Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 3

У горах божевілля

Я змушений говорити, оскільки вчені мужі з невідомих причин відмовляються дослухатись до моїх порад. Аж ніяк не хотів би розкривати причини, що спонукають мене протистояти майбутньому підкоренню Антарктики — з розтопленням шапки вічного льоду і повсюдним бурінням заради пошуку корисних копалин, — тим паче, що мої застереження і цього разу можуть виявитися марними. Правдивість фактів, які я маю викласти, може викликати закономірні сумніви, але якщо замовчувати речі, що видаються химерними і неймовірними, взагалі не буде що розповідати. На мою користь свідчитимуть невідомі дотепер світлини, як звичайні, так і зроблені з літака, вони напрочуд чіткі та промовисті, хоча і щодо них теж не бракуватиме сумнівів — тепер підробляють і фотознімки. З малюнків же глузуватимуть як з очевидної містифікації, проте знавцям доведеться добряче посушити голову над дивною технікою їх виконання.

Зрештою, мені доводиться покладатися лише на розуміння та підтримку небагатьох провідних науковців. Вони, з одного боку, мають незалежний погляд на речі та здатні належно оцінити мої докази виходячи з їх неспростовної переконливості, а ще порівнявши з деякими таємничими первісними циклами міфів; а з іншого, мають достатній вплив на колег, аби призупинити розроблення непродуманих і надміру амбітних проектів освоєння тих гір божевілля. Прикро, але я і мої помічники, маловідомі дослідники з другорядного університету, маємо обмаль шансів справити належне враження на колег у галузях, які за своєю природою є надзвичайно складними і суперечливими.

Окрім того, ми не можемо у прямому сенсі вважатися фахівцями у тих галузях. Як геолог я очолив експедицію Міскатонікського університету, і наше завдання полягало в тому, щоб добути з великої глибини різних частин антарктичного континенту зразки ґрунту і гірських порід за допомогою бурової установки, сконструйованої професором факультету механіки нашого університету Френком Х. Пебоді. Ніколи не прагнув набути репутацію піонера в будь-якій іншій галузі науки, а проте, я сподіваюся, що цей новий пристрій допоможе по-новому подивитися на знайомі речі, отримати дані, які дотепер було неможливо здобути. Як відомо з наших повідомлень, на відміну від інших, установка Пебоді принципово нова і суттєво легша, портативна, а поєднання принципів обертового та ударного буріння дозволяє працювати з породами різної твердості. Сталева бурова коронка, складаний хвостовик бура, бензиновий двигун, розбірна дерев’яна бурова вишка, приладдя для підривних робіт, троси, спеціальний пристрій для видалення подрібненої породи, кілька секцій п’ятидюймових бурових труб загальною довжиною до тисячі футів — для усього необхідного спорядження вистачило трьох упряжок по сім собак на кожну, адже більшість металевих деталей була виготовлена зі сплавів алюмінію. Чотири велетенські літаки фірми Дорньє, розроблені для польотів на великій висоті в арктичних умовах, було додатково обладнано пристроями для підігрівання пального і швидкого запуску двигуна, сконструйованими Пебоді; з бази на краю крижаного поля вони могли доправити нашу експедицію у повному складі до будь-якої потрібної точки, а звідти ми пересувались би вже на собаках.

За один антарктичний сезон ми планували дослідити якомога більший район, а в разі нагальної потреби затриматись іще, зосередившись передусім на районі гірських хребтів і на плато південніше від моря Росса, там, де раніше вже побували Шеклтон, Амундсен, Скотт і Берд[49]. Маючи можливість часто змінювати базування табору і перелітати на великі відстані, ми сподівалися добути безпрецедентну кількість матеріалу; найбільше нас цікавив докембрійський період, адже зразки антарктичних порід того часу дуже нечасто потрапляли до рук науковців. Ми хотіли також привезти із собою і якнайбільше органічних скам’янілостей, позаяк знання ранньої історії цього суворого царства льоду і смерті надзвичайно важливе для розуміння минулого Землі. Загальновідомо, що у давні часи клімат на антарктичному материку був теплим і навіть тропічним, а рослинний і тваринний світ — різноманітним і багатим; нині ж з усього цього розмаїття збереглися тільки лишайники, морська фауна, павукоподібні та пінгвіни у північних областях континенту. Ми сподівалися поповнити й уточнити інформацію про усі ці форми життя. Якщо буріння виявить сліди органіки, ми за допомогою вибуху розширимо отвір, аби добути зразки потрібного розміру і в доброму стані.

Ми бурили на різній глибині, якщо тільки ґрунт або скельні породи давали таку змогу, і оскільки зазвичай товщина льодового покриву становила милю або і дві, доводилося шукати бодай частково відкриті ділянки на гірських хребтах і схилах. Ми не могли дозволити собі втрачати час на буріння навіть значно тоншого льоду, хоча Пебоді й винайшов спосіб його розтопити за допомогою вмонтованих у бур мідних електродів з живленням від бензинової динамо-машини. Однак після кількох спроб ми відмовилися від цього методу. Такі плани є у майбутньої експедиції Старквезера-Мура, попри застереження, з якими я виступив після нашого повернення з Антарктики.

Широкий загал знає про Міскатонікську експедицію завдяки нашим постійним радіограмам до Аркгем Едвертайзер і Ассошіейтед Пресс та пізніше опублікованим нашим з Пебоді статтям. У нашій експедиції було чотири представники університету — Пебоді, Лейк з факультету біології, Етвуд з факультету фізики (він же метеоролог), я — геолог та номінальний керівник групи, а також шістнадцять помічників: сім студентів останнього курсу і дев’ять кваліфікованих механіків. Серед цих шістнадцятьох дванадцятеро були вправними пілотами і всі, за винятком двох, були досвідченими радистами. Восьмеро з нас добре зналися на навігації та вміли користуватися компасом і секстантом, в тому числі Пебоді, Етвуд і я. Окрім того, на двох наших суднах — колишніх китобоях, чиї дерев’яні корпуси додатково зміцнили для плавання серед криги і обладнали додатковими паровими двигунами, — були цілковито укомплектовані команди. Кілька пожертв Фундації Натаніела Дербі Пікмена забезпечили фінансування нашої експедиції, тож готувалися ми надзвичайно ретельно, хоча й без великої рекламної кампанії. Собак, сани, намети з усім необхідним спорядженням, розібрані частини літаків доправляли до Бостона і там вантажили на борт. Ми чудово підготувалися до виконання своїх непростих завдань, і усім, що стосувалося харчів, транспорту і забезпечення табору, ми завдячуємо безцінному досвіду наших видатних попередників. Щоправда, численність цих попередників та їх заслужена слава стали причиною того, що наша експедиція, попри її немалі досягнення, залишилась майже невідомою для світової спільноти.

У газетах повідомлялося, що ми відпливли з гавані Бостона 2 вересня 1930 року і рухалися вздовж узбережжя, потім пройшли Панамський канал, взяли курс на Самоа, а звідти до Гобарта на Тасманії, де востаннє поповнили запаси продовольства. Жоден член нашої експедиції не був раніше у полярних широтах, тож ми цілком покладалися на ветеранів китобійного промислу в антарктичних водах — Джея Б. Дугласа, капітана брига Аркгем і керівника морської частини подорожі, а також Георга Торфіннсена, капітана барка Міскатонік. Відколи ми залишили населені землі позаду, сонце в зеніті дедалі більше хилилося до небокраю і що не день, то довше трималося в небі. Близько 62 градусів південної широти з’явилися перші айсберги — схожі на столи брили з прямовисними схилами; ще до Південного полярного кола, зустріч з котрим ми святкували двадцятого жовтня з належними чудернацькими ритуалами, нам стали завдавати клопоту крижані затори. Після тривалої подорожі тропіками особливо дошкуляло суттєве зниження температури, але я намагався не занепадати духом, готуючись до ще важчих випробувань. У мене часто викликали захват дивні атмосферні явища, серед них напрочуд яскравий, перший у моєму житті міраж, коли далекі айсберги раптово перетворилися на зубчасті стіни неймовірних космічних замків.

Торуючи шлях крізь крижане поле, на щастя, не надто міцне чи велике, ми знову досягли вільної води у точці близько 67 градусів південної широти і 175 градусів східної довготи. Вранці двадцять шостого жовтня на півдні з’явилась яскрава біла смуга, а близько полудня ми із захватом споглядали неосяжне, величне, вкрите снігом гірське пасмо, яке затуляло весь обрій. Нарешті ми дісталися краю великого незвіданого континенту, загадкового царства холоду та смерті. Вочевидь, це були відкриті Россом Адміралтейські гори, відтак нашим завданням буде обігнути мис Адар і плисти уздовж східного узбережжя Землі Вікторії до місця нашої майбутньої бази на берегах протоки Мак-Мердо біля підніжжя вулкана Еребус на широті 77 градусів 9 мінут.

Остання частина подорожі ще більше вражала і розбурхувала уяву. Могутні, таємничі хребти неясно мріли на заході, а слабкі промені низького полуденного сонця над північним горизонтом або опівнічного сонця, яке висіло ще нижче над південним обрієм, заливали рожевим сяйвом білий сніг, синюватий лід, розводдя між крижинами і темні, не вкриті снігом, гранітні схили. Серед самотніх вершин шаленів лютий антарктичний вітер; він стихав лише ненадовго, а в його диких завиваннях вчувався несамовитий свист сопілки; ці звуки тривали нескінченно і через якісь підсвідомі спогади викликали у мене тривогу і навіть вселяли страх. Увесь краєвид нагадував мені дивні й тривожні азійські картини Миколи Реріха[50], а також іще більш дивні й тривожні описи лиховісного плато Ленґ[51] зі страшного Некрономікона божевільного араба Абдула Альхазреда. Пізніше я пошкодував, що в бібліотеці коледжу зазирав у цю жахливу книгу.

Сьомого листопада гірське пасмо на заході тимчасово зникло з поля зору; ми проминули острів Франкліна, а наступного дня в далечині розгледіли вершини гір Еребус і Террор на острові Росса, які проступали на тлі довгого гірського ланцюга Перрі. На сході довгою білою смугою височів великий крижаний бар’єр, що здіймався на 200 футів угору подібно до прямовисних скель біля берегів Квебека, він і був кінцевим пунктом навігації у південному напрямку. Опівдні ми увійшли до протоки Мак-Мердо і кинули якір неподалік неспокійного вулкана Еребус. Чіткі обриси цього велетня здіймались проти східного неба на 12 700 футів[52] і нагадували японську гравюру зі священною Фудзіямою, а одразу ж за ним примарно білів тепер уже згаслий вулкан Терор, висота якого дорівнює 10 900 футам[53]. Еребус час від часу вивергав хмари диму, і один із наших помічників — обдарований аспірант, юнак на прізвище Денфорт — помітив щось подібне до застиглої лави на засніженому схилі. Він зауважив, що ця гора, відкрита 1840 року[54], стала джерелом натхнення для По, який за сім років по тому написав:

Денфорт був великий шанувальник такої літератури і міг говорити про По без угаву. Сам я цікавився цим автором виключно тому, що він зробив Антарктиду місцем дії єдиного свого великого твору — бентежної та загадкової «Повісті про пригоди Артура Гордона Піма». На пустельному узбережжі та на крижаному гребені віддалік голосно верещали і плескали своїми ластами міріади кумедних пінгвінів, а у воді було повно вгодованих чайок, які або плавали, або вигідно влаштувалися на повільно дрейфуючих крижинах.

Дев’ятого числа, одразу після полуночі, ми на маленьких човнах з великим труднощами дістались до острова Росса; від кожного судна протягли канати і влаштували підвісну вантажну переправу. Після перших кроків по антарктичній землі ми почувалися напрочуд збудженими і схвильованими, навіть попри те, що до нас тут уже побували експедиції Скотта і Шеклтона. Наш табір, облаштований просто біля підніжжя вулкана, був тимчасовим, а штаб експедиції залишався на «Аркгемі». Ми спустили на берег усі бурові установки, собак, сани, намети, продовольство, каністри з бензином, експериментальний пристрій для розтоплювання льоду, апарати для фото- та аерозйомки, запасні частини для літаків та інше спорядження включно з трьома мініатюрними радіоприймачами (на додачу до тих, що були встановлені у літаках), які мали допомагати нам підтримувати зв’язок із «Аркгемом» з будь-якої частини антарктичного континенту. Через радіопередавач на «Аркгемі» ми могли підтримувати зв’язок із зовнішнім світом, регулярно відправляючи повідомлення про хід експедиції до газети Аркгем Едвертайзер, що мала свою радіостанцію в Кінґзпорт-Гед у Массачусетсі. Ми сподівалися упоратися з роботою до закінчення антарктичного літа, але якщо це виявиться неможливим, могли перезимувати на «Аркгемі», відрядивши «Міскатонік» додому по свіже продовольство, поки не замерзло море.

Я не маю наміру повторювати усе, що писали газети про початок нашої роботи: про сходження на Еребус, про кілька успішних бурінь на острові Росса, про нечувану швидкість роботи пристрою Пебоді, хоча бурити доводилося у твердій породі; про попереднє випробування пристрою для розтоплювання льоду, про небезпечний підйом на крижаний хребет із саньми та спорядженням і про складання п’яти величезних літаків[56] у таборі на крижаній вершині. Здоров’я членів нашої експедиції — двадцяти чоловіків і п’ятдесяти п’яти аляскинських їздових собак — було чудовим, щоправда, ми дотепер не переживали ані згубних морозів, ані хуртовин. Температура переважно трималася на позначках від мінус чотирьох до мінус семи градусів, до такої ми звикли у Новій Англії, де зими бувають вельми суворі. Наш табір на хребті був проміжним, ми думали зберігати там бензин, продовольство, динаміт та інші припаси. Для транспортування потрібних експедиції матеріалів ми могли розраховувати лише на чотири літаки, а п’ятий з пілотом і двома моряками залишався на базі, щоб з «Аркгема» можна було до нас дістатися, навіть якщо ми втратимо решту літаків. Пізніше, коли частина літаків звільнились би від перевезення обладнання, один або два можна було б використати на маршруті між основною базою і ще одним тимчасовим табором на відстані шестисот-семисот миль, у південній частині великого плато неподалік льодовика Бірдмора. Незважаючи на повідомлення усіх дослідників про заметілі та шквальні вітри, що постійно дмуть із плато, ми вирішили відмовитися від проміжних баз задля економії та ефективності роботи.

У радіограмі від двадцять першого листопада ми повідомили про захопливий чотиригодинний безпосадковий переліт над безмежною крижаною рівниною, про високі гірські піки на заході й про ревіння двигунів нашого літака, що відлунювало в неосяжній тиші. Вітер майже не перешкоджав польоту, а радіокомпас допоміг знайти дорогу крізь густу імлу. Коли попереду між 83 і 84 градусами південної широти забовванів якийсь масив, ми зрозуміли, що досягли льодовика Бірдмора, найбільшого долинного льодовика світу; тут на зміну льодовому покриву моря прийшло похмуре гористе узбережжя. Нарешті ми справді вступали до краю білої тиші крайнього півдня, і щойно ми це усвідомили, як вдалині, на сході, побачили пік гори Нансена[57] заввишки майже 15 000 футів.

Успішно розбитий табір над льодовиком з координатами 86 градусів 7 мінут південної широти і 174 градуси 23 мінути східної довготи, феноменально швидке й успішне буріння та підривні роботи у кількох місцях, до яких ми діставались на собаках або на літаках, стали тепер надбанням історії, як і важке, проте тріумфальне сходження Пебоді із двома студентами, Гедні й Керроллом, на гору Нансена, яке вони здійснили тринадцятого — п’ятнадцятого грудня. Ми перебували на висоті 8500 футів[58] над рівнем моря, і коли пробна свердловина виявила під шаром снігу і льоду тверду породу вже на глибині дванадцяти футів, довелося застосувати невеликий пристрій для розтоплення льоду, пробурити свердловини і провести підривні роботи там, де жоден дослідник до нас ніколи не сподівався добути зразків. Отримані у такий спосіб докембрійські граніти й піщаники підтвердили наше припущення про те, що плато і велика частина континенту на захід мають однакове походження, на відміну від районів, розташованих на схід від Південної Америки; ми тоді вважали, що ці райони утворюють інший, менший за розмірами континент, відокремлений від більшого ділянкою замерзлої води, що з’єднує моря Росса й Ведделла; втім, Берд пізніше спростував нашу гіпотезу.

У деяких зразках піщаників, які після буріння і підривних робіт обробили долотом, ми знайшли надзвичайно цікаві вкраплення органічних залишків та фрагментів — скам’янілі папороті, морські водорості, трилобіти[59], морські лілії, лінгули[60] та черевоногі, що мало виняткове значення для вивчення первісної історії континенту. Нам трапились і дивні трикутні смугасті відбитки до фута в діаметрі, які Лейк склав з уламків сланцю, добутого на великій глибині після проведення вибухових робіт. Ці фрагменти походили з віддаленої західної точки буріння неподалік гірського ланцюга Королеви Александри, і наш біолог, схоже, вважав ті вкраплення незвичайними і загадковими, хоча для мене, як геолога, в цьому не було нічого дивного, адже такий ефект досить часто зустрічається серед осадових порід. Оскільки сланці є не що інше, як метаморфізовані[61] утворення, в яких завжди є спресовані осадові породи, і оскільки тиск має властивість призводити до спотворення будь-яких порід, я не бачив особливих причин дивуватися.

6 січня 1931 року Лейк, Пебоді, Денфорт, усі шестеро студентів, четверо механіків і я вилетіли двома літаками до Південного полюсу, однак нам довелося зробити посадку через несподіваний потужний вітер, який, на щастя, не переріс у притаманний цим місцям буревій. Як писали у газетах, то був один з наших багатьох спостережних польотів, під час яких ми картографували місцевість, де ще не встиг побувати жоден дослідник. Наші перші польоти у цьому плані були невдалими, хоча і дали нагоду досхочу милуватися фантастичними та оманливими полярними міражами, що значно перевершували побачені під час морської подорожі. Далекі гори висіли в небі зачарованими містами, і часто весь білий світ під чарами низького опівнічного сонця розчинявся у золотих, срібних і пурпурових барвах казкової країни дансеніанських[62] мрій та марних сподівань. У хмарні дні було надзвичайно складно літати — засніжена земля і небо зливалися в єдине і таємниче ціле, і ставало просто неможливо розгледіти лінію горизонту у цій молочно-білій порожнечі.

Нарешті ми підступилися до втілення нашого початкового плану — перелетіти на 500 миль східніше усіма чотирма літаками і там облаштувати проміжну базу, яка, за нашими помилковими припущеннями, мала перебувати на іншому, меншому континенті. Ми дуже хотіли порівняти добуті на ньому геологічні зразки з іншими. Стан здоров’я членів експедиції залишався чудовим — наше меню з консервованих та засолених продуктів урізноманітнював лаймовий сік, а близька до нуля температура дозволяла обходитися без важкого хутряного одягу. Була середина літа і, якщо поспішити, ми могли завершити роботу до березня, а отже, уникнути важкої зимівлі впродовж тривалої антарктичної ночі. Із заходу на нас уже не раз налітали страшні буревії, але ми не зазнали жодних втрат завдяки винахідливості Етвуда, який із важких снігових блоків спорудив для наших літаків нехитрі укриття та стіни од вітру і зміцнив снігом основні споруди в таборі. Досі нам неймовірно щастило.

Звісно, у світі знали про нашу програму, а також про дивну впертість, з якою Лейк вимагав провести розвідку в західному, а точніше, північно-західному напрямку ще до перебазування на нове місце. Схоже, він багато розмірковував над тими дивними трикутними відбитками у сланцевій породі, і це не давало йому спокою; зрештою, він дійшов висновку, що їх наявність суперечить природі речей і не відповідає геологічному періоду. Його здолала невтримна цікавість, і він уперто прагнув відновити бурові й підривні роботи у західному напрямку, де і знайшли ці фрагменти. Він був твердо переконаний, що ми маємо справу зі слідами великого, невідомого науці та некласифікованого організму, що суттєво просунувся шляхом еволюції, попри те, що порода, яка їх зберегла, належала до давніх часів — кембрійського[63], а можливо, і докембрійського періоду, і це виключало можливість існування не лише високорозвиненого, а навіть і будь-якого іншого життя, за винятком хіба що одноклітинних організмів і трилобітів. Цим сланцевим фрагментам з їх дивовижними вкрапленнями було від п’ятисот до тисячі мільйонів років.

Гадаю, читачі активно стежили за повідомленнями про просування групи Лейка на північний захід, у райони, куди не ступала нога людини і не проникала людська уява; однак, ми змовчали про його уперті сподівання зробити революційний переворот у біології та геології. Попередня санна подорож Лейка з Пебоді і ще п’ятьма членами експедиції, яка тривала з одинадцятого до вісімнадцятого січня, була затьмарена загибеллю двох собак під час переходу через тороси. Буріння принесло Лейку додаткові зразки архейських[64] сланців, і навіть я зацікавився очевидними свідченнями наявності органічних залишків у цих давніх шарах. Утім, то були сліди найпримітивніших організмів, наявність яких не була якимось парадоксом і лише свідчила, що нижчі форми життя існували і в докембрійський період. Саме тому я не бачив сенсу у вимозі Лейка змінити нашу програму, складену з метою заощадити час, — ця зміна потребувала залучення всіх чотирьох літаків, великої кількості людей та усього експедиційного обладнання. Але я, зрештою, не заборонив цього плану, хоча і вирішив не брати участі в експедиції на північний захід попри прохання Лейка допомагати йому порадами у питаннях, які стосуватимуться геології. Коли вони відлетіли, я лишився на базі разом із Пебоді та ще п’ятьма людьми і зайнявся розробленням детального плану переїзду на схід. Під час підготовки до цієї експедиції один з літаків почав перекидати запаси пального з табору біля протоки Мак-Мердо, але довелося це тимчасово припинити. Я лишив при собі одні сани і дев’ять собак, позаяк у цьому безлюдному краї вічної смерті було нерозумно залишатися зовсім без транспорту.

Як ви пам’ятаєте, Лейк на своєму шляху в незвідане відправляв з літака повідомлення на коротких хвилях; ми одночасно приймали їх як у південному таборі, так і на Аркгемі, що стояв у протоці Мак-Мердо, звідки їх передавали далі по всьому світу на хвилях до п’ятдесяти метрів. Експедиція стартувала двадцять другого січня о четвертій ранку, а перше повідомлення ми отримали вже за дві години: Лейк сповістив, що вони приземлились і почали пробні роботи з розтоплення льоду та буріння у районі приблизно за триста миль від нас. А за шість годин надійшло друге, дуже схвильоване повідомлення про те, що після виснажливої і несамовитої роботи їм пощастило пробурити свердловину і підірвати породу; кульмінацією події стало виявлення сланцевих фрагментів з численними відбитками, подібних до тих, які раніше нас так збентежили.

Ще за три години ми отримали короткий звіт про відновлення польоту за умов потужного пронизливого вітру, і тоді на мою вимогу не наражати експедицію на ризик Лейк різко заперечив, зазначивши, що добуті ним нові зразки виправдовують цей ризик. Я зрозумів, що збудження підштовхувало його до межі бунту і що я нічим не можу зарадити, аби убезпечити експедицію від нерозважливої витівки. Я зі страхом уявляв собі, як він з товаришами стрімко просувається у глиб підступної і лиховісної білої німоти з потужними буревіями і неймовірними таємницями, що простяглася на півтори тисячі миль аж до незвіданого і досі неприступного узбережжя Берега Королеви Мері і Землі Нокса.

Години за півтори надійшло іще одне, вкрай емоційне послання з борту літака, яке похитнуло мої сумніви і змусило пошкодувати, що я не взяв участі в експедиції Лейка.

«22:05, з борту літака. Після снігової заметілі побачив попереду гірський хребет з піками небаченої висоти. З огляду на висоту самого плато, можливо, не поступаються Гімалаям. Ймовірні координати: 76 градусів 15 мінут південної широти і 113 градусів 10 мінут східної довготи. Тягнеться від краю до краю, скільки сягало око. Здається, бачу два конуси. Димлять. Усі вершини чорні, не вкриті снігом. Потужний вітер дме з неймовірною силою і перешкоджає польоту».

Після цього повідомлення Пебоді, я і наші помічники, затамувавши подих, застигли біля приймача. Від думки про гори-велетні, що височіють за сімсот миль від нашого табору, у нас перехоплювало подих, і ми раділи, що як не ми особисто, то наша експедиція була причетна до відкриття. За півгодини Лейк знову вийшов на зв’язок.

«Літак Моултона здійснив вимушену посадку на плато біля підніжжя гір, але ніхто не постраждав, спробуємо відремонтувати самотужки. Усе необхідне перенесемо на інші три літаки, незалежно від того, полетимо далі чи повернемося на базу. Зараз немає потреби летіти важко навантаженим літаком. Гори перевершують усе, що можна собі уявити. Відлітаю на розвідку без вантажу літаком Керролла. Ви не уявляєте собі, який тут краєвид. Найвищі вершини сягають висоти 35 000 футів[65]. Навіть Еверест не зрівняється з ними. Етвуд залишиться на землі вимірювати висоту теодолітом, а ми з Керроллом піднімемося в повітря. Мабуть, я помилився щодо конусів, бо формації здаються пластуватими. Можливо, докембрійські сланці з іншими вкрапленнями. Вони якось дивно виглядають на тлі обрію — наче до найвищих вершин приліпилися правильні секції кубів. Уся картина в червоно-золотавих променях низького сонця справляє незабутнє враження. Наче загадковий світ уві сні або вхід до забороненого світу небачених див. Шкода, що ви не з нами, допомога не була б зайвою».

Попри те, що уже настав час спати, ніхто і не думав про сон. Певно, те ж саме відбувалося і на базі у протоці Мак-Мердо, де був наш південний табір, і на Аркгемі, — вони також отримали це повідомлення. Капітан Дуглас вийшов на зв’язок, привітавши усіх із важливим відкриттям, до нього також приєднався Шерман, радист з бази. Було прикро, що літак зазнав ушкоджень, але ми сподівалися, що його можна легко відремонтувати. А потім, об одинадцятій ночі, від Лейка прийшло іще одне повідомлення.

«Летимо з Керроллом над узгір’ям. Погода не дозволяє підступитися до найвищих піків, спробуємо пізніше. Страшно і важко підніматися на таку висоту, але справа того варта. Гірський хребет простягнувся суцільним масивом, неможливо навіть зазирнути за нього. Деякі вершини перевершують Гімалаї і мають дуже химерний вигляд. Загалом схоже на докембрійські сланцеві породи, але проступають ознаки й інших пластів. Щодо вулканічного походження я помилився. Гори тягнуться в усіх напрямках далі, ніж сягає погляд. Вище двадцяти однієї тисячі футів[66] снігу немає. На схилах найвищих гір дивні утворення. Через масивні низькі квадратні брили з прямовисними бічними стінками і прямокутні вертикальні площини вони схожі на давні азійські замки, приліплені до гірських схилів, як на полотнах Реріха. Здаля це виглядає вражаюче. Підлітали ближче, і Керроллу здалося, що брили складаються з дрібніших частин, але таке враження, що це — наслідки атмосферного впливу. Краї більшості покришилися і округлені, наче за мільйони років їм довелося пережити зміни клімату і незліченні буревії. Деякі частини, особливо згори, видаються світлішими за інші, що на самих схилах, і мають кристалічну природу. Коли підлітаєш ближче, видно багато карстових печер[67], деякі з них — напрочуд правильної форми, квадратні або напівкруглі. Ви повинні будь-що приїхати і дослідити їх. Здається, на одному з піків я бачив щось схоже на фортечний мур. Його висота приблизно 30000—35000 футів[68]. Я сам зараз на висоті 21 500 футів[69], тут собачий холод. Вітер свище і виє з усіх боків, гуде в печерах та ущелинах, проте небезпеки для літака поки що нема».

Ще з півгодини Лейк розпалював нашу цікавість своїми розповідями, а потім поділився наміром піднятися на деякі вершини пішки. Я відповів, що охоче приєднаюсь, щойно він пришле за мною літак, і що ми з Пебоді вирішимо, як бути з бензином — де і як зосередити його запаси після зміни маршруту. Тепер, враховуючи бурові роботи Лейка і постійне використання ним літаків, значна частина пального має зберігатися на новій базі, яку він збирався облаштувати біля підніжжя гір, і водночас не можна було відкидати ймовірності того, що політ у східному напрямку до кінця сезону може взагалі не відбутися. У зв’язку з цим я викликав по радіо капітана Дугласа і попросив його переслати нам якомога більше бензину і останню собачу упряжку, яку ми лишили в затоці. Було необхідно забезпечити пряме сполучення через незвідані землі між базою у затоці Мак-Мердо і табором Лейка.

Пізніше Лейк вийшов на зв’язок і повідомив, що вирішив лишитися біля літака Моултона, де його люди вже дещо встигли зробити. Льодовий покрив там дуже тонкий, подекуди з-під нього проглядає чорна земля, тож, перш ніж кудись їхати на санях або дертися у гори, Лейк матиме змогу провести бурові та підривні роботи. Він розповідав, що навколо невимовно красиво, однак від перебування у затінку цих мовчазних гігантських піків, що підпирають небо крайсвіту, його сповнюють якісь дивні почуття. За допомогою теодолітів Етвуд з’ясував висоту найбільших п’яти вершин — від тридцяти до тридцяти чотирьох тисяч футів[70]. Лейка непокоїло, що місцевість відкрита усім вітрам і можна чекати ураганів небаченої сили. Табір розташувався на відстані трохи більше п’яти миль від підніжжя найвищих гірських хребтів. У голосі Лейка мені вчулися нотки підсвідомої тривоги — вони долинали через 700 миль крижаної пустелі, — він наполягав, аби ми якнайшвидше розібралися з цим таємничим куточком Антарктики. Сам він наразі збирався нарешті відпочити після цілоденної праці, надзвичайно важкої, але й небувало плідної.

