Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 3

Шепіт у пітьмі

Затямте раз і назавжди — ніякого видимого жахіття я тоді не побачив. Сказати, що моє рішення спричинене потрясінням, яке переповнило чашу і змусило мене стрімголов вибігти з помешкання Ейкелі та мчати серед ночі на чужому автомобілі по схожих на церковні бані пагорбах Вермонту[1], означає ігнорувати найочевидніші факти, що відкрилися мені останнім часом. Попри надзвичайно важливі та значимі речі, які я бачив і чув, попри винятково яскраві та незабутні враження, я навіть тепер не можу ані довести, ані спростувати свої жахливі припущення. Зрештою, зникнення Ейкелі нічого не доводить. У його домі не знайшли нічого незвичайного, крім слідів від куль всередині та зовні. Складалося враження, що Ейкелі вийшов прогулятися пагорбами і не повернувся. На місці не виявили жодних слідів ні гостей, ні того, що в кабінеті зберігалися усі ті страхітливі циліндри та механізми. Зрештою, хіба мав якесь значення його панічний страх перед цими пагорбами, що купчилися один на одному, перед нескінченним дзюрчанням струмків, серед яких Ейкелі народився та виріс, — тисячі людей підвладні таким самим незбагненним страхам. Більше того, аж до самого кінця його незрозумілі вчинки та передчуття цілком можна було пояснити дивакуватістю.

Усе почалося, як мені видається, з небувалої повені, що спіткала Вермонт 3 листопада 1927 року. У той час, як, власне, і зараз, я викладав літературу в Міскатонікському університеті[2], що в Аркгемі[3], штат Массачусетс, і саме захопився дослідженням фольклору Нової Англії[4]. Невдовзі після повені в газетах поряд із повідомленнями про тяготи, труднощі та надання допомоги постраждалим почали з’являтися дивні розповіді про істот, виявлених у потоках розбурханих річок. Чимало моїх друзів палко з цього приводу сперечалися і зверталися до мене з проханнями допомогти розібратись. Те, що мої фольклорні студії сприймалися так серйозно, лестило, і, як міг, я намагався спростувати нечувані вигадки, що, на мою думку, були наслідком давніх безглуздих забобонів. Було кумедно, що серйозні освічені люди можуть вважати, буцімто ці чутки не є виплодом неприборканої фантазії, а мають під собою, хай навіть сумнівні та викривлені, але факти.

Мені принесли кілька газетних вирізок із такими байками; одну історію з чиїхось слів записала і прислала у листі матір мого друга з Гардвіка, що у штаті Вермонт. У всіх випадках писали приблизно те саме, хоча йшлося про три різні місця — одне біля річки Ванускі поблизу Монпельє, друге — коло Вест-рівер в окрузі Віндем поблизу Ньюфейна, а третє — у самому серці Пассумпсика в окрузі Каледонія, що вище Ліндонвіля. Певна річ, інші місця також називали, одначе, як показав аналіз, усе сходилося на цих трьох. У кожному з цих випадків сільські мешканці повідомляли про появу в нуртуючих потоках води, що стікала з пагорбів, одного або кількох вельми чудернацьких і підозрілих об’єктів; помалу їх стали пов’язувати з напівзабутими примітивними легендами, які з такої нагоди місцеві довгожителі відродили з небуття.

На думку свідків, це були якісь небачені доти істоти. Цілком природно, в цей трагічний час потоки води несли і чимало людських тіл, але очевидці наполягали, що то були не люди, попри певну подібність за розміром і загальними обрисами. Запевняли, що то і не тварини, принаймні, не з відомих мешканцям Вермонту. Описували рожевуватих істот приблизно п’яти футів завдовжки, з ракоподібними тілами і парами чи то великих спинних плавців, чи то перетинчастих крил і кількох членистих кінцівок. За голову вони мали закручений, як мушля, еліпсоїд з безліччю коротких вусиків. Отримані з різних джерел описи істот були напрочуд схожі, втім, слід мати на увазі, що поширені серед цих пагорбів давні легенди сповнені яскравими описами і цілком могли вплинути на уяву свідків. На моє переконання, свідки — наївні, прості й неотесані жителі диких закутків — бачили понівечені, спотворені стихією тіла людей або худоби, а призабуті місцеві небилиці та легенди наділили ці печальні рештки фантастичними рисами.

Нинішнє покоління майже забуло химерний давній фольклор, він потроху відходить у минуле, але сам по собі є доволі незвичайним і, ймовірно, зазнав впливу більш ранніх індіанських переказів. Я знав цей фольклор доволі добре, насамперед завдяки надзвичайно рідкісній монографії Елі Девенпорт[5], що охоплювала усний матеріал, зібраний серед найстаріших жителів штату, і виданій ще 1839 року. Окрім того, ці легенди дуже подібні до історій, які мені довелося почути від старих жителів гірських районів Нью-Гемпширу. Якщо коротко, то в них ідеться про потаємну расу чудовиськ, які ховаються десь поміж віддалених узгір’їв, серед густих лісів, найвищих вершин і в темних долинах, де з невідомих джерел струменять ручаї. Цих істот рідко випадає побачити на власні очі, проте ознаки їхнього існування помічали ті, хто наважувався видертися по схилах деяких пагорбів далі, ніж зазвичай, або залізти в глибокі, вузькі ущелини з прямовисними схилами, куди не зважуються заходити навіть вовки.

У пересохлих річищах ручаїв та на безплідних пустирищах помічали дивні сліди чи то ніг, чи то кігтистих лап, а ще знаходили гідні подиву кола поставлених сторч каменів з пожухлою довкруж травою, і вже певно такої форми та положення їм надала не Природа. А ще на деяких схилах знайшли незвіданої глибини печери, і не схоже було, що брили, які перекривали входи до цих печер, опинилися там випадково. До того ж химерних слідів там було більше, ніж зазвичай, і вели вони як до печер, так і від них — якщо по цих слідах взагалі можна було визначити напрямок руху. А найгіршими були створіння, яких вряди-годи шукачі пригод помічали у мороці віддалених долин і в густих лісах на вершинах.

Усе це не викликало б особливої тривоги, якби описи не були настільки подібними. Усі свідчення мали кілька спільних рис: казали, що істоти нагадують величезних світло-червоних крабів з багатьма парами кінцівок і двома великими перетинчастими крилами на спині. Інколи вони ходили на всіх кінцівках, а інколи тільки на задній парі, послуговуючись іншими для пересування великих предметів невідомої природи. Якось їх бачили у чималій кількості, коли ціла група цих створінь пробиралася уздовж неглибокого лісового струмка, ідучи по троє в ряд і бувши вочевидь добре організованими. Одну особину бачили серед ночі: вона злетіла із самотньої голої вершини і, залопотівши велетенськими крилами, розчинилася в небі, на якусь мить затуливши повний місяць.

Складалося враження, що в більшості випадків ці істоти не втручалися в людські справи, але час від часу їм приписували зникнення шукачів пригод, особливо тих, що будували свої житла неподалік деяких долин або занадто високо на певних пагорбах — ставити будинки у деяких місцях вважалося нерозумним, попри те, що причина давно стерлася з пам’яті. Люди з острахом дивились на круті схили, хоч і вже давно забули, скільки поселенців зникло безвісти і скільки фермерських будинків, що притулилися до самісінького підніжжя цих похмурих зелених охоронців, згоріло до пня.

Одначе більш ранні легенди повідомляють, що ці створіння могли завдати шкоди лише тим, хто порушував їхній спокій. Пізніше виникли історії про їхню цікавість до людства і спроби створити потаємні аванпости у світі людей. З’явилися перекази про сліди пазурів, помічені вранці біля вікон фермерських садиб, а ще про зникнення людей досить далеко від небезпечних місць. Подейкували про голоси, що наслідували людську мову і зверталися з дивними пропозиціями до самотніх подорожніх на дорогах або лісових стежках, і про дітей, яких до смерті лякало побачене або почуте там, де прадавній ліс підходив до самих порогів людських осель. А в найближчий до нас час, той, що передував відмиранню забобонів і страху перед близькістю страшних місць, складали моторошні розповіді про самітників та відлюдькуватих фермерів, що в якусь мить пережили трагічний за своїми наслідками злам психіки. Про таких казали, що вони «продалися» цим дивним створінням. В одному з північно-східних округів на початку XIX сторіччя виникла навіть своєрідна мода — називати дивакуватих і відлюдькуватих людей прислужниками або союзниками цих потороч.

Що стосується природи цих істот, пояснення тут, зрозуміло, були різні. Їх переважно називали «ті», або «старші», хоча в різних місцевостях і в різний час побутували й інші назви. Переважна більшість пуритан прямо називала їх помічниками диявола і зробила предметом жвавих богословських дискусій. Поселенці з шотландською та ірландською кров’ю, яким дісталися у спадок кельтські легенди, — мешканці Нью-Гемпширу, а також їхні родичі, що завдяки губернатору Вентворту[6] осіли у Вермонті, — пов’язували цих істот зі злими духами і малим народом[7] гір та боліт, захищаючись від них замовляннями, що передавались від покоління до покоління. Однак, поза сумнівом, найфантастичніше пояснення природи цих створінь належало індіанцям. І хоча кожне плем’я мало свої легенди, у визначальних рисах вони збігалися: безумовно визнавалося, що ці створіння чужі на землі.

Міф пеннакуків[8], найпослідовніший і найяскравіший серед усіх, розповідає, що «крилаті» прийшли з Великої Ведмедиці в небесах, зробили копальні у горах і добувають там каміння, якого більше немає у жодному іншому світі. Легенда каже, що вони не живуть тут, а просто утримують аванпости і, завантажившись камінням, відлітають на північ, до своїх зірок. Шкоди вони завдають лише тому, хто занадто близько до них підійде або надумає шпигувати. Тварини їх уникають, маючи інстинктивну неприязнь, а не через страх стати здобиччю. «Крилаті» не можуть споживати земні харчі або живність, тож доправляють їжу зі своїх зірок. Опинитися поруч із ними дуже небезпечно, і молоді мисливці, які час від часу забрідають на такі пагорби, зникають і більше ніколи не повертаються. А ще не варто дослухатися до того, що вони шепочуть серед ночі в лісах, імітуючи людські голоси. Вони знають мови різних народів — пеннакуків, гуронів[9], людей п’яти племен[10], — але, найвірогідніше, своєї мови не мають, і складається враження, що вона їм навіть не потрібна. Між собою вони спілкуються, змінюючи колір голови, і при цьому кожен колір означає щось своє.

Певна річ, усі легенди чи то білих, чи то індіанців відійшли в небуття у дев’ятнадцятому столітті, залишивши по собі лишень окремі атавістичні прояви. Життя мешканців Вермонту усталилося, і щойно місця їхнього проживання та спосіб життя упорядкувались відповідно до певного плану, вони почали дедалі рідше згадувати ті страхи, що лягли в основу тих легенд, а згодом геть забули, що такі страхи взагалі колись були. Більшість знала тільки, що декотрі місця на пагорбах вважаються недобрими, нездоровими та загалом непридатними для проживання і краще триматися від них подалі. З плином часу суто економічні інтереси так тісно переплелися зі звичними місцями проживання, що не було жодного сенсу покидати їх межі, і виходило так, що пагорби лишилися безлюдними не за чиїмось задумом, а просто через збіг обставин. І нині мало хто шепотівся про жахливих мешканців узгір’їв, хіба тільки бабусі, які зберегли віру в дива, та здитинілі довгожителі, однак і вони сходилися на тому, що тепер від тих створінь не слід очікувати нічого поганого, позаяк вони вже звикли до людей та їхніх осель. Та, зрештою, і люди дали спокій мешканцям узвиш.

Про все це я вже читав, до того ж знав і з розповідей жителів Нью-Гемпширу, а тому, коли почали ширитися чутки про повінь, мені неважко було здогадатися, на чому вони ґрунтуються. Як міг, я намагався пояснити це своїм друзям, і мене потішало, коли окремі упертюхи наполягали на тому, що в цих розповідях щось таки може бути правдою. Вони твердили, що між ранніми легендами прозирає суттєва подібність, серед іншого і в деталях, і що вермонтські пагорби значною мірою залишаються недослідженими, а отже, буде нерозумно беззастережно відкидати ймовірність перебування там загадкових істот. Так само неможливо було переконати моїх упертих друзів у тому, що всі міфи, як відомо, базуються на спільній структурі та пояснюються спільним типом викривлення реальності, що бере свій початок у ранній стадії розвитку мислення людини.

Не було жодного сенсу переконувати таких опонентів у тому, що вермонтські міфи, власне кажучи, майже нічим не відрізнялися від тих універсальних легенд про персоніфікацію природи, котрі заполонили античний світ фавнами, дріадами, сатирами, породили калліканзарів[11] сучасної Греції, нашептали напівдиким валлійцям та ірландцям про існування дивних, маленьких, моторошних і ретельно прихованих від людей племен троглодитів[12] і землериїв[13]. Також марною справою було нагадувати їм про віру непальських гірських племен в існування страшних Мі-Го[14] чи «відразливої снігової людини», що зачаїлася серед льодовиків і гірських шпилів у Гімалаях. Коли я виклав усі ці докази перед своїми опонентами, вони почали використовувати їх проти мене самого, стверджуючи, що з цього і випливає певна історичність прадавніх легенд, що саме це свідчить про реальне існування химерної «старшої» раси, яка жила на Землі, але була змушена переховуватися після приходу і поширення людей, представники якої збереглися, хоча й у значно меншій кількості, до недавніх, а можливо, навіть і до наших днів.

Що більше я намагався кепкувати з цих просторікувань, то затятіше мої уперті друзі ставали на їх захист, підкріплюючи свої докази ще й тим, що навіть без посилань на прадавні легенди нинішні повідомлення справляють враження надто чітких, узгоджених між собою, детально, тверезо та просто викладених, аби не брати їх до уваги. А двоє чи троє екстремістів-фанатиків навіть дійшли до того, що, посилаючись на давні індіанські легенди, зробили припущення про неземне походження загадкових істот, цитуючи дивовижні книжки Чарльза Форта[15] з розповідями про гостей із інших світів та космічних прибульців, що часто навідували Землю. Проте більшість моїх опонентів були звичайнісінькими романтиками, які прагнули перенести на тло реального життя фантастичні уявлення про потаємний «малий народ», що набули популярності завдяки блискучим і жаским оповідям Артура Мекена[16].

Нема нічого дивного у тому, що подібні суперечки спричинили появу в «Аркгем Едвертайзер[17]» публікацій у формі листів до газети; дещо передрукували видання з тих районів Вермонту, звідки й походили загадкові розповіді. Так, «Ратленд Геральд[18]» присвятила півсторінки уривкам із цих листів, а «Бреттлборо Реформер[19]» повністю передрукувала один із моїх розлогих коментарів до історичних та міфологічних питань, доповнивши власними міркуваннями в колонці «Вільне Перо», і висловила захват моїми скептичними висновками та цілковито їх підтримала. До весни 1928 року я став у Вермонті знаною особою, попри те, що ніколи не бував у цьому штаті. Тоді я й отримав листи від Генрі Ейкелі, які справили на мене настільки глибоке враження, що раз і назавжди привернули мою увагу до чарівного краю зелених гір [20]і дзюркотливих лісових струмків.

Більшу частину відомостей про Генрі Вентворта Ейкелі я зібрав завдяки листуванню з його сусідами і єдиним сином, що мешкав у Каліфорнії, але це сталося після подій у його самотньому сільському будинку. Як з’ясувалося, він був останнім представником давньої та поважної місцевої родини, з якої походили шановані юристи, чиновники та землевласники. Втім, у його особі ця родина зазнала переходу від суто практичних занять до чистої науки; в університеті Вермонту він мав значні успіхи в галузях математики, астрономії, біології, антропології та фольклору. Я ніколи не чув про нього раніше, і в листах він майже нічого не повідомляв про себе, але видно було одразу, що він — чоловік із сильним характером, освічений, з розвиненим інтелектом, хоча й самітник, не надто обізнаний у суто світських справах.

Попри дивовижність його поглядів, я з самого початку поставився до Ейкелі значно серйозніше, ніж до будь-якого іншого опонента. З одного боку, він справді стояв близько до тих реальних явищ — видимих і відчутних, — про які так незвичайно розмірковував; з іншого боку, як справжній учений, він виявляв непідробну готовність піддати свої висновки експериментальній перевірці. Він не прагнув першості, головне для нього було — отримати переконливі докази. Певна річ, я почав з того, що визнав ці його докази помилковими, хоч і віддав належне їх «інтелектуальності»; а ще я ніколи не вважав безумством підтримку ідей Ейкелі його друзями, як і його власний страх перед самотніми зеленими пагорбами. Я міг пересвідчитись, що він зробив чимало, а в його повідомленнях справді йдеться про незвичайні обставини, що заслуговують на увагу, хоча мене й не влаштовували запропоновані ним фантастичні пояснення. Пізніше я отримав від нього певні речові докази, котрі й перевели всю проблему в цілком іншу, вельми дивну площину.

Мабуть, найкраще буде повністю навести лист, в якому Ейкелі мені відрекомендувався і яке стало поворотною точкою в моєму власному світогляді. Листа цього у мене вже немає, однак пам’ять зберігає майже кожне написане у ньому слово — такою мірою мене вразив його зміст, і я вкотре переконуюсь у цілковитій тверезості розуму людини, яка його написала. Ось текст листа, написаного нерозбірливим, старомодним почерком людини, що веде тихе життя вченого і майже не спілкується з навколишнім світом.

Безкоштовна доставка № 2

Таунсенд, Віндем Ко.

Вермонт.

5 травня 1928 року.

Альберту Н. Вілмарту, есквайру,

118 Селтонстол-стріт, Аркгем, Массачусетс.

«Шановний сер!

З великою цікавістю прочитав у «Бреттлборо Реформер» передрук Вашого листа (від 23 квітня 1928 року), в якому йшлося про нещодавні повідомлення стосовно незвичайних тіл, помічених у потоках води під час торішньої осінньої повені, а також про особливості місцевого фольклору, з якими так добре узгоджуються ці події. Доволі неважко зрозуміти, чому мешканець інших місць може висловлювати таку думку, і причини, з яких колонка «Вільне Перо» погодилася з Вами. Такі погляди притаманні освіченим людям і у Вермонті, і за його межами; такого ж погляду дотримувався і я, коли був молодим (зараз мені 57 років), ще до того, як почав свої дослідження. Саме ці дослідження — як загального характеру, так і присвячені праці Девенпорта — підштовхнули мене до вивчення тих пагорбів, де майже ніхто не буває.

На цю думку мене надихнули давні дивовижні легенди, які мені довелося почути від майже здичавілих старих фермерів, цілковитих невігласів, хоча, сказати по щирості, краще б я тоді дав їм спокій. Можу без удаваної скромності сказати, що добре обізнаний з антропологією та фольклором. Я багато уваги приділяв їх вивченню в коледжі, мені відомі такі визнані авторитети в цій галузі, як Тайлор[21], Лаббок[22], Фрейзер[23], Катрфаж[24], Мюррей[25], Осборн[26], Кіт[27], Буль[28], Графтон Елліот Сміт[29] та інші. Для мене не є відкриттям те, що історії про потаємні племена давні, як саме людство. Я побачив передруки Ваших листів, а також дописи, що спростовують Ваші докази, в «Ратленд Геральд», і мені здається, я здогадуюсь, на чому нині ґрунтуються Ваші припущення.

