Жизня

Дитинство

Усі називають дитинство найщасливішою порою. Згоден. Тільки я б додав: ще й найсвітлішою. Здебільшого. Майже в усіх. Мені щиро жаль тих, у кого не було дитинства, або в кого воно рано скінчилося, або було не дуже світлим.

У мене було все — і дитинство, і достатня кількість світла в ньому. І світло не вимріюється двома кілограмами мандаринів на Новий рік або мультиками по чорно-білому телевізору. І кількістю подарунків на день народження воно теж не вимірюється.

Коли тобі вісім, то набір пластмасових угорських солдатиків — це вершина мрій.

Машинка на радіокеруванні — це солодкий сон, ти його дивився б хоч і серед білого дня.

Та чи були в тебе тоді солдатики, чи купили тобі машинку, потім, через багато років, уже не має значення. І ставши дорослим, ти розумієш, що тепер цей припалий пилом мотлох зовсім не важливий, але ти розумієш також, що там, у дитинстві, для тебе — дитини, це теж не було найголовнішим.

Головне, що було й мало бути головним, — це мама, це родина, це друзі, це улюблені тварини, все живе, що тебе оточує, що несе це світло, яке освітлюватиме тебе зсередини завжди — що б не сталося після. Після. Після дитинства.

Я себе пам’ятаю дуже рано. Іноді мені навіть здається, що я пам’ятаю обличчя, які схилялися наді мною, коли я лежав у дитячому візочку (хоча зараз я схильний вважати, що то мені запам’ятався кадр із якогось фільму).

Особистістю я себе відчув теж дуже рано, років у п’ять. Я загнав у палець скабку й не зміг її витягти. Якийсь друг, от не пригадаю цієї сволоти, сказав мені, що це все, кінець — скабка з пальця дійде до серця, і я помру.

Це найперше яскраве враження з дитинства: мені п’ять років, я йду додому з дитячого садка, в сандалях і шортах, пагорбом, неподалік од свого Села (діти чомусь не люблять доріг, вони завжди зрізують де заманеться, а якщо дорога пряма, то повзуть кущами). Ага, тож я йду, високо, переді мою все село внизу, садочок позаду, далеко ліворуч школа, в якій я ще не встиг побувати, — і я подумки прощаюся з усім цим, готуюся вмирати. Обстановка спокійна, в міру трагічна, вітряно. Але я не плачу, так — то й так.

Не знаю, що було далі, — раннє дитинство я пам’ятаю шматками, — та якщо я досі живий, отже, скабка пройшла мимо.

Мені шість. Вулиця. Скоро вечір, ми бавимося в войнушку. Я з автоматом і моїм другом залягли за каменем неподалік од мого дому. Раптом хтось позаду вихоплює з-за мого пояса пластмасовий пістолет і тиче ним мені в спину. Обертаюся — батько. «Тату, не заважай!» Сильні мозолясті руки шофера, чорні з кривавими патьоками — ремонт. Іде з роботи. Тверезий. Щастя.

Дивно, які саме шматки пам’ять зберігає з дитинства. Мені сім. Мама лупцює мене по голих ногах у шортах гумовим шлангом — сусідські дівчата сказали їй, що я жбурляв камінці й розбив у них вікно. Жбурляв не я, я тільки стояв поруч і дивився, як інші пацани дражнили дівчат тими камінцями, і того дня повилітало багато шибок — на сусідньому кар’єрі знову передали куті меду з динамітом. Але шлангом отримав я. Дуже боляче. А ще більш образливо. Ні за що… Мене рідко лупцювали, лише кілька разів, і щоразу — за вчинки інших.

До речі, про кар’єр! Хіба поруч із вашим домом не добувають камінь у відкритому кар’єрі? Дивно. Поряд із моїм добували. Дуже близько. І підривали його періодично, щодня, в обід. Завжди несподівано вила сирена, двічі: довгий гудок і короткий. Потім, після паузи — вибух. Якщо встигнеш вибігти на подвір’я і вгадати, куди дивитися, то побачиш на горі невелику хмарку пилу.

Вісім років. Друзі, як завжди, прийшли зранку в гості, ми назбирали на городі повну банку колорадських жуків і збудували для них із піску й мотлоху концтабір…

Увечері мій день народження. Купа гостей — друзі батьків. Дарують подарунки, найчастіше гроші — такі красиві, важливі папірці, червоненькі або синенькі, з профілями Леніна. Наче приємно, радісно — як дорослому. Потім, уранці, ти віддаєш їх мамі. У тебе їх навіть не просять, сам віддаєш — так заведено. Потім тобі на них щось купують або вони йдуть на сімейні потреби, на поправку бюджету після святкових витрат — тітоньок і дядечків треба було добре нагодувати й напоїти. А в тебе залишається відчуття порожнечі, обману. І я перестав любити папірці з профілем Леніна на свої дні народження.

Якщо зараз хтось прийде на свято моєї дитини з грошима замість подарунка, то хай начувається — я іноді сам себе боюся.

