Жизня

Школа

На випускному в дитячому садку мені не дали портфеля, з яким потім треба буде ходити до школи. Усім на лінійці роздали по портфелю, а мені — ні. Моя мама була вихователькою, вона відвела мене вбік і сказала, що мені згодом дадуть портфель, і не такий, як у всіх, а кращий. І мені його потім справді дали. Він був начебто синій, а в решти були коричневі. І мій був ніби красивішим і з лямками — справжній ранець, а ті були просто коричневі з ручкою, так собі портфелі. І я ніби ж мав радіти, але не радів. Мій портфель мені мама вручила наступного дня після випускного, наодинці, у спальні дитсадківської групи, — та я не радів. Мені не потрібен був особливий портфель, хотілося отримати звичайний, як у всіх, але — разом з усіма, а не наодинці, під час тихої години, якось нишком.

А от піти до школи я хотів. Хоч майже всі діти не хотіли, і це було навіть круто — на запитання дорослих, мовляв, чи хочеш ти до школи, відповідати: «Ні». Це вважали нормальним. Дорослі за це не лаяли, а лише плескали по плечу й говорили: нічого, тобі з часом сподобається. Я ж відповідав: «Так, хочу до школи». І мене не плескали по плечу, і сказати їм було нічого.

Усе життя я хотів бути як всі, але в мене не виходило. Усе життя я був сам-один і якось збоку.

Я давав перший дзвоник. Але я цього не очікував, мене не попереджали, хоч дорослі знали зарані. Однак зараз я розумію, що інших кандидатур не було й не могло бути: я був найрозумнішим хлопчиком у групі, моя мама — вихователька в нашому дитсадку, і в мене ранець якийсь особливий — здається, синій. Мене вела за руку якась десятикласниця, певно, відмінниця, а я дзвонив. Точніше — намагався. Дзвоник дзвонив дуже погано: за звук у нього всередині відповідала гайка на мотузочці, а оскільки я красиво тримав дзвоник за ручку знизу, а «калатальною» частиною вгору, то гайка ховалася десь усередині, за щось чіплялася і нормально дзвонити відмовлялася. Ми з відмінницею йшли по колу, я був трохи спантеличений, бо втомився, як і всі первачки, стояти на сонцепряжній лінійці, намагався дзвонити й дещо безглуздо всміхався. Урешті-решт я почав трусити його дужче, гайка видобула з себе кілька печальних жерстяних передзвонів, і ми дійшли до високих сходів. Потім у колонки увімкнули якийсь шкільний вальс — і всі пішли нагору, в країну тяжких знань.

Ходити до школи мені подобалося, але не довго. Навчатися я любив, а ось ходити до школи, виявляється, не дуже. Мене руйнувала радянська система освіти, ця рутина, це зубріння, тягучі й в’язкі, мов смола, уроки. Я любив фізкультуру, працю й перерви — там була хоч якась свобода. Математику не скажу, що любив. Як на мене, це дещо ненормально — любити математику, це ніби з дитинства мріяти працювати касиром. Просто вона легко давалася мені, і я розв’язував усі контрольні за півуроку. Російська мова — вкрай нудний предмет, а от літературу, як і історію, я просто обожнював — там було дуже цікаво й теж трохи вільніше, ніж на інших уроках. Учителі російської мови й літератури завжди зачитували мої твори вголос, стоячи посеред класу. Це мало кому подобалося, в тому числі й мені самому.

У піонерській організації за кілька років я зробив запаморочливу кар’єру від старости класу до горніста — дуже швидко стало зрозуміло, що я жодним чином не пориваюся до суспільно-політичного життя, до того ж на горні в класі ніхто грати не вмів, а в мене принаймні виходило краще за інших… І я до самісінького кінця піонерії трубив одну простеньку мелодію на всіх урочистих заходах, внесеннях-винесеннях знамен та інших дурницях, стоячи поряд із барабанщиком, знову ж таки десь збоку.