Уранці я переговорив по радіо з Лейком і капітаном Дугласом, які перебували на своїх віддалених одна від одної базах; ми домовилися, що один із літаків Лейка прилетить до мого табору забрати Пебоді, п’ятьох членів експедиції і мене самого, а ще — стільки пального, скільки зможе підняти. Питання щодо решти пального могло почекати ще кілька днів — усе залежало від того, яке рішення ми приймемо стосовно східної експедиції, а поки що у Лейка вистачало бензину і для обігрівання табору, і для бурових робіт. З часом слід було поповнити запаси і південної бази, але якби ми відклали експедицію на схід, база не знадобилась би аж до наступного літа. А поки що Лейк мав вирядити літак для пошуку прямого шляху між відкритими ним горами і протокою Мак-Мердо.

Ми з Пебоді готувалися законсервувати нашу базу на більш-менш тривалий час. Якщо буде вирішено зимувати в Антарктиці, ми, ймовірно, полетимо безпосередньо з бази Лейка до «Аркгема» і сюди не повернемося. Деякі з наших конічних наметів ми вже встигли укріпити брилами злежаного снігу і тепер вирішили завершити роботу з облаштування постійного селища на взірець ескімоського. Усього було вдосталь, і навіть після нашого прибуття Лейк міг не турбуватися про кількість припасів. По радіо я повідомив, що ми із Пебоді готові рушати на південний захід, нам вистачить одного дня для підготовки подорожі і однієї ночі, щоб добре відпочити.

Після четвертої години дня наша робота дещо сповільнилася, і саме тоді від Лейка прийшло вражаюче і дуже схвильоване повідомлення. Його день почався невдало, бо оглядовий політ показав, що серед найближчих вільних від снігу скель зовсім немає конче потрібних йому архейських шарів, проте їх безліч на вершинах — так заманливо близьких до табору. Переважно скелі складалися з юрських[71] і нижньокритських піщаників, а також із пермських[72] і тріасових[73] кристалічних сланців з блискучими чорними вкрапленнями, імовірно, сланцевого вугілля. Це дещо розчарувало Лейка, бо він сподівався знайти зразки порід, старших на п’ятсот мільйонів років. Він розумів, що, аби дістатися архейської сланцевої жили з дивними відбитками, йому доведеться вирушити на санях від узгір’я до крутих схилів гігантських гір.

Проте Лейк вирішив починати буріння згідно із загальним планом експедиції, а тому налаштував бурову установку і доручив п’ятьом членам експедиції працювати з нею, поки решта облаштовувала табір і ремонтувала літак. Приблизно за чверть милі від табору знайшли піщаник, найм’якішу з помічених порід, там і вирішили брати перші зразки; бурова установка довела свою ефективність і без особливих підривних робіт. За три години після першого великого вибуху почулись крики команди бурильників, і молодий Гедні, що наглядав за роботами, приніс до табору вражаючі новини.

Вони знайшли печеру. Після початку буріння піщаник змінився жилою нижньокритського вапняку, в якій було повно скам’янілих цефалоподів[74], коралів, морських їжаків і спіріфер[75]; зрідка траплялося щось схоже на кремнисті губки і хребетні кістки морських риб — ці останні, найвірогідніше, представляли костистих і ганоїдних риб та акул. Знахідка була важливою і сама по собі, адже вперше до наших рук потрапили органічні рештки хребетних, але коли невдовзі після цього головка бура пройшла черговий шар і потрапила в порожнечу, прокотилася нова, подвійна хвиля захвату. Вибух виявив підземну загадку: крізь отвір — приблизно п’ять футів на три — пожадливим поглядам відкрилася западина у вапняку, розмитому ґрунтовими водами колись тропічного світу понад п’ятдесят мільйонів років тому.

Западина виявилася не глибшою за сім-вісім футів, однак тяглася в усіх напрямках і, судячи зі свіжого і не застояного повітря, була лише відгалуженням величезної підземної системи. Її горішня і долішня частини були рясно вкриті великими сталактитами і сталагмітами, декотрі були подібні до колон, але найважливіше — там були великі поклади раковин і кісток, які подекуди мало не захаращували весь прохід. Ця кісткова маса, яку потоками води винесло з незвіданих заростей мезозойських деревних папоротників і грибів, лісів третинних саговників[76], віялових пальм і примітивних покритонасінних, складалася з решток такого розмаїття представників тваринного світу крейдяного[77], еоценового[78] та інших періодів, що найвидатнішому палеонтологу знадобилося б не менше року, щоб описати і класифікувати усе це багатство. Тут були молюски, ракоподібні риби, амфібії, рептилії, птахи і нижчі ссавці — великі й малі, відомі й геть не відомі науці. Тож не дивно, що Гедні з криками стрімголов кинувся до табору, після чого всі покидали роботу і, не зважаючи на лютий мороз, побігли до бурової вишки, що позначала розташування щойно знайденого порталу до таємниць земних глибин і минулих епох.

Задовольнивши першу цікавість, Лейк надряпав у записнику повідомлення про знахідку і відрядив молодого Моултона до табору з проханням передати цю звістку по радіо. Це були перші новини про відкриття, в яких ішлося про ідентифікацію раковин, кісток ганоїдів[79] і плакодермів[80], рештків лабіринтодонтів[81] і текодонтів[82], черепних кісток великого мозозавра[83], хребців і панцира динозавра, зубів та крил птеродактиля[84], рештків археоптерикса[85], зубів міоценових акул, черепів первісних птахів, а також черепів, хребців і кістяків давніх ссавців, як‑от палеотерій[86], ксифодонів[87], еогіпусів[88], ореодонів[89] і титанотерій[90]. Рештків сучасніших видів, як‑от мастодонтів[91], слонів, верблюдів, оленів і биків, не було взагалі, а тому Лейк дійшов висновку, що останні відкладення з’явилися тут у добу олігоцену[92] і що знахідка у висохлому, скам’янілому і незмінному стані пролежала тут щонайменше тридцять мільйонів років.

З іншого боку, переважання найбільш ранніх форм життя просто вражало. Хоча вапнякова формація за всіма ознаками, включно із вкрапленнями органічних решток, належала до нижньокритського періоду і жодним чином не до більш раннього, у розкиданих по западині фрагментах можна було впізнати рештки організмів значно пізнішого часу — рудиментарних риб, молюсків і коралів, характерних для силурійського[93] і ордовицького [94]періодів. З цього можна було зробити висновок, що в цій частині світу існували організми, що жили як триста, так і тридцять мільйонів років тому. Лишалося загадкою, чи виходила ця послідовність за межі олігоцену, коли западина потрапила під землю. У будь-якому разі, зледеніння у добу плейстоцену[95] п’ятсот тисяч років тому — дрібниця порівняно з віком западини — могло покласти край існуванню усіх ранніх форм життя, яким пощастило прожити більше за звичайний для них термін існування.

Лейк не задовольнився одним повідомленням і одразу ж, не чекаючи на повернення Моултона, надіслав до табору ще одне. Моултону довелося сидіти біля передавача в одному з літаків і передавати мені — і, зрозуміло, радистові «Аркгема», для передачі на Велику Землю — низку звітів Лейка, доправлених іншими посланцями. Ті з читачів, що стежили за газетними публікаціями, поза сумнівом, пам’ятають, який ажіотаж вони викликали у науковому світі. Саме ці публікації сприяли спорядженню експедиції Старквезера-Мура, хоч як я намагався переконати їх цього не робити. Краще я наведу ці послання Лейка дослівно, якими їх застенографував наш радист Мактай.

«Після проведення вибухових робіт у піщаниках і вапняках Фаулер зробив надзвичайно важливі відкриття: кілька чітких трикутних відбитків, подібних до помічених в архейському сланці, а отже, ці види проіснували понад шістсот мільйонів років аж до нижньокритського періоду, зазнавши лише незначних морфологічних змін і несуттєво зменшившись. Нижньокритські відбитки збереглися гірше за більш давні. Наголосити у пресі на винятковому значенні відкриття. Воно таке ж важливе для біології, як теорія Ейнштейна для математики й фізики. Цілком підтверджуються висновки, яких я дійшов під час попередньої роботи. Схоже, це означає, як я і передбачав, що Земля була свідком одного або кількох циклів органічного життя, що передували відомому всім, який починається з археозойських клітин. Тисячу мільйонів років тому молода планета, яку дотепер вважали непридатною для будь-яких форм життя або звичайних протоплазмових [96]утворень, уже була населена. Постає питання: коли, де і як почалася еволюція».

«Дещо пізніше. Вивчаючи окремі фрагменти скелетів великих земних і морських ящерів і первісних ссавців, знайшов сліди пошкоджень і травм, яких не могли завдати жодні з відомих науці хижих тварин будь-якого періоду. Вони двох типів — проникаючі колоті або різані рани. В одному або двох випадках кістки акуратно відтято. Ушкоджено не так багато екземплярів. Виряджаю до табору по електричні ліхтарі. Буду розширювати район пошуку під землею, обрубуючи сталактити».

«Трохи згодом. Знайшов цікавий мильний камінь близько шести футів завдовжки і півтора завширшки, цілком відмінний від решти місцевих порід. Зеленкуватий. Не знаю, до якого періоду його віднести. На диво гладкий, правильної форми. Нагадує п’ятикутну зірку з відламаними краями і тріщинами у внутрішніх кутах та у центрі. Невелика гладка заглибина посеред неушкодженої поверхні. Дуже цікаво, яке його походження і як він набув такої дивної форми. Можливо, через якусь дію води. Керролл сподівається за допомогою збільшувального скла виявити додаткові геологічні ознаки. Групи крихітних цяток на поверхні утворюють правильні візерунки. Весь час, поки ми вивчали камінь, собаки поводилися дуже неспокійно; схоже, вони його зненавиділи. Треба перевірити, чи не виділяє він якогось особливого запаху. Наступне повідомлення відправлю, коли Міллз повернеться з ліхтарями і ми почнемо вивчати підземелля».

«22:15. Важливе відкриття. Оррендорф і Воткінс, працюючи о 9:45 під землею при світлі ліхтарів, знайшли страхітливе викопне створіння діжкоподібної форми незрозумілого походження, можливо, рослинного, щось схоже на морські водорості-переростки. Тканини збереглися, вочевидь, завдяки мінеральним солям. Міцні, як шкіра, подекуди напрочуд гнучкі. Ознаки розривів з боків і на кінцях. Довжина — шість футів, ширина — три з половиною, на краях звужується до одного фута. Нагадує діжку; замість клепок — набряклі вертикальні складки. По самій середині проходять бокові розриви — мабуть, від тонших стеблин. У борознах між складками — цікаві відростки, щось на кшталт гребінців або крил; вони складаються і розкриваються, наче віяло. Всі відростки дуже пошкоджені, за винятком одного, розмах якого дорівнює майже семи футам. Дивна на вигляд річ, нагадує монстрів з первісної міфології, особливо істот легендарної Старшої Раси з Некрономікону. Крила цієї істоти, здається, мають перетинки, немов натягнуті на трубчасту конструкцію. На краях кожної секції видно крихітні отвори. Поверхня тіла висохла, а тому незрозуміло, що є всередині, а що відірвалося. Потребує розтину одразу після повернення до табору. Не можу визначити, рослина це чи тварина. Багато ознак дозволяють віднести організм до примітивних. Залучив усіх до обрубування сталактитів і пошуків нових екземплярів. Знайдено ще кілька кісток із зарубками, але з ними можна не поспішати. Виникли проблеми із собаками. Не терплять нової знахідки і, мабуть, якби ми не утримували їх на відстані, розірвали б її на шматки».

«23.30 До уваги Даєра, Пебоді, Дугласа. Справа, можна сказати, надзвичайної важливості. «Аркгем» має негайно зв’язатися з головною радіостанцією Кінґзпорта. Саме ця дивна діжкоподібна рослина, залишила відбитки у скельній породі архейського періоду. Міллз, Будро і Фаулер виявили інших таких — всього тринадцять — в одному місці під землею за сорок футів від свердловини. Вони лежали упереміш з уламками тих гладких, чудернацької форми мильних каменів, знайдених раніше — усі вони менші за попередні, зірчасті, але без відбитих країв, лише трохи вищербились. Із тринадцяти вісім збереглися просто чудово, разом з усіма відростками. Усіх витягли з-під землі на поверхню, але попередньо відвели подалі собак. Вони їх просто не можуть терпіти. Приділіть особливу увагу опису знахідки і, про всяк випадок, повторіть його. У газетах все має бути абсолютно точним».

«Кожен екземпляр — вісім футів завдовжки. Саме діжкоподібне тіло з п’ятьма складками має шість футів у довжину і три з половиною в ширину у центральній частині, діаметр на кінці — один фут. Всі особини темно-сірого кольору, гнучкі й надзвичайно міцні. Семифутові перетинчасті крила такого ж кольору, знайдені згорнутими, починаються між складками. Вони світло-сірі, кістяк трубчастий або залозистий, на кінчиках крил є невеликі отвори. В розгорнутому стані на кінцях — зубчасті. Посередині тіла, на кожній із п’яти вертикальних, схожих на клепки, складок — світло-сірі гнучкі лапи або мацаки, які обвиваються навколо тіла, але здатні розкриватися і діставати предмети на відстані до трьох футів. Щось схоже до примітивної морської лілеї. Окремі мацаки біля основи сягають трьох дюймів у діаметрі, через шість дюймів вони розділяються на п’ять, кожне з яких ще через вісім дюймів розгалужується на таку ж кількість тонких мацаків-вусиків, які звужуються на кінчиках, а отже, на кожному «кетязі» їх налічується по двадцять п’ять».

«У верхній частині тулуба світло-сіра роздута шия з чимось подібним до зябер, на ній сидить жовтувата, схожа на морську зірку умовна п’ятикутна голова, поросла жорсткими різнобарвними волосинами завдовжки у три дюйми. Голова теж одутла, завбільшки два фути, з гнучкими жовтуватими тридюймовими трубочками на кожному з п’яти кінців. У самому її центрі — вузька щілина, імовірно, дихальний отвір. На кінці кожної трубочки — сферичне потовщення, затягнуте жовтуватою мембраною, під якою приховується склоподібна кулька з райдужною оболонкою червоного кольору — вочевидь, око. Від внутрішніх кутів голови тягнуться ще п’ять червонястих трубочок, трохи довших за перші, які закінчуються схожими на мішечки потовщеннями, що розкриваються при натисканні. По краях круглих отворів діаметром не більше двох дюймів добре видно гострі виступи білого кольору, які нагадують зуби. Скоріш за все, це роти. Усі ці трубочки, волосини і п’ять кінців зіркоподібної голови перебувають у згорнутому стані і притиснуті до роздутих шиї і тулуба. При такій міцності гнучкість тканин просто вражає».

«У нижній частині тулуба є щось подібне до голови, але очевидно іншого призначення. На світло-сірій роздутій псевдошиї без зябер є зеленкувате п’ятикутне потовщення, схоже на морську зірку. Міцні м’язисті лапи завдовжки чотири фути, які від семи дюймів у діаметрі біля самого тулуба звужуються до двох з половиною дюймів на кінцях. Із ними сполучаються зеленкуваті трикутні перетинчасті утворення з п’ятьма променями восьми дюймів завдовжки і шести завширшки на дальньому кінці. Це лапа, плавець або псевдонога, що залишила відбиток на камені від тисячі до п’ятдесяти-шістдесяти мільйонів років тому. Із внутрішніх кутів п’ятикутного нижнього потовщення також тягнуться двофутові червонясті трубочки, ширина яких змінюється від трьох дюймів біля основи до одного на кінчику. На кінчиках — отвори. Всі ці частини тіла надзвичайно міцні та грубі, але водночас дуже гнучкі. Чотирифутові мацаки з перетинками, поза сумнівом, слугували для пересування по воді або на суходолі. Мускулатура видається надлишковою. Всі ці відростки щільно обвилися навколо псевдошиї і нижньої частини торсу, відповідно такі самі є і у верхній частині».

«Не можу з певністю віднести цю істоту ні до рослинного, ні до тваринного світу, однак схиляюся до думки про її тваринне походження. Імовірно, це морська зірка, що далеко пройшла шляхом еволюційного розвитку, але не втратила і певних ознак примітивного організму. Яскраво виражені властивості родини голкошкірих, попри наявність деяких суперечливих ознак. З огляду на морське походження, спантеличує наявність крила, яке, втім, могло прислужитися при пересуванні у воді. Також дивує симетричне розташування окремих частин, більш притаманне рослинам з їх вертикальною структурою, на відміну від горизонтальної у тварин. Ця належить до надзвичайно раннього етапу еволюції, що передував появі навіть найпростіших дотепер відомих архейських одноклітинних організмів; коли починаєш замислюватися над походженням цієї знахідки, усе це просто приголомшує».

«Неушкоджені особини настільки нагадують деяких істот з давньої міфології, що дуже кортить зробити припущення про їх існування у давні часи і за межами Антарктики. Даєр і Пебоді читали Некрономікон і бачили страхітливі малюнки Кларка Ештона Сміта[97], зроблені після його знайомства з цією книгою, а тому вони розуміють, коли я веду мову про Старшу Расу, яка буцімто чи то жартома, чи то випадково дала життя усьому на Землі. Вчені, наприклад, завжди вважали, що цю концепцію створила чиясь хвороблива уява, взявши за основу якусь давню тропічну морську зірку. Не обійшлося і без персонажів доісторичного фольклору, про яких писав Вілмарт — із культу Ктулху та ін.»

«Маємо величезну кількість матеріалів для дослідження. Судячи з отриманих зразків, геологічні шари можуть належати до пізнього крейдяного або раннього еоценового періоду. Над ними височіють масивні сталагміти, відколоти які дуже непросто, однак саме їх міцність перешкодила руйнуванню печери. Усе чудово збереглося, вочевидь, завдяки вапняковому середовищу. Поки що не знайшли більше нічого, відновимо пошуки пізніше. Тепер найважча справа — доправити чотирнадцять великих «тіл» до табору без собак, які шалено гавкають, їх не можна і близько підпускати до знахідок. Нас дев’ятеро — трьох залишили стерегти псів. Маємо упоратись і перевезти знахідки на трьох санях, хоча вітер дуже потужний. Необхідно налагодити повітряне сполучення з базою у протоці Мак-Мердо і почати транспортування матеріалів. Перед сном збираюся препарувати одну з особин. Шкода, що тут немає справжньої лабораторії. Нехай тепер Даєр кусає лікті, що намагався перешкодити моєму походу на захід. Спочатку відкрили найвищі гори світу, а тепер ось це. Якщо це не кульмінація всієї експедиції, тоді що? Ми зробили величезний внесок у науку. Моє шанування Пебоді за його бурову установку, яка допомогла розкрити печеру. Прошу тепер «Аркгем» повторити опис знахідок».

Важко описати наші з Пебоді почуття після отримання цієї радіограми, так само раділи й наші супутники. Щойно вдавалося бодай щось розібрати крізь гудіння приймача, як Мактай озвучував найголовніші місця в новинах, а вже після завершення передачі записував їх повний виклад. Ми всі усвідомлювали епохальне значення події, і я привітав Лейка, щойно радист з «Аркгема» повторив опис знахідок. До моїх поздоровлень приєднався Шерман з допоміжної бази у затоці Мак-Мердо, а також капітан Дуглас з «Аркгема». Пізніше як керівник експедиції я додав кілька слів для повідомлення світовій громадськості з борту «Аркгема». Цілком зрозуміло, що годі було й думати про відпочинок, коли усіма оволоділо таке збудження, а моїм єдиним бажанням було якомога швидше дістатися табору Лейка. Я був розчарований, коли він повідомив, що потужний вітровій у горах на якийсь час унеможливлює переліт.

Однак за півтори години розчарування заступила цікавість. Лейк надіслав нові повідомлення, розповідав, що всі чотирнадцять особин успішно доправили до табору. Вони виявились на диво важкими, втім, дев’ятеро чоловік впоралися з цим вантажем. Зараз кілька чоловік на безпечній відстані від табору поспіхом зводять укриття зі снігу, де можна буде тримати і годувати собак. Тіла загадкових істот розклали на щільно утоптаному снігу поруч із табором, за винятком одного, якого Лейк вибрав для пробного розтину.

Препарування виявилося не такою простою справою, як сподівалися, адже, попри жар від бензинової печі у щойно обладнаному під лабораторію наметі, оманливо гнучкі тканини вибраної особини — міцної і на диво добре вцілілої — анітрохи не зм’якли. Лейк сушив голову, як зробити надрізи і не порушити цілісності внутрішніх органів. Щоправда, у нього було ще сім цілком неушкоджених особин, але він не хотів розтинати їх без крайньої потреби, бо не знав, чи знайде у печері інших. Відповідно, Лейк облишив цей екземпляр, прибрав його і приніс іншого, у котрого хоча і збереглися зірчасті потовщення на кінцівках, але були значні пошкодження і розриви уздовж однієї зі складок тулуба.

Результати, про які негайно повідомили по радіо, вражали і насторожували. Про якусь ретельність і точність розтину не йшлося, бо інструменти майже не різали незвичайних тканин, але навіть дрібка здобутих знань викликала сторопіння і водночас побожний страх. Тепер треба було переглядати засади біології, адже ця істота не мала відомої науковцям клітинної будови. Організм безумовно належав до органічного світу, і попри чималий вік — близько сорока мільйонів років — його внутрішні органи збереглися майже ідеально. Цій невідомій формі життя була притаманна тверда шкіра, що не піддалася руйнівній дії часу і сформувалася у ході еволюції безхребетних, проте на якому етапі — годі й припускати. Спершу, коли Лейк тільки почав робити розтин, вологи в організмі не було, та поступово під впливом тепла намету у непошкодженій частині тіла зібралася рідина з різким, відразливим запахом. Це була не кров, а якась густа рідина темно-зеленого кольору, яка, втім, могла виконувати в організмі ту ж саму функцію. На той час, коли Лейк проводив розтин, усі тридцять сім собак перебували в недобудованій загороді біля табору, але навіть звідти було чути їхнє гавкання; коли ж уїдливий запах став поширюватися за межі намету, вони гавкали уже без упину.

Отже, цей попередній розтин не дав відповіді на запитання, а навпаки, тільки напустив ще більшого туману. Припущення щодо зовнішніх органів істоти справдилися, тож було б цілком логічним вважати, що вона належить до тваринного світу, однак обстеження внутрішніх органів дало чимало свідчень її близькості до рослин, а тому Лейк почувався геть безпорадним. В істоти були системи травлення та кровообігу, вона викидала відходи життєдіяльності через червонясті трубки, розташовані в нижній зірчастій частині тіла. Цікаво, що її органи дихання споживали кисень, а не вуглекислий газ; пізніше було виявлено спеціальні камери для накопичення повітря і систему зміни способу дихання — від всмоктування повітря через зовнішні отвори до двох цілком розвинених дихальних органів — зябер і пор у шкірі. Стало зрозумілим, що ця істота — амфібія, пристосована до тривалого життя без повітря. Голосовий апарат, схоже, був пов’язаний з дихальною системою, однак мав такі відмінності від звичного нам, що було важко говорити щось напевне. Чітка артикуляція на рівні вимови слів здавалася малоймовірною, але це створіння цілком могло видавати свист різної висоти. М’язи були розвинені навіть надмірно.

Нервова система виявилась такою складною і розвиненою, що Лейк був просто спантеличений. Ця істота хоча й була до певної міри примітивною та архаїчною, проте мала систему гангліїв і нервових волокон, притаманних лише високорозвиненому організму. Мозок складався з п’яти доль і був навдивовижу розвиненим; а ще можна було говорити про наявність органів чуття, до яких частково належали і жорсткі волосинки на голові, їхні функції не мали аналогів у інших земних організмів. Можливо, ця істота мала більше, ніж п’ять чуттів, тож неможливо судити про її спосіб життя — не було жодних подібних прикладів. На думку Лейка, як на той примітивний світ, ці істоти були дуже чутливими і мали чітко визначені функції, подібно до сучасних мурашок і бджіл. Вони розмножувались, як спорові рослини, та ж папороть, на кінчиках крил мали сумки для спор і, очевидно, походили від талломних рослин[98] і проталліїв[99].

Наразі видавалося неможливим віднести це створіння до будь-якого відомого виду. Зовні воно скидалося на морську зірку, однак було більш розвиненим організмом. Маючи ознаки рослини, воно на три чверті належало до тваринного світу. Про морське походження істоти недвозначно свідчили симетричні форми та інші ознаки, однак вона розвивалася також і в інших напрямах. Врешті-решт, у неї були крила, тож можна було зробити припущення про її еволюцію в напрямі птахів. Лишалося незбагненним, як вона спромоглася пройти настільки складну еволюцію і залишити сліди на архейському камінні, якщо Земля у ті далекі часи була ще зовсім молодою планетою. Усе це змушувало Лейка мимохідь згадувати міфи про Великих Давніх Богів, що прибули із далеких зірок і, чи то жартома, чи то випадково, породили тут життя; пригадав він також і фантастичні оповідки свого друга-фольклориста з факультету англійської мови Міскатонікського університету про космічних прибульців у навколишніх горах.

Звісно, Лейк не відкидав і припущення про те, що на докембрійському камені могла залишити сліди менш розвинена істота, аніж ті, що були тепер в його розпорядженні, однак він одразу ж відкинув цю думку, взявши до уваги більш складну будову, аніж у старіших викопних. Усе свідчило не так про поступ еволюції, як про занепад. Розміри псевдоноги у пізнішої особини стали меншими, а форма і будова — грубішими, спростилися. Більше того, нервові волокна та органи щойно обстеженої істоти свідчили, що вона зазнала регресу порівняно з більш складними формами — у ній переважали атрофовані та рудиментарні органи. Загалом, для остаточних висновків бракувало інформації, а тому, шукаючи тимчасову назву, Лейк звернувся до міфології і жартома назвав знайдених істот «Старшими».

Десь о пів на третю ночі Лейк вирішив припинити роботу і трохи відпочити, накрив розітнуту особину брезентом, вийшов з намету-лабораторії і з новою цікавістю оглянув неушкоджені екземпляри. Під променями невтомного антарктичного сонця вони дещо розм’якли, паростки на головах і кілька трубочок почали розгинатися, однак Лейк не бачив у цьому нічого страшного, адже процес розпаду при мінусовій температурі не міг бути швидким. Однак він поклав цілі екземпляри ближче один до одного і накрив запасним наметом, щоб уберегти від прямих сонячних променів. До того ж це послаблювало неприємний ядучий запах, який так дошкуляв собакам — вони відчували його навіть на значній відстані від снігових стін, які ставали дедалі вищими, адже над їх спорудженням трудилося щораз більше людей. З огляду на потужні вітри з гір, які, здавалося, готуються завдати нищівного удару по дослідниках, Лейк притиснув краї намету важкими сніговими брилами. Усвідомлюючи, якими лютими бувають антарктичні буревії, вся експедиція під керівництвом Етвуда продовжувала почату раніше роботу з укріплення снігом наметів, загороди для собак і похапцем споруджених укрить для літаків. Ці останні мали недостатньо високі стіни, їх будували нашвидкуруч, і Лейк кинув усю робочу силу на вирішення цього надважливого завдання.

Після четвертої години Лейк дав команду закінчувати і порадив усім іти відпочивати, щойно стіни укриття стануть хоч трохи вищими. Він перекинувся по радіо кількома теплими словами з Пебоді, якому подякував за чудовий винахід, без якого йому навряд чи пощастило б зробити відкриття. Етвуд також по-дружньому попрощався з нами. Я ще раз привітав Лейка і визнав, що він був правий, коли збирався вирушити на захід. Домовилися про зв’язок о десятій ранку. Якщо на той час вітер стихне, Лейк пришле за нами літак. Перед самим сном я надіслав останнє повідомлення на «Аркгем», розпорядившись передавати новини у зовнішній світ з великою обережністю, адже докладна інформація здавалася доволі приголомшливою і, якщо її не подати належним чином, могла спричинити недовіру.

Гадаю, що того ранку ніхто з нас не міг міцно спати: надто хвилювали новини про знахідку Лейка, а ще ж і з нечуваною силою лютував вітер. Його шалені пориви мимохіть змушували замислюватись, наскільки важче було на базі у Лейка, просто біля підніжжя височенних загадкових піків, які виплекали цей страшний буревій і кинули його проти нас. О десятій Мактай уже не спав і намагався викликати Лейка по радіо, як домовлялися, однак цьому завадили електричні розряди в атмосфері. Втім, нам пощастило переговорити з «Аркгемом», і Дуглас повідомив, що він так само марно намагався вийти з Лейком на зв’язок. Він нічого не знав про бурю — у затоці Мак-Мердо було спокійно; у нас же вітер не стихав.

Увесь день ми провели біля приймача, нетерпляче прислухаючись і намагаючись час від часу зв’язатися з Лейком, але марно. Близько полудня із заходу налетів такий шквал, що змусив нас побоюватися за безпеку власного табору.

Та поступово вітер ущух і лише близько другої дня знову почав дути, але не так скажено. Після третьої стало уже зовсім тихо, і ми з подвоєною енергією відновили спроби зв’язатися з Лейком по радіо, міркуючи, що у нього чотири літаки з короткохвильовими радіостанціями високого класу; ми навіть не припускали можливості того, що всі передавачі можуть одночасно вийти з ладу. Проте в ефірі панувала мертва тиша, і, уявляючи, якої шаленої сили могли там бути вітри, ми не могли не думати про найгірше.

Близько шостої вечора наш страх досяг кульмінації, і, порадившись по радіо з Дугласом і Торфіннссеном, я вирішив почати діяти. П’ятий літак, який ми лишили у затоці Мак-Мердо під наглядом Шермана та двох матросів, перебував у повній готовності до негайного вильоту, і було схоже на те, що його час настав. Я викликав Шермана по радіо і наказав йому невідкладно вилітати до мене на південну базу разом із обома матросами — на ту хвилину метеоумови стали цілком задовільними. Потім ми обговорили склад пошукової групи і вирішили включити до неї всіх наявних людей, а також прихопити із собою сани й собак. Навіть такий вантаж не був би важким для величезного літака, збудованого на спеціальне замовлення для перевезення громіздких машин. Час від часу я викликав Лейка по радіо, але марно.

