Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 3

Потвора на порозі

Так, це правда, я вгатив шість куль у голову свого найкращого друга, але цією розповіддю сподіваюся довести, що убив його не я. Попервах мене вважатимуть навіженим — навіть більшою мірою, ніж того, кого я застрелив у палаті Аркгемської божевільні. Згодом дехто з читачів зважить наведені мною докази, зіставить їх із відомими фактами і запитає себе: чи ж міг я вважати інакше після того, як перед моїми очима, на порозі постав доказ того страхіття, те створіння?

Я вважав справжнім божевіллям неймовірні події, учасником яких мені довелося бути. Навіть тепер я питаю себе, чи не задурили мені голову, чи я, зрештою, сам не збожеволів? Я не знаю — але інші можуть розповісти чимало дивних речей про Едварда й Оснату[155] Дербі; намагаючись пояснити обставини того останнього жахливого візиту, здалися навіть уперті полісмени. Ні, вони висували припущення про чийсь злий жарт або спроби залякування з боку вцілілих фанатиків, хоча у глибині душі й розуміли, що істина просто неймовірна і значно страшніша.

Отже, свідчу, що я не вбивав Едварда Дербі. Я радше помстився за нього і тим самим очистив землю від породження пекла, яке могло наслати на людство незліченні жахи, якби лишилося жити. Зовсім поруч із нашими шляхами пролягають чорні манівці світу тіней, і подеколи звідти до нас прориваються лихі душі. Коли таке трапляється, втаємничений має дати відсіч, не дбаючи про наслідки.

Я знав Едварда Пікмана Дербі усе своє життя. Він був на вісім років молодший за мене, але як на свій вік дуже розвинений, тож коли мені виповнилося шістнадцять, а йому вісім, між нами виявилося багато спільного. Це була диво-дитина, яких мені ще не доводилося зустрічати: вже у семирічному віці він складав похмурі, фантастичні вірші, які дивували і водночас лякали його наставників. Імовірно, домашня освіта й усамітнення зумовили його дочасний розквіт. Єдина дитина в родині, Едвард мав фізичні вади, що змушувало батьків надміру ним опікуватися і весь час тримати біля себе — хлопцю не дозволяли гуляти без супроводу, тому дуже нечасто він мав нагоду вдосталь погратися з іншими дітьми. Поза сумнівом, усе це сприяло виникненню у хлопця незвичайного і потаємного внутрішнього світу, тільки в уяві він давав собі волю.

В усякому разі, підлітком він мав не по літах багаті й водночас химерні знання, а його невимушена манера віршувати мене просто зачаровувала, хоч я і був старшим. Приблизно в ту пору у мене виник потяг до дещо гротескного мистецтва, і я знайшов у дитині на диво споріднену душу. Причиною нашої любові до світу дивовиж і тіней стало, поза сумнівом, давнє і ветхе, невловимо моторошне місто, в якому ми жили — проклятий відьмами, овіяний давніми легендами Аркгем з його безладно нагромадженими, провислими мансардами і щербатими георгіанськими балюстрадами, що снять минулими століттями понад плескотом вод Міскатоніка.

Час плинув, і я захопився архітектурою, відмовившись від задуму ілюструвати книжку демонічних Едвардових віршів, проте це не зашкодило нашій дружбі. Незвичайний геній молодого Дербі і надалі вражаюче розвивався, і на вісімнадцятому році життя юнак видав збірку моторошної лірики під назвою «Азатот та інші жахи», викликавши справжню сенсацію. А ще він жваво листувався із сумнозвісним поетом-бодлеріанцем Джастіном Джефрі[156], що написав «Людей з Моноліту» і помер 1926 року в божевільні, заходячись криком після відвідин зловісного угорського селища із дуже лихою славою.

Що стосується самостійності, то з огляду на постійне усамітнення в суто практичних питаннях молодий Дербі був геть безпорадний. Стан його здоров’я поліпшився, однак через дитячу звичку до залежності від надміру турботливих батьків він ніколи не подорожував без супроводу, ніколи самостійно не ухвалював рішень, не наважувався брати на себе відповідальності за будь-що. Швидко стало цілком очевидним, що він ніколи не зможе вести боротьби на рівних чи то у бізнесових, чи то у професійних питаннях, але родинні статки дозволяли ставитися до цього по-філософському. Досягнувши зрілості, Едвард зберіг оманливо хлопчачі риси: світловолосий і синьоокий, із завше свіжим напівдитячим обличчям, на якому майже неможливо було розгледіти щось схоже на вуса, попри всі намагання їх відростити. У нього був тихий і м’який голос; легке життя і відсутність фізичних навантажень наділили його радше дитячою пухлістю, ніж дочасною чоловічою огрядністю. Маючи чималий зріст і привабливе обличчя, він міг би стати неабияким ловеласом, якби сором’язливість не змушувала його до усамітнення і винятково книжного товариства.

Щоліта батьки возили Дербі за кордон, де він швидко нахапався європейських поглядів на мислення та самовираження. Багато в чому Дербі був подібний до По, з часом дедалі більше схиляючись до декадентства, інші ж мистецькі течії та напрями його майже не цікавили. У ті дні ми з ним частенько дискутували. На ту пору я уже закінчив Гарвардський університет, пройшов практику в одного бостонського архітектора, одружився і повернувся до Аркгема працювати за фахом. Оселився я у родовому гнізді на Солтонстол-стріт — за порадою лікарів мій батько перебрався до Флориди. Едвард навідував мене мало не щовечора і дуже швидко став зовсім своїм. Дербі мав притаманну лиш йому манеру дзвонити або стукати у двері, це стало справжнім кодовим сигналом, і щодня після вечері я дослухався, чи не пролунають три короткі удари і після короткої паузи — ще два. Значно рідше у гості до нього приходив я і заздрісно роздивлявся незнайомі фоліанти його бібліотеки; щораз їх ставало все більше.

Дербі навчався у Міскатонікському університеті в Аркгемі, позаяк батьки нізащо не хотіли його далеко відпускати. Він вступив до університету у шістнадцять і за три роки здолав повний курс, зосередившись на англійській та французькій літературі і отримавши високі оцінки з решти дисциплін, за винятком математики та інших точних наук. Він майже не спілкувався зі студентами, хоча з певною заздрістю кидав погляди на зухвалих і «богемних» типів, поверхово «розумну» мову і безглузде іронічне позування яких намагався копіювати і чию сумнівну поведінку по можливості наслідував.

Сам же він став майже фанатичним шанувальником потаємних магічних знань, втілених у книгах, які прославили бібліотеку Міскатонікського університету. Постійний мешканець царства фантастичного і незвичайного, він тепер поринув у безодню рун і загадок, залишених легендарною даниною, аби чи то наставляти, чи то морочити нащадкам голови. Він прочитав страхітливу Книгу Ейбона, Потаємні культи фон Юнтца, заборонений Некрономікон божевільного Альхазреда, хоча жодним словом не прохопився про це перед батьками. Едвардові було двадцять, коли у мене народився син, єдине моє дитя, і, здається, йому було приємно дізнатися, що на його честь я назвав новонародженого Едвардом Дербі Аптоном.

У двадцять п’ять Едвард Дербі уже був високоосвіченою людиною, доволі відомим поетом і фантастом, хоча брак зв’язків та відповідальності уповільнювали його літературне зростання, робили твори вторинними і надміру книжними. Я був, мабуть, його найближчим другом і знаходив у ньому невичерпне джерело тем для роздумів, а він ішов до мене за порадою у тих випадках, коли не хотів звертатися до батьків. Він залишався самотнім — не так через свої природні нахили, як внаслідок сором’язливості, інертності й батьківської опіки — і виходив на люди вкрай рідко і ненадовго. Коли почалася війна, він лишився вдома через слабке здоров’я і вроджену нерішучість, а я вирушив у Плеттсбурґ по офіцерський патент, хоча так і не потрапив за океан.

