Життя та пригоди Віталія Волошинського, писані ним самим

Розділ шостий ЧЕРЕЗ ДОРОГУ

У село, де колись жили мої предки і де помер ще мій дід – отой, про якого розповів мені під час останньої нашої прогулянки батько, – я потрапив випадково, нас завезли туди для сільськогосподарських робіт. Ми поселилися з моїм однокурсником Іваном Забродою в старої самітньої баби Вусті і вечорами, звільнившись од роботи, я мав змогу скільки завгодно блукати по селу: вересень наливав простір мідяним промінням, снуючи густий і теплий смуток, особливо надвечір, коли сонце спускалося долі, і це в дивний спосіб діяло на мою розтривожену душу – саме в ці хвилини приходили спогади про батька. Власне, це й не спогади були, а відчуття його присутності; часом я впізнавав його риси в якомусь селянинові, що йшов насупроти мене чи ж порався біля садиби, або ж і у своїй власній подовженій тіні, що плелася за мною, а найбільше в сумовитому запаху вересневого сонця.

Це відчуття навідало мене вже в перший вечір, коли я сполоскувавсь у мисці, яку гостинно віддала у наше розпорядження баба Вустя. В сусідньому дворі голосно кричала сполохана курка і бубав густий чоловічий голос. Гули м’язи, непризвичаєні до фізичної роботи; мені легко було взяти медичну довідку й не поїхати сюди, але я не хотів пропустити нагоди зустрітися саме з цим селом. Мій співпожилець Заброда мене не чекав, а подався у двір через два обійстя – там збиралися наші курсові картярі. Вони сиділи колом на траві, по–турецькому підігнувши ноги, і завзято лупили розхристаними картами; я скласти їм компанії не міг хоч би тому, що мені було заказано сидіти на землі, а ще в осінню пору.

Отож я виходив на дорогу, суху й курявну, по якій здасться, не раз ходив мій дід, навідуючись до матері з міста, і мою душу м'яко заповивав вересень із його перестиглим сонцем. На городах обіч рипіли цвіркуни, часом якийсь сонний пес пробіжить по дворі, гримлячи ланцюгом. часом кіт скрутиться біля воріт у бублик і спить, часом якийсь півень вискочить на пліт і горланить, але без завзяття; часом якесь теля, прив'язане біля плоту, стане й подивиться на мене вологими очима; якась жінка спиниться і раптово зирне на мене, і я привітаюся до неї, хоч бачу, що в очах її спалахнули глумливі бісики, котрі спалахують у всіх, хто бачить уперше мою невиразну персону. Але я вмію супроти того протидіяти: ставлю супроти насмішника свої темні окуляри і всміхаюся – у більшості випадків люди від цього ніяковіють і відвертають очі; оскільки ж я ходив щовечора, то на мене й увагу перестали звертати. Я йшов так довго, аж доки не кінчалася вулиця і не починався сад. Потім блукав по саду, де яблук уже майже не було, – тут осінь відчувалася більше, а відтак сильніше відчував я і присутність свого померлого батька. За цей рік ми з матір'ю до цієї втрати встигли звикнути, але смуток нас не покинув. Перед від'їздом сюди я розпитавсь у матері про село, але вона тут нікого не знала. Якісь родичі повинні бути – «Пам'ятаєш, ми їздили? – сказала вона. – Але тоді водив по них батько, а я не дуже й придивлялась». Це було натурально: батькові родичі мою матір не цікавили, та й надто давно ми відірвалися од цього кореня.

Перше, що я вирішив тут побачити, – поле, на якому смертельно боявся померти дід, утікаючи від своїх хвороб; воно лежало перед в'їздом до села. З одного боку було засаджене кукурудзою, і ми ламали тут качани, а з другого – зоране, з сірим, підзолистим грунтом, порожнє й безживне. Дорога була грунтова, з численними ковбанями, а вздовж неї вилися дві стежки – світлі стрічки у напіввисохлій траві. Це поле на мене великого враження не справило, хоч воно й навіювало меланхолійний смуток, а батькова присутність відчувалася ніби й гостріше. Ліпше я відчував себе у старому саду, коли в золотавому надвечір'ї було ще багато сонця, яке просвічувало дупласті груші, кащуваті яблуні й ояснювало ряди малинових кущів: а особливо манила мене алея, висаджена зобабіч столітніми липами. Тут панувала тиша, яка вражала мене, адже сад і алея були напівмертві. Липи вже жовтіли: світило листя; часом пролітало бабине літо, звисало з долішнього гілля й обплутувало іскристими нитками бур'яни. Сюрчали цвіркуни–коники, щось прочувалося вічне й напрочуд заспокійливе в тому неголосному стрекоті; я навіть уловлював у ньому простеньку мелодію – сад дихав порожнечею й спокоєм.

Повертався додому я вже в сутінках, відчуваючи в тілі ще більшу втому. Минав хати, встромлені в небо дзьоби колодязьних журавлів, людей, що обертали в мій бік темні, загорілі з літа обличчя, – хто з них мій родич, та й чи с такі серед цих незнайомих людей? Часом зазирав у двори: міцно втрамбовані, втоптані не одним поколінням, – розхилені двері, малі вікна, солом'яні й черепичні дахи, пороги, злизані, як сточений ніж; кожен двір – маленький світик зі своїми обличчями, запахами та настроєм.

Я озирався. Коли повертався вчасніше, сонце лягало на дерева старого саду і круглим розжареним яблуком прозирало між віт; сильні рівні промені били вздовж дороги, наповнюючи її золотавим смерканком. Тінь моя ставала непомітно довга й пливла по куряві, по підсохлих калюжах, через придорожний моріжець, що чіплявся за сіру землю.

Часом заставав той момент, коли повертається додому череда. Корови здіймали куряву, яка змішувалася із золотавим сонячним серпанком або ж із легким, прозорим сутінком – корови дивилися на світ вогкими великими й утомленими очима. Колихалися рогаті голови, а груди схопливо, з віддихом набирали повітря. Я проминав школу, зупинявся біля паркану і зазирав, звівшись навшпиньки, у двір: спортивний майданчик, буми, щити для баскетболу, в глибині два одноповерхові будинки під червоним бляшаним дахом. Було тихо й порожньо, а дошки паркану, біля якого стояв, пахли лишайником і старим деревом. Я брів у напрямку двору, де мав тимчасове житло, ще здалеку чуючи удари сокири, – це Іван Заброда рубав для тітки Вусті дрова. Він був хлопець сільський і, здається, не знав, що таке втома або химерні й тонкі настрої, якими я переповнювався…

Сідав на перелазі й дивився: оголене до пояса м'язисте тіло, що аж лисніє від поту так само, як обличчя; синя тінь леза блискає над головою цього атлета і з розмаху в'їдається в суху колодку. Від садка за хатою віяло прохолодою; звідси проглядалися розлогі краєвиди, повиті мережаним серпанком, які неспішливо сочили голубим смерком. Тітка, чи вірніше баба Вустя, стояла серед двору, засунувши під фартуха руки, – дивилася на рубання дров.

– Оце такий ваш товариш копіткий, – сказала вона мені. – Не знаю, як і віддячитися.

– Спасибі скажете, – блискав чудовими зубами Заброда.

