Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 3

Морок над Інсмутом

Взимку 1927–1928 років офіційні представники федерального уряду цілком таємно обстежили старий морський порт Інсмута, що в Массачусетсі. Широкий загал уперше про це дізнався у лютому, коли почалася хвиля облав та арештів, а потім і цілеспрямоване знищення шляхом підпалів та мінування — при дотриманні всіх належних заходів безпеки — величезної кількості напівзруйнованих, поточених шашелем, майже повністю непридатних для життя і, ймовірно, порожніх будинків уздовж берегової лінії. Збайдужілі до усього городяни розцінили акцію як чергові заходи влади у спорадичній війні з контрабандою алкоголю.

Допитливіші звернули увагу на небувалі масштаби арештів, незвичайну кількість залучених до справи полісменів і таємничість, з якою здійснювали затримання. Надалі не було жодних судових процесів і повідомлень про висунення звинувачень; більше того, нікого із затриманих не бачили у в’язниці. Пізніше стали поширюватися не підкріплені фактами чутки про якесь небезпечне захворювання, концентраційні табори, утримання арештантів у різних військових і військово-морських тюрмах, однак усі ці розмови не мали жодного підґрунтя. Інсмут майже знелюднів, і лише останнім часом виказує ледь помітні ознаки поступового одужання.

Численні скарги ліберальних організацій на неправомірні дії влади розглядали на нескінченних конфіденційних слуханнях, внаслідок яких для зацікавлених осіб влаштували кілька інспекційних поїздок до в’язниць і таборів. Хоч як це дивно, але після цього ініціатори перевірок зайняли вкрай пасивну позицію замовчування. З газетярами владі довелося поморочитися довше, хоча, зрештою, й вони виявили готовність співпрацювати з урядом. І лиш одна газетка — таблоїд, який ніхто не брав до уваги через дешеву сенсаційність матеріалів — надрукувала матеріал про глибоководну субмарину, що буцімто випустила кілька торпед у морській безодні неподалік Рифу Диявола. Йшлося про невисокий чорний риф за якихось півтори милі від гавані Інсмута, але почута від якогось моряка у портовому кублі новина виглядала неправдоподібною.

Мешканці Інсмута і навколишніх містечок у розмовах між собою приділяли цим подіям чимало уваги, але ухилялись від балачок зі сторонніми. І не було нічого нового в тому, про що вони шепотілися і на що натякали, вони говорили про майже спорожнілий Інсмут, який ось уже ціле сторіччя практично вимирає, — ті ж самі лякалки і здогадки, що й багато років тому. Життя навчило їх оберігати таємниці, а тому будь-які спроби щось із них витягти були приречені на невдачу. І самі вони знали небагато, а відокремлені від Інсмута неозорими безлюдними та пустельними солончаками сусіди — ще менше.

Що ж до мене, то я маю намір порушити обітницю мовчання і дещо розповісти про ті події. Гадаю, що справа і так набула значного розголосу, тож моя розповідь про наслідки поліцейських рейдів та обшуків у Інсмуті хіба що трохи поглибить шок і відразу широкого загалу. Ті ж таки знахідки полісменів можна тлумачити дуже по-різному, і я не знаю, чи повною мірою відповідає реальності інформація, якою зі мною поділилися, проте маю доволі багато підстав не бажати докопуватися до істини. Особисто я мав нагоду ближче за будь-кого з обивателів познайомитися з цією справою, і, здається, все це може підштовхнути мене до рішучих дій.

Річ у тім, що це я у страшній паніці втік з Інсмута рано-вранці 16 липня 1927 року, і саме мої сполошені заклики до властей привернули увагу до згаданих подій. Поки в усіх на вустах були плітки з цього приводу, я волів зберігати мовчання, але тепер, коли справа стала надбанням минулого і більше не викликає зацікавлення з боку громадськості, у мене виникло дивне нестримне бажання поділитися спогадами про кілька страшних годин у сумнозвісному, сповненому лихих очікувань порту, справжній обителі смерті й блюзнірства. Сама вже ця розповідь допоможе мені віднайти віру в себе та власні можливості і пересвідчитись, що я був аж ніяк не першим, хто піддався нав’язливим страхітливим галюцинаціям. А ще це допоможе мені зважитись на жахливий крок назустріч незнаному.

Я ніколи не чув про Інсмут аж до пори, коли вперше і поки що востаннє його побачив. Я святкував повноліття, подорожуючи Новою Англією, навідував варті уваги пам’ятки, антикварні крамниці, місця, пов’язані з історією нашого роду; із стародавнього Ньюберіпорта я думав вирушити прямісінько до Аркгема, звідки бере початок рід моєї матері. Свого автомобіля у мене не було, тож я подорожував потягом, попутками чи автобусом, завжди обираючи найдешевший спосіб пересування. У Ньюберіпорті мені порадили їхати паротягом до самого Аркгема; і саме тоді, стоячи біля каси тамтешнього вокзалу і сумніваючись, чи варто купувати такий дорогий квиток, я й дізнався про існування Інсмута. Дебелий і вельми здогадливий касир, судячи з вимови, не місцевий, схоже, поспівчував моєму бажанню заощадити і запропонував досить несподіваний варіант, про який ніхто до того мені не розповідав.

— Ви могли б сісти на отой старий автобус, — сказав касир, повагавшись, — хоча він і йде не зовсім тим маршрутом, який вам потрібен, через Інсмут — можливо, ви чули про нього, — не всім це подобається. Водій — чолов’яга з Інсмута, Джо Сарджент, і йому рідко щастить набрати тут пасажирів, та й в Аркгемі також. Дивно, що сам автобус ще ходить. Проїзд у ньому досить дешевий, хоча я дуже нечасто бачив більше двох-трьох пасажирів у салоні, та й ті виключно з Інсмута. Відходить він з площі — навпроти аптеки Геммонда — двічі на день: о десятій ранку та о сьомій вечора, якщо тільки не змінили розкладу. На вигляд — справжня таратайка, втім, сам я ніколи ним не їздив.

Ось тоді я вперше почув про загадковий Інсмут. Мене могло зацікавити будь-яке містечко, не позначене на мапі або забуте путівниками, а на додачу цікавість підігріла дивна манера касира про нього розповідати. Місто, яке здатне викликати настільки щиру неприязнь сусідів, міркував я, мало бути щонайменше незвичайним і цілком заслуговує на увагу з боку мандрівника, і якщо це перед Аркгемом, я там вийду. Словом, я попросив касира розповісти про містечко детальніше. Касир говорив без поспіху, і я вловив у його голосі нотки зверхності.

— Інсмут? Що ж, це таке собі дивне містечко, розташоване в гирлі річки Менаксет. Свого часу — до війни 1812 року[135] — могло навіть вважатися справжнім портовим містом, але за останніх сто років чи близько того повністю занепало. Залізничного сполучення з ним немає — лінія Бостон-Мен там не проходила, а гілку з Раулі закрили кілька років тому.

Порожніх будинків у місті набагато більше, ніж людей, уже не кажучи про бізнес — живуть з вилову риби та омарів. Закуповуються переважно тут, в Аркгемі, або в Іпсвічі. Колись там було кілька млинів, але тепер нічого не лишилося, хіба збереглася одна фабрика з очищення золота, і та на ладан дихає.

Утім, ця фабрика свого часу була процвітаючим бізнесом, а старий Марш, її хазяїн, либонь, був багатшим за Креза. Він сам — старий пеньок — майже не виходить з дому. Кажуть, уже в зрілому віці підхопив якусь болячку чи якось скалічився, тож тепер мусить ховатися від людей. Він — онук капітана Обеда Марша, який заснував цей бізнес. Його мати наче нетутешня — кажуть, з якихось островів у південних морях, — і коли він п’ятдесят років тому одружився на дівчині з Іпсвіча, здійнявся страшенний ґвалт. Так завжди буває з інсмутськими, та й із тими, що по сусідству — усі намагаються приховати, якщо в їхніх жилах тече бодай краплина інсмутської крові. Але як на мене, діти й онуки Марша нічим не відрізняються від звичайних людей. Деякі навіть час від часу наїжджають сюди, хоча мушу сказати, що найстарших уже давно не бачив. І самого Марша теж.

Чому всі так не люблять Інсмут? Знаєте, юначе, я б вам порадив не надто дослухатися до того, що кажуть люди. Вони тут довго запрягають, але вже як запряжуть, то не зупиниш. Про Інсмут розказують багато чого — а ще більше перешіптуються — мабуть, не менше як останніх сто років, мені здається, його не так недолюблюють, як бояться. Їх послухати, то просто сміх бере. Є історії про те, як старий капітан Марш водився з дияволом і приносив його бісенят із пекла до Інсмута, аби вони тут пустили коріння, або про поклоніння сатані й страшні жертвоприношення десь біля пристані; кажуть, те місце знайшли 1845 року або щось близько того, але я сам із Пентона, що у штаті Вермонт, і такі балачки ніколи не схвалював.

Ви б почули, що розказують місцеві старожили про чорний риф біля узбережжя — його ще називають Рифом Диявола. Як правило, він стирчить із води, а якщо занурюється, то не дуже глибоко, та все одно його не можна назвати островом. Подейкують, що на цьому рифі інколи збирається ціла ватага дияволів — вилежуються там або швендяють туди-сюди біля печер у верхній його частині. Це здоровецька і грубезна штука десь так за милю від берега. Бувало, повертаючись додому, моряки робили великий гак, аби тільки близько не підходити до нього.

Однак лише ті моряки, що родом не з Інсмута. Вони мали зуб на старого капітана Марша буцімто через те, що той серед ночі під час відпливу інколи приставав до того рифу. Може, так воно і було, оскільки це — вельми цікаве місце, де він міг шукати піратські скарби, а може, щось таки і знайшов; проте люди кажуть, що він там злигався з дияволами. Тож, як на мене, саме через капітана Марша острів має таку лиху славу.

Це було ще до великої епідемії 1846 року, коли евакуювали більше половини жителів Інсмута. Тоді ніхто не второпав, звідки взялася та зараза, скоріш за все, з Китаю або ще звідкілясь привезли моряки. Загалом вийшла кепська справа — почалися бунти й усілякі паскудні речі, хоча за межі міста це й не вихлюпнулось, і після цього Інсмут лишився у жахливому стані. Люди пішли з міста і назад не повернулися, зараз лишилося, мабуть, душ триста-чотириста, не більше.

Але насправді, як я розумію, люди так поводяться через расову неприязнь, і мушу зізнатися — я їх не засуджую. Та я сам ненавиджу інсмутських, і ноги моєї ніколи не буде в їхньому місті. Ви і самі, мабуть, знаєте — хоча, судячи з акценту, ви будете із заходу — які справи нерідко крутили наші моряки з Нової Англії у підозрілих портах Африки, Азії та південних морів, і яких чудернацьких людей вони часом привозили із тих місць. Мабуть, чули про чоловіка із Салема, що повернувся додому з дружиною-китаянкою, а ще, може, чули, що біля Кейп-Коду поселилися вихідці з Фіджі.

Ну, загалом складається враження, що в інсмутських є щось незвичайне. Це місце завжди було відрізане болотами і річками, а тому важко судити, що там у них та як; але побутує думка, що капітан Марш, коли ще виходив у плавання зі своїми трьома суднами у двадцятих — тридцятих роках, привіз додому якихось дикунів. І навіть у наші дні у вигляді тамтешніх є щось дивне — навіть не знаю, як це сказати точніше, але глянеш на них — і мурашки по спині. Ви і самі побачите, глянувши на Сарджента, якщо поїдете з ним. У декого дивні вузькі голови і пласкі носи, а очі такі витрішкуваті, що здається ніби вони ніколи не заплющуються. І шкіра у них якась не така: груба й шолудива. А шиї з боків зморщені, наче хто зібгав. І лисіють вони іще замолоду. Старші так і взагалі страховидла — але зовсім старих я ніколи, здається, й не бачив. Певно, глянувши на себе в дзеркало, вони помирають! Тварини теж їх ненавидять — коли ще не було машин, вони мали чимало мороки з кіньми.

З ними ніхто не хотів мати справи ні тут, ні в Аркгемі, ні в Іпсвічі, та й вони самі поводилися відлюдькувато, коли з’являлись у місті або коли хтось намагався рибалити в їхніх водах. І от що дивно: коли ніде риби нема, у цих в Інсмутській гавані хоч греблю гати — але хай тільки хто спробує там ловити, його швиденько звідти викурять! Раніше вони їздили залізницею — пішки до Раулі, а далі потягом; відколи ж закрилася гілка, користуються автобусом.

Так, в Інсмуті є готель, Джилмен-Хаус називається, але скажу відверто — заклад паршивенький, не радив би в ньому зупинятися. Заночуйте краще тут, а завтра поїдете автобусом о десятій ранку; там о восьмій вечора можете сісти на автобус до Аркгема. Зо два роки тому фабричний інспектор зупинявся в Джилмен-Хаусі, то потім дуже несхвально відгукувався про нього. Схоже, там збирається вельми дивне товариство, бо він чув голоси в інших номерах, де начебто ніхто не жив, і його від них аж тіпало. Йому тоді здалося, що то була якась іноземна мова, але особливо йому не сподобався один голос, який доволі зрідка озивався. Якийсь неприродний, казав інспектор, схожий на плямкання, а тому він навіть побоявся роздягнутися і лягти спати. Так і просидів цілу ніч, а вдосвіта дременув звідти. Сказав, що за стіною говорили майже всю ніч.

Той інспектор — його прізвище Кейсі — мав що розказати; тамтешні весь час стежили за ним, але й він пильнував. Як йому здалося, фабрика Марша — доволі дивне місце, вона розташована у старому млині біля нижніх порогів Менаксета. Те, що він розповів, чув і я: бухгалтерський облік вели кепсько, і взагалі складалося враження, що там не було жодної звітності. Знаєте, просто дивовижа, справжня таємниця, де Марші беруть золото для очищення. Вони, здається, ніколи багато його не купували, але кілька років тому відправили на суднах величезну партію золотих зливків.

Подейкували також і про незвичайні іноземні прикраси, що їх моряки і працівники з фабрики інколи потайки продавали на сторону і які кілька разів бачили на жінках з роду Маршів. Дехто припускав, що старий капітан Обед наторгував золота у тубільних портах, адже він завжди замовляв для своїх заморських подорожей цілі ящики скляного намиста і всякого дріб’язку; моряки таке часто обмінюють або продають тубільцям. Інші вважали, та й досі вважають, що він знайшов давню піратську схованку зі скарбами на Рифі Диявола. Але тут ось що цікаво: старого капітана вже шістдесят років як нема на світі, з часів Громадянської війни звідси не виряджали у плавання жодного бодай поганенького судна, а Марші продовжують скуповувати ці дрібнички — переважно скляні й ґумові прикраси, принаймні, так кажуть. А може, інсмутці полюбляють чіпляти ці брязкальця на себе і потім витріщатися у дзеркало — одному Богу відомо, чи вони взагалі чимось кращі за канібалів південних морів або ґвінейських дикунів.

Схоже, що епідемія сорок шостого року забрала кращу кров з цього міста. В усякому разі, там тепер живе чимало сумнівних типів, а щодо Маршів та інших багатіїв, то вони нічим не кращі за решту. Як я вже казав, на сьогодні там лишилося не більше чотирьох сотень душ, і це попри те, що у них, як вони кажуть, дуже багато порожніх будинків. Як на мене, саме таких у нас на півдні називають «білим сміттям» — нечесні, підступні, люблять усе робити тишком-нишком. Наловлять купу риби й омарів, а потім вивозять усе це на вантажівках. Цікаво, як воно так виходить, що ні в кого немає риби, а у них аж кишить.

Ніхто так і не зумів розібратися з цими людьми — ні шкільні інспектори, ні перепис населення; ноги стоптують, ганяючись за ними, та все марно. І скажу вам відверто, заїжджих в Інсмуті не люблять. Чув, там зник не один бізнесмен чи урядник; а ще один, патякають, з’їхав з глузду і потрапив у Денверс[136]. Либонь, чимось його здорово налякали.

На вашому місці я б не їхав туди проти ночі. Сам я ніколи там не був і не маю ані найменшого бажання побувати, але якщо поїдете вдень, нема чого боятися, хоча місцеві і від такої подорожі почали б вас відраджувати. Раз ви полюбляєте усілякі там краєвиди і старожитності, Інсмут — саме те, що вам потрібно.

Після розмови з касиром я провів частину дня у публічній бібліотеці Ньюберіпорта, шукаючи додаткову інформацію про Інсмут. Коли ж я спробував розпитувати місцевих у крамницях, їдальнях, на заправці чи пожежній станції, то виявив, що розговорити їх навіть важче, ніж попереджав касир, а тому вирішив не гаяти часу на спроби подолати їхню інстинктивну потайливість. В них прозирала дивна підозріливість, наче у кожному, хто виявляв підвищений інтерес до Інсмута, було щось погане. У «Християнському союзі молоді», де я зупинився, поговорив із адміністратором, той почав відмовляти їхати до такого непривітного і занедбаного міста, та й працівники бібліотеки висловлювались переважно десь так само. Словом, зі слів освічених людей Інсмут постав як зразок виродження у найгірших його проявах.

У бібліотеці теж не вдалося нічого знайти про цікаву мені частину історії округу Ессекс, крім того, що місто було засноване 1643 року, до Революції[137] славилося суднобудуванням, на початку дев’ятнадцятого сторіччя процвітало як морський порт, збереглася лиш одна фабрика, що працювала завдяки енергії річки Менаксет. Про епідемію і заворушення 1846 року написано дуже скупо, наче ці події ганьбили увесь округ.

Такою ж куцою виявилась інформація про занепад міста у пізніші роки, хоча ця обставина й не піддавалася сумніву. Після Громадянської війни[138] вся промисловість була представлена однією лиш золотоочисною компанією Марша, і торгівля золотими зливками була чи не єдиною галуззю комерційної діяльності, окрім традиційно поширеного тут рибальства. Щоправда, прибуток від нього постійно зменшувався, оскільки великі риболовецькі компанії становили потужну конкуренцію дрібним артілям, продукція яких здешевлювалась, однак у самій Інсмутській гавані риби ніколи не бракувало. Іноземці тут не приживалися, були навіть добре приховані свідчення про те, що поляки й португальці спробували це зробити, але їх рішуче і дуже жорстко вижили.

Найцікавішими були згадки про ювелірні прикраси, якимось чином пов’язані з Інсмутом. Ця тема багато кого зацікавила, адже повідомлялось про рідкісні екземпляри в музеї Міскатонікського університету в Аркгемі, а також у демонстраційній залі Історичного товариства Ньюберіпорта. Фрагментарні описи цих виробів були позбавлені подробиць і не вирізнялися високим стилем, проте я помітив у них приховані натяки на якісь дивні обставини. Щось у цих описах було настільки вражаючим і водночас провокативним, що я ніяк не міг викинути їх із голови і попри пізній час вирішив оглянути один із зразків — великий виріб незвичайної форми, щось на кшталт тіари[139]— якби це, звичайно, вдалося влаштувати.

Бібліотекар написав для мене коротку рекомендаційну записку керівникові Товариства, такій собі міс Анні Тілтон, що мешкала неподалік, і після недовгих пояснень ця літня дама люб’язно провела мене до замкненого приміщення, оскільки пора була ще не надто пізня. Колекція безумовно заслуговувала на похвалу, однак моя увага була цілком прикута до незвичайного експоната у кутовій шафі, що сяяв під променями електричного освітлення. Не треба було мати надзвичайне відчуття прекрасного, аби мимохіть затамувати подих, побачивши творіння дивної, неземної краси, виплід буйної чужинської фантазії на пурпуровій оксамитовій подушечці. Навіть сьогодні мені важко описати, що саме я побачив, хоча то було щось на зразок тіари, як зазначалось на пояснювальній табличці. Вона була висока спереду, а з боків широка й вигнута, наче призначалася для голови незвичайної, а я б навіть сказав, чудернацької, еліптичної форми. Була вона, скоріш за все, золотою, хоча дивний світлий відблиск натякав на незвичайний сплав золота і якогось такою ж мірою прекрасного, але невідомого мені металу. Тіара була у чудовому стані, і можна було годинами споглядати загадковий, аж ніяк не традиційний візерунок — це було поєднання суто геометричного малюнка з морською тематикою, — вирізьблений чи відлитий на її поверхні з непідробною майстерністю і талантом справжнього митця.

