Життя та пригоди Віталія Волошинського, писані ним самим

Розділ другий ПЕПА

– Привіт, Мавпо, – почув я за спиною. Різко озирнувся, бо я вже немалий хлопець і відучив називати себе так на вулиці. Але це був голос ніби з дитинства, голос, що колись я його любив і ненавидів. Переді мною стояв Пепа. Волосся в нього було обстрижене під машинку, від чого лоб здавався не такий низький, очі дивилися з прижмурцем, а на руці, на горбку, між великим і вказівним пальцем красувалися сині літери: «Пепа». Після тієї фатальної бійки, що відбулася два роки тому, я зустрічей із Пепою уникав. Зрештою, він зник і оце об'явився. Стояв супроти, світячи усмішкою та щербою і простягав мені руку на привітання. Я знав, що ота несподівана привітність з його боку могла бути підступом, а простягнута рука приводом, щоб схопити мене, але мав свої чесноти і відкинути дружньо простягненої руки не міг. Зрештою, не так часто мені її простягали.

Пепа потис мені руку цілком щиро.

– Нудно стало на вулиці, – сказав він, і в його очах справді побачив нудьгу. – Зайшов до Кольки Гамана, і мене звідти виставили. Зайшов до Пині Кеслера – мене й на поріг не пустили.

Колька й Пиня були Пепині приятелі. Вони разом полізли красти курей у найближчому селі Псищах і там їх накрили. Пепа потрапив у колонію, а за Кольку й Пиню батьки взялися так, що вони вже не мали бажання красти курей. Я це знав. Мені теж треба було повернутися й піти геть, але на Пепиному обличчі я побачив розгубленість. Відчув, що цей хлопець недаремно зупинився саме біля мене й недаремне до мене такий лагідний: тільки дуже самотні бували зі мною лагідні.

– Не бійся, – сказав Пепа, сідаючи на каменя, одного з чотирьох, на якому вечорами пліткували вуличні кумасі. – Ми тоді стукнулися, але я не мстивий.

– Ми чесно билися, – сказав я, сідаючи на другого каменя.

– А я що кажу? Через це тебе й шанувати став. Колька намовляв зловити тебе і віддухопелити, а я не такий, – сказав Пепа. – Коли битися, то чесно, от що я їм сказав.

Пепа витяг пачку «Боксу» і простяг мені.

– Хоч?

Я швидко озирнувся. Тут курити було небезпечно: через півгодини про це довідається мати.

– Ходім під міст, – сказав я.

– І це правильно. – згодився Пепа, і ми подалися під міст. Тут вибралися на бики і лягли на навкісні опірні колоди. Курили й пускали вгору дим, який вився чистими синіми кілечками.

– Чого тебе посадили, а їх ні, Пепо? – спитав я, думаючи про Кольку й Пиню.

– На мене все скинули, – чвиркнув крізь щербу Пепа. – Але я не мстивий.

– Через це до них і ходив? – спитав я.

– Через те. Сказали, що це я підбив їх курей красти.

– А ти їх підбивав?

– Аякже, – сказав Пепа. – Підбивав. Коли б не я, чорта лисого вони на таке зважилися б. І коли б не застряг Пиня у вікні, чорта лисого нас піймали б.

Говорив спокійно, повільно, крізь зуби, ніби випускав слова кілечками разом із димом.

– Пиня застряв у вікні, а курей тримав за лапи і не схотів пускати. От вони й розкричалися.

Я засміявся. Уявно уздрів застряглого Пиню з курми: одну тримав однією рукою, а другу другою. Кури горлали й волали в ніч, аж навіть п'яний сторож прокинувся. Пепа засміявся й собі.

– Дурний той Пиня, дурний і Колька. Я ж тоді втік.

– Як утік? – уражено спитав я.

– А так, – цідив слова Пепа. – Ми домовилися з Колькою стояти біля дверей і, як тільки їх одчинять, рвонути. Сторож Кольку піймав, а я втік.

– І вони виказали тебе?

– А ти не виказав би? – повернув до мене гиряву голову Пепа.

– Не виказав би, – сказав я переконано.

– А вони виказали. Та я не мстивий.

Однак я знав, що Пепа мстивий. Про це на вулиці ходили легенди.

– Ти мстивий, Пепо, – сказав я.

– Може, й мстивий, – відповів тон по паузі. – Але до тебе я зла не маю.

– Чому, Пепо? Я тоді тобі розбив морду.

– Ми билися чесно, – мовив Пепа. – А ці… ці мене продали. Я чесних поважаю і ніколи на них не мщуся.

– Але ж ти мстивий, Пепо? – спитав я.

– Ні, – випустив клубінь диму Пепа. – До хлопців чесних я не мстивий, а до падлюк… до падла я жахливо мстивий, Мавпо.

– Не називай мене Мавпою, Пепо, – сказав я невдоволено.

– А це ж чому? – здивувався Пепа. – Всі тебе так звуть. Мене от прозвали Пепою, а я ж не серджусь.

– А що таке пепа, Пепо? – спитав я.

– Чорт, – засміявся Пепа і виплюнув недопалок. – Чи ти не знав?

– Хіба ж ти чорт, Пепо? – здивувався я.

– А хіба ні? – показав щербу Пепа. – Таке придумаю, що й чорт не придума.

– А чорт мстивий? – спитав я.

– Ні, – сказав Пепа. – До чесних хлопців він не мстивий, а до падлюк… до падла він жахливо мстивий, Мавпо. Хочеш, подружимо.

Зирнув на нього не без здивування. Ніхто ніколи не підходив до мене на вулиці й не простягав дружньої руки. Ніхто ніколи не говорив до мене із сусідських хлопців так лагідно і ніхто ніколи не пропонував мені дружби. Отак просто й відверто, ніби ми рівні з рівних. А найбільше мене дивувало, що дружбу мені пропонував сам Пепа, мій колишній герой, на якого й зараз я дивився не без захоплення. Два роки тому, коли ми побилися, мені здалося, що цей герой для мене помер. Саме це й боліло мені найбільше: важко людині, в душі якого щось відмирає. Він бував до мене несправедливий, але чи не звик я. що до мене ставляться з відразою? І тільки тепер я раптом збагнув: герой, на якого дивився захоплено, до кінця в моєму серці не вмер. Жив десь там, у темному закапелку єства, а тепер вийшов із темниці. Бо я мав свої чесноти і не міг відкинути руки, що дружньо до мене простяглася. Не міг прогнати того, ким захоплювався, хай навіть те захоплення було дитяче. Бо коли в людській душі поселяється герой, його нелегко звідтіля витравити, навіть, коли переконуєш себе, що той герой таки помер.

– А що по–твоєму дружити. Пепо? – спитав я.

– Голову один за одного покласти, – гаряче сказав Пепа. – Куди один піде, хай і другий іде, коли одному біда, хай і другому біда. Коли один мститься, хай другий мститься. Коли одному болить, хай другий не радіє… Згоден на таке, Мавпо?

Поставив супроти мене палючі очі: говорив щиро. Більше того: палав тією щирістю.

– Гаразд, Пепо, – сказав я. – Але чи не вийде так, що я голову кластиму за тебе, а ти за мене ні? Що мені болітиме твій біль, а тобі на мій начхати?

