Життя та пригоди Віталія Волошинського, писані ним самим

Розділ четвертий ПРОЛІСКИ

Цей розділ короткий, бо в тому році в мене жодної історії не склалося. В ньому були тільки деякі події, а ще мої мрії й марення. Річ у тім, що того року я пережив першу атаку ревматизму, що дало мені ускладнення на серце. Терпіти не можу балачок про хвороби, але та напасть приклеїла мене до ліжка на півроку. Температура в мене не спадала, але голова була ясна. Днями й вечорами я читав – книги мені пакунками приносив із фабричної бібліотеки батько. Він перестав відвідувати танцювально–вокальний ансамбль (на велике задоволення матері) і якось одразу постарів. Навіть розмови його зі мною стали апатичні й нецікаві. Але до мене заходив частенько і часто біля мене мовчки сидів. Я в цей час не відривався від книжки, але мені була приємна його присутність. Кілька разів за цей рік він лягав у лікарню, і тоді наша хата порожніла й ставала глухою. Мати розривалася між роботою, доглядом за мною й біганням у лікарню, але це на шкоду їй не йшло. Навпаки, ніби помолодшала, погарнішала, адже все тепер у домі улягало її волі. Я страждав од батькової відсутності подвійно; одне, що скучав, а друге, ніхто мені не приносив книжок.

– І не треба тобі ніяких книг, – безапеляційно казала мати, – тільки очі псуєш.

Але очі в мене вже були зіпсуті. Світ на відстані став мені каламутний і розмитий, а двадцятип'ятиватна лампочка різала очі. Але мати й не подумала замінити лампочку на потужнішу; батько тепер заробляв мало, від підробітків відмовився, а її зарплатня на пошті була мізерна. Отож цілими днями я сидів у хаті сам, коли не було батька, то й без книжок, і мені тільки й залишалося, що пильно готувати уроки, а у вільний час загортатись у ковдру і дивитись у вікно. Уроки мені приносив Владек Шарий, бо й жив він од мене найближче – більшість із нашого класу були жителями Мальованки та Корбутівки, місця од моєї хати віддалені. Владек приходив перед школою (ми все ще були на другій зміні) і тільки інколи ввечері. Раніше між нами було щось на зразок змагання, бо ми тільки двоє в класі вчилися відмінно. Мене цей хлопець навіть дратував. Завжди ошатний, з бездоганною стрілкою на шерстяних штанях (всі ми носили штани кортові), в оксамитній у смужечку бо бочці, з білою сорочкою під тією бобочкою, тобто біля шиї випускався білий комір, з чубом, охайно зачесаним назад, – мав вигляд маминого пестунчика. Був гарний якоюсь холодною вродою і так само, як я, страшенно любив читати. Вранці він єдиний із нас відвідував музичну школу, і я знав, що в нього вдома є фортепіано. Це мене заворожувало, бо то був світ для мене заказаний. Уявляв цього хлопця у старовинній, з високими стелями кімнаті, покритій чудовими ліпленнями за гарним старовинним інструментом, бачив його білі довгопалі руки, які вільно ходили по білих і чорних клавішах; уявляв, як надихається його гарне обличчя: трохи горбоносе, довгообразе, з маленькими шляхетними вустами; очі у Владека – барви криги, яку щороку витягували на лід кригозаготовлювачі – все це було щось зі світу казки. Чи не тому я попросив батька, щоб провів мені в кімнату радіо і, загорнувшись у ковдру, слухав музику й літературні передачі. Слухаючи музику, уявляв залиті сонцем луги, огріту промінням воду і чув прозорий хлюпіт струмків, котрі витікали з джерел. Бачив лісові стежки, на які загиналася трава, бачив поля, квіти й чув дзвін жайворонка; вдихав у груди запах чебрецю й м'яти. У мене, очевидно, був непоганий музичний слух, бо я запам'ятовував з музики цілі шматки і якось, коли заговорили із Владеком про музику, я непомалу вразив його своєю музичною ерудицією. Але я мав і якийсь музичний гандж: міг прослухати в собі цілі музичні партії, але коли хотів їх відтворити, мелодія ніби кудись зникала, тобто я був ніби німий, але не глухий.