Що довше я дивився, то більше захоплювався, але моє захоплення змішувалося з якоюсь незрозумілою тривогою, причини якої я ніяк не міг збагнути. Попервах мені здалося, що мене так спантеличила саме неземна краса тіари. Інші твори мистецтва, які мені випало побачити, належали до котрогось із відомих расових або національних стилів чи, навпаки, кидали виклик усім знаним стилям, спираючись на суто модерністський напрям у мистецтві. Ця ж тіара не належала до жодного з них. Техніка виконання беззаперечно свідчила про філігранну майстерність і зрілість творця, при цьому не була схожа на якусь іншу — східну або західну, давню або сучасну — і ніяким чином не нагадувала тих експонатів, які мені доводилось бачити серед інших музейних колекцій. Ніби творець тіари був вихідцем з іншої планети.

Утім, я доволі скоро зауважив, що моя збентеженість мала й іншу, не менш вагому причину — вигляд і математичні закономірності фігур, що прикрашали поверхню тіари. Візерунки навівали думки про давні таємниці й неосяжні безодні часу і простору, про безтурботно-спокійну гладінь океанів, але дивне їх поєднання справляло майже лиховісне враження. Були серед цих зображень злостиві гротескні потвори — напівриби, напівземноводні, — які пробуджували магнетично захопливі і водночас тривожні псевдоспогади, наче вони зверталися до образів із самих глибин клітин і тканин з найдавнішими, первісними функціями. Часом мені навіть здавалося, що кожна рисочка цих бридких рибо-жаб є довершеною квінтесенцією незбагненного і нелюдського зла.

Різко контрастувала із виглядом тіари історія її появи в музеї; міс Тілтон описала усе коротко і прозаїчно: 1873 року її як заставу за мізерну суму лишив у ломбарді на Стейт-стріт якийсь інсмутський п’яничка-матрос, убитий пізніше під час бійки. Товариство придбало її безпосередньо у власника ломбарду, після чого вона зайняла у музеї місце, гідне її неперевершеної краси. Вважалося, що вона походить зі східної Індії або Індокитаю, хоча така оцінка носила відверто умовний характер.

Сама міс Тілтон ретельно проаналізувала всі можливі гіпотези щодо походження тіари та її появи в Новій Англії і схилялася до думки, що прикраса була частиною екзотичного піратського скарбу, свого часу знайденого старим капітаном Обедом Маршем. Ця думка знайшла своє підтвердження в тому, що одразу після того, як тіару виставили для огляду, від родини Маршів почали надходити пропозиції продати її за чималі гроші, і вони й до сьогодні не полишають наміру викупити цю коштовність, але Товариство на такі пропозиції незмінно відповідає відмовою.

Проводжаючи мене до дверей музею, добра дама сказала, що теорія про «піратське» походження статків Марша особливо популярна серед місцевої інтелігенції. Її особисте ставлення до похмурого Інсмута — в якому вона, до речі, ніколи не була — полягає у цілковитій зневазі до громади, рівень культурного розвитку якої постійно падає; ще вона повідомила, що чутки про поклоніння городян дияволу частково виправдані — там і нині існує якийсь культ, що набув поширення і навіть підім’яв під себе усі традиційні церкви.

Називається ця секта, як сказала кураторка музею, «Езотеричний орден Дагона»; вона є таємним псевдоязичницьким культом, що століття тому потрапив сюди зі Сходу, коли рибний промисел в Інсмуті був на межі зникнення. Таку незвичайну живучість секти в середовищі простих людей жінка схильна пояснювати тим, що з її появою пов’язують відродження рибальства, коли моряки почали повертатись додому з хорошим уловом. Доволі швидко секта посіла у місті домінуюче становище, цілком витіснивши Вільних франкмасонів і обравши своєю резиденцією старе приміщення Масонської ложі на Нью-Черч-Ґрін.

Для побожної міс Тілтон цього було цілком достатньо, аби сторонитися давнього міста, що стало осередком занепаду й запустіння, для мене ж це стало додатковою причиною відвідати його. До кола моїх інтересів, що охоплювало архітектуру й історію, тепер додався ще й нестримний потяг до вивчення антропології, і я ніяк не міг заснути у тісній кімнатці, з нетерпінням чекаючи світанку.

Незадовго до десятої ранку я з валізою в руках уже чекав на автобус до Інсмута біля аптеки Геммонда на старій ринковій площі. З наближенням потрібного мені часу гультяї потяглися до інших місць, як‑от до закладу «Чудовий Обід» по інший бік площі — вочевидь, касир не перебільшував неприязнь місцевих жителів як до Інсмута, так і до його мешканців. За мить я помітив невеликий старезний автобус брудно-сірого кольору, що продеренчав по Стейт-стріт, розвернувся, підкотив до узбіччя і зупинився поруч зі мною. Я одразу здогадався, що мені потрібен саме цей автобус, і мій здогад невдовзі підтвердила табличка з напівстертим написом на вітровому склі: «Аркгем — Інсмут — Ньюб. порт».

У салоні було тільки троє пасажирів — смагляві зачухані чоловіки із похмурими обличчями і якийсь юнак, — коли автобус зупинився, вони незграбно вибралися з нього і мовчки, якось скрадливо рушили по Стейт-стріт. Водій теж вийшов з кабіни, і я спостерігав, як він через площу ішов до аптеки, вочевидь щось купити. Мабуть, це і був Джо Сарджент, про якого розповідав касир; я навіть не встиг іще розгледіти рис його обличчя, як мене затопила хвиля неприязні й огиди, незбагненна і нестримна. Раптом видалося цілком природним, що місцеві мешканці уникають їздити автобусом, власником і водієм якого є цей чоловік, і взагалі намагаються якомога рідше відвідувати місця, де живе він і йому подібні.

Коли водій вийшов з аптеки, я придивився до нього пильніше, намагаючись зрозуміти причину настільки сильного враження. Він був худорлявий, сутулий, зростом футів шість, вбраний у благенький синій костюм і потерту сіру кепку для гольфу. Виглядав він років на тридцять п’ять, але якщо не придивлятися до тупуватого невиразного обличчя, дивні глибокі складки на шиї робили його старішим. Він мав вузьку голову, вирячкуваті водянисто-голубі очі, які, здавалося, ніколи не кліпали, плаский ніс, скошені лоб і підборіддя і на диво нерозвинені вуха. Верхня товста губа і сіруваті щоки, поцятковані великими порами, не мали майже ніякої рослинності, за винятком ріденьких рудуватих волосин, які кучерявились куцими віхтиками; в окремих же місцях шкіра здавалась напрочуд дивною, шерехатою і облізлою, наче після якоїсь хвороби. Руки були великі, жилаві, з сіткою вен незвичайного сіро-блакитного відтінку. Пальці ж здавалися непропорційно короткими порівняно з руками і наче одразу вростали нігтями у широкі долоні. Поки він повертався до автобуса, я звернув увагу на його незграбну ходу, а ще — на надміру великі ступні. Що довше я придивлявся, то більше чудувався, як він знаходить взуття потрібного розміру.

На додачу до всього, і сам він мав якийсь неохайний вигляд, чим ще більше посилював неприязнь до себе. Вочевидь, він працював або мешкав десь неподалік риболовецьких доків — надто вже характерно від нього тхнуло. Я не міг навздогад сказати, яка саме кров змішалася в його жилах, недоладність його зовнішності не мала ознак азійського, полінезійського, левантійського або негроїдного походження, і попри це я розумів тепер, чому люди вважали його чужинцем. Хоча, як на мене, у цьому випадку можна було говорити радше про біологічне виродження, аніж про чужинське коріння.

Мені стало прикро, коли з’ясувалося, що інших пасажирів у автобусі не буде — зовсім не хотілося їхати одному з таким водієм. Однак, коли надійшов час відправлення, я мусив подолати свої сумніви і пройшов за водієм до салону, тицьнувши йому однодоларову купюру і буркнувши одне лиш слово — «Інсмут». Він простягнув сорок центів решти і кинув на мене зацікавлений погляд, але не мовив ані слова. Я вибрав собі місце подалі від водія, але по той самий бік, де сидів і він — під час подорожі хотілося бачити узбережжя.

Нарешті ветхий автобус стрепенувся і у хмарах вихлопних газів з гуркотом рушив бруківкою повз старі цегляні будинки Стейт-стріт. Придивляючись до людей на хідниках, я, здалося, помітив у них дивну нехіть дивитися на автобус, або, точніше, бажання удавати, що вони його не бачать. Невдовзі ми повернули ліворуч на Гай-стріт, і дорога стала рівнішою, тож наш автобус жваво котив повз величні садиби ранньої республіканської доби і ще давніші колоніальні фермерські будинки. Далі ми проминули Ловер Ґрін і Паркер Рівер, поки зрештою не поїхали нескінченним одноманітним узбережжям.

День був доволі теплим і сонячним, однак піщаний, подекуди порослий осокою і приземкуватими кущами ландшафт ставав дедалі пустельнішим. З автобуса я бачив синю воду і піщаний берег острова Плам Айленд, а за якусь хвильку ми наблизилися до берега і опинилися на вузькому путівці, звернувши з головної дороги на Раулі та Іпсвіч. Довкола я не помічав жодних будівель і, з огляду на стан дороги, зробив висновок, що рух у цій місцевості не надто жвавий. На невисоких і побитих негодою телеграфних стовпах було натягнуто тільки два дроти. Часом ми проїжджали по дерев’яних, грубо збитих мостах через протоки, що утворилися під час припливів — вони проникали далеко вглиб суші і робили цю місцевість ще більш ізольованою.

Подеколи я помічав спорохнявілі пеньки і майже геть зруйновані рештки кам’яного підмурівка, що виднілися над сипучими пісками, і це нагадало мені давню історію, про яку я колись читав в одній із хронік. В ній ішлося про те, що свого часу ця місцевість була родючою і густо заселеною. Все змінилося після епідемії 1846 року і, на думку простолюду, було якось пов’язане з потаємними силами зла, а насправді пояснювалось безглуздим вирубуванням лісів уздовж моря, що позбавило місцевість природного захисту і відкрило шлях для навали пісків, які хвилями накочувались на берегову лінію.

Невдовзі Плам Айленд зник з овиду, ліворуч відкрився безмежний обшир Атлантичного океану. Вузька дорога круто пішла вгору, і я відчув дивний неспокій, поглядаючи на самотній гірський хребет попереду, де поорана рівчаками дорога зустрічалася з небом. Складалося враження, буцімто автобус збирався і далі дертися вгору, залишаючи позаду набридлу землю і прагнучи злитися з незвіданою загадкою горішніх вітрів і таємничого неба. Запах моря ставав зловісним, а напружена спина і вузька голова згорбленого мовчазного водія ставали дедалі ненависнішими. Глянувши на нього ще раз, я зауважив, що задня частина його голови, як і обличчя, майже гола, і з сірої кострубатої шкіри на потилиці стирчить лише кілька жовтуватих жмутків волосся.

Нарешті ми дісталися вершини пагорба, і я отримав нагоду окинути поглядом широку долину внизу, де Менаксет зливається з морем на північ від довгої смуги скель, а далі повертає до виступу Кейп Енн. На далекому, повитому серпанком туману небокраї я зміг розгледіти далекі обриси Кінгспорт Гед з дивною старовинною будівлею на вершині, про яку складено так багато легенд[140]. Однак на ту мить уся моя увага була прикута до ближчої панорами, що розкинулася просто піді мною — я зустрівся віч-на-віч із сумнозвісним Інсмутом.

Це було чимале, щільно забудоване місто, втім, без видимих ознак життя. Над плетивом чорних димарів не було й натяку на дим, а три високі голі дзвіниці безживно бовваніли на тлі морського краєвиду. Верхівка однієї зруйнувалась, а ще нижче в ній і в сусідній з нею чорніли круглі отвори — колись там були годинники. Безліч провислих дахів і гострих фронтонів з неспростовною однозначністю засвідчували повний занепад, а мірою того, як ми рухались дорогою вниз, я міг на власні очі побачити, що у багатьох дахах зяють чорні провали. Траплялися і великі квадратні будинки в георгіанському стилі з високими дахами, куполами і перильцями на балконах. Як правило, вони стояли подалі від води, а один чи два мали доволі пристойний вигляд. Углиб материка тяглася заіржавіла і поросла травою покинута залізнична колія з телеграфними стовпами без дротів, що стояли обабіч неї, а ще виднілися ледь помітні залишки старих доріг для кінних екіпажів, по яких можна було потрапити до Раулі та Іпсвіча.

Найпомітнішими ознаки занепаду ставали ближче до берега, хоча серед розрухи я й помітив білу вежу цегляної споруди, яка добре збереглась і нагадувала невелику фабрику. Численні відмілини довгої гавані захищав давній кам’яний хвилеріз, там я почав розрізняти крихітні фігурки рибалок, а на краю гавані було щось подібне до залишків маяка. За хвилерізом утворилася піщана коса, на ній я побачив старі халупки, пришвартовані плоскодонки і безладно розкидані по берегу верші для омарів. Як мені здалося, глибоко було тільки в одному місці, де річка протікала повз вежу і повертала у південному напрямку, де і впадала в океан біля дальнього краю хвилеріза.

Тут і там бовваніли залишки напівзруйнованих причалів, їх зогнилі помости ледь не торкалися води; деякі з них, що були південніше, видавалися найзанедбанішими. А ще далі, серед океанського обширу, попри високий приплив я розгледів чорну видовжену смужку, що ледь виступала з води, в якій ввижалося щось лиховісне. Як я зрозумів, це і був Риф Диявола. Дивлячись на нього, я відчув, як дивний і майже невловимий потяг до цього місця накладається на відразу до нього. Цей ледь відчутний відгомін нового почуття викликав у мене навіть більшу тривогу, аніж перше враження від міста.

Дорогою ми не зустріли жодної живої душі, лишень старі покинуті фермерські будинки, що відрізнялись один від одного хіба що ступенем руйнації. А згодом я побачив кілька будинків, у яких жили люди, — розбиті вікна завісили якимось дрантям, у засмічених дворах лежали мушлі й дохла риба. Кілька разів мені на очі потрапляли апатичні на вигляд люди, що порпались у занедбаних городах або збирали на пропахлому рибою пляжі якихось молюсків, а ще групки брудних дітлахів з мавпячими обличчями, які гралися біля порослих бур’янами ґанків своїх осель. Вигляд цих людей справив на мене навіть гнітючіше враження, ніж найубогіші міські споруди, адже характерні ознаки майже в усіх їхніх обличчях і рухах викликали в мене інстинктивну відразу — нехай навіть я і не міг одразу розібратися у природі цього почуття. На мить мені здалося, що особливості їхньої зовнішності нагадують мені якусь картинку, щось подібне я уже бачив і почувався при цьому тоскно і нажахано; проте ці псевдоспогади досить швидко зникли.

Щойно автобус спустився до міста, на тлі неприродного спокою і тиші я почув невтишимий звук водоспаду. Перехняблені нефарбовані будинки обабіч дороги стояли щільніше і скидалися на міські більше, ніж бачені раніше. Міський краєвид обмежувався однією вулицею, і лиш де‑не-де я помічав залишки мощених кругляком і облямованих колись цеглою хідників. Усі споруди були, очевидно, покинуті, а в кількох місцях між ними зяяли величезні прогалини, і тільки залишки димарів та підвалів підказували, що на місці руїн колись стояли будинки. І над усім цим витав нудотний, просто нестерпний сморід гнилої риби.

Незабаром з’явилися перші роздоріжжя і перехрестя — ті, що відгалужувались ліворуч, вели до моря, до немощених доріг і запустіння, а правобічні прямували туди, де ще були помітними залишки колишнього достатку. Я поки що не бачив людей на вулицях, хоча де‑не-де вже траплялися ознаки життя: то тут, то там фіранки на вікнах, припарковане пошарпане авто біля хідника. Самі хідники були тут у помітно кращому стані, і попри поважний вік будинків — переважно дерев’яні й цегляні споруди початку дев’ятнадцятого сторіччя — складалося враження, що вони цілком придатні для життя. Як шанувальник старожитностей я дуже швидко майже забув і про огидний запах, і про відразу до цього лиховісного місця і з наростаючим зацікавленням вишукував пишноти занедбаного прибульця з минулого.

Проте, ще не діставшись місця призначення, я знову був прикро і навіть болюче вражений. Автобус викотився на своєрідну площу серед міста, з двох її боків стояли церкви, а просто у центрі виднілися залишки клумби. Праворуч я побачив велику будівлю з колонами, її колись білий тиньк став сіро-землистого кольору і почав обсипатись, а вивіска на фронтоні — золотисті літери на чорному тлі — вицвіла настільки, що я ледве зміг розібрати: «Езотеричний орден Дагона». Так ось де колись була масонська ложа, а нині звив гніздо язичницький культ! Поки я вчитувався у напівстерті літери напису, мою увагу несподівано привернув надтріснутий і хрипкуватий звук дзвона з церкви навпроти; я миттю повернув голову, щоб глянути у вікно з мого боку автобуса.

Звук ішов від приземкуватої кам’яної церкви, зведеної, судячи з вигляду, набагато пізніше за навколишні будинки, — неоковирної подоби готичних соборів з непропорційно високим цокольним поверхом і віконницями на вікнах. Хоча стрілок на годиннику з мого боку будівлі не було, я знав, що грубі удари сповіщали про одинадцяту годину. Потім раптово всі думки про час стерлися з моєї свідомості, їх витіснили повні невимовного жаху яскраві образи, і сталося це раніше, ніж я встиг зрозуміти, що трапилось. Розчахнуті двері церкви відкривали чорний прямокутник внутрішнього приміщення, і поки я вдивлявся у цю чорноту, щось її перетнуло — а може, мені це лише здалося. Розум обпекло усвідомлення якогось жаху, який здавався ще страшнішим через те, що, ретельно все проаналізувавши й зваживши, нічого жахливого я в ньому не знайшов.

Це була жива істота — перша жива істота, не рахуючи водія, відколи ми в’їхали до центральної частини міста, і якби я був менш знервований, можливо, нічого страшного мені б і не привиділось. За якусь хвильку я з’ясував, що то був пастор, хоча й у досить незвичному одязі, вочевидь, запровадженому, коли Орден Дагона оновив ритуали місцевих церков. Річ, яка одразу привернула мою увагу і викликала напад тваринного страху, була високою тіарою на його голові — точною копією тієї, яку показувала мені міс Тілтон минулого вечора. Ця ж, розбурхуючи мою уяву, надавала млявому обличчю і всій незграбній зовнішності суб’єкта в рясі огидного й лиховісного виразу. Скоро я зрозумів, що в цьому разі нема сенсу говорити про вплив якихось моторошних псевдоспогадів. Хіба ж дивно, що загадковий місцевий культ взяв за один із символів унікальний головний убір, з якихось причин добре знайомий усій громаді — скажімо, як частина знайденого скарбу?

Аж ось на хідниках з’явилися моложаві на вигляд, однак худі й відразливі чоловіки, які чимчикували хто поодинці, а хто по двоє-троє. Подекуди на нижніх поверхах напівзруйнованих будинків були маленькі крамнички з припорошеними пилюкою вивісками, а ще я розгледів кілька припаркованих біля хідників вантажівок. Наш автобус поторохтів далі, і з кожною наступною миттю шум водоспаду ставав гучнішим, аж поки я нарешті побачив попереду доволі глибоку річкову протоку і широкий місток з металевими поручнями, за яким відкривалася простора площа.