Хотів би зазначити, що наразі Ваші опоненти, мабуть, ближчі до істини, хоча все начебто говорить на Вашу користь. Вони ближчі до істини, ніж навіть самі це усвідомлюють, попри те, що спираються виключно на теорію і не знають того, що знаю тепер я. Якби і я знав так само мало, як вони, то, беззаперечно, підтримав би Вашу позицію.

Ви, мабуть, помітили, що я ніяк не можу перейти до справи; очевидно, це тому, що боюся, а втім, скажу — я маю вагомі докази того, що страхітливі істоти насправді живуть у хащах на високих пагорбах, куди не ступає нога людини. Жодного з них я не помітив під час повені, але бачив подібних до них створінь за таких обставин, про які сам побоююсь розповідати. Я бачив сліди, до того ж зовсім нещодавно, біля свого будинку (а живу я у старій садибі Ейкелі південніше від містечка Таунсенд під Темною Горою), так близько, що не смію по це сказати. Мені довелося чути голоси в лісі, але про ті місця я не наважуся повідомляти письмово.

Є місце, де я так часто чув ці голоси, що навіть приніс фонограф із диктофоном, спробую надати Вам можливість прослухати ці записи. Я демонстрував їх кільком місцевим старим, і один голос налякав їх мало не до смерті, позаяк він викликав у них асоціацію з дзижчанням у лісі, про яке згадує і Девенпорт. Про цей голос розповідали їм ще бабусі і навіть імітували його. Мені відомо, що думають люди про тих, хто «чує голоси», — але перш ніж робити висновки, прослухайте самі цей запис і переговоріть із кимось зі старих у глухих закутках, поцікавтеся, якої вони про це думки. Якщо Ви можете знайти просте пояснення цьому — чудово, але за цим може ховатися дещо інше. Знаєте, ex nihilo nihil fit[30].

Пишу Вам не для того, щоб сперечатися, я хочу надати інформацію, яка, поза сумнівом, зацікавить людину з Вашими інтересами. Але хай це лишається між нами, адже справа ця суто приватна. Для усіх я на Вашому боці, адже останні події свідчать, що людям не треба знати зайвого про такі речі. Мої власні розслідування теж суто приватні, і я жодними чином не хотів би привертати увагу сторонніх, заохочувати їх відвідувати місця, які я вивчав. Жахлива істина полягає в тому, що не-людські істоти постійно за нами стежать, мають серед нас шпигунів і постійно збирають інформацію. Значну частину відомостей я отримав від жалюгідного чоловічка, який і був одним з таких шпигунів, якщо тільки він не божевільний (як на мене, він був цілком нормальним). Згодом він наклав на себе руки, але мені здається, що є й інші.

Ці створіння прийшли з іншої планети; вони здатні існувати в міжзоряному просторі та літати в ньому на незграбних, але потужних крилах, що можуть долати спротив етеру, на Землі від них мало користі. Я готовий розповісти Вам про це пізніше, якщо тільки Ви не вважатимете мене божевільним. Вони прибули сюди видобувати метали з копалень, облаштованих глибоко під землею, і мені здається, що я знаю, звідки вони з’явились. Вони не завдадуть нам шкоди, якщо дати їм спокій, але ніхто не скаже, що станеться, якщо ми будемо виявляти до них надмірну цікавість. Певна річ, ціла армія зможе розгромити їхню видобувну колонію, цього вони бояться. Але якщо так станеться, то «звідти» прибуде ще більша їх кількість, навіть важко уявити скільки. Вони без надмірних зусиль могли б завоювати Землю, але дотепер не зробили цього, бо не мають такої потреби, і воліли б залишити все як є і уникнути зайвого клопоту.

Я гадаю, вони спробують позбутися мене, бо мені стало відомо забагато. В лісі біля Круглого Пагорба, що розташований на схід від мене, я знайшов великий чорний камінь з невідомими напівстертими ієрогліфами, а коли приніс його додому, все змінилося. Якщо вони вирішать, що я знаю занадто багато, то або вб’ють мене або заберуть мене із Землі туди, звідкіля прибули самі. Вони й раніше викрадали людей, щоб знати, чим живе людство.

І тут я наближаюся до другої мети мого звернення до Вас, а саме — хочу переконати Вас зробити все можливе, аби покласти край нинішній дискусії з цього питання і не дозволити поширювати цю інформацію серед широкого загалу. Людей не можна підпускати близько до цих пагорбів, а задля цього не слід ще більше розпалювати їхню цікавість. Закликаю небеса у свідки — і без цього вже маємо чимало клопоту через усіх тих посередників та агентів з продажу нерухомості, які заповнили Вермонт разом із численними відпочивальниками і шукають дикі місця на схилах пагорбів, де можна було б поставити дешевенькі дачні будиночки.

Я буду радий продовжувати листуватися з Вами і, якщо тільки забажаєте, спробую переслати потягом фонографічний запис разом із чорним каменем (він такий стертий, що на фотографічному знімку важко щось розгледіти). Я пишу «спробую», тому що ці істоти цілком здатні чинити перешкоди. Є тут один понурий і потайливий чолов’яга на ймення Браун, який мешкає на фермі неподалік нашого селища, припускаю, що він їхній шпигун. Вони потроху намагатимуться відрізати мене від цього світу, бо я забагато про них знаю.

У них є вражаючі способи дізнатися, чим я займаюсь. Можливо, мій лист навіть не дійде до Вас. Гадаю, якщо моє становище погіршиться, мені зрештою доведеться залишити цю частину країни і перебратися до сина в Сан-Дієго, Каліфорнія, хоча мені буде нелегко покидати місце, де я народився і де жили шість поколінь моїх предків. А ще я навряд чи зважуся продати цей будинок будь-кому зараз, коли ці істоти вже накинули на нього оком. Схоже, вони намагатимуться знову заволодіти чорним каменем і знищити запис фонографа, але, якщо тільки зможу, я не дозволю їм цього зробити. Мої великі сторожові пси відлякують їх, позаяк їх тут небагато і вони не дуже спритно пересуваються. Як я зазначав раніше, їхні крила не дуже придатні для нетривалих перельотів над землею. Я зараз впритул наблизився до розшифрування написів на камені — це справжнє жахіття, — і Ви з Вашим знанням фольклору могли б суттєво допомогти мені відновити ті ланки, яких бракує. Я не маю сумніву, що Ви знаєте страхітливі міфи про часи, які передували появі людей на землі, — цикли про Йоґ-Сотота[31] і Ктулху[32], — на них є посилання в Некрономіконі[33]. Свого часу я ознайомився з одним із примірників і чув, що під замком у бібліотеці Вашого коледжу є ще один.

Насамкінець, пане Вілмарте, дозвольте висловити упевненість, що ми з Вами могли б бути корисними один одному. Я не хотів би наражати Вас на ризик, а тому мушу застерегти Вас, що зберігати камінь та запис фонографа небезпечно; але мені здається, що заради нових знань Ви вважатимете будь-який ризик виправданим. Я вирушу до Ньюфейна або Бреттлборо, щоб вислати Вам те, що Ви забажаєте, бо я більше довіряю тамтешнім поштовим відділенням. Мушу сказати, що живу нині сам і не маю змоги тримати слуг. Вони не хочуть залишатися в мене, тому що по ночах ці істоти намагаються наблизитися до мого будинку, через що собаки постійно здіймають гавкіт. Добре, що все почалося вже по смерті моєї дружини, інакше вона б від цього збожеволіла.

Сподіваюся, що не завдаю Вам надмірного клопоту і Ви не викинете цього листа у кошик для сміття як маячню божевільного. Чекатиму на відповідь.

Вельми щиро Ваш,

Генрі. В. Ейкелі

P. S. Я зробив кілька відбитків фотографій, вони слугуватимуть доказом правдивості моїх слів. Старожили вважають, що вони просто неймовірно правдиві. Готовий переслати ці знімки, якщо Вам цікаво їх побачити. Г. В. Е».

Важко описати мої почуття, коли я вперше прочитав цей дивний документ. Найпевніше, я мав би сміятися над таким дивацтвом ще сильніше, ніж над більш поміркованими теоріями, що потішали мене раніше; і все ж щось у тоні цього листа змусило мене поставитися до нього з парадоксальною серйозністю. Не те щоб я бодай на мить повірив в існування таємного племені родом із зірок, про яке писав мій кореспондент; але все ж, подолавши перші сумніви, дивним чином відчув певність у тому, що маю справу з нормальною щирою людиною, яка насправді зіткнулася з реально існуючим, хоч і неймовірним аномальним явищем, яке не вдавалося пояснити якось інакше, ніж у такий вражаючий спосіб. Це не може бути правдою, розмірковував я, але з іншого боку, справа цілком заслуговує на увагу і дослідження. Цей чоловік, вочевидь, був чимось надто схвильований і стурбований, однак важко було уявити, що для цього немає жодних підстав. Він викладав свої міркування так предметно і логічно — і, зрештою, його історія дивним чином збігалася з деякими давніми міфами, навіть з найфантастичнішими індіанськими легендами.

Попри божевільні припущення, якими він супроводжував свою розповідь, було цілком можливим, що він насправді чув якісь голоси на пагорбах, як і те, що знайшов чорний камінь, про який згадував. Імовірно, їх навіяв йому чоловік, що назвався шпигуном космічних істот, той самий, що пізніше вкоротив собі віку. Було неважко припустити, що самогубець — цілком божевільний, але при цьому він таки зумів примусити наївного Ейкелі — і без того підготовленого вивченням фольклору — повірити в його вигадки. Що стосується останніх подій, то неможливість найняти слуг легко пояснити впевненістю неотесаних сусідів Ейкелі (як і його самого) у тому, що його дім ночами беруть в облогу страхітливі істоти. Собаки ж і справді гавкали.

І нарешті, стосовно запису фонографа я не мав жодних сумнівів, він зробив його саме так, як про те казав. На ньому були звуки тварин, які нагадували мову людини. Або ж звуки ці видавала нещасна людська істота, що переховувалася у хащах і з якоїсь причини опустилася до рівня тварини. Потім я перенісся думками до чорного каменя з ієрогліфами і до того, що він міг означати. І що могли означати світлини, що їх збирався переслати мені Ейкелі і які для старожилів були настільки переконливо жахливими?

Коли я ще раз перечитав листа, мною опанувало відчуття, що за моїми легковірними опонентами більше правди, ніж я припускав раніше. Зрештою, в цій Богом забутій місцевості поблизу пагорбів могли жити дивовижні почвари, хоча потворність їх не була успадкована і вони не були монстрами з небесних світил, як про те розповідали легенди. І якщо вони існують, дивні тіла у потоках води не такі вже й неймовірні. І чи так уже неправильно було б припускати, що давні легенди і нещодавні повідомлення ґрунтуються на чомусь реальному? Але, відчувши сумнів, я відчув і сором за те, що породили його чудернацькі вигадки у химерному листі Генрі Ейкелі.

Врешті-решт, я відповів на листа Ейкелі у тоні дружньої зацікавленості та попросив його повідомити додаткові подробиці. Відповідь прийшла майже одразу, а у конверті, як він і обіцяв, було кілька світлин, на яких були зафіксовані сюжети та предмети, що ілюстрували його розповідь. Щойно глянувши на світлини з конверта, я відчув дивний страх і причетність до чогось забороненого, адже, попри нечіткість зображеного на більшості з них, випромінювали вони диявольську силу, яка посилювалася незаперечною справжністю знімків. Вони встановлювали прямий візуальний зв’язок із тим, що було на них зображено, уособлювали процес безсторонньої передачі інформації без спотворення, похибок і упередженості.

Що більше я роздивлявся фотографії, то більше переконувався, що моє серйозне ставлення до Ейкелі було цілком виправданим. Поза сумнівом, ці зображення слугували переконливим доказом того, що на вермонтських пагорбах існує явище, що виходить далеко за межі наших звичайних знань і уявлень. А найгірше — там були сліди. Знімок робили, коли яскраве сонце кинуло промінь на пляму грязюки десь на пустельній вершині. Навіть побіжного погляду було достатньо, аби переконатися, що це не дешева фальсифікація, адже чітко окреслені камінці й травинки у полі зору давали реальне уявлення про масштаб і виключали можливість якогось вигадливого монтажу. Я назвав світлину «відбиток ноги», хоча точнішою назвою було б «відбиток кігтя». Навіть зараз я навряд чи опишу його інакше, ніж як відразливо подібний до крабового, до того ж не зовсім було зрозуміло, куди саме він спрямований. Це був не дуже глибокий чи свіжий відбиток, не більший за ногу пересічного чоловіка. З центральної частини у протилежних напрямках розходились шпичасті клешні — їх призначення було незрозумілим, якщо цей орган призначався саме для пересування.

На другій світлині — вочевидь, зробленій з більшою витримкою і в тіні, — був зображений вхід до лісової печери, який перекривала кругла брила. На голій землі перед входом можна було розгледіти густу сітку чудернацьких слідів, і, дослідивши зображення за допомогою збільшувального скла, я відчув незрозумілу впевненість у тому, що сліди такі ж, як і той, з першої світлини. Третій знімок — коло поставлених сторч каменів на вершині пагорба, подібні були в друїдів[34]. Трава довкола таємничого кола була помітно притоптана і майже геть витолочена, притому, що я не зміг побачити жодного сліду навіть у збільшувальне скло. Виняткову віддаленість цього місця підкреслювала перспектива цілком безлюдних пагорбів, що зникали за овидом.

Проте, якщо найбільшу тривогу викликало зображення відбитка на землі, то найцікавішим виявився знімок із зображенням великого чорного каменя, знайденого в лісі біля Круглого Пагорба. Вочевидь, Ейкелі фотографував камінь на столі у своєму кабінеті, бо я розгледів ряди книжок, а на задньому плані — погруддя Мільтона. Камінь було сфотографовано у вертикальному положенні: і він мав нерівну поверхню розміром фут на два, але мені бракує слів, щоб сказати щось певне про візерунки на камені або хоча б його форму. Я можу лише припускати, яку неземну геометрію закладали в основу його гранування, — адже, поза сумнівом, гранування це було штучним, — однак скажу без вагань, що ніколи раніше не бачив настільки дивного і чужого для нашого світу предмета. Серед ієрогліфів, накреслених на поверхні, я спромігся розрізнити дуже небагато, але один чи два з них викликали у мене справжній шок. Звісно, це могло бути підробкою, бо не я один читав мерзенний та жахливий Некрономікон божевільного араба Абдула Альхазреда[35]; хай там як, але я здригнувся, коли впізнав деякі ідеограми, що, як мені було відомо з досліджень, пов’язані з найбільш блюзнірськими та страшними історіями про істот, що вели божевільне напівіснування задовго до того, як були створені Земля та інші внутрішні світи Сонячної системи.

Залишилося п’ять світлин. На трьох була болотиста або горбиста місцевість, що, здавалося, була позначена чиєюсь прихованою та нездоровою присутністю. Ще на одній був дивний знак на землі, зовсім поруч із будинком Ейкелі, він сфотографував його вранці після того, як собаки з особливою люттю прогавкали всю ніч. Знімок вийшов дуже нечітким, і, дивлячись на нього, було важко сказати щось певне; проте слід віддалено нагадував «відбиток кігтя» на голій землі. На останній світлині було обійстя Ейкелі: чепурний білий двоповерховий будинок, побудований років сто — сто двадцять тому, з доглянутим газоном і обкладеною камінцями доріжкою, що вела до майстерно різьблених дверей в георгіанському стилі. Кілька величезних сторожових псів сиділо на моріжку біля ніг чоловіка привабливої зовнішності з охайно підстриженою сивою борідкою, — як я здогадався, то був сам Ейкелі, — він і зробив цей знімок, судячи з лампи у правій руці.

Від світлин я перейшов до читання розлогого листа і протягом наступних трьох годин поринув у безодню невимовного жаху. Те, що раніше він описував лишень у загальних рисах, тепер Ейкелі викладав у найдрібніших деталях, наводячи довжелезні списки слів, почутих серед ночі в лісі, детальні описи рожевуватих істот, що скрадалися в сутінках серед густих хащів поблизу пагорбів, а ще дивовижні космогонічні розмірковування, що випливали з його власних наукових досліджень і нескінченних розмов із божевільним шпигуном-самогубцею. Я побачив імена та назви, які до того я зустрічав лише в найтемнішому контексті — Юґґот, Великий Ктулху, Тсатоґґуа, Йоґ-Сотот, Р’льєх, Ньярлатотеп, Азатот, Гастур, Йян, Ленґ, Озеро Галі, Бетмура, Жовтий Знак, Л’мур-Катулос, Брен і Magnum Innominandum[36], — і перенісся крізь невідомі епохи та неосяжні виміри до світів давніх, позамежних реальностей, про які лишень здогадувався божевільний автор Некрономікона. Я дізнався про джерела первісного життя і потоки, що текли звідти; і, нарешті, про струмочки від цих потоків, пов’язані з долею нашої планети.

У мене голова пішла обертом, і якщо раніше я намагався знайти пояснення деяким речам, тепер починав вірити у найбожевільніші та неймовірні дива. Вся сукупність конкретних доказів була грандіозною і пригнічувала своєю вагомістю, а спокійний, тверезий науковий підхід Ейкелі, геть позбавлений фанатизму, істерики або екстравагантності, найбільшою мірою вплинув на моє сприйняття проблеми і на мої оцінки. Відклавши лист, я вже поділяв побоювання автора і готовий був зробити все можливе, аби перешкодити людям відвідувати цю дику гористу місцевість. Навіть тепер, коли з плином часу притупилися мої тогочасні враження і з пам’яті стерлися сумніви та переживання, навіть тепер є такі фрагменти в листі Ейкелі, котрі я не ризикну повторити і побоюся довірити паперу. Я майже радий тому, що цей лист, як і запис фонографа, і світлини зникли, — і я б хотів з причин, які незабаром стануть зрозумілими, аби нову планету за Нептуном[37] так і не відкрили.

Прочитавши лист, я припинив усі публічні виступи стосовно жахів у Вермонті. Аргументи моїх опонентів я залишав без уваги або ж туманно обіцяв повернутися до них пізніше, і нарешті дискусія затихла. Останні дні травня та весь червень ми з Ейкелі постійно листувалися. Щоправда, час від часу листи губилися, і ми були змушені відновлювати написане, витрачаючи чимало сил на копіювання. Головною метою було порівняти наші підходи до загадкових міфів і виробити узгоджений погляд на зв’язок між жахливими подіями у Вермонті зі структурою і змістом прадавніх легенд.

