Життя та пригоди Віталія Волошинського, писані ним самим

І. ПЕРШЕ БІЧНЕ ДЗЕРКАЛО: ЗАЛЬОТНИК

Восени минуло року я хворів. Хвороба повернулася до мене навесні цього року, і я пролежав близько місяця в лікарні. Через це відстав у навчанні, і вся енергія моя пішла на те, щоб надолужити втрачене. Вперше я відчув, що вчитися мені важко, отож літню сесію склав навіть із однією трійкою. Для мого самолюбства це був немалий удар, бо наука завжди давалася мені легко. Зараз же я втомлювався і все частіше й частіше проводив час у безділлі: вийду на берег і довго дивлюся, як гуляє вітер по прирічкових кущах. Інколи сідав я у дворі на стілець й годинами дивився у вузький просвіт зі шматочком паркану, краєм вулиці, деревом і кущами на березі й ніби врізаний у зеленому клапоть синього плеса, який світив часом у своїй зеленій рамці так м'яко й переливно, що в мене сльози на очі вибивалися – до краси я ніколи не був байдужий.

Саме в цю пору почав ходити до моєї матері сусід–удівець. Інформацію про це я дістав швидко; мене перепинила в дорозі наша найближча сусідка, яку на вулиці чомусь називали мадам Пелехацька; в неї хворобливо–збуджено блищали очі – тими очима мадам Пелехацька дивилася на мене так, ніби я й справді був гідний її жалю, а її сухі, майже сірі вуста сповістили, що до моєї матері почав ходити отой Зальотник. Я мав би знати, що то за птиця, але я не знав, а може, й знав, але хотів, щоб вона таки подала мені ту інформацію.

– Як? – вигукнула мадам Пелехацька, і її брови скаконули вгору. – Ти не знаєш, хто такий Зальотник? Таж старий Ювпак!

Старого Ювпака я знав: він пас на нашій вулиці корову. Скільки себе пам'ятаю, той чоловік стояв біля корови, сірий, похмурий та урочистий і дивився в глибину світу палючим поглядом – я навіть побоювався його. Потім та його корова здохла; дехто казав, що це наслідок війни двох родинних кланів на нашій вулиці: Ювпаків та Жданенків, але подробиць тієї історії я не знав, та й не цікаво було. Факт той, що Ювпак опинився без корови, але продовжував виходити на берег, так, ніби продовжував ту корову пасти. Ніби ота корова була невидимо присутня побіч, бо всі рухи цього дивного чоловіка свідчили про те, що має із кимось діло. Отож Ювпак так само стовбичив на березі чорною примарою, інколи повертав голову і щось гукав: сусіди при цьому однодушно визнали, що старий трохи з'їхав із глузду, але так себе він вів лише на початку, бо згодом із берега зник.

Тільки вряди–годи зустрічав його на вулиці: йшов замислений, ні на кого не дивлячись і ні з ким не вітаючись, і його маленькі чорні очі блищали, як два шматки антрациту, ні, цього чоловіка несповна розуму не назвеш. Згодом у його біографії настав момент новий: почав відгороджувати свою половину обійстя від обійстя власної дочки. Загорожа була зроблена нечупарно, з обаполів, з яких звисала необчухрана кора, зате була вона висока, а обаполи набивалися дошка до дошки, отже, не було в тій загороді ані дірочки, ані щілини.

Я змушений викладати цю малоцікаву інформацію, бо саме цей чоловік вирішив утрутитися в моє життя, зовсім не зважаючи: подобається це мені, а чи ні.

Ювпакову жінку я знав візуально: непомітне, затуркане створіння. Був у старого зять, була й дочка, але з ними я знайомства не водив. Коли ж померла Ювпачиха, духовий оркестр грав–надривався, зібралася ціла вулиця, за труною понуро йшов цілий клан Ювпаків, і я, дивлячись на їхні міцні, ніби сокирою тесані обличчя, думав: ось вони, діти землі, котрі ту землю покинули! Ступали на дорогу твердо, очі їхні пострілювали коротко, вони й справді були ніби об'єднані якимось особливим внутрішнім зв'язком, хижі, пильні і самовпевнені. Я пам'ятаю те враження, бо й собі пішов із пустої цікавості подивитися на них – так, це були люди, з породи завойовників. Колись вони жили в селі і надривалися, щоб вибитись із нужди й стати заможними. П'явками всмоктувались у землю й пили її соки, витягували з неї що могли, аж доки не відірвали від тієї землі їх самих і не витрутили геть. Тоді вони рушили на місто. Один за одним, сприяючи й допомагаючи своїм, вони вже вгризались у міський брук, аж доки не відчули, що саме цей брук – для їхніх твердих ніг.

Мої предки по батьковій лінії також були селяни, але селяни нікчемні: ані до господарства, ані до завойовництва! Щось мали в собі м'яке, інтелігентське, навіть той мій нововідкритий дядько, котрий дозволив, щоб по могилах його предків пройшовся плуг; ми не були дітьми землі, а швидше її пасинками. Ми жили кожен по собі і кожен у своєму болотці товкся, – ці ж жили кутно, разом, тим‑то я і вразився, коли побачив, як монолітно й дружно йшли вони за труною старої Ювпачихи.

– Знаєш, чого його назвали Зальотником? – тонким голосом спитала мадам Пелехацька; здається, розповідати мені про старого Ювпака було їй по–особливому приємно. – Він обійшов уже всіх удів на вулиці.

Це я також знав, бо чув од матері. Ми сиділи якось увечері, і вона зі сміхом розповідала, що старий Ювпак пішов у місто, купив собі капелюха, краватку й нового костюма. Купив черевики, які начищав до блиску, і, натягти все це добро на власну високу, сухопару істоту, почав регулярний обхід вуличних удів. Чинив це за певною системою, рухаючись від початку вулиці до кінця, і, здається, кандидатками на дружину не вельми перебирав, тобто не цікавився ані рівнем заможності, ні зовнішньою подобою обраниці: здається, єдиною його вимогою було те, щоб обраниця була не старша за нього. Але мав якісь свої вимоги до характеру й господарчих здібностей предмету своїх зацікавлень, отож починав балачку, яку цілком можна було б назвати тестом. Не чув і не бачив, що з нього насміхалася вся вулиця, а йшов, куди бажалося, високо звівши голову, у вовняному капелюсі, від якого по його скронях стікало два струмочки поту, зі зведеною головою і двома антрацитними вогниками в очах. Губи його при цьому міцно підтискалися, а черевики чорно лискали, коли здіймав їх над дорогою.

– Зальотник іде! – радісно казали вуличні кумасі, і їхні очі аж тріпотіли в очницях од цікавості.

Успіху у вдовиць Зальотник не мав: одні йому відмовляли, а від інших відмовлявся й сам. Отак і переходив од однієї до другої, суворо дотримуючись номерів: від менших до більших, аж доки не побачив я його на вулиці біля нашого дому. Було мені в той день самотньо й тужно; вночі випав дощ, ранок стояв сутінний і задушний, і я сидів у дворі, дивлячись на той‑таки клаптик синьої, а сьогодні сірої річки. Отоді й уздрів старого Ювпака: він заслонив мені краєвид, з'явившись над дашками хвіртки.

Доброго дня, сказав, пильно мене розглядаючи. – Я того… чи мати твоя удомочки?

– Удомочки, – єхидно відказав я. – А вам чого?

Ювпак відвів од мене очі й подивився кудись вгору.

– Та це, так на так, діло моє, мовив він. – Твоє діло сказать, чи вона удомочки.

– Удомочки, – не без глуму відказав я, – але просила передати, що коли ви прийдете, то щоб сказати: її удомочки нема…

Ювпак подивився на мене круглими оченятами, тоді витяг здоровенну носову хустину і, знявши капелюха, витер обличчя. Волосся на голові в нього було сіре від сивини, густе й цупке. Я вперше мав нагоду розмовляти з ним: і справді, щось у ньому було моторошне. Ні, це він надто впритул подивився на мене.

– Не знаю, чи те, що ти сказав, правда, а по–моєму, що й ні, – спокійно озвався Ювпак. – Бо я прийшов по–сусідському…

– Дядьку, – сказав я, – як вас по батькові?

– Никифорович, відповів Ювпак.

– Дядьку Никифоровичу, – сказав я. – Мені здається, ви не туди забрели… Тут, дядьку Никифоровичу, ніхто заміж іти не збирається.

Але Ювпак уже на мене не зважав. Увійшов у двір і пройшов повз мене, ніби я й не існував. Постукав у двері; я ж розвернувся й дивився на нього: це що, знову у мене починається якийсь спектакль?

Це й справді був спектакль. Гротескний, дурний, але спектакль. Три дійові особи: один стоїть до глядачів спиною і стукає у двері; у нього рівна, ба навіть струнка постать, а засмагла шия під крисою капелюха розкладена на рівні квадратики. Друга дійова особа – я, іронічний і сумний інтерпретатор химерної любовної історії, – хтозна, як вона закінчиться! Третя особа зараз з'явиться.

Ну от, розчиняються двері, і в них з'являється третій персонаж, мати моя по–справжньому вражена. Я сиджу на стільці й на всі очі дивлюся. І раптом помічаю, що в матері моєї на щоках з'являються рум'янці.

– Вибачте, – каже той, повернутий до мене спиною, шия якого розкладена на чіткі квадратики. – Я до вас по–сусідському на дві слові…

Мати стріляє в мій бік поглядом. Я сиджу на стільці, повернувшись у її бік обличчям, на якому стримлять чорні окулярики; по–моєму, обличчя в мене усміхнене, і цю усмішку на моєму обличчі навряд чи назвеш шляхетною чи доброзичливою?

– Щось хотіли? – питає мати.

– По–сусідському, – каже повернутий до мене спиною. – На дві слові…

– Заходьте, каже мати, – і знову стріляє в мій бік поглядом. Я вже відверто сміюся. Вона відповідає на той сміх тонкою, зніяковілою усмішкою; але ні. мені не вдалося досягти того, чого хотів, ми, здасться, поміж себе не порозумілися.

Мати ховається у дверях, а за нею впевнено всовується той, що протягом усієї цієї сцени стояв повернутий до мене спиною. Його лискучі туфлі переступають нашого порога, а важка, брунатна, набрякла рука зачиняє за собою двері – мене залишено на кону самого. Тоді й починаю відчувати себе ще печальніше й самотніше, ніж перед приходом цього чоловіка, і усміх на моєму лиці в'яне, як скошена трава, і я знову дивлюся туди, де має блищати принадний клаптик плеса, але не бачу ні дерев, ні кущів, ані плеса. А що, думаю я, коли б ту розмову підслухати? Але знаю, що двері в нас дико рипливі, вже не раз я знамірювався їх змастити, але не змастив, отож єдине, що міг, податися покрадьки під вікно все‑таки збіса цікаво, у який спосіб залицяльник Ювпак, отой Зальотник, охмурює вдів і чому жодна з них так і не клюнула на його приманки.

Я опинився під вікном, створки якого широко розчинено, вікно заслонене тюлевою гардиною, отже, побачити щось годі, хіба запримітять мене самого; отож скрадаюся так, щоб мене не побачили, тобто перебігаю клаптик зарослого споришем дворика ледве не на чотирьох і притискаюся спиною до стіни, щоб голова моя не витиналася над підвіконням. Голос у Ювпака спокійний, розважливий, вимовляє слова він напрочуд чітко; зрештою, початок розмови я пропустив.

– Я, Раїсо Олексіївно, вас всігда уважав, бо ви з сусідок найправильніша женщина. В мене, так на так, немає до вас якогось такого діла, гм, гм, я по–сусідському. В мене, можна сказати, є своя жура, тож мене й тягне до людей, то їсть я так розсуждаю; чому б мені й не погомоніть? Коли вам моя беседа неприятна, то ви прямо скажіть, я не навдокучатиму, а діла в мене і цього разу таки нема…

Мати мовчала, я навіть не міг уявити її обличчя.

– Я чоловік спокійний, сказав Ювпак, але після того, як жура на мене впала, на місці не всиджу. Колись, може, знаєте, корівку я мав – була в мене розривна. А тепер корови в мене нема. Нічого нема, хіба трильяж…

– Як це нічого? – обізвалася мати. – У вас є дім, діти, все біля дому.

– Ні, – категорично мовив Ювпак. – Діти в мене дорослі, а дому того дві кімнати. Зять розійшовся з дочкою, привів жінку, вони – в одній кімнаті, а дочка готується привести собі чоловіка – будуть вони в другій. Я, правда, сарайчика собі приладнав, там у мене ліжко й столик саморобний – тямите мою журу?

– Думала: за жінкою у вас жура, сказала мати, і її голос прозвучав трохи іронічно.

– За жінкою само собою, – відказав рівним голосом Ювпак. – Воно, конешно, жалко і її, але. як то кажуть: що з воза впало, те пропало. А жура в мене більше від того, що живеш у тому сарайчику, мов кабан, але кабана хоч годують, а ти собі ще й їсти звари. Ну. й хочеться, щоб хтось мені сочувствіє показав…

– Самі собі і їсти варите? – перепитала мати.

– Сам, – відказав Ювпак. – Бо діти – це до пори. Діти люблять узять, а дають трудно. Отож я сам собі й розмислив: забирайте, що можете, а тоді я й подивлюсь.

– Тобто віддали все, – здивовано спитала мати, – а самі без нічого залишилися?

– Нє, не все, – сказав Ювпак – Собі я лишив грильяж – дзеркало таке, як знаєте. Одне це не віддав.

– Чому саме трильяж? – спитала зчудовано мати.

– Ну, я це, може, колись вам і поясню – це трудно сказуєма річ. Я їм так і сказав: оцей трильяж забираю, а решту все вам оддаю. Отак я їх на віру брав.

– Як це на віру? – спитала мати.

– А так: чи щось вартий батько без добра?.. Ось що мене найбільше заінтересувало!

– І що ж?

– А те, що батько їм і з добром не вельми надібний, а без добра й поготів. Ось на що найбільше у мене печаль.

– Що ж, озвався в глибині сухий материн голос. – Співчуваю вам.

– Не подумайте, смутно заговорив Ювпак, і я вирішив, що Зальотник з нього не такий уже й поганий, – що це я вам якось набиваюся, чи як. Є в мене своє понімання, бо не всі люди доброго серця. Не з усіма можна так просто й бесіду повести: кожен думає, що. мовляв, хочу вигоду якусь взять.

– Що ви таке кажете? – мовила мати. – Яку можна взяти вигоду з балачки?

– То позволите до вас іще заходити? – спитав Зальотник. – Я такий, що навдокучати не хочу. Знаю, що ви правильна женщина і мене неправильно не поймете. То я вже й піду, бо гість добрий тоді, коли вчасно йде… Вибачайте…

– Ходіть здорові, – сказала мати, а я метнувся через двір і сів на ослінець, повернувши голову до дверей, бо вони вже розчинилися і через поріг переступала нога в черевику, котрий аж лискотів. такий був начищений. З'явилась постать у костюмі і голова під капелюхом. Антрацитові очі аж палали, а на обличчі відбився якийсь особливий надих, ніби цей чоловік щойно пережив любовне піднесення.

– Ти сказав, хлопче, неправду, що твоя мати бачити мене не хоче, – сказав він. зупиняючись біля мене. – Нічого я твоїй матері лихого не вчинив, щоб вона бачити мене не хотіла…

Сказавши це, двигнув до хвіртки, і я знову побачив засмаглу шию, розкладену зморшками на рівні квадратики.

Мати вийшла до мене невдовзі, вигляд мала трохи винуватий і роблено байдужий.

– Що він хотів? – спитав я.

Мати сіла біля мене на другому ослінчику, який винесла з собою, але дивилася не на мене, а на той‑таки шматок синього плеса.

– Нічого не хотів, – сказала вона, – зайшов погомоніти. Про своє життя розказував.

І вона спокійно переказала те, що я почув. Про те, що живе він не в хаті, а в сараї, про зятя й дочку, яким повіддавав усе, навіть хату переписав. Бачив її обличчя тільки в профіль – трохи дивне воно. Якась на ньому нез'яснима м'якість, чи може, таке сьогодні освітлення? Ранок стояв сутінний і задушний, а зараз небо роз'ясніло, і не хмари його покривали, а тонка юга. Крізь ту югу ледве прокреслювалося сонячне коло, через що світло лилося на землю матове, розсіяне.

– По–моєму, він до тебе заходить не вперше, сказав я, також намагаючись дивитись на отой шматок плеса.

– Звідки знаєш? – повернулася різко мати, і я побачив уже повне її обличчя; ні, воно й справді було особливе, ніби помолоділе, чи що?

– Мадам Пелехацька сповістила, – мовив протягло я, і чомусь смуток мене пойняв, легкий і прозорий. Дивився на клаптик плеса у зеленій рамці – той клаптик синьо палав.

– І що ж вона тобі сповістила? – холодно спитав материн голос; і я міг не дивитися на неї: з її обличчя вже, напевне, зникло те тепло, яке мене дивувало.

– Деякі пікантні деталі, – мовив я. – Цього чоловіка на вулиці вже прозвали Зальотником.

Не хотів викладати всієї інформації заразом, тому замовк. Скоса зирнув на матір, бо вона, мати моя, знову стала строга, замкнута, обличчя сіре також, як і волосся. Дивно, подумав, чому це її раптом вразило? Адже недавно ввечері, коли ми сиділи разом, сама розповіла мені про Зальотника і сама сміялася з нього і з його дивакуватої пристрасті відвідувати вдовичок за певною системою: від початку вулиці до її кінця. Мені раптом здалося, що та жінка, котра сміялася в той вечір із цього старого дивака, і ця, яка сидить обіч мене, – зовсім різні істоти, бо відчувають і розуміють світ не однаково.

– Що тобі сказала мадам Пелехацька ще? – сухо спитав її голос, десь таким голосом вона зверталася до батька, коли сердилася на нього.

– Сказала, що ти – остання його надія знайти собі на нашій вулиці жінку…

Говорив цю фразу іронічно, вуста мої розтягувались у посмішці, але мій гумор до неї не дійшов.

– А чого ти вступав з нею в балачки на такі теми? – різко спитала вона.

– А тому, мамо, відповів я м'яко, що я теж живу в цьому домі. І мені аж ніяк не байдуже, хто і з якою метою переступає наші пороги.

– Перестань, – нервово сказала маги. – Ніякої мети в нього нема. Просто живе на світі старий, самотній чоловік. Просто, йому хочеться перекинутися з кимось словом. Заходив він не в один дім, і скрізь із нього насмішкн чинили. А я не можу чинити насмішки з людини, в якої щось болить. Мені жалко його…

Звела гордо підборіддя й дивилася на клаптик синього плеса, а я раптом відчув, що й справді смішного в цій історії ані на мак. Саме це найбільше мене стурбувало, бо коли так, то, чого доброго, цей Зальотник таки переселиться до нас.

– Не будь наївна, мамо, – мовив я жорстко. – Цей самотній чоловік недаремно заходив тільки в ті доми, де живуть удови. Спитував їх, чи вони достойні його всемилостивої уваги.

– Це тобі теж мадам Пелехацька сказала? – сухо прозвучав материн голос.

– Це саме казала мені й ти, – відповів я. – Зрештою, підтвердила й мадам Пелехацька – людина, котра володіє інформацією, вивіреною на численних вуличних вічах кумась.

– Ти дурне взяв собі до голови! – внбухла мати і встала. І поменше слухай отієї пащекухи. Дивно мені, що почав вступати в балачки з бабами!

– Мені самому дивно, – сказав я тоном удаваного девота, – але не я, а зі мною вступили в ту балачку.

– Дурна це розмова, – сказала мати, і на її обличчі зацвіли землисті рум'янці. – Ходи поснідаєш…

Моя мати з батьком, як уже з'ясувалося, духовної спільності мала небагато. Але мимоволі підтягалася до його рівня, читала книжки і навіть її мова стала правильна, майже літературна, з чого позавіч підсміювалися її родичі, які говорили десь таким суржиком, яким балакав і старий Ювпак. Отже, як мені здавалося, навіть вища інтелігентність матері мала б заперечити цей зв'язок, але тут відбувалося щось алогічне: мати поки що Зальотника не проганяла. Зрештою, зустрічалися вони тільки двічі, і я мав час подбати, щоб цей недоладний роман не розпустивсь, як осіння квітка; зрештою, хтозна, чому так різко супроти нього поставився. А Ювпак почав ходити до нас щодня з несхитною настирливістю і механічною пунктуальністю. Для цього вибирав час, коли мати приходила з роботи, попорала найнагальнішу роботу й мала змогу трохи спочити, тобто його висока худа постать у новому костюмі, капелюсі й наваксованих черевиках з'являлася на вулиці саме тоді, коли сонце спускалося до овиду, починало простеляти по дорозі довгі тіні, відтак і від Зальотника відкидалася довга, я б сказав, карикатурна тінь. Ішов залитий світлом, з борлаком над охайно вив'язаною краваткою, з міцно стиснутими вустами, а з кожного обійстя на нього дивилися цікаві тріпотливі очі. Квітли до нього злорадно й задоволено, бо це була розвага для всіх. Він же на те анітрохи не зважав, а йшов строгий, зосереджений й урочистий. Тим‑то мадам Пелехацька не стрималася, щоб не зупинити мене вдруге, освітивши мою персону чемною і підступною посмішкою.