Коли ми проїжджали через міст, я крутив головою на всі боки: кілька фабричних будівель стояло на краю порослого травою урвища, подекуди ледь не сповзаючи його схилом. Далеко внизу вирували водоспади: два каскади пінилися вище за течією, праворуч, а нижче, ліворуч, принаймні ще один. Шум у цьому місці був просто оглушливий. Далі ми перебрались на протилежний берег річки, в’їхали на півкружжя площі і зупинились перед високою, із куполом і залишками жовтої фарби на фасаді, будівлею праворуч. Напівстерта вивіска повідомляла, що це і є Джилмен-Хаус.

Я з полегкістю вийшов із автобуса і одразу пішов до пошарпаного готелю — занести валізу. Там я побачив лиш одну людину — досить літнього чоловіка без жодних ознак того, що я вже почав називати «інсмутським виглядом»; я вирішив поки що не розпитувати його про речі, що так мене тривожили, пам’ятаючи, які події відбувалися саме в цьому готелі. Натомість я вийшов на площу і оцінюючим поглядом окинув краєвид.

По один бік брукованої каменем площі тяглася рівна смуга річки; по інший — півколо пологих дахів над цегляними будинками, збудованими приблизно у 1800-ті роки, від яких на південний схід, південь і південний захід розходилися променями вулиці. Ліхтарів на стовпах було мало, усі, напевно зі слабенькими лампами розжарювання, але я тим не переймався, бо мав намір покинути це місто ще до настання темряви, хай навіть ніч обіцяла бути місячною і світлою. Навколишні будинки були в непоганому стані, в десятку з них працювали якісь заклади. В одному розташувалася бакалійна крамниця Першої національної мережі, в інших — поганенький ресторанчик, аптека, контора з оптової торгівлі рибою, а у найдальшому кінці площі, що у східному напрямку, поблизу річки — офіс єдиного на все місто промислового підприємства — золотоочисної компанії Марша. Я помітив з десяток людей і чотири або п’ять припаркованих на площі легкових та вантажних автомобілів. Без зайвих пояснень було зрозуміло, що саме тут — центр ділового і громадського життя Інсмута. У східному напрямку око вабила синя гладінь гавані, проти якої височіли руїни колись величних і прегарних георгіанських дзвіниць. Біля самої води на протилежному березі річки я побачив білу вежу — вона увінчувала те, що мало бути фабрикою Марша.

З якоїсь причини я вирішив розпочати знайомство з містом із бакалійної крамниці, працівники якої, як мені здалося, не були корінними інсмутцями. В ній я застав хлопця років сімнадцяти і не без задоволення помітив, що той — доволі тямущий і привітний, що обіцяло мені отримання потрібної інформації. Швидко з’ясувалося, що хлопець і сам охочий до балачок, а тому досить швидко я дізнався, що йому остогидли і постійний рибний сморід, і відлюдькуваті городяни, а розмова з новою людиною давала йому справжню насолоду. Юнак був родом із Аркгема, а тут мешкав разом з родиною із Іпсвіча, але тільки-но випадала вільна година, він одразу ж тікав додому. Рідним дуже не до вподоби його робота в Інсмуті, але керівництво компанії, якій належить ця крамниця, вирішило направити його сюди, а втрачати посаду йому зовсім не хотілося.

За його словами, в Інсмуті немає ні публічної бібліотеки, ні торгової палати, але я і сам зможу оглянути місто. Вулиця, якою я дістався до цієї площі, називалася Федерал-стріт. На захід від неї лежали гарні старовинні житлові квартали Брод-, Вашингтон-, Лафайєт- і Адамс-стріт, а на схід, ближче до берега, купчилися халупи. Саме серед цих халуп — на Мейн-стріт — я натрапив на старовинні георгіанські церкви, але парафіяни їх уже давно покинули. Як він сказав, у цих кварталах було б добре не привертати до себе уваги, особливо — на північ від річки, бо люди там непривітні й налаштовані вороже. Саме в тому районі зникло кілька подорожніх.

Певні райони міста вважалися мало не забороненими, у чому він переконався дорогою ціною. Наприклад, не варто довго вештатись поблизу фабрики Марша, біля діючих церков, а ще — біля будинку з колонами на Нью-Черч-Ґрін, що належить Ордену Дагона. Церкви доволі химерні — загальновизнані конфесії їх зреклися, і вони мають украй дивні обряди та ритуальне вбрання. Їхні вірування побудовані на єресі й таємних обрядах, які, буцімто, сприяють чудодійному перетворенню і ведуть до своєрідного тілесного безсмертя на цім світі. Душпастир юнака — доктор Воллес з методистської церкви в Есбері, округ Аркгем — настійливо відраджував його ходити до будь-якої з інсмутських церков.

Щодо місцевих жителів, то він і сам нічого путнього про них сказати не може. Вони дуже потайливі й відлюдькуваті, немов звірі у норах, і навряд чи хто знає напевне, як вони проводять час, коли не зайняті своєю безглуздою риболовлею. Судячи з кількості випитого контрабандного пійла, вони цілісінький день валяються п’яні як чіп. Складається враження, що їх пов’язують своєрідні братерські стосунки, певне взаєморозуміння, єднає зневага і ненависть до навколишнього світу, наче їм доступні якісь інші, набагато кращі світи. Їхня зовнішність — особливо ці вирячкуваті очі, які ніхто і ніколи не бачив заплющеними — була вкрай відразливою, а голоси викликали огиду. Коли чуєш їхні нічні співи у церквах, стає просто моторошно, під час свят або урочистих зібрань, які вони влаштовують двічі на рік — 30 квітня і 31 жовтня[141].

Вони обожнюють воду, постійно бовтаються у річці і в гавані. Особливо полюбляють плавати наввипередки до Рифу Диявола, і, схоже, всі без винятку готові брати участь у таких непростих змаганнях. Коли заходить мова про цих людей, то головним чином мають на увазі представників молодшого покоління, бо на старших узагалі дивитися лячно. Ні, бувають серед них і винятки, і тоді вони зовні майже нічим не відрізняються від звичайних людей, як, наприклад, старий портьє в готелі. Дехто замислюється: а що відбувається з їхніми старими і чи не є «інсмутський вигляд» ознакою якогось незвичайного і підступного захворювання, яке з віком дедалі більше підточує людину?

Зрозуміло, лиш надзвичайно рідкісне захворювання може викликати з досягненням зрілого віку такі значні й глибокі зміни в будові людського тіла, включно з деформацією кісток черепа, однак видимі наслідки захворювання не дозволяють судити, які зміни відбуваються у хворому організмі загалом. При цьому, за словами юнака, дуже важко скласти більш-менш цілісне уявлення з цього приводу, нікому ще не вдалося — незалежно від того, скільки часу він живе в Інсмуті, — налагодити дружні стосунки з кимось із місцевих.

Хлопець був глибоко переконаний, що багатьох значно потворніших за найстрашніших із тих, хто хоч зрідка, але з’являється на людях, узагалі тримають під замком окремо від усіх. Час від часу до людей долітають дуже дивні звуки. Кажуть, що перехняблені портові халупи на північ від річки з’єднані між собою підземними тунелями, що дозволило перетворити їх на справжнє кубло таких неймовірних почвар. Незрозуміло було, яка чужинська кров — якщо така справді була — тече в їхніх жилах і чому саме вони стають такими. Часом вони переховували найпотворніших, коли до їхніх домівок навідувались урядові чиновники або хтось із приїжджих.

За словами мого співрозмовника, не було жодного сенсу розпитувати місцевих. Єдиний, хто інколи підтримував подібні розмови, був старезний, хоч і непогано виглядає, дід, що живе у халупі на північній околиці міста і збавляє час, тиняючись біля пожежної станції. Цей сивий стариган на ім’я Садок Аллен мав дев’яносто шість років і славу міського п’янички без клепки в голові. Тип він був доволі дивакуватий і вельми потайливий, до того ж постійно озирався через плече, наче когось або чогось побоювався. Тверезий, він категорично відмовлявся балакати з чужинцями, але не здатний був відмовитись від частування, а вже як заллє очі, то починає пошепки переповідати божевільні байки зі свого життя.

Щоправда, з таких бесід можна було винести лише мінімум вартої уваги інформації, адже всі його історії скидалися на маячню божевільного, повну загадкових і уривчастих натяків на неймовірні дива й жахи, породжені хворобливою фантазією. Ніхто йому не йняв віри, а ще й місцевим не подобалось, що він, бувши добряче напідпитку, нерідко веде бесіди з чужинцями, а тому було досить небезпечно з’являтися з ним на людях і, тим паче, розпитувати в присутності сторонніх осіб. Мабуть, саме від нього і пішли усі ті дикі чутки й пересуди, які вже чимало років ворохоблять людей.

Дехто з приїжджих також час від часу розповідає про усіляку чортівню, але, беручи до уваги байки старого Садока і потворність аборигенів, привидітись тут може що завгодно. Ніхто з «нових» городян не зважувався виходити з дому проти ночі, усі просто знають, що цього не варто робити. До того ж уночі на вулицях темно, хоч в око стрель.

Що стосується бізнесу, то слід визнати — рибалки виловлювали неймовірну кількість риби, хоча з кожним роком це приносило їм дедалі менше зиску, оскільки ціни падали, а конкуренція зростала. Найважливішим бізнесом у місті залишалася золотоочисна фабрика, її контора розташувалася східніше, за кілька десятків метрів від крамниці. Побачити у місті старого Марша було важко, але зрідка він приїжджав на свою фабрику у критому автомобілі з ретельно запнутими вікнами.

Ходило чимало чуток про те, як зараз виглядає старий Марш. Свого часу він вважався справжнім чепуруном, і подейкували, що він і досі носить вишуканий сюртук едвардіанської епохи, вправно припасований до його нинішньої спотвореної часом статури. Сини старого тривалий час опікувалися справами фабрики в офісі на центральній площі, але останнім часом почали уникати з’являтися на людях, переклавши тягар ведення бізнесу на молодше покоління Маршів. Зовні сини та доньки Марша змінились не на краще, особливо старші; за чутками, стан їхнього здоров’я що не день погіршується.

Одна з доньок Марша була бридкою, схожою на ящірку жінкою, і чіпляла на себе надмір коштовних брязкалець, виготовлених у тому ж стилі, що й загадкова тіара. Моєму співрозмовникові неодноразово випадало бачити ці прикраси; на думку оточуючих, вони були частиною старовинного скарбу — чи то піратського, чи то диявольського. Священики — чи жерці, чи як там вони себе тепер називають — також прикрашали голови на такий манір; втім, бачили їх дуже рідко. Більше нічого такого юнакові на очі не траплялося, хоча ходили чутки, що в Інсмуті багато у кого є такі прикраси.

Марші і три інші «аристократичні» родини — Вейтси, Джилмени та Еліоти — жили дуже усамітнено. Вони мешкали у величезних садибах на Вашинґтон-стріт, а декотрі, чия відразлива зовнішність не дозволяла з’являтися на людях, — у потаємних схованках. Час від часу тільки повідомляли про їхню смерть.

Попередивши, що міські дороговкази і написи давно віджили своє, продавець люб’язно погодився накреслити для мене щось на кшталт плану міста і позначив найвизначніші місця. З першого погляду я зрозумів, яку неоціненну послугу він мені зробив, і поклав карту до кишені зі словами щирої вдячності. Обшарпаний місцевий ресторан мені одразу не сподобався, тож я накупив сирних крекерів та імбирних вафель, аби пізніше пообідати. Надалі я планував походити головними вулицями, переговорити з кимось із немісцевих, як пощастить, і сісти на автобус до Аркгема о восьмій. Саме місто, на мій погляд, було чудовим зразком цілковитого занепаду суспільного життя, але я не був соціологом і вирішив обмежитись дослідженням архітектури.

От я і почав свою системну, втім, дещо безладну подорож вузькими і похмурими вулицями Інсмута. Пройшовши через міст і повернувши в бік гуркоту нижніх водоспадів, я опинився поруч із фабрикою Марша — на диво тихою як на таке підприємство. Корпус фабрики стояв на самому краєчку урвища поруч з мостом і неподалік перетину кількох вулиць, що, як мені здалося, свого часу був центром громадського життя. На зміну йому після Революції прийшла нинішня міська площа.

Перетнувши вузький міст на Мейн-стріт, я потрапив у геть безлюдний район; мене навіть пересмикнуло. Провислі, подекуди зруйновані, притиснуті один до одного двосхилі дахи утворювали чудернацький зубчастий візерунок, над яким височів вельми непрезентабельний безверхий шпиль старовинної церкви. В деяких будинках уздовж Мейн-стріт жили люди, хоча більша їх частина була забита дошками. Крокуючи немощеними бічними вуличками, я бачив чимало чорних зяючих вікон покинутих халуп, з них декотрі викривилися під неймовірними кутами через просідання розвалених підмурівків. Вигляд цих віконних очниць був настільки неприродним і страхітливим, що мені знадобилося чимало сміливості, щоб повернути у східному напрямку і рушити в бік берега. Моторошні враження від спорожнілих будинків посилювалися навіть не в арифметичній, а радше в геометричній прогресії мірою того, як їхня кількість зростала, і здавалося, що я потрапив до мертвого міста. Сам лише вигляд цих нескінченних вулиць, просякнутих занепадом і смертю, у поєднанні з видінням безлічі відданих на поживу червам, зогнилих, охоплених тліном кімнат, несамохіть породжував атмосферу первісного, тваринного страху й відрази, протистояти якій навряд чи змогла б і найбільш оптимістична та життєствердна філософія.

Фіш-стріт виявилась такою ж пустельною, як і Мейн-стріт, хоча й відрізнялася від неї чималою кількістю кам’яних і цегляних складів у гарному стані. Вотер-стріт була майже повною її копією, хіба що рясніла проходами до причалів. За весь час я не бачив жодної живої душі, якщо не брати до уваги рибалок на далекому хвилерізі, і не чув ані звуку, за винятком плюскоту хвиль припливу та віддаленого гуркоту водоспадів на Менаксеті. Поступово місто починало мене дратувати, і я, повертаючись назад хитким мостом на Вотер-стріт, частенько крадькома озирався. Міст на Фіш-стріт, якщо вірити плану в моїх руках, був зруйнований.

На північ від річки почали з’являтись ознаки вбогого життя — щось робили у рибних цехах по Вотер-стріт, тут і там траплялися полатані дахи, ледь курилися димарі, а звідкілясь час від час долинали нерозбірливі звуки; крім того, де‑не-де почали зустрічатися скоцюрблені людські постаті, які, ледь чвалаючи, поволі пересувалися брудними немощеними вулицями. Мушу визнати, що на мене ця пародія на людське життя справила ще гнітючіше враження, ніж запустіння південної частини міста, я неодноразово ловив себе на думці, що потрапив у якесь фантастичне, вороже середовище, сутності якого не здатний осягнути. Поза сумнівом, неприродна, гнітюча відчуженість місцевих жителів тут виявлялася яскравіше, ніж у центральних районах, і якщо специфічний «інсмутський вигляд» був не просто спадковою ознакою, а справжньою хворобою, портові райони стали осередком найважчих випадків цієї недуги.

Найбільше мене дратувала дивна природа нерозбірливих звуків. За логікою, вони мали б долинати від житлових будинків, але, хоч як це дивно, найчіткішими були за фасадами покинутих, забитих дошками споруд. Там наче хтось постійно чимось рипів, шелестів, шорхав, зрідка хрипів — одразу пригадалися слова мого юного знайомця про таємничі підземні тунелі. Несподівано я замислився, як же насправді звучать голоси місцевих жителів. У цьому кварталі мені ще жодного разу не довелося чути людської мови, хоча, насправді, не надто вже й хотілося.

Зупинившись тільки кинути оком на дві колись гарні, але напівзруйновані зараз старі церкви на Мейн- і Черч-стріт, я спішно залишив огидні портові нетрі. Природно, наступним пунктом моєї прогулянки мала б стати площа Нью-Черч-Ґрін, однак я не хотів проходити поруч із церквою, у дверях котрої помітив моторошного священика чи то пастора з дивною тіарою на голові. Та і юнак-бакалійник застерігав мене, що церкви й зала Ордену Дагона — не ті місця, де варто з’являтися стороннім.

Тож я продовжив подорож по Мейн-стріт у північному напрямку, дійшов до Мартін-стріт, повернув до центру міста, перетнув Федерал-стріт і підійшов до Нью-Черч-Ґрін з північного боку, після чого опинився в районі колись аристократичних Брод-, Вашинґтон-, Лафайєт- і Адамс-стріт; відтоді вони змінилися на гірше. Попри те, що ці давні і колись поважні міські артерії нині мали понурий і занехаяний вигляд, в оточенні старих в’язів вони ще зберігали залишки колишньої величі. Я поглядав то на одну садибу, то на іншу і помічав, що багато які з них геть занепали, були забиті дошками, оточені пустирищами, але на кожній з вулиць в одному-двох були помітні ознаки життя. На Вашингтон-стріт виявилося чотири чи п’ять таких гарно відремонтованих будинків з охайно підстриженою травою і доглянутими садками. Найрозкішніший серед них — з широкими терасами квітників аж до Лафайєт-стріт — як я припустив, належав старому Маршу, горезвісному власникові фабрики.

На жодній з цих вулиць я не побачив ні єдиної живої душі, і з подивом відзначив, що й жодної кішки або собаки. Ще мене спантеличило, що навіть у деяких найкраще доглянутих будинках на всіх трьох поверхах і в мансардах вікна були щільно затулені віконницями. Потайливість і закритість були, мабуть, невід’ємними рисами цього похмурого міста забуття й смерті, і мене продовжувало невпинно переслідувати відчуття, наче за мною постійно стежить якийсь таємничий, уважний і незмигний погляд.

Я мимохіть здригнувся, коли почув, як на дзвіниці ліворуч від мене тричі надтріснуто бемкнув дзвін, і одразу ж ясно пригадав обриси приземкуватої церкви, від котрої долинали ці звуки. Ідучи по Вашингтон-стріт у бік річки, я потрапив до нової зони — колись розвиненої тут промисловості й торгівлі, а невдовзі побачив попереду руїни фабрики, потім ще кілька схожих будівель; в одній з них ледь можна було розпізнати колишню залізничну станцію, а за нею — критий залізничний міст.

Попереду був сумнівної надійності міст із застережним знаком, однак я вирішив ризикнути і перейшов на південний берег річки, де були помітні хоч якісь ознаки життя. На мене крадькома поглядали підозрілі типи, які сонними мухами повзали вулицею, люди ж більш нормальні на вигляд дивилися з холодною цікавістю. Інсмут ставав дедалі нестерпнішим, і я рушив по Пейн-стріт у бік центральної площі, сподіваючись знайти бодай який транспорт і дістатися Аркгема, не чекаючи дуже неблизького відправлення того клятого автобуса.

Тоді я і звернув увагу на розвалену будівлю пожежної станції ліворуч і старого з червоним обличчям, кошлатою бородою, водянистими очима і в неймовірному дранті, що сидів на лаві перед станцією, розмовляючи з двома неохайними, але принаймні звичної зовнішньості пожежниками. Це, мабуть, і був Садок Аллен, напівбожевільний, майже столітній п’яничка, джерело неймовірних і страшних оповідок про давній Інсмут.

Мабуть, це була якась збочена цікавість, а може, я просто піддався несвідомому поклику темного і лиховісного, і це змусило мене змінити плани. Раніше я мав твердий намір обмежитись виключно спогляданням архітектурних перлин Інсмута і навіть поспішив до площі, аби якомога скоріше залишити це зогниле осердя розрухи та смерті, проте одного лиш погляду на старого Садока Аллена вистачило, щоб змінити хід моїх думок, і я несамохіть стишив ходу.

Я був практично впевнений у тому, що старий не повідомить мені нічого нового, хіба зробить кілька туманних натяків на якість дикі, недоладні і неймовірні легенди; крім того мене застерігали, що зустрічі та розмови з ним можуть виявитись доволі небезпечними. Але менше з тим, думка про цього реліктового свідка занепаду міста, чиї спогади сягали пори розквіту місцевого мореплавства і промислів, здалася мені настільки звабливою, що я просто не міг опиратися спокусі. Зрештою, хай би якими дивними чи божевільними видавалися нам ті або ті міфи, вони великою мірою насправді були символами чи алегоріями реальних подій — а старий Садок, поза сумнівом, був очевидцем усіх подій в Інсмуті й навколо нього впродовж останніх дев’яноста років. Моя цікавість узяла гору над міркуваннями обережності й здорового глузду, і я з притаманною молодості самовпевненістю вирішив, що мені поталанить виокремити розрізнені зернятка правдивої історії у потоці маячні, яку вихлюпне на мене старий після добрячої порції нерозбавленого віскі.