Відкинув сокиру, і вона задзвеніла, вдарившись об корч.

Тепер і ложка охотніш до рота полізе, – підморгнув він мені. – Ходімо вечеряти.

Натяг на пітне тіло сорочку, і ми пішли в хату, де жили дівчата і де для нас варили їжу, – для тих, хто мешкав у цьому кутку. Дівчата мили у дворі голови, власне, мила одна, а дві розчісувалися. Заброда перескочив перелаз і з маху сів на колодку.

– Збираєтеся на танці? – спитав.

Ще від ранку, озвалася Клава, спускаючи гребінець по мокрому волоссі, воно текло на плечі липкою смолою. Іван примружився й обзирав її.

– Чого ти?

Валя, ота, що мила голову, відтисла воду й пішла в хату.

– Що, вже кишки до спини поприставали? – всміхнулася Таня. – Ще не готове.

Я сидів на перелазі й дивився. Клава визивно грала очима до Заброди; вони, здається, протягли поміж себе ті особливі нитки. якими в'яжуться хлопець із дівчиною.

В тебе мати не циганка? – спитав Заброда. Клава була чорнява.

– Циганка, пирснула Клава. – Хочеш погадаю?

– Погадай, – продавав зуби Заброда.

Клава підійшла до хлопця, взяла його руку, подивилася й пирснула знову.

– Е! – сказала. – Не гадатиму тобі.

– А це чому?

– Тому, що в тебе лінії криві.

Знову пустила гребінець вздовж кіс і тільки блискала циганськими очиськами. Заброда дивився на неї на всі очі, на вустах його грала загадкова усмішка. Я теж задивився на дівчину: міцні ноги, крута лінія стегон, високі груди, тонка шия й почервоніле після миття обличчя. Стало трохи заздрісно на цю пару, вони випромінювали красу, здоров'я і силу те, чого я ніколи не матиму. Друга дівчина Таня також позирала на цих двох.

– Дивиться на мене, наче з'їсти хоче, – пирснула Клава, маючи на увазі таки Заброду, й труснула волоссям. – Подобаюся?

– Коли б менше тебе знав, – сказав Заброда, не відриваючи від дівчини погляду, – то, може, й закохався б.

– Овва! – загнула кирпу Клава. – Багато про себе думаєш.

Я зирнув на Таню. Таня була сіра, як і я. Таня була до пари більше мені, але вона мене не помічала: дивилася на Заброду, і я помітив у її очах особливе світло.

– Ходіте вечеряти, – визирнула з дверей Валя.

Тут збиралося за столом нас десятеро. Ми їли, але їжа мені не смакувала. Знав, що всі вже розбиті на пари, лише двоє з нас парою не були: я і Таня. Зараз повечеряємо м розбредемося, лише Таня залишиться в хаті, а я піду знову міряти село. Вони жартували, сміялися, і тільки двоє не жартували й не сміялися: я і Таня. Вона сиділа в одному кутку й дивилася на Заброду, посилаючи йому своє затамоване світло, але Заброда дивився не на неї, а на Клаву, яка відверто грала до нього очима.

Я покинув це товариство й пішов із хати перший. Теплий смуток їв мені серце, а на дворі плівся сутінок, пахло легким листям і порохом дороги. В мене на курсі не було приятеля, а до танців я нездалий. Можна було б повернутися додому, засвітити світло й читати, і я так часто вечорами й робив. Але не завжди хотілося й читати: щось мене хвилювало й непокоїло. Я подумав: а коли б розпитатись у баби Вусті. Вона стара й може пам'ятати мого діда і його матір. Уже я заходив на цвинтар, але що з того, коли вже мій батько не міг знайти дідової могили? Одно я знав, Волошинських у селі багато: півсела носять те саме прізвище, що і я, – чи всі вони мої родичі?

– Волошинських у нас багато, – сказала баба Вустя, коли ми сиділи якось самі в хаті. – Але про кого питаєш, не знаю.

Я захопив із собою дідову фотокартку. Баба довго роздивлялася її, але не впізнала.

– Я в цьому селі прийшла, – сказала вона, – і давніх людей не знаю. Як звали його матір?

Батько мені цього не сказав, може, й сам не пам'ятав, ми ж бо давно відірвалися від цього кореня. Але коли відвідували це село того єдиного разу, невдовзі після війни, він родичів тут знайшов. У якійсь хаті зупинилися, спали в сіні, але де та хата? Якийсь родич не хотів до батька признатися і втік, але де цей родич? Дивно мені було: село живе, як і жило, але й село забуває тих, що відірвались од свого кореня.

Може, це Настя? сказала задумливо баба Вустя. Була колись така, жила сама. Але ні, я в цьому селі прийшла.

Баба позіхала. Рано вкладалася спати, отож даремна ця балачка.

– А де жила ота баба Настя? – спитав я.

– Вже немає тої хати, знову позіхнула баба Вустя. – З того краю села.

Мій дід помер тут, – уперто сказав я. Жив у місті, але помер тут, не дійшовши села. На тому полі, де тепер кукурудза.

– Не знаю, – сказала баба Вустя. – Тоді я в цьому селі не жила. Я сюди заміж прийшла немолодою…

Я рушив на вулицю. Сутінки вже загусли, і в ній прямо розчинявся запах гноївки. Гавкали пси, десь озвався бичок, і той гужний гук хрипко розламав застояне повітря. Я пішов у напрямку хати, де жили наші дівчата і де ми їли. Може, й собі податися на танці? Постояти й подивитися, адже танцювати я так і не навчився.

Біля перелазу стояла Таня. Смутна й тоненька.

– А ти чого не на танцях? спитав я.

– Не хочеться, – смутно відповіла дівчина. – А ти?

– З мене танцюрист, як із клоччя батіг, – сказав я.

– Воно й видно, немилосердно прорекла дівчина.

– Що видно? – спитав я, хоча чудово знав: видно те, що з мене танцюрист, як із клоччя батіг.

– Іди гуляй! – сказала дівчина.

– Когось чекаєш? – тихо запитав.

– Нікого не чекаю, мовила дівчина, і мені здалося, що в її голосі з'явилися плачливі нотки. Тоді мені стало її шкода. Оця сіра дівчина, подумалося, теж має свою душу. Їй так само смутно, як і мені, бо в того, кого вона вподобала, м'язисте тіло й гарне лице. То нічого, що він ледве тягне науку, зате в нього чудові зуби, а ще привабливіша усмішка. Таня вимила сьогодні волосся, і воно пишніє так само, як у Клави, але вона не вміє блискати так заклично очима, як Клава. Не навчилася ніяким звабним дівочим штучкам, отож і стоїть тут, у густому сутінку, самітня й печальна.

– Хочеш, спитав я, відчуваючи у грудях отой щемкий жаль, погуляємо…

Дівчина зирнула на мене, і я чудово зрозумів, що побачила: таке собі мале й безтілесне в синій курточці та китайських штанах; добре, хоч змінив я темні окуляри на звичайні, як це роблю вечорами; ні вона в мене, ані я в неї не викликаємо одне в одного захоплення; ані вона не мріятиме про мене, як про героя, ані я про неї як про щось оманне и прекрасне. Але і в мене, і в неї в грудях б'ється живе серце – треба й на це нам зважати!

