Життя та пригоди Віталія Волошинського, писані ним самим

Частина І. БІЛА ВИШНЯ

Мій батько – трудівник. Ніколи не бачив його серед пляжників, щоб розвалився на піску й пролежав півдня а чи день. Не був він і рибалкою, не мостив гребель, не бігав весною з каламейкою, а влітку з хваткою та вудочками. Не ставив верш та ятерів і не бовтав річки з волоком або саком. Майже цілий день у нього забирала фабрика, а що йти було далеченько, повертався після шести. Влітку після роботи він купався, незмінно беручи з собою й мене, і наші плавання на Завалі, а коли підняли в Тетереві воду, біля мосту, що його щорічно розбирали і споруджували (власне, це й не був міст, а широка кладка), були для мене чимось на зразок маленького свята, особливо, коли ми неспішно поверталися додому й неспішно, як чоловік з чоловіком, розмовляли. Сонце вже схилялося до горба, на якому була саджалка (часом ходили купатись і туди), в якій я топив одежу свого ворога і де каменярі в окулярах витесували надмогильні пам'ятники. Повернувшись додому, батько вечеряв, а тоді сідав на шевського пасастого стільця і шив туфлі й чоботи на замовлення. Траплялося, що замовники його взуття не забирали, тоді мати ходила з тим взуттям на товкучку і поверталася звідти тиха й сіра, після чого вони з батьком говорили про якісь нецікаві речі, коли слово «гроші» було основним, – в такий спосіб батьки зводили кінці з кінцями, адже й досі тато виплачував борг. Бувало, що замовникам пошите взуття не подобалося, тоді сірий ставав батько так само, як мати, коли поверталася з товкучки, і з тиждень по тому, вернувшись із роботи, валявся на отоманці, яку зробив мій пропалий безвісти дядько. Цю отоманку від мене забрали, як невигідну, а натомість я дістав старе дерев'яне ліжко, середина якого закладалася дошками, а на них клалися сінники. Валяючись на тій отоманці, батько читав книги, саме тоді в очах його запалювалися сиві вогники, ставав він неговіркий і мовчки слухав безконечне материне гдирання про те, що він нічого до ладу зробити не вміє.

Але це траплялося рідко. Загалом, замовники взуттям залишалися вдоволені, батько шив його все‑таки на совість. Сидів і сидів на пасастому стільці, шив, стукав молотком; мені доручав нарізання із сухих березових чурбанців шпильок, перед цим поколовши їх на тонкі пластини. Я складав цих пластин декілька і натискав шевським ножем, відколюючи рядок загострених дерев'яних гвіздків, цими шпильками батько обцвяховував у два ряди підошви. За роботою він щось наспівував, часом без слів, а часом із словами – пісень знав безліч та й голос мав непоганий: в ансамблі, куди ходив по неділях, не тільки танцював, але й співав. Його голова була скарбницею тих пісень, і зараз я шкодую, що не записав їх, бо то були пісні, не тільки вивчені з книжок; більшість їх він навчився од своєї матері, яка знала співанок, як звіщав батько, тисячу. Ту мою бабу я бачив тільки на фотографії: просте, добродушне, кругле обличчя, зав'язана хусткою, в рясній спідниці із хвартухом і в простенькій ситцевій кохтинці; на шиї в неї красувалося намисто. Вона приїхала в місто з села після революції, але сільських звичок так і не позбулася. Зокрема, в нас і досі зберігалася її луб'яна коробка, з якою ходила на базар, як це ходили сільські жінки, заклавши ту коробку за спину, – в ній згодом багато років квочки висиджували курчат.

У неділю батько працював також, але тільки до обіду, по обіді спав, а під вечір вирушав у Будинок народної творчості, повертався звідти пізно по–особливому піднесений, помолоділий, із сивими вогниками в очах: єдина розривка, якщо не рахувати щотижневого походу в кіно і щомісячного відвідування театру, яку батько собі дозволяв. Починаючи з минулого року, в театр і кіно почали брати й мене, а вперше це сталося після того, як я так нещасливо мстився нашому ворогові. Загалом же ми всі троє жили кожен в осібному світі; мати, окрім роботи на пошті, мала безліч занять домашніх: біля кабана, якого ми щороку заводили нового, біля білизни, варіння та прибирання; вона вставала о шостій ранку, а лягали вони з батьком близько дванадцятої. Після нещасливої спроби затоваришувати з Пепою я зовсім перестав виходити на вулицю до своїх ровесників; у моїх обов'язках було нарізати на день три відра лободи (в теплу пору), нагодувати вдень кабана, сипати курям зерно – решту часу я робив уроки або ж читав. Книги брав батькові, він же випозичав їх у фабричній бібліотеці, і мені того вистачало. Взимку улюбленим моїм заняттям став біг на лижвах; батько дістав десь мені лижви старі, довгі з тріщиною біля носка, яку він ретельно обцяхував з бляшкою; я виходив на кригу на Тетереві й пускався по білому полі аж до електростанції, або ж спускався із крутезних гір на тому боці річки, часом і наїдаючись досить снігу.

Отак ми й тягли наші дні, всі троє, впрягшись у них, як бурлаки; кожен мав свою лямку, йшли ми і йшли, тягли за собою власні клопоти, волочили хату нашу, тягли ночі, покірні і загалом спокійні люди, і так тривало доти, доки не наставала пора нового вибуху. Я помітив цікаву закономірність: життя людське – то плин, загалом, малоцікавий, розмірений, навіть нудний. Банальне порівняння: життя – як ріка, але в ньому щось є тонко підмічене. Спокійно дзюркоче вона між каміння, тиха, мирна й лагідна, а загриміли грози, полилися дощі, і вона розливається, піниться, каламутніє, рве греблі і зносить кладки, несе тріски, кущі, уламки дощок, обплутує зірваними водоростями прибережні дерева та кущовиння, реве, падаючи з перекатів, зриває з прив'язі човни і затоплює каламутною бовтанкою зарослі мирною травою низини.

Я пишу це повіствування літописно. Кожного року в мене знаходиться якась історія, яку уподібнюю до розбурханої після дощу річки. Але в році днів багато. Днів спокійних і мирних у ньому більше, ніж збовтаних, шумких та стримливих. Що ж більше визначає нашу суть: ота рівна й мирна течія, вода холодна – осіння і весняна, вода, замерзла в кригу, чи оті спалахи, коли стихія наша бунтує й піниться? Є своя краса у спокої й мирі, є наше прагнення до тиші, але суть нашу все‑таки визначають пристрасті. Саме тому я вибираю з плину днів та годин дні та години неспокійні, саме тому я й проминаю те, що творить будень наш. навіть те. що творять свята наші, а вибираю хвилини, в яких ми – бурлива, спінена вода. Бо ті хвилини, години та дні – випробування наше. Бо тоді ми вивіряємо себе і стаємо на грані. Бо тоді ми стаємо віч–на–віч перед світлим і темним своїм і починаємо творити себе. Але призначення наше – не бунт, не збурення, а мир. Збурюємося для того, щоб очистити зміліле дно наше, щоб вимести з нього намул і пісок, щоб течія наша не розливалась у застійне, сморідне плесо, а щоб завжди мала в собі чистоту джерельного струмка.

Узимку 1954 року батько виплатив до решти свій борг. Я запам'ятав той день, бо тоді падав спокійний лапатий сніг. Ступив тоді у лижви і виїхав на середину замерзлої ріки. Стояв напружений і урочистий, як завжди перед тим, як почати свою мандрівку, і вдивлявсь у густо закрапкований простір. І мені раптом здалося, що я – птах. Що в мені зібралося бозна–скільки сили, що я зараз змахну руками із саморобними лижними пальцями й полечу. Що я зможу піднятися так високо, аж побачу під собою круглу земну кулю, яку зумію обійняти думкою своєю і радістю. І я побіг, а може, й справді полетів. Мої лижви легко бігли по прокладеній мною‑таки лижні. На обличчя налипав сніг, моя лижня вже покривалася білим пухом, обличчя палало, але я біг і біг, я летів – маленький чорний метелик у порожній білій просторіні; чорна істотка, покрапкована снігом; хлопець, якому п'ятнадцять, але який скидається на дванадцятирічного; негарний, капловухий, з мавпячим, червоним од зворушення личком; я летів, бо мав у серці потребу польоту, хотів утекти від тієї маленької істотки з мавпячим личком, бо в мені запалювався великий вогонь. Я вийшов зі свого тіла, бо мені захотілося уявити себе не тим, чим є, а тим, чим хочу бути. Хотів бути в цю хвилю подобою свого батька, високим, гарним, не таким, який покірно гибіє, зігнутий на шевському стільці в три погибелі, а таким, який захоплено носиться по сцені в барвистому українському костюмі. Тим, у кого немає під ногами підлоги і який на вихор подобає; тим, котрий задихано вклоняється публіці і в якого сивий вогник заквітає в очах. Дивляться тоді на нього захоплено всі красуні, ляскають у долоні, розквітають усмішками, бо він у тому світі не мала комашка, яка соває лижвами, одна з них тріснула і з набитою лискучою бляшкою; комашка, що махає саморобними палицями і в якої пашать лопухи–вуха – він людина з кону, красень із палаючими очима, який творить свято іншим, а що може бути ліпше в цьому світі, ніж творити свято! Отож уявляв я себе отим батьком і мав на те право, адже я й справді ношу в собі його, постійно відчуваю в собі його присутність, я гілка його й парість.

