Життя та пригоди Віталія Волошинського, писані ним самим

Розділ дев'ятий СІРІ ЛЮДИ

Не люблю писати про хвороби, але мушу. Цього разу чергова атака ревматизму звалила мене якраз після зимової сесії, яку я склав блискуче, і надовго прикувала мене до ліжка. Місяць я провалявся в лікарні, де все мені осточортіло, аж вити хотілося. Отож переселення з лікарняного ліжка на домашнє було для мене святом. Навіть короткий вихід із пропахлого медичними запахами корпусу, щоб сісти в таксі, яке спеціально для цього замовила мати, став для мене подією неабиякою; тут мене може зрозуміти лише той, хто побував у подібній ситуації. Я дивився, так би мовити, на світ зовнішній з вікна, бачив сніг, покриті білим краєвиди, дерева сірі чи й чорні на цьому білому тлі; бачив людей, але шиби, хоч і прозора заслона, мають дивовижну здатність усе робити сірим і буденним; отож і дивився я на світ смутно й без хвилювання. Тут же мені відразу заклало дихання від густого, свіжого повітря, стояв невеличкий морозець, і все раптом ніби чарівним флером покрилося: сніг заіскрів і заграв під сонцем, яке стояло серед блідого випитого неба, відтак дивно й чудово зарипів під моїми ногами, дерева ніби кинулися назустріч, їхнє гіллячя було оторочене сніговими срібними крайками. Я побачив обличчя матері, вона стояла побіч голубої машини і всміхалася, і те обличчя було залите рівним світлом, що його виточувала оця ясна білизна. Я кинув оком на втоптану стежку, що тяглася навкоси від воріт до корпусу, по ній ішли якісь люди, й барви їхньої одежі були соковиті й контрастні: чорне пальто якогось стрункого чоловіка з вусами, на голові в нього шапка зі смушку, червона хустка у жінки і червоне її пальто, біла шапочка малої дівчинки, що не йшла, а бігла по стежці з підстрибом і її зелене пальто – ця дівчинка нагадала мені Юліану в такий же зимовий день, тільки тоді йшов сніг, а зараз сонце. Ці люди про щось балакали, блискали зубами, а дівчинка сміялася. В руці у жінки була «авоська», напхана пакунками, а другою рукою тримала червоної барви жіночу сумочку. Один лише шофер таксі був похмурий, на ньому – шкіряна куртка, а вуста презирливо й невдоволено кривилися; можливо, він довідався, що йому доведеться везти мене в долину річки, а всі таксисти спускатися туди не любили.

– Не затримуйся, – сказала мати, – а швидше сідай.

Але я не поспішав. Пив на повні груди повітря, аж у легенях у мене легенько поколювало. Дівчинка у білій шапочці закинула до мене личко і, певне, чимось уразилася, бо усмішка почала розтавати на її вустах, а оченята стали круглі, здивовані, а може, трохи й перестрашені – щось чудне вона в мені побачила. Я всміхнувся малій і підморгнув (на мені були світлі окуляри), і дівчинка усміхнулася теж, але миттю відвела погляд і пострибала стежкою далі, а жінка в червоному повернула до вусатого чоловіка обличчя, на якому засіялися перші зморшки, і щось сповістила дзвінким, мелодійним голосом, щось про поїзд, який відходить о такій і такій годині.

Я сів у таксі й заплеснув дверці, відрізавши себе від того живого світу, бо знову опинився за склом, і скло відразу ж погасило для мене все чарівне. Мати вже теж сиділа в таксі, в неї були підфарбовані губи, і вона нервово м’яла шкіряні рукавички.

– Сьогодні невеличкий мороз, – сказала вона, повертаючи до мене сіре обличчя з чималим із горбинкою носом, – я саме чекала на такий день, щоб тебе забрати.

Шофер упав на сидіння, плеснув дверима, і таксі рвонулося з двору лікарні, ніби поспішало швидше покинути це сумне місце.