Сільські вчителі були доволі слабкі як викладачі, зате здебільшого добрі люди — лиха людина працювати в школу не піде. Але це я зараз розумію, що рівень викладання в нас був не дуже, а тоді, з третьої парти, все здавалося наче більш-менш. Та якось у нас рік пропрацювала міська вчителька російської. Їй там чомусь місця не вистачило на той навчальний рік, і вона їздила до нас у село навчати місцевих шибайголів, а серед них і мене. Сидячи в своєму п’ятому класі, я не міг визначити, що вона дуже хороший і сильний учитель, — мені було просто страшенно цікаво на її уроках, і навіть на російській, не кажучи вже про літературу, яка тоді стала моїм улюбленим предметом, і не тільки уроком, а взагалі. Ця вчителька відкрила мені цілий світ. Як саме й чим, я вже не згадаю, та після року її викладання в мені щось змінилося. Вона була справжнім учителем. Та через рік вона поїхала до свого міста, і на її місце прийшла інша, яка до цього навчала малявок, а тепер заочно вступила до інституту й заходилася третирувати вже старші класи. І я вперше почав конфліктувати з викладачем — я був вражений різницею, підходом, новими дурними вимогами за шаблоном. Книжки тепер можна було читати за рекомендованими розділами, а не повністю. Як це — читати книжку окремими розділами, що в ній можна зрозуміти? Чи все це лише задля того, аби правильно відповісти на запитання про книжку, написані в кінці підручника? Мене це дратувало, і я не мовчав. Мені було просто нецікаво, але я у свої тринадцять років не міг нічого аргументовано протиставити, і моє невдоволення виливалося лише в суперечки з новим учителем. Усьому класові було байдуже, цим дівчаткам-відмінницям і хлопчикам-хорошистам, які на четвірки-п’ятірки знали шкільну програму і щось там писали акуратним почерком у своїх акуратних зошитах. Решту, яка жила за принципом «аби лиш не спитали», ці проблеми тим більше не обходили, для них це й не було жодною проблемою. А мене за те, що я постійно ставив незручні запитання, регулярно виганяли з класу, тож половину уроків як літератури, так і історії я проводив у коридорі.

Історія стала моїм другим улюбленим предметом. Сама історичка була набагато інтелігентніша за істеричку з російської, але вона теж не дуже любила, коли з нею постійно вступали в суперечки з принципових для мене запитань, які я ставив з нестриманістю юнацького максималізму й відсутністю щонайменшої толерантності. Тож мене, знов-таки, виганяли в коридор. Із вікна коридору біля кабінету російської було видно парадний вхід, там завжди хтось ходив, і було не дуже нудно. А з історичного коридору, як на долоні, відкривався шкільний стадіон; там часто хтось бігав удалині, і мелькали кольорові спортивні костюми, а на лавах сиділи звільнені від фізкультури, але зобов’язані нудитися на уроках, одягнені в однакові коричневі роби учнів країни рабів.

Однак треба віддати належне обом моїм учителькам: вони не знижували мені оцінок, хоча, думаю, їх досі трусить від мого прізвища.

У дитинстві я товаришував із Мишком. У дитинстві я взагалі з багатьма товаришував, та з Мишком ми ходили в одну групу дитсадка. Втім, весь наш клас у неї ходив, але з ним я товаришував найбільше. Попервах ми навіть сиділи з Мишком за однією партою, але потім дуже швидко з’ясувалося, що він майбутній трієчник і хуліган, і нас швидко розсадили — певно, щоб він мене не зіпсував. Мене посадили з дівчинкою, яка стала хорошисткою з перспективою перейти у відмінниці. Та коли в п’ятому класі її пересадили від мене назад, вона раптово знову стала просто хорошисткою — з перспективою в трієчниці. А зі мною посадили нову дівчинку, з якою нас наступного року приймали першими в піонери, бо вона стала другою за успішністю в класі. Згодом, відчувши щось неладне, класна керівничка і її відсадила від мене геть — і дівчинка ледве закінчила школу на трійки.

