Жизня

Больнічка

Усім, кому пощастило народитися в СРСР, власне як і тим, кому не пощастило народитися в тій країні, але вони все одно народилися, доводилося хоч раз у житті — або й не раз, і не двічі — лежати в тамтешніх больнічках. Я лежав тільки в дитячих, у дорослих не довелося, та я не думаю, що там щось дуже відрізняється. У ранньому дитинстві, до своєї болячки, лежав нечасто, тільки раз, після неї — уже постійно.

Шестирічний хлопчик ударився пахвою об спинку стільця, стрибаючи зі столу (навіщо він це зробив, незрозуміло, але тоді, мабуть, для нього це було дуже важливо), і в нього під пахвою виросла гуля, досить велика. Щоб вона боліла, то ні, але заважала руці, лякала хлопчика і його маму своїм грецько-горіховим розміром. Коли традиційні засоби сучасної медицини у вигляді бабів-повитух, примочок і замовлянь не допомогли протягом місяця, довелося вдатися до крайнього засобу — у вигляді хірургічного відділення й однойменного втручання.

Він не пам’ятає, як лікар гримав на маму, пам’ятає лише кисневу маску, як у пілотів, над обличчям і слова: «Зараз політаємо». Два тижні потім хлопчик ходив коридорами лікарні, притискаючи шахівницю до здорового боку, і вишукував чергову жертву, яка поки що вціліла від його чіплянь і розгромів. Кажуть, тим хлопчиком був я.

Перелічувати всі дрібні дитячі поранення, синці, подряпини й забої — тоді багато з цього називали вавками — не вистачить і книжки, та й будь-який порядний чоловік може своїми дитячими ранами заповнити не одну сотню сторінок, до того ж це нікому не цікаво, мені самому — теж. Усе це нормально для нормального хлопчика. Так було й у мене, але потім, коли прийшла хвороба, я перестав називатися нормальним. Я став називатися хворобливим.

Раніше я не розумів дурного тосту «За здоров’я!». Поки був молодшим, узагалі не розумів, коли з’явилися діти, почав розуміти його варіант — «За здоров’я дітей!», адже відомо, що найголовніше — це вони, а найцінніше, що в них є, — це воно. Та не обов’язково за це щовечора напиватися в дим, але обов’язково постійно за цим стежити й про це пам’ятати. Кожен день і навіть деякими ночами.

У дитинстві ти не розумів, чому так кричала мама, коли сусідський хлопчисько забіг у твій дім раніше за тебе й видав: «Тьотю Люсю, ваш син розбився!». А забіг він швидше за тебе, бо ти тоді не те що бігти — ти йти не міг і старався не дивитися на розідрану ногу, а великові було ще гірше, а його теж треба тягти, і поки що навіть не боляче, просто відчуваєш мокру шкарпетку, і нога…

А ота тьотя-вчителька не була винна. Ну не знала вона, що затримається на три години в магазинах, і зима наче не така вже й люта була, та й діти, яких вона повезла на екскурсію, якщо їх достатня кількість, на вулиці завжди знайдуть, чим себе розважити, тут є дерева, тротуар, автомобілі їздять — словом, не нудно. Ну, промерзли трохи — з ким не трапляється, адже ж не всі потім захворіли! У мене застуда після тієї шкільної поїздки. Звичайна застуда, нічого дивного, швидко оговтався. У понеділок уже й до школи пішов — п’ятий клас, ще вчитися й учитися, пропускати не можна. Тільки ноги чомусь не розгинаються до кінця — навіть цікаво, хоч і трохи незручно, тільки б батьки не помітили. У вівторок хлопчикові щось знову погіршало — хай лежить у ліжечку. Каже, що ноги ниють, — на погоду, певно… Хлопчик зостався сам, але встати вже не зміг. Добре, що на обід приїхав батько, — спокійно відніс хлопчика в авто й повіз у больнічку. Там, теж спокійно, повідомили: добре, що ви привезли його не в середу, бо потім би до скону катали у візочку.