– Тоді ти плюнеш мені в обличчя, – так само гаряче сказав Пепа. – Подружиш зі мною, побачиш, як весело заживемо! Ми з тобою скучати не будемо…

– А що це значить: скучати не будемо? – спитав, все ще вагаючись.

– Діла будемо творити. Вигадаємо щось і творитимемо. Такі діла, аж дух забиватиме.

– А коли не захочу? – спитав я. – Коли твоє діло мені не підійде?

– Тоді я сам його творитиму, а ти язика на замок зачиниш. А разом творитимемо те, що захочеш. Думай, Мавпо!

– Я й думаю, – спроквола протяг мій голос. – А чому ти мені це пропонуєш?

– Бо ти пацан на всі сто, Мавпо! – сказав Пепа, пильно на мене дивлячись. – Бо ти. Мавпо, не падлюка… Найбільше, чого не люблю, – це падла. Мавпо, смердючого падла, яке вже ніколи не буде пацаном на всі сто!

Те, що він сказав, мені подобалося. Відповідало моїм чеснотам, бо мені давно хотілося завести собі справжнього приятеля. Такого, щоб міг голову за мене покласти. Такого, щоб ішов туди, куди йтиму я.

– Гаразд, Пепо, – сказав. – Бачу, що й ти пацан на всі сто!

– Ще б пак. – гордо відказав Пепа. – Зі мною тобі нудно не буде.

– Гаразд, Пепо, – озвався я. – Ми з тобою творитимемо діла. Але які діла, Пепо?

– Діла ми придумаємо, – сказав Пепа, і мені мигнуло: діла придумуватиме він. Бо коли б міг я сам придумати діла, досі знав би, які вони мусять бути. Знав би й без Пепи, як убивати власну нудьгу, але досі ні разу я її ще не вбивав.

– Гаразд. Пепо, – сказав я. – Діла ми придумаємо. Яке ж буде наше перше діло?

– Придумаємо, – мовив Пепа, – але спершу присягаємось у вірності. В тому, що будемо хлопці на всі сто, а не падлюки.

– Як же ми присягаємося? – спитав я.

– А так, – Пепа вийняв ножа з кишені і розклав його. – Кров'ю!

– Гаразд, – погодився я, подумки здригнувшись. – Присягнемо кров'ю.

Пепа черкнув себе ножем по пальці і на ньому виступила червона крапля.

Я вдруге здригнувся подумки і різонув пальця й собі. Ми з'єднали нашу кров і присяглися.

– Хай мене поб'є грім, коли зраджу тебе, Мавпо, – урочисто сказав Пепа.

– Хай мене ковтне земля, коли я тебе зраджу, – відповів я, відчуваючи, як мурашки, сто тисяч мурашок, біжать мені по спині, шалено перебираючи лапками. Здасться, я ступав на якусь принадно–жахну стежку – звідсіля і мій страх!

У той день ми про діло не говорили. Хай кожен подумає, сказав Пепа, а тоді й обговоримо. Але розходитися не хотіли, отож Пепа розповів мені про колонію, потрапити в яку, виявляється, не так страшно. Розказував, а я слухав. І мені також здалося, що потрапити в колонію не така вже й біда. Але слухав Пепу й не слухав – щось у мені нуртувалося, щось хвилювало, і це не минуло й тоді, коли ми розлучилися. Не знаю, чи був я тоді розумний, але відчувати й передчувати вмів. Чи ж добре я зробив, потоваришувавши з «уркою», а що коли він і мене потягне красти курей? Але про це думати не хотів, адже ж я був щасливий. Щасливий, що завів хай і сумнівного, але приятеля. Приятеля, який перший простяг мені руку, хоч я й сумнівався, чи та рука була чиста й чесна. Але в мене було право вибору, і я потішав себе: коли щось із Пепиних вигадок мені не сподобається, зовсім не важко від того відмовитися – це, зрештою, була одна із умов нашої дружби.

Лежав увечері в ліжку і навіть не подумав підслухати гостру суперечку моїх батьків. Хай вони живуть по собі, думав я, а мені можна жити по–своєму – в мене нарешті з'явився свій світ і власні турботи. З Пепою я творитиму діла, але придумати нічого так і не зумів. Бо які діла можуть бути в чотирнадцятирічного хлопця, який виглядає на одинадцять? Ні, фантазія моя в той вечір не працювала.

Причина того проста: з кімнати батьків долинали невдоволені голоси. Так буває завжди, коли батько приходив із репетиції ансамблю, або ж коли в нього концерт. Сьогодні я не ходив забирати його з репетиції, хоч мати й просила, – ясна річ, батько повернувся пізніше, ніж завжди. Але мені осточортіло стовбичити біля Зеленого театру чи біля Будинку народної творчості. Я матері так і сказав: мені осточортіло! Вона заплакала, а тоді накричала на мене. Я гримнув дверима і пішов з хати. Отоді й зустрілися ми з Пепою. Отоді й була закріплена кров'ю наша дружба. Я повернувся додому вже в сутінках, а батька все ще не було. Мати подивилася на мене осудливо.

– От бачиш, – сказала, – він тільки чекає нагоди, щоб злизнути…

– Що ти від мене хочеш? – роздратовано мовив я, бо мені хотілося якнайшвидше зачинитися. Хотілося обдумати все, що сталося, і зважити: чи вчинив я правильно, зв'язавшись із Пепою.

– Хочу, щоб ти мені допомагав, – звищила голос мати.

Нічого не сказав, а повернувся спиною й пішов до своєї кімнати. Хряснув дверима, бо мені й справді це остобісіло.

– Одне й те ж! – крикнув я уже з кімнати. – Осточортіло мені – одне і те ж!

Мати у вітальні заплакала. Та сьогодні я їй не співчував. Заліз у ліжко, розгорнув книгу, але не читалося. Мати сердито гримала начинням, але я й не подумав угадувати, що вона робить. Потім вона, здається, почала мити підлогу. Я відклав книгу й заплющив очі. Отоді й прийшов батько і між ними почалася звична пересварка…

– Що ти від мене хочеш? – звищив голос батько. – Можу я хоч у неділю відпочити?

– Людині, яка має борг, відпочивати не можна, – жорстко зауважила мати. – Треба думати про сім’ю, а не про відпочинок…

За таких обставин про «діло» й справді не подумаєш. Я взяв носову хустину, одним кінцем забив одне вухо, а другим друге. Голоси долинали, але розібрати слів не міг. Сидів із перепнутою хустиною головою і, певне, виглядав як ідіот. Отак я й заснув, не виймаючи кляпів із вух.

І мені приснився чорт. З гирявою круглою головою, на якій стриміли ріжки, а коли той чорт усміхнувся, то я побачив на передніх зубах щербу. Чорт пройшов у мою кімнату через стіну, волочачи довгого з китичкою на кінці хвоста. Вийняв пачку «Боксу» і закурив, пригостивши й мене. Подав мені чорну лапу, і я ту лапу потиснув. Тоді сів біля мене на отаманку й турботливо підгорнув ковдру. Козлоголосо заспівав мені колискову, і таке в нього смішне було лице, що я не витримав і засміявся.