Насамперед, ми зійшлися на тому, що ці страхітливі істоти та пекельні Мі-Го з Гімалаїв були потворними втіленнями того самого жахіття. Були висунуті також захопливі зоологічні гіпотези, котрі я вирішив обговорити з професором Декстером із мого коледжу, попри категоричну вимогу Ейкелі нікому не розповідати, з чим ми маємо справу. Якщо я і порушив цю вимогу, то лишень через те, що вважав: на цій стадії попередження щодо небезпечності вермонтських пагорбів і гімалайських піків, на які намагались видертись відчайдушні дослідники, відповідають інтересам людства більшою мірою, ніж мовчання. Одним із конкретних завдань, що постало перед нами, було розшифрування ієрогліфів на злощасному камені, це мало зробити нас володарями таємниць більш глибоких і вражаючих, ніж усі, які дотепер знало людство.

Під кінець червня я, нарешті, отримав запис фонографа — з Бреттлборо, оскільки Ейкелі не довіряв залізниці, що проходила північніше. Ним опанувала параноя, яка стала ще сильнішою, коли зникли деякі з наших листів; він почав часто говорити про підступи деяких осіб, яких вважав агентами загадкових істот, їх таємною зброєю. Найбільше він підозрював похмурого фермера Волтера Брауна, що жив одинаком на занедбаному схилі пагорба поблизу густого лісу, і запевняв, що нерідко бачив, як той вештався у Бреттлборо, Беллоуз-Фоллз, Ньюфейні та Південному Лондондеррі, коли робити там йому було зовсім нічого. Більше того, він був упевнений, що чув голос Брауна за певних обставин під час однієї жахливої розмови, а одного разу виявив слід ступні або, точніше, відбиток кігтя неподалік будинку Брауна, що могло бути надзвичайно лихою ознакою. Цей слід був підозріло близько до відбитка ноги самого Брауна, і обидва сліди були повернуті один до одного.

Отже, запис прибув із Бреттлборо, куди Ейкелі приїхав пустельними дорогами Вермонту на своєму «форді». У супровідній записці він зізнався, що починає боятися цих доріг і навіть по продукти до Таунсенда їздить лиш засвітла. Ейкелі повторював знову і знову, що не можна наближатися до цих тихих і загадкових пагорбів, коли знаєш так багато, як він, і що скоро він збирається перебратися до сина в Каліфорнію, хоч як важко покидати місця, з якими тебе пов’язують спогади і родинні зв’язки.

Перш ніж прослухати запис на пристрої, який я взяв у адміністративному приміщенні коледжу, я уважно прочитав супровідну записку Ейкелі та листи, в яких згадувався цей запис. Як зазначалося, його було зроблено приблизно о першій годині ночі 1 травня 1915 року біля заваленого входу до печери на вкритому лісом західному схилі Темної Гори, там, де вона нависає над болотом Лі Свомп. У цих місцях постійно лунали дивні голоси, тому він і приніс туди фонограф, диктофон і восковий цидіндр, сподіваючись на добрий результат. Попередній досвід підказував йому, що найвдалішою має бути Вальпургієва ніч[38], або ніч Шабашу, яка згадується у потаємних європейських легендах, і він не був розчарований. Втім, слід зазначити, що він більше ніколи не чув голосів у цьому місці.

Окрім звичних лісових звуків, на записі можна було виокремити фрази якогось ритуалу, а ще ясно було чути голос людини; його Ейкелі, щоправда, так і не зміг упізнати. Це не був голос Брауна, а найвірогідніше, належав освіченішій людині. Другий голос, власне кажучи, був найважливішою частиною запису і радше нагадував якесь огидне дзижчання, що не мало нічого спільного з мовою людини, попри те, що голос цей вимовляв людські слова з хорошим знанням англійської граматики і вимови.

Схоже, що під час запису ритуалу фонограф і диктофон працювали не надто добре, і це було дуже прикро, беручи до уваги і без того притлумлене та нерозбірливе звучання; зрозуміти вдалося лиш окремі фрагменти. Ейкелі переслав мені власноруч зроблену стенограму, і, перш ніж увімкнути апарат, я її ще раз переглянув. Текст здавався радше незрозумілим і загадковим, аніж жахливим, хоча знання обставин запису і його походження надавало додаткової моторошності, яку годі було передати словами. Перекажу повністю геть усе, як спромігся запам’ятати, неодноразово прочитавши стенограму і прослухавши запис. Таке неможливо забути!

(Нерозбірливі звуки)

(Добре поставлений чоловічий голос)

…Володар Лісів, навіть для… і дари людей Ленґа…отже, з криниць ночі у безодню космосу, а з безодні космосу у криниці ночі, вічно підноситимуться слова подяки Великому Ктулху, Тсатоґґуа, і тому, Чиє Ім’я Не Можна Називати. Вічна подяка Їм і побажання достатку Чорному Козерогові Лісів. Йя! Шуб-Ніґґурат! Козеріг із Тисячею Нащадків!

(Дзижчання, що імітує голос людини)

Йя! Шуб-Ніґґурат! Чорний Козеріг Лісів із Тисячею Нащадків!

(Дзижчання)

…Настав час Володаря Лісів… сім і дев’ять, сходами з оніксу вниз… присвятити Йому, тому, хто з Безодні, Азатоту, з тих, перед ким ти навчив нас схилятися… на крилах ночі за межі космосу, за межі т… Тому, для кого Юґґот — молодший син, що самотньо ширяє в чорному етері біля краю…

(Дзижчання)

…ходити серед людей і знайти шляхи до того, що знає Той, хто з Безодні. Все має бути сказане Ньярлатотепу, Могутньому Посланцю. І він матиме вигляд людини, воскову маску і одяг, які приховають його зовнішність, і спуститься долі з країни Семи Сонць, щоб насміятися з…

(Голос людини)

…Ньярлатотеп, Великий Посланець, що приносить із порожнечі дивну радість Юґґоту, Отець Мільйона Обраних, вивідувач серед…

(На цьому мова уривається, запис закінчився)

Ось такі слова я почув, коли увімкнув фонограф. Мене охопив непідробний страх, коли я натиснув на важіль і почув рипіння голки; я зрадів, що перші ледь чутні уривчасті слова були вимовлені людиною — м’яким, приємним голосом із бостонським акцентом, що належав освіченому городянину, а не вихідцю з вермонтської глушини. Прослуховуючи ледве чутний запис, я пересвідчився, що він ідентичний ретельно виконаній стенограмі Ейкелі. Цей м’який бостонський співучий голос виводив: …«Йя! Шуб-Ніґґурат! Козеріг із Тисячею Нащадків!..»

Потім я почув інший голос. І досі здригаюся, щойно подумаю, якою мірою мене вразили ці звуки, хоч я і був підготовлений до них листами Ейкелі. Ті, кому я пізніше розповідав про цей запис, бачили в ньому лиш дешеву підробку або ознаки божевілля; але якби їм довелося почути цей бридкий голос або прочитати всі листи Ейкелі (і особливо той жахливий і детальний другий лист), я переконаний, вони змінили б свою думку. Мені дуже шкода, що я виконав волю Ейкелі і більше нікому не дав прослухати записи, і такою ж мірою шкода, що всі його листи теж були втрачені. Як на мене, то я чув голос на власні вуха і знав, що криється за цією історією та її обставинами, і голос цей був страхітливим. У цьому пекельному ритуалі він лунав суголосно з людським, а в моїй уяві звучав як спотворене відлуння, що долітає крізь неосяжні безодні з проклятих світів. Більше двох років тому я востаннє слухав цей блюзнірський запис на восковому циліндрі, проте у моїх вухах досі звучить тихе, диявольське дзижчання, наче я щойно його почув.

«Йя! Шуб-Ніґґурат! Чорний Козеріг Лісів із Тисячею Нащадків!»

Але хоча цей голос постійно лунає в моїй голові, я досі не можу його як слід усвідомити, щоб потім описати словами. Він нагадував гудіння бридкої велетенської комахи, зумисне перетворене на артикульовану мову чужорідної істоти, до того ж, я цілком упевнений, що органи, які артикулювали цей звук, зовсім не схожі на голосові органи людини чи будь-якого іншого ссавця. У ньому вчувалися варіації тембру, діапазону та напівтонів, що цілковито відкидали це явище за межі людського чи земного досвіду. Перше прослуховування цього звучання настільки мене вразило, що решту запису я майже не чув через пережите потрясіння. Протягом довших періодів дзижчання загострилось відчуття блюзнірської нескінченності, що вразило мене під час прослуховування попередньої, коротшої частини запису. Нарешті запис різко урвався просто посеред ясно чутної промови людини з бостонським акцентом, а я ще довго сидів, втупившись поглядом у простір перед собою, навіть коли апарат автоматично вимкнувся.

Годі й казати, що я прослухав цей шокуючий запис багато разів і робив відчайдушні спроби проаналізувати і прокоментувати його, порівнюючи свої нотатки із записами Ейкелі. Було б марно і безглуздо наводити всі наші міркування; проте зауважу, що ми дійшли спільного висновку, що знайшли підхід до деяких найбридкіших обрядів з-поміж таємних первісних людських вірувань. Для нас було так само зрозуміло, що між потаємними прибульцями і деякими представниками людського роду існували давні, ретельно вибудувані зв’язки. Ми навіть гадки не мали, як далеко заходили ці стосунки і наскільки вони, сьогоднішні, були подібні до стосунків у давнину, втім, у нас був необмежений простір для припущень та побоювань. Імовірно, між людиною і безіменною нескінченністю ще із сивої прадавнини зберігалися дивовижні відносини. Ті блюзнірства, що відбувалися на Землі, вірогідно, занесено сюди з темної планети Юґґот на краю Сонячної системи, проте і вона сама була лишень густо заселеним аванпостом якоїсь страхітливої міжзоряної раси з-за меж навіть ейнштейнівського просторово-часового континууму або й космосу взагалі.

Тим часом ми продовжували обговорювати чорний камінь і способи його доставки до Аркгема — Ейкелі вважав недоцільним мій приїзд до місця, де він проводив свої страшні дослідження. З певних причин він також боявся перевозити камінь якимось звичайним способом. Остання його ідея була доправити камінь у Беллоуз Фоллз, а звідти — у Бостон і Мен через Кін, Вінчендон і Фітчбурґ, хоча в цьому випадку маршрут і проляже по вельми безлюдних дорогах серед лісистих пагорбів, що було не так зручно, як подорож головною магістраллю до Бреттлборо. Він сказав, що коли пересилав мені запис фонографа, помітив поблизу пошти чоловіка, чия поведінка та зовнішність викликали у нього підозру. Цей чоловік якось надто нав’язливо спілкувався з поштовими службовцями і сів саме у той потяг, яким був відправлений запис. Ейкелі зізнався, що побоювався за бандероль, аж поки не отримав від мене повідомлення про її благополучне прибуття.

Приблизно о цій же порі — тобто на другий тиждень липня — зник іще один мій лист, про що я дізнався з повідомлення від занепокоєного Ейкелі. Після цього він попросив не писати йому більше у Таунсенд, а пересилати листи на головний поштамт у Бреттлборо, куди він наїжджатиме машиною або автобусом, який нещодавно замінив пасажирські потяги — вони постійно запізнювались. Я відчув, що він дедалі більше тривожиться, бо в усіх подробицях описує невпинний гавкіт собак безмісячними ночами, а ще повідомляє про свіжі сліди кігтів, які бачить вранці на дорозі або у грязюці в себе на задвірку. Одного разу він розповів про безліч слідів, що вишикувалися у лінію навпроти такої ж лінії собачих слідів, і на підтвердження своїх слів переслав мені страхітливу світлину. Це сталося саме після тої ночі, коли гавкіт і виття собак стали просто нестерпними. У середу вранці вісімнадцятого липня я отримав телеграму з Беллоуз-Фоллз, у якій Ейкелі повідомляв, що відправив чорний камінь потягом № 5508 залізничної гілки Бостон-Мен, він вирушив з Беллоуз-Фоллз о 12:15 дня і прибуває на Північний вокзал Бостона о 16:12 по обіді. За моїми розрахунками, він мав прибути до Аркгема не раніше наступного полудня, тож увесь ранок четверга я чекав. Однак полудень настав, а потім і минув, і коли я зателефонував до поштової контори, дізнався, що жодних відправлень на моє ім’я не надходило. Стривожившись, я зателефонував транспортному агентові на Північний вокзал у Бостоні і майже не здивувався, коли почув, що відправлення не надходило і туди. Потяг № 5508 прибув учора з 35-хвилинним запізненням, але для мене там ніякої коробки не було. Агент пообіцяв дізнатися, чому так сталось, і провести розслідування, а я під кінець дня відправив телеграму Ейкелі.

Відповідь з Бостона не забарилася — слід віддати належне транспортній службі: агент зателефонував мені, щойно з’ясував усі обставини. Схоже, що залізничник, котрий їхав потягом № 5508, згадав інцидент, який міг стосуватися зникнення моєї бандеролі — суперечку з худорлявим, рудоволосим, неотесаним чолов’ягою з вельми дивним голосом; це сталося, коли потяг зупинявся у Кіні, Нью-Гемпшир, близько першої години дня.

Чоловік той був надміру схвильований і запевняв, що очікує прибуття важкої коробки, якої не було в потязі і про яку не було жодної згадки у реєстрі вантажів залізничної компанії. Він назвався Стенлі Адамсом, і в нього був такий на диво деренчливий монотонний голос, що залізничник відчув, як в нього паморочиться у голові і хилить у сон, він навіть не зміг дослухати його до кінця і пригадати, чим скінчилася розмова, згадав лише, що коли отямився, потяг уже рушив. Бостонський агент від себе додав, що цей службовець — винятково порядний, надійний і чесний юнак, з незаплямованою репутацією і вже давно працює у компанії.

Того вечора я вирушив до Бостона, щоб особисто розпитати залізничника, з’ясувавши у конторі його ім’я та адресу. Він виявився щирим молодим чоловіком, викликав довіру, одначе після недовгої розмови я зрозумів, що нічого нового він не розповість. Мені здалося дивним, що він не був упевненим, чи зможе впізнати того чоловіка, зустрівши знову. Зрозумівши марність подальших розмов, я повернувся до Аркгема і до ранку писав листи Ейкелі, до поштової контори, управління поліції і поштовому агенту в Кіні. Я відчував — чоловік із дивним голосом, що у такий незвичайний спосіб вплинув на хлопця, відіграє ключову роль у цій зловісній пригоді, і сподівався, що станційні службовці або телеграфісти в Кіні зможуть бодай щось повідомити про нього, про те, як, коли і до кого він звертався з приводу свого вантажу.

Однак я мушу визнати, що всі мої спроби провести розслідування закінчилися нічим. Чоловіка з дивним голосом справді помітив після полудня вісімнадцятого липня в Кіні, а якийсь нероба не зовсім упевнено повідомив, що бачив у нього в руках важку коробку; але чоловік той геть чужий у цих місцях, і його ніхто не бачив ні до того, ні опісля. Він не заходив до приміщення телеграфу і не отримував жодних повідомлень, так само нікому не надходило телеграфних повідомлень щодо чорного каменя в потязі № 5508. Певна річ, Ейкелі приєднався до мене в розслідуванні і навіть особисто вирушив до Кіна розпитати людей, що мешкали неподалік від станції, однак він ставився до цієї події ще з більшим фаталізмом, аніж я. Він був схильний вважати втрату коробки лиховісним і загрозливим наслідком неминучого плину подій і не мав жодних сподівань віднайти втрачене, говорив про безсумнівні телепатичні та гіпнотичні здібності істот з пагорбів і про їх посланців, а в одному з листів натякав на свою переконаність у тому, що камінь уже давно покинув нашу планету. Я ж, зі свого боку, палав праведним гнівом, адже вбачав у вивченні давніх напівстертих ієрогліфів можливість пізнати щось важливе і вражаюче. Ця справа ще довго ятрила б мені душу, якби не ціла низка наступних листів Ейкелі, що започаткували геть нову фазу жахливої історії пагорбів і одразу ж заволоділа моєю увагою.

Невідомі створіння, писав Ейкелі дедалі кострубатішим почерком, узялися за нього значно рішучіше, ніж раніше. Нічне гавкання собак у безмісячні ночі або коли небо було запнуте хмарами, стало просто нестямним, а коли Ейкелі їхав пустельною дорогою, на нього серед білого дня спробували напасти. Другого серпня, їдучи автомобілем до селища, він побачив повалене дерево, що перегородило шлях серед лісової гущавини; водночас гавкіт двох його величезних собак недвозначно попередив про близькість невідомих створінь десь неподалік. Що могло статися, якби собак не було поруч, він навіть не наважувався припускати, але відтоді більше не смів нікуди виходити без супроводу принаймні двох найвірніших і найсильніших псів. П’ятого і шостого серпня сталися ще дві дорожні пригоди: в одному випадку по його машині стріляли, а в іншому шалене собаче гавкання сповістило про близькість небезпечних створінь.

П’ятнадцятого серпня я отримав відчайдушного листа, що надзвичайно мене стривожив, і я щиро бажав, аби Ейкелі відмовився від потайливості і закликав на допомогу правоохоронців. У ніч з дванадцятого на тринадцяте серпня сталася і геть страшна подія: біля будинку почалася стрілянина, а вранці Ейкелі знайшов трьох зі своїх дванадцяти великих псів убитими. На дорозі були численні сліди кігтів, а серед них — сліди Волтера Брауна. Ейкелі почав телефонувати до Бреттлборо, щоб йому привезли нових собак, але зв’язок обірвався раніше, ніж він устиг щось сказати. Тоді він сам вирушив на машині до Бреттлборо і з’ясував, що монтери знайшли головний кабель перерубаним саме на дільниці поруч із самотніми пагорбами на північ від Ньюфейна. Однак тепер Ейкелі вирушив додому з чотирма новими псами та кількома ящиками набоїв для багатозарядної крупнокаліберної рушниці. Лист він написав у поштовому відділенні Бреттлборо, і я отримав його без затримки.

Моє ставлення до описуваних подій уже не було суто науковим, я взяв справу надто близько до серця. Було страшно за життя Ейкелі в його самотньому і далекому сільському помешканні, і до певної міри за моє також — через причетність до загадки пагорбів. Ці істоти могли і до мене дістатися. Чи вдасться їм і мене так само піймати у свої лабети й поглинути? У листі-відповіді я наполягав, щоб Ейкелі звернувся по допомогу і натякнув, що зроблю це сам, якщо він до мене не прислухається. Попри усі його заперечення, я висловив намір особисто відвідати Вермонт і допомогти роз’яснити ситуацію представникам влади. У відповідь на це я отримав телеграму з Беллоуз-Фоллз такого змісту:

Однак справа набирала обертів. Після моєї відповіді на телеграму я отримав написану тремтячою рукою записку від Ейкелі, в ній ішлося про неймовірне: він не лише не відправляв мені телеграми, але й не отримував листа. Спішно проведене у Беллоуз-Фоллз розслідування виявило, що телеграму відправляв дивний рудоволосий чоловік з незвичайним, густим, монотонним голосом, і за винятком цієї інформації Ейкелі більше нічого не пощастило дізнатися. Поштовий службовець показав йому нашкрябаний олівцем оригінал тексту телеграми, однак почерк був зовсім незнайомий. Він звернув увагу, що в підписі були орфографічні помилки — Е-Й-К-Л-І, без другої літери Е. Висновки напрошувалися самі, але попри вочевидь критичне становище, Ейкелі не став їх робити.