Отак непомітно й просто я здобув собі приятеля і виявив кілька дивовижних для себе речей. Владек і справді був із старої інтелігентської родини, але мати його працювала касиркою, тобто Владек, як і я, жив бідно. Фортепіано їм дісталося ще від діда й баби, але жили вони в тісній однокімнатній квартирі звичайної міської коробки. Батька у Владека не було, а на мої розпити про нього відповідати він не захотів. Більше того, Владек, як і я, не мав жодного приятеля, а з вуличними хлопцями, як і я. не знався. Отже, цей красень, розумний, талановитий, розвинений, був так само, як і я, самотній, і це мене раптом переповнило зворушенням. Чудні речі можуть відбуватись у світі: ми вчились із Владеком поруч вісім років і не помічали один одного. Не помічали нашої схожості та спільних зацікавлень – були ніби у скляні кулі загнані. Зрештою, до мене Владек почав приходити не зі своєї ініціативи, а з обов'язку. Мій батько пішов у школу і попросив, щоб приносили мені шкільні завдання, оповівши про мою хворобу. Наша класна керівниця скликала збори й постановила, щоб клас не покидав мене в біді. До мене однокласники завалилися після того ледве не всі на чолі з класною керівницею, був з усіма і Владек Шарий. Наступного разу прийшло до мене однокласників удвоє менше, а третього – всього три. Однак завжди з ними був Владек. Згодом приходив тільки він, а ще навідувалася часом Олена Артамонівна, моя вчителька математики. Та вона була доросла, і ми з нею небагато про що могли розмовляти. Але я любив, коли вони в блідому світлі двадцятип'ятиватівки балакали з матір'ю про те, як варити варення, про консервацію грибів, соління огірків та капусти і всілякі такі домашні речі. Слухав спокійний грудний голос Олени Артамонівни, і мені пахло полуницями, свіжою капустою, коли в хаті йде шаткування, смаком капустяних храпанів – пахло затишним домом.

Одного осіннього вечора, коли спадали сутінки, я стояв біля вікна, загорнувшись у ковдру, бо мене раптом потягло до нього. За шибою полум'яніли дерева, сутінок і мої зіпсовані очі робили їх кудлатими – ніби барвисті шатра; мені здавалося, немов крізь шпари у вікні проникає до мене солодко–гіркий дух паленого осіннього листя, а може, це пахла ота тиха, смутна й засерпанена осінь; раптом захотілося вийти надвір, хай і в капцях на босу ногу і закутаним ковдрою, пройти по стежці, засипаній листям, почути, як шарудить воно під ногами, вдихнути на повні груди тлінної прохолоди і раптом відчути, що цей світ прекрасний, що твоя хвороба минула, що ти вільний блукати в кошлатому, барвистому морі скільки заманеться, що на тебе раптом подивилася великими чудовими очима дівчина, яку продовжуєш любити куточком закутого в кригу серця, що та дівчина рушила до тебе назустріч по тій‑таки засипаній листям стежці, і ви не поспішаєте зійтися, бо хочете йти й дивитись одне на одного, адже зійтися вам – це конечність. Я вигадав собі оту дівчину і назвав її гарним і теплим ім'ям Юліана; ми з нею зійшлися і стали, дивлячись одне на одного, бо я вже зовсім не той, кого прозивали Мавпою, душа в мене широка й велика, і виріс на метр сімдесят п'ять, і тіло в мене співає, налите юною дужою силою.

У цей час я й побачив Олену Артамонівну, а біля неї незнайомого чоловіка, який ніс схованого у футлярі якогось музичного інструмента. Той чоловік високий і худий, а на місці очей у нього поблискували скельця справжнього пенсне. У нього пишні, чорні з підвусниками вуса і коли він щось говорив Олені Артамонівні, ті вуса смішно ворушилися – йшли вони від хвіртки до нашого ганку. Я стрепенувся й миттю був у постелі, і серце в мене забилось і закалатало, бо незвідь–чому схвилювався. Тоді в нашій вітальні раптом зарокотів чудовий оксамитний бас. Такий бас, що я подібного зроду–віку не чув, а ще за мить розчинилися двері, і в них увійшов із усмішкою батько, який нещодавно виписався з лікарні, зайшли гість, мати моя й Олена Артамонівна, і той бас зарокотав уже в мене в кімнаті:

– А де це той, що хворіти надумав?

Я сидів у постелі, як миша, малий і нікчемний, і дивився широко розплющеними очима, а гість раптом смикнув переніссям, і пенсне впало йому на груди, повісившись на шовковому шнурочку, причепленому до вуха.