Я знав, що не варто тут і зараз починати з ним розмову, бо це неминуче приверне увагу пожежників, які можуть мені завадити. Натомість я вирішив заздалегідь розжитися випивкою — дякувати бакалійнику, який підказав мені місце, де цього добра було хоч греблю гати. Після цього я збирався підкреслено недбало тинятися біля пожежної станції, чекаючи на мить, коли старий Садок нарешті вирушить блукати містом. Хлопець також казав, що старий навдивовижу непосидючий як на свої літа, і рідко сидить біля пожежної частини більше години чи двох.

Кварту віскі[142] я і справді легко, хоч і недешево, придбав у задрипаній крамничці поблизу площі на Еліот-стріт. Замурзаний продавець мав усі ознаки «інсмутського вигляду», проте був досить ввічливим — певно, звик до спілкування з життєлюбними забродами на кшталт водіїв вантажівок, перекупників золота та інших чужинців, які час від часу навідували місто.

Знову повертаючись на площу, я побачив, що доля мені всміхнулася, адже з-за рогу готелю Джилмен-Хаус, що на Пейн-стріт, назустріч мені човгала довготелеса, виснажена постать — Садок Аллен. Відповідно до заздалегідь продуманого плану я привернув увагу старого, енергійно помахавши щойно придбаною пляшкою, і невдовзі помітив, що той змінив напрямок руху і почвалав за мною, а я тим часом звернув на Вейт-стріт і попрямував до найбезлюднішого району, який тільки можна собі уявити.

Я прокладав курс по карті, яку для мене накреслив юний продавець, і знову йшов до цілковито безлюдних місць у південній частині порту. Єдиними живими людьми там були рибалки на далекому хвилерізі, а за кілька кварталів на південь я став непомітним навіть для них. Я сподівався знайти кілька вільних лавиць на покинутому причалі, де ніхто не завадить скільки завгодно і без сторонніх очей розпитувати старого Садока, але не встиг ще дійти до Мейн-стріт, як почув за спиною хрипке і ледь чутне «Агов, сер!» і дозволив старому наздогнати мене, а потім і добряче хильнути з відкоркованої пляшки.

Крокуючи далі у напрямку Вотер-стріт, ми повернули на південь і опинились у царстві всюдисущого занепаду, а я обережно спробував розговорити діда, намагаючись дізнатися якомога більше, проте виявив, що розв’язати язика моєму співрозмовникові не так просто, як я сподівався. Нарешті між розваленими цегляними стінами я помітив поросле травою і лопухами затишне пустирище, далі з боку моря бовваніли кам’яні причали. На купі вкритого мохом каміння при самій воді можна було вигідно влаштуватися, а саме місце виявилось доволі непогано прихованим від сторонніх поглядів руїнами старого складу. Саме тут, подумалось мені, чудова місцина для тривалої бесіди без зайвих свідків, тож я повів свого компаньйона до замшілого каміння. Запах тління й розрухи був нудотним, а сморід гнилої риби просто нестерпним, однак я твердо вирішив домогтися свого.

Якщо вирушати автобусом о восьмій, на розпитування лишалося чотири години, тож я потроху наливав старому п’яниці, сам обмежившись скромним підобідом. Втім, я намагався не перебрати міри, не хотілося, аби хмільна балакучість Садока перетворилась на ступор. За годину його нехіть розповідати ослабла, але, на моє розчарування, дід уперто відкидав усі мої спроби розпитувати про Інсмут і його повите мороком минуле. Він з дорогою душею теревенив про сьогодень, виказуючи широку обізнаність із темами газетних публікацій, а ще виявив неабияку схильність до виголошування філософських сентенцій, як то полюбляють робити сільські моралісти.

Коли добігала кінця друга година нашого спілкування, у мене виникли побоювання, що кварти буде замало для бажаного результату, тож я почав думати, чи не варто залишити старого тут, а самому збігати по другу пляшку. І саме тоді випадковість зробила те, чому не могли зарадити мої розпитування — пропитий хрипкуватий голос спонукав мене наблизитись майже впритул і уважно прислухатися до кожного слова. Я сидів спиною до пропахлого рибою моря, а мій співрозмовник — обличчям до нього, і, либонь, щось привернуло його блукаючий погляд та змусило уважніше придивитися до невисокої смуги Рифу Диявола, який то потопав, то несподівано знову чітко й заворожуюче виринав з-під хвиль. Схоже, побачене викликало у Садока невдоволення, бо він одразу ж почав сипати лайкою; вона перейшла у довірливий шепіт і закінчилась цілком осмисленим поглядом. Він трохи нахилився вперед, ухопив мене за вилоги піджака і зашипів, цілком розбірливо зашипів.

— Звідти все і вийшло — з того проклятого місця, де починається глибина… Ворота пекла — у самісінькій безодні, у пучині… дна ніяким лотом не дістанеш. Тілько старий капітан Обед зумів — таки щось знайшов… тілько навіть для нього було забагато — десь на островах південних морів.

Тоді у нас все було паршиво. Торгівля занепадала, млини стояли — навіть нові, а наші кращі хлопці полягли у війні 1812 року або пропали з бригом «Елізі» чи шнявою «Рейнджер» — обоє Джилменові. В Обеда Марша було три посудини — бригантина «Колумбія», бриг «Гетті» і барк «Королева Суматри». Він один плавав через Тихий океан і торгував з Ост-Індією, хоча баркентина Езри Мартіна «Гордість Малаї» ходила і довше — аж до двадцять восьмого року.

Тоді ніхто не міг тягатися з капітаном Обедом — от чортів син! Хе-хе! Я пам’ятаю часи, коли він проклинав наших хлопців, бо ті ходять до божих церков і смирно несуть свій хрест. Весь час говорив, що було б їм найти собі кращих богів, як тим хлопцям в Ост-Індії, — поклонись їм, і вони дадуть багато риби і почують молитви.

Метт Еліот, його старпом, теж любив побалакати, тілько він був проти, аби хлопці поклонялися ідолам. Багато чого казав про острів на схід від Отагайте[143], на якому багацько кам’яних руїн, таких древніх — древніш не буває, типу що в Понапе[144], на Каролінських островах, тілько з вирізаними лицями, як у великих камінних ідолів з острова Пасхи. А ще там був один вулканічний островець недалечко, і там руїни з усякими вирізаними ідолами, а самі руїни як наче довго під водою були, і по них скрізь вирізані картинки із страшними чудовиськами.

Так от, сер, цей Метт розказував, що тамтешні жителі виловлюють стілько риби, скілько хочуть, і всі носять різні браслети, брязкальця і прикраси для голови — і всі різьблені, з картинками, як на руїнах тамтого острівця — чи то рибо-жаби, чи то жабо-риби, тілько всі у різних поставах подібно до людей. І ніяк не взнаєш, звідко у них усе тото взялося, і як їм щастить стілько риби виловлювати, коли на сусідньому острові її нема. Метт, той теж нічого не міг втямити, і капітан Обед так само. Ще тоді Обед примітив, що багато хто з молодих цього острова, хто покрасивше, пропадають, а старих там майже зовсім нема. А ще йому здалося, буцім багато хто з тамтешніх молодих якісь дуже дивні, страхолюдніші за канаків[145].

Тілько потім Обед таки докопався до правди про цих язичників. Не знаю, як він то зробив, тілько він почав торгувати з ними, міняв товар на їхні золоті брязкальця. Дізнав, звідко всі вони родом і чи можуть принести ще такого ж золота, а кінець кінцем почув від них історію про їхнього старого вождя Валакеа — так вони його взивали. Ніхто, крім капітана, не зміг дістатися до їхнього жовтопикого диявола, а капітан міг читати їхні душі, як книжки. Хе-хе! Коли я про це говорю, ніхто не вірить, і ти, пацан, теж не віриш, тілько як я до тебе придивлюся — у тебе такий самий гострий погляд, як був у капітана Обеда.

Шепіт старого став майже нечутним, але я внутрішньо здригнувся від його лиховісних і, схоже, цілком щирих слів, хоча й розумів, що його історія не могла бути нічим іншим, як п’яним варняканням.

— Ну от, сер, Обед взнав, що були там такі люди, про яких ще ніхто на землі не чув, а як і почує — не повірить нізашо. Схоже, що ці самі канаки приносили своїх хлопців і дівок у жертву якимсь божкам під водою, а за те було у них все, чого тілько хтіли. А зустрічались вони з тими божками на маленькому острові, де руїни, і так наче ті картинки з рибами-жабами і є те, до кого вони подібні, і з них усе тото змальовано. Може, побрехеньки про русалок — це про них якраз і було. Під водою у них свої міста, а цей острів вони підняли з дна морського. Мабуть, у домах їхніх іще хтось жив, коли острів отак притьма піднявся нагору. От канаки і взнали, що ті живуть під водою. Побачили їх і дуже перелякались тоді, а потім і договорилися з ними, тіко було це дуже давно.

Любили вони, коли людей у жертву приносять. Так було здавна, тілько з часом забули дорогу нагору. Не скажу, шо вони робили з тотими жертвами, та й Обед, мислю, не був охочий розпитувати. Для язичників усе одно то було вигідно, бо у них тоді настали тяжкі часи і не могли вони нічого вдіяти. І приносили у жертву своїх молодих два рази в рік — у переддень травня і на Геловін — весь час так робили. А ще віддавали свої саморобні цяцянки. А ті їм давали за то повно риби — наче зганяли цю рибу до них з усього моря — та ще час від часу всякого золотця.

Я вже казав, що сходились вони з тими підводними на маленькому вулканічному островці — пливли туди на каное і свої жертви привозили з собою, — а назад везли прикраси, наче золоті. Попервах ті ніколи не бували на головному острові, але потім схотіли. Схоже, їм кортіло породичатися з місцевими аборигенами, вони аж почали разом святкувати великі свята — Вальпургу і Геловін. Видиш, схоже, вони могли жити у воді і на суші — анфібії, чи як їх там називають. Канаки їм сказали, шо люди з других островів можуть їх перебить, як узнають про них, тілько ті сказали, що їм то однаково, що вони, як схотять, самі можуть усіх перебить, як колись-то зробили якісь Древні, не знаю, хто такі, од них і сліду не лишилось. Тілько зараз вони ’го не хотять, а тому сховаються, як хто припливе на острів.

А як дійшло до парування з цими рибами-жабами, канаки попервах упиралися, а потім взнали щось таке, шо глянули на те по-другому. Наче люди на чомусь зійшлися з морськими тварюками, що наче все живе вийшло з води, а через то треба трохи переробить їх, і все стане як треба. Ті сказали канакам, що як потім вродяться діти, то попервах будуть як люди, а тоді більше схожі на них, аж поки не підуть у воду і житимуть там. І найважніше з усього цього, хлопче, те, що тілько вони зробляться рибами і житимуть під водою, як стануть безсмертними. І ніколи вони не вмирали своєю смертю, хіба тілько їх убивали.

Ну от, сер, якось Обед таки взнав, що у цих канаків тече риб’яча кров у жилах, від тих підводних тварюк. Коли вони старішали, кров ставало видко, то вони не показувались на людях до пори, а тоді назавше йшли жити в море. Серед них бували і такі, шо не дуже були схожі на підводних, а які й не дозрівали, аби йти під воду, тілько майже з усіма було як обіцяли. Ті, що вродилися схожі на риб, мінялися скоро, а ті, що були як люди, часом доживали на острові до сімдесяти літ і навіть більше, хоч і вони теж пірнали під воду, аби спитувати себе. Ті, що йшли під воду, часом вертали навідати тих, хто живуть на березі, то часом виходило так, що людина говорить до свого, як його сказати, п’ятиразового прадіда, який пішов під воду літ із двісті чи й більш тому.

Потому вони забули, шо таке смерть — крім убитих у війнах із племенами сусідніх островів і жертов підводним богам, або як змія укусить, або чума підкосить, або ще який хапун хапне раніше, як вони встигнуть зійдуть у воду, — так і стали вони дожидать, коли переміняться, не так воно вийшло і страшно. Пометикували собі та й порішили, що отримували вони не менш, як віддавали, та й сам Обед, мені думається, почав мислить так само, коли добре обдумав історію старого Валакеа. Сам же Валакеа був із тих, хто без краплі риб’ячої крові — він був із королівського роду, і женилися вони тілько з королівськими родами із сусідніх островів.

Валакеа показав йому доста ритуалів і розтовмачив суть заклинань, які тра сказати, коли маєш діло з морськими, а ще показав людей у селищі, які поступово стали перекидатися, але ні разу не показував Обеду самих підводних. Під кінець, він дав йому якусь кумедну штуку зі свинцю або чогось такого і сказав, шо вона поможе приманювати рибу звідко хочеш і скілько хочеш. Треба кинуть ’ї у воду і проказать пра’льне заклинання. Валакеа сказав, що так можна робить по усьому світі, то як знадобиться риба — тілько поклич.

Метту усе це страшенно не сподобалось, і він хотів, аби Обед тримався подалі від цього острова, лиш капітан тоді схибнувся на тому, він зметикував, що може задурно скупувать золото, а ще й стілько, шо то буде дуже вигідне діло. Так і було довго-довго, і Обед набрав стілько золота, шо зміг поставить свою фабрику на тому самому місці, де була колись сукновальня Вейта. Він вирішив не продавать золотце, яким воно до нього приходило, аби лишнього не питали, а все ж його моряки часом тихцем збували якісь дрібнички, хоть і обіцяли нікому ні пробовкатися; та він і сам дозволяв своїм жінкам коли-не-коли щось вдягти, якщо хоч трохи схоже на людські прикраси.

Ось так воно і йшло до тридцять восьмого року — мені тоді сім сповнилося, — коли Обед побачив, шо на острові майже нікого не лишилось. Здається, що люди із сусідніх островів взнали, звідко дме вітер, і вирішили узяти діло до своїх рук. Хтозна, може, у них були чарівні знаки, яких тілько й боялися підводні, як не брешуть. Я вже не кажу, що канаки, бувало, знаходили руїни, старіші за море, як вони піднімалися разом з островами. Були вони люди віруючі, то й не зоставили там ані друзки — ні на головному острові, ні на маленькому вулканічному островці, — крім хіба найбільших руїн, які не змогли розвалити. Місцями потім знаходили маленькі такі камінчики, як талісмани, з малюнками, їх тепер називають свастиками. Либонь, то були знаки самих Древніх. Людей того племені усіх перебили, від золота і сліду не лишилося, а що там сталося, ніхто в сусідніх племенах — анічичирк. Сказали, шо ніхто ніколи там і не жив.

Для Обеда це був удар, діло його пропадало. Та і весь Інсмут це не обійшло стороною, бо в мореходстві якщо в хазяїна судна є вигода, то і команді щось перепадає. Більшість моряків змирилася, почали списуватись на берег, тілько ж і там було не ліпш, бо і риба пішла, і млини стояли.

Тоді-то Обед почав проклинать усіх, аж загуло, бо вірять у християнського бога, тілько він їм не дуже й допомагає. А потім став говорити про других людей, які молились другим богам і мали од них усе, шо їм було треба, а ще сказав, що як знайдеться добра ватага піти за ним, то він спробує з ними добути багато риби і золота. То ясно, вони ходили з ним на «Королеві Суматри», бачили острови і знали, про що йдеться, того й не дуже хотіли мати діло з тими потворами, про яких стілько чули, а позаяк вони самі нічо’ не тямили, то помалу стали слухати, шо казав їм Обед, і розпитувать його, шо їм треба зробити, аби прийти у віру і з нею все отримати.

Сказавши це, старий геть затих, почав щось глухо бубоніти під носа, поринувши у стан мовчазної задумливості і час від часу знервовано кидаючи погляди через плече або дивлячись з тривогою на далекий чорний риф, що мрів на горизонті. Я спробував до нього заговорити, але він нічого не відповідав, і я зрозумів, що треба дати старому допити пляшку. Мене надзвичайно зацікавила ця маячня; здавалося, у ній чаїлася груба, але заснована на дивній історії Інсмута алегорія, надалі завдяки бурхливій уяві прикрашена мішаниною вигадок і уривків з екзотичних легенд. Певна річ, я ані на мить не припускав, що його розповідь має щось спільне з реальністю, однак мушу визнати, що крихта непідробного жаху у ній була хоча б через те, що йшлося про дивовижні ювелірні прикраси, які мали так багато спільного з лиховісною тіарою з Ньюберіпорта. Зрештою, орнаменти цілком могли походити з якогось екзотичного острова, і, можливо, всі ці неймовірні історії вигадав сам покійний капітан Обед, а не цей непросипущий старезний п’яниця.

Я простягнув Садокові пляшку, і він осушив її до останньої краплі. Дивно було бачити, що алкоголь не справив на дідугана ніякого впливу, в його голосі не відчувалося притаманних сп’янілим людям глухих і хрипких тонів. Він облизав шийку пляшки і сховав її до кишені, після чого почав хитати головою і щось ледь чутно нашіптувати собі під носа. Я нахилився ближче до його обличчя, намагаючись почути бодай слово, і мені здалося, що під густими пожовклими вусами майнуло щось схоже на сардонічну посмішку. Так — він і справді намагався щось сказати, і мені пощастило розібрати більшу частину.

— Бідолаха Метт… він завше був проти… хтів переманить людей на свій бік. А потім довго говорив із проповідниками… та все ’дно… перш прогнали протестантського пастора, а потім методиста; з тої пори ні разу я не бачив нашого Непохитного Бебкока, шо верховодив у баптистів. Побий їх Єгова! Я тоді був ще зовсім малий, тілько бачив усе і чув, шо там робилося — Дагон і Ашторет… Веліал і Вельз’вул… Золотий Тілець, ідоли Ханаана й філістимляни… скверна вавилонська… мене, мене, текел, упарсін…

Він знову замовк, і з погляду його водянистих голубих очей я зрозумів, що старий справді близький до стану отупіння. Однак варто було злегка поторсати його за плече, як він несподівано жваво обернувся до мене і знову забурмотів свої нісенітниці.

— Не віриш мені, га? Хе-хе-хе, то скажи тоді, малий, чого капітан Обед і ще двадцять його друзяк надумали серед темної ночі ходить на веслах до рифу і завивати там, ще й так голосно, шо чутно було і в городі, коли вітер повернув до берега? Шо ти на це скажеш? А ще скажи м’ні, чого він кидав у воду всяку тяжку всячину по той бік, за рифами, на глибині, де їх край іде так глибоко, шо ніхто й разу не дістав дна? А то ще скажи, шо він зробив з тою свинцевою блямбою від Валакеа, га, хлопче? І шо вони там виводили на Вальпурги і Геловін? І чого нові церковні пастори, вчорашня матросня, носять такі химородні лахи, а на голові — золоті брязкальця, як ті, що привозив капітан Обед, га?

Тепер його водянисті очі дивились на мене ледь не вороже, з маніакальним блиском, а брудна сива борода їжачилась, мов наелектризована. Старий Садок, певно, помітив, як я мимохіть відсахнувся, і тут же зловісно реготнув.

— Хе-хе-хе-хе! То починаєш кумекати, га? Мо’, хтів би буть на мому місці в ті дні, коли я ночами дивився на море з верху свого дому? А я тобі скажу, шо малі діти люблять підслухувати, то і я не пропустив ні слова, як тоді говорили про капітана Обеда і всіх, з ким він плавав на риф! Хе-хе-хе! А шо скажеш про ніч, коли я поцупив батькову глядільну трубу і побачив зверху, як увесь риф обсипаний якимись блискучими тварюками, які пострибали у воду, тіко місяць вийшов на небо? Обед з друзяками тілько-тілько підпливали на човнах, а ті вже скочили у воду, та ще із дальнього, глибокого боку, і назад більше не вертали… Шо б ти сказав, аби сам був на місці пацана, який бачив усі ті страховидла, які зовсім не були схожі на людей?… Ну шо?… Хе-хе-хе-хе…

У старого починалась істерика, а мене стало тіпати від раптового відчуття небезпеки. Потім Садок поклав свою криву клешню мені на плече, і я відчув, що він теж тремтить, і вочевидь не з великого щастя.