Повернувся додому пізно. Тобто лишилося часу щось похапцем перехопити, навіть не розігріваючи страви, напхати сумку книжками і зошитами й бігти у школу. А на дворі все ще йшов, власне, не йшов, а плинув лапатий сніг, негустий, повільний, тихий, падав і падав, і всі люди, яких зустрічав, були незвичайні: жінки гарні, а дівчата ще гарніші. Чоловіки були смішні й кудлаті, ніби білі ведмеді, а їхні діти – ведмежата; я сам залюбки відчув себе ведмежам і брьохався на засипаній снігом і розтоптаній ногами стежці. І мені по–телячому хотілося всміхатися, не було в мене сили опиратися ані своїй радості, ані своєму святу; адже кожне свято наше – це відпочинок від будня, це нова одежа, яка робить нас урочистішими й наївнішими; кожне свято – це дитяче здивування, яке повертає нас у безхмарні часи. Але й свята наші можуть готувати вам біль. Свята наші – це осліплення блискавкою перед тим, як ударить грім…

Але моє свято у той день ще не закінчилося. Я вступив у шкільний двір і побачив дівчинку, яка стояла, виставивши руку в червоній рукавичці. Була то ще мала дівчинка, може, років дванадцяти, тобто в тому віці, на який виглядав і я. Голівку їй облягала шапочка, оторочена білим кролячим хутром, а з тієї шапочки ясніло чудове личко з чудовими рум'янцями. Сніжинки падали на її червону рукавичку й тихо танули.

– Ти що робиш? – спитав я, хоч досі ще ніколи не заговорював до дівчат.

Вона подивилася на мене, і я раптом задерев'янів. Мене ніби струмом ударило, щось схвилювало невимірно – ця дівчинка була прекрасна. Я дивився на неї, як на земне чудо, бо побачив в особі жіночої статі богиню. Але сам я в дівчинки такого ж враження не викликав. Вона сховала червону рукавичку–руку в кишеньку зеленого пальта, пирснула й раптом побігла від мене геть. Тоді я згадав, що тільки уявно перебуваю в батьковій іпостасі; що я тільки вигадав, ніби і я людина з кону, а я той. чим є, – щось мале і смішне, що зросту в мене ледь–ледь од землі, а вуха – червоні, гумові чуні, а обличчя, як у мавпи, – не мав я права підходити до тієї дівчинки, не мав права нічого в неї запитувати, а мусив обмежитися тільки тим, що мені належить: подивитися на неї здаля – вже й цього для мене забагато.

Цю дівчинку я бачив у школі й раніше. Але вона не відрізнялася від тих, до кого учні старших класів ставляться, як до малих. Це ж бо щось нечуване, щоб учню восьмого класу впала в око дівчинка з п'ятого. Я зневажливо пирхнув. Ну, що ж, зараз переступлю порога школи, і мій батько Будень візьме мене за руку. Приведе мене до дверей класу, як веде всю цю крикливу юрму школярів. Ударить у повітря дзвінком – вийде наша дзвонарка, сухенька бабуся зі строго підтиснутими вустами. Піде із дзвоником по коридору, вийде на двір і розжене дзвоном розбишакуватих хлопчаків, що обкидають сніжками дівчат.

Я не хотів думати про ту дівчинку, але є речі непідвладні нашій волі. Отож непідвладним власній волі став і сам. Ні, я вже не виставлявся їй на очі, а почав чинити так, як звик: нишком дивився на неї на перервах, але так, щоб вона того не помічала. В цей день довідався про неї достатньо: справді вчилась у п'ятому класі, власне, у п'ятому «А», сьогодні в неї уроки закінчувалися одночасно з моїми, а третє, що я довідався, що ім'я в неї красиве й рідкісне – Юліана… Це ім'я чомусь у мене пов'язувалося з Шекспіровою Джульєттою, і вона в житейській нашій виставі цілком на ту роль підходила. Зате я на роль Ромео не підходив ніяк.

Був сьогодні неуважний, навіть учителі помітили, і вперше за цей навчальний рік я дістав за відповідь «четвірку» – кажучи чесно, відповідав на «три», але вчителі відмінникам трійок не ставлять.

– Що з тобою? – спитала в мене Олена Артамонівна.

– Голова болить, – проказав я вічну школярську формулу.

– Це від погоди, – мовила Олена Артамонівна. – Я думала, що, може, вдома щось негаразд.

– Удома в мене все гаразд, – сказав я, хоч удома в мене, як виявилося пізніше, не все було гаразд.

Олена Артамонівна тримала мене в улюбленцях. Часто отак інтимно заговорювала до мене, але я приймав її увагу неохоче – завжди здавалося, що мене жаліє. Коли дивилася на мене, її очі запалювалися співчуттям, а я не бажав, щоб мені співчували. Хотів, щоб мене любили не за нікчемність, а за достоїнства. Адже не від жалості вчителі ставили мені самі п'ятірки; навіть наш красунчик та інтелігент, як ми його прозивали, Владек Шарий від мене відставав – Владек Шарий свої п'ятірки заробляв горбом, а я за іграшку; Владек Шарий сидів над уроками, як він хвалився, по п'ять годин, а я годину–дві; Владек Шарий опускався до того, щоб списати в мене, а я не списував ні в кого.

Отож сьогодні був я неуважний. Може, трохи й сумний. Може, в мені вже жило передчуття нової домашньої бурі, а може, це в мені бунтувалося те, що непідвладне нашій волі. Дивно мені було: дивився я на Юліану, і щось таке незбагненне зі мною творилося! Тиха радість мене охоплювала, щось мене зачаровувало. Дивно мені було: дивився у вікно, за яким і досі йшов сніг, і відчував у тому снігу, в тій сутіні за вікном сховану солодку таємницю. Сам ніби запинався тією солодкою таємницею, аж навіть наші дівчата почали на мене позирати. Я вирішив бути обережніший, адже в тих дівчат тільки й інтересу: хто кому подобається. В цьому вони нишпорки й вивідачі – куди мені братися! І я вирішив стати сірим та непомітним, посірів у своєму сірому кутку і навіть скривився, ніби мені й справді боліла голова. Сірий і ніякий сидів я за партою, хоч у мені вже закипала й почала пінитися каламутна вода. І я раптом подумав: навіщо мені опиратися? Маю тільки позатуляти всі шпарки, куди може підглянути стороннє око. Носитиму на собі оцю сіру й ніяку машкару, буду ніби в панцир із криці одягнений, а всередині цвістиме весна. Всередині розбуяю, як вишня, бо що може бути солодше, коли дивишся у вікно, а за ним – солодка таємниця; дивишся на класну дошку, а на ній написано секретною крейдою ім'я, котре означує солодку таємницю; дивишся на стіну і знаєш, що за нею ще одна стіна і ще, і всіх тих стін п'ять, а за п'ятою – солодка таємниця. Одне мене під ту хвилю страшило: щоб ота трава, на якій росте моя розквітла вишня, отой цвіт і листя не пробили мого крицевого панциря, адже тоді мене засміють. Я ж блазнем бути в цьому випадку аж ніяк не хотів.

Такі екстази і запаморочення вже кілька разів переживав; здасться, маю гостро вразливу вдачу. Здається, мені дано пристрасну душу, і в цьому я знову‑таки справжня дитина свого батька, але батько не знає і ніколи не взнає моїх непереборних проклять: мого батька ніхто й не подумав би прозивати Мавпою, адже і в класі поза очі мене називали саме так. Отже, мав бути обережний удвічі.

Але на перервах мене вабило до п’ятого «А» з такою дикою й непереможною силою, що я весь час тій силі піддавався. Друге, що мене турбувало і про що хотів посильно дбати: аби мого незвичайного до неї інтересу не помітила сама Юліана. По–перше, це було, порівняно зі мною, восьмикласником, дитя, яке навряд чи розуміє такі речі, гадав тоді наївно я. Хоч сам у п'ятому класі такі речі чудово розумів, по–друге, не мав ані на відсоток надії, що моє почуття буде розділене і що не піддамся я і з її боку глуму, а по–третє, ще не вірив сам собі, адже сьогодні в мені цвіте біла вишня, а завтра можу прокинутися з холодним серцем і посміюся з себе: хіба мало химер нас у цьому світі побиває? А це таки була химера, маленьке безумство, супроти якого не знаю інших ліків, як пережити його й забути.

Однак того дня, збунтованого й дикого дня, коли падав і падав чудовий лапатий сніг, коли душа в мене була немічна й розхилена, довелося мені пережити ще не одне потрясіння. Вийшов зі школи з мирним наміром якнайшвидше дістатися додому, бо хотів зачинитися від світу, бо в такі часи, коли я схвильований і надмірно збуджений, найліпше залишатися на самоті; тоді можна буде скинути із себе сірий залізний панцир і якийсь час пробути білою квітучою вишнею, яка цвіте й пахтіє і над якою гудуть бджоли, яка пишається своїм цвітом і несподіваною весною – хай і зима за вікном; у перекладі на просту мову це значило: уволю помріяти. Отож я міг, зачинившись у кімнаті, вдати, ніби я страх як захоплений читанням, а в голові моїй почнуть з'являтися образи й люди, які діятимуть так, як мені захочеться. А мені захочеться стати високим і гарним, мені захочеться знову вдягти на себе батькову плоть, мені конче захочеться, щоб не я запалав вогнем і перетворився в білу квітучу вишню, а дівчина, якій я, можливо, трохи додам років, і на її гаряче почуття милостиво відповім. Далі почнеться цілковита фантастика, як уже й починалася не раз, від того звична буденність, оте нудне життя моє розчиниться, як грудка цукру в окропі, а це хіба не найкраще із свят?