Також він повідомляв про загибель іще кількох собак та придбання нових, а ще про стрілянину, що стала невід’ємною прикметою безмісячних ночей. Серед відбитків кігтів на дорозі і на задвірку його будинку тепер постійно з’являлися сліди Брауна та ще одного-двох людей у черевиках. Ейкелі визнавав, що справи кепські і що йому час перебиратися до сина в Каліфорнію, навіть якщо не вдасться швидко продати будинок. Але як же нелегко покидати єдине місце, яке ти вважаєш своєю домівкою! Він спробує протриматись іще якийсь час; можливо, йому поталанить віднадити непроханих гостей — особливо якщо він напоказ облишить будь-які спроби розгадати їхні таємниці.

Я, не зволікаючи, відповів Ейкелі і знову запропонував свою допомогу, ще раз висловивши палке бажання приїхати до нього, аби спільно переконати представників влади в небезпечності його становища. Його відповідь щодо моєї пропозиції була вже менш категоричною, однак він писав, що хотів би трохи перечекати, аби дати раду своїм справам і підготуватись до від’їзду з родинного гнізда, яке перетворилось на смертельно небезпечне. Люди з підозрою ставляться до його досліджень, і для нього буде краще виїхати потай, не викликаючи занепокоєння у сусідів і не змушуючи їх сумніватися в його психічному здоров’ї. Він визнав, що вже зазнав чималих випробувань і хотів би виїхати звідси, по можливості, зберігаючи гідність.

Цього листа я отримав двадцять восьмого серпня і у відповідь написав підбадьорливе послання. Вочевидь, мої підбадьорювання подіяли, бо в наступному листі Ейкелі висловив мені вдячність і значно менше писав про свої страхи. Разом із тим його лист не можна було назвати сповненим оптимізму, позаяк він висловив упевненість, що створіння лишень тимчасово облишили його, мабуть, на час повного місяця. Він сподівався на безхмарні ночі і розпливчасто натякав, що може перебратися до Бреттлборо, коли місяць піде на спад. Я знову спробував підбадьорити Ейкелі, але п’ятого вересня надійшло нове послання, що, вочевидь, випередило мій лист, який ще був у дорозі, і на цього листа я вже не міг дати такої підбадьорливої відповіді. З огляду на його важливість я наведу текст без скорочень — наскільки мені пощастило закарбувати в пам’яті ці написані нерівним почерком слова. В листі було написано:

Понеділок.

Дорогий Вілмарте!

Це, скоріше, песимістичний постскриптум до мого попереднього листа. Минулої ночі небо затягло густими хмарами — місячне світло ніяк не пробивалося крізь них, хоча й дощу не було. Справи зовсім кепські, і, здається, всупереч нашим сподіванням, скоро настане кінець. Опівночі щось сіло на дах мого будинку, і собаки почали рватися з ланцюга, аби подивитися, що то було. Я чув їхній гавкіт, а потім одному пощастило зірватися і заскочити на дах низенької прибудови. Там почалася запекла сутичка, і я почув жахливе дзижчання, якого ніколи не забуду. А потім відчув страшний сморід. Приблизно цієї ж миті пролунали постріли, і кулі, пробивши віконне скло, мало мене не зачепили. Гадаю, головні сили цих істот підійшли ближче, коли собаки розділилися через сутичку на даху. Що там відбувалось, я ще не знав, однак побоювався, що ці тварюки навчилися краще управлятися зі своїми крилами. Я вимкнув світло в домі, порозчиняв вікна, немов бійниці, і почав стріляти на всі боки, намагаючись не поцілити в собак. На цьому все й скінчилося, а вранці я побачив у дворі великі калюжі крові, а поруч із ними якусь липку зелену речовину, яка жахливо смерділа. Я видерся на дах і там виявив таку ж саму паскудну гидоту. П’ятьох псів було вбито, і, схоже, одного з них підстрелив я, бо цілив занадто низько і влучив собаці у спину. Зараз я міняю вибиті шибки і збираюся до Бреттлборо по нових собак. Боюся, що на тамтешній псарні мене вважають божевільним. Пізніше напишу Вам іще. Мабуть, за тиждень-два я буду готовий виїхати, хоча мені й думати про це не хочеться.

Поспіхом, Ейкелі

Проте це був не єдиний лист від нього, який випередив мій. Наступного ранку, шостого вересня, прийшов іще один; цього разу то були якісь надряпані у нестямі карлючки, вони позбавили мене самовладання і завели в глухий кут, тож я не знав, що й казати або робити далі. І знову я не придумаю нічого ліпшого, ніж процитувати лист якомога повніше, наскільки це дозволяє пам’ять.

Вівторок.

Хмари так і не розвіялися, місяця знову не видно — та він і так щербатий. Обплутав би дім електричними дротами, щоб пустити по них струм і встановив би прожектор, якби не був упевнений, що вони обріжуть кабель, щойно його встигнуть протягти.

Здається, я божеволію. Можливо, все, про що я Вам пишу — сон чи маячня. І раніше все було жахливо, а тепер стало просто нестерпно. Минулої ночі вони розмовляли зі мною — розмовляли тим клятим голосом, дзижчанням, і повідомили такі речі, які я не наважусь переказати. Я чітко чув їхні голоси на тлі собачого гавкання, а щойно ці голоси стихали, їм допомагав людський голос. Тримайтеся від цього подалі, Вілмерте, — це значно гірше, ніж Ви або я могли собі уявити. Вони не мають наміру відпускати мене до Каліфорнії — вони хочуть забрати мене звідси живим або живим суто теоретично і ментально, до того ж йдеться не про Юґґот, а про щось далеке — за межами Галактики, можливо, за вигнутим краєм Всесвіту. Я сказав їм, що не збираюся туди, куди вони хочуть мене вивезти, та ще й у такий жахливий спосіб, але боюся, що нічого з цим не вдію. Моє помешкання стоїть оддалік поселень, і вони можуть невдовзі прийти по мене не тільки уночі, але й посеред білого дня. Ще шістьох собак убито, і коли я сьогодні їхав через ліс до Бреттлборо, то відчував їхню присутність.

Даремно я вислав Вам запис фонографа і чорний камінь. Краще знищити запис, доки не пізно. Якщо я ще буду тут, пошлю Вам звісточку. Було б добре зібрати всі речі та книжки і зупинитися в Бреттлборо. Якби міг, вирушив би туди і без речей, та щось всередині мене не дає цього зробити. Я міг би втекти від них до Бреттлборо, де був би у більшій безпеці, але відчуваю себе в’язнем у власному будинку. У мене таке відчуття, що навіть якщо я кину геть усе і спробую втекти, з цього нічого хорошого не вийде. Як усе жахливо! Не вплутуйтесь у це.

Ваш Ейкелі

Отримавши цього листа, я не міг заснути всю ніч — мене вражало, що в Ейкелі досі лишалися крихти здорового глузду. Зміст листа свідчив про божевілля, проте виклад — з огляду на все те, що відбувалось раніше — вирізнявся моторошною переконливістю. Я вирішив не відповідати на цього листа, а дочекатися реакції Ейкелі на попереднє послання. Реакція не забарилася — вже наступного дня я отримав свіжі новини, які повністю нівелювали оптимізм мого листа. Ось що я пам’ятаю з того нашкрябаного у шаленому поспіхові, всього у чорнильних плямах і виправленнях, тексту:

Середа.

Віл. — Ваш. листа отримав, проте нема сенсу щось обговорювати. Я з усім змирився. Дивно, що у мене ще залишилося трохи сили протистояти їм. Тепер мені не врятуватись, навіть якби я був готовий кинути все і тікати. Вони мене все одно дістануть.

Вчора отримав від них листа — принесли з місцевого поштового відділення, коли я їздив у Бреттлборо. Його надрукували і відправили поштою з Беллоуз-Фоллз. Вони повідомили, що збираються зі мною зробити — не можу цього повторити. Благаю Вас, бережіть себе! Знищіть запис на фонографі. Ночі, як і раніше, безхмарні, а серп місяця дедалі тонший. Хотів би я набратися сміливості попросити про допомогу — це могло б мобілізувати мою волю, — але той, хто зважиться допомогти, вважатиме мене божевільним, допоки не отримає конкретних доказів. Не можу просити людей прийти до мене без якоїсь причини — я роками ні з ким не підтримую стосунків.

Але я ще не повідомив Вам найгіршого, Вілмарте. Наберіться мужності, перш ніж читати далі, бо це викличе у Вас шок. Але не сумнівайтесь — я кажу щиру правду. Ось вона: я бачив одну з цих істот і навіть доторкнувся до неї, принаймні, до її частини. Господи милосердний, як же це було огидно! Певна річ, це створіння було мертве. Його загриз один із псів, і я знайшов тіло вранці біля псарні. Я спробував зберегти його у дровнику, щоб показати на підтвердження правдивості своїх слів, однак за кілька годин воно цілком випарувалось. Не лишилося нічого. Всі ці створіння теж були помічені у річці тільки першого ранку після повені. А тепер про найгірше: я спробував сфотографувати для Вас цю істоту, та коли проявив плівку, на ній не було нічого, крім дровника. З чого ж це створіння? Я бачив його і торкався руками, усі вони залишають сліди. Воно однозначно матеріальне — але з якої речовини? Форму описати неможливо. Це схоже на велетенського краба з безліччю пірамідок із м’ясистих кілечок або вузликів із товстих волокнистих утворень, а на місці, де у людини голова, у нього — численні мацаки. Липка зеленкувата маса — його кров або якісь виділення. І будь-якої хвилини їх на Землі може стати більше.

Волтер Браун зник — його більше не видно в тих місцях, де він раніше часто вештався. Певно, я поцілив його одним із пострілів, але схоже, що ці істоти завжди намагаються забрати своїх убитих і поранених.

Дістався сьогодні до міста без жодних ускладнень, та боюся, що вони почали утримуватись від нападів, бо щодо мене все вирішено. Пишу в поштовому відділенні Бреттлборо. Можливо, це мій останній лист, і якщо це так, повідомте про все моєму синові: Джордж Гудінаф Ейкелі, 176, Плезант стріт, Сан-Дієго, Каліфорнія, тільки не приїжджайте сюди. Напишіть хлопчику, якщо через тиждень від мене не буде звістки, і стежте за новинами у газетах.

Тепер я розіграю дві останні карти — якщо не забракне сміливості. По-перше, я спробую застосувати проти них отруйний газ (у мене є потрібні хімікати, і я виготовив маски для себе і собак), а як не допоможе, повідомлю про все шерифові. Нехай навіть мене запроторять до божевільні, якщо у них виникне таке бажання — краще вже так, ніж те, що хочуть зробити зі мною ті істоти. Можливо, спробую звернути їхню увагу на сліди біля будинку — вони нечіткі, але я знаходжу їх щоранку. Втім, підозрюю, поліція запросто може сказати, що я сам їх якось сфабрикував, адже всі тут вважають мене диваком.

Я міг би спробувати запросити полісмена до себе додому на ніч, аби він на власні очі все побачив, хоча цілком може статися, що ці істоти про це дізнаються і тієї ночі триматимуться подалі. Вони перерізають телефонний кабель, щойно я намагаюся кудись уночі зателефонувати, — монтери вважають часті пошкодження дуже дивним і можуть засвідчити цей факт, якщо тільки не вирішать, що я сам ріжу кабелі. Ось уже понад тиждень я нікого не викликаю відновити зв’язок.

Я б міг попросити когось із місцевих підтвердити реальність цих жахів, але ж усі кепкують з них, та й всі ці люди вже так давно не були у мене, що не в курсі останніх подій. Місцевих зубожілих фермерів до мого дому нічим не заманиш — ні ласкою, ні грошима. Листоноша чує їхні балачки і переповідає мені їх у жартівливій формі. Боже правий! Якби тільки мені пощастило пояснити йому, наскільки все реально! Я, мабуть, спробую показати йому сліди, та він приходить по обіді, коли їхніх слідів уже нема. Якби я спробував зберегти котрийсь із слідів, накривши коробкою або каструлею, то він, напевно, подумав би, що я сам його і зробив, аби пожартувати.

Якби я не жив таким відлюдником, до мене навідувались би люди, як це бувало раніше. Я ніколи не наважувався нікому показувати ні чорний камінь, ні світлини, ніколи не давав прослухати той запис, за винятком простих неосвічених людей. Інші сказали б, що я сам усе вигадав, і просто підняли б мене на сміх. Та все ж я можу спробувати показати світлини. На них чітко видно сліди кігтів, хоча самих істот, які їх залишили, неможливо сфотографувати. Шкода, що ніхто не бачив тієї почвари вранці, до того, як вона зникла!

Не знаю, що буде далі. Після всього, що зі мною трапилося, божевільня для мене — таке ж нормальне місце, як і будь-яке інше. Лікарі допоможуть мені набратися духу, щоб покинути цей будинок, а це для мене зараз найважливіше.

Якщо найближчим часом не отримаєте від мене звістки, напишіть моєму синові Джорджу. Прощавайте, знищіть запис і більше не вплутуйтеся в цю справу.

Ваш Ейкелі.

Цей лист сповнив мене таким жахом, якого я ще ніколи не відчував. Я не знав, як мені на нього реагувати, а тому нашвидкуруч написав кілька слів підтримки та недолугих порад і відправив рекомендованим листом. Пригадую, я радив Ейкелі негайно переїхати до Бреттлборо та звернутися до місцевої влади з проханням про захист. І ще додав, що теж приїду до того міста і привезу із собою запис фонографа, аби довести у суді, що Ейкелі — психічно здоровий. Здається, я ще написав, що настав час бити на сполох і застерегти людей щодо загрози з боку цих істот. Неважко помітити, що тієї миті моя віра в усе, про що повідомляв Ейкелі, була практично непохитною, хоча я і вважав, що його невдала спроба зробити знімок мертвого чудовиська пояснюється не так витівкою Природи, як помилкою самого Ейкелі, допущеного через хвилювання.

Невдовзі після цього, у суботу вдень, восьмого вересня, випереджаючи моє недоладне послання, прийшов зовсім інший, цілком заспокійливий лист, охайно надрукований на машинці — дивний лист із словами підтримки і запрошенням, який позначив найдивніший поворот у всій жахливій драмі самотніх пагорбів. Я знову цитуватиму з пам’яті — і при цьому намагатимусь якомога точніше передати стильові особливості листа. На ньому стояв поштовий штемпель Беллоуз-Фоллз, а підпис було надруковано, як і основний текст, — таке нерідко трапляється з початківцями в жанрі машинопису. Разом із тим текст був навдивовижу ретельно надрукований, що нетипово для новачка, з чого я зробив висновок, що Ейкелі, мабуть, користувався машинкою раніше, можливо, у коледжі. Було б не зовсім справедливо сказати, що лист приніс мені полегшення, адже за цим відчуттям чаїлася тривога. Якщо Ейкелі був психічно нормальним у жахливих обставинах, то чи нормальний він тепер, коли все скінчилося? І оце його «покращення взаєморозуміння»… Що воно може означати? Схоже, тепер Ейкелі змінив своє ставлення до всієї справи на діаметрально протилежне. Втім, ось текст листа, що його ретельно зберегла моя пам’ять — можу нею пишатися.

Мабуть, важливо, щоб цей лист було відформатовано саме так, з відступами у привітанні і прощанні, щоб підкреслити різницю з попереднім — написаним абияк.

Таунсенд, Вермонт,

Четвер, 6 вересня 1928 року.

Мій дорогий Вілмарте!

Для мене велике щастя заспокоїти Вас з приводу всіх тих дурниць, про які я Вам писав раніше. Кажу «дурниць», бо саме так я оцінюю своє ставлення, навіяне страхом, а не опис самих явищ — вони цілком реальні та значущі, а моя помилка полягала в тому, що я сам виробив неадекватне ставлення до них.

Здається, я вже згадував, що мої дивні гості почали зі мною спілкуватися, принаймні, намагалися це зробити. Учора вночі таке спілкування втілилося в реальність. У відповідь на певні сигнали я прийняв у себе вдома їхнього посланця — скажу одразу, це був представник роду людського. Він повідомив мені чимало такого, про що ні Ви, ні я навіть не здогадувалися, і неспростовно довів усю помилковість наших уявлень про мету створення таємної колонії на нашій планеті Прибульцями Ззовні.

Схоже, що страшні легенди про їхні наміри щодо людства і Землі є наслідком невігластва та помилкового розуміння алегоричних висловлювань — висловлювань, породжених культурною спадщиною і стереотипами мислення. Мушу визнати, мої особисті міркування були такими ж далекими від істини, як і здогадки яких-небудь невігласів-фермерів або дикунів-індіанців. Те, що я вважав жахливим, принизливим, чого треба соромитися, насправді заслуговує на шанобливе ставлення, його складно осягти розумом, проте воно варте навіть того, аби захоплюватись ним, мої ж попередні оцінки були не більш ніж проявом віддавна притаманної людині звички ненавидіти і боятися всього цілком відмінного.

Тепер я шкодую, що завдав цим дивним створінням такого лиха під час нічних перестрілок. Якби ж я тоді здогадався спокійно і розважливо з ними поговорити! Однак вони не тримають на мене зла, їхні емоції цілком відрізняються від наших. На жаль, в ролі агентів у Вермонті вони використовують деяких осіб з вельми невисоким рівнем розвитку — приміром, того ж таки покійного Волтера Брауна. Це через нього у мене виникло упереджене ставлення до тих істот. Насправді ж вони ніколи свідомо не завдають людям шкоди, хоча самі нерідко зазнають жорстоких переслідувань і вистежування з боку представників роду людського. Наприклад, існує таємний культ сатаністів (Ви, ерудована в галузі містики людина, зрозумієте мене, якщо я пов’язуватиму їх із Гастуром і Жовтим Знаком), що ставить собі за мету відстежувати цих створінь на догоду потворним силам з іншого виміру. Саме проти таких агресорів — а не проти звичайних людей — спрямовані жорсткі заходи перестороги Прибульців. До речі, я цілком випадково дізнався, що чимало наших втрачених листів було викрадено не Прибульцями, а емісарами того лиховісного культу.

Усе, чого хочуть Прибульці від людини, — це миру і невтручання, а ще інтелектуальних взаємозв’язків. Саме це останнє зараз конче потрібне, адже наші знання і технічні засоби досягли такого рівня, за якого на Землі стає неможливим існування таємних аванпостів Прибульців Ззовні. Прибульці прагнуть краще пізнати людей і заохотити деяких духовних і наукових лідерів дізнатися про себе якомога більше. Внаслідок такого обміну інформацією всі негаразди минуть і встановиться прийнятний для обох сторін modus vivendi[39]. Будь-які припущення щодо поневолення або знищення людства просто сміховинні.