– А що, ти не боїшся мене? – спитав чорт.

– Ні, – сказав я. – Бо ти смішний.

– Я не смішний, а веселий, – зірвався на ноги чорт. – Давай подружимо, і я навчу тебе, як бути веселим, Мавпо. Я навчу тебе таким штукам, що ти матір–батька забудеш.

– Хочу їх забути, бо вони знову сварилися, – сказав я.

– Це я їм підстроїв, – прошепотів чорт і моргнув чорною бровою. – Хіба не весело, коли вони сваряться?

– Мені не весело, – сказав я. – Мені від того чорти на душі шкребуть.

– Чи справді чорти? – посерйознішав чорт.

– Ну, кішки, – поправився я.

– Кішки – це відьми, а не чорти. Бо коли б то були чорти, я б відав. Але не про те йдеться. Будь мудрий, хлопче, і зі всього смійся. Сваряться твої старі – смійся, тоді й мене покличеш. Хочеться тобі робити щось добре, роби погано й навпаки – і прийду я до тебе. Тоді ми й придумаємо собі діла, хочеш? Разом придумаємо, і нам весело буде. Аж до гикавки весело, хочеш?

– Хочу, – з тугою сказав я. – Бо мені все осточортіло…

– Осточортіло? – перепитав чорт. – Що це значить?

– А що значить, коли приходять сто чортів? – мовив я.

– Це значить, що веселі надходять часи.

– Я втомився, Пепо. – сказав. – Утомився від колотнечі, яка є в нашому домі; втомився читати; втомився дивитися на світ; втомився від того, що мене всі кличуть Мавпою; втомився, бо мене всі дрочать; ти хоч знаєш, що таке втомитися, Пепо?

– Ні, – відповів чорт. – Але я тобі допоможу. Ми придумаємо діла, і тобі стане весело. Так весело, що гикавка нападе.

Я гикнув. Але весело мені не стало. Знову гикнув і знову. Чорт погладив мене по голові, власне, по хусточці, кінцями якої позатикав собі вуха.

– Ось бачиш, – сказав він мені лагідно, – тобі вже весело. А це тому, що в тебе з'явився нарешті друг…

Пепу я застав під мостом о тій годині, коли домовилися.

– Щось придумав, Мавпо? – спитав він, пригощаючи мене цигаркою.

– Старі підняли такий гвалт, що не думалося, – відповів я.

– І твої старі гризуться? – спитав Пепа. – Мої б'ються. Мати вчора вітчиму качалкою голову розтрощила. Ох же й казився!..

«Значить, і в нього те ж саме, – втішено подумав я. – Значить, і в нього сваряться!»

– Ми з матір'ю зачинилися, то він ледве дверей не висадив, – показав щербу Пепа.

– А потім?

– Втихомирився. Плакав і просив у матері вибачення.

– За те, що вона йому голову розбила? – спитав я.

– Ну да. Він спершу казиться, а потім вибачення просить.

Пепа всміхався, але якось смутно. І те, що він також смутний, ще більше наблизило мене до нього.

– А ти щось придумав? – спитав я.

Пепа мовчав. Пускав кільцями дим і загадково мружився.

– У тебе вороги є. Мавпо? – спитав нарешті.

Я подумав. Чи є в мене вороги? Є недоброзичливці, але не вороги. Ні, є у мене й ворог. Той, через кого так часто зчиняється в нашому домі колотнеча, той батьків колишній приятель Садовий, що підсунув йому свиню.

– Є, – сказав я. – Але дорослий дядько.

– В мене також є, – сказав Пепа. – Двоє. Не пацани, а падло!

– Колька й Пиня?

– Вгадав. Хочеш помстимося?

Дивився на мене щілинками очей і ніби випробовував.

– Ти ж казав, що не мстивий, Пепо, – нагадав я.

– Це до чесних пацанів я не мстивий. Таких, як ти. А до падла…

– Як же мстити ся будемо?

– Спершу твоєму ворогу віддамо, а тоді моїм.

Я подумав: мститися ворогам було чесно, навіть коли вони вороги твого приятеля. Що лихого в тому, коли карається найбільший злочин – зрада? Що може бути більше і гірше за зраду, коли клянешся на дружбу, а потім підсовуєш другові свиню? Ні, думав я, ліпше зовсім не мати друзів, ніж їх зраджувати.

– Коли пацан зраджує друга, він падло, – сказав, угадуючи мої думки Пепа.

– А дорослий, Пепо?

– Дорослий зрадник удвічі падлюка.

– Так, – повторив я, бо хотів себе переконати. – Дорослий зрадник – удвічі падлюка… Як же ми мститимемося?

– Чого той дядько тобі ворог? – спитав Пепа.

Я розповів. Пепа слухав, суворо насупившись.

– Дивує мене одне, Мавпо, – сказав він, коли я закінчив. – Чому ти не провалив йому голову раніше?

Я мовчав. Не міг сказати, що тільки тепер до цього додумався. Не міг сказати, що тільки тепер у мене є приятель, з яким я можу піти на таке. Бо що може вдіяти мале, капловухе хлопча, якому чотирнадцять, але скидається він на одинадцятирічного? Я тільки ненавидів того Садового, великого, пузатого, мордатого, з червоним носярою, з грубими, як колоди, ногами, з руками–лопатами. Знав, де він живе, бо ще ходив із батьками до нього в гості. Знав, якими вулицями ходить, бо вже стежив за ним. Стежив, хоч не відав навіщо. Стежив, щоб ненавидіти його. Бо коли йдеш слідом за такою горою м'яса, тоді вчишся ненавидіти і знаходиш у тому почутті пільгу. Так, я йшов слідом за горою м'яса і ненавидів його всіма клітинами душі, кожною часточкою тіла. Але був супроти нього безсилий. Ми обоє з Пепою супроти нього безсилі, бо то гора м'яса й не подужати її нам.

– Хочеш, підпалимо йому хату? – спитав, недобре всміхаючись. Пепа.

– Ми не підпалимо йому хати, – смутно відказав я, бо хата його з цегли і під залізним дахом. Хата його – камінь і залізо.

– Поб'ємо вікна, – сказав, так само всміхаючись, Пепа.

Це вже було нам під силу. Але я все ще вагався. Бо що значить побити вікна, коли в тебе кожна клітинка тіла повна ненависті.

– А що пропонуєш? – спитав Пепа.

– Поб'ємо йому вікна, – сказав я, відчуваючи в душі неприємний холодок.

– Сьогодні ввечері? – спитав Пепа.

– Гаразд, – сказав я. – Сьогодні ввечері.

– Знай, Мавпо, – зістрибнув із бика Пепа. – В тебе є вірний друг і з ним не пропадеш.

Я зістрибнув з бика мосту й собі і обійняв приятеля за плечі. Діла ми з ним починаємо творити. І, як на мене, діла непогані. Бити вікна людині, яка зрадила свого приятеля, – хто скаже, що це погані діла?