– То що, Віталію, твоя мати заміж збирається?

– Не знаю! – спалахнув я і пішов геть, покинувши її масно примружені очиці, її чорний солом'яний капелюшок і малу гадючку на вустах.

Звісно, дещо я знав. Але відчувався розгублено: з одного боку, мені здавалося, що маю у певний спосіб протиставитися оцьому, фанатично–настирливому старому і відвадити його від нашого дому – до цього, зрештою, зобов’язувала мене пам'ять про батька, якого завжди любив; окрім того, мене жах брав, що в наш дім і справді увійде хтось чужий і почне ламати наше життя з тією ж настирливою войовничістю й вольовитістю, з якою він залицявся до моєї матері. Відчував роздразнення, невдоволення і часто, коли з'являлася на вулиці ота покрита капелюхом каланча, тікав з двору, блукаючи до темряви з другого боку, я думав: чи маю право в такі справи втручатися, бо коли б почав перешкоджати зближенню цієї пари, то чи не повторилася б ота історія, яку болісно пережив, коли взявся роз'єднати Мирославу з Віктором Яремчуком? До речі, з Віктором я після того шахового змагання стосунків не переривав; принаймні мав у ньому цікавого співбесідника і навіть познайомив його з Андрієм Андрійовичем, де його прийняли щиро й гостинно, як приймали й мене, – сприяло тому й те, що Андрій Андрійович свого часу товаришував з Мирославиним батьком. Завдяки цьому я ближче познайомився і з Мирославою, вона виявилася простою, милою дівчиною. Вже не дивився на неї, як на богиню, був приятелем її хлопця, а вона дівчиною мого приятеля – стосунки цілком нейтральні. Помирилися ми і з Владеком Шарим; Владек таки зв'язався з тією фандолеткою, котра мене колись роздратувала на пляжі; ця персона миттю скористалася слабкостями характеру мого приятеля, тобто крутила ним так, як тоді на пляжі покручувала своїми фандолями. Отже, я мав де подітися, мав друзів, ми разом ходили в парк на концерти до Зеленого театру; мене приймали за свого в Андрія Андрійовича – за останній рік той підупав, як уже казалося, на силі, але гумору не втрачав. Живучи отак, я ніби й не помічав, що поруч зі мною існує ще хтось, з ким стосунки в мене майже формальні: вона про мене піклується, варить, пере, прибирає, в часи моїх хвороб бігає в лікарню або просиджує біля мого ліжка вдома, носить мені книги з бібліотеки, але ми з нею живемо без духовного зв'язку, бо я ніколи не задумувався, що твориться в її душі; відтак і вона не відала, що твориться в душі моїй. Тобто ми існували цілком паралельно, і зв'язок наш визначався насущними потребами; мені здавалося, що їй досить світу, який ми собі створили, і я з юначою безпардонністю не помічав, що і в ній сховано якийсь невідомий вогонь. І ось з’явився цей Зальотник, спокійний, владний, упертий, настирливий, і рушив на неї, й хвилі не вагаючись, як нестримний таран на фортецю, що її вподобав, і перше, на що вдарив, на її жалісливість, тобто викликав до себе її співчуття. Мати чудово знала, що її Зальотник – предмет глуздів цілої вулиці, що його відвідини відбуваються в усіх на очах, що вона тим самим потрапляє на язики кумась, що її кісточки перемиваються з піском, що, зрештою, поведінка самого Зальотника не менше смішна, що в тому є для неї щось образливе, адже, виявилася останньою в низці вдів, котрих він обійшов із невідхильною настирливістю. Одною цього було досить, щоб показати Зальотнику на двері, і я міг би не сушити собі цим голови, але тут я зіштовхувався з чимось таким, чого не розумів ще до кінця: моя мати, виявляється, не була сірою тінню батька, а після його смерті моєю: вона, виявляється, теж була гаряча душа. І ще одну річ відкрив я для себе: моя мати приваблювала не пересічних чоловіків, а таких, з дивачинкою, котрі від сірого загалу чимось різнилися. Саме такі чоловіки її в безмежному житейському тлумі і знаходили. Тобто погляд її очей спинявся на тих, хто був у цьому світі невпевнений і до кого могла відчувати співчуття, ось на чому грунтувалася її любов до батька і до мене, і ось чому не проганяла вона від себе й Зальотника, а щовечора досить лагідно його приймала, і вони вели довгі неспішливі бесіди. Я вже тих бесід не підслуховував, часом вони велися й при мені, часом у них брав участь і я; зрештою, мене в цій ситуації задовольняло поки що те, що далі таких бесід Ювпак і справді не йшов. Коли ми сиділи в хаті, він скидав капелюха, але продовжував триматися випростано і насторожено, ніби закутий у риштунки, говорив повільно, дивлячись при цьому на співбесідника гарячим антрацитом трохи моторошних очей, мова його була кострубата й неправильна, але думки часом висловлював глибокі. Виявляється, цей чоловік думав про небо, зорі й безмежність, про те, що самотня людина в світі не повинна відчаюватися, а шукати споріднених душ (цю тезу він, приміром, висловлював так: «Знаєте, я оце так міркую: з одними людьми можна жить, а з другими ніззя. Да! Знаєте, на одного глянеш – з душі, сказати, верне, а на другого не, цей настоящий! А той, од кого з душі верне, має, сказати, другого настоящого розшукать, да!»). Коли проголошував подібні сентенції, очі його спалахували чорним вогнем.

Коли люди сходяться, то це не просто так, – сказав він. Тра, знаєте, притертися. Притирається харашо, не притирається – значить, не настоящий, да! Я в настояще вірю, бо то так, як не крути і куди не верти. Да!

Книжок він не читав. Але взявши якось грубими, спрацьованими руками забуту на столі мою книгу, зітхнув і прорік:

Колись я мечтав тоже такі книжечки читать! Колись я, знаєте, тоже читав. Але потому книжечки якісь нецікаві пошли. Ну, я й покинув, а напрасно!

Коли ми сиділи в дворі, капелюха він не скидав. Тоді два потічки поту на скронях текли й текли, та й у костюмі в таку спеку навіть вечорами бувало гаряче. Часом повз наш двір проходила якась сусідка, і цікаво зазирала, і визивно голосно до нас віталася; тоді мати ніяковіла, а старий і бровою в той бік не вів та й на привітання не відповідав. Іще одне відчував я при цьому чоловікові: він мене не дратував. Коли вели якусь балачку про справи житейські, тихий спокій нас покривав, тоді й вечір наповнювався бузковими тонами й тепла тиша заходила в наш двір, і з'являлась у нас усіх якась стареча непоспішливість, а квіти пахтіли сильніше, і дворик наш наповнювався теплим смерком, який тонко пах, а стіни дому, паркан, земля, трава, стовбури дерев починали випромінювати із себе тепло, й тим теплом заливало наше мале обійстя, і я незвідь–чому починав відчувати себе й сам отаким спокійним дідком, і я думав годі смутно: «Щасливі ті, котрі до спокійної старості доживають!» Бо знав, що сам я із роду тих, де ще жоден чоловік, крім дядька Володимира, до старості не доживав; я з роду тих, кому не дано пізнати розсудливої мудрості, смішної, наївної мудрості, якою дише кожне, кострубато мовлене слово цього старого. І від таких думок у мене псувався настрій, я вставав, вибачався й заходив у дім, щоб засвітити світло й покупатись у мудрості книжній. Окрім того, знав, що тим двом, котрі залишились у дворі, теж хочеться побути самим. Не розумів до кінця, що їх з'єднує, але й перешкоджати їхньому зближенню не міг і не хотів не бажав, щоб мій плювок у небо знову падав мені ж таки на обличчя.

Але я відчував і зобов'язання перед батьковою пам'яттю; мені здавалося що, приймаючи цього старого, ми з матір'ю у певний спосіб батька зраджуємо. Ось чому поселились у мені смутні настрої, і я перед тим, як мав з'явитися на вулиці Ювпак, покидав наш двір. Ішов на Завал до Голови Чацького і блукав по теплих од денної спеки, засипаних квітами горбах. І тут мене навідував якийсь чудний настрій: незвідь–чому здавалося, що саме в таку годину, коли плетуться бузкові сутінки, коли все ніби принишкло й готується віддатися сну, тобто покритися тьмою, у цей час на межі між світлом і тьмою, у проміжній смузі, коли на скелях та березі ані душі, коли квіти стуляють суцвіття, коли запахи посилюються, а земля дише сіном і передчуває якісь недалекі катаклізми, коли в душі прочиняється якась сокровенна кватирка, коли зупиняєшся на горі й відчуваєш під ногами прірву, а за плечима й над головою небо. В таку хвилину, здається мені, можливе чудо. Досить мені відскочити і змахнути руками, як замість рук у мене виростуть крила, і в цій тиші та сутінку я раптом спрозорію – забере він мене! Не вірю ні в які фантасмагорії, навіть отой чорт, синій отой чоловік це тільки образ моєї уяви, який не може існувати незалежно від мого «хочу» чи «не хочу», але тут я почув непояснимий страх. Бо на мене дихнуло раптом холодним мороком, бо я раптом почав відчувати страх, ні, не страх, а відчай, бо я ще тільки розтулив очі на світ, а цей світ чудовий, і мені так не хочеться бути в ньому тимчасовим гостем. Але знав, що я таки тимчасовий гість, що життя моє – подих легкого вітру, що життя моє – змах крил синього метеличка, який летить од квітки до квітки, що життя моє – короткий пошепт у такий–от сутінок, – ти розумієш мене, тату? Ну, що я можу вчинити хоч би в цій історії з материним Зальотником: вчинити скандал, прогнати його з дому, кинути каменем? Але це його від нашої хати не віджене, бо він несхитний у своїх рішеннях, як автомат. Все одно з’являтиметься увечері, і щодня увечері сонце битиме йому в обличчя, відкидаючи на дорогу довжелезну донкіхотську тінь; щодня увечері світитиме в бік нашого дому антрацитним вогнем своїх очей, а я стоятиму і не матиму сили й пальцем кивнути, бо я безсилий у цьому світі, бо я боюся щось у ньому зробити самовільно, щоб знову‑таки не плюнути у власне обличчя. Але я жива в цьому світі істота, отож і йду геть і опиняюсь самотній під цим небом, і душа в мене стає широка, а тіло легке, але я боюся змахувати руками, боюся, що таки покину цей кругогляд, що його творить переді мною і наді мною небо, що доля моя буде чудна: летіти в безмежність без кінця і знати: проміжних вузлів у цій мандрівці нема…

Але щоразу я повертався додому. Приходив і дивився на просвітліле материне обличчя. Ми сідали пити чай, і я розпитував буденно, чи не приходив Ювпак. Старий Ювпак приходив. Чи не зачасто, питав я, він до нас ходить? Мати не може заборонити йому цього, бо веде він себе солідно й поважно. Просто це дуже самотній чоловік, каже мати, і йому хочеться ту самоту якось розбавити. Чи матері приємні ці візити, запитую я, дивлячись на неї впритул, вона мас зніяковіти. І вона ніяковіє. Ніяковіє тому, що ці візити їй таки приємні. Але вона мені цього не скаже. Вона скаже, що їй того чолов’ягу просто шкода. Але каже вона третє. Не має підстав, щоб його з нашого двору спроваджувати. Він чоловік простий, але по–своєму делікатний і мудрий – їй теж часом хочеться з кимось словом перекинутися. А чи тобі, обережно питає вона, цей чоловік неприємний? Я мовчу, бо що маю сказати? Про те, що ці візити викликають у мене сум світовий? Я мовчу, бо не хочу, щоб погасало переді мною оце світле материне обличчя. Хай воно побуде таке: гарне й мирне, бо я, попри свій сум світовий, потребую, щоб біля мене було таке обличчя. Але й тут я бачу парадокс – це обличчя засвітилося не завдяки мені, а завдяки зустрічі із кимось чужим. Що ж станеться, коли цей чужий переступить наваксованим черевиком нашого порога, щоб у цьому домі залишитися назавжди? Чи світитиметься до мене гак гарно материне обличчя? А може, тоді прийде і переступить наваксованим черевиком нашого порога Будень і почне нас з’їдати, як з'їдав тоді, коли живий був батько?

– Хочеш вийти за нього заміж? – питаю я й дивлюся на матір вовченям.

– А ти був би проти? – питає і вона, голос її здригається. – Коли б ти був проти…

– То що? – запитую я, незмигно на неї дивлячись.

– То я його віднаджу, – тихо сказала мати, і я побачив, що її світле обличчя таки погасло.

Я здригнувся. Он воно що сьогодні відбулося. Він запропонував їй з'єднати їхні долі, а вона остаточної відповіді не дала. Без мене не може дати йому остаточної відповіді. Це тішить, але це й смутить. Бо тепер її щастя залежатиме від мого слова, а що принесе в наш дім цей чоловік, невідомо. Ще невідомо, в чому щастя: прогнати Зальотника чи дозволити йому переступити нашого порога.

Дивлюся на погасле обличчя моєї матері, її вуста сірі й сухі, над головою в нас ледве сочиться кволе світло електричної лампочки – на мене мати ані позирне. Дивлюся на її сиве волосся, зморшки на обличчі: матері моїй сорок п'ять. Вона була старша за батька і виглядає зараз майже старою. Але в ній ще не погас вогонь, що запалює душі, і я це чудово знаю. Знаю, що коли не дозволю їй запалити того вогню, вона вже навіки погасне так, як погасло щойно її обличчя. Але не розумію я іншого: як можна того Ювпака, того дивака, старшого за себе років на десять–п'ятнадцять, полюбити? Чи досить для того співчуття і власного страху залишитися самою? Цього я не розумів, тому й мовчу. Мати стріляє в мій бік тривожним поглядом, вона все‑таки грає зі мною у виставі, а раз так, кинула на стіл козирну карту. Я повинен цю карту або ж побити, або ж прийняти. Вона сподівається, що карту я прийму.

І ось тут я збагнув, що мені настав час бути мудрим. Прийшов час стати мені суддею–дідком і вирішити щось украй для нас важливе Найлегше – піддатися пристрасті і не випустити її зі своєї тотальної залежності. Прив'язати ще міцніше до себе й перетворити її в рабу свого маленького «я» – кожен чоловік прагне вчинити це із жінкою, незалежно, мати це чи дружина, але це вдасться. Я ж мав реальну можливість таке вчинити, саме це найбільше мене б улаштовувало.

– Коли маю дати відповідь? – спитав я.

– Коли хочеш. – відказала мати.

– Можна мені подумати?

– Звичайно. Це діло не горить.

Я був суддею–старцем, а раз так, поспішати не мав права. Бо легко сказати матері: прожени, а важко залишатися мудрим. Мудрість же – це істина, яка не завжди тобі догідна. Мудрість – це визнання рації в тому, чого не приймає твоя пристрасть.

Того вечора перед сном я лежав і довго думав. Було мені самотньо й гірко, бо щиро не хотів, аби той чоловік, закутий, як у риштунки, в костюма, з капелюхом–шоломом на голові, той войовник із шаблею – кострубатими мудрощами своїми – переступав нашого порога, мені особисто був він не потрібен. Міг ставитися до нього з маленькою цікавістю, міг знічев'я повести з ним балачку, міг визнати його простацьку мудрість, але батьком мені він ніколи не стане. Батьком мені міг би стати такий, як Андрій Андрійович, але того ніколи не буде, та й матері він би не підійшов. Отже, ніхто ніколи не замінить мені того, котрий був батьком моїм правдешнім. бо він єдиний і раз на вік даний. Я відновив його образ у пам'яті таким, як бачив, коли ми з ним блукали востаннє по місту. Он він! Повернув голову й дивиться. а на вустах трас ота дивна й смутна усмішка.

То як, тату, – спитав безгучно я, – чи не назвеш ти зрадою те. що відбувається? Чи хотів би ти. щоб той чоловік поселився в твоєму домі?

Все залежить од того, наскільки потрібно це вам, відказав батько, і його усмішка почала поволі згасати.

Але мені це й справді не було потрібно.

– Мені, тату, це непотрібно, – прошепотів я. – бо сам знаєш: я із тих птахів, котрі полишають гнізда. Це зовсім не значить, тату, що мене манить широкий світ, це значить, що настала пора летіти. Що скажеш, тату, про мої відчуття там. на Завалі? Повір, мені й справді хотілося кинутись у прірву.

– Ні. я цього не похваляю, – сказав батько. То говорила ущербність твоя.

– Значить, я таки ущербний?

– Ущербний, коли пускаєш у голову такі думки. Згадай мого брата, котрий живе у селі. Він такої ж подоби, як і ти. Але як гордо й самовпевнено несе він власного носа.

– У нього вже друга жінка, – тихо сповістив я. – І непоганої вроди.

– Ого! – вигукнув здивовано батько. А першу де він подів?

– Прогнав. – сказав я, – бо вона не народжувала йому дітей.

– От бачиш, – мовив батько, і на його обличчя поклалася сумна й прегарна усмішка, – виходить щось зовсім негаразд: ти розумний і з тонкою душею, а з життя хочеш усунутися, а він, дурний і надутий, дбає, щоб його корінь не пропав.

– Що ж порадиш, тату? – вигукнув я з відчаєм.

– Подбай і ти, щоб корінь не пропав. Дві парості пустив я у світ, але надія в мене на тебе…

– Чому на мене?

– Бо тебе більше знаю. І вірю, що зумієш‑таки стати мудрим. Навіть у тому, про що питаєш поради. Не поспішай, сину, бо той, котрий поспішає, мудрий не робиться, так само, як і той, котрий слухається тільки голосу свого маленького «я»…

Не знаю, що то було: балачка з собою чи візія. А може, сон, бо після того я ніби з ями випірнув. Стояла глибока ніч, місячне світло розтоплювало морок, вливаючись у вікно сірою стягою. Було парко, обличчя моє взялося потом, як і все тіло, хоч був укритий лише простирадлом. Знав, що, відчинивши вікно, напущу комарів, але дихати й справді не було чим. Ступив розпаленими ногами на підлогу – на мене дихнула запахом матіол ніч. Жовтий серп місяця стояв невисоко над крайнебом, від шосівки глухо ревли мотори. Я подумав, що батько мені, напевне, приснився. Але поради, як мені вчинити саме зараз, не дав – це було те, що сам мав вирішити. У глибині дому спала моя мати – чи сняться їй якісь видива і чи приходить на розмову батько? Що знаю про неї я, окрім того, що працює на мене, не покладаючи рук? Чому захотіла впустити Зальотника, з якого ціла вулиця потіху має? Невже вона в цьому світі настільки самотня, що без чоловіка їй не обійтися, адже не про любов тут ідеться, а про співжиття, тобто шлюб із розрахунку. Двоє самотніх навпомацки йдуть одне до одного – їм обом хочеться миру. Бояться власної самотності і зважилися ризикнути, бо для обох це останній шанс. Обоє надто несміливі в своїх почуттях, коли вирішили, щоб вирок проголосив я – той, кому від їхнього зв’язку таки справді ані найменшої користі…

І тут я побачив, що по дорозі хтось іде. Висока кощава постать, освітлена рідким місячним світлом. Я відразу ж упізнав: то був Зальотник. Отож причаївся за вазоном і стежив. Старий не був у звичайному обладунку, а в світлій сорочці, яка матово світилася від місячного сяйва, і простоволосий. Можливо, йшов босий, бо рухався безшумно. Може, в них така домовленість із матір'ю: коли засинаю, він нечутно прокрадається до неї. Якщо так, мені не годиться підглядати. Але я не мав сили й пальцем кивнути, очі мої примружилися став я насторожений і пильний. Бо коли він і справді пробирається вночі до матері, оте їхнє рішення зробити мене суддею–розпорядником не більше, як лукавство.