– Як там удома? – спитав я, бо годилося щось запитати.

– Узимку він скучає, – сказала мати, і її нафарбовані губи стали єдиною барвистою плямою на сірому обличчі. – Це такий чоловік, – додала ледве не захоплено, – що й хвилини без роботи не всидить…

Говорила щось іще, бо їй було приємно про те говорити, але я її не слухав, бо дивився з якоюсь дивною пожадливістю на перехожих, повз яких ми проїжджали, я скучив за людськими обличчями. Всі були моторні, здорові, веселі, заклопотані, кудись поспішали, щось тягли: сумки, течки, корзини; я по–доброму позаздрив на їхню заклопотаність і на їхню веселість, бо що може бути ліпше, коли людина вільно дихає свіжим повітрям, коли школярі біля школи обкидають сніжками дівчаток, а ті зі сміхом тікають, блискаючи очима і сяючи рум'янцями щік; коли в людини на черевиках налипає сніг, а вона поспішає, вергаючи розм'яклу снігову світло–брунатну масу; коли двоє знайомих раптом зупиняються і починають балачку, а від їхніх ротів здіймаються легенькі клубені пари.

– Була в тебе сьогодні температура? – спитала турботливо мати.

– Була, – сказав я, – але невелика.

– Удома тобі буде ліпше, – мовила мати і в якомусь пориві стисла мені руку в зап'ясті.

Зирнув на неї. Очі її світилися любов'ю і жалем, а нафарбовані вуста ледь–ледь усміхалися – була щиро рада, що я повертаюся додому.

У лікарню до мене двічі приходили однокурсники: Заброда. Клава і Таня; навідував мене і Владек Шарий, прийшли навіть раз Віктор Яремчук, який гостював на зимових канікулах удома, з Мирославою, але це було на початку моєї хвороби. Потому кілька разів приходила тільки Таня, приносила мені яблука з їхнього саду – ми з нею сідали в коридорі, і вона мені розповідала про інститутське життя, про наш курс, приносила часом якусь книжку, яка найбільше їй сподобалася. Мати приходила до мене щодня, кілька разів із вітчимом, але той у час візитів мовчки сидів біля нас і вовкувато позирав на хворих – виявляється, лікарень та лікарів він боявся. Зараз, їдучи в таксі, я відчував, що вивіз трохи лікарняного духу з собою, і ним починає наповнюватися машина. Здається, це трохи дратувало понурого таксиста, бо він вряди–годи повертав до нас свого профіля, а ніс його морщився.

– Як там у вас дорога? – спитав він у матері.

– Машини з'їжджають, – відповіла сухо мати.

– Я теж з'їду, але чи виїду? – буркнув таксист.

– А що мені робити із хворим хлопцем? – вибухла мати.

Таксист засопів, але промовчав.

Ми з'їхали щасливо. Але під гору вже буксував «Запорожець», і таксист понуро в той бік позирнув.

Я виліз із таксі й відчув полегкість, коли машина поїхала й повезла геть оту набурмосену фізіономію. Повітря тут було ще чистіше й прозоріше, і я видихав із себе лікарняні запахи, якими, здавалося, було просякнуте все моє тіло. Знайомі хати, покриті білими шапками дахів, знайомі дерева з отороченим гіллям. Біля новенької хвіртки стояв усміхнений вітчим у куфайці з розстебнутими гудзиками й простоволосий, його антрацитні очі палали.

– Ну от і приїхали, – рухнула мати вустами, які червоно горіли на її сірому обличчі.

– Здоров! – сказав вітчим і потис мені руку так, аж кісточки хрупнули.

Двір було від снігу очищено, легенько рипіло під ногами. На бузковому кущі висіла годівничка з дашком, і там стрибало кілька синиць. Вони спурхнули й потріпотіли барвистими крильцями, струшуючи прозоре й туге, як мені здавалося, повітря.

– Радий, що ти вже вдома, – сказав за спиною в мене вітчим, а мати, котра йшла попереду, обернулася.