Таке сусідство зі мною сприяло злетам і падінням у навчанні ще кількох учнів, поки в дев’ятому класі мене не посадили з Драконом. А оскільки він уже давно й упевнено їздив на трійках і двійках, та ще й погано читав по складах, а писав ще гірше й зовсім не прагнув жодних вершин знань (та йому б і не повірили), то наше наступне сусідство ніяк не позначилося на його оцінках. Дракон складався з приблизно ста кілограмів м’язів і провів більшу частину школи на тренуваннях, зборах та чемпіонатах, навигравав до шістнадцяти років усе, що можна виграти, — і тому ближче до старших класів ми почали бачити його вже регулярно. Його посадили зі мною, і вчителі ставили йому тепер трійки — за відсутність прогулів і невинні очі замість відповідей.

Та я хотів написати про Мишка. Точніше, я все про себе пишу, але цей шматочок буде через Мишка. У першому класі його пересадили від мене до простої дівчинки, вони ділили між собою свої трійки та двійки, украй рідко четвірки, і просиділи так аж до випуску в дев’ятому класі. До кінця початкової школи було вже зрозуміло, хто і як навчатиметься, точніше — уже навчається. Та існування в тепличних умовах одного вчителя до четвертого класу робить не такою помітною різницю в оцінках і знаннях, усі ще йдуть майже вкупі, різкі зриви трапляються лише в особливо тяжких випадках. Усю початкову школу я старався бути як усі й з усіма, і це в мене нібито виходило. Я був одним із кращих, та це ніяк не вирізняло мене й нікого не дратувало. Проблеми почалися, коли ми вирвалися із маленького затишного світу одного кабінету на простори всієї школи — до різних учителів. Ураз стало зрозуміло, що більшість серед нас — уже трієчники, трошки хорошистів, а точніше — хорошисток, чимало двієчників, а от відмінників якось катастрофічно мало. І я — серед них. Не те щоб я поривався отримувати добрі оцінки — я ніколи й нічого особливо не вчив і, тим більше, не зазубрював, — просто мені подобалося навчатися, я звик усе робити добре, і тому навчання давалося мені досить легко.

У четвертому класною керівничкою в нас стала досить доросла тітка, математичка. Вона, схоже, розгледіла в мені нового Ейлера й була од мене в захваті. Весь клас подумав, що я в неї в мазунчиках, і тому отримую п’ятірки й похвалу задарма — тоді як інші цього всього від неї майже не бачать. Здебільшого вона хапала хлопчаків за волосся, біля самісінької шиї, й водила класом, на різні лади примовляючи слово «нехлюй». Конфлікт насувався, та я про нього навіть не здогадувався. Усе прорвалося, коли наприкінці навчального року я побився з Мишком. Він був нижчий за мене, але дуже міцний і кремезний од природи, а я, від цієї ж природи, чомусь був досить худий і тоді ще не дуже високий. Ми з ним тоді вже майже не дружили, однак і не ворогували. Побилися через якусь дрібницю в коридорі на перерві. Мишко мене навіть і не вдарив, просто добряче штовхнув, але так, що я відлетів до батареї. Я не плакав, хоча й боліло. Та проблема була в іншому — в тому, що все це побачила класна керівничка, яка підійшла вже насамкінець і, звісно ж, призначила винним Мишка. Він на той час уже був формальним і неформальним лідером серед учнів, і всі поважливо називали його Міха, — тож коли його з мамою наступного дня викликали до директора, весь клас, звісно, став на його бік, а мене зарахували до стукачів. І невдовзі почалося пекло. За наступні півроку я став відщепенцем, істотою, яку всі в класі зневажали. На уроках, поки вчитель бачить, усе наче й нічого, максимум можна було отримати ляща, коли той відвернеться. Та що коїлося на перервах і після уроків, краще й не згадувати. І справа тут не у фізичному насиллі чи приниженнях, справа у повсюдному щоденному психологічному цькуванні — за умови активності одних і потурання інших. Не те щоб мене били геть усі, просто багато хто хотів принизити. З ким би я не вступав у бійку, навіть якщо я перемагав, що траплялося вкрай рідко з моєю хирлявою статурою, клас завжди ставав на бік мого супротивника — і далі було тільки гірше. Я ховався, утікав, як міг захищався, але не скаржився й не просив пощади. Головним завданням було якось вижити на перервах і потім непомітно вислизнути зі школи. У кожному дитячому колективі є такий відщепенець, недоторканний, об’єкт загальних насмішок і постійних принижень, з якого знущаються всі у класі — точніше, поки одні знущаються, інші просто спостерігають. Це важко витримати, цього неможливо змінити, це ще гірше, аніж із кастами в Індії. Хіба міняти школу або когось убити, хоча навряд чи друге допоможе.