Зальотник зупинився. Стояв нерушно біля хвіртки й дивився на наш дім. Місяць світив у нього за спиною, і я не бачив його обличчя: чорне обличчя і світла сорочка. Відчував, що дивиться морочним антрацитним поглядом просто на мене, що ми з'єднали свої погляди і не можемо їх розвести. Здалося, що він хоче сказати щось мені, але всі слова оцей погляд, якого я не можу витримати. Бо той чоловік, ніби щось просив у мене тим поглядом, щось у мене вимагав. «Що буде далі?» – подумав я.

Але він стояв і стояв. Дивився на наш дім, навіть руки не простягав до хвіртки. Я навіть чув його зачаєне дихання, а сам майже не дихав. «Сміливіше, – сказав подумки, поїдаючи його поглядом. – Зайди в дім, і завтра я накажу матері тебе прогнати! Сміливіше, я майже вирішив, як повестися в цій історії!»

Та він у хвіртку не ввійшов. Тільки стояв і дивився. І вперше й мені стало його жаль. Треба було щось сильне відчувати, аби отак вийти вночі і стовбичити біля чужої хати марою. Тільки велика туга може штовхнути людину на таке, коли між ним і матір’ю й справді немає таємної домовленості. Я тремтів од збудження. Все тіло в мене затерпло – боявся рухнутися й виявити себе.

Зальотник зворухнувся. Перемнувся з ноги на ногу і повільно рушив у той бік. звідкіля прийшов. Кілька разів зупинявся й обертався, зиркаючи на наш дім. За мить розчинивсь у темряві, зникнувши так само безшумно, як і з'явився.

Я ще довго стояв, сподіваючись, що він повернеться. Потім ліг, але майже не спав, наслухаючи, чи не рипнуть таємно двері, адже двері в нас не змазані і вищать, як несамовиті. В кімнату через розчинене вікно влетіла зграйка комарів і, бридко виючи, заходили на мене в піке. Загорнувсь у простирадло з головою і мені здавалося: очі маю розпалені, а язик у роті стає сухий і колючий.

Лише вранці я висунув голову з–під простирадла. Комарі вгомонилися, а у вікно лилося світло. Те світло заповнювало моє помешкання, і я вперше побачив, яке воно сіре, як убого обставлене – в ньому лише шафа і стелаж із книжками, – щось по–справжньому мені миле. Слухав, як ревуть моторами біля мосту авта, і раптом заснув. Отак без сновидінь і марищ, ніби провалившись у чорну прірву, ніби вмерши.

Вигулькнув із тієї прірви десь о десятій – сонце густо заливало кімнату, химерно освітлюючи збите і зіжмакане в ногах простирадло. В домі стояла мертва тиша – мати побігла на роботу і з годину приймала від людей телеграми. Я встав і відчув, що мені зовсім легко дихається, а після сну навіть голова не йде обертом. Вийшов у вітальню, була залита сонцем також. На столі стояла лискуча порцелянова тарілка, біля неї сяяла виделка з нержавіючої сталі. Посеред столу, загорнута в газети й рушники, вивищувалася каструля. Розгорнув її з того кожушка – каструля була ще тепла. Насипав картоплі, присмаченої шкварками, і випив чашку прохолодного молока, це молоко приносила нам жінка із Псищ. Роздивився по хаті: сонце було тут скрізь, а що могло блищати – блищало. Навіть курява, яка крутилась у сонячних стягах. Я замуркав якусь мелодію і раптом помітив, що відтворюю її правильно. То була мелодія милої пасторалі, і я почав слухати її подумки, адже міг запам'ятовувати цілі шматки симфоній. Увімкнув радіо, бо мені здалося, що й воно заграє ту ж таки пастораль. Але радіо співало. І я раптом здригнувся: дівчата під дзвін бандур співали улюблені мої «Проліски». Стояв серед хати, як блазень, помережаний сонячними смугами й латками, які на мені грали й мінилися, стояв остовпілий і печальний; мені раптом здалося, що це я маю комусь принести пролісків, хоч весь час сподівався, що принесуть їх мені. Маю вийти в цей налитий сонцем ранок і нарвати квітів, які перші впадуть мені в очі. І хай це не будуть проліски, понесу я їх тій, котра сидить і веде рахунок словам, написаним на телеграфних бланках. А може, й мені послати їй телеграму, подумав я. Ще не знав, як учиню, був повний збентеги та зворушення: щось таки зі мною спричинилося в отому сні без сновидінь, коли я ніби вмер на кілька годин, бо де б він узявся у мене, оцей безхмарний сонячний настрій?

Йшов дорогою й ледь чутно помугикував мелодію тієї ж таки пасторалі. Над головою цвіло бездонне небо і варилось у тому небі золоте яблуко. Повз мене мчали машини, а обличчя людей, котрі зустрічалися, були яскраво освітлені. Були яскраво освітлені горби й дерева й кожна зморшка на асфальті, по якому ступали мої ноги; навіть у затінку тремтіла ніжна світляна сітка. Я побачив дівчину в жовтому платті, яке розходилося біля її колін дзвоном – засмагла, чорноока й білозуба. Повз мене прошмигнула зграйка велосипедистів у чорних штанцях, що обтягували стегна, і в червоних майках. їхні м'язисті литки моторно поблискували – четверо хлопців і одна дівчина. Задзеленчав трамвай, і я зупинився, пропускаючи його: трамвай був набитий людськими обличчями, ніби розмальованими м'ячами.

Зайшов до книгарні й побачив книжку в зеленій палітурці, яка звалася «Люборацькі». Про неї говорив мені Андрій Андрійович, і я ту книгу незагайно купив. Потім вийшов на вулицю і помітив, що вся вона запруджена легковими автами. Круглі дахи авт лискотіли й похитувалися, і серед того металевого моря, як смішний анахронізм, витиналася платформа, запряжена парою гнідих коней.

Ось і пошта. Біля материного віконечка стояла маленька черга. Я взяв бланк телеграми і сів до столика. Сонячна пляма грала в мене під руками, а чорнило на пері вкрилося темною позолотою.

Написав кілька слів на телеграфному бланкові і став у чергу. Моя мати рахувала слова, брала гроші, відлічувала здачу, але мене не помічала. Я ж дивився на неї і думав, що на роботі вона зовсім не схожа на ту, яку знаю вдома. На роботі вона енергійна і впевнена, а слова, які промовляє, короткі й ділові На її обличчі заклопотаний і діловий вираз, і я раптом подумав, що цей вираз мені подобається.

Черга довела мене до віконечка, і я подав телеграму. Мати здивовано на мене подивилася, волосся її срібно грало в сонячній стезі, а на обличчі з'явилася усмішка. І я раптом вразився з тієї усмішки: сумна й гарна; я вперше помітив, що мати моя чимось невловним схожа на покійного батька…

Старий Ювпак перейшов до нас наступного дня увечері. Приніс із собою дві валізи: маленьку з одежею (костюм, черевики, краватка, вихідна сорочка й капелюх були на ньому), а другу – з інструментом. Поставив валізи у дворі, де сиділи ми з матір'ю, і повернувся ще раз на місце колишнього прожиття. За якийсь час ми побачили, що він тягне перед собою, обхопивши руками, трильяж. Бічні половинки дзеркала було складено, але посередині воно не покривалося. Саме туди било сонце, що заходило вже за овидом, і нам з матір'ю здалося, що її чудний обранець сяє. Він і справді сяяв, бо я вперше побачив його обличчя з усмішкою. Очі стали м'які й добрі і променилися сіточками зморщок, що розбігалися до скронь. Старий поставив трильяж на садовий столик, біля якого ми сиділи, і дбайливо розправив загорнуті половинки.

– Оце я йшов і подумав, знаєте, – сказав він. – Цю штуку я, сказати, недарма й гримаю. Бо це воно, знаєте, так: оце ваш син, Раїсо Олексіївно, – він тицьнув у бічну половинку, а оце ви, бо ви маєте нам світить, як сонечко, він тицьнув у середнє дзеркало, велике, а це, понімать тра, ніби я, – він показав на друге бічне дзеркало.

Витяг з кишені велику картату хустинку, скинув капелюха і втер піт, який дзюркотів з його голови, ніби струмки із гори.

Ми засміялися, а його обличчя ніби померкло, легкий острах пройшов по ньому, а очі круглі стали.

– Я не сказав нічого дурного? – спитав він.

II. ДЗЕРКАЛО ВЕЛИКЕ. ЮЛІАНА

Про Юліану я вже писав. Вона – мій давній біль і давня пристрасть. Пристрасті ж свої ми бережемо інколи, як закопаний скарб. У кожного є свої закопані скарби, а деякі сховані аж так. що людина боїться навіть пересвідчитися, чи справді ним володіє. Тримає відчуття того скарбу в куточку серця чи в глибині мозку, де він ніби затамована, пригорнена жаринка, яка за всіма законами фізики давно мала б згаснути, але не гасне. Не гасне, бо мас колись запалити вогонь. Не все, що чинимо в житті, розумне, але й нерозумне часто буває потрібне й пожиточне, коли від того хоч якось освітлюється душа, а це один із найважливіших людських чинників. Той, хто не освітлює собі вряди–годи душі, дозволяє їй павутинням та курявою вкритися, а від того жарина, яка тліє в нашому серці чи мозку, може загаснути. Наша ж душа ніби сонячна батарея: пролити на неї світло – це значить, наділити джерелом енергії. Тоді рветься павутина й вимітається порох – сонячним вітром людина наповнюється, щоб потім знову озвнчайніти. Отож я за пристрасті, що допомагають нам жити, хоч вони для нас часом ніби бич на спину: біль од того і кров. Але с один неперехідний закон: за кожне задоволення людина мусить розплачуватися. Отож біль наш і є така розплата – не нарікаймо і не дорікаймо: і зло. й добро наше – від нас самих.

Викладаю ці сентенції й думаю, що про Юліану мені писати важко, адже це ще один мін світильник, котрий для мене погас. 1 в тій історії був я упосліджений та принижений, але за вкоєне не шкодую – це був один із моїх житейських уроків.

Отже, з'явімо коротко експозицію і цієї вистави. Дійові особи: Юліана, її подружки, батьки, гурт залицяльників, а серед них і я, той, у кого найменше шансів на успіх. Отже, вистава моя нагадує чимось давнє, колишнє: дівчина, її батьки та залицяльники. Дівчина, певна річ, закохується в найкращого залицяльника і щасливо виходить заміж. Найбридкіший залицяльник осмішусться, публіка з нього регоче, і єдиний засіб у нього для морального порятунку – вдати з себе, як і в інших подібних ситуаціях, блазня. «Ну що ж, шановна публіко, – кажу я подумки і кривлю при тому смішні мордочки, – смійтеся!» Смійтеся, бо я впевнений: ніхто не зазирне мені в душу. Й не уздрить, який я насправді самотній та печальний. А я й справді самотній та печальний, і серце в мене щемить. Корчу смішні мордочки і незграбно скачу на кону, і відгороджуюся від вас, шановна публіко, вашим‑таки сміхом, бо що вам до того, коли біль мене їсть? Але перед вами я не зганьблюся і не впаду, це станеться тільки тоді, коли спуститься завіса. Отоді видибаю за лаштунки і вже там звалюся. І єдиною помстою вам за те, що ви мене осміяли, шановна публіко, буде те, що на ваші крики «браво!» й шалені оплески я не вийду. Ваші шалені оплески згаснуть у залі, і ви здивовано підете геть, подумавши: чи не захворів часом отой комік? А комік не захворів, він умер. Умер, бо зовсім не хотів удавати із себе коміка, він був ним насправді. Легко актору, який грає дурня, думаю я, виходячи з театру й загортаючись у дірявого й тонкого плаща, – надворі вітер і осінь, – гірше тому, хто є дурень насправді. Легко акторові, який грає почварку, важко самій почварці. Але я в цьому світі щось проміжне. Часом я граю дурня, бо й сам такий, граю почварку, бо таки почварний. Отже, програвши виставу, скидаю маску, хоч маска ця – моє натуральне обличчя. Але я твердо переконаний, що таки скидаю маску і тим самим забуваю, що мій герої і я – істоти ідентичні.

– Доброго дня, шановне товариство, вітаю вас із кону. Перед вами не Віталик Волошинський, житель житомирської околиці з міжріччя Тетерева й Кам'янки, а Сірано де Бержерак. Віталик Волошинський тільки актор. Ні. не тільки актор, але й Сірано. Вони з'єдналися так, що не розбереш, де той, а де інший.

Кланяюся публіці, і на очах у мене сльози. Бо я блазень, який тамує сльози в найсмішніших ситуаціях.

Давайте перегорнемо сторінку назад, шановне товариство, кажу я, і повернемось у той сонячний ранок, коли вирішив: моя мати може вийти заміж удруге. У той сонячний ранок я не міг учинити інакше, бо мені захотілося його, ранок отой, у собі залишити. Залишити оте сонце, настрій свята, оту теплу доброту в грудях й бажання вчинити щось таке, від чого хоч хтось зрадіє. Адже я від матері тільки брав: її турботи, послуги, любов, а натомість нічого не віддавав. Тепер у мене така нагода з'явилася, і я вирішив її якнайшвидше зреалізувати. Ось чому я погнався на ту пошту, де працювала мати, і вчинив те, чого вона від мене сподівалася. Я був нагороджений її усмішкою, яка нагадала мені усмішку батькову. Але перед тим сталася ще одна подія, про яку писати раніше було не місце. Перед тим я побачив (пам’ятаєш, читачу) дівчину у жовтому платті, яке розходилося біля колін дзвоном, була вона засмагла, чорноока й білозуба. Я не сповістив, описуючи той епізод, що, побачивши її, раптово зупинився. Дівчина кинула на мене байдужий позір, який кидають на стовп, лавку чи кота, що спить на тій лавці, і пройшла мимо. Я ж повернувся й дивився, не криючись, їй услід. Мигали над хідником чудові литочки, оте плаття дзвінком сиділо на ній бездоганно, витиналася прегарна ніжна шийка, заросла золотим пушком, наче маятник, бовтався «кінський хвіст» – волосся дівчина мала русяве з ясними блискітками; так, це й справді була Юліана, котрою вразився я ще восьмикласником і котра відтоді не раз колошкала мої сни і душу. То була дочка батькового ворога, над яким мстився я з Пепою, і саме це віддалило від мене й цю дівчину: я вже не дивився на неї таким відверто закоханим поглядом, але коли наші стежки перехрещувалися, щось чудне зі мною творилося, хоч вона ні разу не зирнула на мене хоч би зацікавлено. Ні, це не було те ясне захоплення, враження свята, яке виникало в мені, коли здибувався я з Мирославою; бачачи Юліану, я відчував, що в мені закипає кров. Була в ній якась сатанинська привабливість, од чого я не тільки мізернів, але й відчував непереборне бажання стати півником, а коли вона проходить повз мене, вискочити на паркан і закукурікати, хоч знаю, що вона й оком не поведе на того мізерного кукуріку–горланя. Юліана давно зникла з мого крутогляду; я тільки раз бачив її батька, котрий ловив у саджалці рибу, – це тоді, коли блукав по горі, самотній і неприкаяний, а вже по тому жбурнув каменем у Віктора Яремчука.

Отож ця зустріч була для мене ніби вибухом. Тепер дівчині, здається, вісімнадцять, вона закінчила школу і десь учиться чи працює, але з Житомира не виїхала. Зовсім утратила незграбність дівчини–підлітка й перетворилася в граційне створіння. Ні, це не те слово! Від неї, від постаті її, ніг, обличчя пульсувало якоюсь чарівницькою енергією, такою потужною, що мій шляхетний акт – дозвіл матері спробувати пошукати власного щастя – видався без значення. Я повернувся додому не лише зворушений, але й уражений, ніби наді мною перед тим розірвалося сонце; я йшов і вже не бачив світу, бо його для мене й не було. Намагався себе урезонювати не тільки тим, що це була дівчина увіч не для мене, а тим, що її батько ще більша почвара, ніж я, що це заклятий ворог батька мого, що дівчина з такої безчесної родини не може мати високих душевних якостей, що навряд чи вона й книжки читає – звичайнісінька вертихвістка, та й усе! Я сипав оцим горохом, а стіною, в який він тарабанив, була моя розтривожена душа, і той горох боляче об неї лупав. І я ледь не побіг додому, в порожній дім, у якому незабаром поселиться з моєї волі чужий чоловік: відчував щось таке, чого зі мною ще не бувало; відчував, що мене щось розтоптало, майже знищило, що я не існую у світі, а лише мізерна оця оболона. Відчув, що трохи – і розридаюся отут, на вулиці, на очах у роззявляк, і це буде для них немала потіха, бо хіба не потіха, коли блазень плаче, шановне товариство! Всі тоді сміються, бо мають сміятися, бо резонно вважають: блазень на те й плаче, аби вас, шановне товариство, розсмішити!

Отож я примчав додому і тут уже справді розплакався – тут мене ніхто не міг осміяти чи презирливо зневажити. Тут я міг дозволи й собі розслабитися, адже нечасто буває, коли на людину напада отакий скажений змій.

Знав, що відтепер утрачу спокій. Я з людей, котрі підвладні безуму і отямлюються тоді, коли нароблять немалих дурниць – оце їх і отвережує. Отож перше, що вчинив: пішов до тієї хати, де жила Юліана. Але хата була безживна. Ані душі в дворі, ані духу в садку за домом. Перед вікном ріс кущ жовтих троянд, а одна із них була особлива: велика, пишна, напрочуд розбуяла. «Оце ти і є, Юліано», подумав я, і погляд мій упав на номерний знак – будинок стояв під номером 13. Я рушив до саджалки, сподіваючись, що батько її ловить там рибу й сьогодні, хоча нині й будній день, а вона могла б там купатися. Тут і справді купалися, але серед дівчат Юліани я не помітив. Тоді сів на камінь, той самий, на якому сидів і тоді, коли блукав тут востаннє, і замислився. Думав про той сон чи видіння, коли явився до мене батько, і про розмову, яку ми з ним відбули. «Згадай мого брата, – сказав батько, – живе у селі. Він такої ж подоби, як і ти, але як гордо й самовпевнено несе він власного носа!» Це була правда. Мій дядько вмів обходжувати й жінок, недаремно його друга дружина навіть гарна була. Як йому те вдавалося? Як чинити отакому, як я, щоб гарна дівчина не відчула до мене обридження? Бути гордим і самовпевненим? Спробувати її завоювати?

Отоді й згадав я, шановне товариство, Сірано де Бержерака. Цю п'єсу завіз до Житомира якийсь гастролюючий театр, і я на ту виставу пішов. А покинув театр вражений до глибини душі. Сходив на ту виставу вдруге і втретє – щоразу виходив глибоко зворушений. А що, подумалося мені, коли й собі стати таким Сірано і вчинити за його прикладом? Ну, звісно, міркував я, дивлячись, як із вереском плещуться у воді купальники, – це єдиний спосіб з'явити їй не тільки свої почуття, але й розум. Напишу Юліані листа, від якого в дівчини потечуть сльози. Постану перед нею отаким загадковим незнайомцем, принцом у масці. І тільки потім, коли вона закохається в того принца, спробую маску зняти: чи відштовхне вона тоді мене і чи посміється?

Йшов додому, ніби хмільний. Дівчина стояла в мене перед очима, а я божеволів. Увижалася мені й жовта троянда під її вікном – з тієї квітки проглядало її лице. Я шепотів слова листа, який уже зараз у мені складався. Нагадаю їй сніговий день, коли все ніби зацвіло, коли падав великий лапатий сніг, коли я вперше вразився з краси зовсім малої дівчинки, коли в мені виросла й зацвіла біла вишня; коли й дерева навколо стали ніби розквітлі морелі; про її зелене пальто й червоні рукавички я напишу, про те, що тоді відчув: вона для мене те єдине на світі, що приходить тільки раз, але назавжди. Оповім, як ішов за нею назирці, як не могла вона вибратися на гору, і я вже готовий був кинутися їй на допомогу, але з'явився її батько. Шкода, що так сталося, напишу я, адже тоді б ми познайомилися. Напишу, що вона повинна мене знати, бо ми довго вчилися в одній школі. Хай подумає і згадає, бо не може бути, аби не помічала вона мого зачарування, адже завжди, коли бачив її, в моїй душі розквітала вишня.

Йшов і шепотів отакі слова, і мені здавалося, що лист у мене виходить чудовий. Трохи я й ризикував: а що, коли вона й справді помітила тоді мої позири, а потім сміялася з мене в гурті подружок? А що, коли вона відразу ж довідається, хто їй пише, і тільки презирливо закопилить свої чудові губенята?

Я подумав: а може, натякнути їй, що я Владек Шарий? Владек, напевне, мав би їй сподобатися, хоч він ніколи б не спромігся написати отакого поетичного, повного пристрасті листа!

