Жизня

Макари

Макар жив через паркан. Він був моїм сусідом і головним другом дитинства, з тих, знайомства з якими ти не пам’ятаєш — ти знав їх завжди. Його звали Ігор, він був досить великим, а ще більше товстим. Вуса в нього почали висіватися класу з четвертого й повністю висіялися десь у сьомому. Макар був на чотири роки старшим. Я ніколи не мав старшого брата — у мене був Макар. Він мене багато чому навчив. Корисного, щоправда, в цьому було мало, а хорошого ще менше. Макар не був хуліганом чи, тим більше, заводієм, він був наче тихоня, чимало читав, зазвичай щось історичне, але навчався так собі. Він був недурний, хитрий і, мабуть, із підлинкою, однак зовсім не злий. Та це якщо дивитися збоку. А якщо дивишся зблизька, хоча б через сусідський паркан, то Макар був досить хорошим другом. Попри велику як для дитячого спілкування різницю у віці ми дуже дружили, він був моїм захистом, щоправда, не надто авторитетним. Та потім дитинство в Макара скінчилося, його забрали в армію, а в мене воно ще деякий час тривало.

Та поки наше дитинство йшло разом, ми робили багато цікавих справ: разом гуляли в лісі зі собаками, грали в футбол і чижа, каталися на великах, ходили купатися на ставок, майстрували дерев’яні гвинтівки з гумкою, що стріляли шпильками з цвяхів, і займалися ще купою речей, які зазвичай цікавлять звичайних пацанів у селах. Він навчив мене курити, а потім грати в карти — спершу просто, а згодом на гроші. Макар краще за всіх грав у триньку, а я постійно програвав і багато хто йому програвав, але невеликі суми — великих у нас ніколи не було. А Макар грав дуже добре, хитро, вправно махлював і майже завжди залишався в плюсі.

А взимку ми з Макаром якось грали в хокей! Переважно ми грали в футбол — з ним та іншими хлопцями або просто пасувалися один з одним на вулиці чи в його дворі. Але по телевізору ми, крім футболу, дивилися ще й хокей, тому в нас були куплені ключки — на випадок, якщо в Криму випаде сніг і не встигне розтанути до того часу, поки ми повернемося зі школи. Ключки пролежали на горищах і в комірчинах кілька років, і ось нарешті випав красивий сніг, білий і легкий. Ми в Макара у дворі втоптали невеликий майданчик, поставили дві лавиці — як ворота — і почали грати у справжній хокей із шайбою, зрозуміло, що не на ковзанах, а в такий ось хокей на ногах. Усе було чудово, хтось комусь забивав, невеликий майданчик був сповнений захвату, аж поки я, замахнувшись надто широко, не луснув Макара, що стояв позаду, ключкою по голові. Я нічого надзвичайного наче й не відчув, а він раптом дуже голосно заволав: «Ай! Ай!» — і, затуляючи скривавленою рукою розсічену брову, втік додому. Я постояв трохи на цьому нашому хокейному майданчику, подивився на маленькі акуратні червоні кружальця на білому, добре втоптаному снігу — й поплентався додому, несучи ключку на плечі. Більше ми в хокей не грали. Я навіть потім не просив у нього пробачення. І не тому, що я такий неввічливий чи бездушний. Просто в пацанів, там, у дитинстві, так не заведено — просити пробачення. Якщо напартачив, як я з тією ключкою, то просто стоїш поряд або кажеш щось на зразок: «Дай подивлюсь» або «Нічого страшного», ну а якщо там, куди тобі дали подивитися, все ж страшнувато, то: «Це треба в больнічку!».

Між нашими з Макаром дворами паркан був із дротяної сітки, й ми постійно перелазили один до одного в гості. Можна було, звісно, ходити й через хвіртку, та через паркан було якось ближче, і за відстанню, і по-людськи. Макар перебирався через паркан украй рідко, бо сітка до навантажень у сто кілограмів ставилася дуже погано, та зате я — легкий і худенький — літав туди-назад по кілька разів на день. Сітка в тому місці, де ми постійно лазили один до одного, з часом прогнулася й провисла, мене за це лаяли, але від звичного шляху до друга я все одно не відмовлявся. Оскільки Макар зважувався долати паркан лише вряди-годи, то якщо я йому був потрібен, він просто підходив до нього і кликав мене — я прибігав, і ми довго з ним базікали коло цього паркана. Пацани не вміють говорити просто так, вони зазвичай говорять про діло, хай і маленьке, та все ж для них дуже важливе, а тому наші розмови іноді затягувалися.

