ті родичі так мало були? – крикнула нам у спини стара…

– Це дивовижно! – мовив батько збуджено, коли ми вийшли на стежку, що спускалася з гори. – Ніколи б не подумав, що все отак просто: поривсь у шафі і витяг. Тепер я її берегтиму, і ти після мене бережи, бо це таки єдине його зображення.

– А ти фотокартки не віддаси? – обережно спитав я.

– Ну, звичайно, він же мені її продав. Це такий дід, що з рідного дядька злупив би. Матері, правда, скажемо – п’ятьорку дали!

Він засміявся весело, я давно не чув од нього такого сміху. Закинув голову й зирнув у небо, а воно на небокраї громадилось у темні кучми і спускало на землю дощові пасмуги.

– Уже наш дід – не тіні забутих предків, – мовив я.

– Як ти сказав? – повернувся до мене батько.

– Є така повість у Коцюбинського, – повторив я. – «Тіні забутих предків».

– Знаю, – сказав батько. – Але він не був тінню забутих предків. По–перше, він не забутий, а по–друге, хіба не помітив?

– Що?

– А те, що ти в мене його подоба, – якось гордо й радісно сказав батько.

Я спалахнув, і в мені раптом щось особливе розвиднілося. Зрозумів, навіщо був потрібний батькові у цій сьогоднішній мандрівці, адже я і той не відомий мені дід, як звук і луна; свого часу він був звуком, а я далекою його луною, а тепер наші ролі змінилися, звук я, а луна – він. Батько ж мій повертав собі минуле – ось чому так довго сиділи ми й дивилися на обійстя, яке топтав він дитиною. Ось чому розповів оту історію про смерть того, котрий став луною мене; при цьому він не помітив основного: його батько не тільки був луною мене, а нас обох. Він все‑таки на тій фотокартці чоловік ставний, а не малий, і зовсім не мавпоподібний. Я збагнув другу істину: ось справжня причина мого впливу на батька, ось чому він завжди мене слухався, коли я приходив забирати його додому, – слухався луни голосу свого батька. Третю істину я зрозумів, поки ми йшли Театральною, – прямували на Бердичівську, де й була ота фотографія, куди ми хотіли завітати. Мій батько любив мене через те, що я лишався ходячою подобизною його батька – очевидно, дід справляв на тата враження незабутнє, зовсім так само, як величезне враження справляв на мене й він. Такі речі, подумав я, не могли бути припадкові, бо все в цьому світі дивовижно поміж собою зв'язане, все лучиться у не зовсім збагненній, безмежній сітці, де кожна лунка – жива душа.

– У нас, Віталію, – сокровенно казав батько, завертаючи на Бердичівську, – по–особливому щасливий сьогодні день. У бога я, здається, не вірю, але вчора попросив у нього, щоб не пішов дощ і щоб ми могли цю мандрівку відбути. Хтозна, може, колись цей день буде для тебе чимось таким, що варто згадати…

На його вустах знову зацвіла сумна усмішка, а в кінці вулиці, десь там, де лежала Замкова гора, знову сколотилися хмари, засяяли блискучо–білими вершинами, а з тих животів звісилися сірі пасмуги, ніби ноги, якими торкалися хмари землі. Звідтіля, від тих дивних істот на дощових ногах, повіяло свіжим холодним подихом, і листя невеличких дерев, висаджених уздовж вулиці, яка була розрита й асфальтувалася, раптом залопотіло, ніби хотіло сказати щось украй необхідне. І ми раптом зупинилися, сторожно прислухаючись до того лепоту, бо що це нам хоче провістити осінь? Що це вона каже, про що попереджує, чому зупинила нас, адже ми й без того знаємо всі її можливі викази. Через це ми й прийшли сюди, бо в нас обох, незважаючи на дивовижну знахідку нашу, живе ще, крім радості, й сум, адже сьогодні не тільки той день, коли знаходять, але й той, коли тратять. І ми дійшли до дверей фотографії, керуючись саме отим, останнім почуттям, адже, навіть знайшовши, не забуваємо про можливість утрати. Ось звідки наш смуток і ось чому так позавмирали ми, коли вітер, посланий од істот на дощових ногах, про можливість нашої згуби нам нагадує…

Оформили замовлення у старої жінки, сиве волосся якої було покручене перманентом і яка була така повільна в рухах, що я помітив: батько починає нетерпеливитися. Жінка ж увіч нікуди не поспішала, а літери виводила з такою ретельністю, ніби мала здавати екзамена з каліграфії і використовує кожну нагоду, щоб потренуватися. Нарешті зайшли у півтемне, освітлене кволою лампочкою приміщення.

– Хто до мене рідко заходить, то це ти, Вадиме, – сказав фотограф, виходячи з якоїсь комірчини, де горіло червоне світло. – Як покинув ансамбль, то й не бачимо тебе.

– Як там ансамбль? – спитав батько.

– Реорганізовується, – сказав фотограф, засвічуючи гірлянду ламп на щиті. – Ти міг би прийти до мене і без квитанції.

– Ну, квитанція в мене вже є, – сказав батько. – То що ансамбль?

– З'явився тут у нас один старий, Хомичевський його прізвище. Він, правда, більш хорист, але хоче, щоб ми стали народним ансамблем. Навіть назву придумав: «Льонок».