І я того листа написав. Ніколи так легко не ходило по папері моє перо, ніколи не лилися з мене отак потоком слова. Я писав і палав, щоки в мене розчервонілися, очі горіли, я весь тремтів од збудження, – вона повинна відчути мій вогонь та порив! Була б каменюкою, коли б не дійшла до неї моя пристрасть, і я твердо повірив, що принаймні інтерес у ній розбуджу. Не скоро відкрию перед нею свою маску – одне мені треба: хай би захотіла, щоб такі листи я їй і далі писав. І я придумав ще одну річ, так само романтичну, як опис отого снігом засипаного дня. Я написав: коли вона хоче зі мною листуватися, хай зріже найбільшу із жовтих троянд, які ростуть під її вікном. Тоді знатиму, що вона таки хоче, аби я написав їй другого листа. Це буде знак, що ми своє заочне знайомство почали. Після того подам їй адресу, куди посилатиме й вона свої послання, хай воно на першій порі буде таємне!

Така вигадка мені сподобалася; тепер ходитиму до того дому й дивитимуся, чи зріже вона найбільшу жовту троянду. Коли зріже, я можу сподіватися успіху – це увіч значитиме, що все оте море почуття, яке вихлюпнув я на біле паперове поле, до неї дійшло. Складність була в іншому: коли вона троянду зріже, яке прізвище їй назвати і яку адресу? Чи не використати тут того‑таки Владека Шарого – не все мені робити йому послуги, можна колись попросити в нього щось і для себе.

Заклеїв листа й написав адресу. Цифра тринадцять неприємно замуляла мені очі. Але не хотів бути марновірним – її ж батьки не бояться жити в тринадцятому номері.

Пішов до поштової скриньки і трохи завагався: починати цю гру чи не варто, адже всі початі досі ігри якось зле для мене кінчалися. Але ні, я безсилий тут щось вирішувати: лавина рушила! Я впустив листа у скриньку й помітив, що в мене тремтить рука. Що принесе мені це безумство, і чи хоч раз опинюся я на білому коні?

Цілу ніч снилися мені якісь мариська. Потрапив на шабаш якихось почвар, а привів мене туди синій чоловік. Почвари тримали за руку по дівчині, але Юліани серед них не було. Мені ж у пару привели Таню, оту саму однокурсницю, яка так негречно погордувала мною у селі. Ні Заброда, ні Клава не зуміли її переконати, що саме я її суджений, отож ми навіть не дивилися відтоді одне на одного. Тепер же синій чоловік вів її для мене. Вона йшла, цнотливо опустивши повіки, і її обличчя в колі місячного світла, в якому ми зібралися, так само синіло, як і в її супровідника.

– Ось твоя пара, – сказав чорт, ошкірюючись. – Нелегко нам було її знайти, але це напевне вона.

– Ні, – сказав я, злякано відступаючи. – Вона мене не захотіла…

– А тепер кається, – сказав чорт. – Ти завжди їй подобався, але вона хотіла, щоб ти її завойовував, щоб ти за неї позмагався.

– З ким? спитав я, доходячи задки краю освітленого місячного кола.

– З нею, – сказав синій чоловік. Бо це вже поведенція така в дівчат: хочуть, аби їх завойовували. Бери і воюй!

І він штовхнув її, власне, жбурнув нею до мене. Дівчина ледве не впала, і я змушений був її підтримати. Тоді й заграла якась шалена, божевільна якась музика. Ревли труби, вили дудки, розсаджувався барабан, верещали скрипки – дикий, скажений, нелюдський ритм. Мої руки приклеїлися до Таниних пліч, і ми застрибали, загарцювали, аж щоки наші затрусилися. Так, я виразно бачив те обличчя: трусилися щоки, очі заплющені, а рот розтулився – вона раптом закричала пристрасно. Так само закричали навколо інші дівчата і хлопці, так само закричав і я – нас носила в тому освітленому місяцем колі якась гемонська сила. І синій чоловік кричав, викрешуючи чобітьми іскри і несамовито метиляючи синім хвостом із китичкою на кінці. Я відчував, що ноги мої існують самі по собі, бо вони щось таке дивне вичворяли. вибивали, стрибали, підгецували, піт тік мені по тілі холодними вужами, а Танині руки, приклеєні до моїх пліч, були гак само холодні, як крига. А труби ревли, вили дудки і верещали скрипки, хтось захоплено їхав та ухав, і вереск стояв навкруги. Таня так і не звела повік, і по її обличчю стікали струмки холодного поту, від чого воно лискотіло. а по ньому спалахували жовті пасмуги, і я вже відчував: серце моє зчавила залізна колюча рука, і воно забилось у тій руці перестрашено; я відчув, як розверзається наді мною земля, під одним мною, але я не провалився, а почав поступово втоптуватись, вибиваючи все більшу й глибшу яму. А вони всі крутилися й репетували навкруг мене, і я вже не танцював, а намагався вилізти з тієї ями. Але мене били по пальцях закаблуками, спихали мене в ту яму ногами – було їм од того страх як смішно, хоч я плакав і просив милосердя. І лише одна Таня раптом зупинилася, стала на коліна і подала мені руку. Але її вдарили ззаду, й вона полетіла на мене, як чорний птах із розверстими крильми…

Я прокинувся й відчув, що весь тремчу. Кімната була густо залита місячним світлом, а сам місяць устромив кругле обличчя в горішню шибку і пильно на мене зорив, тремтів і мінився, і я подумав, що це його робота – той жахливим сон, але чому виявляє інтерес саме до мене? Чому привів до мене оту забуту Таню, адже не про Таню всі мої думки?..

Пішов подивитися на ту жовту троянду через два дні. Біля будинку № 13 знову не було ані душі, а троянда цвіла ще пишніше, ніж того разу; я вирішив, що листа мого Юліана ще не одержала. Тому спокійно повернувся додому і почав допомагати вітчиму, який заходився латати наш напівзогнилий паркан. Цього паркана ставив ще батько, стуливши його з принагідного матеріалу. Вітчим учинив не так. Він перш за все провів з нами нараду, вони з матір'ю визначили, скільки коштів можуть виділити на цей захід, а діставши ті кошти, вітчим поїхав на склад лісоматеріалів і привіз машину обаполів. Виходило, що він хотів і нашу садибу відгородити від вулиці в тому ж стилі, в якому відгороджувався в попередньому місці осідку від немилих дітей. Але проти цього повстала мати. Вона заявила, що хоче бачити з ганку вулицю, отож паркан почав ставитися на рівні колишнього. З того колишнього було ретельно вибрано всі цілі дошки, через що вітчим казав, що він не ставить паркана нового, а тільки лагодить його. Моєї допомоги він не потребував і кілька разів одсилав мене, відтак я здався, бо ця робота в мене й справді натхнення не викликала. Засів читати «Люборацьких», і мені немало заважали стукіт молотка за вікном, виття пилки й думки про Юліану. В глибині душі я почав вірити, що троянду вона не зріже. Наступного дня цей мій сумнів підтвердився, троянда цвіла неушкоджено. Я відчув легенький смуток, бо все‑таки вірив, що дівчина до моєї епістолярії байдужа не лишиться. У середу я знову був біля її обійстя. Троянда цвіла. Я повертався додому печальний. Але знав, що пошта не завжди працює справно. Може, й цього разу вона викинула якийсь вибрик, але скільки мені чекати? Вітчим все ще лагодив чи, власне, ставив наново паркана, і вдома всидіти я не міг: стукіт молотка і вереск пилки починав мене дратувати. Тому я пішов найдалі, куди міг, аж до Віктора Яремчука, але того вдома не застав – подався кудись із Мирославою. Вікторова мати говорила зі мною чемно, але дивилася з достатньою мірою критичності на мою скромну персону. Тільки сповіщення, що і я студент, як і її син, трохи розгладило кам'яне її обличчя, але очі дивитися м'якше не стали.

– Вітя в нас теперечки має дівчину і хати не тримається, – сповістила ця жінка із незбагненною гордістю, і я поспішив звідсіля піти: Віктору й справді тепер не до мене.

Йшов Долиною Джерел, і мене колисав смуток. Несвідомо звернув до саджалки, цього разу Юліанин батько рибу тут ловив. Був у довжелезних чорних трусах, а на голові красувалася зав'язана на чотири вузлики носова хустина. Я сів на камінь й смутно дивився на цю куди більшу почвару, ніж я: як міг він народити таке диво краси, як Юліана. Так, Юліана – то була моя мрія. Смутна мрія, бо в своїх зальотах ніякої надії я не мав. Її батько закидав вудочку, в роті в нього мирно цвіла цигарка, обличчя було кругле, з подвійним підборіддям і цвіло таким благодушним спокоєм, і коли б я не знав, що цей чоловік здатний на мерзенні вчинки, повірив би, що це найдобріша людина у світі. Між купальників Юліани не було, і я пішов до її дому. Троянда цвіла, але кілька долішніх пелюсток у неї таки зів’яли. Від того стало мені ще смутніше, і я завернув додому – за цей час Юліана мого листа мала конче одержати. Додому мені не хотілося, бо там стукав і грюкав молоток, і я подався до Владека Шарого. Цей був удома і грав. Грав сьогодні тільки мінорні речі, і я був удячний Владекові – це було в унісон до моїх відчувань. Але в кімнаті стояла задуха, я сидів, весь час утираючи піт.

– Нічого, що таке граю? – спитав Владек. – Знаєш, що це таке?

– А що, в тебе помер хтось із родичів?

– Ме–лан–хо–лія! – проказав Владек. – Знаєш, що це таке?

– Теоретично, – відповів я. – Загалом я переконаний оптиміст.

– Щось не видно по твоїй фізіономії, – буркнув Владек і знову заграв мінорне.

– Яка це в мене фізіономія? – скипів я.

– Не знаю, відповів Владек, легко награючи. По–моєму, як у людини, в якої помер хтось із родичів.

– Це тому, що в тебе нічим дихати, – сказав я. – Чому ти ніколи не розчиняєш вікон?

– А тому, сер, – сказав Владек, усе ще сумно награючи, – що в мене меланхолія. А коли до мене в гості приходить ця пані, я, шановний, вікон не розчиняю. Тобто не має в мене на те силоньки…

Я встав і порозчиняв вікна. Дихати стало й справді легше. На Владековому обличчі, однак, не ворухнувся жоден м'яз. Може, він готувався розповісти мені про свої любовні невдачі – було б то незле. Добре, коли любовні невдачі терпить такий гарний, такий бездоганний хлопець.

– Мати все ще гризе мене за Мирославу, – сказав Владек. криво всміхаючись. Не може вибачити, що я в неї не закохався і що не захотів її відвойовувати.

– Це справа програна, – сказав я, відчуваючи недобру втіху, – хіба вона цього не розуміє?

– У жінок незбагненна логіка. – Владек заграв ще повільніше, тобто смутніше, їхні логічні важелі це мова чуття, а не розуму, їхнє розуміння глузду – це нерозуміння глузду.

Браво! – сказав я. – Але, по–моєму, це думки не твої, а мої!

– Тим мені і смутно, – відказав Владек. – Бо я вважав оті твої думки позою одного з дванадцяти розгніваних мужчин…

– Чому одного з дванадцяти? – спитав я.

– Це кіно таке є: «Дванадцять розгніваних мужчин». Отож я так вважав…

– А тепер?

А тепер я твої сумнівні афоризми повторюю, бо зрозумів ще одну істину. Поза одного з дванадцяти розгніваних мужчин це і є меланхолія. Не набрид я ще тобі?

– Ні, – сказав я, трохи й розчулюючись. – Це сьогодні, напевне, особливий атмосферний тиск. Річ у тім, що в мене меланхолія.

– А в тебе чого? – повернувся на дзиглику Владек.

Але я не був аж настільки розчулений, щоб звірятися перед приятелем у своїх почуттях до Юліани – не завжди й блазневі приємно вдавати із себе дурня. Я розповів про вітчима і про те, як він, здається, так казав товариш Грабовський, стукає молотком, і від того стукоту я почав сумніватися, що й справді с переконаним оптимістом.

Владек реготав. Йому ця історія незвідь–чому сподобалася.

– Потішив мене, – сказав він. – А я думав, що ти в когось закохався.

Це була насмішка, власне, ота зверхня поза, в яку Владек дозволяв собі часом стати.

– А чому б я не міг у когось закохатися? – спитав я не вельми догідним голосом.

– Тому, незворушно відповів Владек, – що ти цілий вік настирливо торочиш про своє женоненависництво. От я й повірив, що це справді так. І не тільки повірив, а потрохи починаю й сам тим перейматися…

Ну що ж, Владек сьогодні був на висоті: розумом принаймні він мене сьогодні увіч перевищував. Узяв отак на гачок із тим закоханням, а коли я клюнув, вправно побив мене моєю ж таки зброєю, яку я, відає бог, використовую тільки для самооборони.

– Маєш рацію, – сказав я, широко всміхаючись, хоч у мене на серці кішки шкребли. Але я не ховаю й іншого: моє жононенависництво – засторога перед тим, щоб не найшла коса на камінь.

– А що, вже найшла? – звів тонкі брови Владек.

– Ні, чорт забирай, – з люттю проказав я. – Але коли бути чесним: зарікатися б я не зважився…

Це правда, згодився Владек і знову крутнувся на дзиглику, а його пальці тужливо заграли. Але знаєш, що цікаво. Після того, що сталося в мене з Мирославою… Ні, не так, він заграв іншу мелодію. – Є у світі дивні парадокси… Ні, знову не так… – він удруге змінив мелодію. Признаюся лише тобі, Віталику, – його пальці ніби витягували з інструменту сумну й протяглу пісню, що парадокс мій у тому… Коли б не моя мати… Коли б не ота її настирливість…

– Не тягни, – сказав я, бо мені вже й зуби заламало від його гри.

– Ні, це даремно говорити. – знову повернувся до мене Владек. Але я скажу. Оце раптом відкрив у собі одну таємницю: коли б не моя мати з її розрахунками й настирливістю, я, їй–богу, закохався б у Мирославу…

Я вийшов від Владека ще пригніченіший, ніж до нього прийшов. Бо хоч він і лікував меланхолію смутною музикою, я свого смутку його меланхолією не полікував. Не відчув навіть злорадності чи співчуття до нього через те, що він таки вдавав, ніби байдужий до Мирослави, у чому я й раніше був трохи переконався, а тільки зараз йому по–справжньому припекло. Ну що ж, страждай, Владеку, поки що допомогти тобі не можу, я сам повний невимовного страждання. Адже вигадавши оту дурну, хай і романтичну історію і трояндою, я забрав у себе право послати Юліані другого листа.

І тут мене освітило. А що, коли зрізати троянду мені самому? Не скажу, що це дуже вже достойний учинок, але право написати другого листа здобуду. Все могло статися: того листа вона не одержала або ж його перехопила мати її. Або ж їй, як дівчині, не хотілося отак зразу піддаватися на зальоти якогось незнайомця: таких дівчат не завойовують з маху. Я трохи звеселів: це й справді був вихід. Отож увечері вийшов з дому, покинувши матір і вітчима за мирною балачкою (дивно, майже ніколи так мирно не балакала вона з моїм батьком), – говорили вони про той‑таки паркан. Було хмарно, сутінки швидко замішалися темрявою; я озирнувся на свій дім: горіло вікно, жовто й затишно, світліла латка зведеного наново паркану, пахло сосною. Я швидко пішов через міст, під ногами в мене порипували старі дошки. Машина з'їжджала з гори й освітила мене з ніг до голови, і я осліп на хвилину від того світла. Збіг з примостового насипу й подався вгору до Чортової кузні. Навшпинячки, так що й кроків моїх не було чутно, наблизився я до Юліаниного обійстя. Тут так само мирно світліли вікна, і я згадав, що забув узяти з собою ножиці. Подумав про пса, який має бути в цьому дворі, – такі люди, як Юліанин батько, без лютого пса не живуть. Відступати, однак, було пізно, і я, прислухавшись, якийсь час стояв сторожко напружений. Поки що собака не брехав, хоч я кілька разів пройшовся мимо їхнього паркану, майже торкаючись його. Онде й трояндовий кущ світліє квітами. Я почіпав руками дошки: чи не рипітимуть, коли перелазитиму? Ні, цей паркан був не такий, як у нас: міцний, новий, з грубого дерева. Я швидко й безшумно перемахнув через нього і стрибнув у грядки. Глухо загавкав із глибини обійстя пес – я стрілою метнувся до трояндового куща. Схопився голою рукою за стебло і відчув, як колючки боляче в'їлись у долоню. Рвонув квітку і метнувся назад до паркану – собака в дворі вже лементував. Я впав по той бік загорожі і кинувся до стежки, якою міг збігти в яр. Упав на землю біля тієї стежки, бо Юліанині двері зарипіли і в освітленому прочіллі постала барилькувата постать Юліаниного батька. Він удивлявся в морок, але мене помітити не міг. Боліла поколота рука, і я розтис пальці – долоня була аж чорна від крові. Спалахнула надвірна лампочка, в прочіллі виросла жіноча постать, вони заговорили, але собачий лемент покривав їхні голоси. Я лежав на землі й тремтів. Садовий розчинив хвіртку і визирнув на вулицю. Але вулиця була порожня. Я беззвучно розсміявся – хай там що, а другого листа Юліані я таки напишу!

Ішов додому й усміхався на повний рот. Троянду пожбурив у кущі кропиви, а тепер за тим пошкодував: чи не ліпше було принести квітку додому й поставити у своїй кімнаті: хай повільно губить на скатірку жовте пелюстя. Я вийняв носовичка й затис його в долоні, щоб погамувати кров. Шкіру поколювало, здається, я загнав кілька колючок. Але що ті колючки, коли вуста твої розповзаються від радісного усміху? Я ще за тебе повоюю, Юліано, подумалося мені, ще не пора в цій виставі спускати завісу. Але що воно – комедія чи драма?..

Наступного дня листа написати Юліані я не зміг і то з простої причини: мій вітчим стукав молотком, немилосердно вганяючи гвіздки в обаполи з раннього ранку до ночі. Я був роздратований тим до такої міри, що знову вийшов і запропонував йому свою допомогу – захотів за прикладом Владека Шарого меланхолією вбити меланхолію. Мій новий родич звівся з колін (у руці тримав молотка, а кишені були забиті цвяхами, аж вилазили з дірок) і прорік одну зі своїх велемудрих істин, в рації якій відмовити я не міг.

– Воно то двом, може, було б і сподобніше, але не знаю. Я вже коло цього діла цілий вік возяюся, то мені воно і в привичку. А тобі воно в привичку?

Зирнув на мене палкими антрацитними очима, в яких зламалася хитринка. Я подивився на свої цілком безмозольні руки й засміявся. Мій новий родич засміявся й собі.

– Воно, сказати, – мовив він, – не святі горшки ліплять, але коли отако поміркувать, то нащо тобі ті горшки? Чи в тебе, може, якогось свого діла нема?

– Діло в мене є, – протяг я, не міг же сказати, що при цьому стуканні книжки в руки не візьмеш, так само й перо, але незручно, що це тільки на вас падає…

Я був гречний, як господь бог. Навіть усміхався ледве не великосвітською усмішкою. Мій новий родич почухмарив потилицю, і його антрацитні очі блиснули вже натурально.

– А що мені сидіть і ворон щитать? Не, я люблю, щоб мені робота в руках була. І не обіжайся, коли правду кажу: люблю діло без помошників робить. Може, негаразд кажу, але така вже, сказати б, натура моя…

Ці переговори провести нам потрібно було: ними визначили ми кожен своє status quo. Правда, коли він зчинятиме стільки стуку–грюку щодня проздовж усього подальшого нашого співжиття, мені доведеться працювати тільки по читальнях. Добре, що зараз канікули, поки що й роботи в мене ніякої не було, а щоб почитати, я можу вибратися десь у траву по той бік річки. Мій вітчим мав рацію, відмовляючись од моєї помочі ще й тому, що робив будь–яке діло страшенно повільно, а це мене при моїй експансивній вдачі напевне дратувало б.