Отже, я вийшов зі школи із наймирнішим наміром дістатися додому і побачив попереду гурт малих дівчат, серед яких виразно цвіло зелене пальто й шапочка, оторочена білим кролячим хутром, а ще яскравіше цвіли червоні на руках рукавички. І йшов сніг, білий і лапатий, а все опушилося навколо так, як ота чарівницька шапочка; сніг покрив гілляччя на деревах, ліг білим хутром на гостряки парканів, обвішав карнизи вікон, ліпився навіть на цегляних стінах, вмощуюючись у швах. Все було ніби заворожене, і голоси в той мент звучали дзвінко й радісно; навіть наш шкільний бездомний пес, котрий жив на школярські подачки, виліз зі своєї криївки і в нього були засніжені брови й спина; він весело гавкнув і почав стрибати, бігати довкола веселого гурту дівчаток, в центрі яких найголосніше сміялася та, в зеленому пальті з червоними рукавичками. Я стояв як маленьке опудало, по–дурному вищирівшись, хоч мені в цей момент варто було б десь сховатися. В мій бік метнувся, ніби блискавка, трохи здивований гарячий погляд; дівчинка знову пирснула – і це вже напевне сміялася з мене. Я розсердився й пішов геть, але це геть виявилося дуже близько, бо за рогом школи знову зупинився і вже звідти стежив, як ідуть, розкидаючи валянцями пухнастий сніг, оті дівчатка. Пес теж перестав бігати, а став і, ніби передражнюючи мене, дивився услід п’ятикласницям здивованими очима, над якими наліпилося два острішки снігу. От і все; я мав можливість забиратися зі шкільного подвір'я, якнайшвидше пробігти шлях між школою й моєю домівкою, зачинитись у кімнаті, – цвіти, біла вишне! Але я сьогодні сам собі не належав, я сьогодні підкорився іншій силі, більшій за мене й могутнішій, отож поплентався слідом за тими дівчатками, але вже так, щоб вони мене не помітили, – не міг я, ну просто не міг не додати до свого знаття про Юліану ще й такого важливого факту: де вона, ота мала чарівниця, живе? Дівочий гурт, у міру того, як простували вони по дорозі, зменшувався, одна а чи друга відколювалася від юрби і зникала або в завулку, або в дворі. Я йшов за ними віддалік, аби тільки не втратити їх із визору, бо почуття остороги знову жило в мені – вивідачем бути мені не новина. Нарешті з усього того гурту залишилося їх дві – одна зелена пляма, а друга брунатна; вони брьохались у снігу, вряди–годи щось вигукували, і мені дивно стало – ну який я можу мати до них інтерес, адже вони ще зовсім діти, порівняно із моєю сірою дорослістю. Але мій інтерес од таких старечих резонів не пропадав; мій інтерес – щось од мене незалежне!

І ось вона залишилася сама: зелена плямка на білому полі, єдине дерево серед пустелі, бо і я зі своїм білим цвітом – дитина тієї ж пустелі. Не вишня я, а радше морель, що цвіте, не вибивши листя; і ми в цьому світі раптом залишилися на самоті; між нами – прозора стіна, молекули якої – оці застиглі в повітрі сніжини; стіна, через яку, здавалося б, неважко й перейти, але тим більше – неперехідна.

Маленька зелена постать дереться по крутосхилу – маленький зелений жучок, який майже втопивсь у густому сутінку; я ледве–ледь його розрізняю. Ось жучок посковзнувся і поїхав на всіх чотирьох униз. Він вражено озирається, але я стою за деревом, я тінь од того дерева і зовсім не сміюся з отієї смішної пози зеленого жучка. Зелений жучок знову дряпається на крутосхил, і вдруге йому не вдається – є золота нагода перестати бути тінню дерева, вийти із його стовбура і тому зеленому жучкові допомогти. Але вчинити так у мене бракує мужності, хоч моя вишня чи морель за крицевими риштунками цвіте. Не маю права зраджувати себе, адже я тому жучкові сьогодні не раз потрапляв на очі. Ліпше залишуся тут, серед білої пустелі самотнім, засипаним снігом деревом, холодним деревом, тужним деревом, ніж викажу себе, адже я за тим жучком підглядаю.

Тоді на версі крутосхилу з’являється чорна постать. Вона впевнено сходить униз, бере жучка за руку, і вони дряпаються на гору разом. Вони видряпуються під схил і на якусь мить завмирають на верхівці, щоб зникнути мені з очей. Тоді я щосили біжу вниз, у яр, щоб вигнатися під гору, яку ніяк не міг подолати зелений жучок. Виганяюся під схил без утруднень і задихано зупиняюся. Тут вулиця і горить ліхтар. Від нього ненабагато видніше, бо навколо сяє сніг. Навколо все горить білим полум'ям, а садки коло хат цвітуть. Покриті крижаним цвітом, але без жодного листочка, сади оці – як моя сьогоднішня пристрасть.

Стою й дивлюся, бо ноги мої вкипіли в землю. Ота чорна постать, яка вивела зеленого жучка під гору, – барилькуватий чоловік. Він веде зеленого жучка за руку, і той жучок, задерши голівку з опушеною шапочкою, щось йому розповідає. Вони зупиняються біля двору, чоловік відчиняє хвіртку, і малий зелений жучок біжить по прочищеній доріжці. Вікна хати, до якої жучок біжить, палають. Чоловік бере в руки широку диктову лопату і починає відкидати сніг. Зелений жучок обмітає валянці віником. Одчиняє двері і ховається з мого зору, а в дворі залишається барилькуватий чоловік, який моторно махає лопатою і жбурляє сніг за паркан.

Я стою, облитий холодним світлом ліхтаря, з неба на мене спадають і осідають сніжини, я перетворююсь у снігову бабу; хтось вийде з двору, може, цей чоловік, і всуне мені в руки мітлу, а на місці носа всадить жовту морквину. Надягне мені на голову старе, побите відро, а замість очей припасує вуглики. І я стоятиму тут, доки не мине моє здивування, а може, й ураза. Адже хату, в якій сховався зелений жучок, я знаю. Адже саме тут ми збиралися рік тому з Пепою побити вікна. Адже цього чоловіка я і батько мій маємо за свого лютого ворога і уже помстилися йому кожен у свій спосіб.

– Прощай, Юліано, – шепочуть мої скрижанілі вуста. – Прощай, моя любове, ти тривала один тільки день!

Частина II. СВІТ БЕЗ ЦВІТУ

Але я ще не випив того дня своєї чаші гіркоти до дна, бо такі вони часом приходять до нас, дні, яким немає кінця. Йшов додому поволеньки і вже не роздивлявся зачаровано навколо, бо зачарованість моя померла. Вітер дув мені в обличчя і сік сухим снігом, тихий снігопад сам по собі перетворивсь у завірюху. Стало мені холодно, щипало вуха, і я спустив вуха шапки. Брьохавсь у снігу, і вже не хотів якнайшвидше доскочити додому – ні про що там було мені мріяти. Там, удома, мене мав зустріти той‑таки Будень, який заводив мене сьогодні у школу; заведе мене сьогодні й у рідний дім. Я видерся на мостовий схил, але не зразу, а з'їжджав кілька разів, зовсім так само, як ота дочка нашого ворога: сили вже в мене не було. Але на насипі не з'явилася чорна батькова постать, не взяла мене, малого і збезсилілого, за руку і не повела додому: мусив добиватися туди самотою. Мене взяло зло, я розгнівався й таки видерся на крутосхил. Міст був порожній, горіло два ліхтарі, і в їхньому світлі хутко носилися, як білі нетлі, сніжини. Мені назустріч ішов закутаний у кожуха до п'ят, у спущеній шапці–вушанці, з шиєю, обмотаною картатою хусткою, Рочінь. На шапці в нього лежала друга шапка – снігова.

– Чого лазиш? – тонко закричав він на мене. – Чого вдома не сидиш?

– Із школи йду, хіба не бачите? – сердито спитав я.

Рочінь став, покліпав залиплими снігом віями і, певне, побачив, що через плече в мене перекинуто сумку.

– Лазите тут удень і вночі! – буркнув він і потупцяв далі, лишаючи в снігу круглі виямки від своїх битих валянців.

Мій дім світив вікнами – не манили вони мене сьогодні. Але й тут, під відкритим небом, коли обличчя січе сніг, коли холод гуляє між одежею й тілом, тут іще незатишніше. Я відчинив хвіртку – в нашому дворі стежку зовсім замело, не було видно на ній і слідів. Ну, звісно, мій батько – то не той хазяйновитий наш ворог, не Садовий. Наш батько ліпше сидітиме біля теплої грубки і з сивими вогниками в очах дивитиметься на вікна, за якими гуляє сніговиця. Вчора він закінчив шити замовлені чоботи і сьогодні напевне відпочиває. Сьогодні в нашому домі повинен бути мир. І мені (я обтріпувався і змітав із ніг сніг) страшенно захотілося отакого миру. Хай вони зустрінуть мене лагідно, хай повечеряємо ми всі разом, а за вечерею батько хай жартує. Хай пашітимуть грубки і хай засидимося ми за столом, щось весело оповідаючи. Я був вичерпаний і втомлений, бо з моєї білої вишні, поки я брьохався в снігу, осипався весь цвіт. Осипався, й вітер поніс його в сліпій гонитві, січучи тим цвітом лиця перехожих. Той вітер видув із мене екстазне запоморочення, і я став порожній, як висохлий гарбуз.

Відчинив двері, і з хати війнуло на мене теплом. Але материне обличчя, яке побачив наступної хвилі, було крижане.

– Це ти? – байдуже сказала вона. – А я думала, батько заявився.

Материне обличчя було не тільки крижане, але й мокре, а очі червоні.

Серце в мене йокнуло: ні, не зустрічають мене тут, змерзлого й вичерпаного, обіймами. Ні, не буде сьогодні в цій хаті миру – його видуло звідси, як вивіяло в мене мій вишневий цвіт. Нічого не запитував, а стояв і дивився на свою печальну матір. Сльози вже котилися в неї обличчям.