На шляху до «покращення взаєморозуміння» Прибульці, цілком природно, вирішили скористатися моїм чималим досвідом, позаяк я зібрав достатньо інформації про них, і залучити мене як першого на Землі їхнього перекладача. Учора вночі вони багато чого розповіли мені, навели факти величезної ваги, що відкривають безмежні горизонти, а надалі мені повідомлять ще більше — усно і письмово. Мене поки що не запрошували здійснити подорож назовні, хоч я і не виключаю, що в майбутньому сам цього захочу, використовуючи спеціальні засоби, які перевершують все, що ми звикли вважати досягненнями людства. Мій дім більше не братимуть в облогу, все повернулося до нормального стану, і для собак відтепер роботи теж не буде. Замість страхів я отримаю нагоду долучитися до неосяжних джерел знань та інтелектуального вдосконалення, недоступних для простих смертних.

Прибульці — чи не найбільш вражаючі органічні створіння у просторі й часі та поза ними — це представники космічної раси, поруч з якими всі інші форми життя є лишень виродженими відгалуженнями. Вони більшою мірою рослинного, аніж тваринного походження, якщо такі терміни можна застосувати до матерії, з якої вони створені. Мають губчасту структуру, але наявність субстанції, подібної до хлорофілу, і доволі своєрідна система травлення цілком відрізняють їх від справжніх cormophytic fungi[40]. Справді, речовина їхніх тіл є зовсім чужою для нашої частини космосу — електрони у ній мають зовсім інший рівень вібрацій. Саме тому цих створінь неможливо сфотографувати на звичайну фотоплівку або пластинку, хоча наші очі можуть їх бачити, однак хімік з добрим знанням справи спромігся б створити фотоемульсію, яка збереже їхні зображення.

Істоти їхнього виду володіють рідкісною здатністю пересуватися в холоді безповітряного міжзоряного простору в тілесних оболонках, хоча деякі підвиди потребують механічних пристроїв або своєрідних хірургічних перетворень. Лишень у деяких особин є крила, що чинять опір етеру, вони типові для вермонтського різновиду. Ті з них, що обжилися на віддалених гірських вершинах Старого Світу, потрапили туди в інший спосіб. Їхня зовнішня схожість з окремими представниками тваринного світу, так само як і будова, що її ми можемо сприймати як матеріальну, є наслідком радше паралельної еволюції, аніж близької спорідненості. Їхні розумові здібності перевершують усі, які мають інші сущі живі форми, хоча крилаті створіння з наших пагорбів навіть не є найрозвиненішими. Телепатія — звичайний засіб їхнього спілкування, але вони мають рудиментарні голосові органи, які після нескладної хірургічної операції (а хірургія для них річ звичайна, і вони досягли значних успіхів у цій царині) здатні приблизно відтворювати мову будь-якої істоти, що володіє навичками мовлення.

Їхнє основне нинішнє місце проживання — досі не відкрита людством планета[41] на самому краю Сонячної системи, де майже немає світла, вона розташована за Нептуном і є дев’ятою за віддаленістю від Сонця. Це, як ми з’ясували, об’єкт, що у деяких давніх заборонених рукописах дістав містичну назву «Юґґот»; невдовзі він може стати джерелом концентрованого розумового впливу на наш світ задля спрощення ментального спілкування. Мене не здивує, якщо астрономи стануть доволі чутливими до цих потоків думок і відкриють Юґґот, коли Прибульці того захочуть. Але Юґґот, поза сумнівом, є лиш засобом для досягнення мети. Переважна кількість цих створінь живе серед дивовижно влаштованих безодень, що виходять за межі найсміливішої людської уяви. Сфера простору-часу, що її ми розглядаємо як сукупність усього сущого, насправді є лиш атомом в істинній нескінченності, і належить вона їм. І та частина цієї нескінченності, яку тільки може осягти мозок людини, поступово відкриється мені, як до цього відкрилася не більше як п’ятдесятьом іншим людям за всю історію існування нашого виду.

Вілмарте, все це попервах здаватиметься Вам маячнею, але згодом Ви усвідомите, яка неймовірна перспектива відкривається переді мною. Я хочу, щоб Ви скористалися нею тією ж мірою, що і я, тим більше, що маю Вам повідомити ще чимало речей, які не можна довірити паперу. Раніше я застерігав Вас від приїзду, але тепер, коли я у безпеці, ця пересторога незайва, і я з великим задоволенням запрошую Вас до себе.

Ви могли б приїхати сюди до початку семестру у Вашому коледжі? Було б чудово, якби Вам це вдалося. Прихопіть із собою запис фонографа і всі мої листи до Вас як допоміжні матеріали — нам вони знадобляться і допоможуть відтворити цілісну картину цієї вражаючої історії. Бажано, щоб Ви привезли і світлини також, бо я кудись запроторив свої знімки та негативи, коли перебував у стані збудження. Якби Ви тільки могли уявити, який нечуваний матеріал я хочу долучити до цих неточних і уривчастих даних — і який дивовижний пристрій я маю на підтвердження своїх слів!

Приїздіть без вагань — за мною більше не стежать, і Вам не загрожує ніщо протиприродне чи страхітливе. Просто приїздіть, і я зустріну Вас на своєму автомобілі на станції Бреттлборо — будьте готові затриматись надовго і пам’ятайте, що у нас із Вами попереду багато вечорів з розмовами про такі речі, які виходять за межі будь-яких людських фантазій. Певна річ, про це ніхто не має знати — справа не повинна стати надбанням нашої невибагливої публіки.

Залізничне сполучення з Бреттлборо непогане — з розкладом руху Ви зможете ознайомитись у Бостоні. Їдьте експресом Бостон-Мен до Ґрінфілда, де зробите пересадку і проїдете решту шляху, там недовго. Раджу Вам сісти на потяг о 16:10 з Бостона. До Ґринфілда він прибуває о 19:35, а о 21:19 звідти відправляється потяг, що прибуває до Бреттлборо о 22:01. Це по буднях. Повідомте мені дату Вашого приїзду, і я зустріну Вас на станції з автомобілем.

Даруйте за те, що надрукував цей лист на машинці, але останнім часом у мене нерівний почерк, як Ви самі це знаєте, а тому я не можу писати довгі листи. Цю нову машинку «Корона» я купив учора в Бреттлборо — схоже, вона працює бездоганно.

Чекаю на відповідь і сподіваюсь побачити Вас із записом фонографа та всіма листами від мене, а ще — зі світлинами.

Залишаюсь в очікуванні зустрічі,

Ваш Генрі В. Ейкелі

Альберту Н. Вілмарту, есквайру,

Міскатонікський університет,

Аркгем, Массачусетс.

Я читав і перечитував цього дивного і несподіваного листа, розмірковував над ним з непередаваним сум’яттям у думках. Я вже казав, що відчув одночасно і полегкість, і тривогу, однак це лише дуже поверхово передає напівтони моїх підсвідомих переживань, що включали в себе і ті два почуття. Насамперед це послання цілком суперечило усім попереднім, сповненим страхів посланням — зміна настрою від тваринного жаху до спокійної добродушності, і навіть піднесення була цілковитою і несподіваною, ще й до того ж блискавичною! Мені було важко повірити, що один лиш день міг настільки змінити психологічний стан людини, яка зі справжнім шаленством викладала події середи, хай там які відкриття міг принести цей день. Іноді через очевидні недоладності я запитував у себе: чи не була вся ця далека драма за участі фантастичних сил маячнею, витвором моєї уяви? Але я тут же згадав про фонографічний запис і спантеличився ще сильніше.

Здавалося, я менш за все міг очікувати такого листа! Обдумавши свої враження, я виокремив у них два очевидні моменти. Перш за все, якщо припустити, що Ейкелі є тепер і був раніше психічно нормальним, настільки разюча зміна виглядає занадто швидкою і неймовірною. По-друге, поведінка Ейкелі, його оцінки, мова зазнали якоїсь прихованої мутації — мутації настільки глибокої, що важко припустити співіснування двох таких станів в одній людині, якщо вважати, що і тоді, і тепер він сповна розуму. Добір слів, стиль мовлення — все було трохи іншим. Я, зі своєю академічною чутливістю до прозового стилю, помітив суттєві відмінності в ритміці та способі побудови ним фраз. Певна річ, емоційне потрясіння або якесь одкровення, що провокують таку радикальну зміну, мають бути насправді надзвичайними! З іншого боку, цей лист великою мірою був характерним для Ейкелі: та ж сама схильність посилатися на вічність і безкінечність, та сама допитливість ученого. Я не міг навіть на мить — хоча мить сумнівів усе ж була — повірити в можливість фальшування або зловмисної підміни листа. Хіба запрошення — готовність надати мені можливість особисто переконатися в істині — не доводить його щирості?

У ніч проти суботи я не ліг заснути, весь час розмірковуючи про невідомість і дива, що стояли за листом. Мій розум, втомлений від частої зміни жахних і дивовижних фактів упродовж чотирьох останніх місяців, невпинно працював над новими вражаючими даними, кидаючись від сумніву до віри, як уже бувало з попередніми дивовижами. Перед світанком моя невгасима зацікавленість почала брати гору над розгубленістю і тривогою. Божевільний він чи нормальний, зазнав якихось метаморфоз чи просто відчував полегкість, але складалося враження, що Ейкелі насправді зіткнувся з якоюсь неймовірною зміною всієї перспективи його небезпечних досліджень; зміною, що заразом зменшила відчуття небезпеки — справжньої або надуманої — і відкрила нові запаморочливі сфери космічного і надлюдського знання. Моя власна пристрасть до незвіданого анітрохи не поступалася його прагненням, і я відчув, що підхопив від нього хворобливу жагу виходити за межі дозволеного. Скинути осоружні, обмежувальні пута простору, часу і законів природи, щоб налагодити зв’язок з позамежжям, наблизитися до безодні нескінченності з її таємницями — заради цього, безумовно, варто ризикувати своїм життям, душею і здоровим глуздом! Та ще й Ейкелі запевняє, що більше нема жодних перешкод — він сам запросив мене до себе, хоча раніше вперто відмовляв. Я просто тремтів від збудження, думаючи про те, що він може мені повідомити, ціпенів од захвату з однієї лиш думки, що сидітиму в самотньому і нещодавно обложеному сільському будинку з людиною, яка спілкувалася із прибульцями з космосу, сидітиму із жахливим записом та купою листів, в яких Ейкелі підсумовував свої ранні думки.

Отже, у неділю вранці я телеграфував Ейкелі, що зустрінуся з ним у Бреттлборо наступної середи, дванадцятого вересня, якщо його влаштовує ця дата. Лише в одному я не дослухався до його поради, а саме щодо вибору потяга. Сказати правду, я не мав бажання приїжджати до цієї похмурої місцевості проти ночі, тому, замість поїхати потягом, який запропонував мені Ейкелі, я зателефонував до станції і замовив квиток на інший. Прокинувшись якнайраніше і вирушивши потягом о 8:07 до Бостона, я міг встигнути на ранковий до Ґринфілда о 9:25, який прибував туди о 12:22. Це давало можливість пересісти на потяг, що прибував до Бреттлборо о 13:08, одразу після полудня (що набагато зручніше за 22:01), аби зустрітися з Ейкелі і разом з ним вирушити до таємничих пагорбів.

Я повідомив телеграмою про зміну маршруту і був радий вже того вечора отримати відповідь, що моя пропозиція його цілком влаштовує. У телеграмі було написано:

План цілком влаштовує. Зустріну потяг 13:08 середу. Не забудьте запис, листи, світлини. Нікому ні слова, куди їдете. Очікуйте великих відкриттів.

Ейкелі.

Те, що я отримав цю телеграму у відповідь на свою, доставлену йому посланцем зі станції Таунсенд додому чи переказану телефоном, спростовувало будь-які підсвідомі сумніви щодо автора того приголомшливого листа. Я відчув очевидну полегкість — навіть більшу, ніж я на той час міг сподіватися, адже всі мої сумніви мали доволі глибоке коріння. Однак тої ночі я спав міцно і спокійно, а протягом двох наступних днів ретельно готувався до від’їзду.

Я виїхав у середу, як і було домовлено, прихопивши валізу з усім необхідним для подорожі, включно з науковими матеріалами, записом фонографа, світлинами і цілою текою листів Ейкелі. На його прохання, я нікому не повідомив про мету своєї подорожі, бо розумів, що справа потребує повної таємності, навіть якщо все складеться якнайкраще. Думка про майбутній інтелектуальний і духовний контакт з чужими, істотами з позамежжя була приголомшливою навіть для мого вже підготовленого до цього розуму, що вже казати про її можливий вплив на великі маси непоінформованих невігласів? Не знаю, що брало в мені гору — страх чи очікування захопливої пригоди, коли я в Бостоні пересідав на потяг, що ішов на захід спочатку через добре знайомі мені місця, а потім через дедалі менш відомі: Волтгем — Конкорд — Ейер — Фітчбурґ — Гарднер — Етол…

Мій потяг запізнився у Ґринфілд на сім хвилин, але експрес на північ ще не відбув. Я поспіхом пересів на нього і, відсапуючись, спостерігав у вікно вагона, як потяг пролітає залиті сонцем місця, про які я так багато читав, але де до сьогодні жодного разу не був. Я знав, що потрапив на давню землю Нової Англії, яка зберегла свій первісний вигляд, на відміну від механізованих та урбанізованих районів півдня та узбережжя, де минуло моє життя; незіпсована, давня земля без чужинців і фабричного диму, рекламних щитів і бетонних автошляхів, тобто без усіх ознак сучасності, що заполонили решту країни. Тут сподіваєшся побачити місцеві традиції, що залишились недоторканими і пустили глибоке коріння в навколишній світ, той спосіб життя, що зберігся здавна і до сьогодні, де ще живі чарівні давні спомини, де саме підґрунтя вельми сприятливе для мало кому відомих загадкових вірувань.

Час від часу я бачив, як проти сонця виблискує голубінь ріки Коннектикут, яку ми перетнули за Нортфілдом. Попереду мріли таємничі зелені схили; від провідника я дізнався, що ми вже у Вермонті. Ще він порадив перевести стрілки на годину назад, бо край північних пагорбів не визнавав літнього і зимового часу. Виконуючи пораду кондуктора, я водночас ніби перегорнув календар на ціле сторіччя назад.

Потяг їхав зовсім близько до води, і на протилежному березі річки, у Нью-Гемпширі, було видно крутий схил Вентестиквіта, про який ішлося у багатьох стародавніх легендах. Ліворуч з’явилися вулиці, а праворуч, посеред нуртуючого потоку — зелений острів. Люди посхоплювалися з місць і рушили до дверей, а за ними і я. Потяг зупинився, і я вийшов на довгий перон станції Бреттлборо.

Окинувши поглядом вервечку авто, що очікували на стоянці, я почав гадати, який з них міг бути «фордом» Ейкелі, але мене впізнали раніше. Втім, зустрічав мене, простягнувши для вітання руку, однозначно не Ейкелі; чоловік солодкавим голосом поцікавився, чи не я той самий Альберт Н. Вілмарт з Аркгема. Він був геть не схожий на сивого бороданя Ейкелі, якого я знав зі світлини; цей був набагато молодший, типово міський житель, у модному вбранні, з вузькою смужкою чорних вусиків. Його соковитий голос видався мені знайомим, але я ніяк не міг згадати, де і коли чув його.

Поки я розглядав співбесідника, той повідомив, що приїхав з Таунсенда замість свого друга, пана Ейкелі. Як пояснив незнайомець, в Ейкелі стався напад ядухи, тож він не міг вирушити в подорож. Мене запевнили, що нічого небезбечного для його здоров’я нема і що нашим планам ніщо не завадить. Я не міг збагнути, якою мірою пан Нойєс — так він назвався — був посвячений у дослідження і відкриття Ейкелі, однак його очевидна легковажність свідчила, що він — людина радше випадкова. Пам’ятаючи, що Ейкелі живе самітником, я був дещо здивований появою такого друга, проте це не завадило мені сісти в його автомобіль — зовсім не старий, як повідомляв у листах Ейкелі, а великий і бездоганно чистий представник новітнього покоління машин — вочевидь, власність Нойєса, з массачусетським номером і кумедним значком «священної тріски[42]». Мій проводир, вирішив я, мабуть, приїхав у Таунсенд на літо.

Нойєс сів за кермо, і ми одразу рушили. Я був радий, що він не дуже балакучий, бо якась дивна напруга у повітрі не налаштовувала на розмову. У світлі пообіднього сонця містечко мало дуже привабливий вигляд, я одразу це зауважив, коли машина спускалася схилом і повертала праворуч, на головну вулицю. Місто поринуло у напівсон, як усі старовинні міста Нової Англії, картини яких пам’ятаєш з дитинства, де щось у симфонії дахів і шпилів, димарів і цегляних стін зачіпає в душі найпотаємніші струни пам’яті предків. Мені здалося, що я наблизився до порога місцевості з казково недоторканими нашаруваннями давнини, місцевості, де усе ще тривали дивні події минулого, яке і досі ніхто не зважується потурбувати.

Коли ми виїхали з Бреттлборо, напруга та лихі передчуття посилились, чому сприяло скупчення пагорбів навколо нас — кам’янисті й зелені схили громадилися, тиснули і страхали, із сивої давнини сповнені моторошних таємниць та істот, які могли загрожувати всьому живому. Якийсь час ми їхали уздовж широкої, але мілководної річки, що брала початок у невідомих пагорбах на півночі і мала назву Вест Рівер. Коли я почув цю назву від свого супутника, мене пересмикнуло: я згадав газетні повідомлення саме про цю річку, про виявлене у ній під час повені тіло одного з крабоподібних створінь.

Поступово місцевість навколо нас ставала дикою і зовсім пустельною. Старовинні на вигляд мости визирали поміж пагорбів, наче привиди минулого, а покинута залізнична колія удовж річки, здавалося, сповнювала повітря запахом тліну. Перед очима пролітали яскраві мальовничі долини і громаддя скель; незайманий сірий аскетичний граніт Нової Англії визирав з-під зелені, що вкривала вершини гір. У вузьких ущелинах бігли струмки, які несли до річки незліченні таємниці тисяч гірських вершин, де ніколи не ступала нога людини. В обидва боки від дороги розбігалися вузькі, ледь помітні манівці, торували собі шлях через густі, величні лісові масиви, серед первісних дерев яких могли зачаїтися цілі армії духів. Побачивши все це, я подумав, як невидимі мешканці лісів не давали Ейкелі спокою під час його мандрівок цією дорогою, і зрозумів, що він тоді відчував.

Мальовниче старовинне містечко Ньюфейн, повз яке ми проїхали менше ніж за годину дороги, було нашим останнім зв’язком зі світом, який людина могла вважати завойованим остаточно і безповоротно — після цього зникли будь-які ознаки сьогоднішнього, позначеного часом. Ми потрапили до фантастичного світу мовчазної ірреальності; вузенька стрічка дороги піднімалась і опускалась, оминаючи ніби з власної примхи безлюдні зелені вершини і майже пустельні долини. Крім гудіння двигуна нашого авто і невиразного шуму на поодиноких фермах, які ми час від часу проїжджали, єдиним звуком, який вловлювало вухо, було дзюрчання невидимих джерел, захованих у гущавині тінистих лісів.