– О, – сказав батько. – Шкода, що я для цього діла негодящий. Та й старий!

– Теж мені старий обізвався! Не можеш танцювати, пішов би в хор. У тебе горло із золота.

– Ні, я вже старий, – сказав батько, сідаючи на стільця. – В мене до тебе, Борисе, ще діло одне. Глянь на цю фотокартку.

Батько розгорнув оту жовту, як воскову, газету, й подав фотографу нашу сьогоднішню знахідку.

– Ну, що ж, непогана карточка, – сказав Борис. – Можу тобі викадрувати портрета. Котрий тут твій?

– Оцей, – показав батько.

– Цей, до речі, з усіх вийшов найгірше. Але для мене це дурничка. Хочеш, залиши.

– Ні, я до тебе з цим удруге прийду, – сказав батько, забираючи фотокартку і загортуючи її у газету. – Після лікарні…

– Хворієш? – спитав Борис.

– Підремонтуватися хочу, – відповів батько. – А зараз оце надумав із синком увіковічнитися…

– Твій синок? – подивився на мене критичним оком Борис, певне, приємного враження я у нього не викликав. – Ну що ж, відіб'ємо ваші фізіономії – луччий клас!

Батько сидів, а мене поставили обіч нього. Я зняв темні окуляри і намагався зробити більш–менш розумне лице. Але фотографу моє розумне лице не сподобалося: керував мною, як рухомою лялькою. Я змушений був піддерти підборіддя, вирячити очі; одне слово, напустити на себе той вираз, що потворив мене найбільше. Батька Борис не муштрував, очевидно, той сидів, як належить. Фотограф заліз під чорне сукно, але знову вискочив звідти і переставив мене з лівої по праву руку від батька. Знову мені треба було піддирати підборіддя, не горблячись і не мружачи очі.

– В якому він у тебе класі? – спитав фотограф, ще раз вигулькуючи з–під чорного сукна.

– Уже студент, – гордо відказав батько.

– Ну от, студент, – сказав Борис, – а в позу стати не вміє.

– Я не фотогенічний, – мовив.

Борис зробив круглі очі.

– До вашого відома, молодий чоловіче, – всі люди фотогенічні. В той чи інший бік.

«Отож, – подумав я не без злості, – я фотогенічний не в той, а в інший

бік».

– Гаразд, – мовив, ніби почувши мене, фотограф. – Увага, не ворушіться!..

Так воно й мало статися. Я стояв перед оком фотокамери круглим ідіотом з неприродним завмерлим обличчям, з очима, які конче перетворяться на фотопапері на гудзики; що відчуватиме мій син, подумав я. коли дивитиметься на це моє подобенство? Чи не посміється зневажливо, чи не відчує своєї зверхності, яку відчувають молоді до старих, хоч мене старим ніхто ще не назве, – мені лише вісімнадцять. Та й мого батька ніхто старим не назве – йому тридцять дев'ять. Ми й прийшли сюди для того, щоб зафіксувати цей рідкісний момент: я вже дорослий, а він не старий – момент, коли між нами зароджується приязнь двох дорослих чоловіків.

– Все, – сказав фотограф. – Заскочите якось, перевіримо, що вийшло.

– Це він заскочить, бо я йду на ремонт, – усміхнувся батько.

– Да–м, ремонт! – згадав Борис. – Коли повернешся, завітай до нас в ансамбль. У нас там цікаво стає.

– Гаразд, – мовив батько й усміхнувся сумно.

І мені здалося, що у це приміщення без вікон, просякнуте специфічними фотозапахами, пробився крізь стіну сухий стукіт стривоженого вересневим вітром листя. Листя, якому подано звістку, що йому прийшла пора жовкнути, а кому це приємна звістка?

– А з тією фотокарткою заходь. Хочеш копію чи портрета?

– Портрета, – відказав батько.

– Ну, то я тобі такого відшабашу, як живий буде!

– Я так і хочу, – сказав батько, – щоб як живий був.

Ми вийшли і нас обкрапали краплі дощу. Доки фотографувалися, хмари пригнало сюди; батько поспішно сховав фотокартку у внутрішню кишеню піджака.

– Побіжимо, – запропонував він.

Ми побігли через вулицю, але на тому боці батько раптом зупинився, обличчя його зблідло.

– Ні, не можу я бігти, – сказав задихано.

– Тоді гайда в гастроном, – сказав я.

Ми пішли, і нас обцвяховували великі й холодні краплі.

Гастроном був забитий людьми, котрі гули, як розтривожений вулик, – щось давали. Ми стояли біля входу і стежили, як асфальт покривається чорними плескатими зірочками.

– Все‑таки він пішов, цей клятий дощ! – сказав батько.

– А яка в нас була програма? – спитав я.

– Програму можна змінити, – відповів батько. – Як ти на те, щоб піти в кіно?

– Чудово, – згодився я. – Аби тільки на сеанс утрапити.

– Втрапимо, – мовив батько, зиркнувши на годинника. – Не може ж нам двічі не щастити.

– Тоді не гаймо часу, – мовив я.

– Атож, – відказав батько. Інакше нам доведеться займати тут чергу.

– До біса всі черги! – сказав я.