Гроші для дитини нічого не означають. У першому класі я знайшов у школі, на спортивному майданчику, півтора карбованця! Я не знав, що з ними робити. Стан такий, як наче б я зараз знайшов мільйон доларів одним папірцем із поміткою для ультрафіолетових ламп «Помічено УБЕЗ» — сила-силенна грошей, а подіти нікуди. Тоді мені давали десять копійок на обід, вистачало на велику булочку з тістом. А тут — півтора карбованця. Не знаючи, куди їх подіти, не зізнаючись батькам, я приховав гроші, а потім загубив десь і вгамувався — валіза без ручки, баба з воза тощо…

Дев’ять. У нас з’явилося авто. Старий «Москвич». Ми тепер іноді їздили на море — не на страшенно паркому й повільному автобусі, не на бортовому колгоспному «газику» з дерев’яними лавицями, а на своєму авто! Я не вважав, що це круто, тоді так не говорили — просто зручно і швидко. Найцікавіше в подорожі на море — це коли починаєш під’їжджати й ще здалеку намагаєшся побачити його смужку, що трошки відрізняється за кольором від синього неба. Коли автівка піднімається на останню гірку, і ти нарешті його бачиш — тоненьку риску під краєм неба — море! Скоро. А щастя вже зараз.

Десять. Вулиця коло мого будинку, вечір, сутінки. Ми бавимося в хованки. Пацани й дівчата. Уже майже темно. Ще трохи — і взагалі нічого не роздивишся. Але ще можна гратися, ще трошки-трошки. І головне, дуже хочеться, якомога довше. Усі тут, усі розігралися, усім весело. Пробігаючи повз свою хвіртку, чую запах смаженої картоплі з літньої кухні — скоро покличуть їсти, а з кімнати, де стоїть телевізор, через відчинене вікно долинає музика заставки «ТАРС уповноважений заявити» — одразу після вечері можна ще встигнути додивитися серію.

Найбільш пам’ятна картинка з дитинства, заплющую очі й досі її бачу: вулиця, сутінки, гра, запах картоплі та звук заставки — хочеться завмерти й прожити в цьому місці вічність — утім, мабуть, ця мить уже й так для мене вічність.

Якщо ви в дитинстві не провели хоча б одне літо в селі, якщо ви ніколи не бавилися з друзями в сутінках у хованки — значить, у вас не було дитинства, на яке заслуговують усі діти.

Одинадцять. Наша вулиця: я, Макар, Саня й Таксик остаточно об’єдналися з компанією сусідньої вулиці: Льолею, Борсуком, Олегом і Біланом.

Літо. Бавимося разом у чижа на асфальті — треба кидати по черзі палиці й збивати дві консервні банки, які стоять одна на одній. Палиці потім треба гуртом збирати, а той, хто водить, оберігає чижа й салить тебе своєю битою. Можна підібрати свою биту і спробувати збити чижа. Отримати палицею по пальцях — відчуття з дитинства.

Льоля — баламут, лідер, років на п’ять старший за мене, майже дорослий; він вічно ходить у трико й майці, жартує і знущається — йому можна.

Макар — товстий і кремезний, мій сусід, із тих друзів, знайомство з якими в пісочниці дитяча пам’ять зазвичай не зберігає; він на чотири роки старший за мене. Макар мій близький друг, тому мене майже ніхто не чіпає.

Саня й Таксик — однокласники, на рік старші, живуть за три будинки від мене, тільки по різні боки.

Борсук — єдиний, хто молодший за мене, але він сусід Льолі, тому його теж ніхто переважно не ображає, окрім самого Льолі, але той ображає всіх.

Олег — недорозвинений, дебіл-переросток, теж набагато старший за мене, але він адаптований і не завжди буйний.

Білан, як і Саня, — з хорошої родини місцевих інтелігентів — сільських керівників.

У нас була весела компанія, або як зараз кажуть, але раніше не говорили — тусовка. У школі ми майже не спілкувалися між собою, бо ж навчалися в різних класах, та майже весь вільний час збавляли разом.

У дванадцять мені купили велосипед, як майже всім у нашій компанії, — і тут почалося: нальоти на полуничні поля і яблуневі садки, гонки зі сторожами, кроси по трасах і перетятих місцевостях, із водними перепонами включно, регулярні заїзди на ставки і таке інше… Падіння, синці на ліктях і колінах, які й раніше не встигали повністю заживати, тепер узагалі перестали гоїтися… І нащо ми з Санею вирішили посперечатися, хто далі проїде на велику без рук і без гальм з он тієї, наче ж і не дуже крутої, гори? Саня програв, загальмувавши перед зграєю гусей, я виграв шрам на лівій щоці, який не сходив кілька років, гусак отримав вивих крила, моя мама — легкий інфаркт, коли мене дотягли додому, — словом, задоволених було мало… Але без цього не можна було жити.