О пів на восьму Шерман разом із матросами Гуннарссоном і Ларсеном піднялися у повітря і впродовж польоту кілька разів доповідали, що у них усе нормально. Вони прилетіли на базу опівночі, і ми почали радитись, як нам діяти далі. Було ризиковано летіти над Антарктикою одним літаком, не маючи проміжних баз, однак ніхто не відступив перед можливими труднощами. Близько другої ночі ми лягли відпочити, переправивши у літак частину вантажу, але вже за чотири години піднялися, аби закінчити пакувати і вантажити все необхідне.

П’ятого січня о сьомій п’ятнадцять ранку ми почали переліт у північно-західному напрямку — вів літак Мактай, на борту було ще десятеро людей, семеро собак, сани, пальне, запас продовольства та інші потрібні речі, включно з рацією. День був ясний, тихий, температура доволі помірна, тож не варто було очікувати якихось труднощів на шляху до вказаних Лейком координат. Проте нас не полишало передчуття чогось лихого: чи знайдемо ми когось у кінці подорожі? А якщо ні? На постійні виклики по радіо ніхто не відповідав.

У моїй пам’яті назавжди закарбувалася кожна мить цього перельоту упродовж чотирьох з половиною годин, які відіграли доленосну роль у моєму житті. Саме тоді, маючи п’ятдесят чотири роки, я втратив мир і спокій, притаманні людині зі здоровим глуздом, тому, хто живе у злагоді з Природою та її законами. Відтоді ми вдесятьох — а особливо я і Денфорт, студент нашого університету — були змушені мати справу з потворним світом потаємного жаху, і ніщо не зітре його з нашої пам’яті, як ніщо не змусить поділитися з людством своїми тривогами. Газети надрукували бюлетені з борту літака, в яких ми повідомляли про безпосадковий переліт, про підступні пориви вітру у верхніх шарах атмосфери, про сліди буріння і вибухів на поверхні, які залишив Лейк три дні тому; про загадкові снігові циліндри, гнані вітром по безмежній крижаній рівнині — їх помічали і Амундсен з Бердом. А потім настала мить, коли ми не могли передавати почуття словами, придатними для преси, а ще пізніше нам довелося запровадити жорстку цензуру.

Матрос Ларсен був першим, хто побачив зубчасту лінію таємничих конусів та вершин попереду, і його крик змусив усіх кинутися до ілюмінаторів. Попри високу швидкість літака, складалося враження, що гори не наближалися взагалі, здавалося, що вони страшенно далеко, а видно їх лише завдяки неймовірній висоті. Але з часом вони похмурими масивами почали заступати західну частину обрію, і ми змогли роздивитися голі, позбавлені рослинності, темні вершини. Нас охопило незвичайне відчуття дива, навіяне спогляданням цих залитих рожевим антарктичним світлом велетнів на тлі хмар крижаного пилу, що мінилися усіма барвами веселки. У цьому видовищі був якийсь натяк на вічну глибоку таємницю і обіцянку її відкрити. За цими позбавленими життя жахливими хребтами, здавалося, були розчахнені зловісні ворота до заборонених сфер підсвідомого і безодень давніх часів, простору та вимірів, не відомих раніше людині. Я не міг не відчувати присутності чогось лихого — гір божевілля, чиї далекі схили здіймалися над прірвою, за якою не було вже нічого. Огортаючи вершини, напівпрозорий серпанок хмар наче шепотів про значно більшу від земних просторів невимовну позамежність, а водночас нагадував про віддаленість, окремішність, спустошеність і вічну смерть неходженого і неосяжного південного світу.

Молодий Денфорт звернув нашу увагу на цікаву особливість обрисів гірських вершин — складалося враження, що їх обліпили правильної форми куби; про них згадував Лейк, порівнюючи з примарними руїнами первісних храмів на оповитих хмарами гірських вершинах в Азії, дивних і загадкових, як на полотнах Реріха. І справді, було щось реріхівське в цьому неземному континенті з його верховинними таємницями. Я вперше відчув це у жовтні, побачивши здаля Землю Вікторії, а зараз мої тодішні почуття ожили з новою силою. У підсвідомості почали вимальовуватися доісторичні міфічні образи; як нагадував цей мертвий простір сумнозвісне плато Ленґ із прадавніх манускриптів! Дослідники міфології вважають, що це плато розташоване десь у Центральній Азії, однак родова пам’ять людства — або його попередників — сягає давніх давен, і цілком можливо, що деякі легенди беруть початок у землях, горах і страхітливих храмах, які існували ще за тих часів, коли не було ані самої Азії, ані будь-якої відомої нам людської цивілізації. Найсміливіші містики натякали, що уривки з Пнакотикських рукописів [100]були написані ще до плейстоцену[101], і припускали, що послідовники Тсатоґґуа, як і він сам, не були людьми. Але хай там де і коли існував Ленґ, це було не те місце, куди я хотів би потрапити. Не вабила мене і перспектива опинитися поблизу тієї землі, що породила дивовижних архейських монстрів, про яких нещодавно згадував Лейк. Тієї миті я пошкодував, що колись читав страхітливий Некрономікон і вів тривалі бесіди з університетським фольклористом Вілмартом, людиною ерудованою, але неприємною.

Цей настрій не міг не погіршити мого і так неприхильного ставлення до дивних міражів, що завдяки мінливому світлу поставали перед нашими очима, коли ми наближалися до гірських хребтів і вже можна було розрізнити нерівну поверхню передгір’я. За минулі тижні я бачив десятки полярних міражів, і окремі з них не поступалися нинішньому яскравістю і неймовірною правдоподібністю, однак цей останній був чимось новим, ніс у собі якусь приховану загрозу, і я здригнувся вже від самого вигляду нескінченного лабіринту фантастичних стін, веж і мінаретів, створених сніговим пилом над нашими головами.

Здавалося, що перед нами лежить велетенське місто, побудоване за канонами невідомої людству архітектури; пропорції чорних як ніч конструкцій свідчили про дивовижне спотворення законів геометрії і були химернішими за будь-який гротеск, породжений похмурою ексцентричністю. Були там зрізані конуси із зазубреними краями та колонами на вершинах, подекуди роздутими і накритими тонкими зубчастими дисками; поруч із ними розташувалися дивні пласкі фігури, що складалися з численних прямокутних плит, або з круглих пластин, або з п’ятикутних зірок, що накладалися одна на одну. Там були складені конуси та піраміди, декотрі переходили у циліндри, куби або зрізані конуси й піраміди, а часом навіть у гостроверхі шпилі, що дивним чином купчилися групами по п’ять у кожній. Усі ці складні конструкції, неначе породжені маренням, сполучалися на запаморочливій висоті трубчастими містками. Міражі такого масштабу викликали побожний страх і пригнічували несусвітніми розмірами. Подібні міражі не були чимось цілком новим, щось схоже у 1820 році спостерігав і навіть замалював арктичний китобій Скорсбі[102], але тут і зараз міраж виглядав моторошно: дивлячись на темну стіну незнайомих гір попереду, ми не забували, які дивні відкриття зробили тут наші друзі, а також не виключали того, що з ними, тобто з більшою частиною нашої експедиції, могло трапитися лихо, а тому цілком природно, що у міражі нам вбачалися потаємна загроза і безмежне зло.

Я зрадів, коли міраж почав зникати, хоча під час цього процесу зловісні башти і конуси набували ще відразливіших і нелюдських форм. Коли міраж розтанув і перетворився на легкий серпанок, ми знову звернули погляди на землю, усвідомивши, що політ наближається до завершення. Незнайомі гори попереду сягали запаморочливих висот, наче страхітлива цитадель гігантів, а їх дивну геометричну правильність тепер загрозливо чітко помічало навіть неозброєне око. Ми вже летіли над найнижчими передгір’ями і серед снігу, льоду і голої землі побачили дві темні плями, в яких розпізнали табір Лейка і місце бурових робіт. За п’ять-шість миль здіймалися вищі передгір’я, утворюючи окреме гірське пасмо, що чітко виділялося на тлі вищого за Гімалаї ланцюга гірських вершин. Нарешті Роупс — студент, що підмінив Мактая за штурвалом літака — почав знижуватись і спрямував машину до великої плями ліворуч, де, на нашу думку, був табір Лейка. Поки він керував літаком, Мактай відправив останнє не цензуроване послання, яке світ отримав від нашої експедиції.

Гадаю, усі читали короткі скупі звіти про заключну частину нашої експедиції. За кілька годин після посадки ми доволі стримано повідомили про трагедію, внаслідок якої вся група Лейка загинула минулого дня або вночі, коли над цим місцем пролетів буревій. Померло одинадцятеро людей, молодий Гедні зник безвісти. Люди пробачили нам відсутність подробиць, розуміючи, що це було наслідком шоку від трагедії, і повірили, коли ми пояснили, що неможливо було перевезти всі одинадцять тіл, їх надто понівечило шквальним вітром. Я гордий, що навіть у хвилини розпачу та потрясіння, охоплені невимовним жахом, ми змогли вберегти людей від страхітливої правди. А найбільшої ваги набуває те, про що ми не посміли розповісти — я мовчав би і зараз, якби не потреба застерегти інших від безіменного мороку.

Буревій і справді спричинив страшну руйнацію. Є величезні сумніви щодо того, чи пощастило б людям вижити, якби не втручання в їхню долю чогось іще. Наша експедиція ще не знала настільки лютого буревію, здатного несамовито жбурляти цілі крижані брили. Один ангар для літака — схоже, тут не зуміли підготуватися до стихії як слід — був стертий на порох, а бурова вишка на віддаленій ділянці геть потрощена. Відкриті металеві частини літаків і бурової техніки віхола відшліфувала до блиску, а два невеликі намети були повалені на землю, незважаючи на захисні стіни. З дерев’яних поверхонь зійшла геть уся фарба, натомість лишилося безліч подряпин, усі стежини замело снігом. До того ж ми не знайшли жодного цілого тіла давньої істоти, яке можна було б забрати із собою. Щоправда, серед великої купи уламків ми зуміли віднайти кілька цікавих мінералів, серед них фрагменти п’ятикутних зеленкуватих каменів з ледь помітними цятками візерунків, які стали предметом суперечок і сумнівних порівнянь, а також кілька викопних кісток, з яких деякі мали ознаки дивних ушкоджень.

Жодна із собак не вижила, бо нашвидкуруч збудована для них снігова загорода була практично повністю зруйнована. Все це можна було пояснити шаленством буревію, хоча з навітряного боку укриття лишилися сліди розколу, а тому можна припустити, що тварини збожеволіли від страху і самі вирвалися назовні. Усі троє саней зникли, ми припустили, що вітровій відніс їх у невідомому напрямку. Бурова установка і пристрій для розтоплювання льоду зовсім вийшли з ладу, а тому не підлягали ремонту; ми завалили ними розкоп — відчинені Лейком ворота в минуле. Ми також кинули у таборі два літаки, що найбільше постраждали від буревію, адже тепер у нас лишилося тільки четверо пілотів — Шерман, Денфорт, Мактай і Роупс, при цьому Денфорт ще й перебував у стані тяжкого нервового розладу і не міг пілотувати. Ми перенесли в літак усе, що зуміли знайти — книжки, наукове обладнання та інше спорядження, хоча багато що просто зникло не знати де, а запасні намети і хутряні речі теж або зникли, або були безнадійно зіпсовані.

Близько четвертої дня, облетівши чималу ділянку місцевості в пошуках Гедні і переконавшись, що він таки зник безслідно, ми відправили на «Аркгем» продумане повідомлення для подальшої передачі усім зацікавленим; вважаю, ми вчинили правильно, зробивши його текст стриманим і уникнувши зайвих подробиць, а тому все вийшло, як ми того й хотіли. Найдетальніше ми описали неспокійну поведінку наших собак біля біологічних знахідок, чого й слід було очікувати після звітів бідолашного Лейка. Здається, ми не згадували, що вони були настільки ж збуджені, обнюхуючи зеленкуваті мильні камені та ще деякі предмети, які лежали серед усього безладу як у таборі, так і на місці буріння. Наукове приладдя, деталі літаків і механізми були пошкоджені, розкидані шаленим вітром — складалося враження, наче його охопила надмірна цікавість і він надумав покопирсатися у чужих речах.

Про чотирнадцять знайдених істот ми повідомили, що вони сильно пошкоджені, але і цього достатньо, аби визнати опис Лейка цілком і повністю точним. Нам було нелегко приховувати емоції з цього приводу, а також не називати точної кількості і не згадувати, де саме ми їх знайшли. На той час ми домовилися не повідомляти нічого про безумство, яке, імовірно, охопило людей Лейка, та й чим іще, як не божевіллям, можна було пояснити поховання шести пошкоджених істот навстоячки у сніговій могилі на глибині дев’яти футів під п’ятикутними і поцяткованими візерунками крижаними курганами. Візерунки достеменно повторювали малюнок на мильних каменях із мезозойських і третинних пластів. Вісім непошкоджених екземплярів, про яких згадував Лейк, схоже, забрав із собою вітер.

Ми з Денфортом намагалися не розтривожити громадськість, і майже нічого не повідомили про жахливий переліт над горами наступного дня. Було зрозуміло, що лише повністю розвантажений літак зможе перелетіти через настільки високі гори, а тому з розвідувальною місією вилетіли лише ми удвох. Коли о першій ночі ми повернулися на базу, Денфорт був на межі істерики, однак зумів зберегти показний спокій. Мені було неважко переконати його дати обіцянку нікому не показувати наші записи і замальовки, а також інші речі, які ми сховали у кишенях, і розповідати всім виключно те, що ми домовились зробити надбанням громадськості; а ще приховати наші плівки і проявити їх пізніше, без свідків. Таким чином, моя розповідь буде новиною не тільки для всього світу, а й для Пебоді, Мактая, Роупса, Шермана та всіх інших членів експедиції. Насправді, Денфорт виявився ще більшим мовчуном, аніж я, бо він бачив — чи йому здавалося, що бачив — речі, про які він не сказав нічого навіть мені.

Як усі знають, у звіті ми розповідали про важкий злет, про підтвердження припущення Лейка щодо того, що найвищі вершини складаються зі сланцевих та інших давніх порід, незмінних, щонайменше, із середини нижньокритського періоду; знову згадали про кубічні, незвичайно правильної форми утворення на схилах гір, що складалися в подобу фортечних мурів; повідомили, що з огляду на вигляд розколин тут є вкраплення вапняку; припустили, що деякі схили і перешийки цілком можуть здолати досвідчені альпіністи. І, нарешті, повідомили, що по той бік загадкових гір на висоті двадцяти тисяч футів[103] лежить справді неоглядне плато, давнє, як і самі гори, з порізаною скельними утвореннями поверхнею, що виступали з-під тонкого льодового шару, і з низькими передгір’ями, які плавно піднімаються від поверхні плато до найвищих гірських піків.

Ця інформація цілком відповідала дійсності і повною мірою задовольнила всіх у таборі. Нашу відсутність упродовж шістнадцяти годин — значно довше, аніж того вимагали сам політ, посадка, побіжна розвідка і збирання гірських порід — ми пояснювали незрозумілими і тривалими поривами зустрічного вітру і чесно сказали, що зробили вимушену посадку на дальньому плато. На щастя, наша розповідь здалася всім цілком правдивою і доволі звичайною, тому нікому навіть на думку не спало взяти з нас приклад і повторити політ. Але якби хтось таки надумав летіти, я доклав би усіх зусиль, аби його відрадити — не можу сказати, як у цьому випадку вчинив би Денфорт. Поки нас не було, Пебоді, Шерман, Роупс, Мактай і Вільямсон як бджоли трудилися над відновленням двох кращих літаків Лейка, бо їх системи керування були неймовірним чином пошкоджені.

Ми вирішили наступного ранку завантажити літаки і, не гаючи часу, повернутися на попередню базу. Звісно, це був обхідний, однак найбезпечніший шлях до затоки Мак-Мердо, адже прямий переліт через незнайомі простори старого мертвого континенту міг виявитися багатим на нові несподіванки. З огляду на трагічну загибель наших товаришів і вихід з ладу бурової установки подальші дослідження видавалися неможливими. Понад те, всі наші сумніви та страхи, якими ми ні з ким не ділилися, змушували якнайскоріше покинути цей південний континент — оселю божевілля та відчаю.

Широкому загалу відомо, що наше повернення додому минуло без лихих пригод. Після швидкого безпосадкового перельоту наші літаки двадцять сьомого січня надвечір приземлилися на старій базі, а вже двадцять восьмого ми дісталися до табору біля затоки Мак-Мердо, зробивши тільки дві короткочасні зупинки, одну з яких спричинила поломка хвостових рулів через шалений вітер над крижаними полями. А ще за п’ять днів «Аркгем» і «Міскатонік» з експедицією та обладнанням на борту, ламаючи кригу, вийшли в море Росса, залишивши на заході Землю Вікторії і громаддя гір на тлі тривожного антарктичного неба, які насмішкувато вишкірялися нам навздогін. Пориви і стогони вітру перетворювались на дивні мелодії, від яких всередині все ціпеніло. Менш як за два тижні ми остаточно залишили позаду полярні землі, нарешті звільнившись із полону цього проклятого примарного світу, де життя і смерть, простір і час вступили в диявольську блюзнірську спілку задовго до того, як матерія почала пульсувати і розвиватися на ще не затверділій земній поверхні.

Від часу нашого повернення ми робили усе можливе, аби відохотити інших від подальшого дослідження антарктичного континенту і як один тримали язик за зубами, нікого не втаємничуючи у наші сумніви та здогадки. Навіть молодий Денфорт, попри тяжкий нервовий розлад, відвідуючи лікарів, жодним словом не прохопився. Як я уже казав раніше, навіть зі мною він тримав рот на замку — було щось таке, що, як йому здавалося, бачив тільки він; я ж гадаю, що його психологічний стан значно поліпшився б, виклади він усе як на сповіді. Зізнання могло б зняти з його душі тягар і багато чого прояснити, навіть якщо все це було наслідком пережитого ним потрясіння. Таке враження склалося у мене, коли він зрідка втрачав контроль і починав нашіптувати мені божевільні речі, які палко заперечував, щойно йому вдавалося знову себе опановувати.

Нам було дуже нелегко стримувати відчайдухів, яким кортіло побачити великий білий континент, але надмірні зусилля могли зашкодити справі, відігравши роль подразника. Ми мали б із самого початку зрозуміти, що людська цікавість непогамовна і що опубліковані нами звіти про експедицію спонукають інших вирушити на пошуки незвіданого. Звіти Лейка про знайдених істот привернули неабияку увагу натуралістів і палеонтологів, хоча нам вистачило здорового глузду ніде не демонструвати ні частин тіл похованих особин, ні світлин з ними. Також ми не продемонстрували ні кісток з глибокими надрізами, ні зеленкуватих мильних каменів; ми з Денфортом ретельно приховували світлини і замальовки, зроблені на високому плато по інший бік хребта, — нам доводилось розправляти зім’яті аркуші, зі страхом вдивлятись у них, а потім, зібгавши, класти в кишені. Але тепер готується експедиція Старквезера-Мура, яка, поза сумнівом, буде оснащена значно краще за нашу. Якщо зараз не відрадити від експедиції, ці гарячі голови дістануться до самого серця Антарктики, будуть розтоплювати кригу і бурити свердловини, аж поки не видобудуть із надр щось таке, що може покласти край існуванню людства. Тому я, нарешті, порушую обітницю мовчання і розкажу геть усе, а серед іншого, і про жахливу безіменну істоту по той бік Гір божевілля.

Не маю жодного бажання навіть подумки повертатися до табору Лейка, роблю це над силу, але треба розповісти, що ми насправді знайшли і там, і далі, за страхітливою стіною гір. Постійно виникає спокуса опускати деталі, не робити однозначних висновків і говорити натяками, оминаючи факти, але думаю, що й без того уже багато чого сказано, лишається тільки заповнити прогалини, розповісти про виявлені у таборі страхітливі речі. Я вже згадував про сплюндровану вітром місцевість, потрощені укриття, виведені з ладу машини, дивний неспокій серед тварин, зникнення саней та іншого. Розповідав про загибель людей і собак, про те, що кудись зник Гедні, про шість незвично похованих істот без особливих пошкоджень зовнішніх тканин, особливо беручи до уваги, що вони пролежали під землею сорок мільйонів років. Не впевнений, чи згадував я, що одного собачого трупа ми так і не знайшли — тоді цим не надто переймалися, і тільки згодом ми із Денфортом звернули на це увагу.

Головне, що я намагався приховати, стосувалося трупів і ще деяких речей, які могли (або й не могли) внести бодай дещицю раціонального до цілком очевидного хаосу. На той час, коли сталася трагедія, я докладав усіх зусиль, аби відволікти увагу моїх товаришів від усіх цих невідповідностей. Було простіше — і цілком природно — приписати усе нападу безумства у когось із групи Лейка. Схоже на те, що диявольський гірський вітер у цьому пустельному і найтаємничішому місці на Землі міг будь-кого довести до нестями.

Найбільше питань викликав стан людських і собачих тіл. Складалося враження, що всі вони загинули у боротьбі, їхні тіла були незбагненним чином і жорстоко понівечені. На нашу думку, усіх їх або задушили, або розтерзали. Вочевидь, усе почалося з собак, бо стан їх нашвидкуруч спорудженої загороди свідчив, що вони намагалися втекти. Загороду довелося розташувати на певній відстані від табору через ненависть тварин до загадкових давніх організмів, однак усі заходи перестороги виявилися марними. Залишившись одні, вони з першими ж поривами шквального вітру кинулись панічно тікати — чи то їх налякав вітер, чи то дошкулив їдкий запах жахливих істот. Звісно, ці екземпляри лежали під брезентом, однак промені низького антарктичного сонця нагрівали тканину, і, за словами Лейка, сонячне тепло здатне було пом’якшувати на диво тверді й міцні тканини створінь і змушувало їх набрякати. Імовірно, вітер зірвав з них брезент і так розворушив, що попри поважний вік ці створіння почали смердіти ще сильніше.

Але в будь-якому разі видовище було доволі бридке. Однак доведеться подолати відразу та гидливість і відкрити, нарешті, найгірше — але при цьому категорично заявити на підставі моїх та Денфорта особистих спостережень і висновків, що Гедні не несе жодної відповідальності за ті жахи, з якими ми зіткнулись. Я уже казав раніше, що трупи були страшенно понівечені, а зараз мушу додати, що у деяких були розпороті животи, з них повитягали нутрощі, і зроблено це було навдивовижу холоднокровно, з нелюдською жорстокістю. Із собаками вчинили так само. У найбільших і здорових двоногих та чотириногих вирізали великі шматки плоті, наче це робив вправний різник, а розсипана навколо сіль із запасу продовольства у літаках наштовхувала на страшні підозри. Усе це сталося в одному з тимчасових ангарів, з якого перед тим витягли літак, а вітер швидко замів усі сліди, що могли б пролити світло на цю загадку. Не допомагали прояснити ситуації і знайдені клапті одягу, грубо зрізані з понівечених людських тіл. Щоправда, в одному кутку загороди, захищеному від буревіїв, ми побачили на снігу ледь помітні сліди, однак не людські, а радше ті доісторичні відбитки, про які бідолашний Лейк багато говорив останніми тижнями. Втім, у кого не розбурхалася б уява серед цих похмурих божевільних гір.

Як я вже казав, ми швидко з’ясували, що Гедні та одна із собак безслідно зникли. У страшній загороді ми недорахувалися двох людей і двох собак, але, оглянувши жахливі могили, увійшли до цілком неушкодженого намету, в якому Лейк робив розтини, і дещо виявили. Тут відбулися деякі зміни — прикриті частини тіла доісторичної істоти з імпровізованого столу зникли. Ми дійшли висновку, що однією з дивно похованих шістьох особин — від якої смерділо особливо гидко — була саме та, яку намагався препарувати Лейк. На лабораторному столі та навколо нього ми знайшли розкиданими інші частини тіл, і нам не знадобилося багато часу, аби здогадатися, що то були невміло і якось дивно розітнуті тіла чоловіка і собаки. З поваги до почуттів рідних, не називатиму імені нещасного. Хірургічні інструменти Лейка теж зникли, проте лишилися сліди того, що їх ретельно стерилізували. Бензиновий пальник також пропав, а на тому місці, де він стояв, лежала купка обгорілих сірників. Ми поховали частини людського тіла разом з десятьма іншими, а рештки собаки — біля тридцяти п’яти загиблих тварин. Що стосується дивних плям на лабораторному столі і на розкиданих ілюстрованих книгах, то ми не знали, що й думати.

Оце і було те найгірше, що сталося в таборі, однак інші речі викликали не меншу розгубленість. Ми не могли пояснити зникнення Гедні, собаки, восьми неушкоджених організмів, трьох саней, деяких інструментів, ілюстрованих науково-технічних книжок, письмового приладдя, електричних ліхтарів і батарей, харчів та пального, обігрівачів, запасних наметів, хутряних костюмів та інших речей. Так само викликали подив розмиті плями на деяких аркушах паперу і свідчення стороннього втручання та експериментів з авіаційною технікою, а також іншими механічними пристроями як у самому таборі, так і біля свердловин. Складалося враження, що наших собак непокоїли ці дивним чином розладнані машини. На додачу, у комірчині хтось перевернув усе догори дригом; деякі продукти повністю зникли, а найбільше вражала купа консервних бляшанок, якось по-чудернацькому відкритих і кинутих абияк. Ще однією загадкою була і неймовірна кількість розкиданих сірників — серед них траплялися цілі, але переважали зламані або використані. Також викликали питання дивні розрізи на двох чи трьох наметах і хутряних костюмах — було схоже, що хтось їх невміло намагався для чогось пристосувати. Картину руйнівного безумства також доповнювали нешанобливе ставлення до тіл померлих людей і собак та дивне поховання рештків давніх істот. Про всяк випадок, ми ретельно сфотографували ці наочні свідчення божевілля, яке охопило табір, і тепер використаємо світлини для посилення наших аргументів проти експедиції Старкветера-Мура.

Перше, що ми зробили, знайшовши в укритті тіла, це сфотографували і розкопали низку дивовижних могил, які нагадували п’ятикутні снігові кургани. Ми не могли не зауважити подібності цих жахливих могил до крапчастих візерунків на дивних зеленкуватих мильних каменях, як їх описав бідолашний Лейк. Натрапивши на ці камінці серед купи інших мінералів, ми ще раз переконались у його правоті. Одразу уточню, що камені дуже неприємним чином нагадували зірчасті голови давніх істот, і ми всі зійшлися на тому, що ця схожість могла сильно вплинути на розбурхану уяву виснажених втомою людей Лейка. Вперше побачивши поховання, ми з Пебоді заціпеніли від жаху, наша уява поринула у шокуючий світ первісних міфів із книг та оповідей. Ми дійшли думки, що самий лиш вигляд і тривала присутність цих істот у поєднанні з гнітючою полярною самотністю і диявольським гірським вітром могли довести групу Лейка до божевілля.

Адже божевілля, що обрало за мішень Гедні — єдиного, хто міг вижити — було тим єдиним поясненням, з яким усі погодилися; принаймні, якщо вірити сказаному вголос. Утім, я не настільки наївний, аби заперечувати, що кожен із нас міг мати інші, свої пояснення трагедії, однак вони здавалися нам занадто фантастичними, і здоровий глузд не дозволяв нам їх озвучити. Вдень Шерман, Пебоді й Мактай здійснили тривалий обліт місцевості, намагаючись за допомогою польового бінокля розшукати сліди Гедні або щось із зниклих речей, але так нічого і не знайшли. Повернувшись на базу, вони повідомили, що пасмо гір-титанів простягається безмежно далеко як праворуч, так і ліворуч, не знижуючись і не надто змінюючи вигляд. Але, на деяких піках чіткіше вимальовувалися правильної форми куби і щось подібне до фортечних мурів, що робило їх ще більше схожими на руїни в азійських горах з полотен Реріха. Що ж до загадкових отворів — входів до печер, то вони доволі рівномірно розподілялися на безсніжних темних вершинах.

Попри всі пережиті жахи, ми зберегли науковий запал і бажання пізнати невідомий світ там, за таємничими горами. Ми без зайвих подробиць повідомили, що після виснажливого дня страхів і загадок лягли опівночі відпочивати. Наступного ранку ми запланували здійснити ще один або кілька розвідувальних польотів через гори, узявши тільки камеру для аерофотозйомок і геологічне спорядження. Вирішили, що першими летимо ми з Денфортом, а тому о сьомій ранку ми підвелися і почали готуватися до вильоту, однак через потужний вітер — про що ми сповістили у короткому бюлетені для зовнішнього світу — нам довелося відкласти політ майже до дев’ятої.

Я уже повторював ту непереконливу історію, якою після нашого повернення через шістнадцять годин ми поділилися з товаришами у таборі й зі всіма іншими за межами крижаного континенту, кому ми адресували наші повідомлення. А тепер настав час виконати тяжкий обов’язок і доповнити цей звіт бодай дещицею того, що ми насправді бачили у прихованому по той бік гірських хребтів світі і про що ми раніше не зважувались розповідати з огляду на почуття слухачів. Саме ці одкровення і стали причиною негараздів Денфорта з нервовою системою. Було б добре, якби він теж відверто розповів про все, що, на його думку, бачив тільки він один — нехай навіть це могло бути галюцинацією, викликаною нервовим станом — і що, цілком можливо, і довело його до нинішньої кризи. Втім, він рішуче відмовився будь-що розповідати, а я здатний лишень переповісти його недоладне белькотання про те, що змусило його лементувати у літаку, коли ми летіли назад над гірським перевалом і нас немилосердно діймав вітер, проте побаченого нами обома цілком вистачило, аби я теж пережив потрясіння. Саме про це і йтиметься у заключній частині розповіді. Якщо мої слова про страшних монстрів з минувшини не втримають відчайдухів від спроб дістатися далеких районів Антарктики — або, принаймні, від бажання проникнути у надра цього материка з їх нерозгаданими таємницями і прокляттям нелюдської віковічної самотності, — моєї вини не буде у небачених і катастрофічних наслідках.