Гадаєте, що ревматизмом, поліартритом і міокардитом не можна захворіти одночасно і в одинадцять років? Заліковуйте застуди — і не прагніть це перевірити.

Якихось шість тижнів постільного режиму, ще шість тижнів — звичайного, і ви практично вільна людина — можете їхати в санаторій хоч і на півроку. І хлопчик поїхав. А потім ще раз, а потім ще. За дрібні помилки іноді доводиться платити багато. І особливо багато, якщо це здоров’я дітей.

У санаторіях завжди було весело — таке собі маленьке, спільне й у міру самостійне життя дітей. Невеличка, м’якенька школа життя. Розповідати про неї багато немає ні місця, ні бажання. Найцікавіше з того, що було, — бігати за хвилею. Той санаторій був на березі моря, берег — піщаний і пологий, хвиля прибою — довга, а під час шторму ще довша — метрів десять-п’ятнадцять, а біля корпусу — невеликий пірс, дерев’яний і на палях. Коли під час шторму хвиля починала котитися назад, то треба було бігти за нею до моря вздовж пірса і в найдальшій точці хапатися за поручні й підгинати ноги. Хвиля з гуркотом і бризками летіла над тобою, назад на берег, а ти висів, чекав, поки вона повернеться й знову оголить дно, — тоді ти стрибав і мчав назад, а море бігло за тобою — хто швидше. Цікавішого атракціону в дитинстві в мене ніколи не було! Якщо ти був крутий і тобі пощастило з хвилею, і ти добігав майже до самісінького краю пірса, то міг довго висіти, ловлячи зручний момент для повернення. Якщо ж ти не був крутий, а трохи гальмо, або просто тобі не пощастило — з хвилею чи батьками, то ти йшов додому, тобто в корпус — перевдягатися. У цьому корпусі вночі працював інший класний атракціон із підлітково-еротичним ухилом — лазіння між балконами четвертого поверху в кімнати до дівчаток. З ними можна було потусувати й удень, але це не те, уночі все зовсім інакше. І навіть якщо дівчатка були так собі й удень ти на них навіть не зважав, то вночі, коли ти потрапляв до їхньої кімнати (пускали в будь-який час і в будь-який номер — у них, схоже, був свій улюблений, жіночий, атракціон — чекати), все ставало геть іншим, значно цікавішим і привабливішим… Коротше, звичайний, нормальний початок статевого дозрівання.

Словом, у кого які були санаторії в цьому житті, а в мене — з атракціонами. Та я хотів розповісти не про це. А про одну больнічку. Про останню дитячу больнічку в моєму житті, точніше — у моєму дитячому житті.

Так от, больнічка як больнічка, цілком пристойна — обласна, і люди в ній добрі працюють, і лікарі теж хороші, і операції роблять важливі, і діточок рятують, і навіть лікують декого. І роблять там операцію, дуже потрібну операцію, якщо до неї дійшло й без неї не обійтися — треба робити, а то потім гірше буде — все життя доведеться ходити й гундосити з кінським обличчям і відкритою щелепою. Я говорю про видалення мигдалин. У простолюдді, звідки я, власне, вийшов і не відділяю себе від нього, цю операцію називають просто — рвати гланди. Так-от, якщо вам або вашим дітям колись запропонують операцію з видалення мигдалин — не вірте: вам або їм рватимуть гланди!

Мені запропонували зробити цю операцію трохи запізно — уже виповнилося чотирнадцять років, але я досі залишався хворобливим хлопцем, часто хапав ангіни й застуди, — мама погодилася. Скажу одразу, що операція допомогла — я почав хворіти рідше, а коли ще через кілька років послав подалі медицину з її забороною на фізичні навантаження й зайнявся спортом, то хворіти практично перестав. Ревматизм із того часу призабув, який я на вигляд, а дитяча медична картка (дорослої в мене немає) припадає пилом у шафці — я її періодично дістаю, щоб лякати надто чутливих педіатрш на профоглядах.