Тепер уже будемо всі вкупі, сказали її разюче червоні вуста…

І от я лежу в своїй кімнаті, у власному ліжку, навколо мене звичний ареал. Просто переді мною вікно, покрите химерними крижаними мережками; біле гілля й білі квіти. Рами подвійні, між них на підвіконні пухкий шар вати, на якій лежать два карликові смугасті гарбузки, а посередині червоно палає китичка горобини. З лівого боку стоїть книжкова шафа, скло її в навісних рамах, там світяться корінці моїх улюблених книжок. Ухідні двері розтинають протилежну стіну; біля вікна письмовий стіл, над яким висять дві полиці, на одній – інститутські підручники, а на другій двадцятитомне зібрання творів Івана Франка, що його передплачував ще батько. На другій половині стіни висить стара закіптюжена картина – материн спадок від її діда й баби, на ній ледве видно дерева – верби, що полощуть віти у воді, а водою плине човен, напхом набитий дівчатами в довгих строях. Одна дівчина опустила руку у воду, перехилившись із човна, друга звелася і рве вербову гілку, а решта сміються. Ті постаті й човен також ледве видні, але я маю втіху дивитися на те нехитре малювання, продукт творчості якогось провінційного маляра–самоука, який задовольняв невибагливі смаки моїх простих предків; я цієї картини не викидаю, хоч вона увіч твір банального смаку. Я не викидаю тієї картини, бо вона має часом казкові здатності: при певному освітленні ті дівчата в човні ніби оживають, ніби оновлюються й бачаться зовсім виразно; іншого разу їхні обличчя, як і весь отой ідилічний пейзаж, пригасають, розчиняються у сутіні, і я бачу на картині не зображення, а тіні забутих предків. Я це знаю тому, бо на картину напевне не раз дивилися мої дід та баба, мати моя малою і її брат, отой, котрий не повернувся із війни. І мені часом здасться, що в тій картині вони залишили часточки свого єства, якого не маю я права зневажати, бо в цьому світі надто небагато споминів і пам'яток про них залишилося.