Ми йшли в рідкому місячному світлі, і нам допомагали ліхтарі, які подекуди розсівали темряву гострими списами променів. Уперше в житті я щось справжнє чинив, чинив без дорослих. Уперше в житті я самостійно щось вирішив; хоч ні, це вирішив не я, а таки Пепа. Але Пепу веду до будинку Садового таки я; зараз ми розмахнемося, і шибки нашого ворога розлетяться на дрібні скалки.

Ми зупинилися: перед нами горіло жовте світло вікон. Видно було, як на кухні порається жінка, а за столом сидить білокоса дівчинка із червоним бантом. Той червоний бант дивно палахкотів – ось до кого прийшли ми бити вікна.

– Хтось іде, – шепнув Пепа, і ми відскочили під паркан. Вулицею йшов п'яний. Ішов, похитуючись, і щось бурмочучи; зупинявся і щось до когось варнякав, проголошував. Я міцно стис Пепину руку.

– Він? – тихо спитав Пепа.

– Він, – дихнув я.

– Ну, тоді його шибкам пощастило. Закидаємо його камінням?

Та чоловік не став чекати на наше каміння. Раптом утратив рівновагу, заточився і всунувся носом у кропиву, виставивши зад.

– Підійдемо? – спитав Пепа.

Ми підійшли. Поза у п'яного й справді була кумедна: ніби навмисне виставляв до нас зад. в глибині кропиви щось харчало й кавчало – Садовий спав.

– Чекай, я його зара збуджу! – крикнув тонко Пепа і раптом щосили саданув п'яного носаком у зад. Садовий повалився в кропиву всім тілом, тоді перекинувся горі верх і знову солодко захарчав.

– Напхаємо йому рота землею чи роздягнемо? – спитав Пепа.

– Аз одежею що зробимо? – спитав хрипко я.

– Одежу в річці втопимо.

– Давай роздягнемо, – сказав я, бо набивати землею рота навіть своєму ворогу мені не хотілося. Садовий гикнув, але не прокинувся.

Пепа схопився за його чобота, рвонув і покотився на дорогу. Я засміявся.

– Тихше, – прошепотів люто Пепа, очі його палали. – Скидай другого чобота, щоб не казали тільки на мене.

– Хто має казати?

– Такі, як ти! – люто цвиркнув Пепа. – Тягни.

Я потяг і покотився з чоботом так, як нещодавно Пепа. Пепа в цей час перекинув п'яного і витрушував його з піджака.

– Може, в білизні його залишимо? – прошепотів я.

– Твій це ворог чи мій? – гаркнув на мене Пепа. – А раз ворог, не жалій!

Мені стало раптом страшно. Якась дика сила прорвалася в нього, недавно лагідного зі мною хлопця. Був він швидкий у рухах, меткий і вправний. Роздягав п'яного, ніби все життя займався такою роботою, при цьому поблискував сердито очима.

– Чого став? – крикнув він на мене. – Скручуй у вузол.

Я мимоволі запалювався його вогнем. Скрутив одежу і затягнув паском. П'яний лежав у кропиві, неприродно біліючи тілом

– А тепер іди його бий! – коротко наказав Пепа і підштовхнув мене до того тіла. – Бий, Мавпо, бо іншої такої нагоди в тебе не буде.

Але я став стовпчиком і не мав сили поворушити й пальцем. Бо те біле, розпластане й неживе вже не було моїм ворогом. То був кабан, білий, череватий, безпомічний, який кволо борсався в кропиві, всунувши рило в землю і блював. Викидав із себе всю скверну – бридкий, білий, смердючий, але безпомічний. Силився стати рачки, але руки йому одламувалися, і він знову падав.

– Що ти на нього дивишся? – верески у и раптом Пепа і, розігнавшись, угатив щосили в білий зад черевиком.

Я схопив приятеля за руки і відтягнув.

– Пепо, – сказав я, ридаючи. – Не казись. Ми вже помстилися, Пепо, досить, я більше не можу. Ходімо, Пепо, я тебе дуже прошу, ходімо!

Пепа в моїх руках розслабився, та наступної хвилі вирвався і став, облитий рідким місячним світлом і ще рідкішнм світлом далекого ліхтаря.

– Це твій ворог і ти над ним мстився, – сказав він крізь зуби. – Як хочеш, так і буде. То що, чкурнем!

– Чкурнем, – сказав я, ледве стримуючи цокотіння.

– Я візьму одежу, а ти чоботи. – наказав Пепа і закинув клунка за плечі.

Я схопив чоботи, і ми помчали так, як я й гадав. Бігли в ніч, налиту рідким місячним світлом і ще рідшим світлом ліхтаря, і важко хекали, як зморені коні. За нашими спинами щось п'яно заревло, але це ще більше підстьобнуло нас. Тільки біля мосту ми зважилися перевести подих.

– А що, – сказав Пепа, – зробили?

– Зробили. – відповів я, цокочучи – дивно, але мене цей біг не зігрів.

– Чого ти його не бив? – спитав Пепа вже спокійно. – Він же таку свиню підклав твоєму батькові!

– Знаю, – мовив тихо я.

– Ти слабак, Мавпо. Слабак і боягуз. Ти не фортовий пацан, Мавпо!

– Так, не фортовий пацан, – сказав я. – Але, Пепо, коли б і я роз'ятрився, як і ти, ми б з тобою. Пепо, не зупинилися.

– Ну й що?

– А те, що тільки дурний вчасно не зупиняється.

– Це я дурний? – загрозливо спитав Пепа.

– Ні, Пепо, це ми дурні, – смутно відповів я.

– Щось ти замудрив, Мавпо!

– Може, й замудрив, – мовив я. – Але дурний не той. Пепо, хто робить дурне діло. Дурний той, хто вчасно не зупиняється.

Фраза була не моя, батькова. Але так само думав тоді і я.

– Ми не робили дурного діла, – нахмурився Пепа. – Ми робили святе діло.

– І ми його зробили. Але, Пепо. і в святому ділі треба вміти вчасно зупинятися.

Пепа задумався. Щось там у його макітрі варилося, але я не міг збагнути, який борщ. В мене ще й досі все тремтіло.

– У тебе, Мавпо, голова – не капуста, – сказав нарешті Пепа, і мені аж легше стало. І не тому, що моя взяла гору і я таки зумів переконати цього дикого й несамовитого хлопця, а тому, що тепер мені легше буде повернутися додому.

– Що зробимо з одежею? – спитав я. – Втопимо, як домовилися?

– Твій ворог, ти і вирішуй. – сказав Пепа. – Хочеш, я сам утоплю.

– Гаразд, Пепо, – згодився я. – Пізно вже і мене вдома можуть похопитися.

– Еге ж, – сказав Пепа. – Ти ж домашній…

Знову хотів узяти наді мною гору. «Ну й хай!» – подумав я.

– Справді втопиш цю одежу? – спитав я.

– Я чесний пацан, – підкинув підборіддя Пепа. – Не віриш мені?

Ми стояли, облиті рідким світлом, і дивилися один одному в вічі. Вивіряли один одного й обоє знали: коли між нами й далі висітиме оця холодна, напіврозмита світляна сітка, дружба наша міцна не залишиться.

– Вірю тобі, – твердо сказав я і відчув, що Пепа став не такий напружений.

– Знаю тут одне місце, – мовив він, усміхаючись, якось дивно й трохи моторошно проглядала в його роті щерба. – Мені по дорозі…

– То я пішов, Пепо!