Ми з Денфортом вивчили зроблені Пебоді під час його денного польоту записи, звірили їх з показами секстанта і вирахували, що найпридатніше для перельоту через гірське пасмо місце лежить праворуч, видиме навіть із табору, на висоті двадцяти трьох або двадцяти чотирьох тисяч футів[104] над рівнем моря. Перш ніж вирушити на розвідку, ми повністю розвантажили літак. Табір Лейка лежав у передгір’ї, яке починалося на континентальному плато на висоті близько дванадцяти тисяч футів[105], тож насправді нам довелось би підніматися не так високо, як могло здаватись. Водночас, набираючи висоту, ми гостро відчували вплив розрідженого повітря та нестерпного холоду, бо через погану видимість мусили залишати кабіну відкритою. І, звісно ж, ми одягли найтепліший хутряний одяг.

Наблизившись до страхітливих піків, що грізно й похмуро височіли над лінією снігів, межею між голою породою і вічними льодовиками, ми помітили величезну кількість правильної форми утворень на гірських схилах і вкотре пригадали азійську серію полотен Миколи Реріха. Вигляд вивітрених скельних порід повністю відповідав усьому, про що звітував Лейк у своїх повідомленнях, і свідчив, що ці старі велети стояли тут з найдавнішого періоду земної історії — можливо, понад п’ятдесят мільйонів років тому. Марна справа вгадувати, наскільки вищими вони були в той час, проте атмосферні явища в цьому дивному районі не сприяли будь-яким суттєвим змінам або руйнації гірських порід.

Та найбільше нас тривожило і вабило гірське плетиво із правильної форми кубів, фортечних мурів і печер. Поки Денфорт вів літак, я вивчав їх у бінокль і фотографував; час від часу підміняв його біля штурвала — попри те, що мої навички авіатора були суто аматорськими — і тим самим давав йому можливість краще дослідити краєвид. Ми швидко визначили, що основним матеріалом, з якого складалися дивні об’єкти, був легкий архейський кварцит, якого ми не бачили більше ніде; вони розташувалися так неприродно рівномірно, що це вражало і водночас насторожувало — звіти нещасного Лейка не могли підготувати до такого.

Як він і казав, грані цих кам’яних об’єктів викришились і заокруглились через віковічний вплив природних явищ, однак незвичайна міцність врятувала камінь від знищення. Матеріал значної частини кам’яних витворів, особливо тих, що розташувалися найближче до схилів, на вигляд був таким самим, що і в навколишніх гір. Усі ці форми нагадували руїни Мачу Пікчу[106] в Андах або залишки стародавніх стін міста Кіш[107], які 1929 року відкопала археологічна експедиція Оксфордського музею. У нас із Денфортом постійно виникала підозра, що всі ці структури складаються з окремих велетенських блоків, і таку ж саму думку Лейк приписував Керроллу, з яким вони разом летіли у літаку. Якщо відверто, я не знаходив жодного пояснення цьому явищу і почувався геологом-невдахою. Вулканічні породи нерідко утворювали дивні системи — як‑от знаменита ірландська Дорога гігантів[108], — однак це вражаюче гірське пасмо, незважаючи на припущення Лейка про наявність у ньому активних вулканів, було цілком очевидно не вулканічного походження.

Дивні отвори, біля яких було найбільше чудернацьких об’єктів, через аж надто правильну форму становили ще одну, хоча й меншу загадку. Вони були, як повідомляв Лейк, квадратними або у формі півкола, наче рука якогось чарівника надала цим створеним природою проходам довершеної геометричної форми. Неймовірна їх кількість і поширеність просто вражали і наштовхували на думку, що вся ця місцевість була насичена тунелями, прокладеними у шарах вапняку. Нам пощастило дещо роздивитися всередині самих печер, і хоча ми не зуміли побачити віддалених від входу частин, проте могли з упевненістю сказати, що ані сталактитів, ані сталагмітів там не було. Зовні ті частини гірських схилів, що межували з отворами, здавалися рівними та гладкими, а Денфортові здалося, що невеликі розколини і заглибини утворювали доволі незвичайні візерунки. Перебуваючи під враженнями від виявлених у таборі жахіть і дивовиж, він натякав, що ці візерунки йому чимось нагадують групки цяток на давніх зеленкуватих каменях, із лячною точністю відтворених чиїмось божевільним задумом на льодових надгробках шести похованих монстрів.

Ми поступово піднімалися над гірськими відрогами, шукаючи не дуже високе місце, над яким можна було б перелетіти хребет. Час від часу кидали оком на сніговий і крижаний покрив унизу, розмірковуючи, чи зважились би ми на таку подорож, якби мали простіше і не таке сучасне обладнання. Ми були трохи здивовані, коли побачили, що місцевість виявилась далеко не такою пересіченою, як ми чекали, і що розколини та інші складні місця навряд чи могли б завадити Скотту, Шеклтону або Амундсену пройти тут із саньми. Деякі льодовики, виявляється, підступали до суцільної низки перевалів, відкритих усім вітрам, і, діставшись до обраного нами, ми пересвідчились, що він не був винятком.

Неможливо описати відчуття тривожного очікування, з яким ми готувались обігнути вершину і зазирнути у пустельний світ, де не ступала нога людини, хоча не було жодних підстав вважати, що він суттєво відрізнятиметься від уже бачених і пройдених нами районів. У цих горах-вартових, у звабливій опаловій безодні неба поміж вершинами принишкла якась страшна таємниця, і це відчуття неможливо було передати словами. Тут річ була, радше, в неясному психологічному символізмові й естетичних асоціаціях, що, своєю чергою, перепліталися з екзотично забарвленими поезією і живописом, з архаїчними міфами, що ожили на сторінках таємничих заборонених фоліантів. Навіть пориви вітру несли щось лиховісне, і часом здавалося, що його завивання переходило у незвичайний свист і трубні звуки в ті миті, коли він залітав у численні лункі печери, а потім виривався звідти. Тональність цих звуків викликала відразливі спогади — такі ж складні й неусвідомлені, як і будь-які інші, що клубочаться у темних закутках душі.

Літак повільно знижувася і, судячи з показників анероїда[109], тепер летів на висоті 23 570 футів[110]. Ми остаточно покинули район вічних снігів, що залишився внизу, а вище були тільки чорні й голі вершини скель, звідки починалися хвилясті льодовики, проте ці неймовірні куби, фортечні вали й наповнені відлунням печери створювали враження чогось неприродного, фантастичного, оманливого. Вдивляючись у довгу лінію височенних піків, я подумав, що міг би побачити і той, про який згадував бідолашний Лейк, з фортечним муром на самісінькій вершині. Але все вкрила пелена дивного антарктичного туману, який Лейк, мабуть, вважав за першу ознаку вулканічної активності. Перевал лежав просто перед нами, з начисто виметеним вітрами простором між похмурими і непривітними скелями. У небі за ним клубочилось мереживо хмар, залите світлом низького полярного сонця — сонця з того таємничого і далекого світу, якого ще ніколи не бачили очі людини.

Піднімемося ще трохи, і він лежатиме перед нами. Ми з Денфортом могли розмовляти лише криками, бо вітер над перевалом ревів і завивав, пересилюючи шум двигунів, а тому ми лиш обмінялись красномовними поглядами. Нарешті ми здолали останні фути і завмерли, вражено вдивляючись у світ нерозгаданих таємниць стародавньої і геть чужої землі.

Думаю, ми одночасно скрикнули, і в цьому вигуку змішалися всі наші почуття — подив, захват, страх і недовіра до самих почуттів, коли ми нарешті здолали перевал і побачили, що лежить за ним. Мабуть, на наше сприйняття вплинуло щось із набутих знань і досвіду. Можливо, згадалося щось подібне до гротескної форми каменів Саду Богів у Колорадо[111], а може, фантастична симетричність відшліфованих вітром скель Аризонської пустелі. Ми могли навіть вважати це видиво міражем на кшталт того, що спостерігали минулого ранку, підлітаючи до гір. Нам конче було потрібно відшукати в попередньому досвіді щось нормальне і звичне, адже нашим очам відкрилося безкрає плато зі слідами руйнівних буревіїв, а також майже нескінченні, колосальних розмірів і геометрично правильної форми кам’яні масиви з притаманною тільки їм ритмікою, їх поцятковані тріщинами і вибоїнами вершини здіймалися над крижаним панциром, що був тут завтовшки сорок-п’ятдесят футів, а подекуди навіть менше.

Неможливо було передати словами враження від цього жахливого видовища, де ми зіткнулися з диявольським порушенням усіх законів природи. На цьому неймовірно давньому плоскогір’ї, що лежало на висоті двадцяти тисяч футів над рівнем моря ще майже за п’ятсот тисяч років до появи людини, умови були непридатними для життя. Скільки сягало око, на рівнині перед нами простягалося упорядковане кам’яне плетиво, яке задля душевного здоров’я пояснювати можна було як завгодно, але не доводилося сумніватися, що воно мало рукотворне походження. Так, раніше ми цілком відкидали навіть думку про те, що ці куби й фортечні мури на схилах могли бути створені не природою — та і як могло бути інакше, якщо у ті часи, коли увесь цей район уже перебував у полоні вічної зими, сама людина мало чим відрізнялася від великих мавп?

Але тепер здоровий глузд, схоже, втрачав над нами владу, адже цей неосяжний лабіринт квадратних, заокруглених і прямокутних кам’яних блоків був наочним і незаперечним доказом неможливого. Поза сумнівом, це було те саме диявольське місто-міраж в усій його застиглій, об’єктивній і невідворотній реальності. Отже, у клятої мани було цілком матеріальне підґрунтя — цей немислимий кам’яний лабіринт проектував своє зображення через гірське пасмо за всіма законами оптики і відбивався у хмарі крижаного пилу. Звісно, дещо фантом перебільшив і спотворив, показував те, чого не було насправді, але тепер, коли ми бачили першооснову, вона здалася нам ще страшнішою і загрозливішою за свою примарну подобу.

Тільки неймовірна, нелюдська масивність монументальних кам’яних веж і фортечних мурів врятувала усе це від цілковитого знищення за сотні тисяч — якщо не мільйонів — років існування у похмурому гірському районі на краю Землі. «Вінець світу[112]… Дах світу…» — з наших вуст злітали малозрозумілі фрази, коли ми заворожено споглядали неймовірне видовище. Я знову пригадав химерні давні міфи, що так настирливо переслідували мене, відколи я уперше побачив цей мертвий антарктичний світ: про демонічне плато Ленґ, Мі-Го, страхітливу Снігову людину з Гімалаїв, про нелюдське походження Пнакотикських рукописів, про культ Ктулху, Некрономікон і гіперборейські легенди [113]про позбавленого форми Тсатоґґуа і пов’язане з ним ще безформніше космічне поріддя.

Місто простягалося рівниною в усіх напрямках, воно мало щільну забудову, і хоч як уважно наші очі вдивлялися чи то у праву, чи то у ліву його частину, що тяглися уздовж невисоких передгір’їв, які відділяли його від власне гірського масиву, нам здавалося, що ніякого просвіту між спорудами нема взагалі, хіба прозирала зовсім невелика прогалина ліворуч від нашого перевалу. Зовсім випадково ми натрапили на невелику частину чогось такого, що не піддавалося вимірюванню. Передгір’ям де‑не-де пролягали чудернацькі кам’яні конструкції, що з’єднували жахливе місто зі знайомими нам кубами та мурами — вочевидь, оборонними спорудами. Вони, як і дивні печери, були однаково міцними на внутрішніх і на зовнішніх схилах гір.

Безіменний кам’яний лабіринт складався переважно зі стін заввишки від десяти до ста п’ятдесяти футів, і це не враховуючи невидимої під льодом частини, завтовшки від п’яти до десяти футів. Їх спорудили з велетенських брил темного стародавнього кристалічного сланцю та піщанику — у багатьох випадках це були брили розміром 4 × 6 х 8 футів, — хоча у деяких місцях, здавалося, стіни вирізьбили з цільної корінної породи докембрійського періоду. Споруди були різного розміру, чимало з них нагадували за будовою величезні стільники, деякі — меншого розміру — стояли окремо. Загалом серед споруд переважали конічні, пірамідальні і терасові форми, хоча траплялося чимало побудованих у вигляді циліндрів, правильних кубів та їх скупчень, варіацій на тему прямокутників і чудернацьких похилених п’ятикутних будинків, які віддалено нагадували сучасні фортифікаційні споруди. Будівничі постійно та зі знанням справи використовували арки, і, ймовірно, в період розквіту деякі споруди міста увінчували бані.

Усі ці кам’яні будинки страшенно вивітрилися, а скрижанілу поверхню, з якої здіймалися у небо башти міста, покривали уламки брил, що обвалилися ще у прадавні часи. Там, де льодовий покрив був прозорим, ми бачили нижні частини гігантських споруд; кам’яні мости непогано збереглися і на різних рівнях з’єднували численні башти. На стінах, не вкритих льодом, ми помітили сліди зруйнованих таких самих і ще вищих мостів. Придивившись пильніше, ми зауважили незліченну кількість досить великих вікон, декотрі з них прикривали віконниці, виготовлені колись із дерева — тепер воно скам’яніло, однак у більшості випадків вікна загрозливо і лиховісно зяяли порожніми очницями. Будівлі стояли переважно без дахів, верхні краї стін були нерівними, хоча й заокруглені завдяки вітрам; водночас, незважаючи на повсюдну руйнацію і занепад, інші споруди, конусоподібної або пірамідальної форми, що стояли в оточенні вищих будинків, збереглися у незайманому вигляді. Нам пощастило навіть роздивитися через бінокль щось подібне до оздоблення на карнизах — воно складалося з уже знайомих нам груп цяток, наявність яких на давніх мильних каменях тепер набувала значно більшої ваги.

У багатьох місцях будинки стояли зруйновані дощенту, а льодовий покрив мав глибокі розколини суто геологічного походження. Подекуди стіни розсипалися до самого льоду. Широка смуга від внутрішньої частини плато аж до розколини у передгір’ї десь за милю ліворуч од нашого перевалу була цілком вільна від забудови. Ми зробили висновок, що це могло бути річищем великої річки, що протікала містом мільйони років тому, у третинний період, і впадала в якусь підземну безодню біля велетенських гір. Звісно ж, увесь цей район з його печерами, безоднями й підземними таємницями був геть неприступним для людей.

Згадуючи, як нас приголомшило споглядання цього неймовірного видовища — міста, що вціліло з незапам’ятних часів до появи людини, можу лише дивуватися, як нам пощастило зберігати видимість душевної рівноваги. Певна річ, ми усвідомлювали — щось не так із хронологією, науковими теоріями або нашою свідомістю, однак змогли опанувати себе і продовжували вести літак, помічали безліч деталей і зробили цілу серію фотознімків, які ще можуть добре прислужитися і нам, і всьому людству. У моєму випадку, можливо, допомогли вкорінені навички вченого, бо почуття розгубленості й страху поступилися нездоланній допитливості та прагненню дізнатися про одвічні таємниці, з’ясувати, що за істоти створили цей гігантський мегаполіс та мешкали в ньому і які стосунки вони могли підтримувати з тогочасним світом або з представниками інших вимірів.

Це місто аж ніяк не можна було назвати звичайним. Воно могло бути осердям, центром прадавньої і неймовірної сторінки земної історії, про сліди якої туманно згадували тільки у неясних і перекручених міфах і яка повністю зникла серед хаосу і потрясінь задовго до того, як будь-яка відома нам людська раса пішла у своєму розвиткові далі за мавпу. Перед нами простягалася палеогеновий мегалополіс, порівняно з яким овіяні легендами Атлантида й Лемурія[114], Коморія і Узулдарум[115], а також Олейто у землі Ломар[116] були сьогоденням, навіть не учорашнім днем. Цей мегалополіс можна було порівняти з такою нечестивою доісторичною давниною, як Валузія[117], Р’льєх, Іб у землі Мнар[118], Безіменне місто в Аравійській пустелі[119], про які згадували тільки пошепки. Коли ми пролітали над лісом застиглих велетенських башт, моя уява подеколи виходила за межі розумного і блукала без певної мети у царстві фантастичних асоціацій, намацуючи зв’язок між цим загубленим світом і деякими з моїх божевільних думок щодо жахів, пережитих у таборі.

Задля зменшення ваги літака ми лише частково наповнили його баки пальним, тож мусили бути обачними під час проведення досліджень. Проте навіть за цих умов ми подолали — точніше, пролетіли — величезну відстань і знизилися до висоти, де практично не було вітру. Здавалося, не було меж ані гірському пасму, ані жахливому кам’яному місту, що підступало аж до самих узгір’їв. П’ятдесят миль польоту над хребтами в усіх напрямках не показали значних відмінностей у лабіринті, що, намагаючись вирватися з кам’яного полону, прокладав собі дорогу крізь вічну кригу. Втім, траплялися і вельми цікаві речі, як‑от візерунки, вирізьблені на стінках каньйону, де широка колись річка пробивала шлях через передгір’я, наближаючись до місця впадіння у безодню. Тут невідомі різьбярі перетворили відроги на велетенські стовпи, і щось у їх загостреній діжкоподібній формі викликало у мене з Денфортом якісь неясні, неприємні та тривожні спогади.

Ми також натрапили на відкриті простори у вигляді п’ятикутних зірок — вочевидь, місця громадських зібрань — і звернули увагу на численні нерівності. Там, де здіймався пагорб, його зазвичай перетворювали на таку-сяку кам’яну споруду, однак ми помітили щонайменше два винятки з цього правила. В одному випадку камінь занадто стерся, аби розібрати, що на ньому вирізьбили, а в іншому з міцної скелі зробили фантастичний монумент конічної форми, що віддалено нагадував славнозвісний Зміїний Надгробок у давній долині Петри[120].

Полетівши від краю гірського масиву у глиб континенту, ми виявили, що місто не було безмежним, хоча, здавалося, і тяглося вздовж хребтів у безкінечність. Здолавши іще з тридцять миль, ми помітили, що дивовижні кам’яні будівлі почали траплятися рідше, а ще за десять миль перед нашими очима вже лежала гола пустеля без жодних ознак вигадливих споруд. Річище поза містом було позначене широкою впадиною, тоді як сама поверхня плато полого підіймалася і зникала в тумані десь на заході.

Дотепер ми не приземлялися, але було немислимо залишити плато, не спробувавши потрапити до цих моторошних споруд, тож ми вирішили знайти рівне місце ближче до перевалу і, посадивши літак, обстежити район пішки. Хоча ці спадисті схили були частково укриті руїнами, ми знизилися і невдовзі виявили чимало придатних для посадки місць. Обравши найближче до перевалу — адже нам ще треба було повертатися до табору через гірське пасмо, — ми точно о дванадцятій тридцять сіли на рівний майданчик, укритий товстим шаром щільного снігу, де ніщо не могло перешкодити нам за якийсь час швидко і легко злетіти.

Ми не вважали за потрібне робити навколо літака захисну споруду зі снігу, адже вітру майже не було, та ми й не думали надовго тут затримуватися. Відтак ми переконалися, що лижні шасі у літака цілком надійні, а важливі деталі двигуна убезпечені від обмерзання. Для нашої подорожі пішки ми зняли зайвий хутряний одяг і взяли тільки найнеобхідніше: кишеньковий компас, фотокамеру, невеликий запас харчів, папір і товсті записники, геологічний молоток і долото, сумки для зразків, моток линви, потужні електричні ліхтарі, а також запасні батареї. Усі ці речі були в літаку на випадок можливої посадки для фотографування, виконання замальовок і топографічних креслень, а також для відбору зразків скельних порід на схилах або у гірських печерах. На щастя, ми мали достатньо паперу, який можна було порвати і скласти у вільну сумку для зразків, щоб, як ті казкові Гензель і Ґретель, позначати шлях у підземних лабіринтах — це знадобилося б, якби ми знайшли печери без сильних протягів, в іншому випадку нам би довелося робити позначки на камені.

Обережно спускаючись гірським схилом по твердій льодовій шкаралупі до кам’яного лабіринту, що неясно вимальовувався у молочно-білому серпанку, ми майже так само гостро відчували наближення до якихось див, як і чотири години тому, підлітаючи до перевалу через цей неосяжний гірський хребет. Звісно, тепер ми краєм ока уже побачили неймовірну таємницю, яку приховували ці гори-велетні, однак перспектива опинитися всередині цих прадавніх стін, зведених розумними істотами мільйони років тому, задовго до появи людського роду на Землі, була аж ніяк не менш страшною і потенційно згубною за своїми наслідками через її космічну неприродність. Хоча розріджене повітря на такій висоті певною мірою утруднювало виконання будь-якої фізичної роботи, ми з Денфортом почувалися нівроку і вважали, що нам до снаги зробити все, що знадобиться. Ми ступили ще кілька кроків і опинилися перед покритими снігом безформними руїнами, трохи далі без даху стояло укріплення заввишки десять-одинадцять футів. Саме до нього ми і простували, а коли нарешті торкнулися велетенських обвітрених кам’яних брил, почувалися так, наче встановили небувалий і мало не блюзнірський зв’язок із давно минулими епохами, куди людині шлях був зазвичай закритий.

Укріплення мало форму п’ятикутної зірки, віддаль від одного її кута до іншого була футів зо триста; мур складався з різного розміру брил піщанику юрського періоду, в середньому шість на вісім футів. Ряд стрілчастих отворів або вікон чотирьох футів завширшки і п’яти заввишки були рівномірно розміщені між зовнішніми та внутрішніми кутами зірки, на висоті чотирьох футів над скрижанілою поверхнею. Зазирнувши через них досередини, ми виявили, що товщина муру щонайменше п’ять футів, усередині немає перегородок, а на стінах збереглися сліди різьбленого орнаменту і барельєфів, про що ми здогадувались і раніше, пролітаючи над подібними спорудами на малій висоті. Нижня частина приміщень, вочевидь, теж мала якесь оздоблення, але будь-які його сліди були тепер заховані під товстим шаром снігу та льоду.

Ми проповзли досередини через одне з віконець і безуспішно намагались роздивитися майже стерті настінні візерунки, так само було марною справою розгледіти те, що лежало під крижаною підлогою. Під час розвідувального обльоту ми бачили, що багато будинків у самому місті були скуті льодом менше за інші, і, можливо, якщо ми потрапимо до приміщень, над якими ще зберігся дах, нам пощастить знайти цілковито вільні від криги нижні поверхи. Перш ніж покинути фортецю, ми ретельно усе сфотографували і уважно оглянули могутні брили стін без будь-яких слідів розчину, що міг би їх скріплювати. Дуже шкода, що з нами не було Пебоді, його прикладні наукові знання могли підказати нам, яким чином укладали ці велетенські брили у неймовірно далекі часи, коли й постало це місто.

У моїй пам’яті назавжди закарбувалися всі подробиці тої півмилі шляху до міста, коли високо над головами, зриваючись з гірських вершин, люто завивав і свистів вітер. Тільки у страшних нічних снах могли явитися комусь із смертних ті оманливі видіння, які відкрилися нам з Денфортом. Між нами і шумовинням туману на заході бовваніли похмурі громаддя чорних кам’яних веж, і хай звідки ми дивилися, нас незмінно вражали їх вигляд і незвичайні форми. Це був міраж, втілений у твердому камені, і якби не світлини, я й сам би мав сумніви щодо реальності цієї картини. Кладка виглядала подібною до баченої в оглянутій нами фортеці, однак практично неможливо описати ті чудернацькі форми, яких вона набувала у міських спорудах.

Навіть світлини неспроможні передати безмежно химерного, неймовірного розмаїття, надприродної масивності й цілковито нелюдської екзотичності цих форм. Тут були геометричні фігури, для яких Евклід навряд чи дібрав би назви — неправильної форми зрізані конуси, виклично непропорційні тераси, шпилі з банеподібними потовщеннями, групи обламаних колон і п’ятикутні або гостроверхі споруди, які вражали божевільною гротескністю. Наблизившись, ми змогли побачити під прозорими ділянками криги трубчасті кам’яні містки, що дивним чином і на різній висоті сполучали розкидані споруди. Складалося враження, що тут взагалі не було упорядкованих вулиць, а там, де прадавня річка несла води через місто до гірських хребтів, за милю ліворуч виднілася ділянка відкритої місцевості.

У біноклі ми змогли роздивитися зовнішні горизонтальні майже стерті барельєфи та орнаменти з груп цяток, і в нашій уяві почала складатися картина міста, яким воно колись було — навіть попри те, що тепер майже не лишилося дахів, шпилів і бань. Загалом місто поставало як переплетення подібних до глибоких каньйонів кривих провулків та вуличок, деякі з яких перетворилися майже на тунелі через навислі над ними кам’яні брили та аркові мости. Зараз воно розкинулося перед нами як видиво зі сну на тлі пелени туману, крізь який до нас із півночі пробивалося рожеве світло низького антарктичного сонця. Коли ж на якусь хвильку сонячні промені зустріли на своєму шляху щільнішу за туман перепону, весь краєвид накрило тінню, і в усьому почала відчуватися неясна загроза, яку мені важко описати. Навіть далеке завивання і гудіння вітру серед гірських перевалів у нас за спиною набуло якогось сповненого лиховісними нотами звучання. Наприкінці нашого спуску до міста довелося йти надзвичайно крутим схилом, по краях якого оголена скельна порода наштовхнула на думку, що колись дуже давно тут була штучна тераса. Ми дійшли висновку, що під льодом мають бути сходи або щось до них подібне.

Коли ми нарешті увійшли до самого міста-лабіринту і почали пробиратися між уламками брил, нам здалося, наче ми стали меншими — через гнітючу близькість гігантських потрісканих і зруйнованих стін, які були буквально скрізь, а тому наші почуття знову почали виходити з-під контролю, і просто диво, як нам пощастило зберегти самовладання. Денфорт був украй знервований і почав висловлювати геть недоречні, навіть образливі думки з приводу жахів, що сталися у таборі. Я відкидав його припущення тим рішучіше, чим більше і сам потрапляв під вплив цього химерного свідка подій сивої давнини. Уява Денфорта розбурхалася: він твердив, що в одному місці — там, де вкрита уламками вуличка робить крутий поворот — бачив нечіткі сліди на поверхні, і це йому дуже не сподобалось; в іншому місці він зупинився, прислухаючись до начебто ледь чутних звуків, які долинали не знати звідки — як він казав, то були притлумлені звуки сурми, які нагадували завивання вітру в гірських печерах, а водночас вирізнялися чимось невловимим. Наштовхували на тривожні роздуми і повсюдна п’ятикутність навколишньої архітектури, і кілька дивних настінних орнаментів, відтак у нашій підсвідомості народжувалися страшні підозри щодо первісних істот, які створили це нечестиве місто і жили в ньому.

Проте у нас іще не зовсім згас потяг до наукових досліджень та пошуку пригод, і ми механічно продовжували збирати зразки скельних порід із брил у стінах, нам хотілося мати їх якомога більше, аби зробити правильні висновки щодо віку міста. Ніщо не свідчило, що каміння у великих зовнішніх стінах слід датувати раніше, ніж юрським чи нижньокритським періодом, так само і в усьому місті не було жодного камінчика старшого за добу пліоцену[121]. З цілковитою упевненістю можна було сказати, що ми блукали містом, яке перебувало в полоні смерті щонайменше 500 тисяч років, а вірогідно, навіть більше.

Блукаючи цим похмурим, наче присмерк, кам’яним лабіринтом, ми зупинялися перед кожним приступним отвором, аби зазирнути всередину і оцінити можливість туди увійти. До одних отворів ми не могли дотягтися, інші ж відкривали шлях до скрижанілих руїн без дахів і оздоблення, на кшталт фортеці серед гір. Утім, один доволі широкий і зручний прохід наче запрошував скористатися ним і, як виявилось, вів до справжньої безодні без жодної видимої можливості туди спуститися. Час від часу нам випадала нагода оглянути скам’яніле дерево вцілілих віконниць, і на нас величезне враження справило те, що попри їх фантастичну стародавність, усе ще можна було розгледіти структуру деревини. Віконниці були виготовлені з дерева голонасінних хвойних порід мезозойської доби — а саме саговників крейдяного періоду, а також із віялових пальм і покритонасінних дерев раннього третинного періоду. Ми не знайшли нічого старшого за пліоцен. З огляду на розташування віконниць, у яких по краях збереглися сліди давно зниклих завіс чудернацької форми, вони кріпилися як зовні, так і зсередини глибоких отворів. Здавалося, їх заклинило, і завдяки цьому вони пережили спорохнявілі металеві кріплення та засуви.

За якийсь час ми натрапили на цілу низку вікон — у виступі неушкодженого величезного складчастого п’ятикутного конуса, які відкривались у простору, добре збережену кімнату з кам’яною підлогою, однак розташовувалися занадто високо, а тому ми не могли потрапити туди без мотузки. Вона у нас була, однак ми не хотіли без крайньої потреби спускатися з двадцятифутової висоти — особливо враховуючи розріджене повітря над цим плато, де серце і так працювало з великим навантаженням. Ця величезна кімната була, вірогідно, залою або форумом, і наші електричні ліхтарики освітили чіткий, опуклий і, варто сказати, вражаючий барельєф, що оперізував широкими смугами стіни зали, чергуючись із такими ж широкими смугами арабесок. Це місце ми запам’ятали, щоб повернутися, якщо не знайдемо доступнішого приміщення.

Але зрештою ми знайшли саме такий вхід, який шукали — арку завширшки шість і заввишки десять футів, де колись закінчувався повітряний місток через вуличку на висоті п’яти футів над поверхнею. Такі склепінчасті переходи, звісно, будувалися на одному рівні з горішніми поверхами, а в цьому випадку один із поверхів уцілів і до нього можна було підступитися. Споруда, що складалася з кількох прямокутних терас, стояла ліворуч від нас, а вікнами дивилася на захід. По інший бік провулка, де зяяв ще один арковий отвір, стояла побита вітром циліндричної форми споруда без вікон, проте з круглим наростом на висоті десяти футів над проходом. Всередині споруди була цілковита темрява, і здавалося, що склепінчастий отвір веде у безмірну порожнечу.