– Правильно, – відгукнувся батько. – Ми пішли гуляти, а не стовбичити в чергах. Рушили?

Ми знову вирвалися на дощ, хоч обом нам варто було дощу остерігатися. Холодні краплі били нас по головах і плечах, проїдали тканину одежі; нарешті вскочили в під’їзд кінотеатру імені Франка. Але добігти до кас не встигли, дощ перетворивсь у зливу – перед нами з обох боків під'їзду стало по водяній стіні.

– Влипли, – сказав батько, витягуючи цигарку. Припалив і спрагло затягся. На обличчі в нього тремтіли прозорі краплини, і чи від цих краплин, чи від пожадного затягування, обличчя його помолоділо, а на вустах з'явилася не смутна, а лукава усмішка.

– У цьому під'їзді колись я застав твою матір, – сказав батько, і в його очах спалахнули знайомі сиві вогники. – Був такий же дощ, як оце, і приблизно така ж пора…

Він заскочив у під'їзд, веселий і молодий; тоді ще не боявся дощів, тоді ще йому було байдуже, що було вчора, а що буде завтра; молодеча кров грала в ньому, а дощ раптом став по обидва боки під'їзду непробивним муром, зеленим і прозорим, і замурував у ньому його з незнайомою дівчиною, котра зирнула на нього трохи перестрашено, а трохи й цікаво. І він не втримався, щоб не заговорити до тієї дівчини, адже був збуджений, напоєний зеленим соком дня й дощу, адже в ту пору дощі в нього тільки радість викликали. Отак і почалася історія мого існування, думав я, крайока позираючи на батька, бо зачався від них із першими словами, якими вони себе навзаєм пов'язали. Здається, шлюб моєї матері з батьком не назвеш до решти щасливим, але то

була необхідність, щоб ми мали змогу знову сюди заскочити й пережити ту ж таки ситуацію, ми – двоє мандрівників у спокій. Але спокою поки що не знайшли; спокій іще десь ховався; чувся тільки льопіт і плеск; була задумлива батькова усмішка і моє тихе здивування від того, що так випадково бува і так принагідно з'являємося ми часом у світ.

Кощава батькова рука раптом лягла мені на плечі й притягла до себе, я почув запах його зволожілої одежі, і вперше мені стало невимовно сумно, адже обійняв він мене не з радості, а через смуток – ніхто з нас не знав, що йому принесе завтрашній і подальші дні.

– Дивний сьогодні день, правда? – спитав батько.

– Надзвичайний, – відказав самими вустами я, і мені ще жалкіше зробилося; я вперше раптом відчув ненадійність цієї хвилини, адже вона може зламатися, як скло; натисни необережно пальцями – і бризнуть скалки та кров.

– Яке там кіно, не помітив? – спитав батько.

– «Ночі Кабірії», – відповів я. – Рушимо?

– Рушимо, – сказав батько, і ми рвонули зі свого ненадійного прихистку, адже тут нас вже й продувати починало. Але основна причина нашої втечі була не та. Там, у під'їзді, замуровані дощем, ми раптом відчули якусь порожнечу, відчули, що в нас зникли слова, а розмова перестала клеїтися – і не батькові спогади тут причиною. Причиною швидше отой смуток, який невідь–чому тут нас пойняв.

Фільм був італійський, неореалістичний і напрочуд під наш настрій підійшов. А найбільше, що мене вразило, – ота Кабірія чи акторка, котра її грала, чимось була схожа на нашу матір. Ні, не була наша мати малого зросту, ні, не зовнішніми рисами вона на неї подобала – щось було між ними спільне в очах. У тому смутку, який із тих очей витікав, хоч моя мати не завжди бувала сумна.

Я раптом зрозумів, чому останнім часом вона почала шукати товариства сусідок, – цілий вік була самотня. З нею я не міг вирушити в таку мандрівку, як вирушив оце з батьком, – не мали б ми з нею оцих маленьких пригод, які переживаємо зараз, ні почуття оцієї душевної спільності. Але вона нас любила. Ми легко покинули її там, у домі нашому, однодушно визнавши, що вона нам таки завадить, і це справді виявилося б так, але вона була з нами по–особливому присутня. Наш зв'язок із нею, може, й справді принагідний, але коли б того зв'язку не існувало, якими б бідними й самотніми виявилися б ми у нашому світі і в усіх цих маленьких пригодах.

І мені раптом стало шкода не тільки батька, але й її, бо жіноча самотність – це щось і справді варте жалю. Ось вона йде, Кабірія, з очима, залитими слізьми, і на вустах її усмішка, і та усмішка робить раптом лихим, непотрібним і малим наш егоїзм, бо вона йде, ота жінка, до нас і у нас, бо навіть мій душевний зв'язок із батьком – це вона, адже без зв'язуючого жіночого начала ми виявляємося й порожні і нікчемні, а ми не такі, кого б те задовольняло…

Того фільму ми з батьком не обговорювали. Дощ закінчився, ми мовчки ступали по лискучому асфальту, в якому відбивалися наші кострубаті відбитки. Щось нас наповнювало велике, тихе і святе, і ми мовчали – мовчання те було як золото. Над головою знову цвіло небо і купчасті срібні хмари з темними животами світилися, а омите листя з першими жовтяками лискотіло й мінилося, його перебирав прохолодними пальцями сумний вересневий вітерець.