Це тривало майже п’ять років, спершу дуже активно, потім менше, уже за звичкою, але все одно. У класі, у коридорі, у роздягальні, у спортзалі, у їдальні, в туалеті, в парку за школою — повсюди. П’ять років пекла. Мамі я нічого не казав, та вона здогадувалася сама й декілька разів — особливо попервах — пропонувала змінити школу. Та для цього треба було б щоранку їздити в інше селище, а ще це означало — здатися. Хоч річ навіть і не в цьому — я просто хотів бути тут, з усіма, як усі, навіть попри всі приниження, хотів стати своїм для своїх. Та все якось не виходило. Я й далі навчався краще за всіх — розумний хлопчик із чудовою пам’яттю, однак при цьому вчителі продовжували виганяти мене з уроків за суперечки, а клас не мав за людину. Я пробував і курити, і грати з ними на гроші, але так і не зміг стати для них своїм, завжди лишався десь осторонь і набагато нижче. У клас приходили новенькі, витримували тяжкий етап приживання — хтось швидше, хтось повільніше, зі своїми приниженнями й побоями, — та все одно жоден з них не опинився на місці останнього покидька в класі. Це місце було зайняте. Зайняте мною. Зараз мені легко давати собі, тодішньому, поради: битися жорсткіше й до кінця, а не відбиватися, перейти-таки в іншу школу або стати крутішим за інших, щоб почали поважати, — навчання в цьому сенсі не котирувалося. Але це зараз. Тоді, та й тепер, одинадцятирічний хлопчак, що опинився в такому становищі, змінити його не має жодного шансу. Єдиний шлях стати своїм — це скотитися в навчанні, не виділятися, постійно прогинатися. Тоді, можливо, ти отримаєш місце однієї з «шісток» в оточенні лідерів. Але я такої долі не хотів, я прагнув стати своїм, залишаючись при цьому самим собою, — та це чомусь не виходило. А тому доводилося просто терпіти й чекати. Може, через це я став таким закритим і впертим? Можливо. Проте, гадаю, навряд чи тільки через це, багато чого ще відбувалося зі мною й доброго, і поганого в ті роки.

Усе рано чи пізно закінчується, поступово припинилося й те цькування. Всі трохи підросли, перетасувалися, і до дев’ятого класу мене вже не займали. З деким, а потім і з багатьма, серед яких були й колишні мої вороги, я знову почав приятелювати. Згодом чимало трієчників і хорошистів пішли в технікуми й училища, залишилися здебільшого тільки відмінники і двієчники: перші — довчитися до інституту, другі — до армії. Нас з’єднали з паралельним класом, і почалося зовсім інше життя…

У нас утворилася невеличка компашка, й останні два роки промчали в якомусь дивовижному сні — мабуть, як компенсація за ті темні п’ять років відщепенства. Вчитися гірше я не став, проте до школи тепер ходив здебільшого не по знання, а по розваги. Я хоч і залишався одним із кращих учнів, точніше — просто найкращим учнем (була ще парочка найкращих учениць), та в атестаті в мене виходило кілька четвірок. Тому мені пропонували їх перескласти, щоб отримати медаль. Я відмовився, оскільки тоді не надто розумів, нащо вона мені здалася. Власне, й досі цього не розумію. На останньому дзвонику я ніс на плечі першокласницю (до сімнадцяти я помітно вигнався й зміцнів), і в руках у неї був той самий дзвоник із гайкою. Я завчасу попередив малявку, що його треба тримати широкою частиною донизу — і гайка цього разу калатала значно веселіше.