— І ти уяви собі, шо якось вночі ти бачиш, як Обед відпливає на своїй плоскодонці до рифу з чимось тяжким, а взавтра чуєш, шо пропав молодий хлопець, ге? Чи хто бачив після того Гірама Джилмена? Або Ніка Пірса, або Луеллі Вейта, або Адонірама Саутвіка, або Генрі Гаррісона, га? Хе-хе-хе-хе… Тіні говорили межи себе знаками, а подавали їх руками… а руки у них були справжні…

Тоді-то, сер, тоді-то Обед і почав знову ставати на ноги. Люди бачили на ’го трьох дочках таке золото, якого у них зроду не було, і над трубами фабрики задиміло. Та й іншим хлопцям жилось непогано — риби в гавані хоть греблю гати, і бачив би ти, які ми судна з вантажем виряджали до Ньюб’ріпорта, Аркгема і Бостона. І тоді ж Обед протяг тут стару чугунку. Рибалки з Кінґзпорта почули про наші улови і навідалися своєю шлюпкою, а тілько всі вони десь пропали, ніхто їх більш не бачив. А у нас влаштували «Езотеричний орден Дагона», купили для того будинок старої масонської ложі, командорство… хе‑хе-хе! Метт Еліот був масоном і був проти, та і сам десь пропав.

Пам’ятаєш, я к’зав, шо попервах Обед не хтів нічого міняти на острові канаків? Думаю, він і не хтів займатися якимось схрещуванням із тим племенем; йому не тра’ було вирощувати людей, які підуть у воду для вічного життя. Він хтів одно — золото, і був ладен платить високу ціну, і тим, іншим, якийсь час того вистачало…

Правда, у сорок шостому в місті почали трохи задумуваться. Дуже часто пропадали люди, дуже дикі казання казали на службах у неділю, пішов поголос про той риф. Наче і я доклав до того руку, розказав гласному Моурі, шо бачив з даху. Якось уночі Обед з приятелями влаштували прогулянку на човнах до рифу, і я чув пальбу, шо почалася між людьми у човнах. Взавтра Обед і ще тридцять двоє з його людей були у тюрмі, а всі тільки й турчали, шо там і як, і в чому їх звинуватять. О Господи, аби тілько хто міг глянуть вперед… хоч на пару тижнів, коли ніхто не зникав і нікого не кидали в море…

Садок дедалі більше виявляв ознаки страху й утоми, а тому я дав йому трохи перепочити, а сам тим часом з тривогою позирав на годинник. Наближався приплив, шелест хвиль посилився і, здавалось, привів його до тями. Особисто я навіть зрадів припливу, бо сподівався, що при високій воді не буде так сильно відчуватися різкий запах риби. І я знову почав прислухатися до його шепотіння.

— В тоту страшну ніч… я бачив їх… я знову був у себе нагорі… цілі зграї… орди… цілі орди зібралися на рифі, а потім через гавань у Менаксет… Божечку, що робилось тотої ночі на вулицях Інсмута… грюкали в наші двері, тілько батько не відчиняв… а потім стрибнув із вікна кухні з мушкетом і побіг шукати гласного Моурі, аби просити чимось зарадити… Купи мертвих і вмираючих… стрільба і крики… вигуки на старій площі, центральній площі в Нью-Черч-Ґрін… ворота тюрми відчинили… чо’сь вимагали… зрада… то все назвали чумою, як люди зайшли і побачили — наших половини немає… ніхто не врятувався, лиш ті, що з Обедом, та ще ці звірі, або хто там вони такі… а потім стихло, тілько свого тата я більш не бачив…

Старий важко дихав; його лоб укрився рясним потом, і він ще міцніше стиснув моє плече.

— А на ранок усе зійшло… тілько лишилися сліди… Обед усе забрав під себе і сказав, що усе змінить… інші теж будуть молитися з нами, коли прийде час, а в деяких домах мають бути готові приймати гостей… вони хочуть змішатися з нашими, як із канаками, і ніхто не міг їх спинить. Далеко зайшов цей Обед… як зовсім схибнувся. Казав, що дали нам рибу, скарби, а тепер ми повинні дати їм те, що хочуть вони…

Напоказ усе було як до того, як нічого не мінялося, тілько ми мали бути добрі до чужих, як тілько нам дороге життя. Всім довелося присягнути Дагону, а хто пізніше присягнувся і ще раз, і ще. За все тото вони могли зробити якусь послугу або якось особливо віддячити — золотом або чимось іще, а впиратись було марно, їх там, під водою, ціла армія. Так-то вони не виходили нагору і нікого не займали, але як уже доводилось вийти, їх не спиниш. Ми не дарували їм вирізані амулети, як люди південних морів, і не знали, шо їм тра, канаки нікому не розказали своїх секретів.

Нам тілько тра було кого-небудь порою віддавать у жертву, віддавать усякі дурні цяцьки, а ще впускати у місто — то вони давали нам жити. А ще вони не зносили прийшлих, аби поголос не пішов за город — новим людям сперва тра було помолитися за них. Отак усі ми стали в Ордені Дагона, зато вже діти ніколи не помирали, а просто вертали у лоно матері-Гідри і батька-Дагона, од яких ми колись і пішли… Йя! Йя! Ктулху фгтаґн! Ф’нґлуї мґлв ’нафг Ктулху Р’льєх вґах наґл фхтаґн…

Старий Садок швидко поринав у примарний світ своєї маячні, а я продовжував сидіти, затамувавши подих. Бідолашна душа — до яких галюцинацій довів її алкоголь, а понад те ще й навколишнє запустіння, руїна, хаос і хвороби, що скаламутили цей багатий на вигадку розум! Старий застогнав, і по його зораних глибокими зморшками щоках ручаями потекли сльози, гублячись у густій бороді.

— Божечку, шо тілько мені випало бачити, відкіль я був п’ятнадцятиліткою — мене, мене, текел, упарсін! — Як пропадали люди, як вкорочували собі віку. Коли про це чули в Аркгемі, Іпсвічі або де іще, вважали всіх нас слабими на голову, яко і ти зараз думаєш, я здурів — тілько Боже праведний, я стілько всь’го бачив! Мене б уже давно і вбили за все тото, шо я знаю, тілько я встиг другий раз присягти Дагону, як сказав Обед, а того не займають, хіба як тілько їхній суд порішить, ніби я зумисно розказав, шо знаю… тіко третьої обітниці я не дав — лучче померти, як зробити отаке…

А потім, десь як Громадянська була, саме як підросли дітки, що після сорок шостого, ну, деякі з них, я тоді страшно перелякався і більш ніколи після тої страшної ночі не бачив нікого із них — ніколи. Більш ні разу не бачив чистого. Тоді я пішов на війну, і якби м’ні тоді більше духу і тями, нізашо б не вернув у ці місця, поїхав би світ за очі і там би й жив. Тілько мені писали, шо так-то тут непогано. То, ма’ть, після шістдесят третього в городі весь час стояли війська. А по війні знову стало тяжко. Люди розбігались — крамниці зачинялися, млини не крутились, судна перестали ходить і порт загнувся, чугунка стала — а вони… вони всігди плавали туди-сюди у річці, припливали зі свого клятого рифу Сатани — і все більш і більш вікон нагорі забивали дошками, а з домів, де думали, ніхто не живе, часто чули звуки…

Хто з других місць, часто каже про нас усяке — може, і ти шо знаєш, раз питаєш про таке. Кажуть про всяку всячину — про те, шо вони наче бачили то тут, то там, про прикраси, не знати звідко взяті, і які, буцім, не плавляться, тілько ніколи ніхто конкретно нічо не каже. Ніхто ні в шо не вірить. Усе це, наче із золота зроблене, називають піратським скарбом, кажуть, у людей в Інсмуті намішано чужої крові, і з головою шось не так, і ще багато чого. А місцеві теж стараються рідше зустрічатися із зайшлими і намовляють цікавиться менше, тим паче проти ночі. Собаки завжди гавкали на них, коні не хтіли везти, а як з’явились автомобілі, все ізнов стало добре.

У сорок шостому капітан Обед узяв собі другу жінку — ніхто ’ї ніколи не бачив у місті. Казали, він сам того не хтів, а тоті змусили його до женячки, і він нажив із нею трьох дітей. Двоє десь пропали ще молодими, а третя — дівчина, наче така ж як усі, аж у Європі вчилась. Обед потім її обманом видав заміж за одного хлопа з Аркгема, і той ні про що й не здогадувався. Тілько тепер ніхто зі сторони не хоче мати діло з інсмутськими. Барнабас Марш, який тепера за старшого на золоточисній фабриці — внучок Обеда і його першої жінки, синаш Онесіфора, старшого сина Обеда, а його мати була однією з тих і ’ї ніхто ніколи в городі не бачив.

Тепер Барнабас уже змінився: повік на очах не стулить і увесь якийсь безформний. Кажуть, він ще носить одяг, але скоро піде у воду. Може, вже пробував це зробить. Вони іноді роблять так, обвикають, а уже потім ідуть назавше. Його на людях не виділи уже років дев’ять-десять. Не знаю, шо може відчувать його нещасна жінка — сама вона з Іпсвіча, а його мало не лінчували років з п’ятдесят тому, коли він женихався до неї. Обед помер у сімдесят восьмому, а з наступного покоління теж нікого не зосталося — діти від першої жінки померли, а інші… одному Богу відомо…

Гуркіт хвиль припливу ставав гучнішим і, здавалося, потроху змінює настрій старого із сентиментальної слізливості на сторожкий острах. Він час від часу замовкав, аби озирнутися через плече чи кинути погляд у бік рифу, і, попри цілковиту абсурдність розповіді, я не міг позбутися відчуття, наче теж поділяю його неясні побоювання. Голос Садока тепер звучав різкіше, наче він намагався додати сміливості гучнішою мовою.

— Ну, а сам ти шо мовчиш? Як би тобі жилося в такому городі, де усе гниє і пропадає, за забитими дверима хтось шамотить, крекче, виє, повзає по темних погребах і вишках, так шо тільки й мусіш на кожному кроці озиратися? Га? Як тобі — кожну ніч слухати якесь виття у залі Ордену Дагона, і знати, хто це виє? Як воно — чути наспіви з клятого рифу на Вальпурги і Геловін? Га? Думаєш, старий геть здурів? Так от, сер, я скажу, шо це ще не найгірше!

Тепер Садок уже просто волав, і божевільне шаленство в його голосі починало турбувати мене більше, ніж я того бажав.

— І чого це ти вилупився на мене — я сказав Обеду Маршу, шо він піде у пекло і буде там завше! Хе-хе… так і сказав — у пекло! І він мене не дістане — я нічо такого не зробив, нікому нічо не сказав…

А ти, хлопче?… Ну добре, як раніш нікому не розказав, зара тобі розкажу! Ти сиди тихо і слухай, малий, я про це ще ніколи нікому не казав… Після тої ночі я більш ніколи не підглядав за ними — але я щось все ’дно узнав!

Хочеш знати, що таке страх, еге? Так от, справжній жах — це не то, шо тамті морські чорти уже зробили, а те, що вони хтять зробить! Вони багато літ приводили в Інсмут своїх, яких витягали з морського дна — правда, останнім часом це буває рідше. В домах на північ од річки між Вотер і Мейн-стріт їх просто повно-повнісінько — тих дияволів і тих, кого вони привели за собою, і коли вони будуть готові… я кажу, коли вони будуть готові… Чуєш, шо кажу? Ти шось чув про шабаш?

Ти мене чуєш? Я кажу тобі, я знаю, хто вони такі — я бачив їх якось уночі, коли… Ех… а-х-х-х-х- ах! Е’я-а-а-а-а-а-а…

Зойк старого пролунав так несподівано і був сповнений такого нелюдського страху, що я мало не знепритомнів. Його очі дивилися повз мене в бік смердючого моря і от‑от мали вилізти з орбіт, а на обличчі відбився жах, гідний персонажа грецької трагедії. Кістлява рука з дивовижною силою вчепилась у моє плече, проте він сам навіть не ворухнувся, коли я також повернув голову — розгледіти, що ж він там угледів.

Я не побачив нічого особливого, тільки приплив, хіба що в одному місці прибою навколо хвилеріза трохи брижилася вода. Тепер Садок гарячково мене термосив, я обернувся й побачив, як на його скутому маскою страху обличчі тремтять повіки і викривлюються губи. До нього повернувся голос, а радше — тремтячий шепіт:

— Паняй відси! Тікай відси! Вони бачили нас — рятуй своє життя! Не втрачай і хвилі — тепер вони вже знають. Тікай скоріш — забирайся з цього міста…

Ще одна важка хвиля вдарила у крихкий кістяк залишків причалу, і тої ж миті слабкий шепіт старого переріс у новий нелюдський, моторошний зойк, захолодивши мені кров:

— Й-яа-х-х-х-х!.. Й-х-а-а-а-а-а-а-а!..»

Перш ніж я устиг хоч трохи отямитись, він ослабив хватку, прибрав руку з мого плеча і шалено рвонув у бік вулиці, трохи відхиляючись на північ, аби минути зруйновану стіну складу.

Я знову кинув погляд у бік моря, та цього разу нічого не побачив, а коли вийшов на Вотер-стріт і глянув уздовж неї в північному напрямку, там не було і сліду Садока Аллена.

Навряд чи я зможу пояснити, який настрій лишив по собі той епізод — болісний, жалісний і водночас божевільний, гротескний, що навівав невимовний жах. Хлопець із бакалійної крамниці попереджав мене про щось подібне, проте реальність викликала в душі сум’яття і глибоку тривогу. Хай якою наївною здавалась мені почута історія, її непідробна щирість разом зі справжнім страхом Садока передалися й мені і спричинили ще сильнішу тривогу, яка поєдналася в мені з відразою до міста і невловимої тіні довкруж нього.

Можливо, пізніше я зможу ретельно проаналізувати цю історію і виокремити найважливіше з її іносказань, але тоді я прагнув лиш одного — викинути все це з голови. Невідворотно наближалася мить від’їзду — на моєму годиннику була сьома п’ятнадцять, автобус до Аркгема вирушав з центральної площі о восьмій, тож я спробував спрямувати думки у нейтральне і практичне русло, швидко крокуючи пустельними вулицями повз занедбані будинки з дірявими дахами у бік готелю, аби забрати валізу і сісти на автобус.

Хоча золотаве світло надвечір’я і додавало стародавнім дахам та напіврозваленим димарям відтінку містичної чарівності, і навіть якогось умиротворення, я чомусь не міг змусити себе не озиратися постійно через плече. Я, звісно, палко бажав якнайскоріше втекти з просяклого смородом і страхом Інсмута і розраховував, що крім автобуса зі страхолюдним Сарджентом за кермом у місті знайдеться ще якийсь транспорт. Втім, можна сказати, що поспішав я повільно, адже ледь не на кожному кроці у тихих закутках траплялися цікаві архітектурні деталі, а тому, за моїми приблизними підрахунками, до готелю я мав дістатися десь за півгодини.

Глянувши на план міста, я спробував знайти новий маршрут і замість Стейт-стріт вирішив іти до площі через Марш. Біля повороту на Фолл-стріт купчилися і тихо перемовлялися якісь люди, а вийшовши на площу, я побачив біля дверей Джилмен-Хаус цілий натовп гультяїв. Поки я забирав валізу, вони не зводили з мене своїх вирячених, водянистих, незмигних очей, тож я плекав надію, що жодне з цих несимпатичних створінь не буде моїм попутником.

За кілька хвилин до восьмої на площу викотився деренчливий автобус із трьома пасажирами, і якийсь набурмосений тип з хідника щось нерозбірливо пробурмотів до водія. Сарджент витяг з автобуса торбу з листами, пачку газет і пішов до готелю, а пасажири — ті ж самі, яких я бачив ранком у Ньюберіпорті, — почовгали до хідника і перекинулись кількома гортанними словами з тим шаромижником, і готовий заприсягтися, мова їхня анітрохи не була схожа на англійську. Я пройшов до салону і сів на те ж місце, на якому їхав сюди, однак ще раніше, ніж я встиг як слід вмоститися, Сарджент з’явився знову і почав щось бубоніти своїм огидним хрипкуватим голосом.

Як з’ясувалося, мені дуже не пощастило. Щось трапилося з двигуном — поки їхали з Ньюберіпорта, все було чудово, а тепер ось двигун вийшов з ладу і тому автобус не зможе виїхати до Аркгема. Ні, його навряд чи вдасться відремонтувати до кінця дня. І виїхати з Інсмута якимось іншим транспортом хоч до Аркгема, хоч до будь-якого іншого міста не вдасться — через відсутність такого транспорту. Сарджент висловив жаль з цього приводу, і мені не лишалося нічого іншого, як лишитись переночувати в закладі Джилмена. Можливо, мені пощастить домовитися з адміністратором про помірну ціну за номер — все одно було нікуди подітися.

Приголомшений такою несподіваною невдачею і панічно боячись настання ночі в цьому затхлому, майже не освітленому місті, я вийшов з автобуса і попрямував до вестибюлю готеля, де похмурий і дивний на вигляд нічний адміністратор сказав, що я можу зупинитися у номері 428 на передостанньому поверсі — просторому, однак без води — і всього лиш за один долар.

Попри все, що мені довелося почути про цей готель у Ньюберіпорті, я розписався в реєстраційній книзі, заплатив долар і дозволив адміністратору віднести мою валізу, а потому і сам поплівся слідом за понурим чолов’ягою нагору, здолавши три рипучі сходові марші й довгі запорошені коридори, в яких не помітив жодних ознак життя. Моя кімната, розташована у віддаленому закутку готелю, виявилась доволі вбогою, з дешевими меблями і двома вікнами, з яких відкривався погано освітлений і оточений невисокою цегляною стіною внутрішній дворик. Ще з вікон виднілися ветхі покрівлі, що тяглися у західному напрямку, а в далині за ними, скільки сягало око, лежали безкраї болотисті обшири. У дальньому кінці коридору була ванна кімната — гнітюче допотопне приміщення з мармуровим умивальником у формі чаші, чавунною ванною, тьмяною електричною лампочкою і запліснявілими дерев’яними панелями під кранами водогону.

Позаяк було ще зовсім світло, я знову вийшов на площу і роззирнувся на всі боки, шукаючи, де можна було б повечеряти, як і раніше відчуваючи на собі неприязні погляди місцевих. З огляду на те, що бакалійна крамниця вже зачинилась, мені таки довелося навідатись до ресторану. Мене заходилися обслуговувати згорблений вузькоголовий чоловік з виряченими незмигними очами і пласконоса молодиця з надміру товстими й незграбними руками. Я з великою полегкістю виявив, що продукти діставали переважно з консервних бляшанок та пакетів. Обмежився тарілкою овочевого супу та крекерами, після чого повернувся до своєї похмурої кімнати у готелі, дорогою придбавши у портьє з похмурим обличчям вечірню газету і засиджений мухами журнал, що лежали на хиткій стійці.

Коли почало сутеніти, я увімкнув слабеньку електричну лампочку в головах дешевого металевого ліжка і спробував читати. Хотілося бодай чим-небудь завантажити мозок, адже я цілком усвідомлював, що не матиму жодного задоволення, силуючи себе думками про химерності цього давнього задушливого міста, поки перебуватиму в його межах. Божевільна історія старого п’яниці аж ніяк не обіцяла солодких сновидінь, тож я вирішив, що намагатимусь якомога рідше згадувати його нестямні безбарвні очі.