– Біжи! – лагідно озвався той. – Ми зробили своє діло на всі сто!

– На всі сто! – відгукнувся я й пішов по білій в рідкому місячному світлі дорозі.

Йшов не озираючись. Знав, що він дивиться мені вслід. Чекає, коли сховаюсь із його очей, а тоді піде й собі. Вірив йому, але більше не вірив. І не тому, що такий мудрий тоді був, а тому, що вловив у його голосі непевні нотки. Отож вірив я йому й не вірив. Але йшов не обертаючись, бо він не повинен нічого знати про мою підозру. Хай думає, що мудріший і хитріший – не даремно в його голосі звучали оті непевні нотки.

Я ступив на міст і пішов по ньому, залитий світлом обох ліхтарів, поставлених з одного боку й другого. Біля пивниці на ганку побачив закудлану в кожуха постать старого Рочіня; відчував: на мене дивиться дві пари очей – Рочінь, а знизу Пепа. Він не зрушить із місця, той Пепа, поки не сховаюся з його очей. Вивірятиме мене, бо вважатиме, що хитріший за мене й мудріший.

Я звернув од мосту в завулок, але додому, ясна річ, не пішов. Зник із поля зору обох пар очей: Рочіневих і Пепиних, а тоді крутнувся й безшумно збіг по схилу під міст. Визирнув з‑за бика: по стежці простувала темна Пепина постать. Він ішов і посвистував. На плечах у нього лежав клунок, а чоботи тримав під пахвою. Я перемахнув через річку по каменях, по яких переходив, ховаючись тут. Колись і мій батько. Йшов за Пепою невидною тінню, а він ніби відчував мене – раз у раз озирався. В нього з вуст усе ще виривався легковажний посвист, і цей посвист побудив закам'янських собак. Тоді Пепа обірвав свист. Раптом зупинився, повернувся до мене обличчям і довго вдивлявся. Я в цей час лежав на траві за каменем, і вологий дух землі проникав мені в тіло. Але я не поворухнувся – Пепа був не з таких, що його легко обведеш довкола пальця. Отак ми й позавмирали, але тільки на мить. Пепа заспокоївся. Він різко звернув на вуличку, що йшла до кар'єру, й погнався на гору. Пішов швидко, майже побіг. Я безтінно крався за ним слідом, адже мої підозри виявилися небезпідставні. Хоча ні, одежу Пепа міг утопити в саджалці на місці старого кар'єру. Там води багато, значно більше, як у річці.

Але до саджалки Пепа не пішов – він десь зник. Можливо, ліг за камінь, як нещодавно я, і дивився на схил гори, по якій мав би піднятися його переслідувач, коли б за ним стежив. Але я був досвідчений вивідач – повз по траві, хоч і мокра та була, тримаючись затінків. Можливо, десь тут Пепа мав свого тайника, про щось таке він в одній із розмов натякав. Я висунувся з‑за каменя й визирнув. Місяць яскраво освітлював невелику постать, яка, натужившись, відкочувала каменюку. Мій здогад був правильний: Пепа ховав одежу до тайника. Під каменем була дірка чи яма; мій приятель заштовхував туди одежу, а тоді привалив тайника тим‑таки каменем. Від роботи він упрів, тому зупинився перепочити, втираючи рукавом лоба. Потім закурив, сівши на каменя, що прикривав тайника. Я лежав у мокрій траві, і нездорова волога поволі просочувалася мені в тіло. Але зараз мав бути нерушний. як камінь, бо тиша навколо стояла нерушна. Місяць цвів серед неба тремтливий і яскравий і лив міражне світло, яке тут уже не змішувалося з міражним світлом ліхтарів.

Пепа виплюнув недопалка, який зажеврів на землі, солодко потягся й пішов. Пройшов біля мене на відстані кількох кроків – я лежав на землі нерушним каменем. Тільки після того, як стихли його кроки, дозволив собі зворухнутися. Підійшов до тайника і спробував зрушити каменя. Але стільки сили, як Пепа, не мав. Тоді я сів на того каменя й заплакав. Я заплакав, бо не було вже в мене у цьому світі приятеля, а той, що ним назвався, дружбу нашу зрадив. Купа шмаття була йому більшої ціни.

Місяць цвів над головою, ясний і байдужий, і я повернув до нього лице. Здавалося, десь бачив це обличчя, кругле, з гирявою маківкою, з двома ріжками – місяць дивився на мене й сміявся. Йому було весело з мене, малого й капловухого, загубленого в цій засипаній камінням долинці, з мене, безсилого й покинутого цілим світом, самотнього й нерозумного. Я дивився просто в те засміяне обличчя, й тінь усмішки не промайнула на моїм лиці.

– Чорте чи боже. – сказав я тихо, чітко вимовляючи слова. – Допоможи мені. Коли не зрушу цього каменя, на якому сиджу, то назву себе не мстителем, а грабіжником. Назву себе злодієм, котрий не мсти вся на паскуді з паскуд який зрадив мого батька, а пограбував його. Допоможи мені, чорте чи боже!

Наліг на каменюку, напружився так, що мені аж очі вилазили, зібрав усю свою мізерну силу; місячне проміння припікало мені карк; місячне проміння всотувалося мені в тіло десь так, як недавно нездорова волога землі; м'язи в мене рипіли, кістки вгиналися, рот розтулився, пальці залізні стали; я раптом випустив з горла тонкий зойк – камінь піддався. Наліг на нього всім тілом, ноги вгрузли в землю, але я не міг і на хвильку попустити напругу, камінь подавався повільно й неохоче, але все‑таки подався, відвалювався, а за мить ми обидва попадали: я і той камінь.

Лежав на мокрій траві горілиць, і зорі там, у небі, застрибали, стали барвисті, зорі замиготіли, місяць розрісся, став великий–великий: відчув, що втрачаю свідомість, а може, й утратив свідомість, серце в мені здригнулося, як і той місяць. Я лежав, розкинувши руки й ноги, і сльози котилися мені по обличчі. Від того зорі й місяць обточилися райдужними колами, кожна зоря – в барвній капсулі, місяць – у барвній капсулі; повітря зі свистом виривалось із утлих моїх грудей, я дихав і не міг надихатися, бо повітря тільки входило в горлянку, а до легенів не сягало. Пальці мої корчилися й дерли, викорчували врослу у землю жорству, тіло тремтіло й покривалося липкою плівкою поту, а земля вже присмокталася до мене тисячею ротиків і вливала свій холод свою мокроту – нездорову вільгу, яка давно зволожила мені одежу. Трава ввіткнулась у мене тисячею гострих, голодних списиків, а з очей все ще лилися й лилися гарячі й, мені здалося, також липкі сльози.