– Може, щось сталося? – спитав я пошепки.

– Нічого з ним не сталося! – закричала верескливо мати. – Знову повіявся!

Я повільно роздягався. Скинув шапку і труснув її об коліно. Скинув благеньке пальтечко й повісив біля порога. Мати впала на стільця біля столу лицем на руки і заридала. Я ковтнув спазму й собі. Мусив бути знову для них звідником, отже, й дорослішим за неї. Мусив давати їй раду, хоч сам я – ніби висушений гарбуз.

– Звідки знаєш, що він повіявся? – спитав я хрипко.

Це було дурне запитання, батько мав прийти додому дві години тому. Але щось мені говорити треба було, щось треба було вирішувати.

– Заспокойся, – сказав я, сідаючи до столу. – Заспокойся і розкажи…

Мати звела обличчя, було воно страшне. Волосся розколошкане, очі підпухлі, червоні, обличчя сіре і старе. Довгий ніс ще більше видовжився – худе й неймовірно старе обличчя!

– Сьогодні в нього получка, – сказала вона зморено. – Сьогодні він остаточно мав сплатити свій борг.

– Значить, він гуляє, – сказав я спокійно. – Нагуляється й прийде.

Батько мій гулякою не був. Але інколи він зривався. Та зараз усі пивниці зачинено.

– Де ти його знайшов того разу? – спитала крижаним голосом. – Де він ночував?

«Дивно, – подумав я. – Минуло стільки часу, а вона не довідалася. Зрештою в батька і в мене важко щось довідатися».

– Під нашим мостом, хіба я тобі не казав?

– Ти такий же потайний, як і твій батечко, – вибухнула мати. – Це вже він пристав до тої Маруськи!

– Якої ще Маруськи? – зчудовано спитав я: невже були речі, що їх я не відав?

– А тої, з ансамблю, – сказала мати, і сльози горохом покотилися по її лиці. – Тієї хвойди проклятої!

Це було щось по–справжньому нове. Я сидів і, певне, дурний вираз на обличчі мав.

– Мені давно розказували, – втомлено сповістила мати, – що він якусь там додому проводжав. Маруською її звати.

Я все ще сидів остовпілий, дурний і малий – де ще взялася на мою голову якась хвойда Маруська з ансамблю. Ось чому мати так часто посилала мене, щоб я забирав батька після репетицій та концертів. Завжди виконував я ті її прохання, але ніколи батько не виходив з якоюсь хвойдою Маруською, а тільки сам. Може, Маруська – ота красуня, що на неї я задивлявся. Але та Маруська, коли вона справді Маруська, мала свого залицяльника, і вони після концертів та репетицій виходили опідруч. Той залицальннк був трохи смішний, з малими вусиками і трохи клишоногий. Але він так тримав свою красуню під руку, що не було ніякого сумніву: ансамблева красуня зовсім не Маруська. про яку каже мати.

Отже, вони з батьком мали свою таємницю, про яку я ані здогадувався, отже, й тихий плин нашого спільного життя був тільки моєю оманою. Щось батька в нашому домі й нашій сімейній спілці не задовольняло, щось його гнітило, щось у них перед цим знову відбулося, знову виникла гостра непогодженість: гірко було те, що я в цих їхніх змаганнях до уваги не брався. Ще минулого року в батька знайшли якусь ниркову хворобу: мати тоді затурбувалася, почала бігати до бабок–знахарок, варила якісь зілля і поїла ними батька. Знову в нашому домі з'явилася медсестра Марина Карпівна, материна подруга, якої батько терпіти не міг. Мати варила йому окремі страви і стала до нього ніби й лагідніша; я вже навіть думав, що ця хвороба зблизить їх, що вже не чутиму я гострого материного вереску, а вона запалювалася від дрібниць. І справді, кілька місяців по тому вони жили, ніби голубки; мати перестала на нього кричати, а він, як і раніше, залишився спокійний, хіба спалахував у його зорі вряди–годи отой сивий вогник, але той сивий вогник у його очах я любив. Саме в такі хвилини уділяв більше уваги й мені, брав мене на прогулянки (мати на прогулянки не ходила ніколи) і вів довгі задушевні бесіди, а я питав у нього всяку всячину. Але вони мали свою таємницю і досить майстерно мене дурили. Останніми місяцями я перестав забирати батька після репетицій, хоч мати мене кількаразово й просила про те…

– Що ж робитимем, синку? – покірливо спитала вона, дивлячись на мене болющими очима.

– А що можемо зробити?

– Коли ти не забереш його звідти, то ніяка сила його не забере, – сказала тим‑таки голосом мати.

– А чому я? – спитав роздратовано. – Чому не ти?

Мати опустила голову, сльози знову покотилися з її очей. Надто уже вірила вона в мою силу, вельми на неї покладалася. На силу того, в кого її ані на мак!

– Ще тільки дві години, як його нема, – сказав я так само роздратовано. – Чого ти розводиш паніку?

Зітхнула і з тією ж таки покірливістю пішла на кухню. Ні, вона не розкаже, що в них відбулося. Ні, не пояснить, чому так твердо впевнена, що батько сьогодні не прийде, – очевидно, він якось сповістив її.

Завтра мені буде не до школи. Завтра знову змушений буду ставати нишпоркою і вистежувати, де знайшов собі криївку батько цього разу. Ясна річ, що не під мостом. Отже, й Маруська, що сповістила про неї мати, мала таки існувати. Повинен розшукати той дім, але чи вистачить у мене порожнього, як висушений гарбуз, сили, щоб і цього разу привести його додому.

Мати поставила на стіл картоплю й миску з моченою в огірковому розсолі вареною капустою. Капуста лисніла від олії, що нею була полита, а картопля прохолола й задубіла. Але я їв її мовчки, не виявляючи претензій. Не дивився на матір, хоч чудово відчував: зорить на мене.

– Так що, синку? – спитала вона, і це був не наказ і не прохання – це було покірне очікування мого рішення.

– Звідки ти довідалася про ту Маруську?

– Довідалася, – відвела очі мати. – Хіба важко?

– Де вона живе?

– Десь на Трипільській.

Трипільську вулицю я знав – це було недалеко. Звідтіля розгортався чудовий краєвид на Кам'янку, скелі й гори. На Долину Джерел, як її називали.

– Сьогодні ми його почекаємо, – сказав я, понуро доїдаючи задубілу картоплю. – Завтра я за ним простежу.

– Простеж, синку, – поспішливо підхопила мати. – Тебе він послухає.

– Але завтра в мене важлива контрольна робота, – так само похмуро сказав я.

– Та вже пропустиш… Нечасто в нас таке буває.

Я встав і потягся. В тілі й досі стояв холод що його набрався, брьохаючнсь у снігу. Ні, цього холоду я ще більше набрався тут, де хотів відпочити, заживши тепла й миру. Немає в моєму домі ані тепла, ні миру. Є тільки оці сльозливі, благальні материні очі і є моя глибока, як ніч, самотність. Я стояв, закутий у сірий залізний риштунок, але квітучої вишні за ним не було. Була тільки сіра порожнеча, в яку маю опуститися, ніби в сон.

Але спати було ще рано. Тому я взяв книжку і ліг на застелену постіль, ніби почитати. Лампочка над головою ледве жевріла, мати економила, і в нас у домі світилися вони на 25 ват. Я вже давно відчував, що в мене після читання починає різати очі; здавалося, що й бачити я став значно гірше, але поки що уваги на це не звертав. Сидів у ліжку, дивився в книгу, але літер не бачив. Натомість слухав хугу за вікном, і мені знову уявився мандрівник на порожній, засипаній снігом дорозі. Він бреде, опустивши голову, й навколо крутяться снігові вихори. Крутяться білі колеса, але кінь та візник у тій прозорій кареті один і той самий – мій батько. Він іде, забувши про свій дім, забувши про мене й про матір, і з нього насміхається хуга, адже в таке бездоріжжя тільки безумні виходять на дорогу. Отже, в батька немає вибору; не під міст же він піде ночувати – змушений постукати в якесь вікно. Але кому він потрібен, бездомний, самотній і замерзлий? Отож він іде й перебирає в умі знайомих. Не всіх, а тільки самотніх, як і сам. Бо тільки самотній може відгукнутися на обережний стукіт його закоцюблих пальців, тільки самотній відчинить йому двері, власне, не просто самотній, а самотня. Отож він і звертає до тих шибок, за якими сидить, щось в'яжучи чи шиючи Хтось жіночої статі. Хтось мені невідомий, але кого я напевне маю знати в лице. Переді мною виникає кін, на якому носяться танцюристи. Навколо мете хуга, але танцюристи не зважають – топчуть і топчуть поміст, ойкають і погукують; чоловіки загонисто вибивають дріб і витинають колінця, а жінки пливуть біля них павами. Мене цікавлять зараз ці пави, і я перепускаю їх одна за одною, ніби якийсь огляд чиню.

Але мати не дала мені передивитися ті обличчя. Рипнули двері, і вона зайшла до мене, трохи винувата й зігнута, з тими‑таки покірними засльозеними очима – прийшла й сіла на стільця біля ліжка.

– Бачиш, – сказала вона, – сьогодні в нього особливий день. Сьогодні він став вільний од свого боргу. Тепер ми йому непотрібні, отож він і дня не став чекати…

Щось таке чудне вона говорить, щось таке штучно намислене – не розумію її мови.

– Бачиш, – уперто пояснює вона, – це тільки я така дурна, що тримала його безгрошівного, тягла лямку, зі шкури вилазила, щоб він міг оплатити свою глупоту.

– Навіщо таке говорити, мамо? – питаю я, бо її резонів сприйняти не можу. Блідо світить двадцятип'ятиватна лампочка, від того нікчемного світла материне обличчя старе й недобре, а за вікном січе снігова хуга.