Отак ми розійшлися, вельми вдоволені один одним, і я знову почув однотонний стукіт молотка, який лупав мене вже по плечах. Я подумав: а що коли й на це наладнатися, пристосуватися, як до реву машин, що переїжджають міст, адже тут і там – звук постійний! Але коли знову сів до письмового столу, коли перо моє завмерло перед тим, як сотворити ще один епістолярний шедевр, я знову почув стукіт молотка, який почав дзьобати мене не по плечах, а по голові. Ні, в такій обстановці нічого натхненного й путнього не створиш. Я взяв ковдру й книжку і пішов на той бік у траву: добре було б того листа обміркувати. Але тут замість молотка бухав волейбольний м'яч, якого завзято тузяли бронзовотілі молодики й дівулі, і я зі своєю ковдрою та книгою побрався під гору в поле. Тут усе цвіло й пахло, вітер погойдував торочкасту траву і квіти, літали бджоли, метелики та джмелі – пили з квітів нектар. Дзвонив жайворон, і вітрець обвівав обличчя густим, настояним на сонці та квітах повітрям. Нервово шамотіло листя ліщини; я ліг горілиць і раптом побачив перед собою небо, високе, вицвіле – це з нього зливалися потоки соковитого сонячного проміння і дзвенячі потоки жайворонячих пісень. Я дививсь у те небо й думав: якими маленькими, якими дрібними пристрастями я живу. Думав, що, може, й справді в кожному році можна зібрати події для сякого–такого оповідання, але кого воно вразить і схвилює? Ні, Віталію Волошинський, твої пристрасті – це пристрасті мізеру, їм бракує розмаху і навіть глибини. Ніколи, Віталію Волошинський, не виростеш ти в героя, про якого мріють, засинаючи, дівчата: немає в тебе для того ані сили, ані можливості. Але ти. Віталію Волошинський, живеш, у тебе в грудях тріпоче гаряче серце, на плечах твоїх зовсім не дурна голова, але все це в хирлявій оболонці бридкого каченяти. Отож ти й вигадуєш собі пристрасті. Віталію Волошинський, бо й тобі хочеться бути під цим небом бджолою, яка п'є із квітів нектар життя. І ти вдаєш, що жадібно його смокчеш, але це тільки імітація, Віталію Волошинський, – насправді не ти п'єш життя, а воно випиває тебе. Воно й вип'є тебе, може, й невдовзі, як росянка комаху, і виплюне нікчемні твої останки. Тоді світ забуде про тебе, Віталію Волошинський, бо ти в цьому світі істота мала і значиш не більше від комахи. Навіть не залишиш по собі подоби своєї ще однієї кволої, слабкотілої почварки, яка пристрасно й жадібно бажатиме в цьому світі існувати і випивати із квітів нектар.

При таких думках ніяка книжка не читалася; зрештою, вже й день кінчався. Вже, певне, повернулася з роботи мати; вони з вітчимом обійшли зроблений шматок паркану і дружно обговорили проблему цвяхів та дощок. Потім мати варитиме картоплю, а її новий чоловік умиється, оголившись до пояса. По тому сяде біля неї на кухні, і вони вестимуть мирну балачку. Бачучи таку напрочуд умиротворену матір біля цього недавно зовсім нам чужого чоловіка, я думав про батька й жалів його, адже саме такої умиротвореності він шукав, але ніколи її вдома не знаходив, і це при тому, що він був у мільйон разів культурніший, інтелігентніший, тонший у почуттях і глибший у думках від старого Ювпака.

Я спустився із Псищанської гори і думав над цим феноменом. І мені здалося, що починаю щось невиразно розуміти: гармонія в світі не залежить од нашого розуму і тонкощів наших почуттів, вона залежить від нашої взаємовідповідності один до одного. Розумний з дурним можуть ужитися, а розумний з розумним – ні. І все залежить, думав я, не від нашої вивищеності в розумі чи почуттях, а від того, чи гармонізуємо ми один одного, чи ж бо дисгармонізуємо. Тільки про одне це треба дбати, все інше прикладеться. Бо коли жінка, яка чудово гармонізувала свого чоловіка, перестане це чинити, зв'язок між ними порушиться й навпаки. Людина наладновується на ближнього, подумав я, всіма фібрами душі: духом, розумом, системою відчувань, системою своїх нервів, тут усе має значення; голосно чи тихо говориш, як пахнеш, який вираз обличчя маєш, чи не пересолоджуєш і чи не пересолюєш духовних та матеріальних страв – тисячі й тисячі дрібниць, з яких складається наше буття, має з'єднуватися в погідній спілці – ось що таке гармонізація! Ось той ідеал, до якого маємо прагнути, але чи посилимо ми стати його носіями? Біда в тому, що, замість гармонізувати одне одного, починаємо одне з одним війну, аж доки вона нас не зруйнує, адже й завойовника й переможця війна руйнує не менше, а може, й більше, ніж подоланого й потоптаного; горе подоланим, але горе й переможцям!..

Я прийшов додому на вечерю, мене чекали. Потім ми сиділи за садовим столиком і неспішливо вечеряли, мирно перемовляючись; сонце падало навкоси у наш двір, освітлювало посуд, страви, наші руки; червоне ставало ще червонішим, а біле білішим. У склянках з чаєм плавало по згустку світла, яке мерехтіло. Мій погляд часом падав на материні руки, які намащували на білу скибку лискучим ножем лискуче масло. Це були немолоді, жилаві жіночі руки, але робили вони свою роботу напрочуд злагоджено. Бачив, як тримає склянку зі згустком світла в середині темна, спрацьована рука вітчима, перекидав погляд на його вмиротворене обличчя й думав, що цей чоловік відчуває: сидить він за столом і їсть хліб, заробивши на те право. Я думав, що між них тільки я істота здисгармонізована, отож чинив так, як міг: хай вони того не помічають. І вони того не помічали – я був з ними і цього досить ставало матері, я був складником родини, в яку ввійшов цей чоловік, бічним дзеркалом трильяжа, і цього досить було для нього.

Молодь ішла повз наш двір у парк. Я кидав поглядом у той бік, коли повз нашу хвіртку проходила реготлива компанія, і думав: ніколи не піду на танці в отакій компанії, адже я не для компаній.

У цей час я й побачив Юліану. Йшла з кількома подружками в тому ж таки платті дзвоном, а коли повернула в мій бік обличчя, я відчув, що став за столом невидимий: дивовижне то було обличчя. Дивовижна була ота жовта постать, облита не тільки жовтим вечірнім сонцем; господи, подумав я, на що я замахнувся! Який дивний безум мною керує, який страшний безум! Навіщо турбую це ясне створіння, адже не для мене воно! Я чув, як у моєму невидимому тілі (адже не зупинила на мені погляду, хоч дивився на неї так. ніби з себе вилазив) голосно стукоче серце, як воно аж боліти починає, гак метиляється й обтовкується в грудній клітці – очі мої покривав жовтий туман.

Видіння зникло, а я вийшов з‑за столу і підійшов до хвіртки. Погляд мій печально лився услід за тією, яку вела за собою довга, відкинута на дорогу тінь. Я забув про матір і вітчима за столом, вони про щось захоплено балакали, моя власна довга тінь потягла мене по дорозі вслід за тим жовтим метеликом, квіткою кульбаби, яка перетворилася раптом у живу дівчину. Не міг нічого з собою вдіяти, бо таки й справді не належав собі. Таки справді керував мною безум, якесь дивне й дике запаморочення. Хтось ніби прив'язав мене до тієї жовтої квітки, до того метелика, який летів переді мною і тріпав привабно крильцями, я йшов ніби в тумані. Рука полапала кишеню: чи є в ній гаманець, адже на танцмайданчик без квитка не пройдеш. Гаманець є, і я полегшено зітхнув. Що буде, гарячково міркував я, коли підійти до неї й запросити до танцю: відмовить чи ні? Танцювати мене навчив Владек Шарий, але школи того вміння я не випробував з дівчиною, бо не ходив ані в парк, ані на студентські вечори. Зараз я дякував долі за те, що Владеку Шарому захотілося стати моїм учителем танців.

Ішов від дівчат на належній відстані, але не гублячи їх з визору. Вони сміялися й жартували, але не озирнулися ні разу. Зрештою, коли б і озирнулися, то що їм до того, що десь по вулиці плететься якась мала і нікому не потрібна почварка?

На танцмайданчику вже грав оркестр, а всю круглу площину заповнював барвистий, гудливнй і вируючий тлум. Я вибрав собі куток, звідки зручно було стежити за Юліаною; волею випадку це було те саме місце, на якому я самотньо сидів минулого року. Юліану відразу запросив до танцю високий і гарний хлопець, і вони потонули у верткому хаосі, мені залишалося тільки вихоплювати з того виру жовту пляму її плаття. Юліана танцювала легко й невимушено, а на її обличчі застигла усмішка. Жовте плаття виринало й пропадало з моїх очей, і я захоплено за ним стежив. Кінчався танець, починався новий, і до Юліани підскакував новий залицяльник; здавалося, вони ніби й чекали, поки вона звільниться, – дівчина ж не відмовляла нікому. Але найчастіше танцювала з тим, першим, хоч і той, перший, не дармував: коли Юліана бувала зайнята, він також не сидів на лавочці і не зітхав.

Я відчув, як під груди мені підкочується щось кисле; ні, даремно я сюди приволочнвся. Даремно стовбичу тут – чи така вже велика втіха дивитися, як умліває в чужих обіймах володарка твоїх снів?

І тут я побачив Таню. Дівчина стояла якась знічена, посмутніла, здається, до неї ніхто в цей вечір так і не підійшов. Закінчився танок, і до Тані підскочила досить мила дівчина, розпашіла, усміхнена – вони про щось між себе заговорили. Ну що ж, подумав я не без злорадності, Таня цілком годиться в подруги тій дівчині, адже в їхньому світі гарна вибирає собі в супровідниці негарну, щоб на такому тлі виглядати ще чарівніше. Адже й ті двоє, що прийшли з Юліаною, також сірі курочки і більше простоюють чи просиджують на лавках, ніж танцюють, у той час як Юліана чи Танина подруга не пропустили жодного танцю. Я вже не виношував відчайдушних думок підійти до Юліани, щоб не стати тим єдиним, кому дівчина таки відмовить, та й утримати інкогніто бажав. Тобто в мене раптом виникла ідея написати дівчині, що одним із її партнерів був автор листа, чи не клюне вона на таку приманку?

Знову зирнув на Таню: самотнє й печальне обличчя – от кому в цьому тлумі по–справжньому гірко. І мені раптом стисло серце: пожалів цю почварку, бо хто її в цьому світі пожаліє, як не подібний до мене? Ні, це був якийсь несвідомий порух, акт співчуття, чи що; ні. це сталося само по собі, я раптом встав і пішов до Тані – можу ж я перекинутися словом зі своєю однокурсницею.

– О, – сказала вона, – і ти тут?

– Вивчаю етнографію сучасного побуту, – сказав мій півнячий басок. – А ти вже не на практиці?

– Вже відбула, – сказала Таня.

– А, – мовив я, співчуваю. А що занесло тебе в цей вертеп?

– Чого це вертеп? – сказала Таня, ображено зводячи брови. Бачиш, і тебе, такого великорозумного, сюди занесло.

– Щоб не почати сумніватися в межах своєї великорозумності, сказав я.

– Не зрозуміла! – знову звела брови Таня.

У цей час повз нас пролетіла в танці Юліана. Розчервоніла, прегарна, блиснула в мій бік очима – прекрасними очима! Серце в мені тенькнуло.

– Хочу сказати, що й боги часом спускаються на землю, – сказав.

– Так високо про себе думаєш? – насмішливо скривила губи Таня.

– Анітрохи, – відповів мій півнячий басок. – Просто богорівними зробила нас традиція.

– Значить, і вони богорівні, – хитнула Таня на тлум. – Чого ж їх зневажаєш?

– Бо не можу, Танечко, до них дорівнятися, – з тонким усміхом відповів я.

– Ну, це вже ти правду сказав, – погордливо задерла носика Таня.

– Звісно, – відповів я. – І щоб доказати це, запрошую до танцю тебе.

– Не зрозуміла, – сказала Таня. – Доказати що?

– Ну те, що всі у світі ані гірші, ані кращі.

Вона могла б на мене образитися, адже я увіч дав їй знати, що пожалів її, але дівчина мислила простіше, тобто моїх високих вихитів розуму не збагнула, а вирішила, що я до неї в певний спосіб залицяюся; зрештою, і застоялася вона. Ні, не зразу подала мені руку, а трохи й повагалася. «Не гордуй мною, Таню, сказав я їй подумки, – через свою тугу я до тебе підійшов».

Ми вкрутились у юрбу, людей було так густо, що вже не мало значення, як хто танцює, ми ж обоє танцювали погано. Знову мигнуло проти мене розпашіле лице Юліани, її вів той‑таки чорнявий і високий молодик. Я побачив, що очі в того молодика волошкові.

– Не сердься на мене. Таню, – сказав. – Може, я й набридаю тобі своєю персоною, але нечасто трапляється, що двоє однокурсників здибуються поза курсом.

Таня мовчала. Закусила губку і старанно намагалася потрапляти в ритм. Мені треба було дівчину вести, але що з того, коли на кількох уроках танцю, що їх дав мені Владек Шарий, вести партнера він мене не навчив. Я був на тих уроках більше дамою, ніж кавалером, кавалером був Владек. Здається, я топтав Тані ноги, але вона мовчки терпіла. Саме тому я більше афоризмів дівчині не продукував.

– Ми аж упріли, поки закінчилася музика, а коли це сталося, обоє полегшено зітхнули. – Я відвів Таню на місце.

– О, – прискочнла до нас розпашіла її подружка, – ти тут собі й кавалера знайшла.

Зирнула на мене, і я побачив порожні–порожні сірі очі: ну, чого ти зневажаєш мене, лялько, подумав я. Бо крізь ті порожні очі я встиг примітити кілька не дуже закручених мозкових звивин; але вона увіч із нас з Танею насміхалася, керована нехитрою командою від тих звивин. Таня, здасться, також те відчула.

– Це не кавалер, – сказала цілком без гумору, – а мій однокурсник.

У цей час заграла музика, до Таниної подружки підскочив уже справжній кавалер, вона манірно сказала: «Ах!» і пішла й далі розкручувати в цьому хаосі убогі звивини власного мозку, а я стояв біля Тані, ніби язика проковтнувши. Навіть не шукав очима Юліани – незвідь–чому осінню мені запахло.

– Що це за одна? – спитав коротко в Тані.

– А, – сказала та, скривившись, – моя двоюрідна сестра.

– Залишишся іще тут чи провести тебе додому?

– Ще побуду, – сказала прілим голосом Таня. – Піду додому із сестрою.

– Тоді вибачай, що тебе потурбував.

– Нічого, – сказала Таня. – Не сподівалася тебе тут побачити.

– Хіба ти від мене на щось сподіваєшся? – бовкнув я.

Таня на мить спалахнула, очі її розширилися, а губи здригнулися.

– Тобі не личить бути злостивим, Віталію, – сказала вона.

– А яким мені личить бути? – спитав я, пильно на Таню дивлячись.

Дивно, коли отак довше дивитися на неї, не така вона й почварна.

– Будь такий, як є, – тихо сказала дівчина і відвернулася.

– Гаразд, – сказав я, – спробую. То що, потанцюємо ще раз чи розійдемося?

Вона сприйняла моє слово як запрошення до танцю й подала мені руку. Ми потуплювалися на забитих курявою дошках ще раз, після чого я розкланявся. Смішно виходило: прийшов милуватися володаркою своїх снів, а натомість підбиваю клинчики до тієї, котра тільки раз у мої сни прийшла, та й то в чудний спосіб.

Я зирнув на юрбу. Юліана танцювала. З тим‑таки високим, чорнявим і волошкооким. Дивилася на нього із завмерлою усмішкою, із завмерлою усмішкою дивився на неї він…

І я покинув це юрмисько, бо стало тут незатишно й самотньо. Здалося мені, що з Юліаною повторюється та ж таки недоладна історія, яку пережив я з Мирославою. Тоді я заклявся не влазити у чуже щастя, бо не моя це місія – псувати людям життя.

Йшов і міркував. Звісно, мої стосунки до Юліани й моє раптове кохання – безум. Звісно, не маю я ані найменшого шансу на те, що й дівчина мене полюбить, але й не претендую на таке. На що ж претендую? Та й чи можна говорити про якийсь розважок, коли тобою керую безум?

Отже, давай підведемо підсумки, сказав я собі. Юліана увагою осіб чоловічої статі не обійдена – ось скільки їх біля неї крутиться. Можливо, той високий і чорнявий їй найбільше до вподоби, але між ними сталих стосунків немає; здається, вони тільки вперше сьогодні зустрілися. Неважко мені в тому переконатися: треба тільки дочекатися кінця танців і простежити. Коли хлопець проводжатиме Юліану, мені треба про неї забути, щоб знову не корчити з себе ідіота. Коли ж він її не проводжатиме, то повертатиметься вона з тими‑таки подружками, і я матиму право використати здобуте в неї, правда, не в зовсім чесний спосіб, право написати їй другого листа.

Ходив понад берегом річки, по якій плавало на човниках кілька нічних рибалок (ловили хватками), і дивився, як стелять по воді жовті мерехтливі пасмуги прибережні ліхтарі, слухав дешеву музику, яка котилася з паркової гори, примітивну й нікчемну музику з примітивною й нікчемною мелодією: десь там, на горі, й досі тупотять, крутяться, стискаючись в обіймах; там і досі самотньо стовбичить Таня, здається, вона поставилася сьогодні до мене милостивіше, але що мені з того? Там крутиться ота жовта квітка, пахощами якої я отруївся, і немає їй діла, що хтось нестямно закоханий у неї блукає, як вар'ят, топчучи вечірню росу і гріє власну химерну сподіванку, як квочка яйце, маючи надію, що з того яйця вилупиться лебідь, хоч чудово знає: з курячих яєць лебеді ніколи не вилуплювалися. На нього сиплеться прозорий зірковий пил, але небо над головою в нього повне загадкових і таємничих арабесок, і він, той чудний безумець, хоче прочитати їх, як неписьменний письмена, і вірить, що при належному старанні це йому вдасться; вірить, бо людина в цьому світі завжди переконувала себе, що всесильна вона й неповторна; вірить, що кожен її безум – початок відкриття, котре оновить світ і стане початком нового розуму, бо так їй приписано долею. Отож чинить так вона у великому й малому, бо цінності в світі часто – плід її здійснених і нездійснених мрій та бажань. Ось чому так уперто блукав я берегом, закусивши губу, і слухав, коли ж нарешті заглушить ця ніч оту нікчемну музику, якою й так я наллявся по вінця. Тоді по темній вулиці підуть, голосно розмовляючи, юрби хлопців та дівчат, вони жартуватимуть і сміятимуться, а я стоятиму в темряві і їстиму їх очима, бо я ніколи не стану натуральним складником оцієї веселої й безпосередньої юрби, ніколи не пройдусь отак безпечно, повертаючись із гулянки.

І ось вони йдуть, я стою й дивлюся, а біля мене стоїть і дивиться синій чоловік, і той синій підсміюється нишком із мене, але він задоволений, бо коли людиною починає правити безум, він витворюється із повітря, ночі, зіркового пилу і трав'яної роси, він стає, шановне товариство, подобою вашою, смішною до карикатури, подобою, удаючи, що він ваш тверезий глузд, хоч насправді він дитина вашого безуму.

Я стою й дивлюся, темний, малий, майже розмитий темінню, очі в мене розпалені, я до болю вдивляюсь у морок, бо я забув замінити темні окуляри на світлі: таж бо потягло мене за Юліаною і не було коли зважати на такі дрібниці. Отож стою я з великими чорними очима, з мокрими сандалетами і шкарпетками, рот у мене розтулено, а мимо йдуть і йдуть діти отієї примітивної музики, йдуть швидко, бо в них молоді й моторні тіла, поблискують міцними й молодими зубами, сяють світлими сукнями й сорочками, йдуть і пропадають у темряві. Тіла їхні пахнуть вечірньою росою і зірковим пилом, тіла їхні дихають набраною від тієї музики енергією.

А ось і жовте дзвоном плаття – Юліана повертається, як і прийшла, в супроводі подружок, вона щось дзвінко розказує і радісно сміється, її сміх теплий, срібний, мелодійний, її подружки так само дзвонять голосами, вони всі троє також пахнуть вечірньою росою й зірковим пилом. А я стою в глибині невидимий, з незвично притихлим обіч себе синім чоловіком, бо й він аж рота розтулив од цікавості – а що це воно відбувається: мале, нікчемне й примітивне, як та музика з парку, чи й велике? Я навіть знаю, про що він думає. Немає великого, міркує він, без малого, всі малі історії – це тіні історій великих, а найбільша з великих історій, гадає він, – це історія людської душі, байдуже, в кволому чи в здоровому тілі вона поселилася. І я стою, покриваючись росою, ніби камінь, бо я на хвилю й справді перетворююсь у камінь, а на обличчі моєму усмішка, легка, тремтлива й щаслива, бо попри все Юліана пройшла додому не в супроводі отого високого, чорнявого й гарного, з яким так захоплено танцювала, а з тими‑таки сірими, як кури, подружками. Пройшла й продзвеніла сміхом, задоволена, юна й прекрасна. І я відчуваю, що не маю сили отак від неї нагло відмовитися – сьогодні вночі писатиму їй листа.