Ніколи не забуду, як одного разу я бігав від своєї хвіртки до Макарового паркана радитися з ним щодо угоди з мікромоторчиками. Мікромоторчики — це такі маленькі моторчики, їх виламували з якихось старих радянських електроприладів, і з них умілі хлопці майстрували саморобні мікромашинки, які їздили з допомогою цих мікромоторчиків і від батарейок. А в мене на той час були тільки машинки, які їздили від руки. А що для семирічного сільського хлопчака означала машинка на батарейках у той час? То була недосяжна мрія! Він навіть не уявляв, що існують машинки ще й із дистанційним керуванням (на шнурку, а не на радіо, звісно) і що про них теж можна мріяти. Тому найбільш винахідливі хлопці майстрували собі машинки власноруч. Самі чи з допомогою тата — це неважливо, головне, що такі хлопці й такі машинки існували. І ось двоє таких малих щасливчиків з однією такою машинкою в руках якось постукали в хвіртку до такого, ще меншого, мене. Вони звідкись дізналися, що в мене є два нові чудові мікромоторчики. Здається, я був знайомий з одним із цих хлопців і сам йому про них, мабуть, розказав — ну не стежили ж вони за мною, врешті-решт. Та неважливо, головне — вони прийшли, і їм були потрібні ці два мікромоторчики, а я мріяв про машинку на батарейках або хоча б набір пластмасових угорських солдатиків — індійців чи бодай ковбоїв — пірати в мене вже були, а про вікінгів мріяти не було сенсу — їх узагалі не дістанеш. Тому на пропозицію хлопців — віддати їм мікромоторчики просто так — я відповів, що мені треба подумати, й, залишивши їх на лавці біля хвіртки, побіг до паркана кликати Макара: радитися. Макар як людина досвідчена — четвертий клас це вже, як‑не-як, майже півжиття за плечима, — подумавши, запропонував мені просити за два моторчики справжню машинку на батарейках або хоча б двадцять вікінгів. Я побіг знову до хвіртки. Хлопці слухали нашу пропозицію спокійно, але сказали, що в них нічого немає, зате показали, як їздить їхня саморобна машинка. Назвати те, що повзало по моїй лавці, машинкою могли хіба дуже маленькі хлоп’ята, та ще й обдаровані неабиякою уявою, та й то якщо дивитися під певним кутом, наприклад з низької точки, як воно на тебе повзе. Але я був якраз таким хлоп’ям: те, що чеберяло дерев’яним настилом, справило на мене незабутнє враження — і я знову побіг до паркана.

Так я бігав туди-сюди близько години, за яку ми з Макаром врешті поступилися в наших умовах до десяти хоча б індійців, ну або двох таких от самомашинок. Макар вочевидь не хотів світитися в цій угоді, але я думаю, що у разі успіху він розраховував мінімум на п’ятдесят відсотків од прибутку. Та хлопці відповіли мені, що за той час, поки я бігав по двору, солдатиків у них не додалося, а міняти два мікромоторчики на дві готові машинки, для яких ці моторчики хай і головна, але не єдина частина, якось зовсім не вигідно. Чи вигідно мені віддати їм ці мікромоторчики задарма, вони не сказали, а я не спитав. Урешті-решт обмін так і не відбувся, а моторчики, що так раптово виросли в ціні в моїх очах, випадково потрапили під дощ, розбухнули, з них полізла іржа, і вони поїхали на смітник. А мені через рік, на день народження, подарували танк, із пультом керування, який, звісно, кріпився до нього досить коротким, метровим, дротом. Та зате тим дротом було зручно смикати й поправляти танк, якщо він десь застрягав. На вулицю танк не виїжджав, він був кімнатним.