Минуло кілька років. Мати Едварда померла, коли йому виповнилося тридцять чотири, і впродовж кількох місяців він був цілковито недієздатним через якусь дивну душевну недугу. Батько повіз його до Європи, і там йому вдалося позбутися хвороби без жодних видимих ускладнень. Потому його, як видається, охопило дивне збудження, наче він зрадів частковому звільненню своєї душі від якогось невидимого тягаря. Попри вже доволі поважний вік, Дербі почав учащати до «більш прогресивних» університетських кіл і брав участь у доволі сумнівних заходах; одного разу йому навіть довелося заплатити чималі відкупні (гроші він позичив у мене), аби приховати цю халепу від батька — непевні чутки і перешіптування про одну університетську компанію вражали неймовірністю. Подейкували навіть про чорну магію та інші геть неправдоподібні речі.

Оснату Вейт Едвард зустрів у тридцять вісім. За моїми розрахунками, їй тоді виповнилося двадцять три, вона відвідувала спеціальний курс середньовічної метафізики в Міскатонікському університеті. Донька мого приятеля познайомилася з нею раніше — в коледжі Голла у Кінгзпорті — і намагалась уникати через її сумнівну репутацію. Осната була чорнява, невисока на зріст, гарненька, хоч і мала дещо витрішкуваті очі, проте аж надто вразливих людей щось у ній відштовхувало. Втім, уникати Оснати великою мірою змушували її походження і дивні розмови. Вона була з інсмутських Вейтів, а вже давно ходили страшнуваті пересуди про напівзруйнований і покинутий людьми Інсмут[157]. Подейкували про якісь жахливі угоди 1850 року і про «не зовсім людей», які народжувались у давніх родинах цього занепалого рибальського містечка — лишень старожили-янкі здатні були вигадувати такі легенди і розповідати їх з належною таємничістю.

Лиху славу Оснати підкріплював той факт, що була вона дочкою Ефраїма Вейта і народилася від цього старигана і нікому не відомої дружини, яка завжди ховала обличчя. Ефраїм жив у ветхому домі на Вашинґтон-стріт в Інсмуті, і ті, хто бачив цю оселю (мешканці Аркгема намагались, по можливості, якомога рідше бувати у тих місцях), стверджували, що вікна горища забиті дошками, а в присмерку з будинку долинають якісь дивні звуки. Свого часу старий мав неабиякий хист до магії і, як казали місцеві, міг за бажанням здійняти або вгамувати шторм. Я бачив його лиш раз або двічі у юнацькі роки, коли він приїжджав до Аркгема погортати книги із закритих фондів університетської бібліотеки, і тоді мені дуже не сподобалося його схоже на вовче, демонічне обличчя із сплутаною сивою бородою. Він помер, геть втративши розум, за вельми загадкових обставин — саме перед тим, як його донька (згідно із заповітом, її опікуном мав стати директор школи) вступила до школи Голла, але Осната була його ревною ученицею і часом виглядала майже так само лиховісно.

Коли поповзли чутки про знайомство Едварда з Оснатою Вейт, мій приятель, дочка якого знала Оснату по школі, розповів про неї чимало цікавого. У школі Осната вдавала із себе мало не чарівницю, і начебто могла насправді робити дивовижні речі. Вона твердила, що здатна викликати громовицю але її неспростовно успішні демонстрації зазвичай пов’язували з незвичайним даром передбачення. Тварини її відверто не любили, ледь помітним порухом правиці вона могла змусити собаку вити. Часом вона виявляла знання наук та мов — виняткові і навіть шокуючі як на юну дівчину, могла налякати однокласників, криво усміхнувшись або підморгнувши, і, здавалося, ставилася до своїх витівок з глузливо-непристойним сарказмом.

Найдивовижнішими були незаперечні випадки її впливу на інших — поза сумнівом, вона була природженою гіпнотизеркою. Уп’явшись очима в котрогось із однокласників, вона нерідко викликала в останнього чітке відчуття обміну, наче його душа на якусь хвильку вселялася у тіло чаклунки і могла споглядати своє тіло збоку, очі жертви при тому починали блищати й вилазити з орбіт, набуваючи цілком чужого для себе виразу. Осната нерідко вела розмови про природу свідомості та її незалежність від фізичної оболонки — або щонайменше від процесів життя фізичної оболонки. Вона просто божеволіла від того, що народилася не чоловіком, бо вважала, що чоловічий мозок має унікальну і надпотужну космічну силу. Якби вона мала чоловічий мозок, твердила Осната, змогла б не лише зрівнятися, але й перевершити свого батька в умінні підкоряти невідомі сили.

Едвард познайомився з Оснатою на збіговиську «інтелігенції» у якійсь студентській компанії і коли прийшов до мене наступного дня, не міг говорити ні про що інше. Він вважав її надзвичайно ерудованою, з різнобічними інтересами — і це найбільше привернуло його увагу, та ще й на додачу його полонила врода дівчини. Я ж на ту пору ще жодного разу не бачив цієї молодої особи і не міг достеменно пригадати відгуків про неї, хоча і знав, хто вона. Можна було лише пошкодувати, що Дербі так нею захопився, однак я не сказав жодного слова, аби вгамувати його запал, адже заперечення тільки розпалюють сліпе кохання. За словами Дербі, він ще нічого не розповідав батькові про Оснату.

Наступними тижнями молодий Дербі тільки й говорив, що про Оснату. Довколишні спостерегли в Едварді ознаки спізнілої пристрасті, хоча всі й погоджувалися, що виглядає він молодшим за свої роки і цілком гідний ролі супутника його дивовижної богині. Він був хіба трохи повнуватий, зморшок на обличчі майже не видно — схильність до ледарювання і сидячого способу життя не надто вплинула на вигляд Едварда. У Оснати, навпаки, в куточках очей з’явилися дочасні зморшки — ознака напруження сильної волі.

Коли якось Едвард зайшов до мене зі своєю дівчиною, одразу стало помітно — почуття були взаємними. Вона не зводила з нього майже хижого погляду, і я зрозумів, що їхні стосунки далекі від платонічних. Невдовзі після цього до мене навідався старий містер Дербі, якого я завжди любив і поважав. До нього дійшли чутки про синові захоплення, і він випитав у «хлопчика» правду. Едвард мав намір одружитися з Оснатою і почав придивлятися до будинків у передмісті. Знаючи про мій великий вплив на сина, батько поцікавився, чи не міг би я якимось чином розладнати ці згубні стосунки, але я визнав свою безпорадність — цього разу річ була не у слабкій волі Едварда, а в сильній волі жінки. Вічна дитина перенесла свою залежність від батька на нову і сильнішу особу, тож лишалося тільки змиритись.

Весілля відбулося через місяць — на бажання молодої, їх поєднав шлюбом мировий суддя. Прислухавшись до моєї поради, містер Дербі не перешкоджав одруженню і разом зі мною, моєю дружиною і сином брав участь у короткій церемонії. Серед інших запрошених були безтурботні молоді студенти з коледжу. Осната купила старий заміський будинок Кроніншилдів у самому кінці Гай-стріт, де молодята вирішили оселитися після короткої поїздки до Інсмута, звідки мали перевезти на нове місце трьох служників, дещо з книжок і домашнє начиння. Рішення Оснати оселитися назавжди в Аркгемі замість повернутися до батьківського дому було продиктоване не так інтересами Едварда і його батька, як її бажанням бути ближче до коледжу, його бібліотеки і зграї «розумників».

Коли Едвард навідав мене після медового місяця, мені здалося, що він трохи змінився. Осната переконала його зголити ріденькі вусики, але річ була не лише в тому. Він здавався спокійнішим і задумливим, а його звичайна дитяча вередлива неслухняність поступилася місцем виразу мало не справжньої печалі. Я не міг отак одразу зрозуміти, чи подобається мені ця переміна. Звичайно ж, він тепер більшою мірою, ніж раніше, виглядав нормальним дорослим чоловіком. Можливо, одруження пішло йому на користь — могла ж зміна особи, від якої він залежав, підштовхнути до позбавлення від залежності і зрештою привести його до відповідальної самостійності? Він прийшов один, оскільки Осната була дуже заклопотана: вона привезла величезну кількість книг і всякого приладдя з Інсмута (Дербі здригнувся, вимовляючи цю назву) і завершувала облаштування маєтку Кроніншилдів.