Повернувся додому, вікна наші вже не світилися. Відчинив безшумні двері, материн новий чоловік їх уже помастив і вони не риплять, скинув у темряві сандалі і йду у мокрих од роси шкарпетках, ступаючи навшпиньки, – хай вони там сплять, умиротворені й утомлені: мати моя зі своєю запізнілою і смішною любов'ю і той її не менше смішний новий чоловік. Я відчиняю свої двері, вони також не риплять, бо вітчим змастив і їх, щільно запечатую їх за собою. Скидаю мокрі шкарпетки, скидаю сорочку й штани, ще не свічу світла, бо хочу переконатися, що всі в домі сплять, та й треба мені трохи нагрітися й подумати, адже сьогоднішній нічний лист має бути прекрасний. Отож безшумно залажу під ковдру, і очі мої зупиняються на просвіченому ліхтарями й зорями вікні. Відчуваю тепло, що поволі охоплює моє тіло, відчуваю, що мене підносить натхнення, що я й сам підіймаюся, росту, що я світлий і мудрий, що я недаремно не покликав із собою синього чоловіка, а залишив його за дверима – зачинив перед його носом двері: іди в ніч, творений ніччю! І він пішов у ніч, адже в мене в серці тільки світло, адже моя душа – ніби сонячна лампа; я вже наповнююся не лише теплом, але й світлом, і вуста мої шепочуть сокровенні слова.

– Дорога Юліаио, шепочу в ніч, я щасливий. Щасливий, що ти зрізала троянду біля свого вікна, отже, дозволяєш мені написати цього листа. Навколо мене ніч, я сиджу за столом у світлі настільної лампи, і ці слова, які тобі пишу, – моє для тебе одкровення. Сьогодні ми з тобою познайомилися ближче, Юліано, шепочу я, бо щось покликало мене прийти на танці у парк, де я побачив і тебе. Цілий вечір дивився я на тебе: чи помітила це? До тебе підходило чимало хлопців, і ти з ними танцювала, одним із тих хлопців, що з тобою танцювали, був і я. Отож мені хочеться, Юліано, щоб ти згадала мене, бо ми з тобою танцювали не раз, бо ми з гобою трохи й розмовляли, згадай усіх тих хлопців і відгадай, котрий із них я. Грала чудова музика, шепотів я, але ти була чудовіша за ту музику; було безліч гарних дівчат, але ти була чудовіша за всіх гарних дівчат; було багато усмішок, але твоя найсвітліша. Ми танцювали з тобою, Юліано, і я дивився тобі в очі; мені здавалося, що ми йдемо по сонячній галявині, на якій кожна квітка – мала подобиця твоя, однак не було квітки від тебе гарнішої; пахло медом, і літали золоті бджоли, а ми йшли і йшли, і сонце було таке веселе й лагідне, жайворонки співали – ось що бачив я і відчував, дивлячись у твої очі. Я хотів подякувати тобі за зрізану й тим самим подаровану мені троянду, але не посмів заговорити про те, бо я хочу, Юліано, щоб ти впізнала мене сама. Вірю, що конче мене впізнаєш, і тоді я перестану ховатись, скину з обличчя маску, бо навіщо маска тому, кому простягнуто дружню руку? Я пішов трохи раніше з танців, бо мені хотілося пережити своє зворушення. Певне, в той вечір натоптав я чимало роси, а все, на що я дивився, ніби оживало. Повітря було чисте, ніби перламутрове, проглядалися й найдальші вогники, земля зітхала, й небо дихало, а я раптом пізнав щастя в цьому світі – воно таки справді існує. Воно десь поруч, простягни руку й доторкнешся: його вдихаєш разом з повітрям, воно обвіває обличчя вечірнім леготом, воно дивиться на тебе з кожної зірки, воно поклалося світляною кулею довкруг кожного ліхтаря, воно витікає з кожного освітленого вікна, воно відходить ароматом від кожної квітки, що росте на цій землі. А коли закінчилися танці, ти поверталася з дівчатами додому; я знову побачив тебе й зрозумів: все оте невимірне і всесуще щастя – це ти, Юліано!..

Я сидів за столом, відкинувши перо, і сльози раптом стали в моїх очах. Бо зрозумів: надто красиво пишу, щоб мої слова й справді дійшли до Юліани; зрештою, все написане більше неправда, як правда, – чудова, гарна, ніби казка, неправда. Але воно й правда, бо ніколи так щиро й натхненно я не писав. Слова вилилися з мене – відчув, що мене більше в цій ночі нема. Є тільки залитий жовтим світлом стіл, є настільна лампа, є білий аркуш паперу з розсипаним зерном літер, а в кріслі біля того світла сидить не людина, а тінь, сидить хтось на мене схожий, хтось блідий, аж прозорий; хтось такий, через кого просівається світло лампи, хтось із темними проваллями замість очей, хтось із синіми прозорими пальцями, котрий виклав усю силу, аби вийти зі світу тіней і зажити активним, добрим і простим життям.

Але він, здасться, перестарався. Перелився в оті чорні, мертві жучки на білому полі наперу, а сам зник.

Я знав, що лист мій не може так закінчитися: щось мені треба дівчині запропонувати. Однак сили в мене вже не було. Тоді простяг руку й натис на вимикач. Лампа погасла, і я опинивсь у глухій темряві, тільки вікна блідими плямами світилися переді мною. Руки мої безживно звісилися вздовж тіла, ноги ніби вростали в підлогу, серце тонко заболіло, тільки очі палали. В голові потріскувало – от–от не витримає вона напруги й розірветься, тьма мене поглине. І я раптом відчув, що це скоро й насправді станеться, зовсім скоро, а мій безум – не намагання завоювати найкращу дівчину, це лише просте й жалюче, як відчай, бажання у цьому світі втриматися. Я його надто любив, цей світ, отож і хотів утриматись у ньому через любов. Ось той глузд у моєму безумі, заради нього варто переживати отакі вечори й ночі.

Уранці я до того листа дописав тільки кілька фраз. Коли Юліана хоче, щоб наші з нею стосунки продовжилися, хай прийде у парк у суботу. Я буду одним із тих, хто запросить її до танцю. Їй не обов'язково мене впізнавати – це стане для мене сигналом, що я мою право написати їй третьою листа…

У суботу пішов дощ. Ще вдосвіта небо затягло хмарами, а після одинадцятої линуло як з відра. Я стояв біля вікна й дивився, як розбігалися від річки пляжники. Пробіг і мій вітчим із молотком і дечечком цвяхів, він уже майже завершив паркан. Мокре волосся поприлипало йому до скронь, а голе до пояса тіло блищало. Мати сьогодні була вихідна й кинулася надвір із парасолею. Я бачив, як вони йшли, притиснувшись одне до одного під спільною парасолею, і мені від цього незвідь–чому стало ще смутніше. З вікна проглядалася вулиця, по ній мчав брудно–брунатний потік. Ударили двері, гомонячи, в хату зайшли мати з вітчимом. Мати турбувалася й наказала чоловікові миттю перевдягтися. Він сміявся й говорив, що нічого йому не станеться.

Якась парочка зупинилася під деревом, одежа на них поприлипала до тіла, видно було навіть пипки дівочих грудей. Волосся в дівчини також звисало мокрими пасмами, вона звела обличчя до хлопця й сміялася. Хлопець стояв до мене спиною, крізь прилиплу тканину проглядали м'язи. Шия була груба, міцна, а плечі круті. Мені захотілося вийти й запросити їх у дім, але немає їм діла до мене, та й старих мій жест здивував би.

Я не марновірний, але цей дощ найліпша відповідь на того мою дурного листа, якого послав Юліані. Зрештою, ще побачимо: такі зливи довго не тривають.

Злива довго не тривала, але калюжі почали пухиритися, і дощ після годинної перерви посіявся вже повільний і навдокучливий. Такі дощі можуть тривати кілька діб, і я вже майже упокорився: тихий смуток пойняв мені душу. Здається, настав час отямитися. Безум – це безум, і всі мої софізми, що це початок чогось розумного, тільки немічна спроба одурити себе самого. Коли насправді хочу здобути собі дівчину, в мене є одна цілком реальна можливість: виявити більшу увагу до Тані. Тоді, на танцях, я нутром відчув: вона вже подалася. Чекає від мене сміливішого вчинку, а може, й натиску. Але вона горда й потребує, щоб і її здобували, як кожну справжню жінку. Що я, зрештою, знав про Юліану, окрім того, що вона гарна й принадна? Про Таню я знав більше. Знав, що вона багато читає, на курсі принаймні вона із найздібніших. Але про Таню поки що серйозно думати я не міг, бо ще не завершив цієї історії, в яку так нещасливо вліз. Мушу в чомусь остаточно переконатися, ще в мені надія не погасла. Ще може закінчитися цей дощ, і я, дивлячись у вікно, пристрасно помолився, щоб хмари розвіялися. Закляв подумки цей дощ і попросив у неба, хай мені посприяє.

Дощ припинився близько п'ятої. Ми полуднували в хаті, і я відчув на собі материн вивідчий погляд.

– Щось на тобі лиця нема, – сказала турботливо. – Ти здоровий?

– Негода діє, – сказав я. – І це була правда.

– Мені теж крижі ломить, – підтримав мене вітчим. Попри всі його позитивні риси, він плямкав за їжею, і це мене дратувало, особливо сьогодні.

Вийшов надвір. Небо вже розірвало в кількох місцях заслону хмар, у прорвах сяяло напрочуд голубе небо. Повітря було вогке й сіре, струмки вже не бігли, в їхніх руслах поблискувала стояча вода, дихали земля й трава, напившися донесхочу. Струмки повиносили на вулицю сухі стебла бур'яну, торішні каштани, цурпалля; в рівчаку я навіть побачив лискучого солдатського гудзика.

Колись я любив оцю післядощову пору, коли стихія відшуміла, відгуляла, а натомість приходила вогка й сіра тиша з м'яким духом омитого зела й листя, з пряним запахом тополиних бруньок і з розгрузлою, чвакітливою землею під ногами. Тоді по–особливому затишно блукалося понад берегом, але сьогодні мене цікавило не те. Сьогодні я нетерпляче позирав у небо й пристрасно бажав, щоб оті голубі пройми розширилися, а хмари розвіялися, щоб швидше присохло болото, а решта води із струмків або стікла, або ж усоталася у землю. Бажав, щоб настав тихий, непаркий вечір – хай б’є у вологу тишу барабан і хай убиває тишу ота примітивна музика – я сам її сьогодні потребую. Бо вона скличе з околиць хлопців та дівчат, і вони слухняно рушать на її поклик, підуть, енергійно помахуючи руками і лискочучи зубами, в одному напрямку, щоб зійтися на дощатому майданчику в юрбу і застрибати, закружляти, ніби вони первісні люди й зійшлися на Лису гору виконати належний ритуал при службі богам. Це й справді так, бо той парк і танцмайданчик у ньому – Лиса гора, і я сам деруся на ту гору, сам іду, енергійно помахуючи руками й блискочучи зубами; я – великий імітатор, актор і блазень, бо ж між усіх цих хлопців та дівчат небагато є таких, котрі усвідомлюють: усі ми грачі, виконавці якоїсь вистави, усім нам наділено якусь роль; одні з нас позитивні, інші негативні, одні мають амплуа комедійне, а інші трагедійне, ще інші на характерних ролях, решта – статисти, хор, танцюристи. Всі ми граємо цю химерну виставу життя нашого, і тільки дехто не тільки виконавець, але й глядач – не ті, котрі гостро усвідомлюють світ і себе. Не назву їх людьми достойнішими від тих, хто живе, бо живе, дихає, бо дихається, кудись іде, бо туди ведуть його рефлекси, – всім нам ціна одна і один кінець, але поспівчувати саме таким мені хочеться, адже їм доводиться відбувати більшу боротьбу, щоб устояти і зберегти своє «я» неушкодженим…

Я знову на танцмайданчику, де вогко пахне деревом, намоклими дошками; дощу нема, але хмар з неба не змило і оркестр плював під ті хмари примітивну свою й дурну музику. Людей прийшло мало, на лавах досить порожніх місць. Багато порожнього місця й на самому майданчику, зі свого кутка я міг бачити всіх – не прийшла ані Таня. ані її подружка, не було і Юліани із ескортом своїм. Я дихав вогким повітрям, і мені смутилося, важко було чекати отак бездільно. Запросив до танцю якусь дівчину, вона повагалася, але пішла – базар сьогодні малий, – але ні я, ані дівчина не відчули від нашої тимчасової злуки радості, ми були двома Піннокіо, тільки один у штанях, а другий у спідниці. Потанцювавши з однаковою вправністю, ми вичавили одне одному по дерев'яній усмішці й розійшлися, щоб ніколи більше не здибуватися, і я не робив більше спроб удавати з себе кавалера. Я сидів на вогкій лаві, відчуваючи, як вільга просякає мені в тіло, чудово знав, що так сидіти мені з моїм ревматизмом не можна, що це може погано скінчитися, але на вустах моїх грала вперта посмішка, я ніби мстив сам собі за те, що такий дурень, що я навіть листа доброго не вмію скласти, щоб зачепити в дівчині якусь романтичну струнку. Невже вона й справді така холодна, ота Юліана, думав я, що їй нецікаво, хто за нею упадає, щоб її не зацікавила ота гра, яку я запропонував, адже не так уже кепсько її придумано.

І я раптом позеленів од здогаду, який ніби стріла увігнавсь у мій мозок: а що, коли Юліана здогадалася, хто писав їй ті листи? Ні, це було б неймовірно, подумалося мені, я обставив себе всіма застережними заходами, і не може бути, щоб виявилася вона аж така прониклива.

Й сидячи тут, на мокрій лавці напівпорожнього танцмайданчика, злорадно відчуваючи, як уповзає в тіло вогкий холод, я придумав фінал цій історії, своїй п’єсі, своєму «Безуму», адже все має якось у цьому світі закінчитися. Я вирішив зіграти ва–банк.

Переді мною крутилися пари, якось без ентузіазму, неохоче й без ентузіазму грав оркестр; небо позаслонювало прорви, нависло й почало розбухати сірим дріжджевим тістом хмар, і всі раптом відчули, що ось–ось бризкне з того тіста не так краплями, як мжичкою. Я ж сидів у позі лорда Байрона і міг вважати, що загадкова усмішка повзає по моїх вустах: а що коли я сам прийду до Юліани; ну, хоч би як посланець того загадкового інкогніто, принесу їй ще одного листа; хоч ні, досить із мене листів – принесу їй квіти, які таємничий інкогніто велів передати їй через мене; зрештою, підходив же я до Мирослави, як посланець Владека Шарого. Цим самим уб'ю кілька зайців: передам Юліані усно, що той загадковий інкогніто вельми шкодує, що вона не відгукнулася на того дурного листа, отож і запитує через свого посланця: писати йому далі чи ні; другий заєць – відведу підозру від власної особи, бо Юліана про автора листів може тільки здогадуватися, а не знати, третій заєць – коли Юліана інкогніто відмовить, він має нагоду по–лицарському вручити їй букет квітів, і нарешті четвертий заєць: хочеться мені стати з дівчиною віч–на–віч і побачити, яке враження на неї справляю. В тому ж випадку, коли дівчина поставиться неприхильно до інкогніто і до мене, я зможу проголосити: «Finita la commedia!» вклонитися глядачам (а єдиним глядачем цієї комедії був, здається, я сам) і махнути рукою, аби машиніст сцени опустив завісу.

Трохи збадьорився від такого рішення, бо його було витримано в добрих літературних традиціях, принаймні тієї пори, коли мистецтво мало бавити глядача, а не сотати йому з тіла жили. Ну що ж, я звівся, побачив дівчину, з якою танцював, вона пропливала повз мене в парі з якимсь новим Піннокіо, подарував їй дерев'яну усмішку і дерев'яною ходою рушив до виходу – дерев'яною тому, що від довгого сидіння засидів ноги.

Вийшов із танцмайданчика, коли ж мене оббризкали перші краплі дощу. Але кроку не пришвидшив, ще відчував себе в ролі лорда Байрона. Доки дійшов до паркової балюстради, дощ сипонув густіше – нечисленні гуляки сипонули навсебіч, шукаючи прихистку. Я ж ускочив у телефонну будку і простояв з півгодини у страшній духоті, бо в неї, окрім мене, забилося ще з п’ятеро регітливих і дурних створінь…

І ось я йду з величезним букетом квітів, зовсім забувши, що маю переступити поріг садиби ворога мого батька, того, котрий колись приятелем його називався і котрий підступно його зрадив. Мені здавалося, що наш акт помсти зняв уже вину з того чоловіка, адже мстилися на ньому батько мій (як саме, невідомо) і я (описано вище в деталях). Але й це не поліпшило стосунків між нашими родинами: досить моїй матері й зараз згадати того Садового, як вона зеленіє й біліє і вуста в неї трусяться; не вибачив йому образи до кінця днів своїх і тато. Але я вже давно застеріг: керує мною не тверезий розважок, а безум, отож я нібито в ролі Ромео, а Юліані й імені не треба змінювати – це і є Джульєтта. Однак я, здасться, тільки вдав із себе Ромео, півника чи лорда Байрона; насправді я підозріливий і насторожений, бо гра ва–банк все‑таки не абищиця; я хвилююся, зеленію й побоююся, що в мене заклинить язика між зубами, коли доведеться там, на тому дворі, промовляти. Але маю надію на те, що все навколо – декорації, а не справжні краєвиди, що я – в театрі і гратиму роль, а в мене ніхто ніколи акторських даних не заперечував. Букет, який я пру, величезний, складений вінком на твердій підоснові, і коли я входжу в хвіртку, мушу затулятися ним, як щитом. Голосно, люто, заливисто, натхненно бреше псюра, так завзято рвучнсь із ланцюга, ніби він бик, а я тореадор, а букет мій червоний плащ, яким я його дрочу.

Вищать двері, я відхиляю букета: на порозі стоїть монументальна, повної статури, великогруда жінка зі слідами колишньої вроди на круглому обличчі, але вроди простої, не вишуканої. Вона щось говорить, але пес бреше так, що не чути ані слова.

Тоді із‑за хати виходить сам Садовий, заганяє собаку в буду й накидає гачечка на дверцята – навіть із цієї деталі видно, який він дбайливий господар. Сам господар стає біля буди, а що пес лементує й казиться вже зачинений, при бажанні можна уявити, що це Садовий прив'язаний до цієї буди і що гавкає так безподібно також він.

– Доброго вам дня! – кажу я, бо вже створено умови, аби ці двоє мій голос таки почули.

Обоє мовчать, до гостей вони не вельми привітливі. Тоді я стаю холодний і незворушний.

Мене просили передати вашій дочці цього букета, кажу я, здасться, крижаним голосом.

– Хто просив? – пнтає, дивлячись на мене з висоти порога жінка.

– Владек Шарий, – кажу, не моргнувши й бровою. – Ваша дочка знає…

Тоді від будки з оскаженілим та замкнутим собакою зрушується й перевальцем іде барилькувата постать; я навіть чую, як від кожного її поступу постогнує земля. Відчуваю, що він дивиться на мене крізь примружені повіки, а на обличчі в нього холодна маска, ніби це не обличчя, а імітація, та й сам він ніби й не чоловік, а імітація.

– А твоє прізвище часом не Волошинський, хлопче? – питає він тоном прокурора.

– Ні, – відповідаю я й бровою не повівши. – Моє прізвище Макошинський.

– А хто такий Владек Шарий? – питає з порога тоном судді жінка.

– Це ухажор, тобто залицяльник вашої дочки, – так само незворушно кажу я.

А твій батько часом не працював на взуттєвій фабриці? – питає тим‑таки прокурорським голосом Садовий.

– Ні, він працював на панчішній фабриці, – кажу я.

– Не знаю ніякого Владека Шарого, – тоном судді проголошує жінка.

– Моє діло маленьке, – відказую. – Мене попросили занести їй букета, тобто оці квіти, і я заніс. Покличте вашу дочку…

– Вона пішла на свіданіє, – манірно проспівала жінка на ганку, – і ніяких таких цвітов ні од кого не чека.

– Ти щось мене морочиш, – блиснув очима, мов шаблями, Садовий. – Твій батько помер?

– Помер, – кажу я й пильно дивлюся на Садового, бо й собі хочу, щоб мої очі лискали, мов шаблі. Але мої очі можуть лискати лише темним склом окулярів.