– Знайшов дурну, яка терпіла всі його коники, – вперто продовжує мати. – Бо та, до якої він пішов, його коників не терпіла б. Та й непотрібний він їй був, коли в нього вітер у кишенях гуляв. Отож він і дня не чекав, звільнився від боргу і відразу ж про нас забув…

Вона знову заплакала. Ні, ця її логічна побудова була навіть не на піску збудована, а на гніві, на болі ураженого серця; вона дико фантазує, моя мати, бо їй хочеться переконатися, що мій батько – негідник. Більше того, переконати в тому й мене, бо завжди мала мене за свого союзника і хотіла від нього відвоювати. Але химерне це було відвоювання: від батька я ласку знав, а від неї ні; не вміла вона пускатися, як батько, в довгі цікавлющі розмови; робила свою жіночу роботу в домі і вважала, ніби цього досить, аби завоювати моє й батькове серце.

– Так про нього кажеш, – мовив я, ледве стримуючи обурення, – ніби він негідник…

Мати поставила супроти мене великі очі.

– А хіба ні? – спитала тонко. – Хіба чесний чоловік так себе вестиме? Хіба чесний чоловік кидатиме сім'ю напризволяще? Я йому, як болячці, годила, і от що дістала! Мені розігнутися не було коли, і от яка мені дяка! Все його кудись із дому тягло! Оті танці–манці, гульки, отой вітер у голові – все його кудись рвало; не любив він нас, синку!..

– То навіщо його повертати назад? – немилосердно спитав я.

– Як так? – аж здригнулася мати. – Як так не повертати? Що ти говориш, сину?

Ні, її логіки я збагнути не міг. Її мета була припнути батька до нашої хати, до шевського стільця і щоб він, як і вона, не розгинав спини. Щоб вони обоє не розгинали спини і щоб ніколи не знали ніякого просвітку. Краєм душі розуміла, що батькові цього мало, отож ходила з ним у кіно й театр, хоч і тут завжди бурчала, що то навряд чи потрібні витрати. Бажала, щоб він став рабом цієї хати й родини, бо рабинею хати й родини була сама. Все, що виходило поза це розуміння, було їй вороже. Ось звідки її ненависть до батькових танців–манців, хоч батько на танці–манці ходив лише раз у тиждень. Тобто, танці–манці були світом для неї чужим, який міг би легковажного, на її думку батька забрати від хати й родини, то був світ із квітом; вона ж уперто плекала світ без цвіту.

Мені навіть здається тепер, коли роздумую про ті часи, що світ без цвіту – це була єдина форма існування, яка повністю задовольняла її душу, і саме проти цього бунтувався батько. Адже в його душі, як і в моїй, весь час запалювалося якесь світло. Бо в нього, як і в мене, в очах жевріли сиві вогники, тобто ми ніколи не забували про широкий зелений світ, про щось незвідане, казкове, щось таємниче, ясне; ми хотіли хвилюватися, кудись іти, щось шукати, щось у собі і в людях відкривати – туга за казкою нас з'їдала. Кожен із нас будував у хмарах білі палаци, і хоч ми чудово знали, що ніколи нам у тих палацах не поселитися, але вони мусили вряди–годи оживати перед нашим зором.

– Мамо, – сказав я гірко, – от ти говориш, що він сякий–такий, що він веде себе негідно, що він недобрий, що тобі життя з ним – мука…

– Я не казала, що мені життя з ним мука, – обірвала мене мати. – Але коли чоловік зв'язав себе сім'єю, він мусить жити для сім'ї.

Ні, ми не знаходили з нею порозуміння. У неї є один бог, одна святиня – дім і все, що сюди належить. Служить тому богу, як уміє, тобто, вкладаючи всю свою силу, а втіхою й моральним задоволенням для неї стає те, що кінці з кінцями ми таки зводимо. Моральною запорукою сталості її світу чи світика, стало те, що він непідвладний змінам; підоснова ж її спокою – відданість тому божку не лише її, але й інших членів родини. Все інше, не належне до цього світу, – зайве і має, на її переконання, відтинатися; більше того, саме їй треба вести за те непримиренну боротьбу.

Так пояснюю ту ситуацію я зараз. Тоді ж, п'ятнадцятирічним, я її резонів просто не тямив. Але я знав, що з нею не варто сперечатися, бо це ні до чого не приведе, хіба викличе сварку: останніми часами сварки поміж нами почастішали. Зараз же не та була ситуація, щоб сваритися: ми обоє виявилися покинуті, ми мусили ставати союзниками, бажали того чи ні, ми обоє були зачинені в одній капсулі, по вінця налитій блідим світлом двадцятип'ятиватної лампочки, ми обоє не мали в душі миру й спокою. Отож чи треба нам руйнувати ті нікчемні залишки миру, що їх ми утримували? Окрім того, я хотів уже залишитися сам. Дещо подумати й дещо розважити.

– Гаразд, мамо, – мовив я, дивлячись у книгу. – Розберемося завтра.

– Ти казав, що він повернеться сьогодні, – поспішила затвердити свою перемогу мати. – То що, повернувся?

Ні, батько не повернувся, тут вона мала цілковиту рацію.

– Давай постелю, – шумно звелася вона зі стільця.

Я зіскочив з ліжка й підійшов до вікна. Воно було закладене темрявою, сніжини стукотіли об скло. Сніжини, а не батькова скорцюблена від холоду рука.

Мати постелила, зітхнула важко й вийшла, віддавши мені надобраніч, я знову залишився сам. Заліз у ліжко й поклав для маскування на коліна собі книжку. І закрутилися, завертілися, як метелиця, танцюристи, застогнав під їхніми ногами дощатий поміст, і попливли, ніби пави, жінки й дівчата, а я сидів у глибині ночі, малий, скоцюрблений, з розширеними очима і вдивлявсь у ті обличчя, що пропливали повз мене. І тут напливла на мене вже немолода, як на мій тодішній погляд, жінка, худа і сіра, з великими темними очима, з тонкими, малокровними вустами, старша за інших і непомітніша, вона танцювала не в перших рядах, а в останніх. Я раптом стрепенувся, пильно в неї вдивляючись, адже вона чимось нагадувала мою матір, а мою матір також красунею не назвеш. Ось та, безпомильно визначив я, хто серед них найсамотніша, ось та, на яку мій батько міг звернути увагу. Чому я так вирішив тоді, сидячи закорцюблою грудкою у власному ліжку, не розумію й тепер, але мені твердо подумалося, що ніхто інший батькової уваги заполонити не міг. Щоб підсилити своє підозріння, я вчинив так, як завжди. Тобто відчув себе батьком, отим танцюристом між снігових вихорів і закрутився, заметався в шаленому вихорі, і шалені снігові вихори закружляли довкола мене, і в тій метелиці знову почав виловлювати обличчя, і я – батько зупинив раптом очі на тій, на кого падала підозра мене, хлопця; і щось у грудях у мене раптом здригнулося, адже не якусь чужу жінку запримітив і уздрів батько, а таки мою матір; ту, з якою зв'язав свою долю. Таж бо недаремно вибрав її з тисячі інших і недаремно захотів, щоб саме вона народила йому сина. І ось цей син закоцюрб у холодній сніговій пустелі, навколо нього гуляє хурделиця, цей син малий і мізерний; в нього круглі, як монетки, оченята і обличчя мавпочки; в нього тіла ледь–ледь на тонких кісточках; у нього сили, як у горобеняти – він маленька почварка, адже союз жінки, що стала моєю матір'ю, й чоловіка, що став моїм батьком, ефемерний; адже в своєму виборі вони у чомусь помилилися, і результат отієї помилки – я: смішний, малий, котрого на вулиці Мавпою прозивають; йому, тому результату, дано нікудишню плоть, але не обділено здатністю мислити й тонко відчувати. Вибираючи ж ту жінку, думав я, мій батько мимоволі хотів свою помилку виправити. Повертав собі те, що захоплювало його в моїй матері, – такий тип обличчя, таку ж поставу і майже таку саму плоть, але іншу душу – світ із цвітом, на що сподівався. Коли це й справді так, міркував я, почуваючи, що люто мерзну в своїй холодній, сніговій постелі, я свого батька починаю розуміти. Коли так, моє завтрашнє стеження за ним набере особливого інтересу, але чи завидна буде моя місія? Я й раніше мав сумніви: чи добре мені бути материним союзником, а не батьковим? Чи добре мені забирати його щоразу у світ без цвіту, тоді коли в нього з'явилася надія на світ із цвітом? Чи розуміла ті речі моя мати, думаю я тепер, коли посилала по батька саме мене? Чи не керував нею інтерес елементарніший: хай побачить оту свою малу почварку і хай у нього заговорить сумління, адже чудово знала, що батько мій совісливий! Хай стану я йому докором і звинуваченням, адже не тільки її, але й дитину він покидає напризволяще. Зрештою, я мусив ставати з матір'ю союзником з іншої причини – це значило собі батька зберегти; адже стати його союзником – батька мені втратити. Я ж також хочу жити у світі із цвітом, а втратити батька – це увіч перейти у світ без цвіту. З другого боку, і він не повинен бути байдужий, що його паросль, хай би яка мізерна, прагне посадити на землі свій сад. Повинен був би знати, що без його допомоги мій світ із цвітом немислимий – сьогоднішня історія з Юліаною тому підтвердження. Адже я посадив у собі вишню, і вона в мені розцвіла. Вона в мені процвіла лише півдня, а ввечері цвіт безнадійно осипався. Ввечері цвіт перетворився в хурделицю, і я в ній і зараз коцюбну.