– Ні, сказала Таня, підводячи під мене погляд. Іди гуляй сам.

Подивився на її холодне личко з довгим носом і стесаним підборіддям, на тонкі, гордо підтиснеш вуста: чи добре я чиню, жаліючи її? Вона залишиться тут сама, в цьому густому сутінку, переповненому запахами ранньої осені й маритиме про свою безнадійну облуду, адже вона ще не настільки практична, щоб позбутися облуд і відректися отих вирізаних білозубих журнальних красунчиків, якими неодмінно милується на самоті. Але я все ще її жалів.

– Вибач, сказав тихо. – Може, з мене й справді непідходящий кавалер.

Вона пирснула.

– Ясно, що непідходящий, – сказала згорда.

Кисіль залив мені груди, бо це вже була зневага, якої я не заслуговував. Гіркий кисіль із запахом полину та пожовклого листя. Я йшов по дорозі, й очі мої мимохіть наповнилися слізьми. Але я вмів і звик тримати себе в руках. Закусив губу й очі мої почали просихати. Йшов по дорозі, а з вуст моїх вирвався легенький посвист: не маю я потреби жаліти цієї дівчини то й гаразд!..

У широкому вестибюлі клубу людей було, наче оселедців. Музика розтягував гармонію, короткий чубок пострибував у такт, білі вицвілі брови здригалися а по–дитячому голубі очі були круглі й здивовано–веселі. Пари гінко вибивали ритм, зіштовхувалися, виривалися з натовпу і знову в нього вплавлялися, пахло потом, парфумами й курявою; обличчя розчервонілися, спалахували дівочі очі, стояв шум од розмов – біля стін тулилися глядачі: надто старі чи надто малі сільські дівчата й хлопці, які перепочивали, дивлячись на танцюристів звуженими очима. Студента танцювали по–сучасному, кидаючи задами, хлопці тримали дівчат розчепіреними пальцями і втискали партнерок грудьми у гущу розпарених од надмірної близькості тіл. Заброда танцював із Клавою, дівчина притулилася до нього, а його обличчя стало непорушно–завмерле. На обличчі ж Клавинім розлилася солодка млість – ця пара, здасться, вже знайшла свою неподільність. Часом хлопець щось дівчині казав, тоді вона зводила на нього очі – чи подивиться колись хтось і на мене з отаким відданим теплом? Але я вірив, що ніколи і ні за яких обставин не складатиму я ні з ким часточки отакого глуму (пізніше читач переконається. що це була зайва самонадіяність) все це для мене світ чужий. Дивно, що ноги привели мене сюди, дивно, що стою поруч старих чи надто малих дівчат; дивно, що вдивляюсь у цей клекотливий, шарудливий натовп – що сподіваюся тут знайти? Он танцює сільська красуня з гордим завмерлим обличчям, на ній біла сукня, і крутиться вона вправно та зграбно. Біля неї чубатий парубок з погаслою цигаркою в роті, а на лиці юнацька зарозумілість, яка буває тільки в тих, у кого організм працює, як злагоджений механізм. Заброда побачив мене, кивнув, підморгнув і щось сказав Клаві, щось, може, й иасмішливе, бо Клава повела в мій бік очима, але ті очі були надто замлосні, надто перейняте її тіло загадковими струмами, щоб помічати ще й мене. Натовп подав її на хлопця, і вона щільніше до нього притулилася – крутія забрала їх з моїх очей. Потім вони знову виринули: обличчя до обличчя, вуста до вуст, а тіла ніби сплавлені – очі дівчини дивилися з тією п'яною серйозністю, з якою може дивитися тільки жінка. Навколо миготіли обличчя, знайомі й незнайомі, гармоніст закинув біляву голову з йоржистим чубком, заплющив очі, а його гармонія хлипала, звискувала, ревла, а міхи розгорталися і стулялися, ніби дихали. Дивився на всіх воловим оком розчинених дверей вересень, і я тихо відступив у темінь, бо вже не мав чого тут робити. Гурт сільських хлопців у білих сорочках димів цигарками, хтось фальцетом оповідав анекдота, і всі іржали, аж голови закидали. Я прослизнув повз них і раптом дихнув на повні груди: повітря було чисте, прохолодне й вільжисте. Пахло легким листям, а може, це так пахне вереснева ніч? Я йшов, майже тікав од тих танців, і в грудях у мене полоскався сірий гіркий кисіль, зварений із полину і пожовклого листя. Вересень холодив скроні, віяв запахами стиглої землі, осінніх яблук та городів.

Поле починалося відразу ж за садами. Рівні та пологі, тяглися в глибину ночі, покроплені росою та овіяні тишею. Додому повертатися не хотілося, бо там опинився б у ще більшій порожнечі, а мені щось треба було вирішити. Відчував якесь дивне збудження, котре пригасило денну втому, – щось мене непокоїло, щось мав для себе відшукати, хоч і не відав що. Ніч нанесла терпкого запаху, підв'ялого й напівосіннього – ні, не був це такий вересень, як минулого року, коли блукали з батьком востаннє. Але обидва вересні якось дивно поєднувались у моїй душі. Цей же вересень цвів, присипаний, наче квітами, зорями, дихав вистиглістю, потом худоби та землі.

Чув і раніше, що на другому кутку села гуляли, але не звертав на те уваги. Глухо гухав бубон, тряслися дзвінки, заливалася верескливо гармонія, ніби розрізала на чорні скиби темряву, – мене потягло на ті звуки. Вже чувся тупіт важких ніг, наче сполохи, били окрики, хтось пробував співати. Зовсім поруч залементував прохриплим гавкотом собака; здається, почув у цій ночі мене. Темрява ніби розкладалася на грубі площини, розбиті рідким світлом, що сочилося з вікон: масив нічної вулиці, кулі темних дерев, кулі дахів: дорога й стежка під парканами світилися, ніби фосфоризували. А над усім цим спокійно й непорушно висіло майже мертве небо з його розмитими для моїх короткозорих очей зорями. І все це ритмічно струшувалося від стогонів бубна, звук був глухий, нутровий, і йому вторив завзятий тупіт. У тому дворі, де гуляли, світла було більше – порозвішували на деревах і стовпцях ліхтарі, я непомітно завмер у темряві. Прямокутна площина двору була заставлена столами, жовте світло осявало схилені над стравами обличчя. Люди балакали, розмахували важкими руками, і тіні незграбно ворушилися на білій хатній стіні. Старий із розкуйовдженим сивим чубом наліг на стола й уважно слухав непомірно худого співрозмовника той щось захоплено оповідав. Лисий пітний товстун вивалив черево і намагався співати. На вільному клаптику двору танцювали. Бубон хлипав, а гармонія пиляла й пиляла вечір, наче хтось велетенський розрізав її пилкою. Стара жінка підібрала спідницю й тупотіла ногами – тіло її трусилося, пойняте ритмом. З нею в парі танцював великий м’язистий дід. Незграбно повертався, витупуючи чобітьми, часом припадав, викидаючи ногу, схоплювався, тупотів і знову припадав. Молода дівчина в обіймах із чубатим парубком носилася вихором, великі пишні її груди здригалися, а волосся на голові хвилювалося.