Купа уламків значною мірою полегшувала нам прохід до великого будинку ліворуч, але ми якусь хвильку вагалися, перш ніж скористатися такою жаданою нагодою, адже хоча ми вже й проникли у доісторичний лабіринт, треба ще було набратися духу, аби увійти до вцілілої з нечувано давніх часів споруди, страхітлива природа якої ставала дедалі очевиднішою. Врешті-решт ми таки наважились і через купу уламків дісталися зяючого отвору. Під ногами виявилася підлога з великих сланцевих плит — схоже, ми потрапили до відгалуження довгого високого коридору з рельєфними візерунками на стінах.

Виявивши, що з коридору на всі боки розходяться аркові проходи, ми усвідомили, наскільки складною може бути система розташування кімнат, а тому настав час вдатися до методи Гензеля і Ґретель. Дотепер, аби не загубитися, нам було достатньо компасів та гірських вершин між баштами, що слугували орієнтиром, але тепер виникала потреба знайти їм замінник. Ми порвали увесь зайвий папір на клаптики відповідного розміру, поклали до сумки, яку мав нести Денфорт, і приготувались використовувати ці клаптики якомога ощадливіше. Такий спосіб, вірогідно, міг би порятувати нас від небезпеки заблукати, позаяк у давній споруді не було відчутних протягів. У разі якщо протяг посилиться або у нас вичерпається запас паперу, ми завжди зможемо скористатися надійнішим, проте більш складного і повільного методу — зарубок на камені.

Неможливо було зрозуміти, як далеко сягав цей лабіринт, не спробувавши його дослідити. Споруди в місті так щільно й густо стояли одна біля одної, що ми цілком могли переходити від однієї до іншої по закутих у лід містках, крім тих випадків, коли трапиться якась розколина геологічного характеру або обвал, адже обмерзання майже не торкнулося нутрощів масивних споруд. Мало не скрізь, де ми натрапляли на прозору кригу, крізь її поверхню було видно щільно зачинені віконниці, начебто місто залишили у такому вигляді, допоки льодова кірка не скує усю його нижню частину до кінця часів. І справді, виникало дивне враження, що в місті свідомо все позачиняли, залишивши його в якусь темну давно минулу добу, а його мешканці аж ніяк не стали жертвами якогось несподіваного лиха або поступового занепаду. А що як мешканці міста могли передбачити зледеніння і en masse [122]покинули його у пошуках притулку, не приреченого на загибель? Доведеться зачекати з відповіддю на запитання, які геофізичні умови сприяли формуванню льодової кірки в цих краях, але навряд чи це тривало надто довго. Можливо, під власною вагою спресувався і скрижанів сніг, можливо, сталася повінь або з гір зійшли снігові лавини — причиною могло стати геть усе, а уява в цьому місці могла намалювати будь-що.

Не хотів би обтяжувати читача послідовним і детальним звітом про наше блукання в цьому давньому та схожому на стільники печерному лабіринті, в цьому жахливому вмістилищі віковічних таємниць, де вперше за незліченні тисячоліття літало відлуння людських кроків. Це рішення видається ще виваженішим через страшні драми та відкриття, що постали перед нами після вивчення повсюдного настінного різьблення. Світлини, зроблені при спалахах фотоапаратів, великою мірою сприятимуть підтвердженню правдивості сказаного, і залишається тільки пошкодувати, що нам забракло плівки, аби сфотографувати більше. Проте, коли скінчилися запаси плівки, ми робили замальовки усього вартого уваги.

Будівля, до якої ми увійшли, була величезна і майстерно зведена — блискучий зразок архітектури невідомої геологічної минувшини. Внутрішні перестінки були тонші за зовнішні стіни, однак чудово збереглися на нижніх поверхах. Складності лабіринту додавали різновисокі поверхи, притаманні усьому місту, і ми майже напевно одразу б загубилися, якби не позначали пройдений шлях клаптиками паперу. Спершу ми вирішили обстежити ветхіші горішні приміщення, а тому видерлися футів на сто вгору, туди, де просто неба руйнувалися кімнати, засипані снігом через відсутність даху. Ми підіймалися вгору, долаючи високі кам’яні плити з ребристою поверхнею, які повсюдно використовувалися замість східців. Кімнати, які нам траплялися на шляху, були найрізноманітніших форм і розмірів — від п’ятикутних і трикутних до цілком кубічних. Можна з упевненістю сказати, що, як правило, вони були завбільшки 30 x30 футів, а заввишки — двадцять, хоча траплялися й більші. Ретельно обстеживши горішні частини, ми поверх за поверхом спустились у нижні приміщення і незабаром виявили, що потрапили у нескінченний лабіринт, де кімнати й коридори переходили одні в інші та, вірогідно, вели до якихось безмежних територій поза цією спорудою. Циклопічна масивність і гігантські розміри усього, що нас оточувало, почали пригнічувати, а в обрисах, пропорціях, оздобленні й конструктивних особливостях цього немислимо давнього мурування вгадувалось щось глибоко нелюдське. З настінних зображень ми дуже швидко зрозуміли, що цьому жахливому місту вже багато мільйонів років.

Ми поки що не могли знайти пояснення інженерним принципам, за якими ці величезні кам’яні брили були урівноважені та припасовані одна до одної, хоча давні будівельники безумовно покладалися на можливості арки. У пройдених нами кімнатах не було геть ніяких меблів, і ця обставина підтверджувала припущення, що місто покинули відповідно до заздалегідь продуманого плану. Головною рисою декору була майже універсальна система барельєфів, які довгими горизонтальними смугами завширшки у три фути покривали стіни від стелі до підлоги і чергувалися із такої ж ширини смугами вигадливого орнаменту. У цього правила були винятки, однак вони лишень підтверджували його загальність. Втім, доволі нерідко низка гладких картушів[123] з чудернацьки розташованими групами цяток могла трапитися і серед орнаментальних смуг.

Досить скоро ми зауважили довершену техніку різьблення, яка в естетичному вимірі відповідала найвищим взірцям досконалості, однак в усіх своїх проявах була чужою геть усім мистецьким традиціям людства. Жодна скульптура, яку мені доводилось бачити, за майстерністю виконання не могла зрівнятися з тими витворами. Найдрібніші деталі рослинного і тваринного світу були передані на диво точно і яскраво, незалежно від глибини і масштабу різьблення; абстрактніші композиції вражали дивовижною складністю. Візерунки свідчили про глибоке знання законів математики і дивували поєднанням примхливих симетричних кривих та кутів, раз по раз відтворюючи число п’ять. У рельєфних смугах дотримувалися суто формалістичної традиції зі своєрідним ставленням до перспективи, однак сила їхнього художнього впливу була надзвичайною, попри те, що нас від того часу відділяла ціла прірва тривалих геологічних періодів. Метод їх творення полягав у незвичайному зіставленні поперечного перетину предмета з його двовимірним силуетом, що свідчило про схильність до аналітичної психології, якою не переймалася жодна інша відома нам раса минулого. Марно навіть порівнювати це мистецтво з представленим у музеях. Ті, хто бачив наші світлини, можливо, помітять, якою мірою зображене на них нагадує дивовижні концепції найсміливіших футуристів.

Орнамент у вигляді візерунків був виконаний технікою заглибленого рельєфу, утопленого в стіни на один-два дюйми. Коли з’явилися картуші з групами цяток — очевидно, це були написи якоюсь невідомою первісною мовою, в якій використовувалася незнайома абетка — сам орнамент був заглиблений на півтора дюйми, а цятки — ще додатково на півдюйма. Зображення на смугах були виконані технікою низького рельєфу і заглиблені у товщу стіни на два дюйми. На деяких зразках ми помітили майже невидимі сліди від фарби, хоча невблаганний час практично знищив будь-які ознаки пігментації. Що більше ми вивчали незвичайну техніку виконання художніх робіт, то більше нею захоплювалися. За неухильною традиційністю стилю можна було помітити неабияку спостережливість і графічну майстерність митців, і, відповідно, наслідування певних канонів ще більшою мірою символізувало й підкреслювало реальну природу або суттєві відмінності зображуваних предметів. А ще ми відчували, що окрім цих легко помітних визначальних якостей є ще інші, які нам годі усвідомити. Деякі особливості неявно натякали на приховані символи та впливи, зрозуміти які глибше і тонше могли б допомогти інший ментальний та емоційний досвід і ширший або й цілком відмінний сенсорний апарат.

Теми для скульптурних робіт, вочевидь, були запозичені з життя уже неіснуючої епохи і охоплювали значну кількість історичних сюжетів. Ця надмірна заглибленість первісної раси в історію — за випадковим збігом обставин, вона дивовижним чином зіграла на нашу користь — подарувала нам приголомшливу кількість інформації, а тому ми віддали перевагу фотографуванню та замальовкам, а не іншим дослідженням. У деяких кімнатах серед домінуючих знайомих інтер’єрів новим елементом виглядали мапи, астрономічні таблиці та інші наукові композиції у збільшеному масштабі — усе це вельми нехитро і красномовно підкріплювало інформацію, яку ми уже зібрали завдяки вивченню барельєфів та візерунків. Натякаючи, що може статися, якщо я оприлюдню всю інформацію, якою володію, я сподіваюсь лише, що моя розповідь не стане причиною перемоги нерозсудливої цікавості над здоровим глуздом і обережністю у тих, хто мені повірить. Може статися лихо, якщо хтось із них поспішить вирушити до цього жахливого царства смерті, знехтувавши застереженням, яке мало на меті утримати їх від такого бажання.

Високі вікна і здоровенні двадцятифутові дверні проходи перетинали візерунки та барельєфи стін; подекуди в них іще збереглися скам’янілі дерев’яні планки — майстерно вирізьблені та відшліфовані, — які колись були частинами віконниць і дверей. Усі металеві кріплення давно розпались, але деякі двері лишилися на місці, тож нам довелося вибивати їх, аби пройти з однієї кімнати до іншої. Віконні рами з дивним прозорим склом, переважно еліптичної форми, подекуди вціліли, однак було їх небагато. Нерідко ми натрапляли на величезні ніші, головним чином порожні, хоча коли-не-коли в них траплялися доволі дивні предмети, вирізані із зеленого мильного каменю: очевидно вони були поламані або низької якості, тому їх і покинули тут. Решта отворів мала, поза сумнівом, стосунок до тогочасних механічних пристроїв — систем опалення, освітлення і чогось подібного, — їх ми бачили зображеними на барельєфах. Стелі вирізнялися простотою, проте інколи були інкрустовані шматочками зеленого каменю або плитками, які тепер майже всі повідпадали. Місцями підлога теж була вимощена такими плитками, але загалом переважав звичайний камінь.

Як я уже казав, у приміщеннях не було меблів або іншого майна, яке можна було забрати, однак скульптурні роботи давали чітке уявлення про дивні пристрої, які колись стояли у цих схожих на склепи лунких кімнатах. На горішніх поверхах, над кригою, густим шаром лежали уламки, сміття, скалки, але на нижніх рівнях було чистіше. У деяких нижніх кімнатах і коридорах мало що лишилося, крім пилу з піском та старовинних орнаментів, а інші мали такий вигляд, наче у них щойно замітали. Звісно, у тих місцях, де траплялися тріщини і проломи, нижні поверхи були засмічені, як і горішні. Центральна зала — як і в інших спорудах, бачених нами з борту літака — давала світло решті внутрішніх приміщень, рятуючи їх від повної темряви, тож ми нечасто користувалися електричними ліхтарями на горішніх поверхах, хіба коли розглядали окремі деталі барельєфів. Під шапкою льоду темрява густішала, а в багатьох приміщеннях найнижчого поверху панувала майже суцільна темрява.

Щоб скласти бодай якесь уявлення про наші думки й почуття, коли ми, в полоні вічної тиші, опинились у давно покинутому лабіринті, спорудженому нелюдським промислом, доведеться проаналізувати неймовірно хаотичну картину перебігу настроїв, спогадів і вражень. Аби приголомшити будь-яку чутливу людину, достатньо було лишень самої неймовірної давнини міста і страшного запустіння, що панувало в ньому, але на додачу до цього, ми ще й пережили незрозумілий жах у таборі і були вражені тими одкровеннями, що їх відкрили різьблені стіни навколо нас. Добре збережені барельєфи не припускали ніякої двозначності, і варто було лиш кинути на них погляд, як відкривалася страшна правда: було б наївно стверджувати, що ми з Денфортом не здогадувались про неї раніше, хоча й ретельно уникали навіть натяків на неї. Не лишалося жодних сумнівів щодо того, чим були істоти, які звели це місто і жили в ньому мільйони років тому, коли предками людини були примітивні давні ссавці, а тропічними степами Європи й Азії блукали велетенські динозаври.

Раніше ми відчайдушно — кожен сам по собі — чіплялися за припущення і навіть стояли на тому, що повсюдний мотив п’ятикутності є не що інше, як певна ознака культурного і релігійного возвеличення стародавнього природного об’єкта, який, вочевидь, уособлював принцип п’яти кутів, як декоративні мотиви мінойської культури на Криті свідчили про вшанування священного бика, в Єгипті — скарабея, у Римі — вовчиці та орла, а у диких первісних племен — якої-небудь тотемної тварини. Однак цей «острівець порятунку» тепер нічим не міг зарадити, і ми мусили визнати реальність, яка перевертала всі наші висновки з ніг на голову і яку, поза сумнівом, уже давно передбачив наш читач. Я навіть тепер навряд чи зможу викласти свої міркування на папері, але, можливо, в цьому і не буде потреби.

Істоти, які свого часу спорудили ці страхітливі кам’яні жахіття і мешкали в них у добу динозаврів, самі не були динозаврами — усе виглядало значно гірше. Динозаври були представниками молодого покоління тварин, проте їм бракувало мізків, а от будівничі міста були старими і мудрими й залишили по собі сліди на каменях, вік яких уже тоді обчислювався тисячею мільйонів років… каменях, що стали будівельним матеріалом ще до того, як життя на Землі просунулось у своєму розвитку далі групи піддатливих до змін клітин… каменях, які лягли у стіни ще до того, як на Землі виникло справжнє життя. Ці будівничі були справжніми творцями і господарями тогочасного життя, саме вони, поза сумнівом, стали тим першоджерелом страхітливих старих міфів, на яке боязко натякають Пнакотикські рукописи і Некрономікон. Вони і були тими самими Великими Древніми, що прийшли із зірок на Землю, коли вона була ще молодою — істоти, сформовані у ході чужої еволюції, які володіли незвичайними для цієї планети якостями. І тільки уявіть собі, що ми з Денфортом лише день тому дивилися на фрагменти їхніх скам’янілих за тисячоліття тіл… і що горопашний Лейк зі своєю командою бачив їхню справжню оприявлену подобу…

Звісно, я зараз не можу сказати, в якому порядку ми збирали інформацію стосовно цього жахливого розділу земної історії, часів до появи людини. Спочатку ми були приголомшені виявленим і припинили роботу, щоб оговтатись, а коли відновили систематичне обстеження, була вже третя година. Скульптури у будівлі, в яку ми увійшли, належали до відносно пізнього часу — можливо, їм було близько двох мільйонів років — з огляду на геологічні, біологічні й астрономічні ознаки. Вони уособлювали напрям мистецтва, який можна було назвати пізнім порівняно з тими зразками, які ми знайшли у старіших будинках під шаром криги. Одна споруда, витесана із суцільної скелі, схоже, мала вік від сорока до п’ятдесяти мільйонів років і належала до пізнього еоцену або раннього крейдяного періоду. Її прикрашали барельєфи, які за майстерністю виконання перевершували будь-які інші, що нам траплялося бачити, за одним суттєвим винятком; ми зійшлися на думці, що то найдавніша споруда міста.

І якби не потреба давати пояснення стосовно тих світлин, які скоро будуть опубліковані, я б утримався від коментарів те те, що саме я виявив і яких висновків дійшов, аби мене не запроторили до божевільні. Звичайно, деякі давні барельєфи, які зображають зіркоголових істот в добу до зародження життя на Землі, коли вони жили на інших планетах, в інших галактиках або в інших всесвітах, можна було б зарахувати до зразків фантастичної міфології, вигаданої самими істотами, однак деякі з вирізьблених на стінах діаграм і креслень неймовірним чином настільки близькі до новітніх відкриттів у математиці й астрофізиці, що страшно й подумати. Тож, коли я оприлюдню світлини, висновки нехай роблять інші.

Цілком природно, жоден з барельєфів, які ми побачили на стінах, не оповідав усієї історії, ми навіть не змогли встановити правильної послідовності її етапів. Деякі з великих залів були цілком відособленими приміщеннями з різьбленнями, сюжетно не пов’язаними з рештою, тоді як на стінах цілої низки кімнат і коридорів відображалась неперервна хроніка подій. Найкращі карти та діаграми розташовувались на стінах моторошного підземелля, нижчого навіть за рівень стародавнього підмурівка — квадратної каверни завширшки двісті футів і глибиною шістдесят, яка майже напевно свого часу виконувала роль навчального центру або чогось подібного. У різних кімнатах і будинках стіни рясніли набридливими повтореннями окремих тем, бо, вочевидь, певні сюжети з історії давньої раси мали особливу популярність як у художників, так і в городян. Утім, часом різні версії однієї теми виявлялись корисними, допомагали пролити світло на спірні питання і заповнювати прогалини.

Я й досі дивуюся, як нам пощастило так багато з’ясувати за короткий проміжок часу. Звісно, ми навіть тепер про деякі речі маємо лишень схематичне уявлення, і багато що нам стало зрозуміло тільки після вивчення світлин і замальовок. Можливо, нервовий напад у Денфорта пояснюється саме пізнішим вивченням матеріалів — в його уяві ожили спогади і неясні видіння, які у поєднанні з надмірною чутливістю змусили його знову пережити жах, причину якого він не зважився повідомити навіть мені. Але це необхідно було зробити, адже ми не могли виступити з попередженнями, не надаючи якнайповнішої інформації, і попередження є нагальним як ніколи. У цьому незвіданому світі Антарктики, де порушено плин часу і діють ворожі закони природи, людина на собі відчуває його згубний вплив, а тому треба за будь-яку ціну відохотити людство від подальших досліджень.

Одразу після розшифрування всіх записів повна історія нашої подорожі буде опублікована в офіційному бюлетені Міскатонікського університету. Я ж повідомлю тільки про найбільш значущі події, не приділяючи особливої уваги системності та послідовності викладу. Базуючись на міфах чи на чомусь іншому, скульптурні зображення повідомляли про прихід з космосу зіркоголових істот, а також багатьох інших чужинців, які в різні часи вирушали у розвідку на новонароджену, позбавлену життя Землю. Здається, вони були спроможні долати міжзоряний простір на величезних перетинчастих крилах, дивним чином підтверджуючи цікаві легенди горян, колись давно розказані мені колегою-археологом. Вони тривалий час жили під водою, будували фантастичні міста і вели страхітливі війни з невідомими ворогами за допомогою складних механізмів з використанням незрозумілих принципів керування енергією. Очевидно, знання прибульців у галузі науки і техніки були значно глибшими за наші сьогоднішні, хоча вони і вдавалися до них лише за потреби. Деякі зі скульптурних зображень свідчили, що чужинці пройшли етап механізації на інших планетах і відмовилися від неї, коли пересвідчились у її згубних наслідках для емоційної сфери. Надприродна витривалість організму і невибагливість у повсякденному житті допомогли їм пристосуватися до умов високогір’я без штучно вироблених речей, навіть без одягу, крім випадків, коли доводилося дбати про захист від стихійного лиха.

Саме під водою — спершу для харчування, а пізніше з іншою метою — ці істоти вперше на Землі створили органічні форми життя, використовуючи задля цього доступні матеріали і давно їм відомі методи. Складніші експерименти вони почали проводити тільки після знищення численних ворогів у космосі. Тим самим вони займалися й на інших планетах, виробляючи не тільки продукти харчування, але й багатоклітинні маси протоплазми, здатні під впливом гіпнозу формувати тканини тіла, перетворюючи їх на різні тимчасові органи. У такий спосіб вони створювали ідеальних рабів для виконання важких робіт і для усіляких інших потреб. Не викликає сумніву, що саме про цю глевку масу писав Абдул Альхазред у своєму жаскому Некрономіконі, згадуючи «шоґґотів». Утім, навіть цей божевільний араб припускав їх існування на Землі не інакше як в уяві шанувальників жуйки з наркотичних трав. Коли зіркоголові Древні синтезували на цій планеті найпростіші види харчових продуктів і вивели чималу кількість шоґґотів, вони дозволили іншим групам клітинних розвинутися в нові форми тваринного і рослинного життя задля різних цілей, але при цьому винищували усе, що могло б завдавати їм клопоту.

За допомогою шоґґотів, чию масу збільшили, очевидно, для роботи з важкими предметами, невеликі підводні містечка перетворили на вражаючі нескінченні лабіринти з каменю на кшталт тих, що пізніше постали і на суходолі. І справді, Древні, які легко пристосовувалися до будь-яких умов, тривалий час жили на суші в інших частинах Всесвіту і, ймовірно, зберегли навички будівництва на Землі. Вивчаючи рельєфні зображення архітектури міст палеогенового періоду включно з тим, порожніми лабіринтами якого зараз блукали, ми були вражені цікавим збігом, який поки що не намагалися пояснити навіть собі. Дахи будівель, які у реальному місті навколо нас під впливом природних чинників, звичайно, ж перетворилися на безформні руїни ще багато віків тому, на барельєфах поставали у вигляді скупчень гострих шпилів, вишуканих флеронів на конічних і пірамідальних гребенях, а також пласких зубчастих дисків на верхівках циліндричних колон. Саме їх ми побачили у лиховісному, жахаючому міражі, насланому мертвим містом, хоча у реальному кам’яному лабіринті за неосяжними горами божевілля усіх цих ознак не було уже тисячі чи й десятки тисяч років, і ми пересвідчились у цьому, підлітаючи до табору бідолашного Лейка.

Можна написати цілі томи про життя Древніх чи то під водою, чи то коли частина з них перебралася на сушу. Ті з них, що жили на мілководді, продовжували якнайповніше користуватися очима на п’яти наголовних мацаках і з їх допомогою займалися скульптурою та письмом у традиційний спосіб — стилусом по водотривкій вощеній поверхні. Ті, які жили в океанських глибинах, для освітлення використовували особливі фосфоресцентні організми і розвинули додаткові органи чуття — призматичні вії на голові, що дозволяли Древнім у критичних ситуаціях уникати залежності від світла. Скульптура та письмо мешканців глибин цікавим чином змінилися; імовірно, поверхні покривали якоюсь речовиною для забезпечення світіння, однак з барельєфів ми не зуміли цього повністю зрозуміти. Істоти пересувались у воді вплав — частково використовуючи бічні кінцівки, частково звиваючись і рухаючи нижніми мацаками з псевдоніжками. Інколи вони робили довгі ривки, допомагаючи собі двома або більше парами віялоподібних складаних крил. На суші вони часом використовували псевдоніжки, однак могли злітати на велику висоту або перелітати на значні відстані за допомогою крил. Численні тонкі мацаки, з яких відгалужувались «руки», були напрочуд чутливими, гнучкими, сильними й точними у розумінні їх м’язово-нервової координації, дозволяючи досягати високої майстерності та вправності у мистецтві та в інших сферах, що вимагали ручної праці.

Істоти були неймовірно витривалими, навіть величезний тиск морських глибин не міг завдати їм шкоди. Схоже, серед них була невисока смертність, та й то через нещасні випадки, тож цвинтарі у них були невеликими, але той факт, що вони ховали померлих у вертикальному положенні та насипали на могилах п’ятикутні кургани з надгробками і написами, змусив нас із Денфортом замислитися і зробити паузу для відновлення душевного спокою. Ці істоти розмножувалися спорами — як припускав Лейк, на зразок папоротеподібних, однак через витривалість і довговічність, а отже, і відсутність потреби у поповненні населення не заохочували значного приросту кількості особин, крім випадків, коли виникала потреба у колонізації нових територій. Молодняк швидко досягав зрілості й отримував освіту такого рівня, що нам важко навіть уявити. Інтелектуальна та естетична сфери життя досягли значних висот і спричинили появу стійких традицій і правил, про що я детальніше розповім у монографії. Залежно від того, жили Древні у морі чи на суші, в цих сферах між ними були певні відмінності, проте в найважливіших речах вони дотримувались однакових засад.

Ці істоти були здатні харчуватися неорганічними речовинами, подібно до рослин, проте віддавали перевагу органічній їжі, особливо тваринного походження. Ті, що жили у морських глибинах, споживали сиру їжу, на суші її готували. Вони полювали на дичину і розводили худобу задля м’яса, а потім убивали гострою зброєю, від якої на викопних кістках залишилися дивні відмітки, помічені членами нашої експедиції. Істоти чудово почувалися за будь-яких перепадів температури і могли залишатися у воді аж до її замерзання. Втім, коли в епоху плейстоцену — близько мільйона років тому — почалося похолодання, наземним жителям довелось вдатися до спеціальних заходів, включно зі штучним обігрівом, аж поки сильні морози змусили їх знову повернутися у море. Як розповідають легенди, ще в доісторичну добу для здійснення перельотів у космосі вони споживали якісь хімічні речовини, завдяки чому відпадала потреба в харчуванні та диханні, і їм не страшні були й екстремальні температури, однак на час великого похолодання ці знання вони вже втратили. В усякому разі, не могли без шкоди для себе необмежено довго перебувати у такому штучному стані.

Древні не парувалися і за способом життя були напіврослинами; вони не мали потрібних для сімейного життя біологічних властивостей, як у ссавців, проте, схоже, утворювали великі родини на засадах зручності співмешкання і — як ми зрозуміли із зображених на барельєфах занять і розваг — заради спілкування близьких по духу особин. У будинках меблі розташовували в центрі великих кімнат, а всю площу стін лишали вільною для декоративного оздоблення. Ті, що жили на суші, освітлювали помешкання за допомогою спеціального пристрою, який діяв завдяки електрохімічним реакціям. Як на суші, так і під водою вони користувалися дивними столами і стільцями, а за ліжка їм правили конструкції циліндричної форми — вони відпочивали і спали навстоячки, склавши мацаки вздовж тіла; на поличках зберігалися скріплені завісами і поцятковані крапками дощечки, які були їхніми книжками.

Система урядування була складною і, вочевидь, за змістом соціалістичною, хоча вивчення барельєфів не дало з цього приводу однозначної відповіді. Як на місцевому рівні, так і на міжміському велася жвава торгівля; за гроші їм правили невеличкі пласкі п’ятикутні жетони з написами. Вірогідно, один із маленьких зеленкуватих мильних камінців, знайдених нашою експедицією, і був такою платіжною одиницею. Хоча культура цих істот була переважно міською, сільське господарство і великою мірою тваринництво теж займали в ній важливе місце. Древні займались видобуванням корисних копалин і мали сяке-таке виробництво. Вони дуже часто подорожували, але постійна міграція була порівняно рідкісним явищем, крім тих випадків, коли починалися процеси колонізації і раса розширювала свої території. Задля особистого пересування не застосовували жодних допоміжних засобів, позаяк на суші, у повітрі й у воді Древні були спроможні розвивати велику швидкість. Утім, вантажі перевозили тяглові тварини, під водою — шоґґоти, а на пізнішому етапі існування Землі — вельми цікавий різновид примітивних хребетних.

Ці хребетні, як і величезна кількість інших живих організмів — тварин і рослин, що жили у морі, на землі й у повітрі, — були продуктами неконтрольованої еволюції створених Древніми клітин: з часом цей процес опинився поза їхньою увагою. Клітини розвивалися самостійно, поки це не вступало в суперечності з інтересами домінуючої раси, і форми життя, що завдавали клопоту, фізично знищували. Цікаво було побачити на скульптурах найпізнішого періоду примітивного ссавця, якого мешканці суходолу розводили задля м’яса, а іноді використовували задля розваги — у ньому підсвідомо, однак безпомилково розпізнавалися риси майбутніх мавпоподібних і людиноподібних істот. Під час будівництва міст на суші величезні кам’яні брили для спорудження башт піднімали ширококрилі птеродактилі дотепер невідомого палеонтологам виду.

Витривалість, з якою Древні пережили геологічні зміни та зрушення земної кори, межувала з дивом. Хоча з прадавніх часів до нашої доби жодне з первісних міст, схоже, не збереглося, їх цивілізаційний розвиток ніколи не припинявся, як не зникали і пам’ятки матеріальної культури. Древні спустилися на Землю в районі Антарктичного океану, імовірно, це сталося невдовзі після того, як з південної частини Тихого океану вирвало речовину, що із часом стала Місяцем. На одній із настінних карт ми побачили, що на той час майже уся земна куля була під водою, а з часом кам’яні міста почали розростатись і поширюватися далі й далі від Антарктики. На іншій карті видно, що навколо Південного полюса утворилась широка смуга суші, і на ній, очевидно, Древні побудували експериментальні поселення, хоча головні свої центри і перенесли на морське дно. На більш пізніх картах видно, як від цієї суші відколювались великі уламки і дрейфували на північ, що пізніше знайшло вражаюче підтвердження у теоріях Тейлора[124], Веґенера[125] і Джолі [126]про континентальний дрейф.