І перед моїм визором раптом з'явилася ота картина на шкільному дворі. Дівчинка у зеленому пальті з чудовим личком і червона рука–рукавичка, на яку осідає пухнастий білий сніг. Дивовижно гарні етерні тіла, жити яким тільки мить. Бо навіть, упавши на землю до сніжин інших, вони вже не сніжини, не дивовижно гарні етерні тіла, а сніг. Сніг же – це холодна, німа, безформна, мертва маса, тоді як сніжини – взірець вишуканої форми. Взірець найтоншого й найтендітнішого плетива, а ним і є людська душа. Не міліарди людських душ, спресованих у юрбу, а єдина, неповторна, раз і назавжди дана душа! Ось що розглядала на своїй рукавичці Юліана.

Ні, казку про Юліану я повинен розповісти собі в темряві. Кляпнув вимикачем і вийшов із сіро–жовтого світу, який наганяв мені нудьгу. Заплющив очі і вийшов із чорного світу, в який потрапив, погасивши світло. Стояв малим темним деревом з білою, вкритою снігом шапкою корони, а попереду дибуляв, брьохаючись у снігу, маленький, зелений жучок. І я раптом подумав, що жорстокий із мене і дурний чоловік. Чому я настільки закував себе в плоть дерева і стояв стовбуром, а не підбіг і не допоміг тому немічному жучку, котрий дряпався під гору і у відчай уже починав западати?

«Ти боявся виказати свої почуття», – сказав мені поважний басок, той, що з'явиться у мене в шістнадцять.

«Що важливіше, – спитав у мене голос тонкий, мій теперішній, – сховати свої почуття чи допомогти кволій істоті, особливо, коли ти її любиш?»

«Я заклявся, – відповів мені поважний басок, – не налазити їй зайвий раз на очі. І добре зробив, – по–резонерському докінчив басок, – бо он чиєю дочкою вона виявилася».

«Чиєю?» – крикнув мій тонкий голос.

«Дочкою ворога твого і батька твого», – солідно проказав басок.

«Слухай ти, дурбеля! – сказав голос тонкий, мій теперішній. – Чи ж ти збираєшся на ній женитися, чи ж ти збирався їй освідчуватися в коханні, чи ж ти збираєшся назвати її батька батьком своїм? Ти хотів її любити таємно, щоб ніхто про те й не здогадувався, а в першу чергу вона. Чи ж тобі записуватись у кавалери у восьмому класі? То яке тобі діло до того, хто батько її і хто дід?»

«Але існують закони, – сказав поважний басок, яким забалакаю я через рік, – не тільки любові, але й ненависті. Коли рубаєш дерево, то не для того, щоб зняти з нього плід, а для того, щоб дерево плодів не давало».

«Що ж дерево, а що плід?» – спитав я.

«Дерево – це ворог твій, а плід – його дочка», – відказав мені поважний басок.

Той басок говорив речі розумніші, ніж мої заперечення. Той басок майже мене переконав, але я був у той вечір надто розтерзаний, щоб його послухатися. Кожна людина перед тим, як засне, має право помріяти про щось гарне, нереальне, чарівне; кожна людина повинна витворити собі перед сном казку, хоч та казка не має нічого спільного із здоровим глуздом. Не можна людині заборонити творити перед сном собі таку казку, інакше вона опиниться у світі без цвіту.

Частина III. ПОКЛИК ІЗ БІЛОЇ ПУСТЕЛІ

Методика розшуків батька у мене вже розроблена. Але одне діло стовбичити під фабрикою влітку, а друге взимку. Окрім того, я не вдягся тепліше; хлопці в п'ятнадцять такі речі ігнорують. Отож досить намерзся, поки дочекався батька. Супроти сподівання, він на Трипільську не пішов, а звернув до свого знайомого Сухаренка, з яким разом працювали на цвяховці. Мені здалося, що батько знайшов пристановище в того‑таки Сухаренка, і я посміявся нишком із материних розшуковик даних: коли так, ніякою Маруською тут і не пахло. Мені самому хотілося, щоб так воно було, але я людина обачна і, хоч замерз, мов цуцик, вирішив якийсь час поспостерігати за хатою Сухаренків: затримається там батько чи ні. Тим часом пішов сніг і подув вітер; віхола почалася несильна, але дошкульна; по тілі моєму гуляли крижані струмені, а у валянках ноги чомусь змокріли.

Найлегше було підглянути у вікно, що робить у Сухаренків батько, але одне, шибки були замерзлі, а друге, Сухаренки тримали справді лютого пса, вівчарку, яка бігала по дворі з ланцюгом на дроті. Мене насторожило те, що коли батько входив у цей двір, вівчарка на нього не кинулася.

Уже вирішив покидати стеження, щоб не перетворитись на снігову бабу, коли ж у дворі Сухаренків загримів, ковзаючись по дротині, ланцюг; пес однак не гавкав. Батько з'явився так раптово, що я ледве встиг злизнути із завулка; не мав навіть певності, що він мене не помітив. Окрім того, резонно зміркував я, він міг знати, що жінка його вишле мене на стежу, і вживав застережних заходів, тобто плутав свої сліди; можливо, для того й заходив до Сухаренка. Але тепер, коли він ту хату покинув, сумніви щодо материної інформації почали в мене зникати. Батько йшов неквапом і кілька разів озирнувся, але вже було майже темно, і він навряд чи помітив мене. Я ж простував на достатній відстані, тримаючись ряду дерев, за які мав змогу заскочити у миг ока. Але він стежу за собою увіч відчував, і це було зле. Зле для мене, бо ніяк не міг зігрітися.

Очевидно, сьогодні мені треба було учинити інакше. Повірити материній інформації і піти відразу ж на Трипільську, дочекатися його там. Але там я змерз би не менше, адже батько до свого нового прихистку не поспішав. Добре було б зараз пробігти ся, але боявся згубити його з визору. І мав рацію, бо він знову завернув у якийсь двір. Це було щось зовсім нове: про те, що в цьому дворі живуть батькові знайомі, я не відав. Але тут жив мій однокласник Вітька Кравчук – до речі, його батьки на взуттєвій фабриці не працювали. Але вони колись замовляли в батька чоботи, отже, в контакті з ним були. Я вирішив, що менше п'ятнадцяти хвилин батько тут не затримається і вирішив розігріти собі кров, що вчинити конче було треба: в мене вже цокотіли зуби. Я звернув в один із численних мальованських завулків і, вергаючи сніг, побіг. Я біг, і переді мною мигали червоні пасмуги; тіло моє почало покриватися потом, але вітер, що залітав під благеньке пальтечко, миттю здобуте тепло забирав. Інстинкт підказав мені, що пора й повертатися, я різко розвернувся, збудивши за парканом якогось пса, і той залементував мені вслід. Вергав валянцями сніг, повітря в грудях не стачало, але не спинявся, доки не досяг кінця завулка, звідси, з‑за рогу паркану, добре проглядалася вуличка, по якій мав іти батько. Його постать побачив удалині: у Кравчуків він і справді довго не затримався. Щоб іти на Трипільську, він міг би звернути до кар'єру, коли вже пішов цією дорогою, а ще зручніше було податися через Подільський міст, але він увіч простував до мосту Чуднівського, тобто нашого. Тільки тепер я збагнув цю очевидну істину, тим більше, що й до кар’єру батько не звернув. Отже, він повертався додому, отже, й моя стежа за ним ні до чого. В якийсь мент я хотів його наздогнати, бо навіщо оці мої хови, коли повертається він додому. Але щось мене стримало; коли б хотів повернутися додому, навіщо плутав свій слід? Не для того ж, щоб погратися зі мною в шукачів та розбійників – не того я вже віку!

Батько й досі вів себе сторожно. Озирався і на цій вулиці, де не було дерев, а тільки електричні стовпи, ховатись мені було важче. Тому я відпустив його на більшу відстань, а сам, вирвавшись з‑за стовпа, на найбільшій швидкості перебігав до стовпа сусіднього. Це мене трохи й зігрівало, але й засікти мене було легше. На схилі гори, по якому треба було спускатися до мосту, ліхтарів не було, не було й стовпів, тільки горбки, і я мусив падати в сніг, ховаючись за ті горбки, батько й тут озирався. Він спустився до мосту, і я побачив його високу замислену і, здається, печальну постать, яка рухалася вздовж дерев'яного перила. Я на міст не пішов, бо конче потрапив би на очі Рочіня, а майнув під міст, де вирішив перебратися через лід. Але мене чекала несподіванка: течія підмила неміцну кригу, і я провалився, набравши у валянці крижаної води. Ноги мені обпекло різким холодом, я вискочив на лід, але знову провалився. Річка була неглибока, не сягала й колін, але й цього було досить. Нарешті я вискочив на твердий лід і помчав щосили додому – згоден уже був наштовхнутися й на батька. Але ніде його не побачив, батько зник, ніби й не було його. Тоді я упевнився, що він уже вдома, і загрюкав щосили обома кулаками в двері. На ганок вискочила перелякана мати.

– Батько вдома? – спитав навпрямець.

– Ні, – прошепотіла вона. – Що сталося?

– Я в річці провалився! Дай мені перевдягтися, і я побіжу!

– Нікуди ти не побіжиш! – мати схопила мене за руку і втягла в хату.

Мої валянці обледеніли, мати шпурнула мною на стілець і миттю стягла з мене мокре взуття. Мокрі онучі тонкими млинцями попадали на підлогу, штани також були мокрі – нижче колін. Я скинув їх, і мати погнала мене в ліжко.

– Ну, чого гарячкуєш, – сказав невдоволено. – Я б його ще наздогнав.