У моєму покої два стільці, один біля столу, а другий біля ліжка, на яких сідають мої гості, котрі мене відвідують, а в кутку біля стелажа стоїть батькова бандура, на якій я ніколи не гратиму. Але в часи особливого осяяння, в часи, коли у вікно починає литися особливо яскраве світло (зараз у моєму помешканні одне вікно, друге вітчим заклав, як непотрібне), я можу кинути погляд на той забутий інструмент і уявити посеред кімнати на стільці для гостей схилену батькову постать. Тоді чую срібний передзвін струн і в його голосі ніби сердешні зітхання хлипають – болісні згуки. Я вже казав про цю свою особливість: мені важко відтворити й просту мелодію, але я можу прослухати «в собі» весь репертуар, який виконував батько й Андрій Андрійович; ці пісні десь у глибині моєї свідомості записані, ніби там ховаю я магнітофонну стрічку. Одне тільки жаль, ніколи не видобуду я тієї стрічки із глибин свого єства і не зможу зафіксувати більш тривко. Часом я думаю, що людина ніби музей, що в ній відкладено залишки не тільки того, яке удостоївся побачити в цьому світі, а й того, що колись бачили його попередники: батьки, діди й прадіди. Часом у снах, особливо тепер, коли я хворий, потрапляю я в якісь інші часи, де інакше вдягалися і по–інакшому жили, і хоч це може бути тільки химерна гра моєї уяви, часом хочеться вірити, що те, пережите уві сні, – частка дійсного, адже й минуле наше ніби сон, і тих наших уламків залишається в нас усе менше й менше, вони ілюзорні, як і ті дівочі постаті на моїй картині: інколи проявляються, а інколи тьмяніють. Ми безсилі впорядкувати ті уламки в якійсь системі, виладнувати в чітку історію, вони тільки часткові спалахи, таємничі знаки, яких несила розшифрувати. Якось мені приснилося, що стою на кріпосній стіні, а ту стіну здобувають штурмом яничари, і я рубаю голови, які вигулькують від драбини, зачепленої за стіну. Ніколи не вивчав я, як одягалися яничари, і заради інтересу попросив у Андрія Андрійовича, який навідує мене зараз з Оленою Артамонівною кожні три–чотири дні, щоб приніс мені почитати «Історію Туреччини» Агатангела Кримського. Здивовано побачив, що турки й справді носили високі химерні шапки, як і ті, проти кого бився уві сні. Ні, я далекий від того, щоб відзначити в цьому якесь містичне начало; просто переконаний, що кожна людина і справді музей, а коли говорити про те, що побачив кожен своїми очима, то й поготів. Ось чому я засів за своє писання, бо всі мої предки навіки повтрачали кожен власний музей, а воно не без значення, бо кожна людина, навіть така мала й непримітна у світі, як я, раз навіки неповторна, та й кожен рід, хай не чинив він історичних подвигів, творить свою неповторну гілку на загальному дереві життя. Бо всі оті тисячі, міріади дрібниць, з яких складається мозаїка нашого «я», не мають зверхньо упосліджуватися, адже вони часточки неповторного макрокосму. Отож мені здається, що кожна навіть мала людина має свою велич і велич її складається не лише з учинків та дій, не в тому: належна вона чи ні до історичного чину, а в тому, наскільки осяює світлом свого розуму й душі навколишній світ. Так, я не врятую від забуття голос, музику і оте сердечне почуття, з яким співав і грав свої пісні мій батько, хоч і маю здатність програти в собі їх із дивовижною точністю, але я можу врятувати хоч часточку світла, яким налито мій мозок, – ось причина того, чому я ці записки складаю. Свій музей я в міру сили своєї хочу таки створити; хтозна, може, ця маленька цеглинка для чогось доброго у світі придасться? І навіть коли вона ні до чого не придасться, я виконаю цю роботу, бо вірю, що сірі люди, яких вигадав мій маленький брат (до речі, я заніс йому пістолета з пістонами, а його матері останню прижиттєву фотокартку мого батька), існують, і що вони вже вирушили в приступ на малесеньку фортецю мого живого «я». Уперше побачив їх у лікарні, коли мене палила гарячка, коли руки й ноги мені хололи й терпли – вони виходили з кутків, голі, сірі, без облич, а з машкарами, дихали на мене морозом, простягали кінцівки, що нагадували щупальця спрута, вони вилазили з кутків, проламувалися крізь підлогу й ішли, йшли на мене, спускалися на нитках павутини зі стелі, вилазили з електричних ламп, перелазили через бильце ліжка, проламувалися крізь зачинені двері. Тоді я схоплювався, хапав дитячого пістолета і стріляв у них, стріляв. Мої постріли влучали в них, і вони розліталися клаптями тьми, і я ледь–ледь їх тоді подолав. Але я знав, що вони невдовзі повернуться, ось чому почав дбати про власний музей. Мені нелегко мережити ці рядки, бо сили в моєму тілі небагато, мені нелегко переживати ще раз те, що було; хтозна, може, це писання забере в мене рештки сили – часто мліють у мене пальці, голова йде обертом, тоді я лежу безживно якийсь час, щоб, оклигавши, знову братися за перо. І я за нього беруся, бо раптом почав поспішати жити, боязнь якась навідується. Я ніби вийшов на довгу порожню дорогу і біжу, біжу, хоч піт заливає мені очі, хоч мліють ноги, але я біжу, як колись біг через поле мій дід, адже і в нього, і в мене, і в мого батька страх був один: а що коли ми не добіжимо туди, де нас чекає зцілення? А що коли світ раптом розірветься на клаптики тьми і з кожного такого клаптика виросте сіра людина, і тих сірих людей уже нічим не вдасться відлякати, в них уже не постріляєш із іграшкового пістолета. Тому й дід мій та батько знали, і я знаю: зупинятися нам ні в якому разі не можна…

Прийшов до мене Владек Шарий. Люблю дивитися, як він сідає на стільця, трохи недбало закинувши ногу на ногу, люблю бачити його спокійне гарне обличчя – є в нього, попри все, якась непідробна шляхетність. Так повелося, що я став звірником його в інтимних справах, отож він відразу й починає про це балачку.