А ще я вирішив не згадувати розповіді фабричного інспектора касирові залізничного вокзалу в Ньюберіпорті про Джилмен-Хаус і голоси його нічних відвідувачів; не згадувати ні цього, ні обличчя чоловіка в тіарі у чорній проймі дверей місцевої церкви; це обличчя сповнювало мене такого жаху, що згадка про нього лишень додала б мені нової мороки. Можливо, мені б і пощастило спекатись сумних думок, якби номер у готелі був не таким убогим. Сама вже могильна пліснява у поєднанні із всюдисущим рибним смородом, яким просякло усе місто, вперто спонукала мій мозок думати про смерть і тлін.

Ще одна обставина викликала занепокоєння — відсутність внутрішньої засувки на дверях моєї кімнати. Колись вона там була, про що свідчили сліди від шурупів, однак нещодавно її навіщось зняли — очевидно, вона просто зламалася подібно до багатьох інших речей у цій ветхій будівлі. Знервований такою прикрістю, я почав оглядати кімнату і помітив на комоді для білизни засувку саме потрібного розміру, судячи з отворів у ній і на дверях. Аби хоч трохи відволіктися від сумних роздумів і напруженості, я заходився прилаштовувати засувку до дверей за допомогою складаного ножа з відкидною викруткою, якого я завжди носив на кільці для ключів. Засувка і справді стала точнісінько на старе місце, і я з полегкістю зітхнув, коли зрозумів, що зможу надійно замкнути двері. І річ була не в тому, що я справді відчував якусь у тім потребу — просто будь-який натяк на безпеку в закладах, подібних до мого готелю, був на краще. На двох бічних дверях, що вели з мого номера до сусідніх кімнат, засувки були на місці, але я все одно підкрутив на них шурупи.

Я не став роздягатися, вирішивши читати, доки мене остаточно не розморить, а тоді скинути піджак, комірець та взуття і лягти спати. Із валізи я дістав і поклав до кишені штанів ліхтарик, аби мати можливість глянути на годинник, якщо раптом прокинуся посеред ночі. Однак сон так і не прийшов; і коли я перестав аналізувати свої думки, то з тривогою зауважив, що підсвідомо прислухаюсь до якихось звуків, що викликали у мене підсвідомий острах. Схоже, історія інспектора вплинула на мою уяву сильніше, ніж здавалося. Я спробував знову поринути в читання, але ніяк не міг зосередитись.

Через якийсь час мені здалося, що я й справді чую розмірене рипіння сходів і підлоги коридору, наче там хтось ходить; майнула думка, чи не почали пожильці заповнювати порожні номери готелю. Щоправда, я не чув їхніх голосів, а тому складалось враження, ніби хтось, скрадаючись, намагається ступати якомога тихіше. Мені це зовсім не сподобалось, і я засумнівався, чи варто взагалі спати. У місті жили по-справжньому дивні типи, а крім того, мені було відомо про зникнення людей. Чи не могли у цьому готелі вбивати подорожніх задля грошей? Але з мого вигляду не скажеш, що я маю купу грошей. А може, місцеві саме у такий спосіб виказують своє невдоволення надміру допитливими гостями? Чи не могли мої сьогоднішні походеньки і постійне заглядання у карту привернути їхню увагу до моєї персони? Я зловив себе на думці, що насправді нервуюся, якщо навіть випадкове рипіння мостин у коридорі наводить на подібні думки, — і все одно пошкодував, що не був озброєний.

Зрештою я відчув тягар утоми, щоправда, без жодного натяку на сонливість, а тому замкнув двері на ключ, потім на щойно прикручену засувку, погасив світло і ліг на тверде нерівне ліжко — піджак, комір і взуття скидати не став. У нічній тиші найслабший шерех здавався мало не оглушливим, і мій мозок буквально затопив паводок безрадісних думок. Я вже почав шкодувати, що вимкнув світло, однак відчуття безмірної втоми не дозволяло звестися й увімкнути його знову. Після тривалого і доволі нудотного очікування я знову почув порипування сходів і дощок у коридорі, яке змінилося м’яким, з біса знайомим звуком, що здавався лиховісним завершенням усіх моїх тривожних очікувань. Не було жодного сумніву, хтось намагався — обережно, нечутно, крадькома — відчинити ключем двері моєї кімнати.

Мабуть, мої відчуття від усвідомлення явної загрози виявились не такими гострими, як того можна було очікувати, — я вже був підготовлений до цього попередніми невиразними страхами. Здавалося, без якоїсь очевидної причини я був інстинктивно насторожі, і це давало мені певну перевагу у нових непередбачуваних обставинах, хоч би чим вони виявилися. Менше з тим, я не міг не визнати, що перехід від неясного передчуття небезпеки до реального сприйняття її конкретних ознак став справжнім шоком і досить сильно мене приголомшив. Мені навіть на думку не спадало, що це шарудіння могло бути помилкою неуважної людини. Тієї миті я думав лишень про чийсь злий замір, а тому завмер і тихо лежав, чекаючи наступного кроку непроханого гостя.

За якийсь час обережне шарудіння стихло, і я почув, як хтось відімкнув двері до сусідньої кімнати, з північного боку; після цього звідти спробували відчинити двері до мене. Засувка, звісно, витримала, і загадковий хтось, порипуючи підлогою, вийшов. Невдовзі знову почувся тихий шурхіт, цього разу з кімнати на південь від моєї, хтось увійшов і туди; знову скреготіння ключа у замку і негучне порипування кроків. Цього разу я почув, як вони віддалялися коридором у бік сходів, а потім невідомий почав спускатися вниз, вочевидь зрозумівши, що всі його спроби так і лишаться марними, тому принаймні на певний час вирішив відступитися, а далі — буде видно.

Та готовність, з якою я вже за мить почав обдумувати конкретний план дій, свідчила, що підсвідомо я давно готувався до подібної загрози, і впродовж кількох годин виношував план втечі. З самого початку я відчував, що невидимий гість — то небезпека, якій я не можу протистояти, натомість треба якнайскоріше тікати. Перше, що я мав зробити, це якомога швидше зникнути з готелю, і тікати треба не сходами через вестибюль, а якимось іншим шляхом.

Тихо підвівшись, я освітив ліхтариком вимикач лампи над ліжком, хотів при її світлі порозкладати по кишенях найнеобхідніші речі з валізи і тікати без неї. Однак нічого не вийшло — електрику вимкнули. Я одразу збагнув, що проти мене діяли за якимось підступним і продуманим планом, хоча і не знав його суті. Я стояв і клацав тепер уже непотрібним вимикачем, коли почув знизу негучне, стишене рипіння і, як мені здалося, чиїсь голоси. Ще за якусь хвильку я зрозумів, що глибокі низькі звуки навряд чи були голосами людей, адже хрипке, грубе дзявкання і незрозуміле булькотіння не мали нічого спільного з нормальною людською мовою. Тої ж миті мені пригадалися слова фабричного інспектора про звуки, які долинали до нього серед ночі, коли він теж перебував у цьому гидотному занедбаному готелі.

Присвічуючи ліхтариком, я позапихав до кишень деякі особисті речі, нап’яв капелюха і навшпиньки підійшов до вікна — оцінити шанси на втечу, якщо спускатися вниз. Всупереч офіційним інструкціям, на цьому боці готелю не було пожежних сходів, а тому з вікна свого четвертого поверху я побачив лишень замощений бруківкою чотирикутник внутрішнього подвір’я. Зліва та справа з готелем межували давні й ветхі цегляні прибудови, вочевидь, не призначені для проживання; їхні похилі дахи були на цілком можливій для стрибка віддалі. Втім, щоб дістатися до будь-якої з цих будівель, мені треба було потрапити до кімнати за два номери від мого або в північному напрямку, або в південному, тож мій мозок негайно розпочав обмірковувати, у який спосіб я міг би це зробити.

Про те, щоб вийти в коридор, не могло бути й мови — мої кроки одразу ж почули б, а двері потрібної кімнати могли бути замкнені. Отже, я міг досягти своєї мети — якщо її взагалі можна було досягти — тільки пройшовши через порівняно слабкі міжкімнатні двері, вибиваючи при цьому замки і засувки плечем як тараном. Такий план дій видавався мені цілком прийнятним з огляду на вік і стан самої будівлі та усіх її конструкцій і засувок; втім, було зрозуміло, що зробити це тихо не вийде. Я покладався на стрімке пересування, а ще сподівався, що встигну добігти до вікна раніше, ніж мої переслідувачі оговтаються і відчинять двері потрібної їм кімнати. Двері ж свого номера я забарикадував ізсередини, підперши комодом — його я пересував поступово, намагаючись якомога менше шуміти.

Я усвідомлював, що мої шанси на успіх мізерні, тож був готовий до найгіршого. Навіть якби пощастило перебратися на дах сусіднього будинку, це все одно не вирішувало проблему, адже після цього ще треба було якось дістатися землі і втекти з міста. На користь мені було хіба те, що у напівзруйнованих сусідніх будинках ніхто не жив і на кожному поверсі зяяли чорні діри вікон.

Пригадавши накреслену для мене карту, я зрозумів, що найвигідніший шлях із міста веде на південь, тому кинувся до дверей у південну кімнату. З’ясувалося, що двері відчиняються до мене, а відімкнувши свою засувку, я переконався, що по той бік дверей є така ж сама — за таких умов вибивати двері було незручно. Відкинувши південний напрямок втечі, я почав обережно підсувати під ці двері ліжко — на випадок нападу з того боку. Північні двері, на щастя, відчинялися назовні, тому я вирішив — хоча і встиг переконатися, що засувка на цих дверях також на місці, — що прориватимусь саме в цьому напрямку. Якби пощастило дістатися даху котрогось із будинків на Пейн-стріт і спуститися на землю, можливо, я зміг би прослизнути через внутрішній двір у сусідні будівлі або ті, що з протилежного боку, і опинитись на одній із прилеглих вулиць — Вашинґтон-стріт або Бейтс чи вигулькнути на Пейн-стріт і уже звідти обережно повернути на південь, до Вашинґтон-стріт. В будь-якому разі, я мав намір дістатися Вашингтон-стріт, а потім якомога скоріше покинути район міської площі. Я мав, наскільки зумію, обходити стороною Пейн-стріт, адже пожежна частина могла не закриватися навіть уночі.

Так розмірковуючи, я оглядав море зогнилих дахів унизу — занехаяне і похмуре, якому не надавали принади навіть промені майже повного місяця. Праворуч обрій перетинав чорний шрам річкової западини, обабіч неї тулилися будівлі колишньої фабрики і залізничної станції. Ще далі тяглося полотно покинутої залізниці й дорога на Раулі, що пролягала через болотисту рівнину, поцятковану острівцями більш високої і сухої землі, порослої вбогим чагарником. Порізана ручаями місцевість ліворуч здавалася ближчою, а вузька дорога на Іпсвіч під місячним світлом поблискувала білим. З мого боку готелю не було видно, що там на півдні, з боку Аркгема, але саме туди я і мав намір рухатися далі.

Я ніяк не міг наважитись почати виламувати північні двері, та ще й робити це слід було якнайтихіше, аж раптом помітив, що глухе бурмотіння знизу поступилося новим гучнішим звукам — знову рипіли сходи. Крізь щілини у дверях до кімнати потрапило кволе і непевне світло, а підлога коридору застогнала під чиєюсь вагою. Щосекунди гучніше лунали здушені голоси, які невдовзі змінилися доволі рішучим стуком у двері.

На якусь мить я затамував подих і завмер. Здавалося, минула ціла вічність, і я відчув нудотний запах риби, який ставав густішим, особливо різким і виразним. Невдовзі знову почали стукати — наполегливіше і набагато сильніше. Я зрозумів, що настав час діяти, швидко відсунув засувку на північних дверях і приготувався їх вибити. А тим часом у вхідні двері вже грюкали, і я щиро сподівався, що ці звуки заглушать шум з мого боку. Узявшись вибивати двері, я вже не зупинявся і гупав у тонке дерево, не зважаючи на біль у лівому плечі. Двері виявились міцнішими, ніж я очікував, та я не відступав. А грюкання у вхідні двері все посилювалось.

Нарешті міжкімнатні двері не витримали і піддалися, хоча це сталося з таким оглушливим гуркотом, що його не могли не почути й ті, у коридорі. Тої ж миті грюкання перетворилось на канонаду, а у дверях сусідніх зі мною кімнат лиховісно заскреготіли ключі. Увірвавшись до суміжної кімнати, я негайно кинувся до вхідних дверей і встиг замкнути їх на засувку раніше, ніж із коридора спромоглися впоратись із замком; втім, навіть зробивши це, я не міг не почути, як збираються відімкнути зовнішній замок уже третіх дверей — тієї самої кімнати, з вікна якої я збирався стрибати на дахи будинків унизу.

На якусь мить я зовсім втратив надію на порятунок, адже здавалося, що мені вже не вийти з цього замкненого приміщення без вікон. Мене затопила хвиля майже божевільного страху, але тої ж миті око зачепилося за освітлені променем ліхтарика сліди, залишені на запорошеній підлозі невідомим, який нещодавно намагався потрапити звідси до моєї кімнати. Я, радше машинально, ще не до кінця відкинувши зневіру, кинувся до протилежних міжкімнатних дверей, щоб спробувати їх вибити і — якщо тільки засувка на вхідних дверях наступної кімнати буде справною — встигнути замкнути двері зсередини, перш ніж їх відчинять з коридору.

Несподівано мені усміхнулася доля — міжкімнатні двері виявились не те що не замкненими, а розчахнутими навстіж. За мить я увірвався до третього номера і одразу ж навалився на вхідні двері, які вже почали було прочинятися досередини. Несподіваний опір заскочив мого супротивника зненацька, і двері зачинились, тож мені вдалося замкнути їх на засувку. Так я виграв трохи часу і почув, що в сусідні двері гамселять уже не так сильно, натомість почулися збуджені голоси від бічних дверей, підпертих ліжком. Я збагнув, що мої переслідувачі таки увірвалися до південної кімнати і тепер готуються прориватися до мого нинішнього прихистку. Одночасно я почув, як у дверях північної кімнати обертається ключ, і зрозумів, що реальна загроза підступила ще ближче.

Північні міжкімнатні двері були широко розчинені, проте я не мав часу перевіряти засувку на вхідних дверях, бо в замку вже обертався ключ. Мені лишалось тільки зачинити двері праворуч та ліворуч, підперши одні комодом, а інші — ліжком, а на додаток до цього підсунути до вхідних дверей мармуровий умивальник. Звісно, я цілком усвідомлював ненадійність цих укріплень, та все одно сподівався, що з їх допомогою зможу хоча б трохи протриматись і встигнути стрибнути на дахи будинків Пейн-стріт. Та навіть у цю відчайдушну мить найбільший страх викликали аж ніяк не сумніви у надійності моїх бастіонів. Мене просто тіпало від думки про те, що за весь цей час жоден з моїх переслідувачів не вимовив бодай одного розбірливого слова — я чув лиш безупинне відсапування, бурмотіння і здушене підвивання упереміш із тихим гавканням.

Пересунувши меблі й кинувшись до вікон, я почув якусь метушню і ще дужче стривожився; в коридорі наростав шум з боку кімнати на північ від мене, водночас стихли звуки ударів з південного боку. Я зрозумів, що більшість моїх переслідувачів вирішила зосередитись на благенькій переділці, зламавши яку вони дістались би просто до мене. У місячному світлі за вікном доволі чітко було видно окрайки дахів, і, кинувши на них погляд, я зрозумів, що стрибок на слизький і крутий схил будь-якого з них буде надзвичайно ризикованим.

Зваживши обставини, я вибрав для втечі південніше з двох вікон і планував стрибнути на внутрішній схил даху і добутися до найближчого слухового вікна. Певна річ, навіть пробравшись до одного з цих старих будинків, я не уникну погоні, і все ж сподівався благополучно вийти з будинку і зникнути в одному з проходів темного внутрішнього двору, а потім дістатися Вашинґтон-стріт і вислизнути з міста у південному напрямку.

У північні двері гупали зі страшенною силою, і я помітив, що тонка дерев’яна панель почала тріщати. Вочевидь, переслідувачі принесли щось важке і били ним як тараном. Однак підпора з ліжка досі трималась, і в мене ще лишалась надія на порятунок. Кинувшись до вікна, я побачив важкі оксамитові завіси з бронзовими кільцями і великі защіпки, до яких зовні кріпилися віконниці. Побачивши можливість уникнути небезпечного стрибка, я різко смикнув фіранки й обірвав їх разом із поперечкою; після цього зачепив два кільця за виступ защіпки і викинув фіранки за вікно. Їхньої довжини вистачило до самого даху, і я перевірив, чи витримають кільця та защіпка мою вагу, після чого переліз через підвіконня і по імпровізованому канату почав спускатися донизу, покидаючи огидний і сповнений жахіть заклад з назвою Джилмен-Хаус.

Я безперешкодно спустився на розхитаний шифер спадистого даху і, навіть не послизнувшись, добувся до зяючого чорного отвору. Вікно готелю, з якого я щойно виліз, лишалося темним, а віддалік, з півночі, поміж залишками димарів лиховісно мерехтіли вогні зали Ордену Дагона, а також колишніх баптистської і методистської церков, згадка про які змусила мене здригнутися. У внутрішньому дворі наче нікого не було, тому в мені зажевріла надія втекти ще до того, як займеться загальна тривога. Посвітивши у вікно, я не помітив сходів, проте висота була незначна, тож я ухопився за край і стрибнув донизу, приземлившись на запорошену і засмічену зотлілими ящиками і діжками підлогу.

Приміщення, в якому я опинився, виглядало щонайменше гидко, однак емоції були не на часі, і я кинувся до сходів, які вихопив промінь ліхтарика; глянув на годинник — друга година ночі. Сходи відчайдушно рипіли, але мали витримати, тому я стрімголов кинувся донизу і, проминувши пристосований під комору другий поверх, опинився на першому. Там була цілковита пустка, і мої кроки гулко відлунювали. Нарешті я дістався нижнього холу і в дальньому кінці побачив ледь освітлений прямокутник напівзаваленого дверного отвору — вихід на Пейн-стріт. Проте я пішов у протилежному напрямку і побачив двері чорного ходу, теж відчинені, і без вагання кинувся туди; перестрибнувши через п’ять кам’яних сходинок, опинився на порослій травою бруківці внутрішнього двору.

Місячне світло сюди не проникало, однак дорогу непогано було видно і без ліхтаря. З деяких вікон Джилмен-Хаус лилося слабке світло і, здається, навіть долинали стишені голоси. Обережно просуваючись у напрямку Вашинґтон-стріт, я помітив кілька розчахнутих дверей і заскочив у найближчі, сподіваючись знайти вихід на вулицю. У коридорі за дверима було темно, а діставшись його протилежного кінця, я виявив, що двері на вулицю надійно замкнені. Вирішив тікати через інший будинок і подався був назад, у бік внутрішнього двору, але перед самим порогом завмер.

Саме тієї миті з дверей готелю вивалився чималий натовп з недвозначними намірами — у темряві похитувалися ліхтарі, лунали хрипкі вигуки низькими голосами, які анітрохи не нагадували англійську. Рухалися вони без певної мети і, як я з полегкістю зрозумів, не мали уявлення, куди я міг подітися, але мене все одно охопив справжній жах. Я не міг як слід розгледіти рис їхніх облич, але всі вони були однаково згорблені, човгали по землі і викликали відразу, а найгірше — я вирізнив істоту зі знайомою високою тіарою на голові. Коли натовп розсипався по двору, я відчув новий напад страху. А що як з цього будинку не вдасться знайти виходу на вулицю? Запах риби був просто нестерпним, і я навіть побоювався, що можу знепритомніти. Просуваючись навпомацки у бік вулиці, я прочинив двері в хол і потрапив до порожньої кімнати з вікнами в одну шибку і з віконницями на них. Присвітивши ліхтариком, я намацав стулки і зрозумів, що зможу їх відчинити, й уже за мить виліз назовні, обережно і ретельно повернувши стулки в попереднє положення.