– Може, зайдемо щось перекусимо? – спитав батько.

– Ні, – сказав я, – не хочеться. В нашій програмі щось іще є?

Тоді батько зітхнув. Щось він хотів мені розповісти, а це так видно, коли людині хочеться щось розповісти й вона не зважується. Дивився далеко поперед себе, задерши підборіддя, а на вустах знову з'явилася ота печальна усмішка.

– Дивний це фільм, – нарешті сказав він. – Ця Кабірія… Вона нагадала мені одну жінку.

– Матір? – спитав я.

– Ні, одну жінку, – уперто повторив батько.

Я здивувався; фільм сприймали ми, виявляється, по–різному. Він бачив одне, а я інше. Що ж іще там за жінка?

– Це давня історія, – сказав батько, – і я радий, що ми побачили цей фільм. Бо я тобі цю історію рано чи пізно мав би розповісти.

У цей час з'явилося сонце і облило нас примарним світлом. Мені навіть здалося, що в місті тільки ми облиті тим світлом, я подумав: чи не хоче батько мені розказати про ту, в якої знайшов прихисток узимку три роки тому? Тоді, коли я не зміг його вистежити і коли мене вперше сильно звалила з ніг хвороба, яка мала для мене такі лихі наслідки. І мені раптом захотілося, щоб батько тієї історії мені не розказував, адже давно вона закінчилася. Відтоді не зникав він більше з дому і нас не покидав. Але його Кабірія була – не мати, і це напевне. Отже, та, в якої знайшов був якось притулок, з його думок та життя не зникали.

– Бачиш, синку, – сказав ніяково батько. – Життя людське часом так складається, що не завжди ми ним керуємо, – часом і часто воно нами.

– Хочеш, щоб ми до неї зайшли? – тихо спитав я.

– Так. – твердо сказав батько. – Але не зараз. Спершу завітаємо до Андрія Андрійовича й Олени Артамонівни. До речі, Олена Артамонівна дуже хотіла тебе побачити.

– А чому хочеш, щоб я туди заходив? – обережно спитав я.

– Бо вона – Кабірія, – твердо відказав батько. – І мені потрібно, щоб ми до неї зайшли…

Олена Артамонівна з чоловіком жили неподалік, на Гоголівській, і я радий був, що ми туди зайдемо перед тим не зовсім приємним для мене візитом. Але й відмовлятися я не міг: щось прочувалося таке в батьковому голосі, що я збагнув: це й справді йому для чогось потрібно.

Олена Артамонівна жила за Житнім базаром в одноповерховому, ще дореволюційному будинку на високому підмурівку з дерев’яним ганком, що нависав над височенними фігурними дверима, до яких вело кілька приступок. Батько посмикав кістяну ручку дзвоника, а я помітив урізану в двері поштову втулку з написом: «Для писемъ и газетъ» – раніше батько мене сюди не приводив.

Відчинила двері Олена Артамонівна.

– Нарешті вибралися, – сказала вона і аж розцвіла усмішкою: випадало, що нас тут і справді чекали. – Заходьте, заходьте, Андрій Андрійович саме про вас згадував.

– Про вовка промовка, – сказав Андрій Андрійович, виходячи нам назустріч і ручкаючись. – Я Олені Артамонівні оце й кажу: сьогодні до нас конче завітає Вадим Володимирович.

Кімната, у яку ми ввійшли, була трохи занедбана: висока стеля з ліпленням потріскалася, а в кутку випав шматок тиньку. Стояла тут канапа з валками по боках і дзеркалом у спині, фортепіано з німецьким написом фірми, педалі в нього було злизано так, що аж лисніли міддю; старий сервант, за склом якого (в металевому обрамленні) тьмяно проглядала порцеляна сервізу, а на стінах потемнілі від часу картини: старий дроворуб, що сидить на колоді, поклавши біля себе сокиру, й дивиться на світ, як мудрець–філософ, копія рєпінських «Запорожців» і чималий олійний, також потемнілий портрет Шевченка в кожусі і в баранячій шапці. Посередині стояв просторий стіл на великій, масивній, різьбленій нозі–підставці – все тут дихало старою культурою, припиленою, але тим більш відчутною. Зі стелі звисала люстра, складена з висячих скляних буруль.

– Приготуй нам чогось, – пророкотав Андрій Андрійович, – а я заберу гостей до себе. В барліг! – підморгнув він весело.

Барліг виявився невеликою кімнатою, заставленою ущерть стелажами, книжки тут стояли в безладі, впереміш старі з новими. Тут була ще звичайна залізна койка, затягнута поверх подушки гуцульським ліжником, над ліжком висіла картина: сліпий бандурист із поводирем; тут‑таки стояла знайома мені зачохлена бандура; стілець – тільки один.

– Сідайте просто на лігво, – проказав розкішний бас, – і почувайтеся, як удома. То як, юначе, в студентах?

– Не зле, – сказав я, усміхаючись.

– Ми вже тут за тебе раділи, – рокотав бас. – Олена Артамонівна така була рада, що ти пішов на ту нудну математику, а я вже з нею. Одне тільки недобре: так начебто забув ти нас, старих.