– Мати моя відновила візити до Мирославиної матері, – каже він.

– А ти?

– Ну, і я теж, тільки з умовою, що вона покине мене сватати, – каже Владек, і усмішка на його вустах трохи сумна, а трохи іронічна.

– І відновилася ваша дружба з Мирославою? – запитую я.

– Важко сказати, – відповідає Владек і задумливо дивиться на мою книжкову шафу. – Щось у наших стосунках порушилося.

– Ясно що, – засміявся я. – У неї є хлопець. Вони листуються, він часто приїжджає додому, і в них усе гаразд.

– Звідки знаєш? – зацікавлюється Владек.

– Приходили до мене в лікарню.

– Цього ти мені не казав.

– А мас воно значення?

– Ні, – відповів Владек. – Тепер, коли ми знову в них буваємо, коли сідаємо разом грати за фортепіано, балакаємо про всілякі дрібниці, я знову заспокоївся.

– Тобто як?

– Не відаю й сам. Я, очевидно, людина сталих звичок. Коли наші візити до Мирослави урвалися, щось мене почало з'їдати, а життя ніби порожнє стало. Відчував, що ніби втратив якусь частину себе, гарну й принадну, тобто почав, як ти кажеш, дисгармонізуватися. А тепер я думаю чудні речі: хіба не можна з дівчиною просто по–людському дружити? Уяви собі, що я її навіть не ревную. Але без цих відвідин, без нашої спільної гри, без отих принагідних балачок, навіть, коли хочеш, без того традиційного нашого чаювання, я й справді дисгармонізуюся. Поясни мені через свою мудрість: може так бути?

– Може, – сказав я. Бо так воно є. Знаєш, мені шкода…

– Шкода чого? – ставить руба брови Владек.

– Шкода, що Мирослава тебе не полюбила.

– О, дякую, – ледь–ледь усміхнувся Владек. Йому здалося, що я сказав комплімент. Але я не казав комплімент, мені й справді було шкода, бо йому потрібна тільки така жінка, як Мирослава. З іншою він пропаде.

– А що у ваших стосунках порушилося? – питаю я.

– Бачиш, – Владек знову дивиться на мою шафу. – Вона мене ніби побоюватися стала. Уникає залишатися сам–на–сам, ми зустрічаємося тільки в присутності дорослих, а це значить, що й балачки наші точаться тільки на загальні теми, а мені, кажу це відверто, бракує з нею отих наших сокровенних бесід.

– Ну, тепер у садку не побесідуєш, – сміюся я, а в душі відчуваю до свого приятеля глибоке співчуття. – Попримерзали б до лавки.

– Ми не тільки бесідували в садку, – звів брови Владек. – Коли негода чи холодно, вона запрошувала мене до своєї кімнати.

– А зараз не запрошує?

– Ні. І мені здається, що причина знову‑таки в моїй матері. Вона вигадує всілякі невинні штучки, щоб ми залишилися на самоті, а Мирослава цього відверто уникає.

– А ти певний, що, коли залишитеся на самоті, вестимеш себе як кавалер?

– Погано ти мене знаєш, – смутно каже Владек. – Я не належу до хамів.

– Ну, це невелике хамство, звіщаю я, – спробувати відвоювати собі дівчину.

– Для мене це – хамство, – каже Владек. – Не дозволив би собі щодо неї жодного негречного жесту.