У Макара була велика родина. Його батьки — дядя Міша і тьотя Катя — були натуральними хохлами, з відповідною вимовою та звичками, вони переїхали в Крим звідкись із України. Усі досить огрядні, особливо тьотя Катя, і справжні колгоспники — попри те, що вона пропрацювала все життя в місті, на заводі, в якомусь важкому цеху, і, незважаючи на свої хворі ноги, їздила туди щодня автобусом. Дядя Міша був товстий не рівномірно об’ємно, як його дружина, — у нього просто було пузо, і він ходив із ним перевальцем. Але ходив він мало, бо працював шофером на самоскиді й частіше сидів за кермом. Ще Макар мав сестру і старшого брата. Сестру звали Свєтка, вона була років на п’ять старшою за Макара, досить дурна й негарна (найяскравішими в її зовнішності були вугри — вона їх постійно намагалася вивести й, мабуть, тому не могла перемогти). Але Свєтка хотіла стати співачкою, фанатіла від Софії Ротару й збиралася вступати кудись туди, де вчать на співачок. Мої двоюрідні сестри, приїхавши до нас на літо, прочули про це Свєтчине бажання й, звісно ж, скористалися нагодою влаштувати перевірку її співочих талантів — щоб вона трохи потренувалася перед іспитом. Пізно ввечері Свєтка давала концерт, стоячи зі свого боку паркана, ну а з нашого боку під кущами лазили рачки й душили в собі регіт дві малолітні інтриганки, адже слухати стоячи, як співає Свєтка, було неможливо. Приблизно так само її потім оцінила й приймальна комісія, яка бере в співачки, але, як з’ясувалося, не всіх, — і Свєта, як і її мама, пішла працювати на завод. Зараз по телику тільки й показують ідіотів без голосу і слуху, які лізуть у всілякі шоу для талантів, але тоді це було щось дуже новеньке.

Старший брат Макара, Валерка, теж був із простих — не освічених і не обдарованих, зате й без амбіцій. Він одразу після армії пішов працювати водієм у колгосп, як батько. Потім одружився з місцевою вчителькою, народив із нею двох дітей — розумненьку дівчинку з величезною родимою плямою на півобличчя і звичайного хлопчика.

У нашій родині вихідні рідко відрізнялися від буднів, а в Макарів, коли все це сімейство збиралося разом, частенько було дуже галасливо. І я не можу сказати, що ми надто дружили сім’ями, як це роблять у місті — ходять у гості одне до одного або їздять кудись разом. У селі хороші сусіди живуть як одна родина, тільки й того, що паркан, та гроші зберігають в окремих подушках. Це вже не сусіди, це вже рідня. Так було й у нас із Макарами.

Я знав Макара все життя — це його кличка, утворена від прізвища, а коли трохи підріс, то з подивом виявив, що в дорослих теж є прізвиська або клички. І батька Макара, дядю Мішу, його друзі теж кличуть Макаром — бо ж прізвище в них одне, а дорослі — це лише діти, які підросли, але думають часто так само.

Макари завжди харчувалися дуже добре. Навіть не те що добре, а просто багато їли. Ага, ось так краще: їли просто й багато.

Тьотя Катя після роботи завжди йшла з магазину з величезними клунками — якщо хліба, то шість буханців, якщо молока, то стільки ж великих скляних пляшок. Тому в їхній родині всі були дуже відгодовані, але найбільш відгодованим був, звісно ж, Макар — мій Макар. Він був більший і за батька, і за брата, і у вісімнадцять років, перед армією, мав вигляд майже під тридцятку.

Коли Макара забрали в армію — це було в 90-му році, за рік до розпаду СРСР, — то навіщось відправили служити на Далекий Схід. І ось його батьки дізналися, що сина посилають на інший бік країни, і що він полетить разом з іншими призовниками цивільним літаком, і що можна приїхати попрощатися в аеропорт. Вони дізналися про це в останню мить, автомобіля в них свого не було, і ми поїхали нашим. Тьотя Катя зібрала дві торби їжі, і ми з ними та моїм батьком приїхали в аеропорт. Однак чи то вони переплутали час, чи то спізнилися через приготування їжі, але ні призовників, ні Макара ми вже не застали. Я побіг сходами на другий поверх, щоб зверху знайти друга в натовпі, та бачив тільки дядю Мішу й тьотю Катю, які розгублено шукали сина на відкритому майданчику, перед зоною вильоту. Дядя Міша зі своїм пузом перевальцем походжав серед пасажирів, а тьотя Катя на пухлих і товстих ногах розгублено дріботіла з клумаками в руках, куди, окрім домашніх продуктів, скоріше за все, вона турботливо поклала ще й цигарки та пляшку самогоночки. Та Макара ніде не було — він уже полетів. Ми, ще трохи походивши й пожурившись, поїхали додому.