Я хотів сказати, що час іноді біжить безоглядно, та й не було в нас прийнято, щоб я сюди заходив; більше Олена Артамонівна приходила до нас, але все одно: Андрій Андрійович мав рацію – зайти до них треба було.

– Нудна штука ота математика? – спитав він.

– Аж нітрохи, – відказав я.

– А мені нудна. Я ото, коли треба скласти півтора і вісім з половиною, півгодини думаю, скільки має вийти. Ліпше ти на літературу пішов би… Але не думай, що осуджую, – аби вчився, а не крутив волам хвости. А музичний слух у нього не з'явився?

– Здається, ні, – засміявся батько.

– Жаль, – пророкотав бас. – А то б ми з вами таке тріо склали…

Мені було тут добре. В тій першій кімнаті відчував себе й ніяково – все не як у нас. Тут же панувала зумисна простота і чудово пахло старим папером. Я подумав: ніколи в нашому домі не пахло старим папером, але цей запах чомусь знайомий і милий мені.

Андрій Андрійович почав показувати нам книги, і це були дивні, не бачені мною книги – альманахи, що їх видавали Михайло Старицький, Борис Грінченко. Микола Чернявський і Грицько Коваленко, – ці імена тоді не говорили мені нічого. Пишні «Акорди», укладені Іваном Франком, видані в Житомирі книжечки Клима Поліщука, Якова Савченка і Людмили Волошки, етнографічні видання Василя Кравченка, альбомного формату книжечка Олеся «З журбою радість обнялась», «Сонячні кларнети» Тичини із соняшником на обкладинці, ще якісь поетичні збірники, декламатори – імена їхніх авторів та упорядників також були мені незнайомі. Щось дивне я відчував: переді мною лежала література, до якої не був я аж ніяк дотичний, але яка починала мене по–своєму вабити. Бас Андрія Андрійовича рокотав і щось нам пояснював, щось розказував, і я ніби знову потрапив у світ тіней забутих предків, у світ таємничий, забутий, припилений, але вабний і гарний, світ, який нагадав мені музику того вечора, коли до нас уперше прийшов Андрій Андрійович. Я побачив на обличчі мого батька нерівний рум'янець, він, здається, хвилювався так само, як я, бо так само був тут неофітом, хоч, здається, бував до мене у цьому домі вже кілька разів.

– Не знаю, що буде зі мною після операції. – сказав він напрочуд тихо, – але мені хотілося б, щоб Віталій до вас заходив.

– Як тільки не здамося ми, старі, йому дурними й нецікавими, – пророкотав бас. – Бо ми й справді вже старі й нецікаві…

– Хто тут старий і нецікавий? – стала в прочілі Олена Артамонівна. – Ходімте пити чай.

Ми пили чай із давньої порцеляни, вийнятої із старого серванту, на столі у вазочках було розлито варення різних сортів: вишневе, агрусове, аличеве, сливове, полуничне, яблуневе, кавунові дольки у цукрі; ми їли якесь печиво, яке можна було кусати губами, воно тонко пахло ваніліном; чай був густий, запашний, а не такий ріденький і блідий, як у нас; ми пили якесь домашнє вино, яке пахло сонцем і літом; срібні, потемнілі від часу ложечки подзенькували об тонкі, трохи пожовтілі стінки філіжанок; у широке вікно вливалася сонячна стяга, вона падала просто на стіл, і все, що могло вилискувати, блищало. На вустах у мого батька цвіла сумна усмішка, а в очах палали любі мої сиві вогники; його грубі, спрацьовані пальці незграбно тримали срібну ложечку, а в другій руці ледь тремтіла найтоншого виробу чашка; десь на кухні балакало радіо, і воно засотало, закрутило якусь теплу мелодію; ми говорили зовсім тихо, тільки бас Андрія Андрійовича соковито заповнював усю кімнату; Олена Артамонівна сміялася на чоловікові жарти, я сміявся також, а батько лише всміхався.

– Знаєте, яка найбільша радість для вчителя? – сказала Олена Артамонівна. – Це коли серед сотень лоботрясів знаходиться раптом хтось здібний, по–особливому здібний. Саме таким здібним і є ваш син, Вадиме Володимировичу. Саме тому ми були б раді, щоб ви нас не забували.

Ми з батьком пекли раків, бо не звикли, аби нас хвилили; не звикли ми. щоб котрийсь із нас чимось у житті підносився чи щоб хтось його вивищав; більше звикли ми до того, що вас не розуміють, що з нас насміхаються або ж зневажають.

– Дякую, дякую, – казав розчулений батько. – Я теж був би щасливий, коли б ви про мого Віталія не забували…

Ми вийшли з цього гостинного дому, супроводжувані обома господарями.

– Все буде добре, Вадиме Володимировичу, – сказала тепло Олена Артамонівна й торкнулася легенько до батькового плеча. – Я вірю, що все буде добре!

– Звісно, добре, – заворкотів весело бас, хоч очі Андрія Андрійовича дивилися співчутливо й трохи сумно. – Ще ми з вами, дорогий друже, дуетом заграємо і заспіваємо. А вони, туговухі, хай нас послухають…

Ми йшли вулицею, і в цей час сонце сховалося за хмару. Світ одразу ж посірів, тільки перше жовте листя на деревах у садку навпроти так само ясно і смутно палало. Я зирнув на батька й побачив, що лице його перекривилося від тамованого болю.