Її дім у тому містечку виявився доволі неприємним, але за допомогою деяких приладів у ньому він навчився досить цікавим речам і зараз під наставництвом Оснати швидко оволодівав езотеричними знаннями. Деякі експерименти, які вона запропонувала провести, виявилися досить сміливими та радикальними — щоправда, він не наважувався про них розповідати. Втім, він цілком довіряв її здібностям і намірам. Троє слуг були вельми дивними — старезне подружжя, яке усе життя прожило зі старим Ефраїмом і розказувало про нього та покійну матір Оснати якісь чудернацькі речі, і смаглява дівчина зі спотвореним обличчям — від неї, здавалося, постійно тхнуло рибою.

Упродовж двох наступних років я бачився з Дербі дедалі рідше. Чи не півмісяця минало, коли я вечорами не чув звичних трьох та двох ударів у двері, а коли він усе ж приходив — або я навідувався до нього, що траплялося ще рідше — мій приятель не був налаштований вести мову про важливі справи. Він намагався не зачіпати окультних студій, про які детально колись розповідав, і уникав розмов про свою дружину. Вона дуже постарішала від дня їхнього весілля — що видавалося дивним — і виглядала старшою за нього. Її обличчя мало відбиток зосередженої рішучості — я раніше не бачив нічого подібного, і вся вона, як мені здалося, набула рис якоїсь неочевидної та незрозумілої осоружності. Не тільки я, моя дружина та син теж це помітили, і ми з часом припинили її запрошувати, за що вона, як одного разу зізнався Едвард з притаманною йому хлопчачою безтактністю, була нам безмежно вдячна. Іноді подружжя Дербі вирушало у тривалі подорожі — переважно до Європи, хоча Едвард часом натякав на інші, менш відомі місця.

Уже після першого року їхнього подружнього життя люди зашепотілися про зміни в Едварді. Говорили про це принагідно, адже зміни ці стосувалися суто психологічного аспекту, хоча й мали своїми наслідками деякі вельми цікаві речі. Час від часу в Едварда помічали такий вираз обличчя, бачили за такими справами, що жодним чином не відповідали його звичайній безхарактерності. Наприклад, раніше він не вмів водити автомобіля, а тепер нерідко бачили, як він за кермом потужного «пакарда» Оснати мчить до старого маєтку Кроніншилдів або звідти, і робить це як досвідчений шофер, об’їжджаючи перешкоди на дорозі з майстерністю й рішучістю, геть не притаманними його темпераменту. У таких випадках складалося враження, наче він щойно повернувся з якоїсь подорожі або навпаки, збирається кудись вирушати. Що то за подорож, лишалося тільки здогадуватись, хоча полюбляв він саме інсмутську дорогу.

На диво, ця зміна не здавалася безумовно приємною. Люди казали, що в такі миті він був дуже схожий на свою дружину, і навіть на самого старого Ефраїма Вейта — втім, виглядало це неправдоподібним, бо траплялося нечасто. Іноді за кілька годин після стрімкого від’їзду він повертався додому, нерухомо завмерши на задньому сидінні автомобіля, яким керував вочевидь найманий шофер чи автомеханік. А з’являючись на людях, — що тепер траплялося дедалі рідше через його підкреслене небажання підтримувати стосунки з давніми знайомими (серед них, мушу визнати, і зі мною) — він виявляв свою колишню нерішучість, і його безвідповідальне хлоп’яцтво давалося взнаки навіть більшою мірою, ніж раніше. В той час як обличчя Оснати старішало, на обличчі Едварда — за винятком хіба що особливих випадків — наче застигла маска показної незрілості, і лиш у рідкісні миті на нього лягала тінь печалі або розуміння. Все це здавалось вельми загадковим, а тим часом подружжя Дербі майже зовсім випало з веселого студентського товариства — не тому, що їм щось не подобалося, але, як нам стало відомо, через деякі їхні нові дослідження, що шокували навіть найвідчайдушніших з-поміж тих розбишак.

На третьому році шлюбу Едвард почав прямо натякати, що відчуває якийсь страх і невдоволення. Він мимохіть прохопився, що справа «зайшла надто далеко», і якось туманно заговорив про необхідність «зберегти свою сутність». Я попервах не надавав значення таким заявам, та згодом почав обережно розпитувати, пригадавши, що розповідала дочка мого приятеля про здатність Оснати гіпнотизувати інших дівчат у школі — про випадки, коли школяркам здавалось, буцімто вони переселялись до її тіла і дивились на себе з іншого кінця кімнати. Схоже, мої розпитування викликали в нього вдячність і водночас тривогу, а одного разу він навіть щось промимрив про потребу трохи згодом серйозно поговорити.

Десь о цій порі помер старий Дербі, за що я згодом був дуже вдячний долі. Едвард тяжко переживав цю втрату, хоча вона жодним чином не порушила його звичного способу життя. З часу одруження він напрочуд рідко бачився з батьком, бо Осната зуміла заступити собою геть усе, що для нього уособлювало родину. Дехто навіть вважав, що він сприйняв цю втрату байдуже — якщо взяти до уваги, що його поїздки на автомобілі у веселому й самовпевненому настрої почастішали. Тепер йому заманулось переселитися до старого родинного маєтку, проте Осната наполягла на тому, аби лишитися у домі Кроніншилдів, до якого вона вже звикла.

А невдовзі після того моя дружина почула від подруги дивну річ — ця подруга була однією з небагатьох, хто не порвав стосунків з родиною Дербі. Якось вона вирушила навідати подружжя на Гай-стріт і побачила, як від їхнього будинку стрімко рвонув автомобіль, за кермом якого із глумливим і на диво самовпевненим виразом на обличчі сидів Едвард. Вона подзвонила у двері, їй відчинила потворна служниця і повідомила, що Оснати вдома теж нема. Однак ця подруга, залишаючи маєток, кинула погляд на вікна і в одному з них, у бібліотеці Едварда, помітила чиєсь обличчя, яке одразу зникло. На цьому обличчі — обличчі Оснати — було написане невимовне страждання, відчай і жалюгідна безпорадність. У це було важко повірити, адже зазвичай воно демонструвало зарозумілість, проте жінка готова була заприсягтися, що в ту мить на неї дивились сумні очі бідолахи Едварда.

Відтоді Едвард почав гостювати у мене трохи частіше, а його натяки набули конкретнішого змісту. Його розповіді здавалися малоймовірними навіть для давнього та сповненого легендам Аркгема, однак він визнав темну природу своїх досліджень з такою непідробною щирістю і переконливістю, що виникали сумніви у його душевному здоров’ї. Дербі розповідав про жахливі зустрічі в усамітнених місцях, про циклопічні руїни в лісовій гущавині штату Мен, де широченними сходами можна було спуститись у безодні похмурих таємниць, про заплутані лабіринти, якими можна було пройти крізь невидимі стіни і опинитися в інших вимірах простору й часу, а також про обмін душами, що дозволяв вивчати потаємні закутки інших світів, в інших континуумах простору й часу.

Подеколи на підтвердження своїх божевільних натяків він демонстрував предмети, що геть мене спантеличили — то були речі неможливих кольорів і дивні на дотик, яких не зустрінеш на нашій землі, чиї чудернацькі викривлені форми та грані не відповідали жодному відомому призначенню і порушували всі закони геометрії. Ці предмети, за його словами, потрапили сюди з «потойбічного світу» і тільки його дружина знала, як їх дістати. Часом — завжди пошепки — він настрахано і плутано розповідав про старого Ефраїма Вейта, якого свого часу бачив у бібліотеці коледжу. Ці згадки не стосувалися нічого певного, однак, схоже, були дотичні до його страшних сумнівів, а саме, чи справді старий маг помер — у духовному і фізичному сенсі.

Час від часу Дербі різко уривав потік одкровень, і мені навіть спадало на думку, що Осната могла мати певну владу над його мовою і на відстані змушувати чоловіка замовкати за допомогою якогось телепатичного гіпнозу — вона ще в школі володіла цим даром. Немає сумніву, вона підозрювала, що він розповідав мені про деякі речі, адже протягом кількох тижнів намагалася припинити його візити словами і поглядами дивної сили. Едвардові коштувало чималих зусиль навідувати мене, адже хоча він і вдавав, що збирається іти куди-інде, якась невидима сила перешкоджала його рухові або на певний час змушувала забути про мету прогулянки. Його візити зазвичай припадали на той час, коли Осната ішла, як він дивно висловився, «переселятися у своє власне тіло». Але пізніше вона про все дізнавалася — слуги стежили, куди він іде і звідки повертається — та, вочевидь, вирішила поки що не вдаватися до рішучих кроків.