Від близькості приземкуватих куполів зелених пагорбів перехоплювало подих. Їх круті урвисті схили перевершили всі мої очікування і нічим не нагадували знайомого нам буденного світу. Густі незаймані хащі на цих неприступних крутосхилах, здавалося, приховували чужинські небачені речі, і мені спало на думку, що сама вже незвичайна форма пагорбів має дивне і давно забуте значення, наче вони — колосальні ієрогліфи, залишені расою гігантів, чиї звитяги продовжують жити лиш у нечастих і найглибших снах. У моїй пам’яті зринули всі легенди минулого, як і всі приголомшливі докази з листів та артефактів Генрі Ейкелі, ще більше посиливши відчуття тривоги та близької небезпеки. Разом згадалися мета мого візиту та всі його дивовижні обставини, і я на мить заціпенів, майже втративши бажання продовжувати пошук незвіданого.

Мій провідник, напевно, зауважив мою стривоженість, бо мірою того як дорога ставала ще більш пустельною і нерівною, машину трясло все сильніше, а наш рух уповільнювався, його люб’язні пояснення ставали розлогішими і з часом полилися невпинним потоком. Він говорив про красу і загадковість цих місць, виявляв обізнаність із фольклорними дослідженнями мого майбутнього господаря. Його ввічливі запитання засвідчували, що йому відома суто наукова мета мого приїзду, а ще він знає про важливі матеріали, які я везу; проте він жодним словом не прохопився про свою обізнаність із відкриттями Ейкелі.

Манера поведінки мого супутника була настільки люб’язною, природною і притаманною міському жителю, що його слова мали б заспокоїти і підбадьорювати, але, хоч як це дивно, що далі ми заглиблювалися у незвідані та дикі лісові нетрі, я відчував дедалі більшу тривогу. Часом здавалося, наче він хоче дізнатись, що мені відомо про дивовижні таємниці цих місць; і з кожним його висловлюванням посилювалось непевне, дражливе і страхаюче відчуття, що я уже десь чув цей голос. То була не проста подібність — вона чаїла якусь загрозу, попри м’яку, інтелігентну манеру говорити. Я чомусь пов’язував цей голос із призабутими нічними жахами і відчував, що можу збожеволіти, якщо пригадаю, де саме його чув. Якби тієї миті мені вдалося знайти якусь поважну причину, гадаю, я б відмовився від задуманого візиту, але ніякої такої нагоди не трапилося, і я вирішив, що твереза наукова розмова з Ейкелі допоможе мені отямитися.

До того ж якийсь дивний спокій випромінювала неземна краса гіпнотичного краєвиду, в який ми поринали, наче у казці. Здавалося, сам час загубився у лабіринті дороги, а довкола воскресла краса минулих століть — правічні гаї, незаймані пасовиська з яскравими осінніми квітами, а ще, віддалік одне від одного, маленькі брунатні фермерські обійстя, що вигідно облаштувались у тіні розлогих дерев серед пахощів шипшини і тонконога. Навіть сонячне світло було тут неземним і яскравим, наче всю цю місцину огорнула якась особлива атмосфера. Я ніколи не бачив нічого подібного, хіба тільки як тло пейзажів італійських примітивістів. Такі краєвиди зображували на своїх картинах Содома[43] і Леонардо, та й то лиш як далеку перспективу другого плану крізь плетиво ренесансних арок. Ми ж тепер наче і справді розчинилися в цьому пейзажі, і мені здалося, що завдяки його таємній магії я віднаходжу те одвічно знайоме або успадковане мною, що так довго і марно намагався знайти.

Машина проминула поворот на вершині крутого схилу і несподівано спинилася. Ліворуч од мене, за доглянутим газоном, що межував із дорогою і був позначений білим камінням, стояв двоповерховий будинок з мансардою — незвичайного для цієї місцевості розміру і дуже вишуканий, з цілою низкою прибудов, що тулилися до нього ззаду і праворуч: з’єднані переходами комори, повітки і вітряк. Вітряк я одразу впізнав, адже бачив його на світлині, яку прислав мій друг, і тому не здивувався, прочитавши ім’я Генрі Ейкелі на оцинкованій поштовій скриньці при дорозі. Трохи віддалік, за будинком, тяглася смуга боліт і рідколісся, за нею підносився крутий, вкритий густим лісом пагорб, що завершувався гострим шпилем. Як я здогадувався, саме це й була вершина Темної Гори, до половини якої ми щойно піднялися.

Вийшовши з машини і взявши у мене валізу, Нойєс попросив зачекати, поки він сходить до Ейкелі, повідомити про мій приїзд. Сам же він, за його словами, дуже поспішав і не міг довго затримуватися. Коли він хутко попрямував до будинку, я вийшов з машини, аби трохи розім’яти ноги перед розмовою і довгими посиденьками. Схоже, нервозність і напруга знову сягнули апогею. Тепер, коли я опинився на місці описаних Ейкелі жахливих подій, сказати по правді, я побоювався майбутньої бесіди, яка мала відкрити мені чужий і заборонений світ.

Близький контакт із чимось незвичайним частіше викликає острах, ніж надихає, тож у мене зовсім не викликала піднесення думка про те, що просто на цьому відтинку дороги після безмісячної ночі, ночі жаху і смерті, з’являлися страшні сліди і смердючий зелений слиз. Я з подивом зауважив, що ніде не видно собак Ейкелі. Невже після мирної угоди з тими істотами він усіх їх продав? Хоч як я намагався, але не міг переконати себе у безпечності й надійності їхньої угоди, про що Ейкелі так наполегливо писав у своєму останньому, дивно не схожому на попередні, листі. Зрештою, він був людиною прямодушною, не обтяженою великим життєвим досвідом. Чи не було якихось глибинних і лиховісних підводних течій під поверхнею цієї спілки?

У полоні своїх думок, я кинув погляд на дорожню куряву, що була свідком таких лячних подій. Кілька останніх днів були сухими, тож поверхню дороги помережили найрізноманітніші сліди, попри те, що гості до цих місць навідувались нечасто. Охоплений якоюсь незрозумілою цікавістю, я почав відновлювати у пам’яті враження від листів, намагаючись зіставити страхітливі образи з реальними місцями та подіями. Було щось загрозливе і неприємне у потойбічній тиші, в притлумленому, ледве чутному плюскоті далеких струмків, у зелених вершинах і чорних лісах, що заступали обрій і тиснули на нього зусібіч.

І раптом у моїй свідомості виник образ, порівняно з яким усі ці непевні загрози і спалахи уяви стали геть несуттєвими. Я вже казав, що роздивлявся чудернацьке мереживо відбитків на дорозі просто з цікавості, однак за мить мене охопив несподіваний, непідробний, паралізуючий жах. Адже хоча сліди були переважно заплутані і накладались один на одного так, що не привертали уваги випадкового спостерігача, мій неспокійний погляд виокремив певні деталі поблизу того місця, де стежина до будинку вливалася в дорогу, якою ми приїхали; без найменших сумнівів і без надії я усвідомив страшне значення цих деталей. Не марно ж я, врешті-решт, стільки годин вивчав отримані від Ейкелі світлини з відбитками кігтів. Надто добре я запам’ятав ці клешні і незрозуміле спрямування сліду, якого не зустрінеш у жодної земної істоти. Не було найменшого шансу на рятівну помилку. Поза сумнівом, перед моїми очима були залишені кілька годин тому принаймні три сліди, що по-блюзнірському виділялися серед дивного плетива відбитків, які помережили стежку до будинку Ейкелі. То були нелюдські сліди живих грибів з планети Юґґот.

Я ледве стримався, щоб не закричати. Зрештою, чого іще я мав чекати, якщо серйозно сприймав написане Ейкелі? А він писав, що уклав мир з цими створіннями. Тож хіба дивно, що деякі з них його навідували? Однак жах, що охопив мене, виявився сильнішим за розсудливість. Хіба може будь-яка людина лишатися спокійною, вперше натрапивши на сліди кігтів живої істоти з глибин космосу? І тут я побачив Нойєса, що уже вийшов із дому і наближався до мене швидкими кроками. Я мушу, подумалося мені, опанувати себе, позаяк є вірогідність того, що приятель Ейкелі не знає, наскільки глибоко той осягнув заборонені знання.

Ейкелі, як похапцем повідомив мені Нойєс, радий бачити мене і готовий прийняти попри те, що раптовий напад ядухи не дасть йому змоги належно виконувати роль господаря ще день-два. Ці напади значною мірою впливають на нього, бо завжди супроводжуються лихоманкою і загальною слабкістю. Поки вони тривають, він почувається геть безпорадним — мусить говорити пошепки, а ще робиться немічним і незграбним. У нього також напухали ноги та щиколотки, тож він змушений був їх бинтувати, як хворий на подагру дід. Сьогодні він не в найкращій формі, тож мені доведеться самому подбати про себе і задовольняти свої потреби. Втім, він охоче побалакає зі мною. Ейкелі чекає у кабінеті — ліворуч від передпокою, в кімнаті із зачиненими віконницями. Нездужаючи, він уникає сонячного світла, бо його очі стають занадто чутливими.

Коли Нойєс попрощався зі мною і поїхав кудись на північ, я повільно попрямував до будинку. Двері лишилися напівпрочиненими, але перше ніж увійти до будинку, я допитливо глянув на нього, намагаючись зрозуміти, що мене так вразило. Комори та повітки мали доволі звичайний вигляд, а старенький «форд» Ейкелі я помітив у просторому відкритому гаражі. І тут мені відкрився секрет того, чому все здавалося дивним — це враження навіювала цілковита тиша. Зазвичай на фермі бодай час від часу можна щось почути, хоча б якусь живність, але тут не було жодних ознак життя. А як же кури і свині? Як же корови, яких у Ейкелі, судячи з його слів, було кілька? Можна припустити, що вони на пасовищі, собак могли продати, але ж не чути було навіть квоктання і рохкання!

Я не став більше затримуватися, рішуче прочинив двері, увійшов і зачинив їх за собою, що потребувало певної сили волі. Опинившись у приміщенні, я одразу ж відчув непереборне бажання втекти. Не те щоб приміщення виглядало відразливим; навпаки, я подумав, що, оздоблене у пізньому колоніальному стилі, воно мало довершений і вишуканий вигляд і приємно вражало, — у господаря був гарний смак. Бажання тікати викликало щось невловиме і непевне. Імовірно, якийсь дивний запах, хоча для мене був звичним легкий запах цвілі, притаманний навіть найгарнішим старовинним фермерським будинкам.

Я відкинув тривожні вагання і, пригадавши настанови Нойєса, смикнув за мідну ручку білих фільончастих дверей зліва. Як мене і попереджали, було темно; увійшовши, я відчув той самий незвичайний запах, тут він був сильнішим. Окрім цього, у повітрі відчувалася слабка, майже невловима вібрація. На якусь мить зачинені віконниці зробили мене майже сліпим, аж тут винувате кахикання чи то шепіт привернули мою увагу до крісла в дальньому, темнішому кутку кімнати. Серед густого мороку проглядалися білі обриси рук і обличчя; наступної миті я перетнув кімнату, аби привітатися з людиною, що намагалася заговорити. Хоч як темно було в кімнаті, я упізнав господаря, бо неодноразово дуже уважно вивчав його світлину, і зараз не мав сумніву, що бачу саме його суворе, обвітрене обличчя з охайно підстриженою сивою борідкою.

Та, придивившись уважніше, я відчув, що радість від зустрічі заступають сум і тривога: поза сумнівом — переді мною було обличчя дуже хворої людини. Мені здалося, що якась небезпечніша за ядуху недуга чаїться за цим напруженим скам’янілим обличчям і незмигними скляними очима; тільки тепер я зрозумів, як тяжко позначилося на ньому все пережите. Хіба цього не вистачить, аби зламати будь-кого, і хіба навіть хтось молодший та міцніший зміг би витримати зустріч із забороненим? Мої побоювання справдилися: несподівана полегкість прийшла до нього запізно, а тому не врятувала від повного занепаду здоров’я. Було прикро бачити, як його слабкі, кволі руки безсило лежали на колінах. На ньому був просторий халат, а голову і шию прикривав яскраво-жовтий чи то шарф, чи то каптур.

Тут я помітив, що він намагається заговорити до мене — тим самим сухим шепотом, яким раніше привітався. Спершу мені було важко розбирати слова, бо сірі вуса приховували рухи губ, і щось у звучанні голосу мене дуже стривожило; та невдовзі я зосередився і зміг на диво добре усе розуміти. Говірка була очевидно не місцевою, а мова відрізнялась навіть більшою вишуканістю, ніж можна було судити з його листів.

— Пан Вілмарт, якщо не помиляюся? Пробачте, що не встаю привітати вас. Пан Нойєс, мабуть, сказав, що я заслаб, та попри це, я не міг вас не запросити. Ви читали мого останнього листа, але я маю ще багато чого сказати вам завтра, коли почуватимусь краще. Не можу передати словами, наскільки мені приємно після тривалого листування познайомитися з вами особисто. Сподіваюся, ви привезли листи? І світлини? І записи фонографа? Пан Нойєс залишив вашу валізу у передпокої — ви, певно, помітили. Боюся, що сьогодні вам доведеться подбати про себе самому. Ваша кімната нагорі — просто над цією, а ванна кімната біля сходів, двері до неї прочинені. Для вас накрито стіл у їдальні — туди можна потрапити через двері праворуч. Поїсти можете у будь-який час, коли забажаєте. Завтра я зможу бути більш гостинним господарем, але зараз через кволість почуваюся зовсім безпорадним.

Будьте як удома; перш ніж підете нагору з валізою, можете залишити тут, на столі, листи, записи фонографа і світлини. Ми з вами поговоримо про все це завтра в цій кімнаті: бачите — он і фонограф на етажерці.

Ні, дякую, але ваша допомога не знадобиться. Я звик до цих нападів старечої слабкості. Зайдіть до мене на хвильку перед сном, я відпочиватиму тут — можливо, тут і спатиму, як це часто буває. Вранці мені має бути набагато краще, тож ми зможемо обговорити все, що потребує нашої уваги. Ви, звісно, усвідомлюєте, що ми маємо справу з питанням надзвичайної ваги; нам, як нікому, відкриються безодні простору і часу, знання, що виходять за межі їх розуміння науковцями та філософами Землі.

Чи знаєте ви, що Ейнштейн помилявся і що існують окремі об’єкти, які можуть пересуватися зі швидкістю, яка перевищує швидкість світла? За належної допомоги я сподіваюсь переміщуватися вперед і назад у часі, мати змогу побачити і відчути далеке минуле та майбутнє. Ви навіть не уявляєте, яких висот сягнула наука цих істот. Для них не існує нічого неможливого в галузі маніпуляцій зі свідомістю і плоттю живих організмів. Я сподіваюся подорожувати до інших планет, навіть зірок та галактик. Найперше я відвідаю планету Юґґот, найближчий із населених цими створіннями світів. Це таємнича темна куля на самому краю Сонячної системи, досі невідома нашим астрономам. Але я вже писав про це. Настане такий день, коли звідти до нас скерують потік свідомості, внаслідок чого люди відкриють цю планету, або ж земним ученим допоможе хтось із їхніх помічників.

На Юґґоті є величезні міста — колосальні багаторівневі споруди з чорного каменю, подібного до того, який я намагався вам переслати. Він потрапив сюди з Юґґота. Сонце на тій планеті сяє не яскравіше від зірок, однак тамтешні мешканці не потребують світла. Вони мають інші, тонші органи чуття і не роблять вікон у своїх гігантських житлах і храмах. Навпаки, світло шкодить і заважає їм, адже його немає у чорних глибинах космосу по той бік простору і часу, де вони живуть і звідки прийшли. Юґґот може позбавити слабку людину розуму — проте я вирушаю туди. Чорні смоляні річки протікають під циклопічними мостами — їх звела ще давніша раса, вона вимерла і була забута раніше, ніж ці істоти прибули на Юґґот з безодні нескінченності, — ці річки будь-кого перетворили б на Данте чи По, аби тільки їм вдалося зберегти здоровий глузд і описати побачене.

Але не забувайте — той темний світ грибних садів і міст без жодного вікна не такий жахливий, яким може здаватися. Він такий лиш у нашій уяві. Можливо, для цих істот і наш світ видавався жахливим, коли вони прибули сюди у прадавні часи. Вони були тут задовго до закінчення легендарної епохи Ктулху і пам’ятають, як Р’льєх підносився над океаном і потім зникав під водою. Вони побували і в глибинах землі — у земній корі є проходи, про які люди нічого не знають, серед них і ті, що тут, у пагорбах Вермонту, — а за ними великі світи незнаного життя — залитий блакитним світлом К’н-ян, залитий червоним світлом Йот і чорний, позбавлений світла Н’кай. Саме із Н’каю прийшов страшний Тсатоґґуа — таке, знаєте, безформне, схоже на жабу, божество, про яке згадують Пнакотикські рукописи[44] і Некрономікон, а ще цикл міфів Комморіом[45], врятований для нас верховним жерцем Атлантиди Кларкаш-Тоном.

Утім, про все це ми поговоримо пізніше, а зараз, мабуть, уже четверта або п’ята година. Тож принесіть ліпше речі з валізи, поїжте і приходьте для ґрунтовної бесіди.

Дуже повільно я повернувся і виконав волю господаря дому; приніс валізу, повикладав з неї усі потрібні речі, а потім піднявся до відведеної мені кімнати. Я пам’ятав сліди кігтів на дорозі, і ті слова, що їх прошепотів Ейкелі, справили на мене дивне враження. А натяки на знайомство з фантастичним світом грибів — недоступним Юґґотом! Від цього на тілі навіть повиступали сироти. Було дуже прикро, що Ейкелі занедужав, але мушу визнати — його хрипкий шепіт викликав не тільки співчуття і жаль, але й відразу. Якби ж тільки він менше захоплювався тим Юґґотом із його похмурими таємницями!

Відведена мені кімната була дуже затишною і зі смаком умебльованою, а гидкий запах і тривожні вібрації не відчувалися зовсім; лишивши там валізу, я спустився вниз, подякував Ейкелі і пішов шукати приготований для мене обід. Їдальня була одразу біля кабінету, за нею я помітив ще й кухонну прибудову. На обідньому столі було кілька сандвічів, пиріг, сир, а поруч із чашкою і блюдцем стояв термос — господар подбав і про каву. Добре поївши, я налив велику чашку кави, але зауважив, що якість напою була не найкращою — з першого ковтка відчувався неприємний гіркуватий присмак, тож я вирішив, що з мене досить і цього. Протягом обіду я тільки й думав, що про Ейкелі, який сидів у темряві сусідньої кімнати у глибокому кріслі. Я навіть зазирнув до нього і запросив до столу, але він прошепотів, що поки що не може їсти. Він повідомив, що пізніше, перед самим сном, вип’є солодового молока — і на сьогодні вистачить.

По обіді я наполіг на тому, аби помити посуд; каву, смаку якої так і не оцінив, я вилив у раковину на кухні. Після цього я повернувся до затемненої кімнати, присунув крісло ближче до господаря і приготувався вислухати все, що він вважатиме за потрібне сказати. Листи, світлини і фонографічний запис усе ще лежали на великому столі посеред кімнати, але поки що ми до них не зверталися. Дуже швидко я забув і про незвичний запах, і про дивні вібрації.