А потім луснув і розсипався Союз — і луснуло й розсипалося життя в дуже багатьох. Стало неймовірно тяжко жити практично всім, у тому числі і нам, і Макарам. Та їм надто вже не щастило. Свєтка, невдало вийшовши заміж за зовні нібито й нормального, навіть досить симпатичного — на відміну від самої Свєтки, хлопця із невеличкого містечка, жила з чоловіком погано. Він виявився неврівноваженим і нервовохворим. Я бачив його лише раз чи два і якось, стоячи за ним у черзі по хліб, довго дивився, як він постійно смикає головою й плечима без жодного приводу, — було очевидно, що з ним щось негаразд. Потім він почав ще й пити, бити Свєтку й виганяти з дому. Вона періодично поверталася з маленькою донькою до батьків — іноді з машиною речей, іноді без нічого. Так тривало, поки дитина не підросла й не стала жити в тепер уже баби Каті постійно. Онучка була чималенька, вдалася в їхнє, Макарове, поріддя, і теж геть не симпатична й не надто розумна. Несимпатичним і не надто розумним дівчаткам якось особливо тяжко живеться. А Свєтка курсувала до чоловіка чи ще кудись уже сама, провідуючи доньку все рідше.

Валерка почав пити. Ну пили й у родині Макарів, і в інших родинах завжди — просто коли немає роботи і грошей, це стає головним заняттям, дуже неприємним на вигляд і на запах. Дружина з дітьми від нього поїхала, спершу в наше місто, потім в інше — набагато більше, аби подалі. Валерка теж невдовзі поїхав до міста хоч по якусь копійку — у селі роботи давно не було. Та ніде він надовго не затримувався — платили мало, а пити треба було вже багато.

Дядя Міша теж пив, ще більше, глибокими запоями. Років через п’ять він почав серйозно хворіти — цукор, казали. Через два — зліг, а ще через рік — помер, тихо, на своєму ліжку біля грубки, зменшившись у декілька разів.

Сам Макар, щойно не стало великої країни, дав драла зі своєї частини, дещо звідти прихопивши. Із Хабаровська додому діставався кілька місяців, торгуючи тим, що прихопив, чи ще чимось. Його попервах шукали, а потім, коли стало вже цілком очевидно, що то — інша країна, перестали, однак паспорта отримати він не зміг. Коли Макар нарешті потрапив додому, схудлий, із землистим обличчям, зі слідами чиряків на руках — йому шкодив той вологий клімат, і він там гнив живцем, — я ледве його впізнав. Він подорослішав і дуже змінився, не тільки зовні. Я теж змінився, хай і не так, але все ж. Ми привіталися біля нашого паркана, недовго про щось поговорили й розійшлися.

Трохи відгодувавшись на мамчиних харчах, Макар невдовзі зник, але тепер уже з дому. Рік про нього не було ані чутки. Хтось мигцем бачив його в місті на ринку і, зваживши на одяг та оточення, записав у бандити. Та в ті часи всіх, хто відрізнявся від бомжів і сільських, охрещували рекетирами. Але в Макара зроду не було бандитської жилки, і, знаючи його пристрасть до азартних ігор, грошей та шахрайства, я зрозумів, що він, скоріше за все, став ігровим. А через рік я вже сам його зустрів — на вокзалі. Я спізнювався на електричку додому і швидко йшов до перонів, він теж кудись поспішав, але в зворотному напрямку. Ми спершу розминулися на невеличкій вокзальній площі, повній люду, і не відразу впізнали один одного. Потім одночасно зупинилися — й обернулися. Макар тепер більше був схожий навіть на бомжа, а не на селянина — принаймні я, бідний студент-першокурсник, порівняно з ним був просто франтом. Певно, в його житті щось черговий раз круто змінилося і, судячи з його загнаного погляду, він не дуже хотів про це розповідати. А я дуже поспішав, і ми, кілька секунд постоявши отак і подивившись один на одного з відстані десяти метрів, розійшлися — кожен у свій бік.