– Ти отам біля мосту живеш? – питає Садовий.

– Я живу на Любарській, – кажу й відчуваю, що в мене й ніздрі починають здійматися. І чого ви, дядьку, до мене пристали? Кажу ж вам: мене попросив занести квіти вашій дочці Владек Шарий. Покличте її, бо в мене нема часу баляси точити.

По–моєму, це синок отого самосійного, – сказав Садовий до жінки. Що йому тра?

– Хіба не чув? – тоном цариці відказала жінка. – Приніс од якогось Владека Шарого Лянці квіти.

– Од кого це?

– А хороба його чиста знає! Каже Лянчин ухажор.

– А той? Ну, що ти його привела? – здивовано кліпнув банькадлами Садовий. – Це треба в Ляньки спитать…

Вони перемовлялися, ніби мене тут не було. Я оскаженів.

– Покличете ви Юліану чи ні?

– Я цвіти й сама можу передать, – дипломатично відказала жінка на ганку, але не знаю, чи можемо ми їх і приймать? В Юліани вже є ухажор, тож не знаємо, чи нам удобно цього букетика брать. Так і передай отому…

– Владеку Шарому, – підказав я. – А квіти візьміть. Не хочете передати дочці, на смітник викиньте.

Я підійшов до ганку, поклав букета до ніг отієї монументальної і подумав: ось вона, Юліана, в старості. Гордо розвернувся й подався до хвіртки. І тут сталося чудо. Собака вирвався з буди, хоч був зачинений з цього боку на гачок і залящав так, що я ледве розчув слова Садового, який весь час, поки я балакав з його жінкою, шільно до мене приглядався:

– Морочить мене… голову дам відсікти… син того самосійного… Ти бач, приперся, не посоромився…

Я від того двору тікав. Побіг, як тільки переконався, що мене не видно із того ганку, і відчував, що мене оганьблено так, як ніколи, хоч нічого особливого, здається, в тому дворі й не сталося. Не знаю, чому назвав гой кабан мого батька самосійним, щось він у це слово вкладав не зрозуміле мені; дивувало інше: цей чоловік, учинивши моєму батькові стільки лиха, не тільки не відчував мук сумління, не тільки зневажав його, але й ставився до нього увіч вороже, а це значило, що в чомусь батька звинувачував. Чи не була, думав я, батькова помста чимось гіршим від того лиха, який учинив нам цей чоловік? Я ніколи про те не дізнаюся, та й чи потрібно? Головне не те… Головне, що Юліана таки має біля себе залицяльника, і я, здається, вдруге плював у небо. Слина повернулася і вдруге впала на моє ж обличчя, хоч цього разу я нікому нічого поганого не вчинив.

– Шановне товариство, кажу я публіці, яка складається з одного чоловіка, мене самого. – Ось вам моя версія п'єси Едмона Ростана «Сірано де Бержерак», написаної у 1898 році, що переконливо свідчить: проблеми, порушені в тій п’єсі, вічні.

Але я не хочу залишати цього писання без коротенького фіналу, бо наступного дня Юліану я таки побачив..

Побачив, власне, парочку: ішла неймовірної вроди дівчина у жовтій сукенці дзвоном; був вечір, і світло світило мені у вічі, а та парочка йшла спиною до сонця. Через це дівоча постать ніби жовтим німбом–полум'ям була отарасована; через це й здалося мені, що вона неймовірної вроди. І гримала вона під руку високого хлопця у чудовому костюмі, стрункого й зовсім не отороченого, як його супутниця німбом. Але одна була вада в того кавалера: не мав той голови. Може, це був такий світляний ефект, не відаю, але мені увіч здалося, що голову в нього стесано на межі шиї, як це часом буває в манекенів. Юліана йшла й зазирала закохано в лице тому безголовому; може, й справді, подумав я, найпривабливіше обличчя те, яке можна не побачити, а уявити.

Вони наблизилися, сонце за цей час трохи приспустилося, і я уздрів, що голова в того хлопця є, але таки манекенна: чорнявий, з намальованими очима, з надто правильним носом, із нарум'яненими щоками і пофарбованим чубом. Та богиня в жовтій сукенці все ще була оторочена німбом, все ще світила неземною красою, все ще була повернута до свого манекена й захоплено ним милувалася, а він ніс свою вічну, застиглу, мертву усмішку, бо що можна взяти від Істоти, зробленої із пап’є–маше та тирси. Але яке це має значення, подумав раптом я, коли богиня закохано тулиться до свого обранця і коли вона щаслива? Що їй до того, що хтось цілком їй чужий та незнайомий бачить у її обранцеві манекена, адже для неї той манекен живіший із живих. Для неї він стрункий, гарний, розумний, чарівний, володіє всіма чеснотами, адже вона, богиня, всіма чеснотами його наділила. Для неї манекен я: дерев'яна статуя, котру поставлено край дороги, щоб по ній лазили діти, щоб на неї підіймав лапу блудящий пес; для неї манекен я, хоч через неї і для неї вилив стільки гарячого почуття і стільки душевного вогню, що й справді, – стою оце тепер порожній і німий з неживим обличчям, із вічною намальованою усмішкою.

III. ДРУГЕ БІЧНЕ ДЗЕРКАЛО. БРАТ

Три роки немає зі мною батька, вітчим мені його не замінив. Па мене він у ваш не звертає, основна його турбота навести лад у нашому обійсті. Отож і досі, хоч тепер уже вересень і з часу його приходу до нас минуло три місяці, він з ранку до вечора стукає молотком, ріже пилкою, привозить дошки і стовпи, копає, струже, теше, рубає все це непоспішливо, з розважком, але з якоюсь невичерпною затятістю. Я чудово знаю, що все це він робить не для того, щоб приподобитися матері; здається, працювати так було його покликанням і одружився він з матір'ю, може, і не з чоловічої потреби мати біля себе жінку й дім, як через те, що саме в нашому дворі, й справді по–господарському занедбаному, уздрів терен для своєї діяльності. Мати йому не заважала, не виказувала, нічого не радила, в його господарські прожекти не втручалася, що, здавалося, додавало йому енергії, і цей немолодий уже чоловік, пенсіонер (пенсія його була до смішного мала), щоранку по годиннику виходив у двір, як тільки відкладав ложку після сніданку, вдень приходив пообідати, а ввечері, охайно склавши інструмент, робочий день завершував. Отож наша садиба оточилася майже новим парканом, збитим грубувато, але надійно й міцно. У дворі виросла будка для літнього душу, було зведено просторий туалет, хоч раніше ми задовольнялися розхитаною дощатою будою; нарешті, вітчим розкидав сарая, такого ветхого, що коли б хто захотів ударити його ногою, то пробив би трухляву дошку наскрізь. У нас у дворі тепер часто диміли вогнища, кип’ятилася у відрі смола, і дух смоли став натуральним складником домашніх запахів: смолилися стовпчики, покривалася шаром смоли толева покрівля, смолою було навіть змазано паркана з тильного боку, бо тільки з вулиці вітчим його пофарбував, а оскільки обаполи були неотесані, з устюками, то виглядав наш паркан після того фарбування екзотично. Для інтересу я спеціально ходив подивитися на колишнє місце вітчимового осідку і ось що там помітив: його обійстя було гак само занедбане, як передоцім наше. До власної дочки старий не навідувався, не навідувалася вона й до нього, так само, як і численні їхні родичі; очевидно, старий дочки своєї відцурався, а з родичами стосунки обірвав. Він же майже ніколи не всміхався: замкнуте обличчя, засмагле, густо побите зморшками, сірий од сивини чуб, що непокірно звивавсь у вихорець, смолисті очі, палючі й трохи дикі – очі впертюха. Усміхався вітчим тільки тоді, коли зустрічався з матір'ю, тоді його обличчя дивно оживало, ставало добре й по–своєму гарне. Вони любили сісти вечорами десь рядком і чи біля них був я, а чи ні вели тиху, задушевну бесіду про якісь фантастичні дрібниці: дошки, цвяхи, стовпчики, город, полуницю (вони посадили її цього року цілу ділянку), садові дерева, картоплю – обоє в цьому знали толк. І раніше мати нечасто ходила на батькову могилу, а цього літа таки ні разу, а коли я про це нагадав, збулася неуважно якимось викрутом; цікаво й те. що вона знову почала більше про себе дбати, купуючи трохи дивоглядну одежу, але тепер ходила й у перукарню, викладаючи зачіски, фарбувала вуста й нігті на руках і ногах і часто робила для обличчя косметичні маски. Так само, як я у вітчимову роботу, той у ці її маніпуляції не втручався, а може, йому такі речі по–неофітському подобалися, бо його покійна жінка косметики, напевне, не вживала. Я дивився на цю ідилію трохи й іронічно, вона заповнювала все їхнє життя, а не моє, – мені чогось удома почало бракувати. До стукоту молотка, скреготу, пиляння, фуркоту рубанка, ударів сокири я поступово звик, як звикає людина до міських та промислових шумів, але домашнього затишку стало менше, хоч мати наводила в кімнатах майже бездоганний лад. До пам'яті батька вітчим ставився поблажливо, але татові фотокартки зі стін позникали, висіла його світлина тільки в мене, але й на неї мати позирала трохи зизо, заявивши якось, що фотокартки вішати на стінах – смак поганий. Батькова бандура теж стояла в моїй кімнаті, вітчим якось був витяг її із чохла, покрутив у грубих руках, торкнув одну із струн і зирнув на мене пекельними очима.

– Це ти граєш? – спитав, хоч ні разу не чув, аби я колись грав.

– Батькова, сухо відказав я, – і це прозвучало, як слово–табу; вітчим поспішно заправив інструмента в чохла, затягнув замка і поставив на місце, ніби то було щось хворобоносне. Саме тоді я пошкодував найдужче, що музичний мій слух має вади – не міг гоїти свої душевні болячки при допомозі музики, як це чудово вмів робити мій приятель Владек Шарий, а жаль! Принаймні відчував, що це могла бути немала втіха: отак сісти серед кімнати, затиснути інструмента коліньми, схилитися до нього й заспівати тихо й журливо, зарокотати струнами, розсипаючи чисге срібло звуків – саме тепер цього мені найдужче хотілося. Я навіть прийшов був якось до Андрія Андрійовича і розказав про це своє бажання. Худе обличчя цього славного чоловіка засвітилося, розпогодилося, вуса затремтіли; він сказав, що слух це діло набувне, головне – бажання; що він, коли я хочу, навчить мене грати по нотах, але в моєму віці треба для науки не тільки хотіння, а сильного жадання. Ми в той‑таки вечір узялися до діла, а через кілька днів я почав бринькати, дивлячись у ноти. «Під кущиком в лісі сидить зайчик». Це наповнило мого вчителя гарячим ентузіазмом, але я відчув, що моє власне завзяття пощербилося: не давали мені ці простенькі вправи, які треба було весь час повторювати, задоволення – я увіч відчув, що діло це таки не моє. Отож перестав приходити регулярно до Андрія Андрійовича, а він був настільки делікатний, що при моєму наступному візиті (я переступив порога з винуватою фізіономією) ані слова мені докірливого не сказав і про науку мою більше не згадував…

Так він прийшов до мене, цей вересень: теплий, сумирний і печальний, і я відчув, що душа в мене розширяється, наповнюється димом осінніх вогнищ і духом зів'ялого зела та жовтого листя. Я захопив саперну лопатку, яка була в нас ще від війни, уже поіржавілу і з протрухлим держачком, великі ножиці, всунув все це в господарську сумку й рушив на цвинтар на побачення з батьком. День був погідний, небо засипане кучугурами хмар, блискучими вгорі й сірими насподі, повітря напрочуд прозоре, і ті хмари тяглися глибоко вдалину, скупчуючись на овиді і налазячи одна на одну. Дув свіжий, але нехолодний вітер, на цвинтарі пахло мертвими квітами, зів'ялим бадиллям і чимось специфічно цвинтарним. Неподалік я побачив Мирославу Білецьку з матір'ю, вони поралися біля могили з тією спокійною зосередженістю, з якою вміють поратися на кладовищах тільки жінки. Я привітався до них, вони звелися, зирнули на мене і на моє привітання відповіли, а я подався вліворуч, пробираючись між густо насипаних горбків. Але перед батьковою могилою мені довелося вражено спинитися – її було взято в бетонну облямівку, посередині на газоні висаджено чорнобривці, а довкола зведено невисоку залізну огорожу, свіжопофарбовану у срібну барву. Спершу мені здалося, що на тому місці, де лежав батько, поховали когось чужого, і я оббіг загорожу, щоб зиркнути на табличку біля хреста. Табличка теж була нова, нікельована, і на ній було написано батькове прізвище та ім’я: Волошинський Вадим Володимирович. Я зайшов в огорожу і сів на новенькій, з недавно просохлою фарбою лавочці – піт покрив мені чоло. Може, сталося так, думав я спантеличено, що мати з вітчимом вирішили зробити мені сюрприз, і якось потай од мене все це влаштували. Але ні, щось тут було не так. такі речі потай не чиняться. Отже, лишалася єдина можливість: могилу упорядкувала ота Марія, про яку я забув і думати, мати мого також забутого брата. Я схвилювався, бо мимовільно повернувсь у вересневий вечір три роки тому; батько вийшов тоді із хвіртки, що трималася на одній петлі й пішов до мене, високий, з розвіяним на голові кучерявим волоссям, осяяний вечірнім сонцем і через це весь ніби золотий. Я побачив тоді крізь нього вулицю, дерево й паркан – він дивно випрозорів тоді, мій батько! Ішов до мене, тримаючи на вустах усмішку, сумнішої й прекраснішої за яку не буває у світі, і я ступнув йому назустріч, боятися–бо став: поки дійде до мене, оте вечірнє сонце зовсім розмиє його. А він раптом зупинився, схопився за поперек – усмішка на його обличчі тихо згасала. Десь поділося й сонце – ковтнула його хмара, сиділо на лавці двоє древніх, як світ, старих, а я щось у батька запитав, і він відповів мені самим порухом посинілих вуст. Щось сказав про мого малого брата – чому саме в цей момент треба було про нього говорити? В його очах мигнули сиві вогники, і я раптом виразно почув його голос, який чи наказував, чи просив не забувати отого мого брата єдиний його заповіт.

Я сидів і дивився собі під ноги, які стояли на жовтій піщаній доріжці, хтось цей пісок сюди привіз і обсипав ним довкола могили. Квіти були свіжополиті, земля ще мокра, хоча дощу не було вже з тиждень. Я відчув, що в мене палають щоки; такою мізерною й непотрібною видалася мені саперна лопатка, яка стриміла із господарської сумки, адже це я, я мав би упорядкувати цю могилу. Стояла навколо глуха тиша, тільки вітер шарудів паперовим вінком на сусіднім хресті. В уяві моїй спалахнули кадри з якогось кіно, ну, звісно «Ночі Кабірії» – іде. тримаючи болючу всмішку на вустах, печальна жінка Все‑таки батько мав рацію, подумав я. Кабірія – це не мати моя, а та жінка. Виразно побачив обличчя, дивовижно схоже на материне, тільки лагідніше: в неї були великі смутні очі й усмішка Кабірії на вустах.

Сонце вийшло з‑за хмари, пробилося крізь крону дерева, що висіла над головою, й заграло, мінячись, золотими плямами на піску, висяюючи кварцеві зерна, на бетонному надгробку й на квітах, на яких ще тремтіли краплі, вони також засвітилися й замиготіли.

Я озирнувся. Спокійно поралися біля могили Мирослава з матір'ю: може, запитати в них, хто тут порядкував? Але це, напевне, викличе в них нездоровий інтерес: дивно прозвучало б моє запитання!

І все‑таки до них я підійшов.

– Ми й тут сусіди, – сказав. Мій батько вашого вельми шанував.

– Часом до нас заходив, – сказала Ванда, а Мирослава позирнула на мене не без іскринки в погляді, аж я подумав: чи не оповідав їй Віктор про мене смішного.

– Віктор пише? – спитав я в Мирослави.

– Пише, – відповіла дівчина. – Передавав і вам привіт.

– Ваш батько теж щось писав? – спитала Ванда, втомлено сідаючи на лаву.

– Ні, – відповів я. – Він грав, співав і танцював. У «Льонку».

– А! – сказала Ванда. Це ви й Андрія Андрійовича знаєте?

– Дуже добре, – сказав я.

– Андрій Андрійович дружив із моїм чоловіком ще в молодості, – задумливо сказала Ванда й раптом повернулася до мене. – Скажіть, чого ваша мати вийшла за цього Ювпака?

– Ну, мамо! – спалахнула Мирослава. – Хіба про таке питають?

– Не знаю, – сказав я. – Так у неї вийшло.

– Я це спитала тому, трохи шорстко відказала Ванда, – що могилу вашого батька впорядковувала не вона.

– Знаю, – опустив я очі: невідь–чому мені стало соромно. І я раптом збрехав. – То батькова сестра…

– У нього була сестра? – спитала, пильно на мене дивлячись, Ванда.

– Сестра і брат, – сказав я, не моргнувши. – Тільки брат його в селі живе.

Мирослава дивилася на мене так, ніби розуміла, що я брешу, і схвалювала це. Ну що ж, подумав я, часом треба й так!

– Я б сказала, що вона сестра вашої матері, – мовила Ванда.

– А вона й сестра моєї матері, – не моргнув я. – Троюрідна.

– Он воно як! А я думала, що такі шлюби бували тільки в аристократів.

– Але вже немає й аристократів, – відповів я і всміхнувся, як усміхаються ті, котрі готуються завершувати розмову й відходити. – Будете писати, – сказав Мирославі, – привіт Віктору!

– Передам, – відказала дівчина й подивилася на мене вже без отієї насмішливої іскорки в очах.

«Ось найдостойніша з дівчат», подумав я і повернувся до них спиною після того, як попрощався. А може, повернувся до них спиною, бо мені смутно стало: від брехні своєї, від того, що вони розуміли, таки вигадую я; від того, що ця жінка не втрималася й заговорила про матір мою, а найбільше від того, що вчинив це не я. тобто не я упорядкував могилу. Але що я міг учинити, дістаючи малесеньку стипендію і твердо знаючи, що в матері й ощадної книжки нема, хоч колись вона й робила героїчні спроби її завести. Я йшов і відчував, що жінка й дівчина дивляться мені вслід, що вони не могли не помітити нікчемної лопатки моєї, витиналася ж бо вона з господарської сумки, лопатки, яка ні до чого там, де надгробок управлено в нову бетонну оправу. Шуміло в мене над головою листя, дерева похитувалися, й опадало вогке жовте листя, проривалося крізь корону дерева із шурхотом, а тоді, кружляючи, лягало мені під ноги; я те листя з якоюсь дурною насолодою товк.

На трамвай мені сідати не захотілося, і я рушив пішки по Вільській, щоб вихитати, вимити із себе оте неприємне відчування, оту цвинтарну тишу й запахи – хай ліпше пахне мені машиновим перегаром, принаймні це живий запах. Назустріч і від мене котилися авто, і це були якісь іграшкові авто; на мене і від мене йшли люди, і це були іграшкові постаті, як на макетах, за якими вивчають правила вуличного руху. Так я дістався до Старовільської і, щоб чимось себе зайняти, купив бублика. Йшов і жував того бублика, а він був зовсім такий, як з мого дитинства: жилавий і тугий, що його й смоктати можна. Так дістався я до червоного будинку музею, біля якого на хіднику стояло дві старовинні гармати; я б, може, зайшов до музею, коли б не моя сумка з саперною лопаткою. Ні, до музею я не піду. Тоді звернув на вулицю Паризької Комуни, ішов і жував і смоктав бублика, добре знаючи, що дорога додому зовсім сюди не веде. Добре знав, що це дорога на Трипільську, куди мені зовсім не хотілося йти. але я йшов, бо раптом постановив: запитатись у тієї жінки, за яким правом вона взялася впорядковувати могилу мого батька? Он уже й чужі люди звернули увагу: чому це не моя мати це чинить, а хтось чужий? Мав би відчувати трохи й злості, але злості не відчував, а тільки той‑таки смуток, чортовий, клятий смуток, що мене з'їдав, бо цей смуток був не тільки в мені, але й у біло–сірих лискучих хмарах і в дивовижно–прозорому повітрі. Він, той смуток, дивився на мене з покритих курявою вікон будинків, біля яких я ступав, з розхилених хвірток, що вели у двори, навіть із тріщин покритого гнейсовими плитами хідника. Навіть із трави, що сіра й безживна з тих тріщин проростала.

Бублика я доїв, і в роті в мене стояла густа слина з розмоченими залишками печеного тіста, сумка з лопаткою бовталася біля ноги, а сонце усміхалося мені десь так, як усміхалася Мирослава, – без отієї насмішливої іскорки в очах.