– Здоров, козаче, і не лякайся, – пророкотів бас. – Прийшов до тебе той, що через оцю штуку, – він змахнув футляром із музичним інструментом, – бандуристом став.

– Стривай ти зі своєю бандурою! – вигукнула за його спиною Олена Артамонівна. – Дай спершу словом перекинутися.

– І скажіть після цього, що жінки не узурпаторки! – пророкотів бас, але покірно сів і не без любові розгладив свої розкішні вуса. Мати вже метушилася, готуючись угощати гостей чаєм з домашнім печивом, яке вона ніби навмисне сьогодні напекла, а батько сидів блідолиций з трохи розкудланим кучерявим чубом і тихо перемовлявся, щоб не перекрикувати жінок, із гостем: як я зрозумів, його зацікавила бандура.

– У нас в ансамблі, – сказав він, – було декілька бандур, але я тільки здаля до них приглядався.

– А тепер матимете змогу потримати і в руках, – сказав гість. – До речі, поки вони там возитимуться з чаєм, перевіримо слух вашого хлопця. Мені Олена про нього стільки наговорила, що я знамірився зробити з нього бандуриста.

Я зацвів у ліжку, одне через те, що Олена Артамонівна щось на мене «наговорила», а друге тому, що хтось до мене виявляв увагу. Але більше злякався, адже в музиці я був німий, хоч і не глухий. Гість уже виймав із футляра інструмента із безліччю струн.

– Ну, подивіться ви на нього! – зойкнула Олена Артамонівна. – Я ж казала тобі почекати зі своєю бандурою.

– Звісно, казала, – пророкотів бас. – Але поки ви ото будете возитися, ми у хлопця слух перевіримо.

Батько дивився на бандуру сяючими очима, в нього запалилися оті знайомі сиві вогники, яких уже не бачив у нього, відколи покинув він ансамбль.

Гість пробігся пальцями по струнах, вийняв з кишені блискучого зігнутого ключа з ручкою і почав підкручувати гвинти, тоді продзвеніла срібно, наповнюючи нашу сіру хату сонячними звуками, стрімка мелодія.

– Ану, юначе, – сказав гість, – я буду подавати звук, а ви відтворюйте його голосом.

Торкнув струну, прозвучав чистий, ясний звук, і я чудово збагнув, що відтворив його голосом неточно.

– Ну, не так, Віталію, – нетерпляче сказав батько. – Отак треба!

Повторив звук досконало точно, я це знав і чув, але голос мене не слухався.

Аж сльози вибилися мені на очі.

– Гаразд, – терпляче сказав гість. – А цей!

– Бери отак, – сказав батько й повторив звук голосом.

Я повторив, але й цього разу в мене нічого не вийшло. Найсумніше те, що й тепер чітко збагнув, що відтворюю звук неправильно.

– Тек–с, – мовив гість. – Нічого страшного, юначе. А от у батька вашого виходить чудово. Ануте цей!

Батько повторив звук чудово. І вони забули про мене, а я сидів у постелі, ніби миша, малий, присоромлений і тихий; навіть гірку спазму ковтнув, бо талантом у цьому світі виявив себе не я, а мій батько. Ні, не заздрив батькові, надто любив його й шанував, але на природу нарікати підстави були, адже йому здатностей природа уділила щедро, а мені убого, хоч був я не тільки його плоттю та кров'ю, а був я його наступником у цьому житті. Було шкода, що його таланти залишаються в ньому, а мені передатися не змогли. Олена Артамонівна миттю відчула цей мій біль.

– Кінчай, Андрію, – сказала вона чоловікові. – Зате Віталій найблискучіший у школі математик.

Поки це все творилося, мій стіл, за яким робив уроки, було присунуто до ліжка, на ньому з'явилися чашки, печиво й цукор.

– Дивовижний у вас слух, чоловіче, – пророкотів бас. – А ви ні на чому не граєте?

– Ні на чому, – сказав видимо потішений батько, адже він, як дитина, любив, щоб його хвалили. – В ансамблі я танцював та співав.

– Знову ти про цей дурний ансамбль, – не втрималася мати.

– Чого це він дурний, – аж скипів батько.

– А того, що він тебе до хвороби довів, – зовсім безпідставно зауважила мати і підтисла тонкі губи.