Через кілька років Макар повернувся додому, до мами. У селі він пив, як усі, і захрясав у боргах, а потім знову щезав. Коли його не було, регулярно приходили й приїжджали його кредитори. Тьотя Катя спершу виплачувала його борги, поки могла, а далі — просто плакала. Вона до того часу вже геть погано ходила. Але оскільки завод знову закрили, пенсія була мізерна, то ходити їй доводилося дуже багато. Взимку — до лісу по хмиз (газ вони не провели — не було грошей, вугілля теж безкоштовно ніхто не дасть, а якщо не топити печі, то зовсім холодно жити). Влітку в лісі вона збирала шипшину, кизил і ще щось там, а також копала людям городи, щось вирощувала на своєму, й усе везла на ринок у місто на електричці — а до неї, як і до лісу, ой як неблизько. Заробить копієчку — себе нагодує й онучку, і Макара, якщо він удома. Багато за що вона бралася. Ноги ледве ходили, а бралася. Від свіжої, огрядної тьоті Каті зосталася сама хустка та хворі ноги якоїсь старої баби, а які очі в неї були, я не знаю — у них я старався не дивитися.

Макар, поки був ще нівроку, в більш-менш кондиційному стані, устиг кілька разів підженитися. Дами, звісно, були ще ті, але за пляшкою — саме те, що треба. Щось там балакали про малолітню дитину, яка померла, але я не дуже знаю. Макар же помалу спивався і скочувався. Наречені, навіть останні з останніх, ним перестали цікавитися. Він десь намагався підпрацьовувати — у матері гроші були далеко не завжди, а в борг уже ніхто не давав. Якось зимової ночі, десь — не в нашому селі, а, здається, в місті — він замерз п’яним і відморозив ноги. У лікарні через гангрену йому їх відрізали до колін. Довго не виписували, потім довго ніхто не міг його перевезти, потім він лежав удома. Та врешті-решт Макар вийшов і почав кульгати вулицею на своїх кульшах. Пенсію за інвалідністю він оформити не міг, бо відтоді так і не отримав паспорта, але перестав дуже пити.

Я хоч і нечасто навідувався тоді в село, та якось ми зустрілися. На той час я вже мав, як на зло, гарний автомобіль, та їздити селом і бачити ошкірені лиця деяких односельців, які вважали, що я вкрав авто особисто в них, було не дуже приємно. А тут ще й Макара зустрів. Він досить бадьоро чеберяв вулицею, а я їхав йому навстріч. Я зупинився, він підійшов, вікно було відчинене. Макар оперся на дверцята і ми привіталися. Я сидів, він стояв на своїх напівногах — наші обличчя опинилися на одному рівні. Мене це вразило, я не знав, про що говорити. Макар закурив, сказав щось доброзичливе, і ми відразу замовкли. Він жмурився на літньому сонці, і нам нічого було сказати один одному — як тоді, на вокзалі, або ще раніше, біля паркана. Ми постояли трохи, потім я поїхав, а він пішов своєю новою, розхитаною й «купіруваною», ходою.

Та остаточно Макар пити не перестав і ближче до зими знову десь заснув на вулиці п’яний, замерз і вмер. Не знаю, чи побивалася за ним тьотя Катя, мене тоді не було, та обличчя її наче й не змінилося — на нього вже давно було страшно дивитися — хіба що стало ще чорнішим.

Підросла й, ледве скінчивши дев’ятий клас, поїхала від своєї бабці й остання онучка. Валерка зі Свєткою, вважай, більше не приїздили. Минуло кілька років — і баба Катя теж померла. Прибігла сусідка і сказала, що тьоті Каті погано. Прийшли подивитися і зрозуміли, що їй не погано — їй уже байдуже.

Їхній дім тепер порожній і розтрощений, город заріс, дерева засохли, вода і світло давно відрізані. Там намагалася жити якась сім’я, але всередині так уже все зогнило, що відновити навряд чи вдасться, і грошей, як завжди, немає — от вони й пішли геть. Кажуть, що Валерка хоче повернутися з міста, але я не вірю, та й жити в будинку вже не можна.

А паркан — там, де й був, і прогнута сітка є, от тільки перелазити вже ні до кого.

Олег Сенцов