Я опинився на Вашинґтон-стріт і попервах не побачив жодної живої душі, жодного вогника — вулицю заливало тільки місячне сяйво. Разом з тим я чітко розрізняв хрипкі голоси зусібіч, кроки і якесь дивне тупотіння, аж ніяк не схоже на людську ходу. Не можна було втрачати ані миті. Я доволі чітко уявляв, куди рухатися далі, і дуже радів, що на вулиці не горять ліхтарі; місячної ночі — це цілком звичайне явище у небагатих провінційних містечках. Деякі звуки долинали і з півдня, але я мав твердий намір тікати саме в цьому напрямку і знав, що дорогою буде чимало покинутих будинків, у двері яких я завжди зможу шмигнути і сховатися від погоні.

Я крокував швидко, м’яко ступаючи, намагаючись триматися ближче до напівзруйнованих будинків. Загубивши під час втечі з готелю капелюха, я йшов з розкуйовдженим волоссям і, навіть зустрівши випадкового перехожого, мав би чимало шансів лишитися невпізнаним. На Бейтс-стріт я пірнув у пітьму вестибюля одного з будинків, пропускаючи дві незграбні постаті, і знову опинився на вулиці, збираючись подолати відкритий простір, де Еліот-стріт навскоси перетинає Вашинґтон-стріт на перехресті із Саут-стріт. Я ніколи тут не бував, але на карті бакалійника район виглядав небезпечним, адже у місячному світлі я був би як на долоні. Оминути це перехрестя було неможливо — будь-які обхідні шляхи забрали б дорогоцінний час і могли вивести у ще гірше місце. Залишалося тільки пройти сміливо і не криючись, намагаючись імітувати човгання корінних мешканців Інсмута і сподіваючись, що ніхто — принаймні жоден з переслідувачів — не трапиться на шляху.

Я й гадки не мав, хто і навіщо мене переслідував. Місто уже ворохобилось, однак я сподівався, що чутки про мою втечу з готелю ще не розійшлися. Найближчим часом мені доведеться звернути з Вашинґтон-стріт на якусь іншу вуличку в південному напрямку — за мною, безперечно, вже йдуть, визначивши зі слідів у старому будинку, яким чином я потрапив на вулицю.

Як я і підозрював, площа була залита місячним сяйвом, посередині неї залізний паркан оточував залишки якоїсь клумби. На щастя, поблизу нікого не було, хоча з боку міської площі наростав якийсь дивний гомін, а може, гуркіт. Сусідня Саут-стріт виявилась дуже широкою і помалу знижувалась просто до берегової лінії; з неї відкривалася вельми широка панорама морської гладіні, і я щиро сподівався, що наразі ніхто звідти не спостерігає, як я перетинаю яскраво освітлену місяцем площу.

Допоки ніщо не перешкоджало моєму рухові, не було і підстав вважати, що за мною стежать. Роззирнувшись, я несамохіть на якусь мить стишив ходу, аби подивитись уздовж вулиці в бік моря — фантастично красивого у мареві місячної ночі. Вдалині за лінією хвилеріза тьмяніла розмита смуга Рифу Диявола, і, глянувши на нього, я не міг не пригадати моторошних легенд, почутих за останні півтори доби, легенд, в яких це пасмо щербатого каміння поставало як справжні ворота до царства незмірного жаху і неймовірної потворності.

Тої ж миті на далекому рифі раптово заблимало світло. Воно було безумовно реальним і знову пробудило в моїй свідомості безмежний сліпий страх. М’язи мого тіла миттєво напружились, і від стрімкого та панічного кидка вперед мене утримала хіба що підсвідома обережність і майже гіпнотична загальмованість. Гірше того, я помітив схожі спалахи світла на високій маківці готелю Джилмен-Хаус на північний схід від мене — це була серія таких самих світлових знаків, тільки інакшої тривалості — поза сумнівом, сигнали у відповідь.

Старанно контролюючи рухи і добре розуміючи свою безпорадність, я зачовгав далі, водночас намагаючись не випускати з поля зору клятого рифа, поки Саут-стріт дозволяла бачити море. Що все це означало, я не мав ані найменшого уявлення, хоч і підозрював якийсь дивний ритуал, пов’язаний з Рифом Диявола. Або ж на ці зловісні скелі висадилися з корабля якісь невідомі. Я взяв ліворуч, огинаючи залишки хирлявої зелені, все ще вдивляючись в освітлений примарним сяйвом літнього місяця океан і таємничі спалахи загадкових сигнальних вогнів.

Нічого страшнішого я не відчував ні до тієї миті, ні потім. Я втратив залишки самоконтролю і стрімголов, забувши про будь-яке маскування, кинутися бігти у південному напрямку повз роззявлені пащі дверей і вікна будинків, що по-риб’ячому витріщалися з обох боків лячної пустельної вулиці. Річ у тім, що уважно придивившись до осяяної місяцем поверхні океану між рифом і берегом, я з жахом побачив, що вона аж ніяк не була пустельною — вода кипіла, орди невідомих істот пливли у бік міста. Навіть із чималої відстані, з першого погляду я зрозумів, що над водою здіймаються не людські голови та руки, а настільки чужинські, що я не візьмуся навіть намагатися їх описати чи пояснювати їхню породу.

Мій відчайдушний біг почав уповільнюватись іще до кінця кварталу, позаяк зліва я почув наближення шуму і вигуків організованої погоні. З боку Федерал-стріт долітали тупотіння, гортанні звуки і дирчання мотора. В одну мить мої плани різко змінилися — оскільки шосе на південь уже могли заблокувати, слід було знайти інший шлях до порятунку. Я на секунду завмер і шмигнув у найближчі двері, радіючи, що встиг перейти яскраво освітлену місцину раніше, ніж з паралельної вулиці вийшли переслідувачі.

Наступна думка була геть безрадісною — натовп рухався сусідньою вулицею, а отже, вони не гналися безпосередньо за мною, не бачили мене, а діяли за узгодженим планом і відрізали шляхи відходу з міста. З цього можна було зробити цілком логічний висновок, що всі дороги з Інсмута так само патрулюються, адже ніхто не міг точно знати, яким шляхом я скористаюсь. Якщо все насправді так, місто слід було залишати не по дорозі, а навпаки, тримаючись якнайдалі від неї. Але як це зробити, коли вся навколишня місцевість — суціль болота і струмки? На якусь мить у мене голова пішла обертом — від усвідомлення безпорадності і від посилення повсюдного запаху риби.

Тоді я і згадав про давно покинуту залізничну гілку на Раулі — її порослий бур’яном та чагарями насип усе так само вів на північний захід від розташованої поруч із рікою руїни залізничної станції. Досі лишався шанс, що місцеві просто не подумають про неї, оскільки чагарі дуже утруднювали пересування і навряд чи втікач обрав би для себе саме такий шлях. Я добре роздивився залізницю з вікна готелю і знав, як туди пройти. Початок колії непогано проглядався з дороги на Раулі і з найвищих точок у самому місті, однак можна було непоміченим проповзти через підлісок. Мені все одно не лишалося нічого іншого, тож варто було спробувати.

Зачаївшись у своєму пустельному прихистку, я ще раз звірився з картою при світлі ліхтарика. Для початку треба було якось дістатися старої залізниці, і я одразу ж побачив, що найбезпечніше буде рухатись у напрямку Бебсон-стріт, потім повернути на захід до Лафайєт, а там знову на північний захід і доволі звивистим шляхом іти через Лафайєт, Бейтс, Адамс і Бенкс-стріт — остання тяглася уздовж річки аж до покинутої залізничної станції, яку я бачив з вікна. Я вирішив рухатися саме до Бебсон-стріт через небажання знову виходити на відкриту місцевість і далі йти на захід широкою Саут.

Знову опинившись на вулиці, я перейшов на протилежний бік, щоб просуватися якомога непомітніше. З боку Федерал-стріт, як і раніше, долинав шум; обернувшись, я помітив щось схоже на відблиск світла біля будинку, через який так щасливо втік з готелю. Прагнучи якомога скоріше віддалитися од Вашингтон-стріт, я побіг підтюпцем, сподіваючись не спіткати когось аж надто спостережливого. Майже на розі Бебсон-стріт я з тривогою помітив, що, судячи з фіранок, в одному з будинків хтось живе, однак всередині не горіло світло, тож я проминув його без пригод.

На Бебсон-стріт, що перетиналась із Федерал-стріт і не могла захистити мене від очей переслідувачів, я намагався триматися якомога ближче до напівзруйнованих нерівних стін будинків; двічі завмирав у дверях — кожного разу, коли шум за спиною несподівано посилювався. Порожній простір попереду в променях місячного світла здавався безмежним і пустельним, але тепер мені, на щастя, уже не треба було йти через нього. Обережно визирнувши з-за рогу, я побачив автомобіль, який стрімко перетнув відкритий простір і помчав уздовж Еліот-стріт, що в цьому місці перетинала вулиці Бебсон і Лафайєт.

Поки я спостерігав за ним, задихаючись від нової хвилі рибного смороду, встиг розгледіти, як за автомашиною, смикаючись і човгаючи ногами, суне група незграбних згорблених істот, і зрозумів, що вони пильнують дорогу на Іпсвіч, якою продовжується Еліот-стріт. Двоє з тих створінь носили надто мішкуватий одяг, голову одного прикрашала висока гостроверха тіара, яка сліпуче сяяла у місячних променях. Його хода була такою дивною, що я несамохіть здригнувся — здавалося, це створіння не стільки йшло, скільки стрибало.

Коли останній з цієї групи зник, я пішов далі; завернувши за ріг будинку на Лафайєт-стріт, квапливо перебіг на протилежний бік Еліот-стріт, адже не міг виключати, що котрийсь із патрульних може плентатись позаду, наздоганяючи своїх. Як і раніше, здалеку, з боку міської площі, долинало щось подібне до кумкання і цокотіння, але мені вдалося без пригод перейти вулицю. Найбільше я побоювався знову виходити на широку і добре освітлену Саут-стріт, з якої ще й відкривалося море, тож довелося добряче понервувати. Хтось міг просто дивитись на вулицю, хтось із патрульної групи на Еліот-стріт, відставши від своїх, міг також звернути на мене увагу. Останньої миті я вирішив не ризикувати і перейти небезпечне місце човгаючи, як пересічний городянин.

Коли переді мною знову відкрилося море — цього разу вже праворуч, — я намагався не дивитися на нього взагалі, але не зміг стриматись і крадькома зиркнув у тому напрямку, продовжуючи дибати до рятівної тіні. Всупереч очікуванням, я не побачив у морі жодного судна, привертав увагу тільки невеликий весловий човен, що прямував до покинутих причалів, в якому я помітив якийсь громіздкий і вкритий брезентом предмет. Хоча човен плив на значній відстані від берега і я не міг роздивитися деталей, веслувальники видалися мені особливо гидкими. Розгледів я ще й кількох плавців, а на далекому чорному рифі блимало слабеньке, але досить стабільне світло, не таке, як мерехтіння сигнальних вогнів раніше, і було воно якогось дивного кольору, важко навіть сказати, якого саме. Над похилими дахами далеко попереду і трохи праворуч височів готель Джилмен-Хаус, цього разу зовсім темний. Із новою силою вдарив рибний сморід, на коротку мить, здавалося, розвіяний легким подувом рятівного вітерцю.

Не встиг я дійти до кінця вулиці, як почув кроки ще однієї групи, що наближалася по Вашинґтон-стріт з північного боку. Щойно вона дісталася відкритого простору, звідки я вперше побачив моторошну морську далечінь, стало зрозуміло, що нас відділяє лише один квартал. Мене мимохіть вжахнула звіряча аномальність облич цих створінь і їхня якась напівсобача хода. Одна з істот пересувалась по-мавпячому, час від часу торкаючись довгими руками землі, інша — у дивному убранні й тіарі — здавалось, радше підстрибувала. Очевидно, саме цю групу я бачив у дворі Джилмен-Хаус і саме вони висіли у мене на хвості. Декотрі повернули голови у мій бік, і я мало не закляк від страху, однак якимось дивом змусив себе шкандибати далі. Досі не знаю, помітили мене тоді чи ні; якщо так, то, напевне, моя хитрість ввела їх в оману, бо вони пройшли залитий місячним сяйвом відкритий простір, не змінюючи напрямку, при цьому продовжуючи видавати якесь квакання і гортанне булькання, в яких я не зумів розібрати жодного слова.

Знов опинившись у тіні, я продовжив свій шлях повз перекошені, майже розвалені будинки, що дивились проваллями вікон-очей у чорну ніч. Перетнув вулицю і за рогом звернув на Бейтс-стріт, прямуючи південним її боком попід самими стінами будинків. Мені трапилися два будинки з ознаками життя, на горішньому поверсі одного я навіть помітив слабке світло, однак і цього разу все минулося. Повернувши на Адамс, я відчув себе в більшій безпеці, але пережив напад панічного жаху, коли з найближчих дверей просто переді мною вигулькнув якийсь чоловік. Щоправда, він був надто п’яний, щоб становити якусь загрозу, і я безпечно дістався складів на Бенк-стріт.

Вздовж річки тяглася мертва вулиця без жодних ознак життя, шум водоспадів заглушував звук моїх кроків. До залізничної станції було неблизько, і величезні цегляні склади чомусь навівали більший страх, ніж фасади будинків. Нарешті я побачив стару склепінчасту будівлю станції — точніше те, що від неї лишилося, — і попрямував до колій, які починалися одразу за нею.

Рейки добряче заіржавіли, але справляли враження цілих, навіть не всі шпали погнили. По такій поверхні було дуже важко іти, а тим більше бігти, але я не шкодував себе і мчав скільки було духу. Якийсь час шлях пролягав уздовж річки, однак скоро я дістався довгого критого мосту, перекинутого над проваллям на запаморочливій висоті. Від стану моста залежали мої наступні дії: якщо по ньому можна пройти, я так і зроблю, якщо ж ні, доведеться знову кружляти вулицями і шукати найближчої переправи.

Громаддя схожого на клуню мосту примарно виблискувало у місячних променях, і було видно, що принаймні найближчі шпали вціліли. Ступивши на міст, я увімкнув ліхтар, і мене мало не збила з ніг ціла хмара кажанів. Ближче до середини між шпалами зяяла чимала діра, і я на якусь мить запанікував, побоюючись, що вона може стати нездоланною перешкодою, однак зважився на відчайдушний стрибок і успішно її подолав.

Вийшовши з похмурого тунелю під світло місяця, я відчув полегшення. Рейки навскоси перетинали Рівер-стріт і одразу ж після цього відхилялись у бік місцевості, яка дедалі більше нагадувала сільську і де з кожним кроком слабшав гидомирний рибний сморід. Тут мені вже довелося долати перешкоди у вигляді миршавих, але колючих чагарів і вересу. Кущі безжально шматували мій одяг, але я тим не переймався, бо саме вони дали б мені укриття в разі небезпеки — я не забував, що значна частина мого маршруту проглядалася з дороги на Раулі.

Почалася болотиста місцевість, і тут по невисокому, порослому травою насипу, серед помітно поріділих чагарників проходила тільки одна колія. Потім на шляху трапився невеликий острівець — узвишшя, де рейки тяглися через неглибокий відкритий проїзд, оточений з обох боків ожиновими хащами. Я щиро зрадів навіть такому прихистку, позаяк з вікна готелю добре бачив — саме в цьому місці дорога на Раулі небезпечно близько підходила до залізничного полотна. Одразу за переїздом колія перетинала дорогу і віддалялася на безпечнішу відстань, а тим часом доводилося пильнувати. Поки що, дякувати Богові, не було схоже, щоб хтось охороняв ще й залізницю.

Перш ніж рушити навпростець, я на мить озирнувся і ніяких переслідувачів не помітив. Стародавні шпилі й дахи зубожілого Інсмута заливало жовтаве, магічне місячне сяйво, і я спробував уявити, який вигляд вони мали до приходу лиховісного мороку. Потім, коли погляд ковзнув від міста у бік рівнини, мою увагу привернуло дещо менш заспокійливе і на якусь хвильку змусило завмерти.

Те, що я побачив — чи мені здалося, що побачив, — було наче якась хвиля далеко на півдні; я припустив, а потім і пересвідчився, що дорогою на Іпсвіч суне величезний натовп. Відстань була завеликою, аби розрізнити якісь деталі, однак сам уже вигляд цієї юрби мені вкрай не сподобався — вона рухалась надто дивно і неприродно, яскраво полискуючи у сяйві місяця, що на той час уже почав заходити. Здалося навіть, що я чую якісь звуки, хоча вітер і мав їх відносити у протилежному напрямку, а диявольське шарудіння і мугикання видавалося навіть огиднішим, ніж шамотіння попередніх груп переслідувачів.

У голові промайнула ціла вервечка найнеприємніших припущень. Я думав про тих інсмутських почвар, які начебто переховувались у велетенських прибережних мурашниках, пригадав і невідомих плавців у морі. Якщо полічити усіх, кого я бачив раніше, та ще ватаги, які зараз, вочевидь, перекривають дороги, для майже безлюдного Інсмута кількість загоничів здавалась просто неймовірною.

Звідки ж могла взятися уся оця армія, що постала перед моїми очима? Невже ті давні таємничі катакомби і справді кишіли представниками небаченого і нікому не відомого життя? Може, якесь загадкове судно і справді висадило їх усіх на диявольському рифі? Хто вони такі? Чому опинились тут? І якщо такий величезний загін прочісує дорогу на Іпсвіч, чи не може так статися, що патрулі посилять і на інших дорогах?

Я повільно просувався вперед порослим чагарями проходом і, коли знову нудотно засмерділо рибою. Невже вітер раптово змінився і повіяв з моря через усе місто? Либонь, так, бо звідти, де раніше не чулося і звуку, тепер долинало гортанне бурмотіння. Але зараз до нього домішувалися інші звуки — щось подібне до плюскоту чи лопотіння безлічі крил, викликаючи найнеприємніші припущення. Я просто не міг зв’язно думати про натовп, що хвилями котився дорогою на Іпсвіч.

Раптово усі звуки і сморід риби посилились, і я навіть на хвильку застиг як укопаний, благословляючи долю, що був хоч якось захищений земляним валом. Саме тут, перш ніж повернути на захід, дорога на Раулі проходила майже впритул до старого залізничного полотна. І зараз щось сунуло цією дорогою, тож мені довелося лягти на землю і просто втиснутися в неї, і перечекати, поки ця юрба пройде повз мене і зникне вдалині. Милістю Божою ці почвари не мали собак — хоча навряд чи від цього була б для них користь з огляду на жахливий, ядучий рибний запах, що огорнув усю довколишню місцевість. Сховавшись за кущами, я почувався у відносній безпеці в цій піщаній улоговині, хоча і знав, що ті потвори пройдуть за якихось сто ярдів від мене. Я бачитиму їх, а вони мене — ні, хіба що доля зіграє зі мною злий жарт.

Вони мали пройти повз мене, але дивитися на них раптом стало лячно. Дорогу перед натовпом заливали хвилі місячного світла, і в мене промайнула дивна думка про те, як непоправно вони все тут запаскудять. Мабуть, з усіх жителів Інсмута ці були найогиднішими — про таких навіть згадувати ніколи не схочеш.

Сморід ставав просто нестерпним, у мішанині звуків виокремились жахливе хрипіння, кумкання, виття, гавкіт і злилися в суцільний гомін, що не мав нічого спільного з людською мовою. Чи це були голоси моїх переслідувачів? Чи мали вони собак? Не міг згадати, щоб бачив в Інсмуті якихось домашніх тварин. Це їхнє лопотіння чи то плюскіт було несусвітно жахливим, я навіть очі боявся звести на страховиськ, які видавали ці звуки, і твердо вирішив не розплющувати їх, допоки вони не пройдуть. Орда крокувала майже поруч з моєю схованкою, повітря заповнило їхнє хрипке гарчання, а земля, здавалася, здригалася від нелюдського ритму їхньої ходи. Я майже не дихав і зібрав усю свою волю в кулак, щоб не розтулити повік.