Батько від тих слів знітився, опустив голову, в очах його погасли сиві вогники, а з блідого обличчя зникли нерівні рум'янці; знову він став сірий і буденний.

– Гаразд, – мовив він. – Давайте пити чай!

Вони пили чай і про щось балакали, я теж пив чай, жуючи домашнє печиво, і чашка легко тремтіла в моїх руках. Був схвильований, ні, не тому, що в мене не виявилося музичного слуху, а тому, що батько сидить супроти мене десь такий, як світло нашої двадцятип'ятиватівки; тому, що очі в нього пласкі й випиті, що тільки вряди–годи вкидає він при розмові власне принагідне й нецікаве слово; гість, однак, того не помічав, був він жартун і веселун і сипав дотепами, а коли сміявся, його бас рокотав і заповнював мою кімнату аж так, що в мене у вухах тремтіли барабанні перетинки. Ми всі сміялися на ті й справді смішні жарти, навіть мати, навіть батько, але він найменше, бо відразу ж на його вуста напливала покірлива й навіть болісна усмішка – я приписував це тому, що тільки позавчора повернувся з лікарні, хоч правдивіше було б думати, що його гостро вразило материне нищівне слово про його недавно улюблений ансамбль, на її думку – причину всіх непорозумінь та сварок у нашому домі. А за вікном уже стояла темінь, і коли позирав я туди, здавалося мені, що звідтіля віє духом леглого листя, пряним настоєм осіннього повітря на димі відгорілих ватр, і цей дим (десь і досі вони куріли) просочувався і в нашу кімнату, і, хоч горіла над головою електрична лампочка, мені бачився прозорий тремкий синій серпанок, що робив із нас тіні. І жартун – веселун Андрій Андрійович, чоловік Олени Артамонівни, раптом перестав жартувати; обличчя в нього стало поважне, ніби той серпанок проник і в нього, як давно проник він у мене, і вуса в нього вже не посмикувалися смішно, а погляд став замислений і печальний.

– Є один вірш у Володимира Кобилянського, – сказав повільно. – Про осінь. Той Кобилянський помер зовсім молодим, але яка це тонка і вишукана була душа. Так от, пишучи про осінь, він сказав: «Краса переходу – найвища краса!» Ми ішли з Оленою Артамонівною до вас, і я декламував їй цього вірша. Ви любите поезію, юначе? – повернувся він до мене.

Я зніяковів, бо якось не задумувався, чи люблю поезію. Ту поезію, що ми її вивчали у школі, навряд, а чи існує інша якась поезія?

– Ясно, – сказав Андрій Андрійович. – Що таке поезія, ви поки що не збагнули. Принесу вам одну книжку, то давня й дуже цінна книжка: декламатор «Сяйво». Але читайте її спокійно й повільно. Коли дійде до вашого серця, буду дуже радий.