– Гей! – закричав якийсь хлопець, устаючи від столу і здіймаючи руки. Його обличчя було червоно–жовте у світлі електрики і скривлене від азарту. – Гуляй, дідько йому в печінку!

Дід гупцяв біля баби, а та зойкнула, понеслась, зметнувши спідницями.

– От так баба! – крикнув дід, стираючи з обличчя піт. Утомлено відійшов набік; баба кинулася до нього, схопила за руку, застукотіла підборами.

– Ану давай, старий! Ану, не тікай!

– Відстань, чортова болячко! – відмахнувся дід.

– Ага! Ага! – крикнула баба. – Вже не парубок, ага! А я ще дівка!

Зойкнула тоненько і, вдаривши в поли, густенько затукотіла підборами.

Бубон бив у темряву. Я не бачив ані бубніста, ані гармоніста, але мені здавалося, що гой бубніст – не людина, а робот, настільки одновимірно й невтомно гатив у натягнену шкіру. Чиясь невидима рука підіймалася, застигала на мить і різко падала, вибиваючи стогінливий звук. Круглий, наче м'яч, він летів у темряву, де вже померло тисячі таких самих м'ячів, – розривався і він. А вслід за ним уже нісся інший, доганяючи попереднього, який ще плакав луною. Танцюристи по втомлювалися і попадали на стільці біля столу.

– Оце таке! – сказав товстун, сплівши пальці на череві. – Не встигли затанцювати, а потомилися. Танцюйте, а то я сам піду в коло.

Беззвучно засміявся, і його черево із сплетеними на ньому руками затрусилося.

– Гей, танцюймо, – підхопилася стара. – І–і-іх!

Самотня постать старої застрибала в невеликому світляному колі, ніби якась чарівниця з предковічних часів забулась у магічному танці. Трусила руками, дрижала тілом. Її обличчя, жовте й плескате, з розтуленим беззубим ротом, спалахувало, як машкара. Ноги тупотіли, вона крутилася, звіюючи рясною спідницею, щось тонко й пронизливо гукала, знову трусилася – вищала гармонія, а бубон бив та й бив у темряву, кидаючи глухі ковти, повні веселості й тривоги. У такт того гупоту й вереску хиталися на білому тлі стіни великі кошлаті тіні, ніби там, на стіні, творилася тайна вечеря, ніби там, на стіні, гуляли тіні забутих предків оцих людей, вони жили своїм життям і радили раду про тих, чиїми відбитками вони були…

Я йшов у ніч, а вона розкинулася навколо велика і спокійна. Вийшов із села й опинився на тій дорозі, на якій колись помер мій дід. Звуки гулянки віддалилися співали, надриваючись, коники–цвіркуни. Навколо ніби оживала трава, бур'ян, незібрана кукурудза, якою поросла ліва половина поля. В усьому тому вовтузилося не видиме мені життя. Почувся шелест і шепіт, і глибоко, мов утомлена людина, дихнула земля. Все сповнилося сипким дзвоном від тих‑таки цвіркунів, і я подумав, що ця пісня співається недаремно; слухає її широке й неспокійне небо. Безмежна тиша зависла навкруги, вона також була жива, вільжиста – тиша з притомленими очима. Мені захотілося раптом пізнати на цій дорозі особливе одкровення, щоб нарешті знайти те, чого цілий вечір шукав. Щоб прийшло те, на що весь час сподівався, адже це була земля моїх предків. Невже, подумалося мені, блукатиму по ній неприкаяним чужинцем, а в ліпшому разі блазнем? Невже не знайду сліду роду свого і чи він уже на цьому клаптику землі не живе? Невже і справді від нас не залишилося тут нічого, окрім цієї моєї тимчасової присутності? Невже не знайду я тієї місцини, на якій упав, не витримавши бігу до батьківської хати, мій дід? Невже не розшукаю я тієї хати, в якій колись давно зупинялися ми в наших родичів? Невже й ті родичі уже тіні, самий подих ночі й зітхання землі?

Я знав, що в мене, втомленого, малого й малосильного, є ще надія, адже мені дано природою немалу пам’ять. Завжди, коли хотів щось пригадати, я переживав особливе освітлення і пригадував те, що мені хотілося. Але для цього потрібен ранок, а не ніч. Для цього мені потрібно повернутись у село і відпочити. Провалитись у темне провалля сну, а тоді прокинутись із чистою і ясною головою. Відтак вийти на цю ж таки дорогу ще раз, бо ми таки прийшли з батьками в це село зранку. Завтра неділя, подумав я, і на роботу ми не підемо. Я маю прийти сюди, щоб поле, дорога і село були освітлені сонцем. Маю повторити оту нашу дорогу, коли навідувалися сюди отой єдиний раз. Маю побачити деталі краєвиду, вигин дороги, стежку, тоді, напевне, пригадаю, куди ми йшли і до кого. Не відаю, навіщо мені це, але саме для того я сюди й приїхав. Хтозна, може, оті люди, котрі гуляли, мої родичі і вони мені про мій рід щось сокровенне розкажуть. Поки що я втомився, ледве плетуся по сільській вулиці, і очі в мене падають від змори: єдине, що хотів, – дістатися до ліжка.

Біля перелазу нашого двору хтось стояв. Не один, а двоє. Злились ув обіймах, але я не мав сили їх обходити; це могли бути тільки Заброда з Клавою.

– О! – сказав Заброда, блиснувши зубами. А я думав, ти спиш!

Клава пирснула.

– До кою це ти ходив?

– До ночі, сказав я. – Непогана коханка, га?

Відчув, що мій жарт недолугий, не мав уже сили й жартувати.

– Треба буде тебе з Танькою звести, – сказала Клава. – А то сидить у тій хаті, як сова.

– Пугач із совою пара між собою, – сказав я.

– О, ти сьогодні недобрий, – мовила Клава.

Але я не відповів. Переступив перелаз – не було мені до них діла.

– Скоро прийду! – гукнув навіщось Заброда.