– Ще нам одне залишилося, сину, – сказав він, коли ми проминули Житній базар, – а тоді й додому. Мати вже напевне хвилюється…

Я знав, куди маємо йти. Отож ми рушили Гоголівською, перетнули Михайлівську і завернули на Київську. Потім знову опинилися на Театральній і вийшли до автобусної станції біля собору. Звідти звернули на Вільську – шлях наш лежав до Трипільської.

Батько мовчав. Мовчав і я, тільки скоса позирав на книжку, яку дав мені почитати Андрій Андрійович: книжка звалася «Кам'яна душа» і написав її Гнат Хоткевич, ім'я для мене також невідоме. Це була стара книга, видана ще до революції аж у Чернівцях, і я сподівався, що вона розповість мені дивовижну історію, адже Андрій Андрійович так і сказав: «Це дивовижна книжка, юначе! Перед тим, як читати її, мий руки!»

Хатка, до якої ми дійшли, була мала і скособочена, а хвіртка висіла на одній петлі. Втрамбована стежка вела між двох рядів зеленого листя півнів, і я ступав на неї з острахом. Батько підбадьорливо мені всміхнувся, але усмішка та була ніби й винувата.

– Оце тут, – сказав навіщось і пішов попереду, дивно згорбившись.

Не стукав і не дзвонив, а натис на клямку і ввійшов, пригнувшись у низькому одвірку. Так само зайшов він, не стукаючи, і в хатні двері. В глибині убого обставленої кімнатки застигла жінка, яка дивилася на нас трохи перестрашено, а трохи й радісно.

– Ах. це ти! – тихо вигукнула вона.

– Я, Маріє, – сказав батько. – І не сам, а з сином. Хочу, щоб ви познайомилися.

Жінка вийшла з‑за столу й пішла до мене, несміливо протягуючи руку, а я стояв на порозі стовпчиком і дивився на неї неймовірними очима. Перше, що мені кинулось у вічі, – те, що ця Марія була страшенно схожа на мою матір, тільки непомірно лагідніша, в неї не було отих гордо підтиснених уст і отих холодних очей, тобто можна було сказати, що ця жінка носила подобу моєї матері в найлагідніші її хвилини. Друге, що впало мені в око: батько мав рацію, на Кабірію була більш схожа ця жінка, а не моя мати. Саме вона йшла до мене з точнісінько такими очима і з усміхом, з яким йшла Кабірія в кінці фільму на глядача.

– Рада вас бачити, – кволим голоском сказала Марія, і я відзначив, що голосом вона на мою матір не подобає.

Потиснув їй руку й зашарівся, не знаючи, де дітися.

– Проходьте, будь ласка, – сказала Марія. – І сідайте, де бачите…

Я сів, де бачив, – це був розхитаний віденський стілець.

– Ви, мабуть, голодні, – заметушилася вона. – Я зараз.

– А де Володьчик? – спитав батько.

– Володьчик заснув, – ніяково зупинилася серед хати жінка. – Розбудити?

– Ні, – сказав батько, – ми ще побудемо.

– То я зараз щось приготую, – сказала Марія і поспішливо випурхнула з кімнати.

– Хто такий Володьчик? – спитав я. Цей візит мені починав не подобатися.

– Твій брат, – спокійно відповів батько.

– А мати знає про його існування? – спитав я, хмурячись.

– На жаль, – сказав батько.

– Чому на жаль?

– Тому, що саме це справляє їй найбільшу гризоту.

– Тому, що ти утримуєш дві сім'ї?

– Я цих не утримую, – схилив над столом голову батько. – Я утримую вас.

– Мені ти раніше нічого не казав, – мовив я ображено.

– Бо не був іще дорослий. Не зрозумів би мене.

– А зараз уже можу зрозуміти?

– Не знаю, – сказав батько. – Я хотів би… Хтозна, може, й добре, що в тебе є на світі брат.

– Брат безназванний, – скривив ув усмішці губи я.

– Не іронізуй, – утомлено сказав батько. – Коли б мені не припекло, може, б і досі ти про це нічого не знав. А так вирішив тебе сюди привести. Може, колись стане тобі важко… Тут тебе приймуть…

Я подивився на батька розширеними очима: он воно що. Він привів мене в місце своїх утеч, бажає, щоб і я ним скористувався при нагоді. В який, цікаво, спосіб? Отак увійти, як він, і розсістись без слова, чекаючи, поки тобі подадуть їжу?

– Скільки років моєму брату? – спитав я.

– Пішов четвертий, – сказав батько.

Я подумки порахував. Так, цей мій брат був зачатий тоді, коли батько востаннє пішов із дому. Тоді, взимку, коли я не зумів його вислідити. Отже. відтоді він жив не на один дім, а на два. Ні, я не все тут розумів.

– А чого ти повернувся до нас? – спитав немилосердно. – Чи тут не було б тобі краще?

Батько подивився на мене, і в очах його застигла мука. Ми говорили з ним ледве не пошепки, не хотіли, щоб почула Марія, яка поралась у кухні.