Я вже казав, що у деяких листах Ейкелі — особливо у другому, найдовшому серед них — були такі речі, які я не зважусь повторити або довірити паперу. Це ще більшою мірою стосується шепоту, до якого я прислухався того вечора в темній кімнаті будинку біля самотніх пагорбів, де знайшли собі притулок істоти з позамежжя. Я навіть не зважуся натякати на безмір космічного жаху, який відкрився мені завдяки цьому хрипкому голосу. Ейкелі і раніше було відомо багато дивовижного, але те, про що він дізнався, уклавши мир з Прибульцями, стало непростим випробуванням для його душевного здоров’я. Навіть тепер я не можу цілком повірити в його розповіді про абсолютну безкінечність, з’єднані виміри, моторошне видіння нашого космічного простору і часу в нескінченному ланцюжку пов’язаних між собою космосів-атомів, які утворюють найближчий супер-космос з його кривими і кутами, про матеріальну і напівматеріальну електронну будову.

Ніколи ще жодна людина при здоровому глузді не підходила так близько до таємниці буття — ніколи ще органічний мозок не був так близько до самознищення в хаосі, що цілковито виходить за межі форми, енергії та симетрії. Я дізнався, звідки вперше прийшов Ктулху і чому відтоді засяяла половина великих зірок. Я здогадався — із натяків, які навіть мого оповідача примушували нерішуче затинатись, — про таємниці Магелланових Хмар і сфер туманностей, про чорну істину, що приховується за давньою алегорією Тао. Мені була розкрита таємниця Доелів[46], і я зрозумів сутність (проте не джерело походження) Псів Тіндалоса[47]. Легенда про Йіга, Батька Зміїв[48], уже не була метафоричною, і я відчув огиду, коли дізнався про дивовижний ядерний хаос по той бік викривленого простору, який у Некрономіконі приховувався під іменем Азатота. Я був вражений, побачивши, як зривають покрови таємниці з жаху прадавніх міфів, які, викладені у вигляді аргументованої логічної розповіді, перевершили найсміливіші передбачення містиків античності та середньовіччя. Мене вперто підштовхували до думки про те, що перші, хто прошепотів ці страшні казки, певно, підтримували стосунки з Прибульцями Ззовні і, ймовірно, відвідували космічні сфери, які тепер запропонували відвідати Ейкелі.

Я почув про чорний камінь та дізнався про його призначення і після цього відверто зрадів, що камінь той так і не дійшов до мене— мої здогадки щодо ієрогліфів на камені виявились правильними! Попри все це, Ейкелі таки уклав мир з диявольською силою; більше того, він прагнув зазирнути в найпотаємніші куточки жахливої безодні. Стало цікаво, з ким з істот із позамежжя він мав бесіди після останнього листа до мене і чи багато було серед них настільки близьких до роду людського, як той перший посланець, про якого він згадував. Тим часом нервова напруга ставала нестерпною, мій розбурханий розум вигадував найнеймовірніші теорії щодо незвичайного стійкого запаху і дивних вібрацій у затемненій кімнаті.

Смеркалося і, пригадавши розповіді Ейкелі про попередні ночі, я здригнувся, подумавши, що і ця ніч буде безмісячною. Не подобалося і розташування будинку — поруч із порослим лісом крутосхилом, який вів до безлюдної вершини Темної Гори. З дозволу Ейкелі я запалив маленьку гасову лампу, прикрутив її так, що вона ледве світила, і поставив на книжкову полицю поруч із погруддям Мільтона; я одразу пошкодував про це, адже світло зробило напружене і застигле обличчя мого господаря, а також його руки, що безсило лежали на колінах, схожими на обличчя і руки мерця. Складалося враження, що він не має сили поворухнутися, хоча я кілька разів помічав, як Ейкелі хитає головою.

Після всього почутого я міг тільки здогадуватися, які ще важливі таємниці він лишив на завтра; однак врешті-решт мені стало зрозуміло — темою завтрашньої розмови буде його подорож до Юґґота і далі, а також можливість моєї участі у ній. Його, либонь, потішив жах, що охопив мене від пропозиції вирушити у космічні простори, бо його голова помітно затрусилася, коли мій переляк став очевидним. Потім він дуже спокійно пояснив, як людські істоти можуть здійснювати — і здійснювали вже не раз — на перший погляд цілком неймовірні подорожі через міжзоряний простір. З усього виходило, що подорожувало не людське тіло як таке, оскільки видатний рівень хірургічних, біологічних, хімічних і механічних здібностей Прибульців дозволив їм винайти спосіб переміщення людського мозку без супутньої фізичної структури.

Існував безболісний спосіб дістати мозок і зберігати решту тіла на час його відсутності. Відокремлений мозок клали у спеціальну рідину — її час від часу оновлювали — всередині непроникного для етеру циліндра, виготовленого з металу, який видобували тільки на Юґґоті. Система підведених до мозку і з’єднаних зі складною апаратурою електродів дозволяла забезпечувати найважливіші функції: зір, слух і мову. Для крилатих грибоподібних істот переміщення цих металевих циліндрів через космос було справою звичною. Вони мали змогу використовувати численні стаціонарні пристрої, здатні взаємодіяти з герметично закритим мозком на кожній з планет, на які поширювалась їхня цивілізація; як наслідок, після незначного налаштування ці переміщені інтелекти відновлювали здатність до сенсорної діяльності й артикуляції — хай навіть і поза тілом, у суто механічному вигляді — до того ж, на будь-якому етапі їх переміщення через континуум простору-часу і за його межами. Для них це було те саме, що перевозити запис і відтворювати його в будь-якому місці, де є фонограф відповідної конструкції. Успішність подорожі не викликала сумніву щодо цього. Ейкелі не мав жодних побоювань. Хіба ж їх блискуче не здійснювали раз у раз?

Тут уперше від початку розмови одна із млявих худих рук Ейкелі вказала на дальню стіну кімнати, де висіла високо розташована полиця. На ній рівненько вишикувалось більше десятка циліндрів з металу — я такого раніше не зустрічав; вони були десь у фут заввишки і трохи меншого діаметру, з трьома заглибинами у вигляді рівнобедреного трикутника на передній опуклій поверхні. Один із циліндрів був сполучений через два чи то заглиблення, чи то гнізда з двома дивними на вигляд пристроями, що стояли трохи далі. Мені вже не було потреби пояснювати їх призначення, і мене почало тіпати, як під час нападу малярії. Потім рука показала на ближній куток, де стояли якісь складні пристрої з підведеними до них дротами і штекерами; деякі нагадували ті, що стояли на полиці.

— Перед Вами чотири типи пристроїв, Вілмарте, — прошепотів голос. — Чотири типи по три функції кожний — загалом виходить дванадцять. В отих циліндрах чотири види різних істот: з них троє — люди, шестеро — грибоподібні створіння, які не можуть переміщуватись у космосі тілесно, ще двоє — істоти з Нептуна (Господи, якби ви тільки бачили, які у них тіла на рідній планеті!), а решта — вихідці з центральних порожнин надзвичайно цікавої темної зірки, що лежить по інший бік Галактики. На головному аванпості всередині Круглого Пагорба на кожному кроці стоять інші циліндри та пристрої; циліндри з мозком позакосмічних істот, органи чуття яких відрізняються від наших, це союзники і дослідники з найвіддаленіших частин Всесвіту, а спеціальні пристрої призначено для того, аби їх можливості сприймати і спілкуватися влаштовували як їх самих, так і слухачів. Круглий Пагорб, як і переважна більшість аванпостів у різних частинах Всесвіту, вкрай космополітичне місце! Певна річ, мені для експериментів передали представників лише найпростіших типів.

Тепер візьміть оці три пристрої — я показую на них — і поставте на стіл. Спочатку цей високий із двома скляними лінзами спереду, потім ящик з електронними лампами і резонатором; тепер отой, з металевим диском зверху. А тепер циліндр з етикеткою «Б-67». Підсуньте віндзорський стілець, щоб дотягтися до полиці. Важко? То пусте. Не переплутайте номер на етикетці — «Б-67». Не зачепіть новенький блискучий циліндр, який з’єднаний з двома вимірювальними приладами, — той, що з моїм іменем на ньому. Тепер поставте «Б-67» на стіл і переведіть перемикач на всіх трьох приладах у крайнє ліве положення.

А тепер під’єднайте дріт від приладу з лінзами до верхнього гнізда циліндра — ось так! Під’єднайте у такий самий спосіб прилад з електронними лампами до лівого гнізда, а дисковий прилад — до зовнішнього гнізда. А тепер переведіть перемикачі приладів у крайнє праве положення — спочатку того, з лінзами, тоді з диском, а потім із лампами. Так, чудово. Маю повідомити, що перед вами — людська істота, така ж, як і будь-хто з нас. А завтра у вас буде нагода побачити ще декого.

Я й досі не розумію, чому так покірно скорився шепоту, і ким я тоді вважав Ейкелі — психічно здоровим чи божевільним. Після всього, що трапилося раніше, я, здається, мав би бути готовим до будь-якого розвитку подій, однак цей парад механізмів так нагадував нісенітниці дивакуватих винахідників чи божевільних учених, що у мене виникло навіть більше сумнівів, ніж під час попередньої розмови. Те, про що розповідав шепотун, виходило за межі будь-яких людських знань чи уяви; з іншого боку, хіба інші речі, які ще більше виходять за ці межі, не здаються менш абсурдними тільки тому, що не мають якихось наочних доказів?

Поки мій розум намагався дати лад цьому хаосу, почулося рипіння та дзижчання від усіх трьох приладів, з’єднаних із циліндром, проте невдовзі звуки стишились, а потім і геть замовкли. Що тепер мало статися? Чи я мав почути голос? Коли так, то звідки мені знати, що все це — не хитромудрий приймач, через який говорить схована десь людина, яка пильно за нами спостерігає? Навіть зараз я не можу з упевненістю сказати, що там почув або що відбувалося насправді. Але щось таки відбувалося.

Словом, скажу лише, що машина з лампами і гучномовець почали говорити; у мене не виникло жодного сумніву, що той, хто говорив, був десь поруч і бачив нас. Той голос був гучним, неживим, металічним і механічним. У ньому не було нічого від інтонаційного забарвлення або виразності, він рипів і деренчав напрочуд чітко і без поспіху.

— Пане Вілмарте, — мовив голос, — сподіваюся, що не злякав вас. Я така ж людина, як і ви, але тіло моє перебуває зараз у надійному місці всередині Круглого Пагорба приблизно за півтори милі на схід від вас — у безпеці та з належним живленням. Сам же я тут, чую і розмовляю за допомогою цих електронних вібраторів. За тиждень я вирушаю через безодню простору, як уже багато разів робив це раніше, і сподіваюся, що пан Ейкелі зробить мені приємність і супроводжуватиме мене. Хотів би і вас бачити поруч, адже мені відомі ваші погляди і листування з нашим другом. Як ви розумієте, я — один із помічників Прибульців, які навідують нашу планету. Вперше я зустрівся з ними у Гімалаях і де в чому їм допоміг. Зі свого боку, вони дали мені можливість набути такого досвіду, який дуже мало кому випадає.

Ви можете собі уявити, що я побував на тридцяти семи різних небесних тілах — планетах, темних зірках, а також на ще цікавіших об’єктах, включно з вісьмома, розташованими за межами нашої Галактики, і двома — по той бік космічного простору і часу? І все це не завдало мені ані найменшої шкоди. Мій мозок був відділений від тіла за допомогою настільки майстерно зроблених розтинів, що було б занадто грубо назвати це хірургічною операцією. Істоти, що навідуються до нас, володіють методами, які дозволяють так легко і без ускладнень відокремлювати мозок, що тіло після цього не старішає. Додам лише, що мозок залишається практично безсмертним і зберігає свої можливості, необхідно тільки періодично замінювати живильний розчин.

Отож я щиро сподіваюся, що ви наважитесь вирушити в подорож разом зі мною і паном Ейкелі. Прибульці прагнуть знайомства з тими, хто володіє знаннями, з такими як ви, щоб показати неосяжні первісні безодні, про які більшість з людей через своє невігластво могла тільки мріяти. Перша зустріч із цими істотами може вас збентежити, але я не маю сумніву, що ви на це не зважатимете. Гадаю, пан Нойєс теж вирушить із нами — це він привіз вас сюди машиною. Він уже багато років з нами — думаю, ви упізнали його голос на тому записі, який вам переслав пан Ейкелі.

Промовець на хвильку замовк, помітивши, як я здригнувся від його слів.

— Що ж, пане Вілмарте, вирішувати вам; можу лиш додати, що людина, яка настільки любить все незвичайне, цікавиться фольклором, не повинна змарнувати такої нагоди. Вам нема чого боятися. Всі переміщення цілком безболісні, до того ж механічні відчуття можуть приносити справжню насолоду. Коли електроди вимкнено, ви просто занурюєтесь у сон, сповнений яскравих фантастичних видінь.

А зараз, якщо ви не проти, ми відкладемо нашу розмову до завтра. Добраніч — тільки поверніть усі перемикачі в крайнє ліве положення, не має значення, в якому порядку це робити, хоча прилад з лінзами краще вимикати останнім. Добраніч, пане Ейкелі, і поставтесь до нашого гостя з усією можливою увагою! Ну як, готові вимикати?

На цьому промова урвалася. Я бездумно підкорився і вимкнув усі прилади, хоча й не розумів, що відбувається; в голові у мене паморочилося. Почувся шепіт Ейкелі, він попросив мене залишити всі прилади на столі, як були. Він ніяк не прокоментував того, що відбувалося, та й навряд чи моя перевтомлена свідомість могла сприйняти щось іще. Я почув, як господар запропонував мені взяти лампу із собою, і зробив з цього висновок, що тепер він хотів побути на самоті, у темряві. Йому вже час відпочивати, адже його розповіді удень і ввечері могли виснажити навіть здорового. Все ще ошелешений, я побажав господареві надобраніч і пішов нагору з лампою в руці, хоча в кишені у мене лежав чудовий ліхтарик.

Я був радий покинути цей кабінет із дивним запахом і тривожним відчуттям вібрації; водночас ніяк не міг позбутися нав’язливого відчуття страху, небезпеки та космічної неприродності того, що відбувалося внизу. Дика, пустельна місцевість, темний, похмурий, порослий лісом схил пагорба, що так близько підступав до обійстя; сліди на дорозі, хворий, непорушний господар будинку, його шепіт у пітьмі; диявольські циліндри і прилади, а понад те — пропозиція піддатися нечуваній хірургічній операції і здійснити немислиму подорож — все це одне за одним вразило мене з такою силою, що підірвало мою волю і геть виснажило.

Особливо мене шокувала та обставина, що мій провідник — Нойєс — був учасником страхітливого давнього ритуалу — шабашу, записаного фонографом, хоча я одразу відчув у його голосі щось віддалено знайоме. Ще одним потрясінням стало моє ставлення до господаря, воно вражало мене щоразу, коли я намагався його обдумати. Наскільки я відчував до нього симпатію раніше, читаючи листи, настільки ж неприємне враження він справив на мене сьогодні. Здавалося, його хвороба мала б викликати співчуття, але натомість мене проймав дрож страху. Він був таким безживним, малорухомим, схожим на труп; а цей безупинний нелюдський шепіт став мені просто ненависним!

Мені спало на думку, що це шепотіння відрізнялося від усього, що мені будь-коли доводилось чути; що, попри дивну непорушність прихованих вусами губ шепотуна, в ньому відчувалась якась невидима сила і потуга, дивна для здушеної мови астматика. Я міг розібрати кожне слово людини, що говорила до мене з протилежного кутка кімнати, а раз чи двічі навіть здалося, що слабкі, але проймаючі звуки його мови виказували не так слабкість, як умисне приховану силу — я тільки не міг здогадатися, приховану з якою метою. Від самого початку в тембрі голосу відчувалося щось тривожне. Тепер, коли я спробував розібратися в цьому, мені здалося, що таке враження викликала та сама причина, яка зробила незрозуміло лиховісним для мене і голос Нойєса. Але де або коли я чув шепіт Ейкелі? — це було запитання без відповіді.

Зрозумілим було одне — я не хотів би провести тут іще одну ніч. Мій науковий запал випарувався, розчинившись у страху й відразі, і тепер у мене лишилося тільки одне бажання — якнайскоріше вирватися з тенет цих хворобливих неприродних одкровень. З мене годі. Цілком вірогідно, що дивні космічні контакти відбувалися насправді — але нормальній людині не варто було мати з ними справу.

Мені здавалося, що зусібіч мене оточує блюзнірство і починає придушувати всі інші відчуття. Я подумав, що цієї ночі не зможу заснути, тож загасив лампу і, не роздягаючись, ліг на ліжко. Звісно, це було безглуздо, проте я готувався до будь-яких несподіванок, стискаючи правою рукою про всяк випадок прихоплений із собою револьвер, а лівою — кишеньковий ліхтарик. Знизу не долинало жодного звуку, і я уявляв собі, як мій господар застиг у кріслі, наче мрець, а довкола — безпросвітна пітьма.

Звідкілясь чулося цокання годинника, і звичність цього звуку оповила мене почуттям вдячності. Втім, цей звук нагадував мені про ще одну тривожну обставину — про цілковиту відсутність ознак тваринного життя. Поза сумнівом, худоби на фермі не було, і тепер я усвідомив, що не було і звичайного шуму дикої природи. Якщо не брати до уваги лиховісного плюскоту далеких струмків, ця непорушна тиша була неприродною, космічною, і я сушив собі голову над запитанням — яка невидима згуба із надр далеких зірок спостигла цю місцевість. Я пригадав, що у давніх легендах собаки та інші тварини завжди ненавиділи прибульців, і подумав, що могли означати ті сліди на дорозі.

Не питайте, скільки тривало моє забуття і що з наступних подій було просто сном. Якщо я скажу, що час від часу прокидався, щось чув або бачив, ви відповісте, що це мені теж наснилося і все, що було потім, мені ввижалося уві сні — аж до тої миті, коли я вибіг із дому, добувся до гаража зі старим «фордом», скочив у нього і помчав наввипередки з вітром від однієї гори до іншої, аж поки — після багатогодинної гонитви страхітливим лісовим лабіринтом — опинився у містечку, що виявилось Таунсендом.

Ви, певно, не будете схильні довіряти і решті деталей моєї розповіді, скажете, що всі світлини, звукозаписи, циліндри, що видають звуки за допомогою приладів, і подібні до них докази — чистісінький обман з боку зниклого Генрі Ейкелі. Ви можете навіть припустити, що він змовився з іншими диваками, аби втілити в життя цю дурнувату і водночас витончену містифікацію, — що він сам влаштував зникнення посилки з чорним каменем із потяга в Кіні та змусив Нойєса зробити жахливий запис на восковому циліндрі. Однак дивним є те, що Нойєса так і не зуміли розпізнати; про нього ніхто не чув у селищах поблизу садиби Ейкелі, він лишився невідомим попри те, що часто бував у цих місцях. Шкода, що я не запам’ятав номер його автомобіля, хоча, можливо це навіть на краще. Адже я — хай би що ви казали і навіть хай би що я намагався довести сам собі — знаю, що лихі створіння з космосу переховуються десь серед малодосліджених пагорбів, що ці істоти мають серед людей вивідачів та посланців. Усе, чого я прагну в житті — триматися якнайдалі від цих істот з їх посланцями.