Ось і маленька хатка і хвіртка на одній петлі, ось утоптана стежка, що текла між трави до давно нефарбованих дверей: чи не ліпше було вам, шановна, подумав я, спинившись, навести лад у власному обійсті? Але я думав про це без злості, а якось смутно, а серце в мене в грудях чомусь почало колотитися, бо й сам не розумів, чого сюди прийшов і що маю казати, зайшовши у дім. Набрав повні груди повітря, видихнув, випростався й поклав руку на хвіртку – старе дерево віддало мені теплом…

І ось ми сидимо в кімнаті, по якій розвішано сонячні пасмуги: я на стільці неподалік порога, жінка на стільці біля столу, а шестирічний мій брат на ослінчику. Я раніше вважав, що він схожий на матір, а зараз думаю навпаки на батька, тільки очі материні, великі й трохи злякані (чи не мене він злякався?), але й розумні.

– Бачите, – казала Марія, звертаючись чемно до мене на «ви» й дивлячись на мою сумку з лопаткою; вона чомусь нітиться, ніби відчуває себе винуватою, ваш батько залишив нам гроші, щоб було на що упорядкувати могилу… Не хочу нічого поганого казати про вашу матір, але він чомусь сумнівався, що вона це зробить… «Вона одразу понесе ті гроші в ощадкасу», – сказав якось він…

Я дивився на неї пильно; чому переді мною виправдовується, не лихе ж вона зробила, а добре? Чому уникає мого погляду і чому я сиджу тут і розпитую її, наче прокурор?

– Але вже минуло три роки, – кажу навіщось я.

– Це моя вина, – поспішливо підхоплює вона й нервово облизує кінчиком язика горішню губу. – Люди кажуть, що зразу ставити надгробок не можна, мас осісти земля, а минулого літа мені відпустки не дали. Отак і вийшло, що я з цим ділом затягла…

Поки вона це говорила, я розглядав стіни. Жила жінка з дитиною в цій маненькій кімнаті, а у відчинені двері проглядала ще менша. Варили, очевидно, в благеньких сінцях, стояв там закопчений керогаз; я це помітив, заходячи. З лівого боку над ліжком, над старим, витертим килимком, власне, не килимком, а шматком обрубленої цупкої картатої тканини, висіла велика батькова фотокартка, увіч збільшена з малої якимось фотографом–халтурником: це була фотокартка з батькової молодості. Але дивувало мене не те: на цій фотокартці батько мав бути сфотографований з матір’ю. Очевидно, коли дарував її цій жінці, зображення матері відрізав ось що мене вразило.

– Мамо, – спитав трохи хрипкувато хлопчик, дивлячись не по–дитячому серйозно. А цей дядя справді мій брат?

– Справді, Володьчику, – усміхнулася Марія.

– То чому ж ти кажеш йому «ви»?

Жінка засміялася якось вимушено.

– Він у мене з тих, – сказала винувато, – що задають купу найдивовижнішнх запитань.

– Чого це дивовижніших, – сказав малий. – Хіба він не твій син?

Маріїне обличчя вкрилося плямами; якось дивно вона червоніла: плями на

щоках, під оком і навіть на лобі.

– Твій брат уже дорослий, Вовчику, – терпляче сказала вона. – І в нього інша мама. Спільний у вас тільки тато…

Хлопчику, однак, ці резони були, здається, незрозумілі. Дивився на матір і на мене, переводячи погляд, і повіки йому тремтіли.

– Значить, він несправжній мій брат? – сказав нарешті.

– Ні, він справжній твій брат, – мовила так само терпляче Марія. – Але він тобі напіврідний.

– Чому ж я його досі не знав? – нещадно запитав малий.

Ну, Вовчику, – жінка якось дивно хапнула ротом повітря. – Ти себе нечемно ведеш. Діти не повинні переривати розмов дорослих…

Але я відчував, що відповідь має бути не така. Тож–бо не відповідь, коли людину, хай їй і шість років, обривають тільки тому, що йому хочеться знати про речі, які мали б давно бути йому відомі. Я згадав, як колись малим він злякався моїх темних окулярів, тому скинув їх і вийняв з нагрудної кишені прозорі. Тепер я можу всміхнутися до нього, навіть підморгнути. Тепер можу встати й підійти до нього ближче, хоч він мене трохи й боїться. Побачив на етажерці трійко дерев'яних писанок і взяв одну в руки.

– Зараз я все тобі розповім, сказав, вдаючи, що писанка дуже гаряча й перекидаючи з руки на руку. – Бачиш, я фокусник, знаєш, що таке фокусник?

Хлопчик поважно хитнув головою.

– Ну так от, Володьчику, фокусники – це такі люди, котрі ніколи вдома не сидять. Все вони десь їздять, а додому приїжджають раз на три роки. Пам'ятаєш, коли я приїжджав до вас востаннє?

– Ні, – сказав малий, і я відзначив, що починаю інтригувати його.

– Ясно, що ні, – мовив я, – бо ти був ще дуже малий. Я прийшов тоді разом із татом і ти мене страх як перелякався! Тоді на мені також були чорні окуляри…

Скинув окуляри з прозорими скельцями і натягнув чорні. Тоді звів руку й тримав писанку двома пальцями: великим і вказівним.

І я раптом помітив: хлопчик щось пригадав. В нього на переніссі зібгалася смужка, а голівка радісно закивала.

– Згадав?

– Та не міг він згадати, радісно сказала Марія. Тоді дуже малий іще був.

– Нє, мамо, я згадав. – мовив схвильовано хлопчик.

– Бачите, він згадав, – урочисто мовив я, підкинувши яйце і ловлячи його. Отже, я фокусник і їжджу по білому світі. Знаєш, що таке білий світ?

Хлопчик замахав головою, гра починала його захоплювати.

– Білий світ – це земля, по якій прокладено безліч доріг. Це поїзди, в яких їдеш не день, а тиждень, а то й цілий місяць. Отож, поки об’їдеш цілий світ, минає якраз три роки.

– А ви колись мене візьмете з собою? – заблищали очі в хлопця.

– Візьму, коли казатимеш мені «ти», а не «ви». Братові «ви» не кажуть, навіть, коли він уже сивий дід.

– Хіба може бути брат сивим дідом? – спитав малий.

Я помітив, що Марія встала, приязно всміхнулася й кивнула.

Приготую вам чай, сказала тихо й пішла в сіни. Я зрозумів, що вона хоче залишити нас самих. Я й справді вже входив у роль, і тільки присутність жінки мене сковувала, соромився я трохи – адже знову доводилося ставати блазнем.

– Ти ще не знаєш, що таке мати дорослого брата, – сказав я. – Він може бути хлопцем, дідом, поважним дядьком або ж таким, як я, особливо тоді, коли він чарівник. А я чарівник. Не віриш?

– Чарівник чи фокусник? – спитав малий.

– І те й друге. Бо кожен фокусник – чарівник, а кожен чарівник – фокусник. Дивися, – мовив я і почав втирати писанку в долоні. – Оп!

Хлопчик розсміявся.

– Як ти це зробив?

– Секрет фірми, підморгнув йому я, хоч він того підморгування не побачив – був–бо я в темних окулярах. – А тепер ми те яйце–райце пошукаємо…

Я почав ходити по хаті, зазирнув під стіл (це був убогий, старий, погризений шашелем стіл), під ліжко (це було убоге, залізне, покрите ви тертою ковдрою ліжко), підняв стільця, на якому сиділа Марія (стілець був розхитаний), підійшов до шафи (так само поточеної шашелем) і тільки тоді рушив до малого.

– Яйце в тебе в оці, – сказав безапеляційно.

– Як так в оці? – хапнувся за обличчя малий. – Немає там його!

Я взяв його обличчя в долоні й пильно обдивився вирячені оченята.

– Правильно, нема, осьде воно, – я простяг руку й витяг писанку з кишеньки його благенької бобочки.

– А інакші фокуси вмієш? – спитав ентузіастично малий.

– Умію, – сказав я, сідаючи на стільця. Я ковтач доріг.

– Як так ковтач доріг? – викруглив оченята хлопчик.

– А так, сяду в поїзд і їду. Бо треба показувати свого фокуса новим і новим людям. Нецікаво, коли одне й те ж бачать ті ж таки люди.

– Нє, цікаво! Покажи ще раз…

Рипнули двері, зайшла Марія й почала розставляти на столі чашки. Чашки були грубі, потріскані; зрештою, в мене вдома вони не кращі. Але в цьому домі жили увіч убогіше, ніж у нашому. І я зрозумів раптом: мій батько й справді міг залишати тут якісь гроші, але не для того, щоб йому по смерті поставити надгробок, а щоб полатала ця жінка свої діри. Зрозумів я й інше: тих грошей було на надгробок увіч не досить, отож вона й дозбирувала їх – ось чому надгробка поставлено так пізно.

– А він мені фокуси показує, – захоплено сказав хлопчик.

– Твій батько теж умів робити фокуси, поблажливо зауважила Марія. – Сідайте, вип’єте в нас чаю.

Насипала з банки у блюдечко варення, були то райські яблучка – варення, що його найбільше любив мій батько. Заходячи в це обійстя, я помітив і райську яблуню, густо всипану мацюпунькими плодами, – єдине дерево, яке тут у них росло.

– Не хочу чаю. – трохи вередливо сказав хлопчак. – Хочу, щоб він ще раз показав мені фокуса.

– Ну, ти не один у хаті, – докірливо сказала Марія. – Спершу вип’ємо чаю. а тоді буде й фокус.

– Але я хочу зараз! – вередливо тупнув ніжкою малий.

– Ви його зачарували, – всміхнулася тонко Марія. – Але не потурайте, бо на голову вам сяде.

– Я не сяду на голову, я хочу ще раз побачити фокуса.

– Ходи–но, брате, сюди, – покликав я тепло. – Ходи посидиш коло мене, а фокус я тобі після чаю покажу аж двічі.

– Тричі, – сказав уперто малий.

– Гаразд, тричі. – сказав я. – А зараз поговоримо, якого ти хочеш, щоб я приніс, подарунка.

– А чого ти сьогодні не приніс подарунка? – спитав малий, таки рушаючи до столу.

– Як тобі не соромно, Володьчику!

– Ні, чого ж, сказав я, – його запитання правильне. Ходи сідай біля мене.

Малий сів, а жінка докірливо подивилася на сина і тільки тоді вийшла. Навіть пальця на вуста поклала, щоб він не патякав зайвого.

– Річ у тім, братику, – сказав я, обіймаючи малого за плечі, відчув при цьому, як напружилося його дрібне тільце – він уже тягся, але ще побоювався мене, – що я ходив на татову могилу. Отак прямо з поїзда, а потім поспішив, щоб побачити тебе. А йдучи до тебе, я думав: що ліпше завернути в магазин, не знаючи, якого подарунка ти хочеш, чи прийти до тебе ще раз із тим, що тобі найлюбіше.

– Через три роки прийти? – спитав малий.

– Ні, чого ж. Я у вашому місті пробуду довше. То що б ти хотів?

– Пістолета з пістонами, – сказав малий.

– Здорово! – сказав я. – А в кого ти стрілятимеш?

– У сірих людей, – сказав хлопець.

– Хто це сірі люди?

– Вони мені сняться. Це ті, що забрали тата в могилу.

– В сірій одежі?

– Ні, вони голі. В них сіре тіло, а зуби чорні.

– А очі червоні?

– А очі червоні. А ви звідки знаєте?

– Чарівники все знають, братику. І, крім того, я у них також стріляв.

– І вбивав?

– Ну, не знаю. Але вони після того уже не лізли в мої сни.

– Атож, серйозно сказав хлопець, – і я теж не хочу, щоб вони лізли в мої сни.

– Домовились, – мовив я. – Але про це нікому ані слова!

– І мамі?

– Мамі можна. Але в садку хлопцям ані слова. Ходиш у садок?

– Ходжу, але не хочу. Там мене б’ють.

– Б’ють? – повернувся я до нього. – Скажи тим, що тебе б’ють, що до тебе приїхав брат. І скажи тим, хто тебе хоч раз зачепить, що твій брат з такого шкуру спустить!..

– Правда? – сказав радісно хлопчик.

Зайшла Марія з чайником, з носика якого струмувала пара. Чайник був круглий, алюмінієвий, з погнутими боками. Жінка всміхнулася до мене ніяково і я раптом зрозумів батька: саме за цю ніяковість він колись її й полюбив.

Ми пили чай. Малий наливав його собі в блюдечко і черпав чайною ложкою. Варення він не їв, зате активно молотив печиво, покладене у простій фаянсовій тарілці з надщербленим краєм. Марія пила чай обережно, відставивши мізинного пальця, а ложечка, якою вона набирала варення, ледь тремтіла; здається, мій візит її хвилював.

Хотіла б у вас одне спитати, мовила несміливо й поставила чашку. Того разу, коли приходили востаннє. Вадим сказав… ну, що ви сфотографувалися. Забрали ті фотокартки?

– Звичайно, – сказав я. – Батько там непогано вийшов.

Незручно таке просити, мовила жінка й почала нервово ламати печиво, але коли у вас є зайва… Власне, я могла б попросити перефотографувати, а то в мене тільки оце і є… Ну, ще групове фото ансамблю.

Фотокарток, знятих в останню нашу прогулянку, було шість. Ясна річ, одну я подарую.

– Зі мною чи батька вирізати? – спитав я.

– Ну, що ви? – перелякалася Марія. – З вами, як можна таке псувати…

Фотокартки ансамблю я ніколи не бачив. Отож сидів і роздивлявся. Батько там був такий, якого знав: саме такий виходив він до мене після концерту: розхвильований і ще натхненний. Він стояв і всміхався, і мені навіть здалося, що вуста його ледь–ледь тремтять. Марія стояла в кутку за іншими, визирало з‑за плечей саме тільки її обличчя – вічна доля статистів чи тих, хто на кону у задніх рядах.

На жаль, у мене тільки одна. Але коли хочете, я перефотографую…

Я зирнув на батьків портрет. Її знайомий фотограф майстер був не вельми.

– Гаразд, – сказав я. – Отак і обміняємося.

– Він мені купить пістолета з пістонами, – гордо сказав малий і виказисто подивився на матір.

– Негарно випрошувати подарунки. – строго сказала Марія.

– А він і не випрошував, – мовив я.

Я не випрошував, коли він тим пістолетом з пістонами тільки й марить. Придумав собі якихось сірих людей і хоче їх постріляти

Я не придумував сірих людей! – крикнув хлопчик, аж сльози постали в його чудових очах. – Вони мені сняться. І йому вони сняться, – ткнув у мене пальцем. І він уже своїх сірих людей постріляв!

Марія перевела на мене очі; ну, звісно, де б вона вірила у сірих людей, навіть коли б я почав переконувати, що такі існують. Але мав рацію більше малий – сірі люди є. Я збрехав тільки те. що в них стріляв. Один із тих сірих – синій чоловік, той, що його я вряди–годи для себе придумував.

– Ти їх постріляєш також, – сказав я, обіймаючи хлопця за плечі.

– А коли вони не перестануть мені снитися?

– Тоді поклич мене. Отам, у сні. Поклич, і я прийду, де б не їздив і як далеко б від тебе не був.

– Правда?

– Як білий день, – сказав я і встав – саме була та хвилина, коли візити годиться закінчувати.

– А фокус? – обурено сказав малий. – Ти мені обіцяв аж тричі показати фокуса.

– Я й покажу. З усіма трьома писанками, гаразд?

– Гаразд, – згодився малий і, зістрибнувши зі стільця, побіг у свій куток. Умостився на ослінчику, і його обличчя засяяло. – Давай!

І я показав йому фокуса, раз, другий і третій. Цього разу в мене було не один, а два глядачі. Цікаво те, що Мариш очі блищали так само, як і в її сина; здається, жінки завжди залишаються трохи дітьми, через що й мають терпіння безнастанно возитися з малечею.

– Чудово, сказала Марія. У вас це виходить ліпше, як у Вадима.

– Бо я чарівник, – сказав усміхаючись. Чарівник, який приходить раз на три роки.

– А пістолет, – сказав малий, погасивши усмішку. – Ти обіцяв принести мені його не через три роки.

Пістолета й фотокартку я принесу наступної неділі, – сказав я.

– І ти сказав, що пробудеш довше в нашому місті.

– Тільки тому, – сказав я. – що в мене є брат. Запам'ятав, що треба сказати хлопцям із садка, коли тебе б’ють…

– Вони тепер мене й пальцем не зачеплять, – переконано мовив хлопчик. – Я тепер їх сам буду духопелити…

– Вовчику, що це за словечка! – вигукнула Марія.

– А такі, що вони мене тепер пальцем не зачеплять!..

Я повертався додому трохи схвильований. Ішов легко розслаблений, бо сонце вже дивилося на мене смутно, було воно й негаряче – заливало мене якоюсь дивною променистою енергією. І я раптом відчув, що дивовижна прозорість сьогоднішнього дня ненадаремно, що ота дивовижна видимість, оті розсунуті горизонти неба в сьогоднішньому дневі і ті хмари, що роблять його пласким, а самі тягнуться аж куди вхопить око, теж сприяють народженню в мені тією ж таки променистої енергії. Бо раптово починаєш відчувати, що й сам ніби розпросторився, спрозорів, розтікся; в мені відбувалося щось таке… ніби все, що відчував, думав, переживав, чим болів і мучився, в мить скристалізувалося в чітку, збудовану за математичними законами формулу, що в мені ствердів і вилискував гранями кристал, таємну мову сигналів якого я вже, здасться, годен прочитати. Зрозумів, що таке невтолене у світі – це шукання вкрай необхідного, а його нема; що таке пристрасті – це пошук отого необхідного, якого нема. Я раптом зрозумів, чому моя мати так поспішливо вийшла заміж за вуличного дивака втомилася жити без того необхідного. Зрештою, й батько недаремно розшукав оцю Марію, бо мати моя була лише однією гранню того кристалу, що його хотіла витворити батькова душа. Не інакший був я сам. бо моє раптове кохання до Юліани – теж було шукання того необхідного, того, без чого не міг жити, я повірив, що це допоможе створити в душі той кристал. Навіть мій візит у цю хатку на курячих ніжках теж був пошуком того, що мені необхідне, бо світ навколо нас – сітка, і всі ми плетемо її, бо вона повсякчас рветься, та сітка, коли хтось із її ткачів раптом тратить силу і падає, розкинувши руки й ноги, у прірву часу. Тоді наші пошуки й пристрасті – наш чин – ту прірву заплести, як уміємо. Бо сітка на те й сітка, щоб існував той лад, який єднає атоми і всі навіть найдрібніші частки нашого буття. Отже, не неспокою ми шукаємо, а гармонії, а на місці випалнх часток і в'язальних вузлів, що розпустилися, творимо вузли й частки уподібнені до справжніх. Відтак, і помилки наші – це розпад чи руйнування наших імітацій. Отож усе має бути в цьому світі: батько, мати, брат чи сестра, дівчина–жінка, яка обирається нами за покликом серця, і горе тому, хто руйнує ці первні, – перше з найпершого. Бо найперше з усього, що людина створила в цьому світі, – захисні стіни, які виросли в дім, а в тому домі за стінами поселила вона тих, без існування яких немислима її гармонія; тільки так людина змогла зайняти кругову оборону супроти тисячі лих, напастей і нещасть, які йдуть на неї приступом, як закуті в риштунки вояки і як духи невидимі, котрі ніби подих тлінного вітру. Тим‑то я й радів, що знайшов собі брата. Хоч той брат іще дитина. Так, я правду сказав малому: брат повинен бути, байдуже чи він дід, чи дитинча, чи дорослий, брат – це запорука того, що тебе не звоює самотність; брат – це той, з ким маєш надію розділити власний біль, і він не відштовхує тебе; брат – це той, хто подає тобі руку, коли ти відчаявся вийти з води чи болота, які вже тебе ковтали; брат – це той, хто всміхнувся тобі на вулиці, навіть не знаючи тебе, і той усміх – не насміх, а розуміння, а може, й співчуття. Ми всі шукаємо свого брата у світі, а коли його знаходимо навіть на коротку хвилину, у нас починає вливатися ота промениста сонячна енергія, від якої розпросторюєшся й ніби розтікаєшся по широкому світі й стаєш трохи мудріший.

Отак я йшов, розслаблений, спрозорілий і наповнений, аж на мене люди озиралися. Але хай озираються, думав я, аби тільки не заздрили. Бо заздрість ближнього – це те, що віддаляє від нас брата, це те, що в першу руч убиває в нас нашу сонячну енергію.