– Мені було б тут краще. – смутно відказав батько, – коли б не було вас…

Я, здається, зрозумів, що він хоче сказати. Там, у під'їзді кінотеатру імені Франка, замурованому з обох боків зеленими стінами дощу, він зустрів не зовсім ту, котра підходила йому в дружини. Власне, вона була та, але з певним ущербом. Але він її любив. Нарешті доля прислала йому цю Марію, і це, вирішив він, була та, але без ущербу, – він полюбив і її. Отак і вийшло, що любив він одну й ту ж жінку (чи не тому вони такі подібні?), але в двох іпостасях; принаймні так я собі тоді теоретизував. І все‑таки повернувся він до тієї першої, хоч і ця народила йому сина. Жив із тією першою, а до цієї тільки навідувався, адже почував тут себе як удома.

Зайшла Марія й поставила на стола такий–сякий наїдок: батькові молочну кашу, а мені тушковану картоплю з м’ясом. Так само ставила нам окремі страви й мати – батько сидів на суворій дієті.

– Таки лягаєш у лікарню? – спитала вона, сідаючи до столу.

– Завтра, – сказав батько, беручись до каші. Я сидів і дивився на них на всі очі.

– Поїж, Віталію, – сказав батько. – Ми сьогодні з ним цілий день мандруємо.

– Дякую, що зайшли, – тихо сказала Марія. – Може, збудити Володьчика?

– Ще розбудиш, – сказав батько, моторно посилаючи до рота ложку. – Знаєш, дощ загнав нас у кіно… Були ми в Андрія Андрійовича, а ще… Знаєш, розшукали фотографію мого батька…

– Як так розшукали? – здивувалася Марія.

– Чудом, – сказав батько й поліз у бічну кишеню піджака. – Глянь!

Марія роздивлялася фото, а я не їв, а ледве мемзяв. Якось так дивно себе почував у цьому домі – ніби користувався чимось краденим. І ця жінка якось дивно себе почувала: скуто, напружено – може, через мене?

– Ви схожі на діда, – сказала вона раптом і подивилася на мене отими дивними очима, в яких застигли покірливість, ласка і страх – чи ж вона мене побоювалася?

– Це і я йому сказав, – мовив батько. – Але тепер він може увіч переконатися…

У цей час за дверима заплакала дитина.

– Володьчик устав, – підхопилася Марія й кинулась у двері.

Тільки тепер я відчув інтерес до того мого брата, адже недаремно його назвали Володьчиком – Володимиром був і мій дід, той, фотографію якого ми розшукали.

Зайшла Марія, тримаючи на руках уже чималеньке дитя у світлій піжамці.

– Тато прийшов, – казала вона радісно, і дитя мовчки потяглося ручками до мого батька. Той звичайно посадив хлопчика собі на коліна. Тільки тоді маля втупило свої сонні темні оченята в мене. Я сподівався, що побачу щось таке ж мавпоподібне, як сам, але дитя було більше в матір. Його личко раптом скривилося, і він заревів, перелякано викруглюючи на мене очі.

– Це він злякався твоїх окулярів, Віталію, – сказав батько, затицькуючи дитя. – Скинь!

Я поспішно здер окуляри, світ мені поматовів. Дитя перестало ревіти, а я відчув, що вуста в мене посмикуються. Й собі захотілося раптом розревтися й кинутися звідси геть – навіщо я тут, у цьому чужому домі і біля чужого для мене батька? Але я стримався. Погляд мій упав на дідову фотокартку, саме це й дало мені силу стриматися. Батько гецав дитя на руках, воно сміялося. Я побачив зматовіле обличчя Марії (адже був без окулярів), воно радісно сміялося також. То що мені робити в цьому домі: й собі радіти чи гримнути дверима? Але я не гримнув дверима, я сидів на чужому стільці, біля чужого столу, я дивився на чуже дитя, котре названо моїм братом, на чужі усмішки й пробував усміхатися. Переді мною стояла недоїдена страва, яка викликала в мене легку нудоту. Але я усміхався, і цей усміх, мені здавалося, увіч нагадував батьків – отой тонкий і отой сумний, отой осінній батьків усміх, якого не забув я й тепер, мережачи ці листки. Бо в той момент мені з'явилося ще одне обличчя – обличчя матері моєї; вона йшла супроти нас на білій стіні, як на екрані, й усміхалася зовсім так, як Кабірія. Так, у цей момент на Кабірію була схожа не ця жінка, в якої ми гостюємо, а та, покинута й самотня; саме тому мої симпатії і мої співчуття миттю перекинулися у бік матері. Але я не міг не відчувати й іншого – оця їхня радість і щастя дочасні. Вони, як цвіт, що розвинувся зранку і доля якого відцвісти під вечір. Ось чому я не міг гримнути дверима й тримав на вустах осінню батькову усмішку.

– Це твій братик, – сказала Марія Володьчику. – Скажи, синку: братик.

Мале позирнуло на мене поважними очима і раптом засоромилося.

– Це він починає тебе признавати, – сказав батько. – Шкода, Маріє, мусимо вже йти.