Це була правда, але чи подобається така гречність дівчатам, подумав я. І де межа між чоловічою інфантильністю і шляхетністю? Але цього казати Владеку не годилося: хай буде так, як він хоче. Раніше, може, я в цьому місці кольнув би приятеля, спробував би його підстьобнути, вразити, щоб він якось активніше, вразливіше реагував на світ, адже любить він таки по–справжньому Мирославу, однак цього року після лікарні я сам став ніби інакший; більше того, починав глибше розуміти приятеля, оцього красунчика, який зовсім не вмів скористатися з переваг своєї зовнішності.

– А як фандолетка? – питаю я.

– Сам собі дивуюся, – каже Владек. – Коли ми покинули відвідувати Мирославу, в мене зовсім пропав до тієї, як ти кажеш, фандолетки інтерес.

– А зараз відновився?

– Ну, щось подібне до цього. Але знову‑таки я не впевнений, що це в мене любов…

Але він був сумний, Владек. Я добре це бачив; може, він щось недоказує? Може, він хоче в такий спосіб охоронити себе від поразки? А може, й справді це щось дивне: його любов до Мирослави якась половинна – без неї світ втрачає для нього принадність, а при ній відчуває приплив енергії, навіть любовної до інших осіб жіночої статі? «Чи може таке бути» – запитую я себе Владековимн словами і відповідаю словами своїми: «Може, бо так воно є!»

І я відчуваю зворушення від того, що він сидить побіч мене, оцей гарний із шляхетними манерами й душею юнак, якого дехто назвав би інфантильним і ніяким – я так його не назву, бо і від нього, попри все, випромінюється оте святе світло, яке хай і тихо, м'яко але ояснюс цей складний, заплутаний і химерний світ…

Прийшли до мене Андрій Андрійович з Оленою Артамонівною, і ще з сіней я почув рокітливий бас:

– А де це той, хто хворіти задумав?

Він уже давно не носив пенсне, скельця його окулярів чіплялися до тоненької металевої смужки, очі дивилися на мене приязно. І я розцвів їм назустріч щирою усмішкою. Цього разу Андрій Андрійович приніс мені пакунок книг, і я знав, що це старі книги.

– Це для того, щоб не вішав носа і не нудьгував, – пророкотів соковитий бас.

Андрій Андрійович останніми роками, як я вже казав, постарів, волосся й вуса стали майже білі, але найбільша його драма в тому, що через артрит змушений був покинути грати. Про це він мені сповістив ще коли навідував мене у лікарні і вперше його бас звучав печально.

При цих гостях мати відразу ж заметушилася й побігла ставити чай, Олена Артамонівна детально розпиталася про моє здоров’я, а тоді пішла погомоніти з матір'ю, а Андрій Андрійович весь той час мовчки сидів на стільці й позирав на зачохлену бандуру, яка стояла в кутку.

– Жаль, – сказав він, коли Олена Артамонівна вийшла, – замовкла моя голубка, та й ваша мовчить… Давай–но я її хоч настрою…

Вийняв з бічної кишені ключа, розчохлив інструмент і почав накручувати гвинти, торкаючись пучками струн.

– Старість не радість, сказав він, – а болячка – забирачка, не дачка. Але хто говорить про сумне, того біда не мине. Послухай–но, поки жінок нема, кілька анекдотів…

Анекдоти були смішні, але й справді не для жіночих вух. Ми сміялися, а найбільше сам оповідач, задоволено рокочучи басом.

– Знаєте, яка в мене мрія. Андрію Андрійовичу, – мовив я – Коли вилізу з цього клятого ліжка, куплю собі магнітофона.

– А це для чого? – здивувався співрозмовник.

– Для того, щоб записати ваші пісні, сказав я. – Бо ви самі не зберетеся цього зробити.

– Списуєш мене на смітник? – підняв брову Андрій Андрійович.

– Ні, хочу записати, – сказав я.

– А що ж, дотепно. Боюся, не зіграю вже так, як умів.

Зіграєте, як зумієте. Для мене, коли не вийде, проспіваєте їх без супроводу

– Без приграшу пісня все одно, що хліб без сала, – сказав Андрій Андрійович.