Одного серпневого дня, коли я отримав телеграму з Мену, минуло вже три роки Едвардового подружнього життя. Ми з ним не бачилися два місяці, і я чув, що він поїхав «у справах». Осната начебто поїхала разом із ним, хоча пильні міські пліткарі подейкували, що за подвійними фіранками у вікнах їхнього дому когось бачили. Ці ж самі городяни стежили за слугами, коли ті щось купували у крамницях. І ось тепер начальник поліції Чесанкука телеграфував мені про брудного божевільного, який вибіг із лісу, вигукуючи якісь нісенітниці і благаючи мене про допомогу. То був Едвард — він пам’ятав лишень своє та моє ім’я та ще адресу.

Чесанкук розташований поруч із великим, густим і погано дослідженим лісовим масивом у штаті Мен, тож аби дістатися місця, я мусив цілий день трястися автомобілем по вибоїстій дорозі на тлі зловісно-фантастичного пейзажу. Дербі знайшовся у комірчині міської ферми, його стан змінювався від шаленства до цілковитої апатії. Він одразу мене упізнав і сипнув потоком незрозумілих, переважно недоладних слів:

«Дене, заради Бога! Шоґґотова прірва! Шість тисяч сходів долі… Гидке гидомир’я… Я б нізащо не дозволив їй узяти мене з собою, і ось я тут… Йя! Шуб-Ніґґурат!… Звелася постать з вівтаря, і п’ять сот завило… Той, у каптурі, пробекав «Камоґ! Камоґ!» — таємне ім’я старого Ефраїма у ковені[158]… я був там, куди вона обіцяла не брати мене… Щойно мене замкнули у бібліотеці, і от я там, куди вона пішла з моїм тілом — у тому місці, де цілковите блюзнірство, в диявольській прірві, де починається царство пітьми і чатовий при вході… Я бачив шоґґота — він змінив подобу… я не можу цього витримати… Я не витримаю цього… Уб’ю, хай тільки ще раз вона забере мене туди… Уб’ю цю тварюку …її, його, оте… Я його вб’ю! Своїми руками!»

Мені знадобилося не менше години, аби його заспокоїти, і нарешті Дербі стих. Наступного дня у селі я роздобув для нього пристойний одяг, і ми вирушили до Аркгема. Напад шаленої істерії минув, і Дербі більше мовчав, хоча коли автомобіль проїжджав Огасту, він раптом забурмотів під носа щось незрозуміле — складалося враження, що вигляд міста викликав у нього неприємні спогади. Було очевидно, що у нього немає бажання повертатися додому, і, враховуючи, якими фантастичними одкровеннями про дружину він збирався зі мною поділитися — одкровеннями, поза сумнівом, породженими якимись воістину гіпнотичними випробуваннями, я вирішив, що для нього буде краще туди не повертатись. Я подумав, що міг би на якийсь час дати йому притулок у своєму домі, хоч би яким непорозумінням із Оснатою це могло обернутися. Пізніше допоміг би йому розлучитися, адже з усього виходило, що певні психологічні чинники робили цей шлюб згубним для нього. Коли ми виїхали на відкриту місцевість, Дербі знову затих і спершу закуняв, а потім і заснув на сусідньому сидінні.

Коли ми надвечір їхали через Портленд, він знову забурмотів, цього разу розбірливіше, і я почув про Оснату вже геть божевільні одкровення. Вочевидь, вона цілеспрямовано розхитувала йому психіку, бо Едвард наплів цілу купу небилиць. Судячи з кількох уривчастих фраз, його теперішній стан не був чимось незвичайним. Вона узяла його під свій контроль, і він знав, що одного дня вже не відпустить. Тепер, ймовірно, вона була змушена дати йому волю лиш тому, що не могла надто довго контролювати. Осната постійно брала з собою його тіло і відбувала з ним у невідомі місця для здійснення невідомих ритуалів, а його залишала у своєму тілі і замикала в домі, нагорі. Іноді їй бракувало сили, тоді він раптово опинявся у своєму тілі, однак у якомусь далекому, страшному і незнайомому місці. Бувало, вона знову заволодівала ним, хоча їй це не завжди вдавалося. Нерідко він опинявся сам у таких-от місцях… де я його знайшов… і тоді йому доводилося шукати дорогу додому, долаючи величезні відстані і благаючи водіїв на дорогах підвезти. Якщо випадала така нагода.

Але найгіршим було те, що Осната поступово навчалася тримати його під своїм контролем дедалі довше. Вона мріяла стати чоловіком — повноцінною людиною, тому і трималася за Едварда, розгледівши в ньому поєднання витонченого інтелекту і слабкої волі. Рано чи пізно їй би вдалося вигнати його душу і зникнути з тілом — зникнути, аби стати великим магом, як її батько, а його покинула б напризволяще у жіночій оболонці, яка навіть не була цілковито людською. Так, тепер він знав правду про її інсмутську кров. У давнину вони мали справи з морськими істотами, і це було жахливо… А старий Ефраїм знав цю таємницю і на схилі віку зробив жахливу річ, аби залишитися жити… а жити він мріяв вічно… Осната мала стати його продовженням — і одне успішне перевтілення вже відбулося.

Поки Дербі бурмотів, я уважно до нього прислухався, аби перевірити своє попереднє враження від змін у ньому. Парадоксально, але він, здавалося, був у кращій формі, ніж зазвичай — міцніший, краще розвинений, без будь-яких ознак хворобливої немічності, спричиненої звичкою до ледарювання. Складалося враження, що він був по-справжньому активним, уперше за своє усамітнене життя, його тіло здавалось натренованим, тож я зробив висновок, що енергія Оснати спрямувала його сили і волю у колію активного й рухливого способу життя. Але саме зараз його мозок перебував у жалюгідному стані, він бурмотів нісенітниці про свою дружину, чорну магію, старого Ефраїма і про якісь одкровення, що мають переконати навіть мене. Він повторював імена, які я пам’ятав із давно прочитаних заборонених книжок, і часом змушував здригатися від переконливої логіки своїх фантастичних вигадок, від вражаючої послідовності думок. Він коли-не-коли робив паузи, нібито збирався на силі, щоб нарешті зізнатися у чомусь жахливому.

— Дене, Дене, невже ти його не пам’ятаєш — дикі очі, розкошлана борода, вона так і не посивіла… Якось він кинув на мене погляд — ніколи його не забуду. А тепер вона дивиться на мене такими ж очима. І я знаю чому! Він знайшов її — ту формулу — в Некрономіконі. Я поки що не зважусь назвати сторінку, але як назву, ти сам прочитаєш і все зрозумієш. Тоді ти знатимеш, що мене поневолило. Одне за одним, одне за одним — тіло за тілом, тіло за тілом — він взагалі не збирався помирати! Вогонь життя — він уміє розірвати зв’язок… цей вогонь здатний жевріти, навіть коли тіло вже померло. Я тобі натякну, а ти, можливо, здогадаєшся. Слухай, Дене, а знаєш, чому моя дружина докладає стільки зусиль, аби писати з нахилом ліворуч? Ти коли-небудь бачив рукописи старого Ефраїма? Хочеш знати, чому я здригнувся, коли якось побачив зроблені нею поспіхом нотатки?