Зміщення пластів земної кори у південній частині тихоокеанського басейну призвело до жахливих подій. Деякі приморські міста були безнадійно зруйновані, але найбільше лихо ще чекало попереду. Невдовзі з безмежжя космосу прибула інша раса — подібні до восьминогів сухопутні істоти, ймовірно, легендарні доісторичні нащадки Ктулху — і почала жахливу війну, яка на певний час змусила Древніх цілком повернутися до моря, що стало для них важким ударом, адже кількість поселень на суші безупинно збільшувалася. З часом ворогуючі раси уклали мирну угоду, згідно з якою нащадкам Ктулху відійшли нові землі, а Древнім залишалося море і старша частина суходолу. Почали виникати міста на суші, найвеличніші з них — в Антарктиці, бо ця земля перших прибульців вважалася священною. Відтоді, як і раніше, Антарктика залишалася центром цивілізації Древніх, а всі міста, побудовані там нащадками Ктулху, зникли. Потім несподівано землі в тихоокеанському басейні знову опинилися під водою, а разом з ними і страхітливе кам’яне місто Р’льєх з усіма своїми космічними восьминогами, тож Древні знову запанували на планеті, де лишився тільки примарний страх, про який вони уникали говорити. Через доволі тривалий проміжок часу їхні міста були розкидані по усій Землі як на суші, так і під водою. У своїй майбутній монографії я рекомендуватиму археологам скористатися пристроєм Пебоді для систематичного буріння свердловин у деяких розкиданих по Землі районах.

Століттями Древні переселялися з моря на сушу, і цей процес отримав черговий поштовх після появи нових материків суходолу, хоча й океан ніколи не залишався пусткою. Ще однією причиною переселення на сушу стали проблеми з вирощуванням і розведенням шоґґотів, без яких успішне життя під водою було неможливим. З плином часу, як із прикрістю повідомили скульптурні зображення, таємницю створення нових форм життя з неорганічної матерії було втрачено, тож Древнім довелось задовольнитися розведенням уже існуючих видів. На суші доволі придатними для цього виявилися великі рептилії, а ось морські шоґґоти, що розмножувались поділом і завдяки збігу обставин могли досягати небезпечно високого рівня інтелектуального розвитку, з часом стали проблемою.

Древні завжди управляли шоґґотами за допомогою гіпнотичного навіювання, створюючи необхідні кінцівки та органи з податливої плоті, але тепер шоґґоти самі взялися до справи і почали відтворювати попередні свої форми. Здається, у них розвинувся частково стабільний мозок та власна свідомість, що сприймали волю Древніх, але не завжди їй корилися. Скульптурні образи шоґґотів сповнювали мене і Денфорта страхом та відразою. У своєму звичайному стані вони не мали форми і складалися з глевкого желе, подібного до скупчення бульбашок; у кулястій формі шоґґот мав діаметр близько п’ятнадцяти футів. Утім, форма і об’єм тіла у них постійно змінювалися: вони створювали собі тимчасові члени та органи зору, слуху, мовлення, наслідуючи господарів, і робили це часом самостійно, а часом внаслідок навіювання.

Здається, шоґґоти стали геть некерованими близько середини пермської доби, щось зі сто п’ятдесят мільйонів років тому, коли Древні, що жили в морі, виступили проти них справжньою війною, аби знову підкорити шоґґотів своїй волі. Картини тієї війни і вигляд безголових та закаляних слизом жертв шоґґотів викликали у нас непідробний жах, хоча від тих часів нас відділяла бездонна прірва часу. Древні застосовували проти повсталих незвичайну зброю, яка руйнувала молекулярну будову організму, і зрештою досягли цілковитої перемоги. Потому барельєфи відтворили часи, коли опір шоґґотів було зломлено, вони підкорилися Древнім, як свого часу дикі коні американського заходу були приручені ковбоями. Хоча під час повстання шоґґоти продемонстрували здатність жити не лише у воді, ця їх нова якість серед них не заохочувалась, адже їхнє життя на суші навряд чи виправдовувало б проблеми нагляду за ними.

Під час юрського періоду Древні зазнали нового лиха — вторгнення з відкритого космосу. Цього разу то були істоти, що поєднували в собі риси грибоподібних і ракоподібних, з далекої і лише нещодавно відкритої планети Плутон. Поза сумнівом, саме про них розповідають легенди гірських народів півночі, а в Гімалаях їх пам’ятають як Мі-Го або страхітливих снігових людей. Для боротьби з цими істотами, вперше з часу свого приходу на Землю, Древні спробували знову вийти в міжпланетний простір, однак, попри належні в таких випадках приготування, вони виявили, що не можуть покинути атмосфери Землі. Хоч би яким був секрет міжзоряних подорожей, ця раса його остаточно втратила. Зрештою Мі-Го витіснили Древніх з усіх північних земель, однак були безсилі зазіхнути на їхні морські володіння. Поступово старша раса почала відступати до свого давнього природного середовища.

Цікаво було бачити на барельєфах батальні сцени за участі нащадків Ктулху і Мі-Го, які, схоже, складалися з матерії, що значно відрізнялася від плоті Древніх. Вони були здатні перевтілюватися і відновлювати свою подобу, чого не могли робити їхні суперники — Древні, а отже, ці створіння, вірогідно, прибули з більш віддалених частин космічного простору. Древні, попри надзвичайну міцність тканин тіла і всі необхідні для виживання якості, були суто матеріальними істотами і, відповідно, походили з відомого нам просторово-часового континууму, тоді як про походження інших створінь можна було, затамувавши подих, лишень здогадуватись. Усе це не можна вважати чистої води міфологією, якщо взяти до уваги позаземне походження цих прибульців-завойовників й незвичайні властивості, які їм приписують. Не виключено, що Древні могли вигадати космічну теорію, аби списати на неї свої поразки, адже цілком очевидно, що головним елементом їхньої психології була гордість за свою минувшину. У цьому контексті важливо зазначити, що в анналах Древніх навіть не згадано багатьох інших високорозвинених і могутніх рас, чиї передові культури і розвинені міста неодноразово фігурують у деяких темних легендах.

На багатьох картах і барельєфах неймовірно яскраво було зображено мінливість світу і чергування геологічних епох. У дечому сучасна наука потребуватиме перегляду, а деякі припущення отримали неспростовне підтвердження. Як я уже казав, гіпотеза Тейлора, Веґенера і Джолі про те, що сучасні континенти — уламки колишнього антарктичного материка, які відірвались від нього через потужні відцентрові сили і почали дрейфувати в різних напрямках по драглистому нижньому шару Землі, підтверджувалась такими доказами, як наявність додаткових обрисів у Африки та Південної Америки, а ще тим, як виникали і змінювалися великі гірські масиви.

Карти, що, очевидно, зображали навколишній світ, яким він був сто п’ятдесят мільйонів або більше років тому, у кам’яновугільну добу[127], демонстрували глибокі розколини і провалля, які пізніше мали відділити Африку від неосяжних просторів Європи (тогочасної Валузії, як її називають у первісних диявольських легендах), Азії, обох Америк і антарктичного континенту. На інших картах — і, що найважливіше, на тій, яку накреслили у зв’язку із заснуванням п’ятдесят мільйонів років тому великого, нині мертвого міста, яке оточувало нас — усі сучасні континенти розташовані окремо. А на карті, яку ми знайшли останньою і яка датується, вірогідно, добою пліоцену, сучасний світ має доволі чіткі обриси, попри те, що Аляска з’єднана із Сибіром, Північна Америка — з Європою через Гренландію, а Південна Америка — з антарктичним континентом через Землю Ґрема. На картах кам’яновугільної доби геть уся земна куля — від океанського дна до укритої розколинами частини суші — рясніла позначками великих кам’яних міст Древніх, однак на картах пізнішого періоду однозначно простежується поступовий відступ у бік Антарктики. На останній карті доби пліоцену вже немає міст на суші, за винятком антарктичного континенту і самого краю південної Америки, так само не залишилося океанських поселень північніше п’ятдесятої паралелі Південної широти. Рівень знань і зацікавленість до вивчення північної частини світу серед Древніх, вочевидь, зійшли нанівець, хіба що вони продовжували обстежувати берегові лінії під час довготривалих польотів на своїх схожих на віяла перетинчастих крилах.

А потім у пам’яті наступних поколінь закарбувалася руйнація міст через утворення гірських масивів, розкол і відцентровий рух континентів, коливання земної кори і океанського дна та інші природні катаклізми, і було цікаво спостерігати, що з плином часу на місці зруйнованих міст дедалі рідше зводилися нові. Величезний мертвий мегалополіс, посеред якого ми опинилися, схоже, був останнім великим центром раси зіркоголових; його побудували на початку крейдяного періоду після того, як його розташованого неподалік і ще більшого попередника поглинула безодня. Вочевидь, увесь цей район вважався священним, тут, як припускають, на морському дні розселялися перші Древні. У новому місті, характерні прикмети якого ми могли упізнати на скульптурних зображеннях і яке простягалося на сотні миль в обидва боки уздовж гірських хребтів, що його неможливо було цілком охопити поглядом навіть з борту літака, як вважалося, збереглося кілька священних каменів з першого міста на морському дні, їх через багато віків викинуло на поверхню під час загального зміщення пластів.

Певна річ, ми із Денфортом із найбільшою цікавістю та острахом вивчали на барельєфах усе, що стосувалося місця нашого перебування. Таких «місцевих» матеріалів виявилося більш ніж достатньо, а крім того, у заплутаному лабіринті вулиць нижньої частини міста нам пощастило знайти надзвичайно старий будинок, на стінах якого, хоч і потрісканих через близьку розколину, збереглися скульптурні зображення пори занепаду, що розповідали історію цієї місцевості значно розлогіше, ніж карта доби пліоцену, з якої ми почерпнули останню інформацію про доісторичний світ. Це був останній будинок, який ми ретельно обстежили і знайшли те, що визначило нашу наступну мету.

Безумовно, ми перебували в одному з найдивніших, найтаємничіших і найжахливіших куточків земної кулі. Серед усіх місць на Землі це було найдавнішим, і ми тепер майже впевнилися в тому, що цей нагірний край і є легендарним страхітливим плато Ленґ, яке не бажав згадувати навіть божевільний автор Некрономікона. Велике гірське пасмо було неймовірно довгим — воно починалося з невисокого ланцюга на Березі Луїтпольда біля моря Ведделла і перетинало майже весь континент. По-справжньому висока його частина вигиналась масивною дугою між 82 градусом південної широти і 60 градусом східної довготи та 70 градусом південної широти і 115 градусом східної довготи, зверненою своїм увігнутим боком до нашого табору, а тим кінцем, що підступав до моря, вона переходила у видовжену лінію скутого льодом морського узбережжя, де Вілкс[128] і Мосон [129]помітили ці гори неподалік Південного полярного кола.

Однак попереду нас чекали ще жахливіші витівки Природи. Я уже згадував, що ці вершини вищі за Гімалаї, однак різьблені зображення не дозволяють мені назвати їх найвищими земними горами. Ця зловісна честь, поза сумнівом, належить чомусь такому, що взагалі не знайшло відображення на більшості барельєфів, і лиш незначна частина зображень торкалася цієї теми з очевидною відразою і побоюванням. Здається, існувала частина прадавньої суші, що першою виринула з морської безодні, коли Земля породила Місяць, а Древні прилетіли зі своїх зірок, і яка, вважалося, приховувала якесь неясне і неназване зло. Зведені там міста передчасно руйнувалися або їх несподівано покидали мешканці. А пізніше, коли у нижньокритську добу перші катаклізми струсонули Землю, серед жахливого грому й хаосу з розверзстої безодні раптом піднеслися страхітливі гірські вершини — наша планета дістала найвеличніші й найстрашніші гори.

Якщо масштабу на барельєфах дотримано, ці жахливі велетні були набагато вищі за сорок тисяч футів[130], суттєво перевершуючи вражаючі Гори божевілля, які ми не так давно перетнули. Як виявилося, вони простягались від 77 градуса південної широти і 70 градуса східної довготи до 70 градуса південної широти і 100 градуса східної довготи менш як за триста миль від мертвого міста, тож, якби не молочно-білий туман, ми могли б розгледіти на заході їхні страхітливі піки. Їхній північний край можна було так само побачити з довжелезної берегової лінії Землі Королеви Мері біля Південного полярного кола.

У пору занепаду декотрі з Древніх промовляли дивні молитви до вершин цих гір, однак жоден із них не зважився навіть наблизитись до них або хоч подумати, що за ними лежить. Їх ніколи не бачили очі людини, однак, вивчаючи ці зображення і перебуваючи під впливом навіяних ними почуттів, я з полегкістю думав, що було б добре, якби цього ніколи й не сталося. За цими вершинами уздовж берега проходить ще один гірський ланцюг — на Землях Королеви Мері та Кайзера Вільгельма, який захищає їх. Дякувати Богові, ще ніхто не зміг ані приземлитися, ані здертися на ці гори. Я уже не так скептично, як колись, налаштований стосовно давніх міфів і страхів і не буду глузувати з переконаності тогочасного скульптора у тому, що блискавка затримувалась над верхівками цих задумливих гір не просто так і що таємниче сяєво лилося з них впродовж усієї нескінченної полярної ночі. Цілком можливо, що Кадат у холодній пустці, про який згадують Пнакотикські рукописи, насправді є жахливою реальністю.

Однак місцевість навколо була не менш дивною, хоча й не такою відверто демонічною. Невдовзі після заснування міста велике гірське пасмо перетворилося на вмістилище храмів, і на багатьох барельєфах можна було побачити, як гротескні, фантастичні башти підпирають небо там, де тепер ми бачимо лише щільно притиснуті одне до одного чудернацькі куби й фортечні вали. З плином віків утворилися печери, що згодом стали печерними храмами. У пізніші часи підземні води розмили шари вапняку, і гори, передгір’я і долини під ними перетворилися на справжній заплутаний лабіринт сполучених підземних печер і проходів. Багато скульптурних зображень розповідало про обстеження Древніми глибоких підземних лабіринтів, а ще про відкриття ними Стигійського моря, що ховається від сонячних променів глибоко у лоні землі.

Ця неозора темна безодня була створена великою річкою, яка текла від безіменних страхітливих гір на заході, повертала біля Гір божевілля і текла уздовж цього ланцюга до Індійського океану між Землями Бадда й Тоттена на Березі Вілкса[131]. Вона потроху розмивала вапняк на повороті, аж поки її підступні води досягли підземних печер і, влившись у них, продовжили творити ще глибшу прірву. Кінець кінцем вона усім своїм повноводдям влилась у гірські порожнини, а старе річище, що вело до океану, пересохло. Як ми з’ясували, значна частина пізнішої забудови міста розташована на місці колишнього висхлого русла. Зрозумівши, що сталося з річкою, Древні задовольнили своє почуття прекрасного, прикрасивши різьбленням кам’яні схили гір, де могутній потік пірнає у царство вічного мороку.

З літака ми бачили русло неіснуючої вже річки, над якою колись було перекинуто десятки вишуканих кам’яних мостів. Розташування річки на барельєфах із зображенням міста допомогло нам краще зрозуміти, як воно змінювалося на різних етапах своєї багатовікової історії; ми навіть спромоглися нашвидкуруч накреслити доволі повну карту з найприкметнішими місцями — площами, величними будівлями і таким іншим, аби полегшити собі подальші дослідження. Досить скоро ми уже могли відтворити в уяві це вражаюче місто таким, яким воно було мільйон, десять або п’ятдесят мільйонів років тому; скульптурні зображення розповіли, як саме виглядали будівлі, гори та площі, околиці міста і краєвиди на тлі пишної рослинності третинного періоду. Уся місцевість наче перебувала в полоні невимовної і містичної краси, і сприйнявши її, я майже позбувся гнітючих і нав’язливих думок, коли неймовірний вік міста і мертва самотність застиглих масивних форм у тьмяних відблисках криги важким тягарем лягали на мою душу. Втім, судячи з барельєфів, мешканці міста теж зазнавали нападів гнітючого страху, позаяк у деяких сценах Древні зі страхом сахаються від чогось — що ніколи не ставало темою скульптурних оздоблень — виявленого в річці, води якої принесли його від лячних західних гір через хащі оповитого диким виноградом саговнику.

І тільки в одному будинку пізнішої забудови ми розгледіли на пошкодженому барельєфі ознаки майбутньої катастрофи, що призведе до спустошення міста. Поза сумнівом, мали бути й інші зображення такого ж віку, розкидані по різних місцях, що свідчили про згасання творчої енергії й прагнень митців доби непевності й пригнічення; і справді, невдовзі ми отримали очевидні докази існування таких барельєфів. Але той виявився першим і єдиним, який ми змогли роздивитися. Ми хотіли продовжити огляд пізніше, однак, як я уже казав, нові обставини почали диктувати вибір іншої мети. Усьому приходить кінець — Древні втратили надію на майбутнє безхмарне життя у цих краях, а отже, і оздоблення стін припинилося. Остаточного удару завдало, звісно ж, настання великих холодів, які колись охопили всю Землю, а з полюсів так і не пішли. Це зледеніння поклало край існуванню легендарних земель Ломару і Гіпербореї на протилежному кінці світу.

Зараз важко сказати, коли саме в Антарктиці почалися холоди. Ми вважаємо, що великий льодовиковий період настав п’ятсот тисяч років тому, але полюси ця кара Божа спостигла задовго до того. Ці дані ґрунтуються на припущеннях, однак цілком імовірно, що розкішні барельєфи було вирізьблено набагато раніше, ніж мільйон років тому, і що місто насправді покинули задовго до того часу, який зазвичай вважають початком плейстоцену, тобто п’ятсот тисяч років тому, якщо виходити з уявлень про загальний розвиток Землі.

На пізніх барельєфах видно ознаки збіднення рослинності і занепаду життя Древніх. У помешканнях з’являються обігрівачі, а подорожніх зображено загорненими у теплий одяг для захисту від морозу. Далі ми побачили низку картушів (на пізніх барельєфах довга смуга зображень часто переривається) з картинами постійного зростання міграції до тепліших місць — хтось тікає у міста на дні моря біля далеких берегів, дехто спустився у підземні печери і після блукань у вапнякових лабіринтах дістався до темної безодні підземних вод.

Вочевидь, цей близький підземний океан і прихистив більшість переселенців. Поза сумнівом, частково тому, що це місце традиційно вважалося священним, проте визначальну роль могло зіграти те, що в цьому випадку зберігалася можливість продовжувати користуватись великими храмами у сточених проходами горах, а також зберегти величезне місто на суші як літню резиденцію і базу для зв’язку з копальнями. Сполучення між старим і новим поселенням стало більш ефективним завдяки покращенню та осучасненню існуючих шляхів, були прокладені й нові тунелі, що напряму з’єднували давню столицю з темною безоднею, — ми все ретельно прорахували і з максимальною точністю накреслили тунелі та входи до них на карті. Було очевидно, що принаймні два тунелі пролягали неподалік того місця, де ми провадили дослідження. Обидва починалися на краю міста біля передгір’їв: один із них — менш як за чверть милі від нас, в напрямку старого русла ріки, а другий — у протилежному напрямку, десь удвічі далі.

Схоже, подекуди у підземної безодні були і положисті береги, але Древні побудували нове місто під водою — поза сумнівом, через те, що вода там скрізь була теплою. Глибина невидимого моря, здається, була дуже значною, тому внутрішнє тепло планети могло забезпечити комфортні умови для життя як завгодно довго. Істоти ж не мали проблем із пристосуванням до нетривалого — а згодом і постійного — перебування під водою, адже ніколи не дозволяли своїм зябрам атрофуватися. А ще ми бачили чимало барельєфів зі сценами відвідин Древніми їхніх підводних родичів, а також купання на дні великої річки. Та й вічний морок земних надр для раси, звичної до нескінченних антарктичних ночей, не був перешкодою.

Попри занепад мистецтв, пізні барельєфи з вражаючою майстерністю змальовували будівництво нового міста у глибинах підземного моря. Древні підійшли до цього завдання дуже продумано: видобували у гірських копальнях стійкі до води матеріали і залучили до роботи кваліфікованих будівничих із сусіднього підводного міста, щоб домогтися найкращого результату. Будівничі доправили із собою все необхідне — клітинну масу для вирощування вантажних і тяглових шоґґотів і протоплазму для фосфоресцентних світильників.

Нарешті на дні Стигійського моря постало могутнє місто, яке за архітектурним стилем було дуже подібне до колишньої столиці на суші. Завдяки точним розрахункам під час будівництва на ньому майже не позначився загальний занепад. Вирощені нові шоґґоти були височенні на зріст і мали неабиякий інтелект; вони розуміли накази і виконували їх з гідною подиву швидкістю. З Древніми вони спілкувались, імітуючи голоси, — якщо вірити результатам розтинів, проведених бідолашним Лейком, вони видавали чутні здалеку мелодійні свисти — і працювали, підкоряючись не стільки гіпнотичному навіюванню, як раніше, скільки звичайним голосовим командам. Утім, їх тримали під постійним контролем. Фосфоресцентні організми забезпечували Древніх світлом і з лишком компенсували їм втрату полярного сяйва — невід’ємної прикмети антарктичних ночей.

І надалі розвивалися образотворче та орнаментальне мистецтво, хоча занепад позначився і на них. У нас склалося враження, що Древні усвідомлювали це і в багатьох випадках випередили політику Константина Великого, коли перенесли брили з особливо вишуканими зразками давнього різьблення з міста на суші під воду, як це зробив імператор у часи занепаду, позбавивши Грецію і Азію їх найкращих витворів, аби нова столиця Візантії виглядала величніше, ніж те могли забезпечити місцеві майстри. Те, що Древні не перенесли до нової столиці всіх скульптурних зображень, гадаю, пояснюється тим, що упродовж певного часу місто на суші не було цілковито покинуте. На той час, коли це таки сталося — імовірно, до початку на полюсі найлютіших морозів доби плейстоцену, — Древні, мабуть, були задоволені своїм тогочасним мистецтвом і збайдужіли до мистецтва стародавніх різьбярів. У кожному разі, прадавні німі споруди навколо нас не зазнали значних втрат і не позбулися геть усіх скульптурних форм, хоча окремі найгарніші статуї і деякі інші речі перенесли до нового міста під водою.

Як я вже казав, картуші та різьблені панелі, що розповіли нам цю історію, через брак часу були останніми, з якими ми встигли ознайомитися. З них нам пощастило дізнатися, що Древні жили то у наземному місті влітку, то у столиці на дні підземного моря. Вони підтримували торговельні зв’язки з іншими підводними містами, віддаленими від узбережжя Антарктики. На той час приреченість міста на суші, мабуть, стала зрозумілою всім, бо на барельєфах можна було помітити чимало ознак вторгнення лютих холодів. Рослинність почала гинути, і навіть у розпал літа глибокий сніг остаточно не танув. Ящери вимерли майже всі, та й ссавцям велося дуже скрутно. Аби робота на суші не зупинялася, шоґґотів, які на диво добре витримували морози, вирішили пристосувати до наземного життя, чого Древні не хотіли робити раніше. Життя на великій річці завмерло, а узбережжя верхнього моря спорожніло — там вижили самі лиш тюлені та кити. Усі птахи відлетіли, за винятком великих незграбних пінгвінів.

Можна лише здогадуватись, що було далі. Як довго проіснувало місто на морському дні? Чи стоїть там і досі серед вічного мороку цей кам’яний небіжчик? Чи, зрештою, замерзли підземні води? Яка доля спіткала інші міста на дні океану? Чи встиг бодай хтось із Древніх втекти на північ, перш ніж цю місцевість накрило крижаним покривалом? Сучасна геологія ніде не виявила ознак їхньої присутності. Чи були страхітливі Мі-Го загрозою для всього сущого на півночі? Хто може з певністю сказати, що можуть до цього дня приховувати темні, незвідані безодні найглибших вод Землі? Ці істоти, схоже, були здатні витримувати будь-який тиск — рибалки подеколи виловлюють у морі дуже цікаві речі. І чи насправді теорія китів-убивць пояснює загадкові страшні рубці на тілах морських котиків, на що років тридцять тому звернув увагу Борхгревінк[132]?

Віднайдених Лейком особин ці припущення не могли стосуватися, адже геологічне оточення знахідки свідчило, що жили вони на самому світанку існування міста на суходолі. Судячи з розташування завалу, їм було ніяк не менше тридцяти мільйонів років, а отже, за нашими міркуваннями, у їхні часи не існувало ані самого міста на дні моря, ані заповненої водою підземної печери. Вони знали буйну рослинність третинного періоду, ще геть молоде місто, в якому розквітали мистецтва, і велику річку, що несла води на північ уздовж могутніх гір аж до далекого тропічного океану.

Але ми не могли не думати про цих істот — особливо про тих вісьмох, що найкраще збереглися і зникли зі спустошеного табору Лейка. Та історія була якоюсь незвичайною, геть не вкладалась у рамки нормального, хоча ми й намагались пояснити усе несподіваним нападом божевілля у когось із команди: ці страхітливі могили, кількість і сама природа того, що зникло… і те, як щез Гедні… і неземна твердість плоті доісторичних химер, і різноманітні дивні особливості представників цієї раси, про які нам розповіли барельєфи… Ми з Денфортом багато чого побачили протягом кількох останніх годин, тож були готові взяти на віру і зберегти страшні та неймовірні таємниці первісної Природи.

Я вже згадував, що вивчення барельєфів поставило перед нами нову мету. Вона стосувалася тунелів, які вели до темного підземного світу, про існування якого ми раніше навіть не здогадувалися, але зараз прагнули знайти і обстежити. Дослідивши різьблені зображення, ми дійшли висновку, що пройшовши близько милі одним із найближчих тунелів, який круто спускається донизу, ми опинимося біля скель на краю запаморочливо глибокої безодні, яку ніколи не освітлюють сонячні промені; по обидва боки цієї прірви Древні обладнали проходи до скелястого берега схованого під вічним покровом темряви океану. Знаючи тепер про його існування, ми не могли опиратися спокусі на власні очі побачити цю неймовірну безодню. І розуміли — аби здійснити свій задум, треба вирушати на пошуки негайно, не відкладаючи до наступної слушної нагоди.

Була восьма вечора, ми не мали запасних батарей, щоб забезпечити безперебійне освітлення за допомогою ліхтариків. Ми майже безперервно упродовж п’яти годин присвічували ними, коли робили замальовки і обстежували нижній рівень міста, а тому наших сухих електричних батарей вистачить щонайбільше на чотири години. Втім, якщо користуватися тільки одним ліхтарем і вмикати його лише в особливо цікавих або небезпечних місцях, можна без ризику подовжити час його роботи. Ходити без світла по цих гігантських катакомбах — справа небезпечна, а отже, якщо вирушати до безодні, доведеться відмовитись від подальшого розшифровування настінних зображень. Звісно, ми мали намір знову відвідати це місце і кілька днів, а можливо, навіть тижнів присвятити його ретельному вивченню і фотографуванню — цікавість уже давно взяла гору над страхом, але зараз треба було без зволікань рушати. Наші запаси паперу для позначення шляху дуже зменшилися, і хоча нам не хотілося використовувати для їх поповнення записники чи альбоми для малювання, усе ж довелося пожертвувати задля цього одним великим зошитом. У найгіршому випадку почнемо робити зарубки на камені, і навіть заблукавши, зможемо рухатися котримось із тунелів, аж поки не видибаємо на світло. Якщо, звичайно, матимемо вдосталь часу для спроб і помилок. І ось, палаючи завзяттям, ми рушили у визначеному напрямку до найближчого тунелю.

Якщо вірити настінним зображенням, на основі яких ми накреслили карту, потрібний нам тунель міг пролягати не більш як за чверть милі від того місця, де ми перебували; на нашому шляху траплялися міцні будівлі, до яких цілком можна було потрапити, однак треба було йти під товщею льоду. Вхід до тунелю мав бути у підмурівку, починаючись від найближчого до гірських хребтів кута великої п’ятикутної споруди, вочевидь, громадської або культової. Одначе ми ніяк не могли пригадати, чи бачили щось подібне з повітря, а тому зробили висновок, що горішня її частина або сильно пошкоджена, або цілком зруйнована внаслідок розламу криги. Якщо це так, тунель, вірогідно, міг бути завалений, а отже, нам лишалось тільки спробувати пройти іншим тунелем, що починався майже за милю на північ. Русло річки не дозволяло потрапити до південних тунелів, і якби виявилося, що обидва найближчі до нас завалені, були б усі підстави сумніватися, що батареї дозволять дістатися до наступного північного тунелю, до якого йти іще понад милю.

Коли ми просувалися похмурим лабіринтом з компасом і картою в руках, перетинаючи кімнати й коридори на різних стадіях занепаду, сходячи пандусами, крокуючи по горішніх поверхах і містках, знову спускаючись донизу, натикаючись на завалені проходи й купи уламків, подеколи майже бігцем долаючи бездоганно чисті вцілілі споруди, часом обираючи хибний напрямок і повертаючись назад (у таких випадках ми підбирали клаптики паперу), а інколи навіть опиняючись на дні відкритої шахти, в яку потрапляло або, точніше, ледве просотувалося денне світло, на всьому шляху нас із непереборною силою вабили вкриті скульптурними зображеннями стіни. Декотрі розповідали про речі величезної історичної ваги, і тільки сподівання ще не раз повернутися примирило нас із необхідністю проминути їх, не зупиняючись. Все ж час від часу ми уповільнювали ходу і вмикали другий ліхтарик. Якби у нас була зайва плівка, ми б на хвильку зупинились і сфотографували деякі барельєфи, а про замальовки не могло бути й мови, адже на це потрібно чимало часу.

Я знову наближаюся до такого місця у своїй розповіді, де виникає величезне бажання промовчати або відбутися натяками. Однак важливо викласти усе як є, щоб пояснити моє прагнення відохотити людей від подальших досліджень Антарктиди. Якщо вірити розрахункам, ми підійшли дуже близько до входу в тунель, пройшовши через місток на другому поверсі до кутової частини п’ятикутної споруди і спустившись у напівзруйнований коридор, особливо щедро прикрашений по-декадентськи детальними скульптурами, вочевидь культового призначення, з пізнього періоду розвитку міста, коли близько восьмої тридцяти вечора Денфорт своїм по-юнацькому гострим нюхом вловив якийсь незвичайний запах. Якби з нами був пес, я думаю, він попередив би нас ще раніше. Спочатку ми не могли зрозуміти, що сталося з раніше свіжим і чистим повітрям, та за мить наша пам’ять дала чітку відповідь. Я спробую без недомовок розказати все як є. Ми відчули запах, який спочатку слабко, але надалі уже непомильно нагадував той, від якого нас знудило біля розкритої могили одного зі страховиськ, що його розтинав бідолаха Лейк.