– Хлібом наїсися, а без хліба сало дурне, – мовив я йому в тон.

– Що ж, і це правда. Був у мене один учень дивовижний учень. Це твій батько. Його б ми записали! – сказав Андрій Андрійович.

– Його вже не запишеш. А вас обов'язково запишу. Оце б мені тільки з цього клятого ліжка вилізти.

– Вилізеш, – сказав, пробігаючи пальцями по струнах Андрій Андрійович. – Не бери тільки лихого до голови.

Прийшли жінки, наповнили кімнату гамором, потягли стола до мого ліжка, задзеленчали чашки з ложечками. Завітав до кімнати й вітчим, якийсь трохи зляканий із смішно прилизаним чубом, навіть його смоляні очі не палали, а були ніби пригашені. Притяг із собою стільця і скромно сів до столу.

– Ви тут, у цьому обійсті такий лад навели, – сказала Олена Артамонівна, – не начудуєшся. От би ти повчився, – кинула вона чоловіку.

Вітчим ледь–ледь запишався, очі його антрацитно спалахнули, але миттю погасли, він знову сидів зніяковілий зі своїм смішно пригладженим чубом. Андрій Андрійович глянув на свої руки і зітхнув.

– Я вже цього, Оленко, не навчуся, – сказав. – Коли я вже від своєї другої жінки відмовляюся, то де вже мені до паркану чи дверей.

Вітчим здивовано зирнув на Андрія Андрійовича.

– Еге ж, чоловіче. – підморгнув йому той. – Мав я не одну жінку, а дві, й не дивуйтеся. Одна, правда, дуже до плачів охоча була, але не менше любенька, як та, котра тільки бурчить.

– Це вони про бандуру свою говорять, – зважила за потрібне пояснити моя мати, бо у вітчима з гумором було не все гаразд.

Вій спробував усміхнутися, але знову застиг, зніяковілий, а коли брав подану йому чашку з чаєм, тримав її обома руками, ніби боявся, що вона з його грубих рук випорсне.

Я тим часом гортав книги. Чудові книги, які пахли старим папером, надруковані химерними шрифтами: етимологічним правописом, ярижкою, правописом наукового товариства імені Шевченка з «І» на місці «і» – через ці книги я наново пізнавав дивний феномен української літератури. Дивний тим, що це була література, яка ніби соромилася своєї величі і ховала свої шедеври у старих виданнях, а на вічі виставляла щось коли не пересічне, то не таке привабливе. Скільки я знайшов у тих старих виданнях чудових творів, які до сучасного читача й досі не дійшли.

– Годі тобі возитися з тими книжками, – сказала мати. – Сідай до чаю.

Я зітхнув і взяв до рук філіжанку. Це був новий, недавно куплений, хоч і дешевий сервіз, і мати ним пишалася. Принаймні мала що поставити на стіл при гостях, і вже це складало їй немалу приємність.

Андрій Андрійович знову почав сипати жартами, сміявся розкотистим басом, але я помітив, що філіжанка в його руках тремтить. Він намагався пригасити цей трем, але від того руки тремтіли ще більше і, хоч не було в нас у хаті гаряче, я побачив, що на лобі в нього виступили краплі поту…

Приходить до мене Таня. В неї мета конкретна: приносить мені інститутські новини. Ми розмовляємо про навчання, курсове життя, а часом про книги. Інколи вона переповідає мені кіно, яке їй сподобалося. Ніколи не розпитує вона в мене, як я себе почуваю, очевидно, з делікатності; я дивлюся на її негарне лице, слухаю теплий і тихий голос, дивлюся на її руки, сухі, довгопалі і аж трохи синюваті, і думаю про те, що Владек якоюсь мірою має рацію: біля жінки не обов'язково закипати полум'ям, біля неї можна відчувати тишу й умиротворення.