Осната… а чи існує взагалі така жінка? І чого це вважають, що у старого Ефраїма в шлунку була отрута? Чому Ґілмени шепочуться, що він верещав, як налякана дитина, коли збожеволів і Осната зачинила його у глухій кімнаті на горищі, де був іще й той — інший? Чи не була там зачинена душа старого Ефраїма? Хто там кого зачинив? І чому він стільки місяців шукав кого-небудь із ясним розумом і слабкою волею? Чому він проклинав усе на світі, коли у нього народилася дочка, а не син? Скажи мені, Деніеле Аптон, що за диявольський обмін відбувся у жахливому домі, де та нечестива почвара мала владу над довірливим і слабким дитям, напівлюдиною? І чи не зробив він те саме, що і вона врешті-решт намагається зробити зі мною? Скажи мені, чому ця істота, яка називає себе Осната, пише зовсім інакше, коли залишається сама, так що її почерк не відрізнити від…

Тоді це і сталося. Голос Дербі посеред гарячкової тиради піднявся до вереску, і раптом він затнувся і замовк, наче його вимкнули. Я пригадав попередні бесіди у мене вдома, коли його одкровення несподівано різко уривалися і коли я майже вірив у невловиму телепатичну силу Оснати, яка змушувала його замовкнути. Втім, цього разу все було цілком інакше і, як мені здалося, значно страшніше. На якусь мить його обличчя до невпізнанності спотворила гримаса, і він здригнувся усім тілом, наче усі кістки, внутрішні органи, м’язи, нерви і залози пристосовувались до цілком нового тіла, інших реакцій та іншої свідомості.

Не можу сказати, що саме було найгіршим, але на мене накотилася нездоланна хвиля відрази і нудоти. Паралізуюче відчуття неприродності й жаху того, що відбувалось поруч, було настільки потужним, що я ледь не випустив кермо із рук — поруч сиділа істота, яка не мала нічого спільного з моїм давнім другом, а радше була схожа на дивовижного прибульця з потойбічного світу, на диявольське осереддя невідомих і лиховісних космічних сил.

Я лиш на мить втратив самовладання, але навіть цього вистачило, аби мій супутник перехопив кермо і змусив мене пересісти на його місце. Смеркалося, і вогні Портленда лишилися далеко позаду, тож я майже не міг розгледіти його обличчя. Однак я помітив, як очі Дербі спалахнули неземним вогнем, і зрозумів, що він переживає зараз дивний сплеск енергії, такий невластивий його звичайному темпераменту і уже давно помічений сторонніми спостерігачами. Здавалося дивним і неймовірним, що апатичний Едвард Дербі, який ніколи не умів наполягти на своєму і так до пуття й не навчився кермувати автомобілем, віддавав мені накази і вирвав кермо із рук, але саме так і сталося. На якийсь час він замовк, і я, охоплений незрозумілим жахом, навіть зрадів цьому.

У світлі вуличних вогнів Біддефорда і Сако я бачив його міцно стиснуті губи і здригався від нездорового блиску очей. Люди казали правду — у цьому настрої він був з біса подібний до своєї дружини і старого Ефраїма. У мене не викликало подиву, чому в такому стані він викликав несприйняття — було в ньому щось неприродне і диявольське, і я гостро відчував зловісний сенс переміни, бо щойно чув усю його маячню. Цей чоловік — а я з самого дитинства дуже добре знав Едварда Пікмана Дербі — був незнайомцем, прибульцем з незвіданої чорної безодні.

Він сидів мовчки, допоки ми знову не опинились на неосвітленій ділянці дороги, а коли заговорив, голос його здався мені незнайомим, він видавався глибшим, твердішим і рішучішим, навіть акцент і вимова змінилися, у тім голосі було щось неясне і тривожне, але що саме, я не міг розпізнати. Здається, у його звучанні я вловив непідробну стриману іронію — не ту побіжну і безглуздо зарозумілу псевдоіронію молодих «розумників», яку Дербі запозичив у студентському середовищі, а якусь загрозливу, приземлену, всеохопну і зловмисну. Я був дуже здивований тим, як швидко він відновив самовладання після нападу, панічного патякання.

— Будь ласка, забудь цю істерику, — казав він. — Ти ж знаєш, у якому я стані, і, сподіваюся, вибачиш мені. Певна річ, я страшенно вдячний, що ти погодився підвезти мене додому, але всі ті нісенітниці, що я нагородив про свою дружину, забудь; забудь геть усе. І не таке трапляється, коли надто захопишся дослідженнями у подібній сфері. Моїй філософії не бракує незвичних концепцій, і коли мозок перевтомлюється, народжуються різноманітні чудасії. Треба відпочити від усього цього, і ти, мабуть, не бачитимеш мене якийсь час, проте не покладай провину за це на Оснату.

Звісно, наша подорож вийшла доволі дивною, але насправді все дуже просто пояснити. У північних лісах збереглися стародавні індіанські реліквії — священні камені і все таке, що мають велике значення для фольклору, і ми з Оснатою їх досліджуємо. Пошуки були непрості, і, схоже, я трохи очманів… Коли повернуся додому, треба буде кого-небудь послати по мій автомобіль. Місяць спокою — і я цілком оклигаю.

Не пригадую зараз, що саме я відповідав своєму супутникові, бо всі мої органи чуття волали: поруч — чужий. Усвідомлення неосяжного космічного жаху посилювалося щохвилини, аж поки я, зрештою, не відчув маніакального прагнення якнайшвидше поставити крапку в нашій подорожі. Дербі не виявляв бажання передати мені кермо, і я навіть зрадів тому, на якій великій швидкості ми проминули Портсмут і Ньюберіпорт.

На перехресті, де головна дорога іде повз Інсмут у глиб материка, я злякався, що мій водій може звернути на пустельну прибережну дорогу у ті кляті місця, але він того не зробив, натомість промчав повз Іпсвіч та Раулі до Аркгема. Ми прибули до міста близько півночі і побачили, що у вікнах старого дому все ще горить світло. Дербі вийшов з автомобіля, невтомно повторюючи слова вдячності, а я поїхав додому і, залишившись на самоті, відчув дивну полегкість. Це була жахлива подорож, тим більш жахлива, що я не міг пояснити причини свого страху і тому не відчув жодного суму через слова Дербі про те, що якийсь час ми не будемо бачитися.

Протягом двох наступних місяців місто повнилося чутками. Дербі дедалі частіше бачили надзвичайно збудженим, тоді як Осната майже не показувалася на очі навіть нечисленним відвідувачам. Лиш одного разу Едвард навідав мене — заїхав машиною Оснати, яку таки доставили з Мену, — аби забрати кілька книжок, які давав мені почитати. Він виглядав схвильованим, зайшов ненадовго і відбувся кількома формальними фразами. Було цілком очевидно, що він не налаштований говорити зі мною в такому стані, і навіть не завдав собі клопоту подати свій звичний сигнал — три і два дзвінки у двері. Як і тоді в автомобілі, я відчув незрозумілий глибинний жах, і щойно він пішов, зітхнув з неприхованою полегкістю.

У середині вересня Дербі кудись на тиждень зник, і дехто з університетських декадентів зі знанням справи натякав на його зустріч із сумнозвісним керівником секти, який після видворення з Англії нещодавно облаштувався у Нью-Йорку. Я ж ніяк не міг забути нашої дивної поїздки з Мену. Мене глибоко вразило перевтілення, свідком якого я став, і я не раз ловив себе на думці, що намагаюся знайти бодай якесь пояснення і самій події, і тому жаху, який вона у мене викликала.

Однак ходили найнеймовірніші чутки про дивні ридання, які долинали з дому Кроніншилдів. Голос начебто був жіночим, і молодь вважала, що плакала Осната. Ридання чулися зрідка і часом переривалися, наче хтось їх силоміць придушував. Точилися навіть розмови про можливість розслідування, однак усі чутки розвіялися, коли одного дня Осната з’явилась у місті і почала весело та жваво щебетати зі своїми численними знайомими, вибачаючись за нещодавню відсутність і побіжно натякаючи на нервовий розлад та істерику, що стались з її гостею із Бостона. Гості так ніхто й не бачив, однак поява Оснати вмить поклала край усім пересудам, хоча справа заплуталася ще сильніше — хтось повідомив, що раз чи два чув із будинку вже чоловічі ридання.

Одного вечора у середині жовтня я почув знайомі три та два дзвінки у двері. Я відчинив їх і, побачивши на сходах Едварда, одразу зрозумів, що переді мною стоїть той самий мій друг, якого я бачив востаннє у день нашої жахливої подорожі з Чесанкука. На його обличчі відбивалися бурхливі емоції, серед яких, схоже, переважали страх і тріумф; коли я зачиняв за ним двері, він кинув переляканий погляд через плече.