Звісно, на той час це пояснення не було настільки очевидним, як зараз. Ми знаходили кілька вірогідних причин появи запаху і нерішуче зупинялися, обмірковуючи наступні кроки. Найважливіше, ми вирішили не зупинятися, адже зайшли надто далеко, аби тепер втратити нагоду про все дізнатися і відступити перед непевною загрозою. У кожному разі, всі наші підозри здавалися неймовірними, таких речей просто не буває у нормальному житті. Мабуть, суто підсвідомо, інстинктивно ми дещо пригасили наш єдиний ліхтарик, більше не відчуваючи бажання вивчати похмурі барельєфи, що загрозливо витріщалися на нас з гнітючих стін, і обережно, навшпиньки рушили далі, місцями долаючи купи каміння, яких траплялося щораз більше на засміченій підлозі.

Зір та нюх Денфорта виявилися кращими за мої, тож саме він перший звернув увагу на дивні речі серед уламків, коли ми проминули чимало напівзруйнованих аркових проходів до кімнат і коридорів нижнього поверху. Не було схоже, що вони так і пролежали тут незліченні тисячоліття, а коли ми обережно додали світла, то побачили щось подібне до смуги, наче тут нещодавно щось тягли. Серед такого сміття неможливо було знайти чітких слідів, але там, де воно лежало рівним шаром, сліди були помітнішими і здавалося, ніби тягли щось важке. Одного разу ми зауважили паралельні лінії слідів, наче від полозів. Це змусило нас ще раз зупинитися.

І під час цієї зупинки — цього разу одночасно — ми відчули ще один запах. Парадоксально, але він налякав нас і менше, і більше за попередній — страшний не сам по собі, однак невимовно жахливий у цьому місці й за цих обставин… хіба що це якось пов’язано з Гедні… Адже пахло таким звичайним і знайомим бензином.

Я залишаю психологам право розбиратись у подальшій мотивації наших дій. Тепер ми усвідомлювали, що на це похмуре кладовище епох прокралося щось подібне до страховиськ із табору Лейка, а тому не лишалося жодних сумнівів, що на нас чекає зустріч із чимось дотепер — або принаймні донедавна — невідомим. Однак, попри це, ми рушили вперед — чи то цікавість не давала нам спокою, чи то запал, чи то самообман, а може, ми переймалися думкою про відповідальність за долю Гедні — чому ні? Денфорт пошепки заговорив про слід на розі однієї з вулиць серед руїн міста, а також про почуті ним слабкі протяжні звуки — надзвичайно важливе спостереження, враховуючи звіт Лейка про розтин; втім, це могло бути і підземним відгомоном гірських вітрів. Денфорту також здалося, що невдовзі після дивних звуків він буцімто почув щось подібне, але уже з нерозвіданих катакомб. У свою чергу, я теж пошепки нагадав йому, в якому стані був табір — скільки усього зникло, і як один схиблений, виживши, міг замислити неможливе — божевільну подорож через гірські перевали, а після того ще й спуск у незнайомий первісний кам’яний мегаполіс…

Проте ми ніяк не могли ні в чому переконати ні один одного, ні самих себе. Завмерши на місці, ми вимкнули ліхтарик і тільки тоді помітили, що темрява навколо нас не була цілковитою, бо тоненьким промінчиком згори сюди потрапляло денне світло. Мимохіть ми рушили далі, час від часу вмикаючи ліхтарик, аби освітити дорогу. Потривожені уламки справили на нас сильне враження, ми ніяк не могли забути про сліди серед них, а запах бензину тим часом ставав усе сильнішим. Нам траплялося чимраз більше завалів, які перешкоджали просуванню, і невдовзі ми зрозуміли, що далі дороги нема. Наші песимістичні здогадки щодо глибокої розколини, яку ми помітили з повітря, виявилися цілком слушними. Пошуки в тунелі зайшли у глухий кут, ми не могли дістатися навіть місця, де починається вхід у безодню.

Ліхтарик освітив гротескні різьблені барельєфи на стінах глухого коридора, де ми стояли, кілька завалених уламками дверних отворів, і з одного тхнуло бензином, майже забиваючи інший, дуже різкий запах. Придивившись пильніше, ми зауважили, що уламки з проходу прибрали зовсім нещодавно. Хай яким було те зачаєне страхіття, пряма дорога до нього лежала саме через цей отвір. Гадаю, нікого не здивує, що нам довелося довгенько постояти, перш ніж зважитися іти далі.

І коли ми все-таки насмілились увійти в цю чорну арку, нашою першою реакцією було полегшення, адже посеред прикрашеної різьбленням і заваленої сміттям кімнати, правильного куба зі стінами завдовжки близько двадцяти футів, не було геть нічого такого, що могло привернути нашу увагу, тож ми інстинктивно, хоч і намарно, почали шукати наступні двері. Аж раптом завдяки гострому зору Денфорт помітив, що хтось розворушив уламки на підлозі, і ми увімкнули обидва ліхтарики на повну потужність. У тому, що ми побачили, не було нічого незвичайного, але я все одно розповім про цю знахідку з огляду на її значення. На недбало зрівняній купі уламків лежали кілька дрібних предметів, а з одного краю зовсім нещодавно розлили чималенько бензину, тож навіть у розрідженому повітрі цього високогірного плато відчувався його різкий запах. Коротше кажучи, це міг бути тимчасовий табір істот, які, подібно до нас, через несподіваний обвал тунелю зупинилися на шляху до безодні.

Скажу відверто: усі розкидані речі були з табору Лейка, і серед них бляшанки, відкриті таким самим дивним способом, як і бачені на тому нещасливому місці, а ще багато обгорілих сірників, три ілюстровані книжки з плямами невідомого походження, порожній каламар, зламана авторучка, дивно покраяні клапті хутра і брезенту з наметів, батарея для електричного ліхтарика з інструкцією, коробка від такого, як у нас, обігрівача і розкидані зім’яті папірці. Від одного вигляду цих речей ставало млосно, та коли ми розгладили папірці і побачили, що на них намальовано, то зрозуміли, що найгіршим було саме це. У таборі ми натрапили на деякі дивно поцятковані папери, тож могли підготуватися до чогось подібного, однак витримати побачене у доісторичних склепах жахливого міста було неможливо.

Божевільний Гедні міг відтворити групи цяток, зімітувавши візерунки на зеленкуватих мильних каменях, відтворити їх у тому ж вигляді на п’ятикутних могилах похованих чудовиськ. Він же міг похапцем зробити грубі замальовки — вдалі і не дуже — із зображенням прилеглих частин міста, позначивши шлях від обведеного колом об’єкта, розташованого осторонь нашого попереднього маршруту — великої циліндричної башти, зображеної на барельєфах; нам з борту літака вона здалася великою круглою дірою — до п’ятикутної споруди і самого входу в тунель. Він міг, я повторюю, зробити такі малюнки; те, що лежало перед нами, поза сумнівом, було так само скопійовано в крижаному лабіринті з якихось барельєфів пізнього періоду, хоча й не з тих, які послужили джерелом для наших креслень. Однак чого цей незугарний маляр ніколи не зумів би зробити, то це відтворити неповторний стиль і точність малюнка, рівень якого, попри очевидну поспішність і недбалість, значно перевершував різьблення, з якого роблено копію; характерну і непомильно впізнавану техніку Древніх доби розквіту нині мертвого міста.

Хтось назве нас із Денфортом божевільними, бо після усього цього ми не кинулись навтьоки, рятуючи життя, оскільки висновки — хай навіть і дикі — напрошувалися самі собою, і нема потреби пояснювати моїм читачам, якими вони були. Можливо, ми таки втратили розум — хіба ж я не називав ці страшні місця горами божевілля? Але здається, що мене охопив той самий запал, який змушує інших вистежувати хижаків у джунглях Африки, аби дослідити їхнє життя чи сфотографувати. І хоч як ми були паралізовані страхом, десь у глибині наших душ палахкотів незгасимий вогник цікавості, що, зрештою, і пересилив наші страхи.

Звісно, ми не прагнули зустрітися віч-на-віч з тим — або з тими — хто, як ми знали, тут побував, але у нас складалося враження, що вони вже пішли. Уже, мабуть, знайшли поблизу інший хід до безодні і пройшли ним, тепер на них чекає зустріч із чорними як ніч залишками минулого в його останньому притулку — притулку, якого вони ніколи не бачили. Або, якщо і цей тунель заблокований, могли піти на північ шукати інший. Ми не забували, що вони здатні обходитися без світла.

Вертаючись подумки до цієї миті, я не можу напевне сказати, які саме емоції нас тоді охопили, яких змін зазнали наші прагнення, що саме настільки загострило наші очікування. Зрозуміло, ми не хотіли зустрітися з тими, кого боялися; водночас, не заперечую, у нас виникло зачаєне, підсвідоме бажання постежити за тими істотами із безпечного укриття. Ми не втратили непогамовного бажання побачити саму безодню, проте у нас з’явилася нова мета, позначена великим колом на зім’ятому аркуші паперу. Ми без вагань упізнали в цьому загадковому символі дивну циліндричну башту з найдавніших барельєфів, яка з повітря видавалася величезною круглою дірою. Навіть на цьому поспіхом зробленому кресленні вона справляла неймовірне враження і змушувала думати, що нижче рівня криги у башті може бути щось надзвичайно важливе, скажімо, якісь небачені архітектурні дива.

Судячи із зображень на барельєфах, башту звели у неймовірно давні часи серед найперших споруд міста. Якщо у ній збереглися барельєфи, вони можуть мати надзвичайно важливе значення. Більше того, десь там міг відшукатися шлях до горішнього світу — значно коротший за наш, так ретельно позначений клаптиками паперу. Можливо, саме ним і скористалися інші шукачі безодні.

Хай там як, а ми почали з вивчення тих жахливих начерків, дуже подібних до наших, а потім рушили у зворотному напрямку в бік круглої позначки на схемі — цим шляхом уже вдруге могли пройти наші безіменні попередники. Десь там мав починатися ще один тунель. Я не хочу описувати всієї нашої подорожі, під час якої ми намагались якомога ощадливіше витрачати папір, позаяк це був той самий маршрут, яким ми й потрапили сюди, хіба що тепер він пролягав внизу, часом спускаючись до найнижчих рівнів. Повсякчас ми помічали серед уламків і сміття під ногами тривожні сліди, а коли запах бензину залишився далеко позаду, у ніздрі знову вдарив спочатку слабкий, а надалі стійкий і неприємний запах. Згодом дорога відхилилася від нашого попереднього маршруту, і ми час від часу світили ліхтариком на стіни і майже завжди бачили знайомі барельєфи, які, схоже, були для Древніх головним джерелом естетичної насолоди.

Близько дев’ятої тридцяти вечора у склепінчастому коридорі, скута льодом підлога якого, здавалося, ішла під землю, а стеля нижчала з кожним кроком, ми помітили попереду яскраве світло і вимкнули ліхтарик. Як виявилося, ми наблизились до великого круглого майданчика і до відкритого місця лишилось не так і багато. Коридор закінчувався на диво низькою як для мегалітичних руїн аркою, проте крізь неї ми встигли багато всього побачити, ще поки наближалися. За аркою була чимала — щонайменше двісті футів у діаметрі — захаращена уламками площа, від неї розходилися засипані сміттям склепінчасті коридори на кшталт того, яким ми щойно прийшли. Стіни були — у видних нам місцях — щедро оздоблені спіральною смугою гігантських барельєфів, що, попри руйнівні наслідки перебування просто неба, виглядали справжніми мистецькими шедеврами, з якими не могло зрівнятися ніщо з побаченого нами раніше. Засмічену підлогу вкривав товстий шар льоду, і ми зробили припущення, що справжнє дно циліндричної споруди лежить десь глибше.

Проте головною прикметою цього місця був велетенський кам’яний пандус, який проходив повз коридори і, різко повернувши, закручувався висхідною спіраллю всередині колосальної циліндричної стіни подібно до своїх двійників, що колись обвивали могутні вежі та зікурати стародавнього Вавилона. Тільки швидкість польоту і значна відстань не дали нам побачити цього шляху і скористатися ним, тому ми були змушені шукати інші стежки під крижаний щит. Пебоді міг би сказати, який інженерний принцип лежав у основі цієї конструкції, а нам із Денфортом лишалося тільки дивуватися і захоплюватися. Ми бачили потужні кам’яні консолі та підпори, але не розуміли, як усе це тримається. Вся споруда від самого низу і аж до вершини башти чудово збереглася — надзвичайно дивна обставина, враховуючи, що стояла вона просто неба, а пандус великою мірою допоміг врятувати від руйнування дивовижні космічні скульптури на стінах.

Ступивши на огорнуте присмерком дно цього страшного циліндра — поза сумнівом, найдавнішої споруди, що потрапляла нам на очі, вік якої був ніяк не менший за п’ятдесят мільйонів років, — ми побачили, що стіна з пандусом підноситься на висоту не менше шістдесяти футів. Судячи з усього, товщина зовнішнього шару криги мала бути близько сорока футів, адже діра, яку ми помітили з літака, зяяла у нагромадженні кам’яних уламків близько двадцяти футів заввишки, її на три чверті прикривали масивні вигнуті стіни вищих зруйнованих споруд. Якщо вірити скульптурним зображенням, первісна башта стояла посеред величезної круглої площі, сягаючи висоти п’ятисот-шестисот футів, з кількома ярусами горизонтальних дисків ближче до вершини, а верхній увінчували голкоподібні шпилі. Очевидно, більша частина мурування обсипалась назовні — щасливий збіг, адже в іншому випадку пандус міг зруйнуватися і завалити башту уламками всередині. Пандус і без того був добряче пошкоджений, а от проходи на дні, схоже, нещодавно трохи розчистили.

Ми майже миттєво дійшли висновку, що незнайомці спускалися саме цим шляхом, і було б логічно нам самим піднятися нагору, вийти тим самим шляхом, дарма що ми накидали клаптиків паперу. Вхідний отвір башти був не далі від передгір’їв і нашого літака, ніж великий будинок з терасою, через який ми потрапили до міста, і всі подальші пошуки під час цієї подорожі варто розпочинати саме з цього місця. Може здатися дивним, але нас не полишали думки про можливість вирушити сюди у майбутньому навіть після усього, що ми бачили і про що здогадувалися. І вже коли ми обережно пробиралися через купи уламків у дворі великої споруди, незвичайне видовище змусило нас на мить забути про все інше.

За краєм нижньої частини пандуса, у захищеному від поглядів куточку, стояли троє зв’язаних разом саней. Це й були ті сани, що зникли з табору Лейка, але тепер вони виглядали доволі пошарпаними, їх, напевно, тягли через безсніжні каменисті ділянки землі, по уламках, переносили на руках у геть непрохідних місцях. Вони були акуратно зв’язані, а на них, стягнуті ременями, лежали такі знайомі усім нам речі: бензиновий пальник, каністри з пальним, ящики з інструментами, бляшанки з консервованими продуктами, загорнуті в брезент книжки, ще якісь клунки із хтозна чим — усе з табору Лейка. Після знайденого раніше ми якоюсь мірою були готові до такого розвитку подій, але справжній шок ми пережили, коли розв’язали один із брезентових пакунків, чиї обриси чимось нас стривожили. Схоже, як і Лейк, незнайомці цікавилися типовими видами, адже перед нами лежали заморожені тіла, добре збережені, рани на шиї заліплені пластиром, ретельно замотані, аби запобігти подальшому їх пошкодженню. Це були тіла юного Гедні та зниклого пса.

Можливо, хтось назве нас бездушними, якщо не божевільними, бо навіть після цієї страшної знахідки ми не полишили думок про північний тунель і безодню. Про це і мови б не було, якби особливі обставини не спонукали нас круто змінити плани. Ми накрили тіло бідолашного Гедні брезентом і приголомшено стояли над ним, неспроможні висловити бодай слово; з цього стану нас вивели дивні звуки — перші звуки, почуті після спуску в підземну частину міста з вулиць, де завивав гірський вітер, долітаючи зі своїх неземних висот. У забутому світі смерті земні, знайомі звуки пролунали так несподівано і лячно, що зруйнували залишки уявлень про космічну гармонію значно успішніше, ніж будь-які інші.

Чужинський свист не вразив би нас, адже результати проведеного Лейком розтину готували до чогось подібного, а ще наша хвороблива уява після всіх жахів у таборі змушувала у кожному посвисті вітру вчувати щось лихе, та й чого іще можна було чекати від диявольської країни одвічної смерті. На цвинтарі минулих епох і має лунати голос минулих епох. Утім, цей звук розбив на друзки усі наші глибоко вкорінені уявлення — непохитне сприйняття антарктичного континенту як пустелі, цілком і остаточно позбавленої будь-яких ознак звичного життя, на кшталт безживного диска Місяця. Почуте аж ніяк не нагадувало таємничих звуків похованої у прадавні часи диявольської істоти, чию морозну кам’яну твердість здолало полярне сонце. Натомість цей звук видавало створіння сміховинно звичайне, до якого ми звикли ще за час плавання поблизу берегів Землі Вікторії і перебуваючи в таборі у затоці Мак-Мердо; ми не сподівалися його тут почути, його просто не могло тут бути. Коротше кажучи, десь хрипко і пронизливо верещав пінгвін.

Здушений звук долинав з-під льоду, з якогось місця навпроти коридора, яким ми прийшли, — десь там був інший прохід до великої безодні. Живий морський птах у місці, від початку часів позбавленому будь-яких форм життя, міг означати лиш одне, проте спершу ми хотіли пересвідчитись у реальності цих звуків. І вони почулися знову, але цього разу, здавалося, уже з кількох горлянок. Шукаючи їх джерело, ми пройшли під нещодавно розчищену арку. Узявши, хоч і не без внутрішнього спротиву, додатковий запас паперу з брезентового клунка на санях, ми продовжили кидати папір за собою, коли денне світло залишилося позаду.

Крига зникла, підлога була всіяна детритом[133], і ми чітко бачили дивні сліди — щось тягли, а Денфорт знайшов чіткий відбиток — зрозуміло який. Ми йшли на крики, і саме десь у цьому напрямку, як нам підказували карта і компас, мав бути вхід до північного тунелю; ми зраділи, що можна пройти через цокольні та перші поверхи, без будь-яких містків. За схемою, тунель мав починатися біля підмурівка великої пірамідальної споруди, яку ми пам’ятали ще з обльоту. На наш погляд, вона чудово збереглася. Просуваючись цим шляхом, ми освітлювали дорогу одним ліхтариком і скрізь помічали безліч барельєфів, але навіть не зупинялися їх оглянути.

Несподівано попереду вигулькнув незграбний білий силует, і ми швидко увімкнули другий ліхтарик. Дивно, але пошук джерела звуків відволік наші думки від того, що могло чигати десь зовсім поруч, і змусив забути попередні страхи. Ті, хто лишили припаси у круглій споруді, могли повернутися після розвідувальної вилазки до безодні, однак ми чомусь забули остерігатися, буцім їх ніколи й не було. Біла вайлувата істота мала щонайменше шість футів зросту, однак майже одразу ми зрозуміли, що вона — не з тих, хто навідався до табору Лейка. Ті були вищі на зріст, темніші і, як свідчили скульптурні зображення, пересувались по землі швидко й упевнено, навіть незважаючи на пристосовані до підводного життя мацаки. Втім, не стану лукавити, ми перелякались. На якусь мить нас скував примітивний жах, значно сильніший за найгірші та цілком обґрунтовані страхи через інших. Але напруга почало спадати, позаяк біла істота звернула в прохід під аркою ліворуч, де приєдналася до двох своїх родичів, які прикликáли її пронизливими криками. Істота виявилася звичайним пінгвіном, хоча й належала до невідомого виду і за розміром значно перевищувала найбільших королівських пінгвінів, до того ж була на диво відразлива через альбінізм і повну сліпоту.

Коли ми пройшли за цією істотою під арку і спрямували світло ліхтарів на байдужу до нас групку з трьох особин, то побачили, що всі вони були сліпими альбіносами — представниками досі невідомого науці виду гігантських пінгвінів. Своїми незвичайними розмірами вони нагадували первісних пінгвінів, зображених на барельєфах Древніх, і ми майже одразу збагнули, що маємо справу з нащадками тих самих тварин, які вижили під час холодів, переховуючись у тепліших місцях під землею, де вічна пітьма позбавила їх пігментації і зору, залишивши замість очей непотрібні тепер вузькі щілини. Ми не мали сумнівів, що вони і тепер живуть десь на берегах великої безодні, яку ми шукали, і свідчили, що вона й досі існує, зігріває і слугує притулком для живих істот; це сповнювало нашу уяву незвичайними і хвилюючими образами.

Нам було цікаво, що змусило цих трьох птахів покинути звичне середовище. Стан великого мертвого міста і тиша у ньому недвозначно свідчили, що немає сенсу говорити про сезонну міграцію, а очевидна байдужість трійці до нашої присутності змушувала сумніватися, що група тих інших могла їх сполохати, коли йшла через ці місця. Чи могли вони напасти або спробувати поповнити запас м’яса коштом пінгвінів? Навряд чи ядучий, нестерпний для собак запах міг викликати таку ж відразу й у пінгвінів, адже їхні предки жили у повній злагоді з Древніми, і мирне співіснування між ними могло тривати у безодні необмежено довго. Ми пошкодували — цілком у дусі представників чистої науки, — що не можемо сфотографувати цих незвичайних істот, і, залишивши позаду їхні пронизливі крики, рушили по слідах пінгвінів до безодні, в існуванні якої більше не сумнівалися.

Незабаром ми вже спускалися довгим низьким коридором без дверей і барельєфів і зрозуміли, що нарешті наближаємося до входу в тунель. Проминули іще двох пінгвінів і чули десь неподалік крики інших. Несподівано коридор обірвався у величезній печері, і ми затамували подих, побачивши правильну півкулю діаметром добрих сто і заввишки п’ятдесят футів, розташовану, вочевидь, глибоко під землею; від неї в усі боки розходилися низькі проходи, і лиш один зяяв чорним склепінчастим отвором заввишки п’ятнадцять футів. Це і був вхід до великої безодні.

Вигадливе різьблення над головою, ймовірно, відтворювало зоряне склепіння первісного неба, під ним вешталися пінгвіни-альбіноси, чужі тут, незрячі і до всього байдужі. Чорний тунель круто спускався вниз, у невідомість, вхід до якого прикрашали химерні візерунки. Схоже, від цього таємничого отвору ішов потік теплого повітря і, як нам здалося, якихось підозрілих випарів. Яких іще живих істот, окрім пінгвінів, могла приховувати неосяжна безодня внизу, мереживо підземних ходів і велетенські гори? Ми почали підозрювати, що димок над вершинами гір, який бідолашний Лейк вважав проявом вулканічної активності, а ми помітили навколо увінчаної фортечним муром вершини, міг бути просто парою, що піднімалася з незмірних підземних глибин.

Тунель, принаймні на самому початку, був п’ятнадцяти футів завширшки і стільки ж заввишки; стіни, підлога і склепіння викладені з мегалітичних брил. Стіни де‑не-де прикрашали простенькі картуші у стилі пізнього періоду, всі конструкції та різьблення чудово збереглися. Підлога була досить чиста, за винятком хіба пінгвінячих слідів у розсипах детриту, які вели зі сферичної печери назовні, а також відбитків ніг тих інших, що вели досередини. Що далі ми просувались, то ставало тепліше, і зовсім скоро нам довелося порозстібати теплий верхній одяг. Було цікаво, чи є глибоко під водою вулканічна активність і наскільки тепла вода у тому підземному морі, яке ніколи не зігріває сонце? Невдовзі кладка поступилася місцем голому каменю, хоча сам тунель зберіг пропорції, а різьблення незмінно прикрашало його стіни. Подеколи спуск ставав занадто крутим, тож прадавні майстри вирізали у підлозі жолобки. Кілька разів ми помічали отвори не позначених на схемі невеликих бічних проходів, які, втім, не могли ускладнити нам повернення, радше навпаки — на випадок небажаної зустрічі ми могли б там сховатися. У повітрі висів дуже різкий незнайомий запах. За таких обставин наважитися увійти до тунелю було чистісіньким безглуздям на межі самогубства, проте у деяких людей жага пізнання просто нездоланна — саме ця жага привела нас до таємничої полярної пустелі. Дорогою ми зустріли кількох пінгвінів і почали гадати, скільки ще лишилося пройти. Якщо вірити вирізьбленій схемі, до самої безодні треба було йти крутим спуском близько милі, однак попередні мандри навчили нас не зовсім довіряти масштабам різьблених карт.

За чверть милі запах став просто нестерпним, і ми почали минати бічні проходи дуже обережно. Випарів, як при вході до тунелю, видно не було, але тільки через те, що бракувало контрасту з холодним повітрям. Швидко теплішало, і ми навіть не здивувалися, натрапивши на недбало кинутий і добре нам знайомий теплий одяг. Там були хутряні речі і наметова тканина, що зникли з табору Лейка; ми не стали зупинятися і вивчати, яких дивних форм надали цим речам викрадачі. Одразу після цього ми помітили різке збільшення кількості та розмірів бічних проходів і зробили висновок, що дісталися району передгір’їв, густо оплетеного мережею підземних тунелів. До незнайомого запаху додався новий, невідомого походження, але не менш відразливий — наче тхнуло гнилою плоттю і, можливо, якимись підземними грибами. Несподівано тунель став ширшим і — карти нас до цієї зміни не підготували — перетворився на простору, еліптичної форми печеру, ймовірно природного походження, з рівною підлогою, приблизно сімдесяти п’яти футів завдовжки і п’ятдесяти завширшки; величезні бічні проходи вели з неї у таємничу пітьму.

Хоча з першого погляду печера і здалася нам природною, оглянувши її при світлі двох ліхтарів, ми припустили, що виникла вона після штучного руйнування простінків між суміжними порожнинами. Самі стіни були нерівні, зі склепінчастої стелі гронами звисали сталактити, а от кам’яну підлогу наче щойно підмели — ніяких уламків, детриту чи навіть пилу. За подібних обставин така чистота здавалася вкрай незвичайною. Та ж картина була і у великих бічних проходах — скрізь, за винятком коридора, яким ми сюди потрапили, і ця обставина нас дуже спантеличила. Дивний новий запах, що домішався до попереднього, тут був надзвичайно уїдливим і майже повністю його витіснив. Щось у всьому цьому місці, в його гладенькій, майже вилизаній підлозі вразило нас навіть більше за диявольські речі, які нам довелося побачити раніше.

Вигляд найближчого проходу і великі купи посліду пінгвінів у ньому не дозволяли сумніватися — з-поміж розмаїття таких самих великих проходів ми вибрали правильний. Менше з тим, ми вирішили знову кидати папір на випадок можливих ускладнень, адже на сліди у пилюці можна було більше не розраховувати. Ми рушили далі, освітлюючи ліхтариком стіни тунелю, аж раптом застигли від несподіванки, помітивши в цій його частині суттєві зміни у різьбленні. Звісно ж, ми розуміли, що в часи будівництва цього тунелю мистецтво Древніх значно занепало, бо на власні очі помітили суттєве зниження рівня виконання арабесок на пройденому шляху. Але зараз, у глибшій частині печери, ми стали свідками змін настільки разючих, що це не піддавалося поясненню: і форма, і якість виконання зазнали такого занепаду, такої деградації, якої не можна було й сподіватися.

Ці нові роботи відзначалися грубою манерою виконання та недбалістю, їм бракувало тонкості у передачі деталей. Орнаментальні завитки мали занадто глибоке різьблення на кшталт де‑не-де розкиданих картушів у раніше бачених приміщеннях, однак висота рельєфу не досягала загального рівня поверхні. Денфортові сяйнула думка, що це повторне різьблення — своєрідний палімпсест поверх старого і стертого давнього малюнка. За своєю природою нове різьблення мало суто декоративний і шаблонний характер — це був грубий орнамент із спіралей та кутів, близьких за стилем до геометричних орнаментів Древніх, що здавалося радше пародією, аніж відтворенням давніх традицій. Нам не давала спокою думка, що естетичну складову техніки виконання почав доповнювати якийсь невловний, проте глибоко чужинський елемент. Як припустив Денфорт, ми мали справу з дуже ретельно виконаною підміною. Сам малюнок був одночасно і схожий, і несхожий на ті зразки, які ми звикли вважати уособленням мистецтва Древніх. Проте мене невідступно переслідувала думка про такі яскраві приклади змішання стилів, як недоладні скульптури Пальміри, що сліпо копіювали естетику римлян. Було очевидним, що інші також звернули увагу на смугу з різьбленням — ми знайшли використану батарею від ліхтаря на підлозі біля одного з найприкметніших барельєфів.

Позаяк ми не мали змоги витрачати більше часу на вивчення барельєфів, то лиш побіжно їх оглянули й одразу рушили далі, втім, доволі часто спрямовуючи промені ліхтариків на стіни, аби не проґавити там якихось змін. Однак нічого такого ми не помітили, хіба що барельєфи розташовувались на більшій відстані один від одного через велику кількість бічних тунелів. Ми зустрічали уже менше пінгвінів і майже не чули їхніх криків, однак нас не полишало враження, що здаля, десь із глибин самої землі, до нас долинає безладний хор цих птахів. Новий незнайомий запах став іще сильнішим, водночас старий майже не відчувався. У повітрі знову заклубочилася пара, засвідчивши збільшення різниці температур і близькість позбавлених сонячного світла скелястих берегів великої безодні. Аж тут цілком несподівано ми помітили просто перед себе на лискучій рівній поверхні підлоги якусь перешкоду, і це були не пінгвіни. Коли переконались, що ці предмети цілком нерухомі, увімкнули другий ліхтарик.