Я навіть тепер неспроможний сказати напевне, реальністю були наступні події чи страшним видінням. Заходи уряду, до яких вдалися після моїх відчайдушних закликів, скоріш за все свідчать, що то була жахлива правда, однак чи не міг я бачити в ту мить галюцинації, спричинені гіпнотичним впливом атмосфери давнього, населеного потворами та огорнутого лиховісним мороком міста? Такі міста зазвичай наділені дивними властивостями й отримують у спадок божевільні легенди, цілком спроможні вплинути на уяву випадкової людини, яка опинилася серед мертвих і просякнутих огидним смородом вулиць, нагромадження гнилих дахів і напіврозвалених шпилів. Чи так уже неможливо, щоб у сутіні, яка оповила Інсмут, причаїлись бацили справжнього і заразного божевілля? Хто може сказати, де проходить межа між реальністю і вигадкою, почувши історії на кшталт оповіді старого Садока Аллена? Представникам влади так і не вдалося його знайти, і вони не мають ані найменшого уявлення, що з ним сталося. Де закінчується божевілля і починається реальна дійсність? Чи можливо, щоб мої останні страхи були лишень чистісінькою маячнею?

Але таки мушу бодай спробувати розповісти, що, як мені здавалося, я бачив на власні очі у сяйві насмішкуватого жовтавого місяця, що здригалось і купчилося, стрибало і повзло дорогою на Раулі; все відбувалося просто перед моїми очима, коли я лежав у густій траві на пустельному залізничному переїзді. Певна річ, я так і не зміг примусити себе не дивитись; мабуть, так мені судилося — та й хто зможе заплющити очі, коли за якусь сотню метрів, валуючи і хропучи, суне незліченна орда виплодків невідомої сили?

Мені здавалось, я був готовий до найгіршого, і я справді мав бути готовий — з огляду на все, що довелося побачити раніше. Попередні мої переслідувачі були вкрай незвичайними, то невже я не зміг би витримати збільшену аномальність і подивитися на істот, в яких не було й натяку на щось нормальне? Я не розплющував очей, поки звідкись прямо переді мною не залунав сиплуватий і водночас оглушливий шум. Я розумів, що тої миті значна їх частина мала проходити поруч із земляним валом, там, де він закінчувався, а колія перетинала дорогу, і більше не міг стримуватися, аби не глянути, які нові страхітливі дива постануть переді мною у непевному світлі блідого місяця.

Це був справді кінець — кінець усього, що лишилося на землі, кінець крихти душевного спокою і віри в єдність Природи і людського розуму. Ніщо з того, що я міг собі уявити, навіть якби повірив кожному слову з божевільної розповіді старого Садока, не можна було навіть порівняти з тією бісівською, проклятою Богом реальністю, що постала — принаймні я так гадаю — перед моїми очима. Я вже намагався раніше несміливо натякати, що це було, сподіваючись у такий спосіб бодай ненадовго відкласти потребу все описати. Чи ж можливо, щоб наша планета породила таких істот? Щоб людські очі наживо бачили те, що раніше вважалося лиш витвором хворої уяви і забутих легенд?

І все ж я їх бачив; вони сунули безконечним потоком — повзли, стрибали, припадали до землі, мекали; бачив масу нелюдської плоті, що пульсувала під примарним місячним сяйвом, звивалася у лиховісних корчах дикої сарабанди фантастичного жаху. На головах у декого з них були високі тіари з білувато-злотистого невідомого металу… дехто убрався в дивовижні шати, а один, що був на чолі процесії, нап’яв на себе якийсь бридкий чорний піджак з горбом на спині і смугасті штани, а на безформний відросток, що, вочевидь, мав правити йому за голову, — фетровий капелюх…

Мені здалося, що були вони переважно сіро-зеленого кольору, але з білими животами. Більшість — блискуча й слизька, краї спин укриті чимось схожим на луску. Їхні постаті віддалено нагадували людські, але голови були однозначно риб’ячі, з опуклими, вирячкуватими і незмигними очима. Збоку на шиях пульсували зябра, довгі лапи мали перетинки. Вони підстрибували часом на двох, а часом на чотирьох кінцівках — я навіть зрадів, що кінцівок було всього чотири. Їхні хрипкі, верескливі голоси, напевно, створені для чогось подібного до мови, надавали звукам безліч неприємних і загрозливих тонів, які з надлишком компенсували вбогу міміку ошкірених морд.

Але хоч якими чудовиськами вони виглядали, я їх упізнав, бо аж надто добре знав, ким вони мали бути — хіба ж так давно бачив я тіару в музеї Ньюберіпорта? Це були ті самі рибо-жаби, зображені на безіменній прикрасі, тільки живі й жахливі; дивлячись на них, я розумів, кого саме так нагадував мені горбатий священик з тіарою на голові у чорному отворі дверей церкви. Я навіть не намагався бодай приблизно підрахувати, скільки їх було. Я не міг злічити потвор, здавалося, їх незліченна тьма — і звісно ж, мій побіжний погляд зумів вихопити лиш найдрібніший фрагмент загальної картини. Наступної миті все поглинуло милосердне забуття — перше у моєму житті.

Тихий дощ привів мене до тями, і я зрозумів, що як і раніше лежу в порослій високою травою улоговині, а коли нетвердою ходою видибав на дорогу, не побачив у свіжій багнюці жодних слідів. Запах риби теж зник. У сіруватому серпанку на південному сході мріли зруйновані дахи та безголові дзвіниці Інсмута, однак на всьому обширі солончаків і боліт не було жодної живої душі. Годинник показував першу по обіді.

Я не був упевнений у реальності того, що зі мною сталося, однак за всім цим відчував щось зловісне. Треба було якнайскоріше тікати з клятого міста, тож я одразу ж заходився перевіряти свою готовність до пересування. Незважаючи на втому, голод і пережиті жахи, я цілком міг рухатись, тому поволі пішов розгрузлою дорогою в бік Раулі. Туди я дістався уже надвечір і отримав нагоду підкріпитись та розжитися пристойним одягом. Потім сів на нічний потяг до Аркгема і вже наступного дня мав тривалу й ґрунтовну бесіду з представниками влади; те ж саме згодом відбулося в Бостоні. Результати цих розмов уже стали надбанням широкої громадськості, і мені дуже хотілося б — задля збереження душевного здоров’я, — аби не довелось нічого додавати до вже сказаного. Але хто знає, можливо, мене і справді охоплює якесь безумство, яке породить ще більший жах або нове небачене диво?

Неважко здогадатися, що я скасував усі заходи запланованої подорожі — оглядові, архітектурні й антикварні розвідки, хоча раніше дуже на них чекав. Я навіть не насмілився оглянути ювелірні прикраси з колекції музею Міскатонікського університету. Втім, своїм перебуванням в Аркгемі я скористався задля збирання інформації суто генеалогічного характеру, про що вже давно мріяв; пізніше можна буде розшифрувати й систематизувати зроблені поспіхом нотатки. Куратор тамтешнього історичного товариства — містер Лепгем Пібоді — люб’язно погодився допомогти мені і виявив щиру зацікавленість тією обставиною, що я був онуком Елайзи Орн з Аркгема, яка народилася 1867 року і у сімнадцятирічному віці вийшла заміж за Джеймса Вільямсона з Огайо.

Як з’ясувалося, мій дядько по материнській лінії багато років тому також побував у цих місцях і займався пошуками, багато в чому подібними до моїх. Ще я дізнався, що родина моєї бабусі свого часу стала об’єктом неабиякої зацікавленості з боку місцевих жителів. За словами містера Пібоді, тоді широко обговорювався шлюб її батька, Бенджаміна Орна, укладений одразу по Громадянській війні, через напрочуд цікавий родовід нареченої. Припускали, що вона була сиротою, її вдочерила нью-гемпширська родина Маршів, а точніше, кузен з округу Ессекс, однак освіту вона здобула у Франції і дуже мало знала про свою нову сім’ю. Опікун переказав на її рахунок у бостонському банку кошти на утримання і на послуги французької гувернантки, проте мешканцям Аркгема нічого не говорило ім’я цього опікуна, а сам він із часом зник з поля зору, його права рішенням суду перейшли до гувернантки. Француженка — нині вже давно покійна — була напрочуд небалакуча, і багато хто вважав, що знала вона значно більше, ніж розповідала.

Та найбільше бентежило, що ніхто не міг пригадати, чи жили колись у Нью-Гемпширі законні батьки молодої дівчини — Енох і Лідія (Мезерве) Марш. Багато хто припускав, що насправді вона була не названою, а таки рідною донькою когось із Маршів — вона мала очі достеменно як у всього їхнього роду. Найбільше над цим сушили голову після її передчасної смерті під час народження єдиної дитини, моєї бабці. Склавши на ту пору власну, не надто приязну думку про Маршів, я, цілком природно, геть не зрадів, виявивши цей пагін на своєму родовому дереві; так само не дуже тішили слова містера Пібоді про мої очі — на його думку, достоту маршівські. Менше з тим, я був щиро вдячний йому за отримані відомості, поза сумнівом, дуже цінні, ретельно занотував усі подробиці і склав перелік архівних матеріалів, що стосувались дбайливо задокументованої історії родини Орнів.

Із Бостона я одразу ж рушив додому, в Толедо, місяць провів у Момі, оклигуючи після пережитих випробувань. У вересні повернувся в Оберлін — на останній курс — і аж до червня наступного року повністю присвятив себе наукам та іншим добропристойним справам. Про пережитий жах я згадував лишень у тих рідкісних випадках, коли зустрічався з представниками влади у зв’язку з кампанією, розпочатою після моїх звернень та свідчень. Десь у середині липня — рівно за рік після інсмутських пригод — я провів тиждень із родиною моєї покійної матері у Клівленді, звіряючи отриману генеалогічну інформацію із записами, переказами, сімейними реліквіями і розмірковуючи, яка картина з цього вимальовується.

Не скажу, щоб це було приємно — мене завжди пригнічувала атмосфера у домі Вільямсонів. Щось там було нездорове, і мама ніколи не змушувала мене гостювати у своїх батьків, хоча сама завжди радо зустрічала діда, коли той приїздив до Толедо. Моя бабця, та, що родом із Аркгема, незмінно справляла на мене дивне враження, я її боявся, а тому не надто тужив, коли вона зникла. Було мені на той час вісім років; казали, що вона пішла з дому, побиваючись через самогубство старшого сина — мого дядька Дугласа. Він застрелився після подорожі до Нової Англії — гадаю, тої самої, через яку його згадували в Аркгемському історичному товаристві.

Дядько був дуже схожий на неї і також мені не подобався. Поруч із ними я завжди почувався ні в сих ні в тих, а іноді було просто лячно під уважними поглядами їхніх незмигних очей. Мама і дядько Волтер на мене так не дивились і взагалі були дуже схожі на свого батька, хоча мій бідолашний кузен Лоуренс — син Волтера — був майже точною копією своєї бабці, а потім якась серйозна неміч призвела до його ізоляції у лікарні в Кентоні. Я не бачив його чотири роки, але дядько зронив якось, що його стан — розумовий і фізичний — украй важкий. Імовірно, саме ця обставина стала основною причиною передчасної смерті його матері два роки тому.

Таким чином, клівлендську гілку нашого роду тепер утворювали мій дід і його овдовілий син Волтер; над нею, як і раніше, тяжіла сутінь давніх часів. Як і раніше, мені не подобалось це місце, а тому я намагався якомога скоріше завершити свої дослідження. Від діда мені дісталися всі документи і легенди нашого роду, хоча з минулим гілки Орнів довелось розбиратися з допомогою дядька Волтера, який надав у моє розпорядження всі свої архіви, включно із записами, листами, вирізками, особистими речами, світлинами та картинами.

Саме вивчаючи листи й картини, пов’язані із сімейством Орнів, я поступово став відчувати жах перед минулим власного роду. Як я вже казав, спілкування з бабусею і дядьком Дугласом було завжди малоприємним, тепер же, за багато років по їх смерті, я вдивлявся в обличчя на картинах з наростаючим почуттям огиди й відчуження. Я попервах не розумів, у чому річ, та з часом підсвідомо почав порівнювати — попри небажання раціональної частини мого розуму навіть запідозрити щось подібне! Стало цілком очевидним, що характерні риси облич наштовхнули мене на певні думки, якими раніше я навіть не переймався, і думки ці могли б викликати у мене панічний жах, якби я насмілився проаналізувати їх.

Але найбільше потрясіння чекало на мене, коли дядько показав родинні коштовності Орнів; їх зберігали в одному з банківських сейфів. Деякі вироби були вельми елегантними й вишуканими, але серед іншого знайшлася і скринька з доволі дивними старовинними речами, які залишила по собі моя загадкова прабабуся, і дядько показав їх мені з очевидним небажанням і навіть огидою. За його словами, то були химерні, навіть відразливі речі, які, наскільки він знає, ніхто ніколи не носив на людях, хоча моїй бабці час від часу подобалось ними милуватися. З цим були пов’язані якісь малозрозумілі забобони, а гувернантка моєї прабабусі буцімто казала, що їх взагалі не можна носити в Новій Англії — безпечніше це робити в Європі.

Перш ніж почати повільно і з невдоволеним бурчанням демонструвати прикраси, дядько попередив, аби я не надто переймався їх незвичайним і в чомусь лиховісним виглядом. Художники та археологи, яким випало бачити коштовності, відзначали тонку роботу і екзотичну вишуканість цих виробів, хоча жоден з них не зміг сказати, з якого матеріалу і в якому стилі їх зроблено. Там було два браслети, тіара і пектораль з фантастичними сюжетами і фігурами.

Слухаючи дядькові пояснення, я як міг стримував емоції, однак боюся, що не зумів приховати свого остраху. Дядько стривожився і якийсь час вагався, придивлячись до виразу мого обличчя. Попри все, я попросив його продовжувати, що він з відвертою нехіттю і зробив. Мабуть, він чекав якоїсь несподіваної реакції з мого боку, коли діставав перший з предметів — тіару, але сумніваюся, що був готовий до такого. Мабуть, я і сам не очікував подібного, вважаючи себе цілком підготовленим і приблизно уявляючи, що побачу. Але я знепритомнів, як це сталося й рік тому на порослому вересом та чагарями залізничному переїзді.

З того самого дня все моє життя перетворилося на вервечку жахливих роздумів і лихих передчуттів, адже я не знав, скільки в усьому цьому правди, а скільки маячні. Моя прабабуся носила прізвище Марш і мала загадкове походження, її чоловік жив у Аркгемі — а хіба не казав старий Садок, що дочку Обеда Марша, народжену в шлюбі з якоюсь загадковою іноземкою, обманом видали за якогось добродія з Аркгема? А ще той старий п’янюга базікав, що мої очі схожі на очі капітана Обеда. Та й куратор з Аркгема теж завважив, що мої очі достоту такі ж, як у Маршів. Тож чи не був Обед Марш моїм прапрадідом? Ким же — або чим — була в такому разі моя прапрабаба? Втім, усе це могло виявитись і нісенітницею. Батько моєї прабабусі, хай би ким він був, цілком міг придбати біло-золоті прикраси у котрогось моряка з Інсмута. А риси обличчя моєї бабці та її сина-самогубці могли й привидітись, бути плодом моєї уяви, чистісінькою вигадкою, прикрашеною похмурими спогадами про морок над Інсмутом. Але чому тоді мій дядько наклав на себе руки саме після подорожі до Нової Англії — землі пращурів?

Більше двох років я намагався гнати від себе подібні думки. Батько влаштував мене на затишне місце у страховій компанії, і я з головою поинув у буденну роботу. Однак взимку 1930–1931 років мене почали турбувати дивні сновидіння. Попервах вони були ненав’язливі і приходили зрідка, та з кожним новим тижнем повторювалися дедалі частіше і набували нових барв. Мені відкривалися безмежні водні простори, а сам я блукав по колосальних затоплених галереях і лабіринтах із порослими водоростями циклопічними стінами у супроводі химерних риб. Невдовзі почали з’являтися інші образи, які, щойно я прокидався, сповнювали мою душу невимовним страхом, але уві сні вони жодним чином мене не лякали — я був таким самим, як і вони: носив їхні нелюдські прикраси, мандрував з ними підводними шляхами і брав участь у дивовижних молитовних церемоніях у нечестивих храмах на морському дні.

Уві сні я бачив набагато більше, ніж міг запам’ятати, але й того, якби я наважився все записати, цілком би вистачило, щоб мене назвали чи то божевільним, чи то генієм. Разом із тим я відчував, що якась невідома і страшна сила затято намагається вихопити мене з нормального людського життя і кинути у прірву безпросвітного нелюдського мороку; на мені це позначилось не найкращим чином. Стан мого здоров’я і навіть зовнішність змінилися на гірше, тож мені, кінець кінцем, довелося кинути роботу і перейти до усамітненого, ізольованого способу життя інваліда. Мене здолала якась дивна нервова недуга, часом я навіть неспроможний був заплющити очей.

Саме тоді я з наростаючою тривогою став вивчати себе у дзеркалі. Незворотний розвиток хвороби — сумне видовище, однак у моєму випадку було щось більш тонке, невловиме і водночас бентежне. Мій батько теж почав це помічати і поглядав на мене спантеличено, а іноді просто перелякано. Що ж відбувалося? Чи не могло статися так, що я поступово ставав схожим на бабусю і дядька Дугласа?

Одної ночі мені наснився моторошний сон — я зустрівся з бабусею у морській безодні. Вона жила в осяйному палаці з численними терасами, садами дивовижних, укритих лускою коралів і химерно розгалужених кристалів. Стара зустріла мене привітно і трохи насмішкувато. Вона помітно змінилася — як змінюються для довічного життя у воді — і пояснила, що ніколи не вмирала. Натомість вона перемістилась у таке місце, про яке дізнався і її покійний син, живе у світі, дива якого — призначені також і для нього — він сам відкинув, коли застрелився. Це буде і мій світ, цього не уникнути; я теж ніколи не помру і житиму разом із тими, хто існує ще відколи на Землі не було жодної людини.

Також я зустрівся і з тією, що була її бабусею. Вісімдесят тисяч років її предки Пт’тіа-л’ї мешкали у Й’га-нтлей, і саме туди вона повернулася по смерті Обеда Марша. Й’га-нтлей не було зруйновано, коли люди з горішньої землі наслали в море смерть. Він зазнав ушкоджень, але вцілів. Глибоководних узагалі неможливо знищити, хоча доісторична магія забутих Древніх іноді здатна зашкодити. Поки що вони чекають, але слід пам’ятати, що, настане день, коли вони постануть знову за даниною для Великого Ктулху. Наступного разу буде нове місто, більше за Інсмут. Вони збиралися поширюватись і підготували тих, хто допоможе у цьому, однак наразі знову доводиться чекати. Через те, що я призвів до смерті їхніх людей з горішньої землі, мені належить покута, але вона не буде важкою. У цьому сні я вперше бачив шоґґота, і один лиш його вигляд нажахав мене так, що я прокинувся від власного крику. Того ранку дзеркало неспростовно довело, що я набув характерного «інсмутського вигляду».

Поки що я вирішив не накладати на себе рук, як зробив це мій дядько Дуглас. Ні, я придбав автоматичний пістолет і мало не зробив фатального кроку, але дещо у снах стримало мене. Жахіття сновидінь поступово зникають, натомість мене дедалі більше ваблять морські глибини, я більше їх не боюся. Уві сні я часто чую і роблю дивні речі, а коли прокидаюся, відчуваю не страх, а справжній захват. Не думаю, що мені доведеться очікувати повних змін, як те відбувалося з більшістю. Якби таке сталося, мій батько, мабуть, запроторив би мене до божевільні до кінця моїх днів, як це було з моїм бідолашним кузеном. У морській безодні на мене чекають нечувані, незліченні багатства, і незабаром вони стануть моїми. Йя! Йя! Ктулху фгтаґн! Йя! Йя! Ні, я не застрелюся — і ніхто не змусить мене до цього!

Я продумаю план втечі кузена із кентонської божевільні, і разом із ним ми вирушимо до сповитого чарівною сутінню Інсмута. Ми попливемо до загадкового рифу в морі й пірнемо углиб чорної безодні до циклопічного, прикрашеного колонами Й’га-нтлей, і в обителі Глибоководних, оточені різноманітними дивами і увінчані славою, знайдемо вічне життя.