Щасливого погуляння, сказав я і відчинив старі, низькі й дико рипливі двері…

І мені приснилося поле, велике й порожнє. Мені приснилося, що я в образі свого діда поспішливо йду по дорозі, щоб дістатися до села, яке вже й бовваніє на обрії. Навколо ніч і яскраво світить місяць. У мене в нутрощах поселився нещадимий звір і терзає мене, мучить. Зводжу обличчя до місяця, воно залите потом. Все тіло моє залите потом, бо я поспішаю, а сили в мене й нема. І я біжу дорогою, біжу, а перед очима миготять зірки. Розпалене повітря виривається з грудей, вихекую його, але набрати в себе стільки, скільки вихекнув, мені несила. Але я біжу, біжу й невідривно дивлюся на місяць. Губи мої шепчуть молитву – тільки цей місяць може мені допомогти ще трохи, зовсім трохи, і я дістануся нарешті до рідної хати; там, на порозі, завмерла грудкою стара жінка, вона завжди знала, коли маю прийти, і не було ще такого, аби мене не чекала. І вона чекає, згорьована, маленька, висушена, бо тільки своїм співчуттям і може мені посприяти. Бо її співчуття і є лік для мене; одного тільки боюся, аби не впасти. Аби не розірвався в очах отой круглий і байдужий місяць, аби світив і давав бачити шлях. А довкола ворушиться темне, загрозливе й морочне поле. Земля під ногами хитається, поле брижиться і вгинається, ніби важка мертва вода, а я потрапив між її хвилі. І я раптом починаю відчувати те, що мала б пізнавати первісна людина, коли їй розламувалася під ногами від землетрусу земля. Вона протягувала руки до неба і просила порятунку, отож і я тягну руки до неба, хоч це не земля розпадається піді мною, а я на ній. Це не місяць має розірватися, розкидавшись на тисячі кавалків, а я, це моє тіло розлетиться на тисячі кавалків. Але земля піді мною все‑таки колишеться, здиблює темні, морочні хвилі, і мій кволий човник між тих хвиль мотається так, як на одній із картин Чюрльоніса, що її колись показав мені Владек Шарнй. Місяць стає серед неба вітряком, у якою замість крил світляні перехрещені стяги, а попереду, в темряві, в чорній колотнечі світить білими стінами маленька хата під солом’яною стріхою із кількома стовпцями мальв біля тину: он моя гавань! І я біжу по дорозі, похитуючись, адже зовсім збезсилів і вже по шепочу молитви до того вітряка–місяця з перехрещеними стягами світла, а кричу, і мій крик тоненька нитка, яку так легко перетнути, бо що воно таке – біль людини, загубленої в полі? Що воно значить для світу, коли десь на відлюдді гасне чиясь свідомість, адже і світові, і всьому живому суджено колись пропасти!..

Не додивився того сну, прийшов Заброда і мене розбудив. Я лежав мокрий од поту, і в мене голосно калатало серце. Як добре, що то був лише сон і його можна побути. Як добре, що ложу на ліжку, а не борсаюсь у тому полі, па якому колись таки впав і помер мій дід. Сльози раптом покотилися в мене з віч, і я їх не спиняв. Я жив і ще житиму, хоч усі чоловіки мого роду помирали молодими. Я ще дихатиму повітрям і ще потопчу ряст.

Заброда вовтузився на ложі, вмощуючись: людина, якій такі почуття недоступні. Він тихо й щасливо засміявся, а тоді спитав пошепки:

– Не спиш, Віталію?

– Не сплю, – відказав я.

– Ця Клавка – то бестія, – гордо сказав він. – Так мене розпекла, що й досі голова обертом іде. В житті не зустрічав іще такої гарячої дівчини.

– То женись, – пріло сказав я.

– Женитись? – здивовано перепитав Заброда. Е, на такій женишся, то спалить тебе в два щоти.

Він знову тихо й щасливо засміявся.

– Нє, вона баба вогонь, сказав замріяно. – Але не з тих, що на них женяться.

А на яких женяться? – спитав утомлено я.

– Ну, я ще такої не знайшов. Слухай, – прошепотів по–змовницькому. – А що, коли я тебе з Танькою зведу. Нудиться дівка, та й ти нудишся.

– Не захоче вона мене, – тихо відказав я.

– А ти до неї сміливіше. Голову дам на відріз згодиться. Я допоможу.

– Як? – спитав я.

– Ну, це вже моє діло. Через Клавку. Вона така, що чорта уламає! Хочеш?

– Ні, – сказав зовсім тихо я.

– Дивак! Чому?

– А тому, що вона в тебе закохана, ота Танька!

Заброда легенько свиснув.

– А ти звідки здаєш?

– Сліпим треба бути, щоб не бачити. Дивиться на тебе, як на бога.

Заброда розсміявся рокітливим сміхом.

– Нє, мені двох забагато, сказав. Та й не дозволить Клавка. То бестія! Давай ліпше тебе з нею зведемо.

– Спи, – сказав я. Пуста це балачка!

Спробуй тут заснути, коли палаю од тієї чортиці. Ну и пекуча! Як перець… А про Таньку ти подумай. Дівчата, вони не дуже на нашу мамризю дивляться. Їм аби бути не вищою за хлопця, а Танька зростом у тебе. Подумай!

– Думаю, – смутно сказав я, і ми замовкли. Голосно хропла в сусідній кімнаті баба Вустя, а в шиби просіювалося рідке світло зір. Я лежав і думав, що, може, Заброда має рацію. Коли б я був наполегливіший, оту Таньку я зміг би завоювати. Але суть навіть не в тому, що я її полюблю, а в тому, що хоча піде вона зі мною з конечної необхідності, серце її буде порожнє. Бо вона, та негарна дівчина, може вразитися, як і я, тільки від краси, а та краса і їй, і мені недоступні. Ми, здасться, обоє мрійники в цьому світі, і саме це кладе між нами непрохідну ріку. Отож хай тече й бурунить ріка, а ми відвернемося одне від одного й повернемось у свою самотність.

Я знав, що не спить і мій мимовільний приятель Заброда. Приятель тому, що ми випадково оселилися разом, і наше приятелювання буде таке ж коротке, як і ніч, у якій пробуваємо. Немає і не може бути в нас нічого спільного, бо він зі світу краси й сили, а я зі світу марень та видінь.

Відчував, що він не спить. Лежить горілиць і дивиться в розмиту, кволим світлом осяяну стелю. Думає про Клаву, однаково захоплюючись і зневажаючи її, і тіло його ще й досі палає, і мені раптом стало жаль цього хлопця: сильного, гарного, простодушного і обмеженого: може, й справді він зі світу краси і сили, але справжньої вартості тієї краси та сили не розуміє й не відає. Живе, як йому живеться, не задумуючись, зірве і кине квітку, пожмакавши її, хоч тих квіток на землі залишилося й кілька; але він ніколи не зупиниться перед світом і не гляне на нього великими і зчудованимн очима. Ніколи не пізнає, що це таке, коли в душу вливається святий вогонь і коли весь переповнюєшся трепетом, бо не ти в цьому світі краса і сила, а світ.

За сніданком Таня подивилася трохи інакше на мене, ніж завжди, – в погляді тому було трохи погорди, а трохи й зацікавлення – не знаю, правда, чи вмію достатньо читати чужі погляди. Але так мені здалося, і я подумав, що вчора ввечері Клава з Іваном таки склали супроти мене якусь милу змову. Здасться, вони хотіли по–своєму розважитись, бо, може, це й справді смішно, коли сходиться негарний з бридким – на цю думку мене наштовхнуло те, що Клава часом позирала на мене хитрим і веселим оком. Але я на всі ці штучки не піддавався; зараз мене цікавило не те. Готувався до дійства, яке мало мені допомогти знайти в цьому селі родичів. Отож не затримувався за сніданком, а на Танині позири розуміючим поглядом не відповів, адже в тому дійстві, до якого готувався, немале значення мала відіграти внутрішня наладнованість.