Видалення мигдалин. Не знаю, як катували в ЧК, та якщо вони так оперують своїх дітей, то я тепер не маю сумнівів щодо причин перемоги Червоного терору над Білим рухом.

Зранку не годують, аби ти не заблював персонал. Потім одягають тебе в халат, зверху натягають балахон із двох зшитих пелюшок, з маленьким отвором для рота, і залишають нудитися в «передбаннику». Якби тоді я вмів капостити так, як тепер, то неодмінно сказав би: «Хлопці, будуть розстрілювати через рот!». Тієї миті тобі ще може бути весело, хоча постійне скигління за дверима з частими вкрапленнями дитячих скриків кого завгодно насторожило б.

Далі ляльок із пелюшками на голові по одній заводять у катівню. І навіщо я примудрився поглянути з-під паранджі на набір інструментів на столику? Жодного корисного для свого здоров’я я там не побачив. Потім тебе прив’язують ременями до крісла за всі рухомі частини тіла, в тому числі й за голову. «Це електролікування? Тільки не переборщіть із вольтами!» — продовжив би жартувати герой американської комедії, та мені вже було не до сміху: я відчув, що повний песець підкрався на м’яких лапах і почав недобре тертися об мої ноги…

Що вони робили в моєму роті, я не можу розповісти — не бачив. Уявляти мені теж не хочеться. Лише раз, мигцем, коли я особливо вдало намагався вирватися і отвір для рота ненадовго став отвором для одного ока, я побачив дівчинку років десяти на сусідньому кріслі… Добре, що я хлопчик, сильний, хоробрий, і мене тримає всього двоє санітарів, а не половина відділення.

Упоравшись із моїми гландами, копирсалки від медицини несподівано намацали в мене збільшені аденоїди. Після короткої й майже мовчазної наради жертву спитали: «Видаляти будемо зразу? Чи потім ще раз прийдеш?». І, чи то збагнувши, що навряд чи я до них скоро прийду вдруге, чи то витлумачивши моє тупання ногами й мукання як згоду, лікар дістала такий гачок, роздивившись який навіть крізь пелюшку, я зрозумів: він — останнє, що я бачу в цьому житті, і його варто добре запам’ятати. Я не думав — хоча як і чим я міг тоді думати, якщо мій мозок ще на початку операції заліз у мошонку й навіть не визирав звідти? — що аденоїди прикріпляються зсередини до черепушки десь аж біля тім’ячка. Та лікарі виявили їх саме там. Аденоїди чинили спротив недовго, але вкрай жорстоко.

Я чував, що новокаїн — хороші ліки, хоча мені він чомусь не допомагав під час операції, — як же я помилявся. Коли мене довели до палати й поклали на ліжечко — після цієї операції з переконструювання людини практично ніхто не може пересуватися самостійно, — я вирішив, що все вже позаду, що біль зараз почне стихати й мені полегшає. Та все вийшло геть інакше. Новокаїн таки хороші ліки, але є невеликий мінус — вони не можуть діяти вічно. Через годину біль був такий, що я бив стіну всіма кінцівками (а в мене до того часу їх назбиралося не менше десятка — і всі їх ломило), у голові нескінченно й коротко, циклічно вибухала граната, пекло місце, звідки вирвали горло, — й усе це тривало рік або й два.

Певно, саме в ті обідні години жаху мій організм на клітинному рівні вирішив ніколи більше не просити допомоги в безкоштовної радянської медицини, та й у будь-якої в принципі. Мозок у вирішенні цього питання участі точно не брав — він перебував у процесі болісного повернення зі статевих органів назад, до спорожнілої черепної коробочки.