Незграбно крокуючи за мною до кабінету, він попросив налити трохи віскі, аби заспокоїти нерви. Мені страшенно кортіло про все його розпитати, але я вирішив дочекатися, поки він сам усе розповість. І нарешті він заговорив тремким від хвилювання голосом:

— Осната пішла, Дене. Учора ввечері, коли служників уже не було, ми довго говорили, і я узяв з неї обіцянку більше мене не мордувати. Звичайно, у мене були певні… певні окультні способи захисту, про які я ніколи тобі не розповідав. Їй довелося поступитись, але вона страшенно розлютилася, спакувала речі і поїхала до Нью-Йорка — встигла на потяг до Бостона о восьмій двадцять. Тепер, мабуть, тільки й буде розмов, що про неї, але цьому вже я не можу зарадити. Тобі краще нікому не казати, що між нами пробігла кішка — просто кажи, що вона поїхала у тривалу наукову експедицію.

Вона, мабуть, залишиться в якійсь із груп своїх сектантів, а потім, сподіваюся, поїде на захід і погодиться на розлучення — хай там як, а я узяв з неї обіцянку триматися якнайдалі і дати мені спокій. Це було жахливо, Дене: вона викрадала моє тіло, виганяла з нього мою душу — робила мене своїм в’язнем. Я ж не опирався і вдавав, що не проти цього, та все одно доводилося повсякчас бути насторожі. Я міг усе як слід продумати, зберігаючи обережність, бо вона не вміла читати моїх думок — принаймні не всі. Вона зрозуміла моє бажання повстати, але оскільки звикла вважати мене безпорадним… Ніколи не думав, що зможу її перемогти… але я знаю кілька заклинань, і вони спрацювали.

Дербі знову озирнувся і хильнув іще віскі.

— Уранці, коли повернулась та клята прислуга, я усіх розрахував — їм це страшенно не сподобалось, почалися всілякі запитання, але зрештою вони пішли. Вони з нею з одного тіста, інсмутська порода — не відрізниш. Сподіваюся, тепер мені дадуть спокій, але мені дуже не сподобалось, як вони сміялися, коли ішли геть. Тепер доведеться знову понаймати старих батькових слуг — я хочу повернутися до нашого дому.

Ти, Дене, либонь, вважаєш мене божевільним, але в історії Аркгема можна знайти чимало речей на підтвердження того, про що я тобі вже розповідав і про що збираюся розповісти. Ти бачив одне з моїх перевтілень — у машині, коли я розповів тобі про Оснату дорогою з Мену. Тоді вона заволоділа мною, вигнала мене з мого ж тіла. Останнє, що я пам’ятаю про нашу подорож, це як я набрався мужності розказати тобі, що вона за диявол. Саме тоді вона заволоділа мною, і я за мить опинився вдома, у бібліотеці, де мене зачинили ті кляті слуги, в її сатанинському тілі… яке навіть людським не назвеш… Знаєш, це її ти віз… ту хижу вовчицю в моєму тілі… Гадаю, ти зміг відчути різницю!

Дербі замовк, а мене пройняв дрож. Звісно ж, я відчув різницю — але чи міг я прийняти на віру настільки божевільне пояснення? Однак мій несамовитий гість продовжував виливати на мене свої дикі фантазії.

— Я був змушений рятуватися, просто змушений, Дене! Вона заволоділа би мною навіки у День всіх святих — вони влаштовують шабаш десь за Чесанкуком, і обряд жертвоприношення поставив би крапку в моєму житті. Вона б захопила мене назавжди… стала би мною, а я — нею… назавжди… занадто пізно… Моє тіло стало б її тілом назавжди… Вона б стала чоловіком, повноцінною людиною, як і прагнула… Я підозрюю, вона хотіла прибрати мене зі свого шляху, убити своє колишнє тіло разом зі мною в нім — хай їй біс! — як вона робила це раніше, як вона, він, воно робило це раніше…

Тепер обличчя Едварда було спотворене страшною гримасою, він наблизив його впритул до мого і перейшов на шепіт:

— Ти повинен знати, про що я натякав тобі у машині: вона ніяка не Осната, а справжнісінький старий Ефраїм. Я це підозрював ще півтора року тому, а тепер знаю напевне. Її зраджує почерк. Коли вона не стежить за собою — іноді вона робить якийсь запис достоту таким самим почерком, як і в рукописах її батька, до останньої риски, — а іноді каже таке, чого ніхто, крім старого Ефраїма, сказати не міг. Він обмінявся з нею тілом, коли відчув наближення смерті, бо вона була єдина, кого він зумів знайти з належним складом розуму і доволі слабкою волею. Він заволодів її тілом назавжди, як і вона майже заволоділа моїм, а потім отруїв старе тіло, до якого її перемістив. Хіба ти не бачив десятки разів душу старого Ефраїма, що визирала з її диявольських очей і з моїх, коли вона контролювала моє тіло?

Він шепотів і задихався, а тоді замовк, хапаючи ротом повітря. Я мовчав. Після короткої паузи його голос зазвучав рівніше, а я тої миті думав, що цей випадок — саме для божевільні, проте не я маю його туди відсилати. Можливо, час і відсутність Оснати йому допоможуть, але і без того було зрозуміло, що він більше ніколи не зануриться у каламутне болото окультизму.

— Згодом я розповім більше, а зараз мені треба відпочити. Я розкажу про неймовірні страхіття, в які вона мене втягла — дещо про споконвічний жах, що дотепер чигає у найвіддаленіших закутках світу під наглядом жерців, які підтримують у нім життя. Декому відомі про Всесвіт такі речі, яких ніхто не повинен знати, і вони здатні робити таке, чого не повинен робити ніхто. Я загруз у цьому по самі вуха, але з мене годі. Якби я був бібліотекарем у Міскатоніку, сьогодні ж спалив би клятий Некрономікон та всі інші подібні книжки.

Але тепер їй мене не дістати, треба тільки якнайшвидше вибратися з того проклятого будинку й оселитися вдома. Я впевнений, ти допоможеш мені, якщо знадобиться твоя допомога. Що стосується її диявольських слуг… і якщо люди почнуть цікавитися зникненням Оснати… Розумієш, я не можу повідомити, куди вона поїхала… До того ж є такі групи дослідників — знаєш, певні культи, — які можуть не зрозуміти нашого розриву… у декого з них дуже дивні погляди й методи. Я знаю — раптом щось трапиться, ти будеш поруч зі мною, навіть якщо я розкажу тобі страхітливі речі…

Я залишив Едварда переночувати в одній з гостьових кімнат, і вранці він, схоже, заспокоївся. Ми обговорили з ним деталі його майбутнього переїзду до родового маєтку Дербі, і я сподівався, що він не гаятиме часу та змінить своє життя. Наступного вечора Едвард не прийшов, але надалі ми часто бачилися. Ми оминали малоприємні та дивні теми й обговорювали переважно майбутній ремонт у старому будинку Дербі та подорожі, в які Едвард збирався вирушити влітку зі мною та моїм сином.

Ми майже не говорили про Оснату, адже я помічав, що ця тема була для нього особливо болючою. Певна річ, чуток ширилося більше ніж досить, проте в цьому не було нічого дивного, з огляду на химерні пригоди у старому обійсті Кроніншилдів. Мені не сподобалося те, про що надміру балакучий банкір Едварда якось прохопився в Міскатонікському клубі. Ішлося про чеки, які Дербі регулярно пересилав якимсь Мойсею та Ебігейл Сарджент[159], а також Юніс Бебсон до Інсмута. Було схоже, що потворні слуги вимагали відступних, але Дербі не згадував про це під час наших розмов.

Я чекав початку літа, а з ним і канікул свого сина — студента Гарвардського університету, аби разом із Едвардом рушити до Європи. Але я помітив, що одужував він не так швидко, як я сподівався: у його надмірній жвавості було щось істеричне, та й дедалі частіше давалися взнаки депресивний настрій і пригніченість. У грудні закінчили ремонт у старому домі Дербі, однак Едвард зволікав з переїздом. Попри те, що мій друг ненавидів кроніншилдівський будинок і боявся його, він був наче ув’язнений у ньому і, схоже, ніяк не міг почати пакуватися, вигадував будь-який привід, аби відкласти переїзд. Коли ж я відверто про це сказав, він без видимої причини перелякався. Старий дворецький його батька — він повернувся до маєтку разом із рештою колишніх служників — якось повідомив, що його вражає безцільне никання Едварда по дому і особливо його перебування у підвальних приміщеннях. Я поцікавився, чи не надсилає Осната якихось погроз, але дворецький сказав, що від неї не було жодних листів.