Тринадцять років — апогей футболу. Ми грали в нього вже кілька років — і навесні, і восени, і трохи взимку, але з літом ніщо не можна порівняти, а найбільше — з цим літом! Збудовано два стадіони на пустирях. Матчі з іншими вулицями. Перемоги й поразки. Бійки після гри — один на один, усі дивляться, ніхто не заважає.

Майже кожного дня, щойно спаде спека, я, надавши посильну допомогу найближчим родичам по господарству, весь час наслухаю, весь час чекаю тільки одного звуку — чи не почали бити по м’ячу на сусідній вулиці, — це означає, що гратимемо вдома. Якщо ж м’яч гепає об асфальт розмірено, значить Льоля вже вийшов із дому й щосили лупить по м’ячу, йдучи зі своєї вулиці на нашу, — отже, сьогодні йдемо грати кудись великим гуртом! Чимдуж перевдягатися! Шкарпетки, влітку! Сідаю на ганку й зашнуровую кеди — швидко, але ретельно, щоб потім не перетягувати. Час спливає повільно. Надто повільно. Хвилина на шнурівку здається годиною. Напруга сягає межі. Останній вузол — готово! Кулею вистрелюю з місця і мчу десять метрів до хвіртки, іноді встигаючи ще й потріпати пса, що вискакує з буди мені навперейми. Нарешті я на вулиці. Там — наші! Там — футбол! Гра почнеться ще не скоро, та надокучливий обряд зашнуровування вже позаду. Спекотна літня днина. Нічого вартого уваги сьогодні ще не було. А зараз буде футбол. І я теж гратиму. Разом з усіма. До вечора. Дотемна. До пітної футболки й гудіння в ногах. До синців і мозолів — грати. Боже, як це чудово! Дякую тобі, що все це було!

Чотирнадцять років. Дитинство помалу закінчується. Повільно, але впевнено й безповоротно. Хтось пішов в армію, хтось поїхав до Міста вчитися, у когось з’явилися інші інтереси — компанія розпалася.

Коли я був малий, то гадав, що світ завбільшки десь такий, яким я його бачу, — тобто мій світ обмежувався лінією горизонту. Ми жили в передгір’ї, а тому ця лінія була не надто далеко. Довкола майже скрізь були узвишшя, а тому світ утворював довкола мене ніби велику чашу, обмежену сусідніми горами, пригірками й полями. Світ для мене обмежувався, але не був обмежений. Він був повний — повна чаша дитячого щастя. Коли я був малий, то думав, що ввечері сонце, заходячи за гору, ховається там у велику сітку, прикріплену, на зразок сіток у плацкартних вагонах, до задньої стінки гори. А вже за горою немає нічого. Я ж нічого не бачу — отже, нічого там і нема. Сонце жило вночі в тій сітці, а з ним ще кілька маленьких сонечок — така от сонечкова родина, і не було їм там ані нудно, ані тісно. Не пам’ятаю, в який саме момент свого життя я зрозумів, що тієї сітки немає, що світ продовжується й далі за горою. Не пам’ятаю я і коли чаша того дитячого світу перестала існувати. Перестала — і все. Залишилося тільки світло, світло з дитинства.

Минуло п’ятнадцять років. Я давно вже живу в Місті, у Селі буваю рідко.

Макар поблукав, погуляв чимало років — і повернувся, поповнив компанію сільських напівбомжів-випивох.

Саня поїхав до іншого міста й теж буває тут дуже рідко.

Таксик, як і вся четвірка з нашої вулиці, втратив батька, але того доконала не якась болячка від пиятики — він повісився сам, однак од тієї ж таки п’янки. Його брата застрелили ще раніше, тому не дивно, що Таксик зі своєю мамою тепер затяті сектанти.

Льоля повернувся додому, одружився, роздобрів, але досі жартує.

Олег, як і Макар, уже давно спустив на себе зеленого змія, а той не розбирає, розумний ти чи дурний, — жере всіх підряд.

Борсук мало не сів, та поки ще ходить, колись позичав у мене карбованця.

Білан їздить на КамАЗі.

Дитинство скінчилося, воно більше не живе в цьому місці. Місце лишилося те ж саме, і люди наче ті самі, але все стало інакшим.

У дитинстві ми все робимо бігцем, усе нам ніколи — ми поспішаємо, усюди нам цікаво, усюди треба встигнути. Енергії вистачає — часу немає. Усе здається нам дуже повільним, тягнеться надто довго. Школа ніколи не скінчиться. Не те що десять років — цей дзвінок з уроку, здається, узагалі ніколи не продзвенить.

Хлопчикові, який скаче на одній нозі й наздоганяє дідуся-велосипедиста, геть байдуже, який вигляд це має збоку, — він поспішає, йому ніколи, його переповнює. Я не хочу бути повільним, не хочу нікуди не поспішати. Я ніколи не хочу думати про те, який вигляд маю збоку. Хочу, щоб мене переповнювало. Нехай дитинство й минуло, але я стрибатиму на одній нозі.