А після останнього дзвоника були іспити, випускні, п’ять штук, які я, звісно ж, усі складав на п’ятірки. Останнім іспитом була моя, хай уже й не настільки улюблена, але, як і раніше, вірна математика. Я за двадцять хвилин розв’язав перші чотири завдання й ось уже з півгодини сидів над задачкою про трикутники. Врешті-решт збагнув, що не розв’яжу її, — і це буде чотири бали. Я почав пітніти й терти лоба, та це, як завжди, не допомагало. За п’ятнадцять хвилин до кінця іспиту стало зрозуміло, що об ці трикутники спіткнулися всі, у тому числі й дві відмінниці, а тому п’ятірки не матиме ніхто. Моя перша класна керівничка на той час уже була на пенсії, і нас, пожбурлявши певний час од одного вчителя до іншого, на випускний рік упхнули до нової математички. Вона, завваживши, що справи на її, останньому, іспиті невеселі, почала по черзі викликати нас — трьох, які досі все складали на «відмінно», — у коридор і мовчки показувати розв’язання останньої задачі. Спершу я не міг зрозуміти, навіщо хтось із комісії кличе мене в коридор, — я був схвильований, що не зміг побороти трикутнички, часу лишалося обмаль, я переживав і хотів ще помарудитися над задачкою, — але, звісно, пішов, раз начальство кличе. Побачивши розв’язок і зрозумівши його, я одразу повернувся на своє місце, міркуючи на ходу. Я йшов у білій сорочці, та й усі довкола були в білому-святковому, але мені все раптом стало якимось брехливим і брудним. Я сів на своє місце й хотів спершу залишити задачу нерозв’язаною або ще краще — написати замість розв’язання щось ущипливе — останнє послання вчителям, так би мовити. Та не зважився. Схотів мати п’ять гарних п’ятірок за випускні іспити, схотів бути, точніше, лишитися першим, одним із найкращих. За будь-яку ціну. І я написав правильне вирішення, підказане. І я отримав свою п’ятірку — п’яту, останню. Та я не радів. Ні тоді, ні тепер. Я не скористався можливістю отримати свою заслужену четвірку, проміняв її на нечесну п’ятірку.

На випускному балі всі аплодували, задоволені. І я аплодував, задоволений. Мені вручили диплом першому, як найкращому учневі, і навіть говорили щось про «велике зростання і великі звершення», та мені було гидко.

Я закінчив школу, вступив до інституту на державне відділення, на вельми престижний факультет, самотужки. Там був дуже великий блат, і пробитися туди простому смертному зі села було вкрай важко, та я зміг, останнім у списках серед золотих медалістів, але зміг. Перед тим родичі пропонували їхати в інше місто, вступати стовідсотково в інший виш, куди я не хотів, на спеціальність, мені нецікаву. Я відмовився. Я хотів вступити саме туди, куди вступав, усупереч батькам, практично без шансів на успіх. Я нікого не слухався, робив, що бажав, — і досягнув свого. Щоправда, буквально через півроку навчання, після першої сесії, я надто вже розчарувався в нашій вищій школі, де студенти вдають, що навчаються, а вчителі, що навчають. Я забив на все, різко став трієчником, прогульником, порушником дисципліни — і провів у стінах інституту прекрасні п’ять років свого життя. Та це вже зовсім інша історія.

До школи я все-таки ходив не марно, вона мене дечому таки навчила. Не обчислювати трикутники — мені це ні до чого. Я навчився в ній ніколи не здаватися й не розмінюватися. Не здаватися. Не розмінюватися. А ще — зовсім не обов’язково прагнути бути як усі.