Лежав так довго, аж доки не відчув, що сила повернулась. Тоді звівся, відчуваючи, як важко рухати тілом і як важко ступати, а ще важче нагинатися. Там, під каменем, була вкопана залізна духовка дверцятами вгору. Я відкинув їх і витяг чоботи й стягнуту паском одежу мого ворога. Були в тій схованці ще якісь речі, але я на них і не дивився: що мені до Пепи та його справ? Треба було покласти на місце каменя, але зараз я на те сили не мав. Тому нагріб жорстви, ранячи й роздираючи пальці і сяк–так дверці тайника приховав. Завтра вранці він сюди напевне прибіжить, думав я, йдучи по крутій, міцно втоптаній стежці – одежу ніс на плечах, а вільною рукою тримав чоботи. Навколо голосно цвірчали коники, місяць пильно за мною стежив і начебто котився вслід начебто не хотів випускати зі свого нагляду. Здалося, почулися чиїсь кроки, і я завмер, готовий щомиті шугнути зі стежки вбік, але це вже розходилися мої нерви: довкола стояла тиша. Від хат погавкували собаки, десь плакав протяжно, ніби це весна, кіт, цвіркуни розривали собі горлянки. Тіло моє все ще було покрите плівкою липкого поту, але вже висихало, я сам висихав і ніби меншав під цим місяцем. Зуділи біля вух комарі, один уже вжалив мене – запалала щока.

Біля саджалки тихо так само. Сів на каменя й почекав, щоб пересвідчитися: тут нема нікого. Але літало тут більше комарів, і я не всидів. Налапав у траві два підхожі камені, один опустив у халяву одного чобота, а другий другого. Було мені трохи страшно, бо про цю саджалку оповідали страшні речі. Там, на дні, – не один утопленик (саджалка на місці кар'єру і глибини мала метрів зо п'ять), і саме в місячні ночі вони виходять. Мені вже немало років, але тоді я ще трохи в ті казки вірив. Здалося, що коли бовкну у воду чоботом, потопельника напевне збуджу. Тоді доведеться тікати, бо потопельники за тими, хто колошкає їхній спокій, ганяються. Я змахнув чоботом, він прокреслив темну дугу і лунко вдарився об воду. Звук ляско відбився від скелястих берегів, я завмер, не маючи сили й дихати. Місячне проміння стрибало по сколихнутих брижах. Вони докотилися до берега і дзвінко залопотіли об камінь. Комар ужалив мене в лоба, та я почекав, пожадливо прислухаючись: чи не приведе звук до саджалки когось цікавого. Цвірчали цвіркуни, голосніше загавкав пес від найближчого подвір'я – все було спокійно. Тоді полетів чорною тінню в саджалку другий чобіт. Знову глухий сплеск, і місяць затанцював на тонких ногах–променях, засміявся з мене, залопотіли біля берега хвильки. Мені здалося, що в глибині саджалки зблисло біле тіло. Закоцюрб на скельці: ну що, вийде потопельник чи ні? Але біле тіло у воді – це й був місяць, і мені відлягло від серця. Почав повзати по землі, вилапуючн каменя для одежі. Продовгуватого і плаского, щоб обгорнути його шматтям і міцно затиснути паском. Комар укусив мене вже в другу щоку і підборіддя – обличчя палало. Я розбив коліно, садніли й кровоточили пальці. Але потрібного каменя знайшов. Тіло побивав трем, а зуби цокотіли. Закусив до болю губу й ув'язував шмаття. Од нього несло несвіжим запахом, і мені раптом побачилося черевате, біле тіло, що безсило борсалось у кропиві. Голе тіло, що намагалося звестися і блювало. Все в мені заніміло від цього видива, тільки зуби цокотіли – не міг їх погамувати. Камінь був важкий, і я не мав сили кинути його задалеко. Тоді подався до найкрутішої скелі, біля якої й не купалися, бо там, як казали хлопці, щось тягне. Озирався весь час на саджалку – боявся, що утопленик вийде. Але утопленик так і не вийшов, і я спихнув свій тягар у глибину. Гухнуло цього разу голосніше, але я вже не чекав, поки заспокоїться вода, – мчав у ніч, широко розтуливши рота і вирячивши очі, мчав по білій під місячним промінням стежці, навіть забувши, що мчу якраз туди, де ми напали з Пепою на мого ворога. В тому місці я зупинився як укопаний, сподіваючись побачити оте біле, голе й черевате, але в кропиві вже нікого не було: її тільки потолочено і пом'ято. Тоді я повернувся й, нечутно ступаючи, підійшов до хати, у вікні якої ми бачили жінку й дівчинку із червоним бантом. Вікна хати не світилися, але я якийсь час постояв, бо в ту хвилину щось мені скаламутилося, схитнулося й схвилювалося. Не міг я тоді знати, що через роки, вирісши, ця хата стане для мене новим прокляттям, що та дівчинка з червоним бантом зветься Юліана, що та дівчинка стане подібна до богині, і що через неї не спатиму я ночі. Того всього я тоді не знав, але знав інше: серце моє розривало каяття. Вперше я тоді, облитий рідким місячним світлом і так само рідким світлом далекого ліхтаря, відчув, що мститися – не солодка відрада, а біль. Мститися – це значить виявляти своє безсилля, а не силу – не завжди є змога оте власне безсилля перебороти. Не завжди маємо силу пожаліти свого кривдника, навіть коли він тих жалощів не вартий. Мій ворог, над яким я сьогодні помстився, був недостойний жалощів, але, незважаючи на те, я його раптом пожалів. Пожалів оте біле, черевате, голе, отого кабана, що товчеться в кропиві, оте півсвідоме, п'яне, дурне, зрадливе, що тужиться, аби втримати неслухняне тіло на руках, яке вивертає блювотиною суть себе – череватого й голого; чи ж можна таке нікчемне й бридке ненавидіти? Чи можна ненавидіти того, котрий і гавкнути не має сили, коли його лупить роз'юшений урка з вовчим, палючим, озлобленим поглядом?..

Отут я й побачив потопельника. З вулички, що вела до саджалки, вийшла раптом гола, біла й черевата постать, густо залита місячним світлом і від того аж синя. Ноги мої вросли в землю, чуприна, що відросла за літо, стала сторчка, і я задубів, божевільно вдивляючись у страшну прояву. Стояв на відслоненому місці, й постать, побачивши мене, рушила в мій бік. Хотів заверещати, але моє горло видало кволий, хрипкий писк, рот мій був ніби піском забитий. Постать зупинилася.

– Слухай, хлопче, – спитала вона п'яно. – Чи не скажеш, де тут моя хата?

По мені градом покотився піт, обличчя моє аж змокріло, мені відпускало, адже ніякого потопельника нема, а є тільки роздягнений мною таки мій ворог, якого я щойно збирався пожаліти. Стояв переді мною, похитуючись і посопуючи, великий білий живіт звисав, як у скіфської баби, закриваючи стидне місце, очі йому були напівприплющені…

– Понімаш, – сказав він, – водить мене нечиста. Ніяк не знайду своєї, значиться, хати.

– Онде ваша хата, дядьку, – тоненько сказав я і тицьнув туди, де й справді була його хата.

– Ото? – спитав мій ворог, розвертаючись у напрямку власної хати. – Нє, то, понімаєш, не моя хата. Я свою хату знаю. А ти хто, значиться, чорт?

– Чорт, дядьку, – сказав я, відчуваючи, що мене сміх розбирає.

– Ну да, чорт, – покірливо озвався Садовий. – Оно й ріжки в тебе ростуть. І на лице ти. значиться, чорненький. Може, ти мавпа?