Я думаю, що полум'ям закипають здебільшого ті, котрі таємно переконані, що цієї жінки їм ніколи не здобути; любовне ж полум’я – це ніби відчай закоханого, даремна спроба викресати відгук і в її серці, тобто цей вогонь палає тільки тоді, коли коханню ставляться перешкоди. Коли ж перешкоди усуваються, полум'я гасне; натомість приходить спокійний і теплий будень, в якому людина має дбати лише про одне: аби тепло, яке вона бере від близького собі і яке віддає навзаєм, не зникло, тобто щоб не перестав жевріти жар, залишивши після себе тільки попіл.

Ні, з Танею не поведеш інтелектуальної балачки, нею не будеш марити, прокинувшись серед ночі, але коли тебе притисне біда, вона відразу ж це почує, прийде й сяде біля тебе, спокійна, врівноважена, не демонструючи свого співчуття, а віддаючи його так просто, ніби це щось звичайне, конечне, а інакше й бути не може. Вона не трепетатиме й не палатиме в твоїх обіймах, але й не відштовхне тебе, вона не обцілує тебе з жаром, але вуста свої тобі подасть, бо має природжену покірність перед житейськими необхідностями. Уладжуватиме спільне гніздо, плекатиме в ньому свій лад, відвівши належне місце й тобі, а коли той лад порушуватиметься, сердитиметься й бурчатиме, але без злості й заїлості, бо розуміє чи, власне, відчуває, що злість та заїлість – це теж щось супротивне тому ладу, задля якого вона й живе. Не ганятиметься за ганчірками, а вдагятиметься скромно й пристойно, а всі речі в її домі наберуть того‑таки скромного й пристойного вигляду. Мені здасться, що саме вона могла б стати доброю й достойною парою Владеку Шарому, і я їх, може б, і звів у цьому світі, коли б не фатальна врода мого приятеля. Таня, може, і здатна захоплюватися вродою й силою, як колись короткочасно захопилася нашим однокурсником Забродою, але це її почуття платонічне, як любов до кіноактора, якого вона бачить віддалік, якого обожнюватиме, але до якого ніколи не наблизиться. Коли б я звів її з Владеком Шарим, її спокій і урівноваженість порушилися б – тоді б вона стала дразлива й нервова, а може, й ревнива. Отож я дивлюся на спокійне лице своєї однокурсниці і думаю: коли в нього отак пильно вдивлятися, воно починає ставати не таке вже й негарне; воно навіть вабити починає. Годі мені приходить у голову: а що, коли я візьму оту суху синювату руку й тихо погладжу?

Вона ледь–ледь здригається, ставить супроти мене побільшені очі, щоки їй заливає легкий рум'янець, але руки своєї не відбирає. Тоді я всміхаюся до неї, але вона відводить очі й обличчя її ніби дерев'яніє. За хвилю забирає руку і голосом трохи бадьорішим, ніж звичайно, починає розповідати, як один із наших однокурсників нагрубіянив викладачеві; ясна річ, що вона того однокурсника осуджувала.

Я знову беру її за руку, цього разу вона не здригається і не дивиться на мене здивовано, а спокійно оповідає вже про якийсь фільм. Коли ж прощається і йде, я дивлюся на її рівну суху постать, на тонкі ноги, які поблискують капроном, хоч надворі й зима, і думаю: а що, коли й справді мені полюбити цю дівчину? А ще я думаю: коли полюблю її, що це для мене означатиме: попіл чи діамант?

Думаю про це тому, бо цієї ночі мені знову приснилися сірі люди. Знову пішли на мене приступом, проламувалися крізь стіни, заходили в двері, влазили у вікно, вигулькували з кутків, спускалися на павутинні зі стелі. Сірі, голі, безлиці люди з довгими, наче щупальця спрута, кінцівками. Я скочив тоді, уві сні, з ліжка, вихопив іграшкового пістолета і стріляв у них і стріляв, палив їх вогнем, відкидав звуком пострілів, і ледь–ледь їх подужав, адже сьогодні вночі вони вели супроти мене навальний наступ.