– Хай під ним земля западеться, – з серцем сказала мати. – Бігом у ліжко – зараз я тебе розітру…

Але я не поспішав. Не поспішав, бо якось більно чи солодко мені стало: ніколи ще мати так біля мене не упадала. Повільно рушив у свою кімнату, а за мить туди примчала з якоюсь спиртовою настойкою мати і почала натирати мої ноги сухою жорсткою рукою. Настій пряно запах, очевидно, в спирту мочився який цілющий корінь, який настояти їй порадила Марина Карпівна – знавець усього навколишнього зілля; я подумав, що батько йде зараз по засніженій порожній дорозі й тихо підсміюється, адже цього разу мене перехитрував, заплутав сліди й може спокійнісінько повертатись у місце свого нового схову – ніхто ніколи тепер про нього не довідається.

Мати закутала мої ноги у вовняну ковдру, притягла ковдру свою, а зверху накинула ще й кожуха, і я визирав з купи бебехів, як звіреня з нори.

– Даремно не дозволила мені за ним піти, – сказав я для годиться, бо вже навряд чи й зміг би кудись іти. – Обов'язково його б вислідив.

– Він що, підходив до нашого дому? – спитала ніби й байдуже мати.

– Пішов через міст, а я тудою піти побоявся. Там той Рочінь, – сказав.

– Через це тебе й понесло через річку?

– Еге ж, бо як же інакше? А там вода підмила кригу. Ще сьогодні вранці я там переходив.

– Бідний, бідний мій хлопчику, – захитала головою мати й подивилася на мене таким поглядом, що мені аж незручно стало. – Це я винувата, – сказала вона, і сльози виступили в неї на очах.

Але я й досі був ще збуджений. Ще й досі ніби йшов услід за батьком, руки й ноги в мене тремтіли від збудження, а може, від того, що нагрівалися.

– Не треба було тобі за ним стежити, – сказала зморено мати. – Я й так знаю, куди він прибився.

– А я хотів перевірити! – гаряче промовив я.

– Не треба нічого перевіряти. Я навіть знаю будинок, де та задрипа живе…

У мене вже трусився язик, і зуби почали вицокувати.

– Завтра туди піду, – сказав я, намагаючись втримати дрож.

– Нікуди ти завтра не підеш, – так само смутно сказала мати. – Не будемо, синку, перед ним принижуватися…

Це було щось нове, і я навіть тремтіти перестав.

– Але ж це ти посилала мене його забрати? – спитав здивовано.

– Послала, а тепер каюся, – покірливо мовила мати і змахнула з ока сльозину.

– Це через те, що я провалився? – поставив супроти неї здивовані очі.

– Не тільки через те, – сказала мати. – Є в мене причини.

Тоді я не стримався й таки зацокотів зубами. Мати кинула на мене зляканий погляд і миттю зірвалася на ноги.

– Я тобі зараз молока гарячого дам!

– Укрий мене чимось іще, – попросив я неслухняними вустами.

Побігла й притягла своє пальто. Воно важко впало на мене – я був уже похований під величезною купою ковдр та одежі. Але тепліше мені не стало. Мати побігла гріти молоко, а я вирішив узяти себе в руки. Зціпив кулаки, стиснув зуби, міцно заплющився, напружив усе тіло – трем і справді почав стихати.

Хвилин через п'ять прибігла мати й напоїла мене гарячим молоком з медом та маслом. Я пив ту солодку суміш і відчував, як тепла рідина розходиться по холодних кишках. Тремтіти я перестав, натомість тіло моє почало наливатися жаром. Але я й досі був збуджений. Дивну маю вдачу: коли взявся за якесь діло, маю конче довести його до кінця. Може, не варто було мені повертатися додому, може, треба було побігти під Чуднівську – напевне б його наздогнав. Він, здається, свідомо мене обдурив, обвів довкола пальця, мов якогось дурника, а може, мати має рацію, коли каже про нього погано. Може, й справді немає йому ніякого діла ні до матері, ні до мене, ні дому нашого, може, світ із цвітом – це тільки химери невдахи, якого постійно гризе думка, що з нього могло б у цьому житті вийти щось більше, ніж є. Може, сиві вогники в батькових очах і є оте невдоволення невдахи, яке ні до чого людину не спонукає, але ближнім існування псує? Коли так, не треба його зупиняти, хай покине наш дім і спробує влаштувати собі життя нове, адже ми – свідки його невлаштованості та невдачливості.

Це вперше я думав так погано про батька, а пустив ці думки в себе тільки тому, що не вірив у них. Хотів відгородитися від нього, адже сьогодні місії своєї я не виконав. Не простежив до кінця його шляху, а натомість опинився під грудою ковдр та одежі, яка починала вже й душити мене. Мати в цей час вийшла, і я покликав її, бо мені вже пекло. Вскочила перелякано і зняла з мене пальто й кожуха. Трохи полегшало.

– Посидіти біля тебе? – спитала.

– Ні, – мовив я хрипко. – Може, я засну.

– Чи не переїв би чого?

Але мені було не до їжі. Хіба може думати про їжу той. хто не виконав своєї місії? Отже, коли не можу виконати її наяву, то чи не спробувати виконати її подумки? Пошлю туди, за вікно, об яке й досі січе крупою віхола, свій дух і хай він піде за батьком. Хай ступає слід у слід у снігові ямки, прокладені батьковими чобітьми, і хай не відпускає його з визору ані на крок. Хай батько знову відчує за собою вистежувача і хай скільки завгодно обертається, цього разу йому обдурити мене не вдасться.

Лежав із заплющеними очима, під пахвою грівся термометр – не пам’ятаю, як він туди потрапив, – здається, мати продовжує біля мене сидіти. Ну, звісно, досить привідкрити повіки – і видно сумну й суху її постать; лежав і відчував, що світ мій розколено на три частини. Мій світ – це три великі білі кулі. В першій – біла земля, але це не сніг, бо в ній росте біла вишня. І хоч пелюстки тієї вишні вкрили всю землю під нею, вишня продовжує цвісти. До тієї вишні злетілося безліч бджіл, і вона гуде від бриніння їхніх крил. У другій кулі цвіту нема, в другій кулі не росте дерево – стоїть наш дім. Сидить на порозі його загорьована мати, химерний будівничий цього дому. Так, це вона звела його стіни, накрила його червоним дахом, побілила зовні і зсередини, вимела сміття і вимила підлогу, спорудила ложе й заслала його білими простирадлами, подушки пошила і заклала їх у білосніжні пошивки, ковдри сховала в так само білосніжні наковдреники; розпалила в плиті вогонь і приготувала вечерю; розклала на столі із білосніжною скатеркою білосніжні тарілки й чашки, молоко скип'ятила і налила в ті чашки, а тепер сидить на ганку й чекає. У третій кулі – дорога, і по ній бреде, опустивши голову високий гарний чоловік із очима, в яких світяться сиві вогники; попереду в нього грають міражі й привиддя, попереду – долина, і сонце освітлює білостінний дім. І він спиняється раптом, адже подумав, що і той дім – міраж. Міряє відстань очима і від напруги в нього двоїться в очах, і він уже й справді не знає, де його справжній дім, а де міражний. Розгублено озирається, бо навколо біла пустеля, бо дорога його покривається білим снігом, бо за ним усього одна вервечка слідів, в яких стоїть мала його тінь. Але я не тінь. Я всі оті три кулі, три частини, на які розколено світ, і місія моя неабияка. Місія моя – послати погук у білу пустелю і скерувати батька до справжнього дому, а не до міражного.

Місія моя – привести його до того дому, на порозі якого сидить моя мати, а не подоба її; місія моя – посадити біля того дому білу вишню; місія моя – вчинити так, щоб не сніг покривав землю біля дому, а цвіт. І я гукаю в білу пустелю, посилаю свій погук та клич; а в очах у мене розростається три сонця, три кулі, на які розколено мій світ – хай там що, а все намислене я таки здійсню! Бо в мене сили в грудях – не переміряти, в мене любові в серці – не вихлюпати, в мене впертості духу – не подолати!

– Що тобі, синку? – схиляється мати і кладе мені на лоба холоднющу долоню.

– Я, мамо, вже його покликав, – шепочуть мої вуста. – Завтра, мамо, він до нас повернеться.

– Повернеться, синку, повернеться, – печально каже мати. – Був би він нелюдом, щоб не повернувся.

Я розплющую очі й дивлюся на свою матір. Вона смутна, але спокійна. Всовує мені до рота якусь таблетку і дає залити рештками молока.

– Все добре, – кажу я їй лагідно. – Іди спати!

– Ще трохи біля тебе посиджу, – відповідає мати.

– Мені ріже від світла очі, – мовлю я, і це правда.

Вона зітхає, встає, іде до вимикача, і ми поринаємо в темряву. «Коли батько й досі стоїть біля наших вікон, – думав я, – він зрозуміє, що стояти отак далі годі. Треба або постукати, або йти геть».