Сказав це тихо й сердечно, і його рокітливий бас уже не заповнював моєї сірої кімнатки, як то кажуть, по вінця, зате проник у мене, і я раптом відчув, що зараз має щось відбутися, якесь особливе свято, що його я й не переживав іще. І справді, бандура злетіла йому на коліна, ліва рука обхопила гриф, він схилився, звісив вуса, і струни раптом заговорили тихо й ніжно, срібно й прегарно. І він почав співати, але не про осінь, а про весну. Про хвору дівчину, яка відчуває весну за шибками своєї кімнати і яка просить, щоб принесли їй пролісків. «Пролісків, пролісків хай принесуть!» – ридав чудовий голос Андрія Андрійовича, і я раптом побачив, що мати моя плаче; ні, не так плаче, як тоді, коли виникали незлагоди з батьком, а плаче, як б сказав, прекрасно. Раптом побачив у її обличчі не бачену досі красу і здивовано збагнув, чому батько з усіх жінок світу вибрав у дружини саме її; її великі очі сяяли, зморшки розгладилися, лице стало добре, смутне і трохи таємниче. Вона була гарна моя мати особливою красою: ні, не була схожа на свої дівочі фотокартки – тут з'явилося те, чого не здатен передати жоден фотоапарат. Я помітив ще одну річ: батько мій у цей сокровенний мент дивився не на співака, а таки на матір, і нерівні рум'янці знову повернулися йому на обличчя, а в очах засвітилися знайомі сиві вогники. Одна тільки Олена Артамонівна сиділа спокійна, їй, очевидно, доводилося слухати цю пісню не раз. Але й на її обличчі застигла м'яка задума, а вуста тонко й гарно всміхалися – ось яке дивне свято вона мені подарувала! Це все я бачив і спостеріг кутиком єства – вся решта мене була заполонена тим співом, тим болем, яким так дивно бринів густий голос Андрія Андрійовича. Я раптом побачив ту дівчину з тонкими, прозорими пальцями, з очима, як у моєї матері, і з ніжними, як подих літнього вітру, рисами обличчя, що нагадували мені обличчя Юліани, але значно старше і без дитячих рум’янців. Заплющив очі, вдихнув на повні груди повітря з присмаком диму від осінніх вогнищ і пішов до тієї дівчини з великим синім букетом пролісків, на пелюстках яких ще тремтіла роса, бо мені не хотілося, щоб вона вмирала, ота дівчина, бо я запраг, щоб тонкі, прозорі пальці взяли мого букета і почали повільно його перекладати. Щоб вони попестили кожну квітку, торкнулися пучками ніжної прохолодної матерії, щоб вони відчули весну, адже «краса переходу – найвища краса», як сказав той не відомий мені Володимир Кобилянський. І вона взяла від мене мої проліски, а раз так, ми в дивний спосіб порозумілися. І я раптом збагнув, може, вперше в житті, який тендітний і вразливий навколо нас світ, як легко й безнадійно можна його позбутися; я раптом пізнав, що й життя людське може бути, як легенький подих літнього леготу, а ще я збагнув, що найтонша краса, яку творить світ, напрочуд короткочасна, що все красиве, ніби ніжна квітка, відірвана від землі: сьогодні вона цвіте, а завтра її нема. Але саме в цій короткочасності й тлінності, зрозумів тоді я, і найбільша рація існування тієї краси, бо вона – мить і пролітає; вона – свято, яке відшумить і минає; вона – наше прагнення стати в цьому світі добрим, прагнення, що спалахує в кожній людській душі, але не в кожній проросте; вона – наша надія на завтра, на завтрашнє свято; вона – це сьогоднішні материні сльози і її зворушення; вона – сиві вогники в батькових очах; вона – гіркий димок осінніх вогнищ, вона, зрештою, – тепло наших душ.

Андрій Андрійович у той вечір ще довго співав. Думи й старовинні козацькі пісні, які теж мали б зворушити й захопити мене, коли б не був я по вінця повний тією першою піснею. Інші пісні мені треба було б слухати іншого разу, але я не ремствував; той подальший спів став ніби тлом, на якому малювалася та ж таки картина з дівчиною, котра тримає в прозорих пальцях букета пролісків. Бо вона була присутня поруч мене, вона сиділа в цьому ліжку замість мене; не мені, а їй співалися ці пісні, а я був тільки малий темний павучок у найдальшому й найтемнішому кутку кімнати, який завмер непорушно, бо йому страх як цікаво стежити за людьми, що порозсідалися довкола столу, і за тим вусанем, котрий тримає перед собою натягнуту павутину струн і торгає її, торгає! В того павучка є своя павутина, але коли і він торгає її ніжні нитки, вона не звучить. І він розуміє раптом істину: є в світі істоти, які грають і співають, а більше таких, яким це потрібно. Належав до останніх, бо кожен звук падав у мене, як краплі розтопленого золота, і те золото застигало в мені, виливаючись у загадкову містичну фігуру, яку треба буде ще колись розгадати. Бо не тільки той чарівником стає, котрий те золото розтоплює, не меншим чарівником стає і той, хто читає у власному серці його чудні арабески: той, котрий розтоплює, – майстер, а той, котрий читає, – мудрець.

– Ну, що, козаче, – раптово наклав руку на струни Андрій Андрійович, – посмутив я вас.

– Ану тебе! – сказала Олена Артамонівна. – Повірите, скільки не слухаю цих пісень, все мені в душі перевертається.

Мати важко зітхнула, а батько встав і про стяг руку до бандури.

– Дозволите?

Взяв інструмент і крутив у грубих, шевських руках.

– Маю собі дві жінки, – показав білі зуби Андрій Андрійович. – Одна бурчить, а друга плаче.

– Дуже багато я на тебе бурчу, – озвалася Олена Артамонівна.