– Ні, – сказав чи, власне, вигукнув я люто. – Я пепа – чорт!

Тоді із Садовим сталося щось дивне. Він раптом бухнув коліньми в прибиту росою пилюку, і все його тіло задрижало, ніби білий холодець.

– Благослови чи помилуй, – понуро сказав він, – бо я. понімаш, хати своєї сьодня не знайду. Я. значиться, сьодня твій…

– Устаньте, дядьку, – все ще сердито сказав я, бо в мені все клекотіло від того, що й він назвав мене мавпою. – Встаньте і йдіть у хату, яку я вам показав.

– А коли, так сказать, то не моя хата? – хитро спитав Садовий. – А коли, понімаш, значиться, я припруся отако голий до чужих людей?

Тоді я вчинив те, що міг би вчинити справжній чорт. Хтозна, що мене до того змусило, але я раптом нахилився, набрав повну жменю дорожньої куряви і жбурнув у ту білу, хитру і здурманілу пику.

– Марші – тонко закричав я. – Марш у хату, куди я тобі показав!

Дядько форкнув, як кінь, зірвався на рівні й потеліпав білими тілесами, а я ледве не впав тут‑таки на дорогу – мене аж зігнуло від реготу, я повітря не мав у грудях, бо вже не сміявся, а гикав, бо мені кишки боліли. Я впав у траву під паркан, бо зараз вискочить на подвір'я жінка, засвітить світло, закричить і зарепетує і почне гамселити того голого й дурного по голові і плечах. Так воно і сталося, і мені знову перестало бути смішно, я лежав під парканом на мокрій землі, нездорова вільга почала наповнювати тіло, але я дивився й дивився, як вганяє жінка тумаками свого коханого в хату, як верещить вона й проклинає. «Ти чорт? – спитав я себе подумки. – Може, ти й справді чорт?» Світло в дворі погасло, і я відчув, що зовсім мокрий, що я втомлений і вичерпаний.

Ішов, повільно дибаючи, з гори, спотикався на камінні, руки в мене звисали, як пліті, ноги в мене були ватяні, а голова гарбузяна. Вже не міг ні сміятися, ні сумувати, вже не думав навіть, що там, удома, мене похопилися, що ніколи ще не затримувався я так довго, що батько кинувся уже мене шукати; ні про що таке я не думав – мені хотілося під цей мент тільки одного: дістатися додому, звалитись у ліжко й заснути. Щоб усе, що відбулося зі мною, відійшло у сфери сну. бо воно таки все сноподібне, бо від нього треба звільнитися, як звільняєшся від привидь, коли перед тобою раптом засвітиться ясною барвою ранку вікно, іти, виспаний і оновлений, тихо починаєш посміюватись із того, що там, у антисвіті, ти страждав, тобі боліло, ти мучився – як легко про все таке забувати, коли тобі чотирнадцять років і коли перед тобою справді світиться освітлене ранішнім сонцем вікно.

Але подібні історії так просто не кінчаються, бо в світі живеш не сам. Батька я зустрів на мосту, він мене шукав. Ми зупинилися один супроти одного, я волів на нього не дивитися.

– Ну, – сказав він строго. – Що це значить?

Я мовчав.

– Що це значить, питаю? – звнщив голос батько.

Вже не міг стримуватися, сльози бризнули мені з очей. І я раптом зрозумів: у мене єдиний шлях, я повинен у цій ночі здобути хоч одного союзника, того, котрий мені повірив би і поспівчував. Того, хто не зрадить мене ніколи, бо він із таких, котрі не зраджують. І отам, на мості, освітлений світлом ліхтаря, біля якого ми стояли, ковтаючи сльози й слова, заникуючись і гублячи нитку розповіді, знову її ловлячи, я розповів усе, нічого не притаюючи. Ні, я не дивився під ту хвилю на батька, а радше собі під ноги, а може, на старі, розтрощені автами дошки мосту; одне тільки знав твердо, одне відчував напевне – мене слухають і мені вірять. Я розповів усе, про одне тільки промовчав: про зустріч із потопельником, який виявився Садовим і який прийняв мене за чорта, – ця історія з моєї розповіді випадала.

– Слухай, – сказав батько, коли я все розповів, і ми пішли через міст. – Не все я розумію. Хіба ти не знаєш, що та історія трапилася давно?

– Знаю, – сказав я, схлипуючи. – Але тоді я до помсти не був готовий. Та й товариша не мав.

– Той твій товариш падлюка, – мовив батько.

– Я йому вірив, – відповів я, хлипаючи. – Він хотів зі мною дружити…

– Хотів використати тебе або ж утягнути у ганебні справи, – озвався батько.

– Я не піддався б, – відповів я, схлипуючи. – У нас була тверда домовленість: робити те, на що згоджуємося обоє…

– А чому ти не розказав мені цього раніше?

– Бо не дозволив би ти мені. А я хотів помститися…

– Добре тобі тепер? – спитав батько. – Задоволений?

Я мовчав. Не було мені добре й не був я задоволений.

– Справді, тобі б не дозволив, – мовив батько, беручи мене, як малого, за руку. – І не тому, що я вибачив тому чоловікові. Я йому не вибачив.

– Чому ж? – спитав я.

– Тому, що знаю: від помсти легше на душі не стає…

Сказав це зовсім тихо, але мені від тих слів язик колом у роті став. Невже те, про що я здогадався, правда?

Але я не встиг додумати тієї гадки. Біля пивниці заворушилася, вкутана в купу шмаття постать Рочіня і з тієї купи вирвався рипливий голос:

– Ти йому, заразі, дай! Дай, щоб не шлявся ночами!

– Гаразд! – сказав Рочіню батько.

– Дай, щоб аж клоччя летіло! – верескнув Рочінь. – Це такий, що і моста може спалити!

– Гаразд! – сказав батько. – Заспокойтеся, дядьку. Що треба, він дістане!..

Рочінь заспокоївся, його маленька голівка знову гулькнула в купу шмаття і пропала. Батько тихо сміявся. Але мені смішно не було. До випадів Рочіня я звик, як і всі хлопці, мене зараз турбувало інше. Бо моя гадка розрослася в мені й заповнила голову.

– Тат, – сказав я, задираючи голову до високого й ставного батька. – А звідки ти знаєш?

– Що знаю? – не зрозумів батько, він усе ще сміявся з Рочіня.

– Звідки знаєш, що від помсти легше не стає?

Батько теж став серйозний.

– А ти не здогадався? – спитав він, нахмурившись.

– Ти вже мстився? На Садовому? – спитав я, і мені аж дух заклало.

– Годі про це, – обірвав мене батько. – Бачиш, синку, дорослі часом бувають не розумніші за дітей. Зрозумів мене?

Я зрозумів. Але повірити до решти не міг.

– Чого ж ти мені нічого не сказав? – прошепотів я зовсім по–дитячому.

Батько зупинився під ліхтарем, засміявся, задер голову й зиркнув туди, де в світляному колі крутилося й моталося безліч зеленої комашні, а тоді й сказав з тією поблажливістю, з якою говорять до неприпустимо малих дітей:

– Наступного разу неодмінно скажу.