Ішов дорогою, і сонце стояло якраз перед очима; була приблизно десь та година, коли ми (я восьмилітній, батько й мати) ішли тут до села. Я різко повернувся: село було ледь–ледь видно. Тінь моя лягла переді мною, я пізнав те, що завжди пізнаю, коли хочу відтворити щось забуте – осяяння. Отаке миттєве заповнення світлом і тимчасове виключення з цього світу. Отже, перше, що я згадав з тієї мандрівки, – оця тінь попереду – тоді мене, восьмирічного, вона веселила. Біг, намагаючись перегнати її, стрибав, щоб перестрибнути її, а батько з тих потуг добродушно підсміювався. Так воно й було: оце невисоке сонце, тінь під ногами і тиха балачка моїх батьків за спиною, і моє химерне бажання перегнати власну тінь, і дзвін жайворонка над головою, і біле тіло стежки, що петляла у покритій іще росою траві, і мої замочені тією росою модельні, батькового шиття туфельки, і прозорі піщини, що поприлипали до носків отих туфельок, і мої білі із синьою смужкою шкарпетки, і віз, що їхав, тягнучи за собою довжелезний шлейф, і дядько на тому возі із самокруткою; той дядько привітався, а батько зупинився і щось у нього запитав. Звісна річ, він запитав щось про Волошинських, але я не міг згадати, що саме, бо тоді захоплено дивився на коней, а коні мотали головами, відмахуючись од гедзів; а ще я був здивований, бо коні не були підковані, а я ніколи не бачив непідкованих коней. Ось чому не слухав я батькових запитань, і вони не осіли в моєму мозку, отже, й не згадати мені того.

Ми рушили далі, і я раптово помітив, що в селі, яке вже значно наблизилося до нас, височить тополя; батько сказав, що до тієї тополі нам і треба йти, бо саме там потрібна нам хата. Я досить виразно згадав оту тополю, бо вона надто випиналася на тлі низькорослих дерев – єдина пірамідальна тополя, але тепер мої очі її не бачили, отже, й цей орієнтир був мені ні до чого. Що ж, за одинадцять років, які минули від тієї пори, тополю могли зрубати; за ці роки могли зникнути всі віхи, які ще десь заховались у моєму мозку, але я мав сподіванку, що пропало не все щось мало залишитися і щось мене до тієї хати приведе. Отож ішов стежкою, і тінь стрибала переді мною, і я вже не ганявся й не бігав за нею, бо трохи притомився, плентався вже ледь–ледь, хіба що язика не висолоплював, а батько підсміювався з мене, героя негодящого, котрий так швидко охляв. Тоді я раптом звів голову й побачив на зрізаній маківці дерева гніздо чорногуза, а що я раніше ніколи не бачив гнізд чорногузів, мені стало так цікаво, що знову я рота розтулив. Дерево в тому місці зараз росло, але не було зрізаної верхівки і чорногузячого гнізда. Ні, гніздо таки було: біля крайньої хати, поблизу того дерева стояв стовп із винесеним на нього возовим колесом, і на тому колесі намощено гілляччя – чи не ті самі птиці тут селилися. Але для мене й це не було віхою, бо поки що не бачив нічого, що лишилося відтоді незмінно. Отож пішов уже по вулиці, живучи отак химерно в двох іпостасях: восьмирічним і дев'ятнадцятирічним, і голова моя була залита тим сонцем, що досі мене супроводжувало, а батько з матір'ю говорили поміж себе: мати про те, що вона сумнівається, чи будуть вони в цьому селі бажаними гістьми, а батько в тому сумніву не мав. Зараз, відтворюючи гой хід, я також сумнівався, чи дуже бажаний буду в тій хаті, яку хочу знайти, але гра мене захоплювала пам'ять у мене й справді велика.

І я йшов далі, мені здалося, що зараз має бути тин, із якого стриміли дрючки і на них, як голови, порозтикалися горщики така ненадійна признака! Але очі мої раптом розширилися, бо я й справді побачив тин і кривасті дрючки, а на них, як голови, порозвішувані горщики. На порозі стояла стара–престара баба, така ветха, що обличчя в неї ніби кора дерева; чи не вона зберігала звичку розвішувати горщики на дрючках у той час, як нічого такого я більше в селі не бачив. І я зрадів з того, що не все у цьому світі минуще, що може зникнути тополя і заростити болячки зламане дерево, зате залишаються людські звички, через це я підкреслено чемно привітався до тієї древньої старої, а та баба аж дашка собі до лоба приставила, аби мене роздивитися. Десь тут неподалець ми звертали з головної вулиці в завулок чи у вулицю меншу; здається, там лежала купа колод. Купи колод, звісна річ, не було, але поворот на вуличку меншу побачив – вона тяглася навкоси. Я пішов туди, інстинктивно прочуваючи, що йду правильно; там далі мало бути вишневе дерево, гілля якого звисало просто на вулицю, – батько зірвав був тоді з нього кілька вишень, але мати тих вишень їсти не захотіла, бо немиті, батько ж з’їв. Мати не дозволила їсти вишень і мені, і я йшов, пам'ятаю, якийсь час ображений, навіть на світ не дивився. Але мене вивело з того стану те, що дорогу перетинав рівчак, на ньому – не місток, а саме ламане паліччя, а за містком прозирав краєвид на луг, густо освітлений сонцем і через те ясно–смарагдовий. Рівчак був, місток на ньому – те ж старе, ламане паліччя, був і луг, тільки тепер трава втратила принадну свіжість. Хата, в якій мешкали наші родичі, мала бути десь неподалік: вона ховалася тоді за ворітьми з дашком, навіть стовпи мали вгорі дерев'яні накривки. Тут‑таки, біля воріт, і росла струнка й гінка пірамідальна тополя. Але в тому боці, куди я дивився, не було ані тополі, ані воріт. Ворота, власне, були, але не дерев'яні, а бляшані, вифарбувані в ясно–зелену фарбу. Я підійшов до тих воріт і побачив пенька. На того пенька набито грубу дошку, і ту дошку пофарбовано також у ясно–зелену фарбу. Ось те місце, куди привела мене пам’ять, і я дуже здивувався 6, коли б виявилося, що помилково.

Зазирнув за паркана, і на мене люто забрехав білий короткошерстий пес; двір був зарослий травою, і через неї бігла світла доріжка. В дверях стояла, зацікавлено й насторожено повернувшись у мій бік, жінка у ситцевому платті і з заплетеним короною волоссям; обличчя цієї жінки я не впізнав, але здивувало мене те, що селянкою вона не була, швидше, сільською вчителькою.

– Доброго дня, – сказав я. Скажіть, чи не росла біля вашої хати колись тополя?

– Росла, здивовано відказала жінка. А ви хто? Із студентів?

– Із студентів, – сказав я. – І прізвище моє Волошинський.

– Так? – ще здивованіше обізвалася жінка. – Ми теж Волошинські.

Пам'ять мене не одурила, я знайшов своїх родичів; дивне було тільки те, що цієї жінки я ніколи не бачив. Але я, напевне, бачив її чоловіка, він вийшов із хати маленький, трохи мавпоподібний із окулярами на носі, з коротенькими ручками й ніжками і з якоюсь смішною самоповагою на обличчі. Мені здалося, що доля дивно позбиткувалася з мене: ми з тим чоловіком виглядали, як людина й карикатура на неї, тільки незвісно, хто з нас оригінал.