– А хіба я сказав, що це ти, котра бурчить? – хитро заскалив око Андрій Андрійович.

– То що, я плачу? – спитала Олена Артамонівна.

– Ні, ти та, котра бурчить і плаче, – тепло сказав гість. – А ця моя голубка тільки плаче. Часом сміється, а більше плаче.

Батько сів на стільця, поставив інструмента на коліна і тихо торкав пальцями струни.

– Подобається? – всміхнувся Андрій Андрійович.

Батько тільки всміхнувся радісно.

– То давайте я вас навчу, – просто запропонував гість. – А ви, може, пізніше й хлопця свого навчите. Нюхом чую, що у вас це не гірше, як у мене, виходитиме.

– Старий я уже для цього, – зітхнув батько і віддав інструмента господарю.

– А я не старий? – звів брову Андрій Андрійович. – Я, чоловіче, вас, певне, у півтора рази старший.

– А вчилися коли?

– Ну, може, трохи раніше від вас, – згодився гість. – Але ж маєте, чоловіче, абсолютний слух!..

Я не знав, що таке абсолютний слух, але відчув тиху гордість за батька. Він же, як дитина, любив, аби його хвалили, тому розцвів і запосміхався. Материне обличчя при цьому стало сухе і строге, адже йшлося про чергову забаганку. Однак вона мовчала. Батько зирнув у її бік, але на той позир не відповіла. Сиділа виструнчена й строга і ніби не стосувалося це її.

– Не хочу вас утяжувати, – сказав невпевнено батько.

– Та господи мій! – рокотнув на всю хату бас. – Я тільки порадію, коли хтось моїх пісень научиться. Хочете, залишу інструмента у вас?

– Як так у нас? – переполошилася раптом мати. – Ще зробимо щось із ним не так!

– А що мені для науки тягати її щоразу? – спитав гість і заломив брову. – А коли навчиться, ми йому бандуру зробимо. Цю я сам собі зробив…

Батько знову тримав інструмента на колінах. Гладив його, як дитину, великою спрацьованою рукою і всміхався, ніби хлопчак, якому нарешті купили давно сподівану іграшку. Мати сиділа із тонко підтисненими вустами, і на її скам’янілому обличчі не міг прочитати я нічого. Але в глибині очей її помітив ту ж таки теплоту, яка мене так уразила, коли Андрій Андрійович співав свою чудну й прегарну пісню про хвору дівчину, яка відчула, що за її вікнами вже ступила перший крок весна. Та весна була милостива, бо перше, що зробила на цій землі, постукала в її вікно…

Олена Артамонівна з чоловіком пішли, а ми залишилися вдома, розтривожені, схвильовані і якісь ніби вибиті з колії. Батько цілий вечір по тому бринькав на бандурі, і під те тихе бринькання мені розкішно марилося. Бо цей вечір ніби завісу переді мною розчинив. Я вперше реально і схвильовано пізнав, що світ, у якому живу шістнадцять років, тільки мізерна часточка світу величезного, світу безмежного, світу, якому немає кінця, як немає кінця небові, котре розкинуло над нами своє осіннє шатро. Збагнув, що цих світів стільки, скільки існує на світі живих людських душ. Вони туляться одне до одного, як соти у вулику, і в кожній лунці збирається свій мед, солодкий чи гіркий. Оцей світ, що його описую. – наш мед: буденна історія людей, котрі живуть, як уміють, часом бувають нудні, нецікаві, сварливі, нестерпні, але й наша історія навіки неповторна, бо нею ми живемо. Наша історія – це не хроніки війни одне з одним, не виклад наших незлагод, це історія будівництва одного з міліардів мікросвітів. А будівником його є не тільки мати, як здавалося мені раніше, а всі ми, бо ми будуємо не тільки дім, у якому нам жити, а передусім самих себе. Будуємо самих себе у злагоді чи не в злагоді із тими, хто живе поруч, і тим самим будуємо нас, як спільність, котра також є раз назавжди дана. Ось чому вважаю, що нашу історію, як історії інших людей, варто записувати. Бо маю, хай невеличку, сподіванку, що це моє писання для когось може стати тим, чим став для мене і моїх рідних прихід до нас Андрія Андрійовича. Він зумів нас наповнити, хай на один вечір, хай на одну годину добротворною енергією, срібною красою своєї музики, теплим димом осінніх вогнищ – і це раптом провіяло й освіжило наш маленький світик, і всі ми ніби очистилися. Глянули раптом на світ широкорозплющеними очима і на мить полюбили його. Полюбити ж світ у такий спосіб – це значить торкнутися краєчком душі вічності.