Після обіду прийшов мій новий друг із сусідньої палати (у лікарнях зазвичай швидко стають приятелями) і приніс половину величезної дині. Я й у хороші дні до динь не дуже, а тоді геть не хотілося. Сказати про це я не зумів — я потім ще кілька днів ні говорити, ні проковтнути до ладу нічого не міг, — але друг щось, певно, прочитав на моєму обличчі — й утік раніше, ніж я знову почав гепати у стіну.

На сусідньому ліжку в таких же конвульсіях бився хлопчик-даун, роки на три молодший за мене, — з ним сьогодні робили те саме, що й зі мною. Це тепер я знаю, що він був дауном, а тоді ми вважали його просто розумово відсталим, дурником. Третім у нашій палаті лежав хлопчик із хорошої сім’ї, та йому не робили операції — він просто лікувався, але того дня я його не бачив, він стратежно загубився, з’явившись тільки надвечір, коли вистава закінчилася.

То був один із найжахливіших днів у моєму житті. І не лише через операцію та біль після неї — я готовий витримати все знову, тільки б не сталося те, що сталося потім. Хоч, може, так усе й мало бути. Не знаю.

Як я вже згадував, це був жахливий день, а до нього був день чудовий — я ще не уявляв, що на мене чекає, я був другий день у лікарні, я всіх уже знав — усі знали мене, я був уже зі старших, крутих, не те що більшість малявок. Увесь ранок ми з новим другом тусували по відділенню, веселилися. А під час тихої години хлопчик із моєї палати, той, що з хорошої родини, знущався над іншим — хлопчиком-дауном, дурником. Ні, він його не бив і не дражнив, він просто з ним грався — приколювався, як сказали б тепер, а тоді ще так не казали. Хлопчик із хорошої сім’ї жартував над дауном, удавав, що кидає у кватирку свою шкарпетку, а сам ховав її в руці, показуючи потім ту шкарпетку дурникові. Розумний хлопчик обманював не дуже розумного. Дауну вистачило кількох демонстрацій, аби повірити в чудесну кватирку — і він почав кидати туди свої речі: шкарпетки, труси, щось іще. Усе летіло вниз із п’ятого поверху й ніщо не поверталося назад. Не дуже розумний хлопчик не міг зрозуміти, в чому річ, і продовжував завзято пропихати на вулицю одяг, поки він не скінчився, — чи то в нього було його небагато, чи то він урешті-решт збагнув, що щось не спрацьовує, але після цього він перестав це робити й повернувся на своє місце.

У цей час хлопчик із хорошої родини аж заходився від реготу в себе на ліжку, у перервах між вибухами сміху підбадьорюючи дауна. А я лежав із книжкою й мовчки спостерігав, теж, мабуть, кілька разів засміявшись із цього знущання. Я був старшим за них обох і міг би будь-якої миті припинити це, але я не припинив. Ні, мені не подобалося те, що вони робили. Можливо, усе сталося надто швидко й непередбачувано — я вперше впритул зіткнувся з неадекватною дитиною. А можливо, мені, який сам не так давно виліз із шкури вічно приниженого відщепенця, хотілося глянути на все це збоку. Не знаю, не пам’ятаю. Річ не в тім. Річ у тім, що я міг припинити це — і не припинив.

А після тихої години прийшла медсестра й запитала, де речі не дуже розумного хлопчика. Хлопчик із хорошої родини сказав, що дурник сам їх викинув, і формально він мав рацію. У цьому місці я знову промовчав: здавати було не можна — це вже не по-пацанськи, та й на горіхи могли отримати обидва за такі жарти над інвалідом. А той тільки тицяв пальцем на вікно й мугикав щось по-своєму — даун майже не говорив.

Але то було вчора — вчора був гарний день, і до вечора інцидент забувся: частину речей принесли, дещо загубилося, але тоді до вечора сталося ще стільки подій, тож епізод із кватиркою швидко потьмянів.

А сьогодні, сьогодні мені взагалі небо з макове зернятко або й менше — думав, що спотворять зранку або загнуся до обіду; добре, що хоч надвечір біль почав стихати.