Якось Дербі завітав до мене перед самим Різдвом, геть занепалий духом. Я саме завів мову про нашу спільну подорож, коли це він скрикнув і буквально вистрибнув із крісла з виразом неконтрольованого жаху на обличчі — не можу навіть його описати… Такий панічний страх у здорової людини могли викликати хіба розверсті безодні пекла.

— Мій мозок! Мій мозок! Господи, Дене, мене щось тягне — звідкілясь — стукає, дряпається — ця дияволиця — навіть зараз — Ефраїм — Камоґ! Камоґ! Безодня шоґґотів — Йя! Шуб-Ніґґурат! Козел з тисячею молодих!.. Вогонь! — Вогонь!.. потойбіч тіла, потойбіч життя… у надрах земних… О, Боже!..

Я допоміг йому знову сісти у крісло, а, коли його істерика змінилась апатією, влив до рота трохи вина. Він не опирався, але ворушив губами, неначе розмовляв сам із собою. Скоро я зрозумів, що він намагається зі мною заговорити, і наблизив до нього вухо, аби вловити ледь чутні слова.

— … знову, знову… вона намагається… Я міг би здогадатися… її ніщо не зупинить… ні відстань, ні магія, ні смерть… вона приходить і приходить, переважно уночі… А я не можу піти… це жахливо… О, Господи, Дене, ти б тільки знав, як це жахливо…

Коли він знову поринув у апатію, я підклав йому під голову подушки і дав можливість спокійно заснути. Я не викликав лікаря, бо здогадувався, що саме почую про душевне здоров’я мого друга, і вирішив покластися на природу. Близько півночі Едвард прокинувся, і я уклав його в ліжко на горішньому поверсі, але вранці він пішов — пішов тихо, і його дворецький, якому я зателефонував, повідомив, що Едвард удома і невтомно міряє кроками бібліотеку.

Після цього Дербі зовсім підупав духом. До мене він більше не приходив, натомість я щоденно його навідував. Він незмінно сидів у бібліотеці, втупившись поглядом у порожнечу з таким виглядом, наче прислухається до чогось, відомого лише йому одному. Інколи він говорив цілком осмислено, але тільки про буденні речі. Будь-які згадки про його негаразди, плани на майбутнє або про Оснату змушували Едварда шаленіти. Дворецький сказав, що серед ночі трапляються жахливі напади і що він цілком може себе скалічити.

Я мав тривалі розмови з його лікарем, банкіром, адвокатом і зрештою зібрав у Едварда нараду за участі терапевта і двох психіатрів. Конвульсії, що стали наслідком перших же наших запитань, викликали жах і співчуття, і того ж вечора, попри шалений опір, його відвезли у закритому автомобілі до Аркгемського шпиталю для душевнохворих. Мене призначили його опікуном, і двічі на тиждень я навідував Едварда, зі слізьми на очах вислуховуючи його божевільні вигуки і монотонно повторювані страшним шепотом фрази на кшталт: «Я мусив це зробити… я мусив це зробити… воно дістане мене… воно дістане мене… он там… он там у темряві… Мамо, мамо! Дене! Врятуй мене… врятуй мене…»

Ніхто не міг сказати, чи є хоч якась надія на його одужання, однак я докладав усіх зусиль, аби зберігати оптимізм. У Едварда має бути свій дім, якщо його колись випишуть, тож я перевіз слуг до садиби Дербі — поза сумнівом, саме вона після одужання мала стати йому надійним притулком. Водночас я ніяк не міг вирішити, що робити з маєтком Кроніншилдів, з безліччю складних приладів та інших геть незрозумілих предметів, тому просто лишив усе як є, попросивши покоївку навідуватися туди раз на тиждень і прибирати у великих кімнатах, а грубника — прогрівати у ці дні будинок.

Останнє лихо сталося у переддень Стрітення, і почалося воно за жорстокою іронією долі з проблиску фальшивої надії. Якось уранці наприкінці січня мені зателефонували зі шпиталю і повідомили, що Едвард несподівано отямився. У нього, як і дотепер, сказали мені, траплялися провали у пам’яті, однак здоровий глузд, безумовно, повернувся. Певна річ, йому ще належить якийсь час побути під наглядом лікарів, однак успішний результат не викликав сумніву, і якщо все добре складеться, за якийсь тиждень його можна буде виписувати.

Не тямлячись від радості, я поспішив до Едварда, та коли сестра провела мене до палати, я просто закляк на порозі. Хворий підвівся з ліжка і з ґречною усмішкою простягнув руку для привітання; саме тоді я помітив таке не притаманне його натурі збудження — переді мною стояла самовпевнена істота, що колись мене так налякала. За словами самого Едварда, тоді душа дружини заволоділа його тілом, і я бачив той самий палаючий погляд — точнісінько як в Оснати і старого Ефраїма, той самий міцно стиснутий рот; а коли він заговорив, я почув у голосі ту ж глибоку іронію і неясну загрозу. Це була та сама істота, що п’ять місяців тому сиділа за кермом мого автомобіля, людина, якої я не бачив із дня, коли вона, прийшовши до мене погостювати, забула подати наш умовний сигнал і викликала у мене такий незрозумілий страх, — і ось тепер вона знову збудила у мені те ж незбагненне відчуття чужинської потойбічності і космічного жаху.

Він збуджено говорив про приготування до виписки, і мені лишалося тільки погоджуватися з ним, попри дивні провали в його спогадах про нещодавні події. Але я відчував — тут щось не так, відбувається щось жахливо ненормальне. Ця істота викликала у мене невимовний жах. Тепер він був цілком при здоровому глузді, але чи був це Едвард Дербі? Якщо ні, тоді хто або що це було, і де сам Едвард? Випустити цю істоту на волю чи краще тримати під замком?.. А може, було б краще стерти її з лиця землі? У кожному слові цього створіння вчувалося щось диявольськи сардонічне, а в погляді очей — достеменно як в Оснати — відчувалась якась особливо огидна насмішка, коли та потвора говорила про «дочасне визволення, здобуте після утримання у надзвичайно тісній камері». Я почувався збентеженим і розгубленим, тож поспішив попрощатися.

Увесь цей день і навіть наступний я сушив голову над питанням — що сталося? Чия душа чужими очима дивилася на мене з Едвардового обличчя? Я міг думати лиш про цю страшну загадку і навіть не намагався повернутися до своєї звичайної роботи. Наступного ранку зателефонували зі шпиталю і повідомили, що стан пацієнта залишається незмінним, і надвечір я вже був на межі нервового зриву — відверто це визнаю, хоч дехто і скаже, що мій тодішній стан вплинув на подальші дії. Нічого про це не казатиму, хіба тільки те, що всі наступні події не поясниш самим лиш моїм божевіллям.

Це сталося вночі після того другого вечора — мене охопив жах, неосяжний розумом страх запустив пазурі у мою душу, і навряд чи коли-небудь я зумію його позбутися. Все почалося з телефонного дзвінка близько опівночі. У всьому домі не спав я один і сонно відповів на дзвінок у бібліотеці. На протилежному кінці дроту, схоже, нікого не було, я вже збирався було покласти слухавку і лягти спати, як моє вухо почуло щось віддалено схоже на звук. Може, хтось через силу намагається зі мною поговорити? Прислухавшись, я ніби почув якесь булькання; так часом у крані клекоче вода — буль…буль…буль… — і в цьому звукові з подивом вловив щось подібне до невиразних, ледь чутних і нерозбірливих слів, складів… Я обізвався: «Хто це?» Але у відповідь почув лиш буль-буль… буль-буль… Було схоже, що звук неживий, механічний, тож я припустив, що по той бік несправний апарат, здатний лише приймати звук, і додав: «Я вас не чую, покладіть слухавку і зателефонуйте у довідку». Слухавку одразу ж поклали.