Я слухав тихе бренькання бандури (як невміло батько випробовує струни!) і під це бренькання мені пристрасно захотілося піднятися над світом, зирнути з якоїсь особливої висоти; ні, не вивищитися я захотів, а світ зрозуміти. Знав: маленький я чоловік, негарний, хворий, дивлюся підсліпуватими очима на вікно, і воно тихо переді мною плавиться; але не такий я уже малий, щоб бавитись у когось «не себе». Мушу згоджуватись із конечністю, що інакший, ніж я є, не буду, скільки б про те не мріяв. Інакший «я», навіть у батьковій іпостасі – це вже не я, а хтось інший. Але я можу стати інакший у розумі своєму. Досі, наприклад, не підозрював, що існує світ музики і ним можна захоплюватися (це під час цієї хвороби я помітив), хоч музика лунала з репродуктора щодня; коли мені сподобається книга, що її принесе Андрій Андрійович, можливо, відкрию для себе світ поезії, бо в школі ми вивчаємо щось таке неспівмірне, щось поезієподібне; а ще я хочу стати розумний та освічений. Ось що, думав я, може зробити мене, навіть такого, яким я є, достойним краси. Адже є краса назверх виставлена, а є краса схована, краса, позверх виставлена, більше вражає, але швидше й гине, краса ж схована може існувати довго і стало, бо дух тривкий і незмінний, думаю тепер я. Мені здавалося, що простягаю в темряву свої прозорі пальці зовсім так само, як та дівчина із пісні, що я тягнусь у темінь, як сліпий, що я обмацую, вимацую пальцями, може, й не квіти, а якісь форми, не речі, а відображення, ідеї речей – те, що існувало раніше поза моєю свідомістю; я ще й сам під ту пору не розумів, що хочу і що можу, але хотів таки чогось незвичайного. Хтозна, може я хотів, щоб тим, хто приносить проліски, стала Юліана? Я виразно побачив її ніжну земну напіврозмиту постать, побачив красу позверхню, яка не тільки мене захоплює, але й упосліджує і позбавляє мене здатності цією красою наповнюватися. Все це були речі ілюзорні, речі в сутінку, речі, які пізнаються тільки на доторк, хоч це не значить, що їх не існує насправді.

Мій батько у сусідній кімнаті раптом програв мелодію пісні, яка й досі мене не покидає, програв одним пальцем, так, що кожен звук висів окремо.

– Раю, іди сюди! – покликав він радісно матір.

Я уявив собі цю сцену: він сидить розтривожений і схвильований, зі знайомими сивими вогниками в очах, з розтуленими вустами; на колінах у нього бандура, а мати виходить із сіней і спиняється на порозі.

– Що там таке?

– Чула, я заграв! – радісно сказав батько, і в повітрі знову забриніли кволі, несміливі, роз'єднані звуки, що все‑таки явно лучились у мелодію.

– Ти як дитина, Вадиме, – строго сказала мати. – Старий ти, щоб учитися грати.

– А може, й не старий, – озвався тим‑таки радісним голосом батько. – Слухай!

І знову забриніли звуки, ніби дитя починало ступати перші кроки. Дибало маленькими ноженятами, і кожен його крок – звук.

– Нє, я таки навчуся грати так, як він, – радісно сказав батько, і раптом його чистий теплий голос заспівав пісню, в якій я запам'ятав тільки рефрен про проліски, яких вимагає хвора дівчина, він же зумів запам'ятати її всю. Цей спів прикрашався легким і радісним схлипом срібних звуків, а я подумав гордо, залазячи під ковдру глибше (мені стало незвідь–чому холодно), що коли в мене є такий талановитий батько, я оті проліски знайду, хоч надворі ніч, хоч я прикутий до ліжка, хоч очі мої короткозорі, і речі для мене, особливо в сутінках, перетворюються в туман, хоч за вікнами не весна, а осінь: пора, коли квіти не розцвітають, а гаснуть; я їх знайду і для себе і для когось, адже «краса переходу – найвища краса», як сказав не відомий мені поет, котрий жив невідомо коли і невідомо які написав книжки – чи ж знав він, що помре молодий?