Я надто впертий і звик все замислене виконувати. Батько рушив від нашого дому геть, а я вже не можу влежати – аж перегрівся в цьому ліжкові. Мати пішла спати, отже, можу тихцем вибратись із дому і майнути батькові вслід – вмію виходити з хати так, що за мною і двері не рипнуть. Я в майці і трусах, і мої босі ноги зовсім не відчувають студені снігу, по якому ступаю. Дме крижаний вітер, і мете віхола, але моє оголене тіло від того ще більше пашить, ніби віє це не зимовий, а тропічний вітер. Батько швидким кроком іде під Чуднівську. Біля високовольтної будки, якраз там, де водогінна колонка, він звертає в бік базару. Підіймається на горбок і озирається. Але мене він не бачить, віхола засліплює очі. Він, здається, також змерз, тому йде швидко, майже біжить. Мені, роздягненому, бігти за ним зовсім легко; ні, не позбудеться він переслідувача й вивідника. Він простує повз зачинені кузні і повз дім, де до війни була міська вбиральня. По війні якийсь дядько переробив її на хату, і вже зараз навколо того дому–вбиральні пишно росте сад. Цей сад цвіте, бо віти яблунь, слив та груш білі. Батько пробігає підтюпцем повз будку, де продають гас, біля цієї будки я не раз і не сто простояв у довжелезних чергах. Батько перетинає простір між базаром і критим ринком і виходить до вулиці Шолом- Алейхема – тут і зараз працює механічний млин. Чути, як стугонять жорна, і в повітрі висить тонкий запах свіжопомеленого борошна. Мені здається, що сніг, який мете мені в лице, і є розсіяним борошном. Батько збігає крутою вуличкою на Поділ і спішить до хати, котра стоїть на болітці. Довкола тієї хати влітку виростає буйна трава й очерет, а зараз болітце під кригою. Батько минає ту хату і майже вибігає під гору у вузький завулочок. Я вже знаю, що його шлях напевне до Трипільської вулиці, і цей мій здогад правильний. Батько захекався, він уже біжить не підтюпцем, а щосили. Хоче втекти від тіні, босої, в трусах та майці, але йому це не вдається. Я мчу за ним, не торкаючись землі ногами, і не відстаю ані на крок. Біля Трипільської батько переходить на ходу – повітря зі свистом виривається з його грудей. Зупиняється, щоб заспокоїтися, і я зупиняюся також.

– Пішли додому, – кажу йому я.

– Ні, – відповідає батько дихавично, він ще не відсапався. – Вона мене образила.

– Все одно ти повернешся, – кажу.

– Може, й повернуся, а може, й ні, – відповідає.

– До кого це тут пристав? – питаю.

– До такої, котра мене не обража, – відповідає.

Заходить у двір і стукає у темне вікно. Вікно відразу ж спалахує світлом. Він підіймається на ганок і чекає, поки йому відчинять.

Я стою босий у снігу й мовчки чекаю. Риплять у глибині дому двері і брязкотять засуви. Світло проливається в щілини, а коли двері розчиняються, я бачу в сінях жінку, як дві краплі води схожу на мою матір.

– Чого так пізно? – каже вона зовсім таким, як у моєї матері, голосом. – Уже думала, не прийдеш.

– Вибач. Маріє, – сказав мій батько винувато. – Я таки справді сьогодні у тебе не ночуватиму. Річ у тім…

– Річ у чім? – питає строго жінка.

– Річ у тім, що за мною прийшов син…

Батько повернувся через два дні, в неділю. В мене й досі стояла висока температура, але вже не марив. Почув, як вдарили сінешні, затим і хатні двері – хтось зайшов. Мати була вдома, але до того, хто зайшов, не подала й звуку. Той, хто зайшов, роззувався, я почув, як грюкнули об підлогу чоботи, і тої хвилини мені почулося: по хаті розійшовся знайомий, трохи терпкий запах батькового тіла. Захотілося зірватися на ноги і вискочити до вітальні, але мусив лежати, прикутий до ліжка, бо таки справді був до нього прикутий.

– Що там у вас сталося? – нарешті заговорив батько.

– Чи тобі не все одно, що у нас сталося? – відказала мати.

Зависла пауза. Відчинилися мої двері, і в них постав батько. Але якийсь чужий, бо нижчий од того, котрого я знав, винувато усміхнений, з неголеними щоками, з очима, біля яких висіли капшучки – ці очі зупинилися на мені, і я раптом задихнувся, скільки було в них болю, співчуття й любові.

– Що, Віталику, – тепло спитав він, – захворів?

– Це нічого, – спробував усміхнутися я. – Застудився трохи.

– У нього температура сорок і один, – суворо проголосила мати, стаючи у прочілі.

– Господи! – зітхнув батько і сів на моє ліжко. Взяв мою руку, дивна якась стала та рука, прозора, маленька – не моя рука. Від батька пахло свіжим повітрям, морозом, снігом, тютюном, терпким духом його тіла, від батька пахло рідним домом, трохи шкірою, а трохи ацетоновим клеєм, від батька пахло миром, який знову прийшов у наш дім; він сидів на ліжку такий зморений, такий винуватий, такий покірний. Мати все ще нерушно стояла в прочілі, на її обличчі застигло строге торжество, яке вона щосили намагалася приховати, бо він – цей бог нашого дому, сидів повергнутий у моїх ногах, бо й цього разу перемогла його, здолала з моєю нещасною допомогою, але як він довідався про мою хворобу?

– Мені приснився сон, – тихо й трохи хрипко сказав батько, не випускаючи моєї прозорої, синьої руки. – Приснилося, що хтось мене гукає. Довкола біла снігова пустеля, і хтось у тій пустелі гукає мене на ім’я. Я зайшов і побачив тебе в снігу. Босого, в трусах і майці. Ти стояв у снігу й переминався з ноги на ногу.

– Так воно й було, – шепнув я.

– Бачиш, він і досі марить, – строго сказала, стовбичачи в прочілі, мати. – Він весь час марив і кричав. Тебе гукав…

– Стояв босий у снігу, в трусах і майці і дивився на мене, – тихо сказав батько – Тоді щось знову закричало. Його голосом, але він там, у снігу, стояв і мовчав. Я прокинувся і зрозумів, що у вас щось сталося.

– Так воно й було, – сказав я. – Спершу я тебе гукав, а тоді побіг босий услід. По снігу. До базару, а тоді на Поділ. Тоді на Трипільську вулицю.

Батько здригнувся. Повернувся до матері, а та все ще нерушно стриміла в прочілі.

– Звідки він знає про Трипільську? – спитав він.

– Як бачиш, знає, – строго відказала мати. – Чи вже думав, що твої таємниці все будуть при тобі.

– Ти знала теж? – спитав тихо батько.

Мати не відповіла. Стояла із замерзлим обличчям, а її тонкі губи ледь розійшлись у саркастичній і зневажливій усмішці.

– Лікаря викликали? – спитав батько.

– Авжеж, не чекали ж на тебе, – холодно відказала мати.

Батько дивився на мене і гладив мою руку пошерхлими, потрісканими і шкарубкими пальцями шевця, темними, грубими пальцями з обламаними нігтями. І я раптом відчув, що я й справді ще достобіса малий, що мої п’ятнадцять років – це вигадка, що я не торжествую й не радію з його приходу, що мені його жаль. Його, принишклого й неголеного, який відчув нашу тривогу і відразу ж на неї примчався… Ну, нехай не відразу, але примчався. Біг тією ж дорогою, якою я йшов за ним, марячи, і, може, йому ввижалися босі дитячі сліди у снігу, бо йому раптом стало страшно, що те, від чого утікав, зникне, що від того, від чого утікав, таки втече, і то буде не на один і не на два дні, а навік. Саме тому він біг сюди, аж на нього зглядалися, але що йому до людей, коли справжній страх його пойняв. Страх, що ніколи не вибереться із білої пустелі, в яку сам себе загнав, бо раптом виявив, що то справді пустеля, а не світ із цвітом, який його зманив. Світ із цвітом був тут, і він це раптом збагнув, коли почув отой поклик із білої пустелі, той жахливий, роздирливий і печальний крик.

– Бідний, бідний тато, – прошепотів я, заплющуючи очі, бо вже втомився, і сон мене забирав.

– Що він каже? – строго спитала від дверей мати.

Але батько не відповів. Я розплющив очі: він беззвучно плакав. Сльози котилися з його очей на неголені щоки, і це було так дивно і так страшно, адже немає нічого печальніше, ніж коли на твоєму ліжку сидить несхожий на себе батько, тримає твою прозору руку в своїй і незвідь–чому плаче.

– Заспокойся, тату, – прошепотів я, не маючи сили втримати гарячих і важких повік. – Ми з тобою ще розшукаємо світ із цвітом.

– Що він говорить? – десь далеко пролунав материн голос.

– Він говорить, що в нас буде все добре, – мовив батько.

– Коли не викидуватимеш коників, то у нас і справді буде все добре, – глухо сказав далекий материн голос…

Тепер я й справді можу відпочити. Це зовсім не означає, що мій світ перестав бути розколений на три частини, але дві з них я зумів сяк–так стулити. Той високий і гарний чоловік, що самітно брів по дорозі в третій кулі, той, у якого в очах світяться сиві вогники, став на горбі й дивиться у долину, де сонце освітлює білостінний дім. Він повертається туди, хоча те, задля чого покинув його, у світі не віднайшлося. Але скільки можна блукати в білій пустелі, в якій вряди–годи лунає печальний і тривожний погук. Той погук і пригнав його на цей горб. Добре знає, що біля того дому не росте біла від цвіту вишня і що він посадити й виплекати ту вишню не зуміє. Але він туди повертається, бо переконався: тільки тоді перестане лунати той печальний погук, від якого стогне в грудях і нівечиться серце. Вік утомлений і впокорений, а сиві вогники в очах погасли. Він сам погас, а плечі його згорбилися. Щоки покрила сиво–чорна щетина, і ніхто його вже красенем не назве.

– Я, Раю, – каже він жінці, котра сидить на порозі дому, жінці–будівниці, – втомлений і хворий. У мене, Раю, вже немає сили з тобою змагатися.

– Ти як дитина, Вадиме, – строго каже жінка. – Дивися, сиве волосся вже пробивається, чи ж не пора стати дорослим?

– Пора, Раю, – каже він, стомлено сідаючи на ганок побіч жінки. – Мені вже й справді скоро прийде пора…

– Не мели дурниць! – гостро відказує жінка. – Менше б шлявся!..

– Будь певна, Раю, – тихо й сумно проказав батько. – Коли піду втретє, то вже не повернуся…