Як я вже казав, це трапилося близько дванадцятої. Коли пізніше почали з’ясовувати, звідки телефонували, виявилося, що дзвінок надійшов із дому Кроніншилдів, хоча до приходу туди служниці лишалося ще принаймні три дні. Я можу розповісти, що там було: страшенний безлад у дальній підвальній комірчині, якісь сліди, бруд, похапцем перебраний гардероб, незрозумілі відбитки пальців на телефоні, безладно розкидане канцелярське приладдя і, нарешті, страшенний сморід в усьому домі. Недолугі полісмени навигадували собі теорій і досі займаються пошуками тих страхолюдних звільнених слуг, які в усій цій метушні кудись пощезли. Вважають, що вони жадали помститися, а я трапився під гарячу руку, оскільки був найближчим другом і порадником Едварда.

Ідіоти! Невже вони вважають, що ці неотесані бовдури могли підробити її почерк? Чи були здатні зробити усе, що сталося потім? Невже вони геть сліпі і не помітили, які фізичні зміни відбулися з Едвардом? Що стосується мене, тепер я вірю всьому, що він розповідав. За межами життя є жахіття, про які ми навіть не здогадуємося, і час від часу недобра людська цікавість прикликає їх до нас. Ефраїм — Осната — це диявольське поріддя прикликало їх, і вони поглинули Едварда так само, як зараз намагаються поглинути мене.

Чи можу я бути впевненим у своїй безпеці? Ці сили здатні пережити будь-яке фізичне тіло. Наступного дня після полудня, коли мені вдалося вийти з прострації і знову доладно говорити і пересуватися, я вирушив до божевільні і застрелив його заради Едварда і всього людства, але яка може бути певність, допоки не спалять тіла? Тіло зберігають для нікому не потрібного розтину, а я стверджую: тіло треба спалити. Його тіло необхідно спалити! Тіло того, хто не був Едвардом Дербі, коли я його застрелив. Я збожеволію, якщо цього не зроблять, адже наступним можу стати саме я. Але я здобич не із легких і не дозволю жаху, що вирує довкіл, зламати мою волю. Одне життя — Ефраїм, Осната і Едвард — хто наступний? Я не дозволю витіснити себе зі свого тіла… Я не обміняюсь душами з нашпигованим кулями трупом, що лежить у божевільні!

Але дозвольте мені спробувати до ладу розказати про останні події. Я не говоритиму про те, на що поліція уперто не звертає уваги — розповіді про химерного смердючого карлика, якого бачили щонайменше троє перехожих на Гай-стріт близько другої години ночі, і про незвичайні відбитки ніг, помічені у різних місцях. Я розкажу лиш про те, як близько другої ночі мене розбудив дзвінок і стукіт у двері — дзвонили і стукали навпереміну, наче зі страхом і тихим відчаєм, намагалися відтворити наш із Едвардом умовний сигнал «три та два».

Ледь очунявши після міцного сну, я сполошився. Дербі у мене під дверима і згадав наш давній код?! Але ж та його нова особистість не знала… А може, Едвард повернувся до нормального стану? Чому він прийшов до мене так поспіхом і вочевидь знервований? Його дочасно виписали чи він, можливо, утік? Мабуть, міркував я, накидаючи халат і спускаючись сходами вниз, повернення його колишнього супроводжували напади маячні і страждань, що й призвели до відчайдушної втечі. Хай би що там сталося, а він знову був тим самим, старим добрим Едвардом, і я мушу йому допомогти!

Коли я розчахнув двері у пітьму берестової алеї, назустріч потягло нестерпним смородом, від якого я мало не знепритомнів. Нудота підкотилася до горла, і лиш за мить я ледве розгледів на сходах скоцюрблену миршаву постать. Мене викликав Дербі, але хто ця смердюча і бридка подобизна людини? Куди так раптово зник сам Едвард? Він дзвонив у двері за якусь мить до того, як я відчинив.

На прибульці було пальто Едварда, його поли волочилися по землі, а рукави, хоч і закасані, закривали руки. На голові — низько насунутий капелюх з широкими крисами, чорний шовковий шарф прикривав нижню частину обличчя. Коли я нетвердим кроком вийшов на ґанок, постать видала якийсь звук — такий я вже чув у слухавці — буль…буль… — і простягла мені на кінчику довгого олівця великий щільно списаний аркуш паперу. Усе ще не прийшовши до тями від страшенного смороду, я схопив аркуш і спробував прочитати написане у світлі, що падало з відчинених дверей.

Безсумнівно, це було написано почерком Едварда. Але навіщо писати, якщо він тільки-но стояв під моїми дверима? І чому літери такі недоладні, криві, наче виведені нетвердою рукою? Я не зміг нічого розібрати при тьмяному світлі, тому відступив до холу, а карлик механічно посунув за мною, але спинився на поріжку між зовнішніми і внутрішніми дверима. Від дивного прибульця жахливо тхнуло, і я сподівався (дякувати Богові, не даремно), що моя дружина не прокинеться і не побачить цієї потвори.

Прочитав; ноги мене підвели, в очах посутеніло. Отямившись, я побачив, що лежу на підлозі, а моя закляла від страху рука усе ще судомно стискає той клятий аркуш. Ось що було в ньому:

«Ден! Поїдь у божевільню і вбий його. Знищ його. Це більше не Едвард Дербі. Осната захопила мене, хоча вона сама вже три з половиною місяці як мертва. Я збрехав тобі, коли сказав, що вона поїхала. Я убив її. Я мусив її вбити. Це сталося несподівано, але ми тоді були одні, а я перебував у своєму тілі. Під руку трапився свічник, і я проламав їй голову. Вона могла забрати мене назавжди — на День усіх святих.

Я поховав її у дальньому кінці підвалу під старими коробками і знищив усі сліди. Вранці у слуг виникла підозра, але їм є що приховувати, тож вони не можуть нічого сказати поліції. Я вирядив їх геть, але тільки Богу відомо, що вони, а з ними й інші члени культу можуть утнути.

Якийсь час мені здавалося, що все гаразд, але потім я став відчувати, як у мене в голові щось перевертається. Я зрозумів, що це — як таке забудеш?! Її душа, як і Ефраїма, не покидає цей світ і лишається поруч з тілом, поки воно не зотліє. Вона переслідувала мене, примушувала обмінюватися з нею — заволодівала моїм тілом, а мене заганяла до свого трупа, похованого у підвалі.

Я знав, що буде далі і втік до божевільні. Це сталося — я опинився у задушливому мороці, у зогнилому трупі Оснати в підвалі під коробками, де я її закопав. І я знав, що вона опиниться в моєму тілі у шпиталі — назавжди, адже це було вже після Дня усіх святих, і жертвоприношення мало зробити свою справу навіть без неї, — готова вийти на свободу і загрожувати усьому живому. Я був у відчаї, але попри все зміг вилізти, прокопавши голіруч нору.

Уже надто пізно, і я не здатний говорити, як не зумію і зателефонувати, але ще можу писати. Я спробую, зберуся на силі, принесу тобі останнє слово і попередження. Убий цю дияволицю, якщо тобі дорогі спокій і мир на землі. Простеж, аби цю тварюку спалили. Якщо цього не зробити, вона житиме і далі, вічно переходячи з одного тіла до іншого, і я не можу передбачити, чого від неї чекати. Тримайся осторонь чорної магії, Дене, бо це бісова справа. Прощавай, ти був справжнім другом. Розкажи поліції щось правдоподібне, а я страшенно шкодую, що втягнув тебе у все це. Невдовзі я спочину, це тіло довго не протягне. Сподіваюсь, ти це прочитаєш. І убий цю потвору — убий її.

Твій Ед».

Другу частину листа я прочитав значно пізніше, бо знепритомнів після перших трьох абзаців. І знову зомлів, побачивши смердюче створіння на порозі, де його зустрів потік теплого повітря. Більше посланець не ворушився і до тями не приходив.

Мій дворецький виявився більш товстошкірим і, побачивши вранці у холі цю істоту, не знепритомнів, а натомість зателефонував до поліції. Коли вони приїхали, мене перенесли нагору і уклали в ліжко, а ця… істота… так і лишилася там, де знепритомніла. Полісмени прикривалися носовичками, проходячи повз неї.

Врешті-решт, серед купи недоладно підібраного Едвардового одягу знайшли напівзотліле страхіття: кістяк і розвалений череп. Огляд зубів підтвердив — череп належав Оснаті.