І ось я знову дістався місця, з якого дуже важко продовжувати. Я мав би вже стати товстошкірішим, однак у житті іноді набуваєш такого досвіду, зазнаєш таких випробувань, які залишають глибокі незагойні рани, і варто їх торкнутися, як у пам’яті оживають усі раніше пережиті жахи. Як я уже казав, на чистій відполірованій підлозі ми побачили якусь перешкоду, і одночасно з цим наші ніздрі відчули посилення навколишнього смороду, змішаного, як і раніше, з ядучим запахом тих інших, що йшли перед нами. Увімкнувши другий ліхтарик, ми змогли роздивитися перешкоду і відважились наблизитись, бо навіть здалеку було видно — істоти на підлозі не можуть нікому завдати шкоди, як і ті шестеро, викопані із страшних могил під п’ятикутними надгробками у таборі Лейка.

Як і в особин з могил, у цих також бракувало частин тіла, а вигляд густої темно-зеленої калюжі на підлозі свідчив, що цих ушкоджень вони зазнали зовсім недавно. Їх було тільки четверо, а з бюлетенів Лейка виходило, що має бути не менше восьми, і саме вони мали йти перед нами. Знайти їх у такому стані було цілковитою несподіванкою, ми не уявляли, яка ж то сутичка мала сталася у цій темряві.

Зазнавши нападу, пінгвіни відповідають шаленими ударами дзьоба; і наші вуха чули їхні далекі крики, сповіщаючи — попереду місце гніздування. Невже ті інші потривожили птахів і спровокували смертельний напад? Однак вигляд розчленованих істот спростовував таке припущення, адже навряд чи дзьоби пінгвінів могли зашкодити настільки міцним тканинам і завдати ран, які ми помітили, підійшовши ближче. До того ж велетенські сліпі птахи поводилися напрочуд мирно.

А може, між іншими спалахнула суперечка, і тоді винуватцями були четверо відсутніх? Коли так, то де вони? Можливо, зачаїлися десь неподалік, і над нами нависала смертельна загроза? Повільно і боязко просуваючись уперед, ми стривожено позирали на бічні коридори з гладенькою відполірованою підлогою. Хоч би який конфлікт тут спалахнув, це неабияк налякало пінгвінів, і вони розбрелися далеко за межі звичної території. Існувала ймовірність і того, що, сутичка почалася десь поблизу місця гніздування, на березі неосяжної безодні — тут не було жодного сліду пташиних гнізд. Або, міркували ми, тут відбувся страшний бій із переслідуванням, і слабкіша сторона намагалась якнайскоріше добігти до схованки із саньми, але вороги наздогнали і покінчили з ними. Можна тільки уявити, як, розлякуючи зграї птахів, із чорної безодні вихлюпується жахлива юрба безіменних істот, і пінгвіни з криками кидаються врозтіч.

Я вже казав, що ми повільно і з острахом наближалися до розтерзаних і простертих на підлозі тіл. Якби ж небеса не дали нам підійти, якби ж ми кинулися прожогом із того диявольського тунелю з його гладенькою, наче відшліфованою, підлогою і потворними настінними барельєфами — відвертою пародією на те, що ними підмінили! Якби ми кинулись навтьоки раніше, ніж устигли роздивитися знахідку, то в пам’яті не закарбувалися б речі, що до скону не даватимуть нам спокою!

Ми спрямували на тіла світло обох ліхтариків і швидко зрозуміли: розчавлені, переламані й розтерзані, усі вони були обезголовлені. Підійшовши іще ближче, ми помітили, що голови з мацаками не просто відділили, а відірвали або, радше, відсмоктали. Смердюча темно-зелена сукровиця розтеклася на підлозі великою калюжею, проте її сморід тепер забивав запах, який тут здавався ще нудотнішим, ніж на підходах до цього місця. Лише підійшовши зовсім близько до розпростертих істот, ми змогли визначити джерело цього іншого запаху. І тої ж миті Денфорт, який пригадав деякі промовисті барельєфи з історії Древніх у пермську добу сто п’ятдесят мільйонів років тому, істерично і дико зойкнув, і відлуння того крику покотилося стародавнім склепінчастим коридором із лиховісними різьбленими палімпсестами на стінах.

Я і сам ледь не заволав, бо теж пригадав давній барельєф, від якого не міг одвести погляду. Невідомий митець зобразив розпростерті на землі, покриті слизом тіла безголових Древніх — саме в такий спосіб страхітливі шоґґоти убивали ворогів: відсмоктували голови і висмоктували кров; усе це відбувалося під час великого повстання проти Древніх. То були блюзнірські, страшні сцени; нехай навіть вони стосувалися подій, які давно пішли в небуття, і самі шоґґоти, і їхні діяння не призначалися для людських очей. Божевільний автор Некрономікона присягався, що жодна з цих істот не могла існувати на нашій планеті і що привидітися вони могли лише у наркотичному сні. Безформна протоплазма, здатна копіювати будь-які органи і дії; липка і піниста клітинна маса; надзвичайно податливі пластичні п’ятнадцятифутові сфероїди; слухняні раби, що легко піддаються навіюванню; будівничі великих міст — щораз зловісніші, розумніші, здатні жити під водою… Милостивий Боже! Яке безумство могло змусити цих нечестивих Древніх не тільки використовувати, а ще й увічнювати цих тварюк!?

Тепер, коли ми з Денфортом побачили, як блищить і міниться веселкою чорний слиз, що густим шаром обліпив безголові тіла, у голову вдарив новий, найнестерпніший запах, який лише могла уявити людина з хворою уявою, — слиз смердів на тілах і вилискував групами цяток на гладкій частині нового грубого оздоблення стін; лиш тепер ми зрозуміли усім своїм єством, що таке справжній космічний страх. Ми не боялися тих чотирьох зниклих інших, бо розуміли, що вони більше не можуть нікому загрожувати. Нещасні демони! Зрештою, вони були не якимись лиходіями, а лише зайдами із минулих епох та іншого буття. Природа зіграла з ними злий жарт, і вона зробить це з усяким, кого безумство, бездушність або жорстокість можуть кинути в цю охоплену мертвим сном полярну пустелю. Яким же трагічним виявилось для них повернення додому!

Вони не були тварюками — що ж такого вони зробили? Жахливе пробудження серед вічного холоду і в невідому епоху, скоріш за все, напад і шалений гавкіт кудлатих чотириногих, відчайдушний спротив їм, і такі ж несамовиті білі мавпи у чудернацькому вбранні… безталанний Лейк, бідолаха Гедні… і нещасні Древні! Вчені до глибини єства — на їх місці ми вчинили б так само. Господи, який інтелект і яка цілеспрямованість! З якою відвагою вони зробили крок назустріч неймовірному — так і їхні предки на різьблених барельєфах зустрічалися з майже таким самим неймовірним! Хоч би кого вони нагадували — морських зірок, рослин, монстрів, прибульців з космосу, — але вони були розумними істотами!

Вони перетнули засніжені гірські хребти, де колись молилися у храмах своїм богам і ходили у папоротевих лісах. Побачили мертвим рідне місто і прочитали різьблену історію його останніх днів. Спробували шукати родичів в оповитих легендами темних і ніколи не бачених надрах — і що знайшли? Такі думки виникали одночасно у мене й у Денфорта, коли ми переводили погляд з безголових і вкритих бридким слизом тіл на огидні палімпсести і диявольські знаки, намальовані слизом на стіні. Тоді ми зрозуміли, хто тріумфально переміг і живе нині у величезному підводному місті в темній і бездонній глибині, на берегах якої звили свої гнізда пінгвіни. Наче відповідаючи на крик Денфорта, над водою попливли язики сизого туману.

Зрозумівши, що саме сталося, звідки узявся слиз і куди зникли голови, ми мовчки заклякли, і лише значно пізніше, почавши ділитися враженнями, зрозуміли, що думки наші тієї миті цілком збігалися. Здавалося, ми стоїмо тут уже цілу вічність, але насправді це тривало не більше десяти-п’ятнадцяти секунд. Огидний мертвотно-блідий туман плив до нас у повітрі, наче його штовхала якась невидима сила, а потім почувся звук, який стер геть усі наші думки і змусив мчати як божевільних повз перестрашених пінгвінів, що несамовито кричали. Ми бігли назад до міста по клаптиках паперу, вздовж скутих льодом мегалітичних коридорів, до великого відкритого циліндра, а звідти давнім спіральним пандусом кинулися вгору, назустріч свіжому здоровому повітрю і сонячному світлу.

Як я вже сказав, новий звук спростував багато наших попередніх припущень, адже, ознайомившись із результатами розтинів, ми знали, що так говорять зірчасті, а вони начебто всі загинули. Пізніше Денфорт розповів, що саме такі звуки, тільки більш притлумлені, він чув за рогом вулиці у місті ще до спуску під кригу, і вони страшенно нагадували завивання вітру у гірських печерах — його чули ми обоє. Не сприйміть це за хлоп’яцтво, але я додам ще одне, позаяк враження Денфорта дивним чином перегукувалися з моїми. Однакове коло читання — ось що спонукало нас обох дійти того самого висновку, хоча Денфорт натякнув на якісь невідомі закриті джерела, якими міг користуватися По, коли сто років тому писав «Артура Гордона Піма». У цій фантастичній історії згадувалося слово, сповнене незрозумілого, однак моторошного змісту, пов’язаного з Антарктикою, і його постійно викрикують гігантські прозоро-білі птахи: «Текелі-лі! Текелі-лі!» Запевняю вас, саме це слово почулося нам у тих несподіваних звуках з густого білого туману, що насувався на нас, — у скрадливому свисті дуже широкого звукового діапазону.

Ми не стали дослухатися, а кинулись тікати, хоча й розуміли: швидкість Древніх дозволить тому, хто вижив після різанини і зараз свистів, дуже легко нас наздогнати — варто йому лиш захотіти. Втім, у нас лишалася слабка надія, що наша миролюбна поведінка й незлобливість змусять цю істоту нас пожаліти бодай з наукової цікавості. Зрештою, якщо нема чого боятися, то не буде і причин завдавати нам шкоди. Ховатися у цьому закутку — марна справа. Пробігаючи коридором, ми на мить обернулися, спрямували світло ліхтарика назад і зауважили, що туман розсіюється. Невже ми нарешті побачимо живого і неушкодженого представника тих інших? Аж тут знову пролунало жахливе: «Текелі-лі! Текелі-лі!»

Ми помітили, що відірвалися від переслідувача, і аж тоді збагнули, що його могли поранити, однак не наважились ризикувати, бо він, почувши зойк Денфорта, не тікав від когось, а кинувся до нас. Часу на роздуми і вагання практично не лишилося. Ми могли тільки гадати, де зараз ті незбагненні й жахливі створіння, вкриті смердючим слизом гори протоплазми, представники раси, що підкорила морську безодню і вирядила на суходіл своїх посланців, які дослідили гори і спотворили барельєфи Древніх. Нам було по-справжньому шкода залишати напризволяще цього, можливо скаліченого, Древнього — чи не єдиного, хто зостався живий.

Дякувати Богові, ми не уповільнили бігу. Туман знову став густішим і котився на нас із наростаючою швидкістю, а пінгвіни позаду кричали вже у справжній паніці, і це було дивно, адже коли ми повз них пробігали, вони майже не помічали. Знову почулося лиховісне і гучне: «Текелі-лі! Текелі-лі!» Отже, ми помилялися. Наш переслідувач не був поранений, він просто зупинився біля тіл загиблих друзів і напису, зробленого бридким слизом. Ми так і не дізналися, що означав той напис, однак поховання у таборі Лейка продемонстрували, наскільки шанобливо ставляться ті істоти до своїх померлих. Ліхтарик, який ми, не жаліючи, використовували, висвітив попереду велику відкриту печеру, перехрестя, і ми нарешті з полегкістю зітхнули, залишаючи позаду кляте різьблення — палімпсести, які ми майже фізично відчували, навіть якщо не дивились у їхній бік.

А ще ми сподівалися, що переслідувач може заплутатись у переходах і загубити нас. Кілька сліпих пінгвінів-альбіносів не знаходили собі місця, і схоже було, що невідомої істоти вони бояться гірше смерті. Якщо пригасити ліхтар до найменшого рівня і світити лише під ноги, велетенські перелякані птахи можуть криками і лопотінням крил у тумані заглушити наші кроки і відвернути увагу переслідувачів від нашої справжньої мети, спрямувати їх у хибному напрямку… Захаращений шлях до виходу разюче відрізнявся від зловісних, наче вилизаних внутрішніх переходів, але навряд чи навіть Древні зі своїми особливими органами чуття і здатністю обходитись без світла могли його розпізнати серед клубів туману. Насправді, ми панічно поспішали і самі боялися згубити дорогу, бо, звісно ж, мчали до мертвого міста, а одна-єдина помилка у цих поточених тунелями горах… Про наслідки краще було навіть і не думати.

Той факт, що ми лишилися живі та неушкоджені, сповна доводить, що у гонитві за нами істота побігла хибним шляхом, а ми якимось дивом потрапили на потрібний нам. Самі лише пінгвіни навряд чи могли нас порятувати, але, схоже, це стало можливим завдяки туману. Тільки милосердна доля могла зробити так, що у потрібну мить водяні випари, які до того ніби збиралися розвіятись, погустішали і сховали нас. Коли ми вискочили із оздобленого новим гидомирним різьбленням тунелю і потрапили до печери, хвилі туману на хвильку стали прозорішими; і саме тоді, коли ми вже збиралися пригасити ліхтарик і разом із пінгвінами пуститися навтьоки, обернувшись, кинули останній, сповнений страху й відчаю погляд назад і помітили істоту, яка нас наздоганяла. Якщо одна випадковість, сховавши нас, була щасливою, то інша, давши можливість побачити переслідувача, була повною її протилежністю — і відкрила жах, який відтоді і дотепер невідступно з нами.

Озирнутися нас змусив одвічний інстинкт жертви, яка прагне оцінити наміри переслідувача і свої шанси на порятунок; а може, спрацювало підсвідоме бажання отримати відповідь на запитання одного з органів чуття. Під час втечі усе єство підпорядковане одній меті — врятуватись, і ми не відволікалися ні на що інше, не аналізували деталей, але й тоді ніздрі доносили до мозку сигнали. Уже потім ми збагнули, у чому річ: ми вже досить далеко відбігли від купи безголових і залитих слизом тіл, але запах не змінився, хоч і мусив би; там, де лежали тіла, тхнуло новим, незнайомим запахом, однак на цю мить він мав би поступитися звичному запаху тих інших істот. Та цього не сталося — новий страшенний сморід не тільки не ослаб, але й став геть нестерпним.

Ми одночасно озирнулись — або нам так лише здалося і хтось таки був першим, а другий просто повторив його рух. Увімкнувши обидва ліхтарі на повну потужність, ми спрямували промені світла на туман, який одразу прояснів. Либонь, ми інстинктивно хотіли побачити все, що вдасться роздивитися, або сподівалися — так само неусвідомлено — засліпити переслідувача і, поки він отямиться, проскочити повз пінгвінів, а далі — до лабіринту попереду. Краще б нам було цього не робити! Навряд чи Орфей чи Лотова дружина за погляд назад заплатили вищу ціну. Нас знову приголомшило жахливе квиління: «Текелі-лі! Текелі-лі!»

Намагатимусь бути якомога відвертішим — якщо не зможу говорити прямо — і розповісти усе, хоча на той час нам здавалося, що не варто торкатись цієї теми навіть у розмовах між собою. Ті слова, якими я послуговуюсь, ніколи не передадуть читачеві усього побаченого нами жаху. Це видовище вразило нас настільки, що мені просто дивно, як у нас лишилося бодай трохи здорового глузду, щоб приглушити світло і знайти потрібний тунель. Ми керувалися інстинктом, можливо, навіть більшою мірою, ніж розумом. Утім, якщо нас врятувало саме це, ціна була зависокою — у нас немов відібрало тяму. Денфорт геть збожеволів, і коли я згадую нашу втечу, у пам’яті спливає лише те, як він істерично вигукував якусь нісенітницю, і ніхто, крім мене, не зрозумів би тієї маячні. Його безтямний вереск пронизував коридори і тонув серед пінгвінячих криків, відлунював від склепіння попереду і стихав десь позаду у глибині порожнього, дякувати Богу, коридора. Він почав кричати не одразу, як побачив те жахіття, інакше ми б не вижили і не мчали навіжено далі. Стає млосно від самої думки про те, як іще могла зреагувати його нервова система.

«Саут-стейшн… Вашинґтон… Парк Стріт… Кендалл… Сентрал… Гарвард…» Бідолашний Денфорт вигукував назви знайомих станцій Бостонсько-Кембриджської лінії метро, прокладеної за тисячі миль звідси в мирній рідній Новій Англії. Однак мені його ритуальна скоромовка не здавалась ані маячнею, ані виявом ностальгічних почуттів. Його охопив невимовний жах, і я одразу збагнув, які страшні, хворобливі аналогії могли стати причиною такого стану. Озирнувшись, ми сподівалися побачити у клубах білуватого туману страхітливе чудовисько — про зовнішність цих істот ми уже мали чітке уявлення, — але те, що постало перед нашими очима у легкому серпанку, жодним чином не відповідало очікуванням, бо та істота виявилась незрівнянно жахливішою і бридкішою. Вона здавалась цілковитим втіленням «того, що не має права на існування», персонажа з творів наших фантастів, і найбільшою мірою була схожа на потяг у підземці, якщо дивитись на нього з платформи станції. Велика темна маса насувалась на нас з безкінечного підземного тунелю, світилася яскравими сузір’ями вогнів дивного кольору і заповнювала собою увесь простір, як поршень заповнює циліндр.

Але ми перебували не на платформі станції метро. Ми бігли у підземному тунелі, де страшна чорна лискуча істота, звиваючись, пахкала смородом з п’ятнадцятифутових пазух і набирала неймовірної швидкості у клубах густої білої пари з морської безодні. Жахлива істота, масивніша за будь-який потяг підземки — не візьмуся точно описати її словами, — безформна маса пінистої протоплазми, вона слабко світилась і утворювала міріади тимчасових очей, які то спалахували зеленкуватим світлом, то згасали по всій передній частині цього монстра, що сунув на нас з глибини тунелю, чавив наполоханих пінгвінів і ковзав лискучою підлогою, з якої ці істоти вимели сміття до останньої піщинки. І знову пролунав цей глузливий трубний свист: «Текелі-лі! Текелі-лі!» Аж тоді ми згадали, що диявольських шоґґотів наділили життям, здатністю мислити, мінливими органами не хто інший, як Древні; шоґґоти не вміли розмовляти, спілкуючись лише мовою цяток, і не мали власного голосу — а тому імітували звучання голосів своїх вимерлих господарів.

Ми з Денфортом пам’ятаємо, як забігли в ту різьблену півкулю, як поверталися неосяжними коридорами й залами мертвого міста, однак усе це відбувалося немов уві сні — уривки видінь, прагнень, деталей і зусиль. Ми наче пливли в якомусь ілюзорному світі чи вимірі без часу, причин і наслідків, орієнтирів. Нас трохи привело до тями тьмяне денне світло, однак ми так і не посміли наблизитися до схованих саней або кинути прощальний погляд на нещасного Гедні й собаку. Вони лишились там, як у дивному циклопічному мавзолеї, і хочу вірити, що їх сон не потривожать до кінця часів.

І тільки видираючись нагору колосальним спіральним пандусом, ми відчули страшенну втому і задишку після біганини у розрідженому повітрі високогірного плато, проте навіть страх перед можливою непритомністю не змусив нас зупинитися і перепочити — ми прагнули якомога швидше потрапити у царство неба й сонячного світла. Було щось глибоко символічне у нашій втечі від похованих під землею епох, бо коли ми, пихкаючи і відсапуючись, рвалися до верхнього краю прадавньої стіни, вздовж усього шляху нерозривною смугою ішли героїчні скульптурні зображення, створені з нетлінною майстерністю умільців мертвого міста — наче написане п’ятдесят мільйонів років тому слово прощання від Древніх.

Добувшись, зрештою, на поверхню, ми опинилися на вершині гори безладно навалених брил. На заході височіли викривлені стіни високих споруд; на сході, де вдалині заклякли у дрімоті гірські хребти, будівлі були нижчі й більш ветхі. Через просвіти у похилених руїнах промені низького антарктичного опівнічного сонця підфарбовували обрій на півдні у червоне, а саме стародавнє мертве місто на тлі знайомого полярного ландшафту здавалося ще похмурішим. Небо над головою купчилося опалово-блідою масою кристаликів льоду, мороз миттю пройняв усе тіло. Втомлено опустивши на камені рюкзаки, яких навіть під час відчайдушної втечі не випустили з рук, і позастібавши на всі ґудзики теплий одяг, ми приготувалися до спуску і подорожі давнім кам’яним лабіринтом до підніжжя гір, де на нас чекав літак. Ми не згадували про те, що змусило нас тікати з мороку підземних надр від загадкової безодні. Жодним словом.

Менш як за чверть години ми віднайшли крутий спуск до підніжжя гір — ймовірно, давню терасу — і рушили вниз, де серед негусто розкиданих по схилу руїн уже було видно темний силует нашого літака. На півдорозі ми зупинилися перевести подих і ще раз поглянути, як загадково мріють на західному небосхилі фантастичні кам’яні нетрі доби палеогену. У цю хвилину ми помітили, що туманний серпанок розвіявся, сніговий порох закрутило і понесло в зеніт, де от‑от, здавалося, виникне, але все ніяк не виникав якийсь певний малюнок.

Тепер на геть білому обрії поза гротескним містом пролягла тонка і нерівна фіолетова смуга, гострі зубці якої примарно вимальовувались на тлі рожевого західного неба. Саме плоскогір’я наче тяглося вгору до цього оманливого вінця, колишнє річище бігло через нього хвилястою тінню. На якусь мить у нас перехопило подих від неземної краси краєвиду, але одразу ж душу почав заповзати якийсь неясний страх. Та далека фіолетова смуга була нічим іншим, як силуетом лиховісних гірських хребтів недоступного краю. Ці найвищі гори планети увібрали все її зло, стали вмістилищем безіменного жаху та одвічних таємниць; на різьблених барельєфах перед ними схилялися навіть Древні, які боялися відкрити їх сутність; нога жодної живої істоти не ступала на схили цих велетнів, лишень страхітливі блискавки у довгі полярні ночі затримувалися на їхніх вершинах і осявали дивним світлом навколишні долини. Поза сумнівом, саме вони і стали прообразом страшного Кадату серед Холодної Пустелі за лиховісним плато Ленґ, про які так непевно розповідають первісні легенди. Ми були першими з людей, хто побачив ці гори, і, сподіваюся, з Божою поміччю станемо останніми.

Якщо різьблені карти і барельєфи доісторичного міста нас не обманювали, ці загадкові фіолетові гори розташовані майже за триста миль звідки, однак їх обриси чітко вимальовувалися над сніговою рівниною; створювалося враження, що вони своїми вершинами ось-ось злетять високо вгору, сягнуть небес чужої страшної планети. Висота цих вершин мала бути неймовірною, незрівнянною — вони сягали розріджених шарів атмосфери, в яких зустрічаються хіба що вихори і шквали, але мало хто з відчайдушних літунів вижив, щоб пошепки розповісти про них і про своє падіння. Дивлячись на них, я знервовано пригадував деякі скульптурні зображення і їх натяки на те, що прадавня велика річка могла нести до міста з проклятих схилів щось таке, що викликало жах у його мешканців, і я подумки питав себе: скільки в тих жахах було правди, а скільки — безглуздих забобонів, і чому Древні уникали цієї теми на картах і барельєфах? Я пригадав, що північним краєм гори підступають до самого узбережжя біля Землі Королеви Мері, де саме зараз за тисячу миль звідси працює експедиція сера Дугласа Мосона, і щиро побажав, щоб ні з самим сером Дугласом, ні з його людьми не сталося нічого лихого, аби вони навіть не здогадалися, що може чаїтися за пасмом прибережних гір. Ці думки найбільше мене гнітили і виснажували, а Денфорт, схоже, взагалі підупав духом.

Однак задовго до того, як ми проминули руїни п’ятикутної будівлі й дісталися літака, наші страхи звернулися до меншого, але також досить високого гірського хребта попереду. Чорні, укриті скрижанілими руїнами схили лиховісно заступали східний край неба, знову нагадуючи таємничі азійські полотна Миколи Реріха, а коли ми подумки повернулися до кротовин, що пронизували хребти аж до самих вершин, і до страхітливих безформних істот, які, дихаючи смородом, повзали в норах під цими хребтами, нас охопила паніка, адже знову доведеться летіти над круглими входами до печер, де свистів і завивав на всі лади вітер. А ще гірше те, що навколо деяких вершин починав клубочитися туман — Лейк помилково вважав його ознакою вулканічної активності, — і ми з тремтінням пригадували такі ж хвилі туману, від яких щойно тікали в тунелі, а ще страшну диявольську безодню, що й породжувала усі ці випари.

З літаком було все гаразд, ми гарячково понатягували хутряні пілотські куртки, Денфорт легко запустив двигун і плавно злетів у небо над жахливим містом. Внизу під нами знову розкинувся величезний кам’яний лабіринт давнього мегаполіса, такий, яким ми вперше його побачили — зовсім недавно і водночас дуже давно; ми почали підніматися вище, повертати літак проти вітру і готуватися до перельоту через перевал. На великій висоті, мабуть, збиралася гроза — там шалено купчилися нашпиговані крижаним пилом хмари, однак на потрібній для перельоту висоті двадцяти чотирьох тисяч футів[134] умови були цілком прийнятні. Коли ми підлетіли ближче до гострих вершин, знову почулося дивне трубне завивання, і я помітив, як у Денфорта затремтіли на штурвалі руки. Хоч я і був посереднім пілотом-аматором, але подумав, що за таких обставин вести літак краще мені, адже на цю мить я міг впевненіше маневрувати між гірськими вершинами; Денфорт навіть не протестував, коли я запропонував помінятися з ним місцями і перебрати обов’язки пілота на себе. Намагаючись зберігати самовладання і вести літак якомога впевненіше, я тримав у полі зору червонястий край неба між піками. Я навмисне не звертав уваги на туман навколо вершин і подумав, що було б добре, якби я, подібно до Улісса і його товаришів поблизу острова сирен, міг заліпити вуха воском і не чути тих тривожних звуків.

Звільнившись від обов’язків пілота, Денфорт геть розклеївся і не міг спокійно всидіти на місці. Я краєм ока помічав, як він крутився на всі боки: то обертався назад і кидав погляд на жахливе місто, то дивився вперед на поцятковані печерами і прямокутними руїнами гори, то оглядав засніжені передгір’я з рештками фортечних мурів, а подеколи втуплювався у небо, вдивляючись у фантастичні візерунки, створені розбурханими небесами. І саме коли я спокійно вів літак над перевалом, несамовитий вигук мого товариша мало не став причиною катастрофи, бо я на мить випустив штурвал із рук і втратив керування. Ще за мить я опанував себе, і ми безпечно перетнули гори — а ось Денфорт, боюся, вже ніколи не повернеться до стану душевної рівноваги.

Я вже казав, що Денфорт рішуче відмовився розповісти, яке страшне видиво змусило його так нестямно заволати; на моє переконання, це страхіття і стало причиною його нинішнього розладу. Перелетівши на інший бік гір і наближаючись до табору, ми почали гучно обмінюватись репліками, намагаючись перекричати ревіння двигуна і завивання вітру. Наша розмова точилася переважно навколо взаємних обіцянок не розголошувати нічого, що має стосунок до жахливого міста. Ми дійшли згоди, що деякі таємниці не слід відкривати чи легковажно обговорювати, і я б не випустив і пари з вуст, якби не виникла потреба будь-що зупинити експедицію Старквезера-Мура та відмовити ще декого від планів вирушити у ті краї. Задля мирного існування і безпеки людства необхідно залишити у спокої окремі темні, недосліджені куточки Землі та її безодні, аби почвари не прокинулися од вічного сну, диявольські створіння, які зуміли вижити, не повиповзали зі своїх темних лігвищ, готові до нових великих завоювань.

Денфорт натякав, що останній його жах — лише міраж. Як він казав, це жодним чином не пов’язано ані з кубічними спорудами на схилах, ані з лабіринтами гір божевілля, в яких гуляє відлуння і клубочиться пара. Диявольське видіння, що промайнуло серед хмар, на мить показало йому, що лежить за фіолетовими горами на заході, до яких не наважувались наближатися навіть Древні і яких вони так боялися. Цілком вірогідно, що видіння те було цілковитою маячнею, яку спричинив попередній стрес та справжній міраж, бачений нами напередодні біля табору Лейка, однак для Денфорта все це було настільки реальним, що й досі його мучить.

Часом він пошепки промовляє безладні й позбавлені сенсу слова, як‑от: «чорна яма», «різьблений край», «протошоґґоти», «суцільні п’ятивимірні конструкції без вікон», «невідомий циліндр», «древній маяк», «Йоґ-Сотот», «первісний білий слиз», «космічний колір», «крила», «очі в темряві», «місячна драбина», «cправжній, вічний, невмирущий», а ще чимало інших дивних словосполучень, але коли знову стає собою, заперечує все сказане і пояснює свої слова тим, що замолоду начитався химерної макабричної літератури. Як відомо, Денфорт — один з небагатьох, хто зважився прочитати від «а» до «я» сточений шашелем Некрономікон, що зберігається під замком у бібліотеці коледжу.

Коли ми пролітали над перевалом, небо супилося, клубочився туман, і хоча я не дивився вгору, легко уявляю, яких дивовижних форм могли набувати снігові вихори. Добре знаю, як уява здатна сприймати далекі картини, збільшені, посилені та викривлені призмою неспокійної хмарини, ще й домалювати нові деталі. Втім, Денфорт навіть не згадував про жодні жахи, аж поки пам’ять не поєднала побачене і прочитане. Не міг же він упродовж однієї миті так багато побачити?

А тоді, над гірськими хребтами, він навіжено викрикував єдине слово: «Текелі-лі! Текелі-лі!»