А вночі, вже після відбою, до дауна прийшла його мама. Виявляється, що й у дурників є мами, і що вона любить свого сина, а він її. Вона прийшла провідати його після операції. Він поклав голову їй на коліна й заскавчав, як цуценя, а вона голубила його. І мені стало соромно. Так неймовірно соромно за вчорашній день, що я ладен був схопитися з постелі й бити ногами хлопчика з хорошої родини, а в мами дауна — попросити вибачення. Ні, не в нього — він однаково нічого не зрозуміє, а саме в неї. Чому вона прийшла вночі? Працює допізна чи живе далеко, а от усе одно ж прийшла. Тата, судячи з усього, немає — інакше вони прийшли б удвох, адже пізно вже, і син після операції, — ну або йому не потрібна така дитина (деяким татам і нормальні діти не завжди потрібні). А вона прийшла, сама і пізно, а її маля скімлить у неї на колінах, і воно ніколи не стане нормальним, і вона про це знає, але все одно любить — це було видно. Тому мені хотілося встати й попросити вибачення саме в неї. Та я не встав, не вибачився, не почав бити другого хлопчика — було вже пізно, щось робити треба було вчора, — я просто тихо лежав, боячись ворухнутися протягом години цього мовчазного побачення.

А наступного дня мені стало легше — біль стихав. Я почав пити теплий бульйон, було боляче ковтати й розмовляти. До хлопчика з хорошої родини теж прийшла мама, і я знову став свідком побачення. Але той хлопець мені вже не подобався — це почуття поширювалося й на його маму, і на його тата, який теж, до речі, не з’явився, але відчувалося, що десь він та є.

І я знову промовчав, але тут щось говорити було б уже зовсім марно.

А ще наступного дня ми запускали паперові літачки. Це зараз я уточнюю, що «паперові», бо тепер уже з’явилися тисячі красивих пластикових моделей та іграшкових літаків, які літають, а раніше були тільки паперові. Ми їх зробили, розірвавши загальний зошит на дев’яносто шість аркушів, — вийшла майже сотня білих у тонку клітинку літачків. Ми їх робили всю тиху годину, а потім запускали з балкона. Це було дуже гарно, дуже: частина з них ще летіла, частина приземлилася, а ми все запускали й запускали…

Ми — це я з моїм другом і ще двоє пацанів із нашого відділення. Для більшої лірики я міг би сказати, що з нами був і даун, і хлопчик із хорошої родини, та їх не було з нами — з дурником ніхто не хотів панькатися, а хороший хлопчик насправді виявився не дуже хорошим і за іншими пунктами, не беручи до уваги кватирки, про яку ніхто, окрім мене, не знав. А в пацанів із цим строго: якщо ти гівнюк, від тебе швидко відвертаються.

Для мене це, останнє в моєму житті, перебування в дитячій больнічці — досить чіткий етап, етап, на якому скінчилося моє дитинство. Дорослішання в житті людини — закінчення дитинства, початок зрілості, старості, та й інші, більш дрібні, вішки — відбувається не за календарем, але й не плавно, а такими-ось сходинками: щось у людині накопичується, визріває, а потім щось стається — і людина перековується. День-два, тиждень, раз — і проскочив якусь позначку, раз — і щось клацнуло, і ти вже на наступній сходинці, і ти вже став трохи іншим, потім знову рік-два-три внутрішньої, наче й не залежної від тебе, підготовки — і знову клацання, і знову нова сходинка…

Після цієї больнічки я став трохи дорослішим, трохи іншим, практично попрощався з дитинством. Не знаю, що дужче вплинуло — чи то больовий шок, чи то совість (через те що вчасно не захистив того хлопчика), чи ота сотня білих паперових літачків. Не знаю, але щось усередині мене клацнуло.

Що саме клацнуло — це вже неважливо. Важливо інше — що відтоді я жодного разу не змовчав, коли хтось когось намагався принизити, і я вже знаю напевно, що ніколи не мовчатиму й надалі.