І поплескав мене по плечі, даючи знати, що відстані між нами ніколи таки не подолати…

Мати чекала нас біля хвіртки.

– Знаєш що, Раєчко, – тепло мовив батько. – Ти його зараз не чіпай. Хай піде й виспиться.

– Де він був? – з тривогою спитала мати.

– Де був, там його зараз нема. Я тобі все розкажу.

– Де ти був? – верескнула до мене мати.

Тоді батькова рука штовхнула мене в плечі. Я зрозумів цей порух і кинувся притьма в напіврозчинені сінешні двері.

– Чуєш, що сказав? – грізно зазвучав у дворі батьків голос. – Все тобі розкажу й поясню.

Я вскочив у свою кімнату і замкнувся на гачок. Але мати до мене не рвалася, батько зумів її втихомирити. Це було до речі, бо ще одного нервового струсу я не витримав би.

І щось у мені обірвалося, руки мої знову звисли, як пліті, ноги ніби у водолазні черевики озулися, голова ледве на в'язах трималася; я скинув із себе бридливими заповільненими рухами одежу, очі мої дивились у куток, де загус сутінок, квола лампочка над головою ледве мріла – жовте мертве світло розливалося навколо, і я бабрався в тому світлі, як зловлена муха.

Я погасив лампочку, погасив ясного павука, щоб він не поліз по золотих струнах, щоб не вжалив мене смертельно, бо я вже зовсім обезсилів, був тільки однією із мільйона нічних метеликів–нетль; хотів полинути в ніч, у царство снів, щоб нарешті вирвати із павутини себе самого, щоб звільнитися від сьогоднішнього дня й сьогоднішньої ночі, щоб стати бездумним крилатим створінням, яке летить і летить у ніч. Летить, щоб побачити перед собою вогонь, запалений чарівником ночі, щоб, врешті, вдаритись об шибу, яка оберігає той вогонь, і розбитись об неї або ж проникнути у шпару і самоспалитися, щоб увійти в новий день у новій іпостасі, щоб покинути у цій ночі всю свою темряву, весь біль та безсилля, щоб прокинутися й побачити залите сонцем вікно – вікно свого нового дня.

З такою сподіванкою я й заснув. І мені вдруге приснився чорт, чи як його інакше звуть, пепа. З гирявою. круглою головою, на якій стриміли ріжки, а коли той чорт усміхався, я побачив на передніх зубах щербу. Чорт зайшов у мою кімнату, волочачи довгого з китичкою на кінці хвоста, вийняв пачку «Боксу» і закурив, пригостивши й мене. Чорт подав мені чорну лапу, і я ту лапу потиснув. Тоді він присів на мою отоманку, зроблену моїм пропалим безвісти дядьком, але не поправив турботливо ковдру, не заспівав мені козлоголосно колискової, а сидів смутний і невеселий.

– Ти мене зрадив, Мавпо, – печально сказав він. – І ніяких веселих діл уже не чинитимеш.

– Що значить веселі діла? – спитав я.

– Пригоди, – сказав чорт. – Щоб зажити весело й чворити всілякі штучки. Я стільки на тебе сили витратив, а ти поганий і невдячний. Чого тебе понесло услід за Пепою і навіщо його вивіряв? Чого тобі захотілося топити ту одежу, кому з того користь? Чому, тільки почавши творити діла, відсахнувся від них, яка з того користь? Не вийде з тебе героя, Мавпо, а вийде щось маленьке, почварне і смішне.

– Пепа мене зрадив, – уперто сказав я. – То не дружба, коли один одного дурить. Пепа хотів зробити з мене злодія–грабіжника, а не помстителя.

– Дурненький ти пацан, Мавпо, – сказав чорт. – Пепа тебе не зрадив, а хотів, щоб ти став такий, як і він. Щоб ви були справжні друзі, а не гадані. Щоб думали однаково, інакше не зможете творити веселі діла.

– Веселі діла – це злочини? – спитав я.

– Що таке злочини, Мавпо? Те, що робить тебе неподібним до інших. Те, що порушує забобони малих і нудних людей, – не складно я кажу? А веселі діла, Мавпо, – це жити життям, повним небезпек, пригод, веселого ризику. Чи не того ти хотів? Чи. може, ти бажаєш жити нудним невдахою, як твій батько?

Я заплющив очі, бо хотів вийти з цього сну, бо не хотів цієї розмови, бо в мене не було розуму й слів, аби заперечити чортові, а з ним зрадливому другові моєму Пепі; я заплющив очі, щоб стати у цій ночі нетлею – нічним метеликом. Але нічним метеликом я сьогодні не став. Став самим собою, хлопцем, якому чотирнадцять років, а скидається він на одинадцять: капловухим, малим, який стоїть на облитій місяцем стежці. Стоїть і дивиться, як борсається в кропиві голе, біле, черевате тіло – кволе, безсиле, хоч і бридке. Як силиться звестися навкарачки, а натомість блює в землю; білого кабана, якого я мав би ненавидіти, але натомість почав жаліти.

– Удар його, вдар! – шепотів мені на вухо пепа–чорт. – Це ж падлюка! Згадай, що зробив він твоєму батькові, вдар! Адже через нього твої батько й мати тільки те й чинять, що сваряться. Вдар, і у вашому домі запанує мир, і мати перестане дорікати батькові за його нерозум і непотрібні чесноти, за його сміху варту довірливість. Розженися отак, як зробив твій приятель Пепа, хан запалають нещадно твої очі, хай затопить тебе чорна хвиля ненависті, хай уриється носом цей кабан у власне блювотиння. Вдар його і відчуєш волю, яка звільнить тебе від пут золотого павутиння!

Тоді я зробив те, що вчинив, коли не хотів слухати сварок своїх батьків. Вийняв із кишені хусточку і забив двома її кінцями собі вуха. Голос пропав, а я пішов по залитій місячним світлом дорозі, відчуваючи, що ні в ногах, ні в руках у мене не залишилося ані краплини сили. Йшов, ледь–ледь човгаючи своїми водолазними черевиками, і в мене раптом засвітилася перед очима жовта цятка малого вогника. Я тримав ту цятку у визорі, боючись загубити її. Перетворювався поступово у нетлю, в мене за плечима виростали крила, прозорі й перетинчасті, але чи зможу я полетіти? Я змахнув тими крильми, стрепенувся, і ноги мої раптом визулись із водолазних черевиків. Я летів у своєму сні зеленим нічним метеликом, і шлях мій був до самотнього блимотливого вогника. Знав, що той вогник з мого дому, але й він за твердою оболоною, яку мені треба пробити власними грудьми. Знав, що пробити грудьми скляну оболону – це ще не принесе вирішення всіх моїх болей та проблем. Знав, що потраплю там у золоту павутину самого себе, що чорна муха лихих думок битиметься у тій павутині, а страждати доведеться знову‑таки мені. Знав, що пошлю отруту в ту муху, і ця отрута вб'є якусь частку мого «я». Моє «я» частково відімре, спалившись у вогні того золотого павука, але решту себе я постараюся зберегти, так само, як це чинять і мої батьки. Бо ми в цьому світі – одна кров, бо ми в цьому світі живі.