Марія кивнула згідливо, ніби це було щось цілком самозрозуміле: батько її дитини хіба що забіжить на годинку, при тому хтозна, чи й це триватиме довго і скільки. Батько її дитини повертає хлопчика матері, а я вже стою, бо таки хочу звідси піти: серце у мене – не камінь! Не можу дивитися, як вони розігрують спокійних, як вони вдають, що все йде як треба, за розписаним порядком, тоді як цього порядку й видимості нема. Я не можу дивитися, бо вони вдають, ніби сьогоднішня їхня зустріч тільки тим і особлива, що прийшов до Марії з батьком я, що їх чекає хтозна–скільки подібних зустрічей. Але ні, батько не втримався.

– На всякий випадок – прощай, Маріє! – тихо сказав. – Думатиму про вас.

Тоді я знову побачив засльозені очі й тиху усмішку Кабірії, вона невідривно дивилася на мого батька, а він підбадьорливо їй покивував. І дитина ніби відчула цей мент, бо стала серйозна–серйозна, очі її зробилися великі й круглі, а ручка помахувала біля голови на прощання, ніби щось воно могло розуміти й відчути.

– Заходь до нас, Віталію, – сказала Марія, повертаючи до мене прегарні й досі засльозені очі. – Тут тебе завжди зустрінуть, як рідного…

– Гаразд, – сказав я й пішов у сіни, бо їм, може, треба побути кілька хвилин на самоті; бо я, може, й рідний декому з них, але зараз зайвий обом. Я вийшов у двір і пішов по стежці. Відхилив хвіртку на одній петлі й вийшов на вулицю. І тоді на мене раптом полилося призахідне сонце, воно залило тремтливим жовтим, живим світлом усю вулицю, і я опинився раптом на глибині якогось химерного океану, і я весь теж затремтів і переповнився світлом, бо відчув раптом: осінь десь поруч, осінь – у цьому світі, осінь – у куряві під моїми ногами, осінь – у кількох старих з будинку перестарілих, котрі вийшли на вулицю й сіли на лавку. «Осінь моя люба, – прошепотів я, – осінь моя мила, не приходь у мого батька! Пливи собі, лети собі, забирай листя і траву, але помилуй мого батька! Бо що робитиму я без нього в цьому світі, де подінуся?»

Я обернувся. Онде він іде. Вийшов із хвіртки на одній петлі й простує до мене. Високий і гарний, з розкудланим кучерявим чубом, осяяним вечірнім світлом і через це весь жовтий. Ось він іде, але чому, чому бачу я, що він просвічується? Чому бачу я крізь нього вулицю, і дерево, і паркан? Чому він спрозорів раптом, осене моя люба! Не входь у нього, осене, чуєш, не входь у нього!

Він ішов до мене, тримаючи на вустах усмішку, сумнішої й прекраснішої за яку не може бути у світі, і я ступив йому крок назустріч, бо став раптом боятись: доки дійде він до мене, оце вечірнє сонце зовсім його розмиє, а я ще до того зовсім не готовий. Але я змушений був зупинитися: батько раптом схопився за поперек і обличчя його перекосилося від невимовного страждання – звір сидів у ньому і починав його їсти.

– Що тобі, тату? – хрипко спитав я.

– Схопило, зараза, – неприродним голосом вичавив батько. – Стривай хвильку, зараз воно відпустить.

Воно відпустило. Але усмішки на його лиці я вже не бачив, обличчя було сіре й виснажене. Десь поділося сонце; ага, ковтнула його хмара, зникло й світло з вулиці. Сиділи на лавці двоє древніх, як світ, старих і дивилися на нас порожніми, напівпогаслими очима; обличчя їхні були, немов дубова кора.

– Можеш іти, тату? – спитав я.

– Ну, звичайно, – сказав він, удаючи, що все гаразд. – Мати вже нас заждалася – дістанеться нам на горіхи!

– Тобі робитимуть операцію? – спитав я.

– Ти ж знаєш, – неохоче відказав батько. – Не бери собі того в голову… Сподобався тобі братик?

– Надто пізно він у мене з'явився, – сказав я.

– Це так, – згодився батько. – Не забувай його.

Ми йшли по сірій вулиці, і сірий сутінок клався на будинки й паркани. Сірий сутінок курівся нам з–під ніг, а сади довкола дихали запахом жовтого листя й грибів, хоч самі ще не пожовтіли, та й гриби тут не росли. І я раптом збагнув: отак пахне той спокій, до якого мандрували ми цілий сьогоднішній день. Я збагнув: той спокій – це наша втомлена хода по вечірній вулиці, це курява під ногами, це перші жовтяки на деревах. Це небо, яке палає вечірнім вогнем, це наші додумані думки й пережиті почуття. Я збагнув: спокій, до якого мандрували цілий день, – це не тільки завершення, але й початок, бо одне в нас готується вмерти, а інше народитися. Я зрозумів: завтрашній день, якого обоє боїмося, котрий принесе нам розлуку, короткочасну чи довічну, – то не спокій; спокій – це день сьогоднішній. Спокій – це запалене вікно, за яким сидить самотня мати й чекає на наше повернення – ми, мамо, повертаємося! Повертаємося, бурхливо переживаючи останні хвилини своєї мандрівки, адже її кінець біля рідного порога, а наш рідний поріг, мамо, все‑таки ти. Спокій, мамо, – це твоє чекання і не дивися, бога ради, на нас очима Кабірії.