Коли моя безладна розповідь змусила шерифа відрядити загін до будинку Ейкелі, його там не знайшли — і сліду не лишилося. Просторий халат, жовтий шарф і пов’язки з ніг лежали на підлозі в кабінеті поруч з кріслом у кутку, і важко було з’ясувати, який іще одяг зник разом з ним. Собак і худоби й справді не було, а стіни будинку зовні і всередині були поцяцьковані слідами від куль; одначе, крім цього, не вдалося знайти нічого незвичайного. Ані циліндрів, ані приладів, ані тих матеріалів, що їх я привіз у валізі; не було ні дивного запаху, ні відчуття вібрації, ні слідів на дорозі, нічого загадкового, на що я встиг тоді звернути увагу.

Наступний після втечі з обійстя тиждень я провів у Бреттлборо, розпитуючи людей, які знали Ейкелі, і переконався, що всі ті події не є витвором уяви чи сном. Купівля собак, набоїв і хімікатів, перетяті телефонні кабелі, про що робилися відповідні записи, — все це було дуже дивним як для Ейкелі; разом із тим усі, хто його знав, зокрема і його син, що мешкає у Каліфорнії, запевняли, що його нечасті висловлювання щодо дивних досліджень були вельми логічними. Поважні городяни вважали його божевільним і без вагань стверджували, що всі зібрані докази — чистісінька містифікація, сфабрикована з ретельністю божевільного, і, ймовірно, на це його надихнули ексцентричні спільники; однак простий люд підтверджує все, що розповідав Ейкелі, в усіх деталях. Декому з цих селюків він показував світлини і чорний камінь, і навіть давав прослухати огидний запис; і всі як один запевняли, що сліди і дзижчання були достеменно такими, як їх описують старі легенди.

Вони також стверджували, що біля будинку Ейкелі після появи там чорного каменя дедалі частіше можна було почути й побачити дивні речі, і що тепер цей дім оминають усі, крім листоноші і випадкових, не обтяжених уявою, людей. Темна Гора і Круглий Пагорб уже давно зажили сумнівної слави місць, до яких навідуються привиди, тож мені не пощастило знайти сміливців, що коли-небудь ретельно оглядали бодай одне з них. Місцеві зникали час від часу і раніше, про що збереглися численні свідчення, до яких тепер належить і волоцюга Волтер Браун, про якого Ейкелі неодноразово згадував у своїх листах. Я навіть зустрів фермера, що заявляв, буцім то на власні очі бачив одне з дивних мертвих тіл у нуртуючій воді Вест Рівер під час повені, однак його словам було важко повірити — надто вже він плутався.

Їдучи з Бреттлборо, я твердо вирішив більше ніколи не повертатись до Вермонту, був переконаний, що дотримаюсь свого рішення. Ці дикі пагорби справді були аванпостом нелюдської космічної раси — щодо цього я майже не маю сумніву, відколи прочитав новину про відкриття нової, дев’ятої планети за Нептуном, як і передбачали чужинці. Астрономи, які навіть самі не підозрювали, наскільки вони виявилися лиховісно точними, дали цій планеті назву Плутон. Гадаю, це не що інше, як оповитий нічним мороком Юґґот, і мене проймає дрож, коли я намагаюся зрозуміти, чому жахливі мешканці цієї планети забажали, аби її відкрили саме у такий спосіб і саме у цей час. Я марно намагаюся переконати себе, що демонічні істоти не мають наміру якось зашкодити Землі та її корінним жителям.

Але я ще маю розповісти, чим скінчилася та жахлива ніч в обійсті Ейкелі. Як я уже згадував, мене зрештою зморив тривожний сон, сповнений уривками якихось видінь; мені ввижалися дивовижні пейзажі. Досі не розумію, що мене розбудило зі сну, але не викликає жодних сумнівів, що якоїсь миті я таки прокинувся. Спросоння мені вчулися скрадливі кроки за дверима, рипіння мостин і незграбні спроби відімкнути двері до моєї кімнати. Втім, ці спроби доволі скоро припинились; відтак я виразно почув голоси з кабінету внизу. Присутніх, скоріш за все, було кілька, вони говорили одночасно, і складалося враження, сперечалися між собою.

Я прислухався до розмови і за кілька секунд повністю прокинувся, адже голоси були такі, що сама лиш думка про сон здавалася божевіллям. Інтонації співрозмовників були різними, але той, хто бодай раз чув клятий запис фонографа, не міг сумніватися щодо походження та належності принаймні двох із них. Хай би якою неймовірною здавалася ця думка, однак я усвідомив, що перебуваю під одним дахом з невідомими істотами з глибин космосу, адже ці два голоси, безумовно, були тим диявольським дзижчанням, яке Прибульці використовували під час спілкування з людьми. Ці два голоси не були однаковими — вони відрізнялися висотою, інтонацією і темпом, але загалом були саме тими огидними голосами.

Третій голос, імовірно, виходив з механічного пристрою, сполученого із чиїмось мозком у циліндрі — щодо цього не виникало жодних сумнівів, як і щодо дзижчання. То був гучний, металічний, позбавлений життя голос, почутий мною напередодні, і його неможливо було забути через невиразну і рипучу мову та цілковиту відсутність інтонації. Мені було байдуже, чи він ідентичний учорашньому, я зрозумів, що усі мізки продукуватимуть однакові вокальні тони, якщо їх приєднати до того ж самого пристрою; відмінності могли стосуватися окремих зворотів, ритміки, вимови і темпу мовлення. Доповнювали цю зловісну поліфонію два безумовно людські голоси: один — грубий голос якогось незнайомця, певно, місцевого; а в другому я упізнав м’яку бостонську вимову мого провідника — Нойєса.

Намагаючись розібрати слова, які значною мірою глушила масивна підлога моєї кімнати, я вловлював також і шум, човгання та рипіння у кімнаті, де точилася розмова; здавалося, що в кабінеті зібралося чимало живих істот, вірогідно, значно більше, ніж я спромігся виокремити голосів. Було важко пояснити і ні з чим було зіставити справжню природу збудження і шуму внизу. По кімнаті щось совалось, і складалося враження, наче ці істоти пересуваються в різних напрямках; звук їхніх кроків був схожий на важке тупотіння — буцімто по підлозі важко й неоковирно, погано контролюючи свої рухи, гупали чимось подібним до твердої ґуми або якоїсь рогової маси. Якщо навести більш зрозуміле, але ще менш точне порівняння, — наче підлогою шкандибали і човгали люди у завеликих і розбитих дерев’яних черевиках. Я не хотів би навіть робити припущення щодо походження і вигляду тих, які видавали ці звуки.

Дуже швидко я з’ясував, що не можу нічого розібрати. Окремі слова — включно з моїм та Ейкелі іменами — час від часу лунали доволі розбірливо, особливо коли їх вимовляв механічний голос, однак загальна суть дискусії через брак ширшого контексту залишалася незрозумілою. Я навіть сьогодні не можу зробити певного висновку про зміст почутого, а викликаний тими розмовами страх був радше чимось подібним до навіювання. Як я зрозумів, унизу зібрався жахливий конклав неприродних істот, однак не беруся припускати, які шокуючі питання він обговорював. Цікаво, що мене охопило відчуття безумовного блюзнірства і згубності того, що відбувалося в будинку, попри запевнення Ейкелі у добрих намірах Прибульців.

Напружено дослухаючись, я почав нарешті розрізняти голоси співрозмовників, хоча й досі не міг вловити суті перемовин. Здавалося, я починаю розуміти, хто і з якими емоціями говорить. Один із дзизкучих голосів, поза сумнівом, належав істоті, наділеній чималими повноваженнями, у ньому вчувалися владні нотки; а ось механічний голос, попри гучність і постійне бубоніння, безпомильно можна було назвати голосом підлеглого, який може хіба що просити. Нотки у голосі Нойєса були радше примирливими, що ж до інших учасників, не беруся робити жодних припущень. Я не почув знайомого шепоту Ейкелі, адже такий слабкий звук ніяк не міг би долинути до моїх вух через масивну підлогу кімнати.

Спробую відтворити дещо з мішанини слів та звуків, які зумів розпізнати; вкажу, хто їх вимовляв, і як я їх зрозумів. Спершу мені вдалося розібрати слова, що долинали з механічного пристрою.

(Пристрій)

«… узяв це на себе… переслав назад листи й запис… на цьому завершити… обманутий… бачити й чути… трясця твоїй матері… безособова сила, кінець-кінцем… новенький, блискучий циліндр… Боже Праведний…»

(Перший дзизкучий голос)

«…треба зупинитися… маленький і людський… Ейкелі… мозок… каже…»

(Другий дзизкучий голос)

«…Ньярлатотеп… Вілмарт… записи і листи… дешеве шахрайство…»

(Нойєс)

«…(Слово або ім’я, яке неможливо вимовити, ймовірно, Н’га-Ктун)… нешкідливий… спокій… кілька тижнів… театральний… говорив про це вам раніше…»

(Перший дзизкучий голос)

«…немає причини… початковий план… наслідки… Нойєс може пильнувати… Круглий Пагорб… новий циліндр… автомобіль Нойєса…»

(Нойєс)

«…що ж… усі ваші… тут внизу… відпочити… місце…»

(Кілька голосів одночасно і нерозбірливо)

(Тупотіння багатьох ніг на тлі метушні та гуркоту)

(Незвичайний звук, наче лопотіння крил)

(Заводиться і віддаляється автомобіль)

(Тиша).

Ось такі звуки долетіли до мене, поки я лежав нерухомо у ліжку в горішній кімнаті сповненого примарами обійстя поблизу демонічних пагорбів — лежав повністю одягнений, стискаючи правою рукою револьвер, а лівою — кишеньковий ліхтарик. Як уже було сказано, я зовсім не спав, але мене наче охопило якесь дивне заціпеніння, я ніяк не міг його позбутися, аж поки не стихло відлуння останніх звуків. Я чув цокання старовинного дерев’яного годинника десь унизу, а ще уривчасте хропіння — хтось спав. Напевно, Ейкелі заснув після бурхливої нічної розмови, і, поза сумнівом, йому це було конче потрібно.

Я не міг не те що вирішити, що робити далі — не міг навіть просто про це подумати. Зрештою, що я почув нового, що не випливало з відомого раніше? Хіба я не знав, що Прибульці тепер безперешкодно приходять до цього будинку? Безумовно, Ейкелі був здивований їхнім несподіваним візитом. І все ж таки щось у цій уривчастій розмові злякало мене так, що годі й казати, викликало страхітливі підозри і найжахливіші побоювання, змусило палко бажати, аби все це виявилося сном. Либонь, моя підсвідомість вловила щось недоступне і непідвладне розуму. А як же Ейкелі? Хіба він не друг мені, і хіба він міг дозволити, щоб хтось завдав мені якоїсь шкоди? Мирне хропіння внизу, здавалося, доводило сміховинність страхів, що раптово мене охопили.

Чи можливо, що Ейкелі використали як спосіб заманити мене сюди, до цих пагорбів, разом із листами, світлинами і записом фонографа? Невже ці істоти зібралися знищити нас обох, бо ми забагато про них знаємо? І знову мені спало на думку, що ситуація несподівано і неприродним чином змінилася у період між двома останніми листами Ейкелі. Чуття підказувало мені — тут щось не те. Все було не тим, чим здавалося. Ця гіркувата кава, яку я не став пити, — чи не підсипали туди якогось наркотика? Треба негайно переговорити з Ейкелі, аби змусити його тверезо оцінити ситуацію. Вони загіпнотизували його своїми обіцянками космічних подорожей і відкриттів, але я змушу його прислухатись до голосу розуму. Ми повинні рятуватися, доки ще не пізно. Якщо йому забракне сил вирватись на волю, я допоможу це зробити, а якщо вже мені не пощастить його переконати, доведеться тікати самому. Не сумніваюся, він позичить мені свій «форд», а я лишу його у Бреттлборо. Крізь відхилені двері я помітив у гаражі машину і сподівався, що вона готова до негайного від’їзду. Неприязнь до Ейкелі, що раптом охопила мене під час вечірньої розмови й не полишала по її закінченні, тепер цілком зникла. Він опинився у такому ж становищі, як і я, тож нам треба триматися разом. Знаючи про хворобу господаря дому, я не хотів будити його, але мусив це зробити. За нинішніх обставин не можна було лишатися тут до ранку.

Нарешті я відчув, що можу діяти, і потягнувся, щоб відновити контроль над м’язами. Звівшись на ноги, я дуже обачно і тихо, скоряючись не так розуму, як несвідомим імпульсам, знайшов свого капелюха, узяв валізу і рушив сходами вниз, освітлюючи дорогу ліхтариком. У правій руці я нервово стискав револьвер, а в лівій тримав одночасно ліхтарик і валізу. Я не дуже розумів, навіщо всі ці застережні заходи, адже спускався вниз тільки для того, аби розбудити єдиного, крім мене, мешканця цього будинку.

Спустившись навшпиньки рипучими сходами до нижнього холу, я почув хропіння сплячого виразніше і зрозумів, що він, скоріш за все, десь у кімнаті ліворуч од мене — у вітальні, куди я ще не заходив. Праворуч чорним проваллям зяяли широко прочинені двері кабінету, звідки нещодавно лунали голоси. Відчинивши незамкнені двері вітальні, я проклав світлом ліхтарика стежку, орієнтуючись на звук хропіння і, нарешті, освітив обличчя того, хто спав. Наступної миті я поспіхом відвів ліхтарик убік і хутко, по-котячому тихо, відступив до холу, виявивши обережність цього разу цілком свідомо, адже на дивані спав зовсім не Ейкелі, а мій недавній попутник.

Я не міг збагнути, чому так сталося; однак здоровий глузд підказував мені, що, перш ніж когось будити, було б найбезпечніше з’ясувати якомога більше. Повернувшись до холу, я тихо зачинив за собою двері до вітальні, тим самим зменшивши небезпеку розбудити Нойєса. Після цього я обережно увійшов до темного кабінету, де сподівався побачити Ейкелі, — той міг спати, а міг і сидіти у великому кріслі в кутку, яке, вочевидь, було його улюбленим місцем відпочинку. Коли я просувався вперед, промінь ліхтарика освітив великий стіл посеред кімнати, на якому стояв один із триклятих циліндрів із підключеними до нього пристроями для зору і слуху, а також із пристроєм для голосу, готовим до під’єднання будь-якої миті. Тут, подумав я, був мозок, який вів зі мною ту жахливу розмову напередодні ввечері; якоїсь миті у мене виникло божевільне бажання увімкнути голосову машину і послухати, що той скаже.

Подумалося, що він має відчувати мою присутність, адже пристрої для зору і слуху не могли не помітити світла мого ліхтарика і не почути рипіння мостин. Та я, зрештою, не наважився возитися з цією штуковиною. Я байдуже зауважив, що то був зовсім новий циліндр із викарбуваним на ньому іменем Ейкелі, який я бачив увечері на полиці, що його господар дому просив не чіпати. Згадуючи зараз ту мить, я можу лишень пошкодувати, що був таким нерішучим і не змусив той циліндр заговорити. Одному Богу відомо, які таємниці, страшні здогадки та сумніви це могло б прояснити! Але не чіпати цей апарат було радше милосердям.

Зі столу я перевів промінь ліхтарика в куток, де, як я гадав, сидить Ейкелі, але з подивом виявив, що в кріслі нікого не було, ніхто в ньому не спав і не сидів. З бильця крісла на підлогу звисав знайомий мені домашній халат, а поруч із ним на підлозі лежали жовтий шарф і широкі бинти для ніг, які здавалися мені такими дивними. Розмірковуючи, куди міг подітися Ейкелі і чому він з такою легкістю позбувся атрибутів своєї хвороби, я помітив, що в кімнаті більше немає дивного запаху, зникла і вібрація. То що ж, насправді, було їхнім джерелом? Аж раптом мені на думку спало, що я відчував ці речі тільки в присутності Ейкелі, і найбільшою мірою там, де він сидів. За дверима кімнати, в якій він перебував, не було нічого подібного. Я зупинився і почав освітлювати темний кабінет променем свого ліхтарика, водночас змушуючи свій мозок шукати пояснення.

Якби тільки небо зажадало, щоб я пішов раніше, аніж світло ліхтарика ще раз впало на порожнє крісло! Щойно це сталося, я придушено зойкнув і прожогом вискочив з кабінету, ледь не розбудивши сплячого по той бік холу вартового. Мій притлумлений зойк і безтурботне хропіння Нойєса були останніми звуками, які я чув у нездоровому повітрі обійстя попід порослою чорноліссям горою з усіма її привидами, обійстя, що перетворилося на вмістище транскосмічного жаху серед самотніх зелених пагорбів давнього примарного краю і ручаїв, які невпинно шепочуть прокльони.

Дивно, що у гарячці панічної втечі я не випустив з рук ні ліхтарика, ні валізи, ні револьвера, якимось дивом мені пощастило їх зберегти. Я без зайвого шуму зміг вирватися з жахливої кімнати і цього будинку, добувся зі своїми пожитками до старенького «форда» у гаражі і кинувся навтьоки на цьому ридвані, навмання, шукаючи безпечного прихистку серед чорної безмісячної ночі. Та подорож чимось нагадувала картини, породжені уявою По або Рембо чи відтворені на гравюрах Доре, проте я, врешті-решт, дістався Таунсенда. Оце і все. Просто пощастило, що моє психічне здоров’я не постраждало, але мене часом охоплює страх, коли я думаю, що принесуть наступні роки, особливо після несподіваного відкриття Плутона.

Тоді, у кабінеті, я знову освітив ліхтариком порожнє крісло, перед цим описавши коло по кімнаті, і тут уперше помітив на сидінні якісь речі, яких спершу не завважив серед складок халату. Цих речей — а їх було три — не знайшли слідчі, коли прийшли сюди згодом. Як я казав із самого початку, в них не було нічого, що могло налякати. Жахливими були висновки, яких можна було дійти через їхню наявність. Навіть тепер я сумніваюся і часом майже готовий розділити скептицизм людей, що приписали цю пригоду галюцинаціям і нервовому розладу.

Три предмети були частиною добре продуманої конструкції з вельми оригінальними металевими кріпленнями для органічних елементів, про які я не зважуся робити жодних припущень. Я сподіваюся — щиро сподіваюся — що ті елементи були з воску, зроблені видатним митцем, — хоч би що там казав мій глибоко зачаєний внутрішній страх. Боже Праведний! Це шепотіння у просякнутій огидними запахами і вібраціями пітьмі! Відьмак, посланець позамежних сил, диявольська підміна, істота з позамежжя… цей здушений лиховісний шепіт… і увесь цей час — у новенькому блискучому циліндрі на полиці… бідолаха… «неперевершений рівень хірургічних, біологічних, хімічних і механічних здібностей…»

Річ у тім, що всі три предмети на кріслі були досконалими, до останньої мікроскопічної деталі точними копіями — або оригіналами — обличчя і рук Генрі Вентворта Ейкелі.