Радий бачити, – сказав чоловік, простягаючи мені коротеньку ручку й рушаючи назустріч; ніс він перед собою кругленького живота, надійно вшитого у штани; мені ж здалося, ніби я йду назустріч власній старечій подобі…

Ми сиділи в садку за хатою, біля дощатого, пофарбованого так само в їдкозелену фарбу столу, мене пригощали, точилася між нами жвава балачка; виявляється, в цього подружжя була дитина – чудова, білява, з косичками дівчинка, яка сиділа біля нас, ніби лялька, і, як лялька, здивовано викругляла на мене очі. Я ж сидів і відчував легкий дзвін у вухах, бо те, що мені оповіли тут, було для мене повною несподіванкою. Виявляється. цей чоловічок, той, чим маю стати і я в старості (до речі, наша подібність викликала в нього ентузіазм), був учителем математики; я недаремно не впізнав його жінки, бо це, з дозволу сказати, в нього друга жінка, перша була вчителька молодших класів, і їм довелося розійтися як бездітним (при цьому мій родич подивився на свою маленьку, чудову лялечку з пікою любов'ю, що я теж відчув до нього неї мить симпатію); дівчинка мала приблизно стільки ж років, як і той Володьчик, мій зведений чи, власне, напіврідний брат, якого я, до речі, після батькової смерті так ні разу й не відвідав. Друге, що виявилося, оцей мій родич – зведений брат, власне напіврідний, мого батька; отже, я, виявляється мав не тільки дядька по матері, який загинув у війну, а й по батькові. Так, саме до свого брата прийшов був разом із родиною, матір’ю та восьмирічним мною, мій тато, але тут уже починалися таємниці. Чому в моїй пам'яті, такій великій, що я без особливих труднощів розшукав оцю хату, не зафіксувалося, що батько відвідував брата? Чому цей брат у сімейних балачках називався далеким родичем? Чому в моїй пам'яті зафіксувалося, що хтось із наших родичів перед батьковим приходом із хати втік, а нас приймала сама тільки жінка, обличчя якої з пам’яті вимелося? Ми ночували тут одну ніч на сіні, а вранці звідсіля пішли, і відтоді мій батько ні разу в село не навідувався; ні разу ані він, ані мати моя не сказали мені й слова про цього напіврідного брата. Що між ними відбулося, і чи оцей чоловічок, моя подоба у старості, втік тоді з дому перед батьковим приходом і не захотів з ним зустрічатися? Може, спитати у нього про це навпрямки? Але ні, я з цим іще почекаю.

Ви нічого не їсте, сказала дядина, м’яко до мене всміхаючись, і я запхнув до рота якоїсь страви, аби їй догодити. Тим часом виявилася третя річ: мій дід ходив так часто в рідне село не лише для того, щоб відвідати матір свою, підлікуватися і спочити: він мав тут другу сім’ю, а коли я вийняв нашу, таким чудом роздобуту фотокартку, дядько всміхнувся н попросив жінку принести їхній фотоальбом. Фотоальбом був гарний, із колись голубого, а тепер сірого оксамиту, і мій дядько (я вже знав, що він звався Володимиром, як і мій дід і напіврідний братик) із коротким смішцем розхилив того альбома і тицьнув коротеньким повним пальчиком у точно таку саму фотокартку, яку тримав у руках і я.

– Вона? – спитав, дивлячись на мене переможно.

– Вона, – відповів я, і мене рантом освітило: ось чому не береглася ця фотокартка в нас. Сам дід заніс її сюди, в цю свою другу родину, а раз так, серце його лежало тут, але не біля моєї баби й батька. Але він, той дід, був, очевидно, як і батько, совісливий. Розривався між двома вогнями, хоча вмирати прийшов таки сюди.

Я перегорнув листок альбому: з пожовклою листка дивилася на мене звичайна сільська жінка із ординарним обличчям, але з сумними очима. Пов'язана білою хустиною, в рясній спідниці й боса.

– Моя мати, – сказав дядько Володимир. А це от твоя прабаба. Наша хата згоріла, і ми з матір'ю перейшли жити до неї, на це от місце.

– В цю хату? спитав я, озираючись на дім.

– Ні, це хата післявоєнна, я її збудував. Та згоріла у війну. Та й була вона така, що й жаліти нічого, на курячих ніжках!

Я уявив собі: хата на курячих ніжках. Дві жінки у ній і я. Тобто хтось увіч на мене схожий. То що, дядьку, після війни ти непогано жив, коли зумів вибудувати собі хату, куди ліпшу ніж та, що була в твоїх батьків?

– Я тоді був головою сільради, – сказав дядько, і вуста його гордо здригнулися.

І мене раптом осяяла жахлива здогадка. Ми приходили сюди у 1947 році, в тому, котрий і досі пам'ятний на нашій землі. В голодному й холодному році, але я поклястися можу: не для жебрання вибралися тоді ми в це село; батько був швець, і ми голоду не відали. Не жили сито, але й не голодували; принаймні так згадує про ті часи матір моя. Але саме в той рік мій батько й міг згадати про свого далекого брата; я добре пам'ятаю, що ми тягли тоді з собою подарунки. Тягли подарунки, а назад, пам'ятаю, також ішли з подарунками, але тільки сільськими, і найцінніше, що там було – баночка сметани. А родич, який утік і не захотів з нами бачитися, таки був цей дядько Володимир. Приймала нас його жінка. Я хотів би побачити її обличчя, гортав альбома; ні, її тут не було. Були якісь інші люди, але зовсім чужі. Дядько Володимир щось мені пояснював, називав якісь імена, але то були й справді чужі люди. Після того, як дядько покинув ту жінку, адже не могла вона народити йому дітей, жінку, котра люб'язно нас у відсутність чоловіка прийняла й наділила навіть подарунками, він її зі свого фотоальбома викинув. Так чому ж він тоді від нас тікав? Чи не тому, що злякався бідних родичів, які прийшли до нього на жебри?

Мені стало незатишно в цьому садку, за цим столом, пофарбованим у їдкозелену фарбу, біля цього мого дядька, про якого я досі не знав, що такий існує, але своїх почуттів виявляти не хотів: хто він і який не є, цей дядько, а довідався сьогодні я немало для себе цікавого.

– А могила дідова збереглася? – спитав я.

– На жаль, – відповів, розвівши коротенькими ручками, дядько. – Старий цвинтар переорали, я годі був на кількамісячних курсах перекваліфікації в Житомирі. Ну, а коли приїхав, то вже того місця було не знайти. Та й, зрештою, яке це має значення?

Його очка забігали за грубими скельцями окулярів, і я раптом подумав, що він бреше. Бо він тоді був не вчителем, а головою сільради – сам же сказав. Можливо, з його наказу й переорали той цвинтар, а переносити прах своїх рідних він не захотів через заповзятливість. Коли ця моя здогадка правильна, я розумію, чому батько приховував, що в нього є брат.

– Мертвим, юначе, вже байдуже, турбуємося ми про них чи ні, – сказав ніби прочув мої думки дядько. – Ну, звісно, я не кажу про могили наших героїв, ті, що мають, так би мовити, меморіальне значення. Зберегти їх – наш святий обов'язок, я кажу про могили звичайні. Коли б вони не зникали, – дядько всміхнувся жорстко, – то треба було б цвинтарями покрити всю землю.

– Що ти таке кажеш. Володю! – легко обурилася дядина. – Чи такі речі говорять при столі?

І то правда, – мовив дядько. – Про дурне ми заговорили. На якому ти курсі?

– На третьому, – відповів я.

– Ну. то ще є час. Учительська робота нелегка. Є в мене в школі один молодик, попрацював рік і тікати хоче. Нема йому, бачте, квартири, нема де поїсти, теперішня молодь хоче, щоб усе їй на тарілочці подавали. А як починали ми?

Дядько поставив супроти мене оченята і надув щічки. А й справді, з чого починав він?

– Я починав зі шкільного бібліотекаря, – сказав гордо. – Потім став секретарем у сільраді, а тоді й головою. І не побоялися мені, знаєш, такий пост довірити, хоч іще зелений був. І що, не справлявся? Жили з себе витягав, а справлявся. Ну, а потім заочно інститута кончив. Хотів і досяг, хоч часом в очах мені зірочки стрибали. Думаєш, легко було?

– Ні, не легко, – сказав я, в цьому дворі мені ставало все більше незатишно. – А може, і тому вашому молодому вчителю нелегко?

– Порівняв криве до рівного, – пирхнув дядько. Тепер, юначе, молодь така: коли до рота не покладеш, не розжує і не ковтне…

Він засміявся, хоч гумору його я не збагнув. Від цього ротик його став круглий, і в тому роті блиснули білі і здорові зуби.

– Один розумний письменник, – мовив я, дивлячись, як муха сіла край столу і п'є хоботком пролиту страву, – сказав таке: забери в Сократа хліб, і він відмовиться через кілька днів від усієї своєї філософії.

Дядько поставив супроти мене скельця, звів сивуваті брівки і голосно, по–жіночому зареготав.

– Свята правда, – сказав, стуляючи ротика. – Я так само кажу. Але я ще інакше кажу: ніхто тобі того хліба до рота не покладе. Як дбаєш, так і маєш.

– А скажіть, – спитав раптом я. – Хто з вас старший: мій батько чи ви?

Це запитання вилізло з мене, як шило з мішка. Але я знав, що питав – побачив ще один ключик до таємниці мого роду.

– А хіба не видно? – спитав дядько. – Старший я, тому мені й дивно, що Вадим так рано помер.

– Він казав, мовив я, дивно хвилюючись, що в нашому роду всі чоловіки вмирали молодими.

– Це неправда, – категорично сказав дядько. – Я от хочу принаймні до ста прожити…

Брів по дорозі й уже не роздивлявся навкруги. Дивився хіба що собі під ноги, на закурені передки своїх старих і розчовганих туфель, які мати виділила мені для села. Було про що подумати, і я думав про діда свого, могили якого я в цьому селі, напевне, не знайду. Думав про те, що всі уявлення про свій рід, принаймні батьків, мені треба змінити: не все я знав і не все до кінця розумів. Я думав про те, що минуле наше й теперішнє так тісно переплітається, що ми в цьому світі тільки те й чинимо, що топчемося в якомусь полі, а б'ють нас болячки одні і ті ж. Отже, першу родину дід мав у селі, і це ще хтозна, яка була йому любіша. Саме тому й фотокартка його з першої світової війни залишилася тут, бо сюди він повернувся. Отже, він тікав не сюди, як з явив мені мій батько, а звідси. Тут у нього була жінка, яка, можливо, нагадувала мою матір, і син, який нагадував мене. Мій батько був молодший свого напіврідного брата років на десять, але той брат у Житомирі ніколи його не навідував. Вони добре знали про існування один одного, але коли в голодний рік мій батько вирішив прийти сюди, можливо, думаючи, що його брат терпить із голоду, той від зустрічі з ним ухилився. Але чому блаженно всміхався підхмелений мій батько, коли ми поверталися додому? Чому, звалившись у канаву, таким веселим здавався – чи так йому було радісно від того, що пережив на своїй батьківщині? Чому мати його так шпетила після того, адже я це добре пам'ятаю! Ні, не все я в цій історії зрозумів, але його батько, а мій дід, чинив десь так, як пізніше й він. Бо й він мав дві родини, а більше тримався нашої, першої. Чи і я зі своїм напіврідннм братом житиму так, як жили брати оці? Відчужено, по–ворожому, а може, не по–ворожому, а просто відчужено. Дядько запросив мене приходити до нього, коли заманеться, дядько сказав, ніби радий бачити мене, але говорив це таким голосом, що обоє ми добре знали: тієї дороги, що пролягла між братами, і нам не перейти. Я вже ніколи не зайду в той двір, бо й не потрібно це мені. Мій батько це знав, отож і не розповів нічого про Володимира Другого. Він знав, що дороги нам між собою не перейти, але він навмисне ввів мене в дім, де ріс Володимир Третій. Це був, здається, його заповіт: нехай не станеться в нас того, що сталось у його житті, – брати в цьому світі не повинні носити батькових проклять. Брати в цьому світі мають бути братами, а не ворогами – ось що заповів мені батько.

Брів по дорозі, і гіркий, зварений з полину, кисіль бовтавсь у моїх грудях. Сонце стояло над головою, але це було вицвіле осіннє сонце. Ноги мої розбивали куряву, але це була гірка курява, і вона забивалася мені в ніздрі, як цемент. Тінь відкидалася від мене, і я раз у раз на неї озирався – ти йдеш за мною, тату? Він ішов за мною, хоч годилося б, щоб не він був моєю тінню, а я його. Думаю про тебе, тату: чи не лихий ти був у цьому світі чоловік? І я раптом зрозумів ще одну, мені здавалося, конче необхідну річ: він мене любив. Не тільки тому, що я був подібний до його батька – ми обидва були до нього подібні, а тому, що хотів стати моєю тінню. Тобто він за мене боявся. Боявся, що коли покине мене з матір’ю, з якою так незатишно йому жилося, я можу перетворитись у того, чим став мій дядько Володимир. У того, хто накаже пустити по його могилі плуга, щоб і слід його загладився з цього світу

Але я, тату, не такий. Ніколи не пущу по твоїй могилі плуга, бо це значить відрізати від себе власну тінь. Це значить перестати відчувати тебе в собі, тату, а я тебе в собі відчуваю. Ти живеш у моєму тілі, яке б нікчемне воно не було, у рухах моїх і словах, у голосі, який виходить із мене, – все це твоє. Бо ти не тільки моя тінь, а й частина єства мого. Я, тату, відчуваю тебе в кожній клітинці своїй, і ніколи по тобі не пройдеться плуг моєї байдужості.

Я спинився: куди це прийшов? Звісно, на те ж таки поле, на якому колись упав, не перейшовши його і не вирішивши своїх проклять, мій дід. Я стояв на дорозі, по якій колись поверталися ми всі троє: онде вони йдуть – високий, кучерявий чоловік із корзиною за плечима, жінка в простій сукні і їхнє мале мавпеня. Онде вони йдуть, а батько незвідь–чому всміхається, хоч за спиною в нього – порожня земля, на яку вже ніколи не ступить його нога.

І на мене знову найшло прозріння. Я раптом збагнув: коли б ішов це я зараз додому і коли б побіч мене ступав мій син, я б усміхався так само. Я б усміхався, бо на мене знизу вгору дивилися б чисті дитячі очі. які нелегко одурити, але яким не завжди можна казати правду, аби й вони колись не переорали могил своїх предків.